Марія Матіос Щоденник страченої Психологічна розвідка початок



Сторінка5/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Фінал

ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ПОЗА ЩОДЕННИКОМ
...Я читала котрийсь із детективів Шкляра, не пам'ятаю який, коли у дверях провернувся ключ.
За інших обставин я би перелякалася. Тепер же — зраділа: ключ від моєї квартири мала одна людина в світі. Але ця людина так довго не провертала його в замкові, що я вже було подумала, ключ загубився і людина боїться про це признатися. А може, й гірше: людина щезла з мого життя, як щезник по опівночі, і не встигла віддати ключ.
Ось вам і актуальність проблеми ключа модного нині Василя Шкляра.
Людина стала на порозі кімнати — і в мене обірвалося серце: чоловік, за яким я вмираю більшу частину свого життя, виглядав чи то на злодія, чи на бомжа. Ні, він був гарно одягнутий, чисто виголений. Від нього пахло Фаренгейтом — запахом усіх безсердечних і корисливих людей. У руках тримав якийсь дивакуватий паперовий пакунок, так ніби ніс малолітній дитині іграшку. Але очі, його колючі очі несли в собі бомжівську недолю і боязнь злодія, який ось-ось потрапить до рук правосуддя.
Та коли чоловік подав голос, у мені зворушилася гадина страху.
Чоловік був налаштований агресивно. Не роздягаючись, став перед тахтою і довго мовчки дивився на мене. Здалося, параліч торкнувся всіх моїх членів.
Чоловік сів поруч, не спускаючи очей, і почав розмову так, як у селі чоловіки беруть бика за роги: різко, одним махом, щоб не дати бикові отямитися:
— Скажи мені, тільки скажи по правді: чого тобі не вистачало?
Я витримувала паузу, гарячково розмірковуючи, що б воно означало — прихід без попередження. Зрідка він таки робив мені нальоти, як робить КРУ в підвідомчі йому організації. Я цих перевірок не боялася: до мене додому чоловіки не приходили.
— Ти хочеш мене допитати? — іще намагалася привнести в розмову невимушеність, щоб не сказати, жартівливість.
По тому, як чоловік знову розітнув поглядом, ніби бритвою, зрозуміла, що жарти тут — ні до чого. Я мовчала, розгладжуючи ружі на хустці, якою була застелена тахта.
— Скажи мені чесно: чого тобі не вистачало всі ці роки зі мною? — наполегливість у його голосі не віщувала нічого доброго.
Я продовжувала мовчати. Лиш міцніше вгортала плечі пледом.
Чоловік узяв двома пальцями моє підборіддя і дещо підвищеним тоном запитав:
— Я приходив до тебе?
— Приходив.
— Допомагав?
— Допомагав.
— Я пропонував?
— Дещо... пропонував.
— Чого тобі треба було іще?
— Тебе.
— Ти самозакохана сліпа істеричка! — раптово закричав, замахнувшись пакунком так, ніби мав намір ударити. — Ти що, хотіла прати мені шкарпетки?
— Так, істеричка... — дивилася просто в очі. — І прати шкарпетки також. Але хіба я тебе цим шантажувала?
— Ні.
— Переслідувала?
— Ні.
— Вимагала?
— Ні.
— А чим же ж я завинила перед тобою, що ти лютуєш так, ніби я — твій найбільший ворог? Тобі мало того, що я не мала нормального життя. — Я почала загинати пальці. — Тобі мало, що на мене показували пальцями, свистіли услід і цікавилися, чи я не лесбіянка. Тобі мало, що я залишилася порожньою, як діряве відро. Що ходила злодійкою. Ти колись бодай раз був злодієм? Ти знаєш, як це — ходити з думкою, що ти злодій?! — Я не могла спинитися.
— Я тебе не силував! Не примушував! — знову закричав він. — Це ти посилала на мене якусь чортівню, і я ходив деморалізований, і в мене нічого ніде не клеїлося без тебе. І з тобою не клеїлося! Якого тобі ще злодія? Тепер увесь світ живе злодійством — і нічого.
— Ти хочеш сказати, що в тебе щось там не клеїлося через мене? Що я відьма? А в мене — клеїлося? Ти думав над цим?!
— Може, й відьма. Не знаю. Я хочу тебе позбутися. Ти — ярмо. Я не можу жити з ним. Я вже ні з ким не можу.
— То покинь мене. Чи убий. Позбудься. А заодно й мене звільниш. Бо і я вже так не можу! Покинь!
— А я ніколи й не приходив до тебе, щоб тепер тебе покидати! Я тебе лише надкушував! — з присмаком садизму прогарчав він.
Я задихнулася від люті.
— Навіщо, мерзотнику ти такий? Навіщо?!
— ... Бо ти смачна! — зареготав.
— Ти надкушував інших! А мене ти любив!
— Ну, то й що? Ти також не гребувала іншими. Я відчував, коли це траплялося. І я тебе ненавидів. Ненавидів! Розумієш? Я тебе ненавиджу, суко! Але я тебе не любив! — з усією силою відкинув мене на тахту.
Я зціпила зуби так міцно, що розболілися щелепи. Якщо я заплачу — він прокрутить ключ із того боку дверей назавжди.
Я повинна була перечекати його гнів. Але він не дав.
— ...Мабуть, навіки завойованих жінок, як і навіки завойованих територій, і справді немає, — із лагідністю прирученого змія прошепотів, ніби просичав, чоловік, нахиляючись майже до самих моїх очей. Він нахилився іще нижче, так що мої уста подалися назустріч. Але чоловік тимчасом різко випростався і докінчив, очевидно, наперед заготовлену фразу:
— Я не зумів із цим змиритися.
Його незвично жорсткий, холодний погляд гіпнотизував і без того зневолене тіло. Нав'язлива думка про те, що ось-ось повинно щось трапитися, не давала можливості зосередитися чи бодай підвестися, щоб здобути кращу точку опори.
Та коли за мить чорний отвір пістолетного дула, що різко вигулькнув із паперового пакунка, втупився в груди — від несподіванки я зареготала. Мій страшний сміх перекочував з горла в піднебіння, як сльози, і нагадував, швидше, ридання. Одночасно я відчула, як шкіра під колінами вкрилася холодними нервовими дрижаками.
Краєм загальмованої свідомості встигла зафіксувати останню зрозумілу мені істину: це — неминуча смерть.
— Що ти робиш? — механічно звелася назустріч чи то чоловікові, чи його озброєній руці.
Далі — не пам'ятаю...

...КОЛИ Я ОПРИТОМНІЛА і розплющила очі, то перше, що побачила, — високу стелю брудно-білого кольору, а вже потім — тоненьку медсестру з натуральним білим волоссям, вибитим з-під шапочки, і широке — на всю стіну — незашторене вікно.


Медсестра, тихенько мугикаючи під ніс якусь нехитру мелодію, сортувала на столику склянки-банки, у вікно билася крильцями синичка, а стеля все ще погойдувалася під моїм помутнілим від тривалої неприсутності зором.
Я довго збиралася з думками, щоб згадати, де я і що зі мною, а коли залишки пам'яті нарешті повернули в той день, коли мені відкрився чорний отвір пістолетного дула, сказала голосно й ні до кого: — Я стріляла в себе сама.
Здивувалася й навіть перелякалася свого твердого, дещо видозміненого, як мені здалося, голосу не менше, аніж медсестра, в якої зненацька випала з рук пляшечка з ліками і закотилася під ліжко. Біловолоса бестія підбігла до мене, прихопивши з собою багато рук: вона одночасно мацала пульс, натягувала рукав для виміру тиску і засовувала під пахву термометр. Сестричка то усміхалася, то насуплювалася, і нарешті майже палко видихнула:
— Боже, як добре! Як добре, що ви заговорили!
— Я стріляла в себе сама, — навіщось повторила ні до кого, намагаючись помацати суцільно забинтовані груди й живіт.
— Сама... сама... - повторювала за мною сестричка, то приєднуючи, то від'єднуючи від рук якісь шнури й дротики. — Тут саме так усі й говорять. Буває іще не таке... Але не рухайтеся, будь ласка, я зараз покличу завідуючого... прошу вас, не рухайтеся. Ми так тут усі за вас спереживалися, що Боже милий!

...ЗАВІДУЮЧИЙ сказав, що одна куля, простреливши навиліт грудину, зашпорталася в грубому моєму светрі, а лікарі шукали її в бідному тілі, перепоровши й переколошмативши його, як перину. Другу кулю витягли одразу.


Коли згодом я думала над таким поворотом подій, навіть хотіла засміятися: зі мною завжди траплялося не так, як у решти людей. Заблудла у светрі куля — це, мабуть, таки щось новеньке для хірургічної практики.
Лікарям — можливість пропагувати унікальний випадок зі свого досвіду, мені — можливість роззирати безжально порубане тіло, втішаючись, що ця дурна куля не спровадила на той світ.
Але тепер ніщо не мало значення, окрім одного... І зранку до ночі, немов папуга, я твердила одне й те ж: «Я стріляла в себе сама».
Перейняті своїми справами лікарі кивали на знак згоди, метушливі сестри знизували плечима, а я продовжувала переконувати медперсонал у правдивості своєї версії з такою впертістю, ніби саме від них залежала міра покарання мого кривдника.
Я іще була достатньо слабою, щоб ясно збагнути всю складність ситуації, але не настільки, щоб не думати про подальшу судьбу чоловіка, якого я свідомо випробовувала впродовж багатьох років — і через те під час останньої зустрічі в нас виник конфлікт.
Мені здавалося, що саме такий поворот події, який закінчився кров'ю, — і є рятівним кругом для нього. Вся вина припадає на мене — тупо, ніби «Отче наш», подумки повторювала собі в довгі години самотніх роздумів і шукала, шукала якоїсь дії, яка би більш переконливо підтвердила її непорушність.
Але у штопор входять, мабуть, не тільки літаки, що терплять катастрофу. Людина здатна ввійти в не менший штопор у передчутті катастрофи внутрішньої, не пов'язаної з чинниками матеріального характеру. Отож, на її відвернення не спроможні вплинути люди.
Моє безпредметне думання нагадувало хаос первозданного світу: все одразу й нічого конкретного. Голова, яка почала сортувати інформацію, після нетривалої напруги здавалася мені баняком, в якому змішали солодке і квасне, солене і пряне. Безсилля і відчай знову оволодівали мною. І коли б хто запитав у ті хвилини, чого я хочу найбільше, не вагаючись, відповіла б: умерти. Та вмерти, не побачивши чоловіка, через якого зчинилася вся ця веремія, — було б несправедливо.
Перш, ніж умерти, я повинна була самотужки кинути йому рятівний жилет.
Тому дні мої минали то в роздумах, то в забутті.
Проте першого ж дня після тривалого небуття і, як мені сказали, клінічної смерті, я зімітувала короткочасне безпам'ятство. Навіщо? Все дуже просто: напередодні краєм вуха почула, що сьогодні мене нарешті провідає слідчий. Ось тут і знадобилося приспане в душі акторство. Кілька разів упродовж дня моя голова в істериці билася на подушці, а голос раз-по-раз повторював: «Я стріляла сама».
Не знаю, наскільки це справило враження на представника закону і чи було переконливо для лікарів. Та я про те не дбала.
Як з'ясувалося після першої розмови із слідчим, правоохоронці знали не тільки винуватця трагедії, оскільки після пострілів він сам викликав «швидку», але знали також, що саме він є власником зброї, якою намагався вкоротити мені життя... На жаль, співучасник чи, власне, підозрюваний, належав до людей озброєних не лише чоловічою силою і знанням законів, але й конкретною «береттою», що він, зрештою, й не приховував.
Щоправда, його під варту не взяли, але взяли підписку про невиїзд і заборонили спілкування зі мною. Слідчий був поблажливо-добрий. Він мені нагадував неприродно «турботливого» дізнавальника із гестапо, який піклувався про радистку Кет після пологів. Так ось цей слідчий під великим секретом розказав, що мені впродовж нетривалого часу зробили три щонайскладніші операції, оплату за які здійснював добре відомий мені чоловік. А чоловікові, мовляв, добрі люди порадили одружитися на мені — і зняти проблему, якщо я, звичайно, поводитиму себе розумно. Благо, чоловік розлучений і колізії не виникатиме.
Мене ж доброзичливий слідчий ненав'язливо заохотив твердо триматися своєї лінії й надалі, тобто не відступати від твердження про те, що я стріляла в себе сама, перед тим добре продумавши мотиви такого нерозумного вчинку.
А він, тобто слідчий, готовий всіляко допомагати, звичайно, за умови мого риб'ячого мовчання. Уперше в критичній ситуації я відчула, що маю якого не якого, але таки спільника. Щоправда, ситуативний спільник турбувався не про мою репутацію. Однак, це не мало жодного значення.
Слідчий уголос розмірковував про кризу жіночого віку; підкидав ідею про передчасний клімакс і пов'язані із цим внутрішні проблеми; казав про можливу нестійкість мого психічного устрою, що, при потребі, може підтвердити експертиза.
Його голос був лагідним і заколисуючий, як під час сеансів психотерапевта.
Але я відчувала, яким насправді непідробним, правдивим вогнем обурення й нерозуміння пашіє його чоловіче нутро, глибоко зачеплене тим, що доводиться мало не носити на руках жінку, яка своїми діями — характеру й природи яких він для себе іще не визначив — заподіяла купу проблем і неприємностей дуже поважному чоловікові. А той, з усього видки, упав тепер у глибоку депресію чи, швидше, пішов у тривалий запій.
Іноді слідчий замовкав, начебто втупившись у свої папери, але з-під напівприкритих повік мені було добре видно його майже хірургічний розтин мене всієї, з ніг до голови. Та що там розтин. Слідчий знімав скальп, лупив шкіру, проникав у вени, намагався вгвинтитися в мозок — а клієнтка була наскільки зрозумілою, настільки недосяжною для розгадки.
І він знову намагався дістатися своїм не таким уже й куцим розумом до чогось, що дало б йому чітку й остаточну відповідь: що ж саме в цій жінці є такого, що респектабельному і відповідальному чоловікові, справжньому мужчині дало поштовх до спроби злочину. Та якої спроби — явного акту вбивства.
Коли слідчому набридало спідлоба стежити за мною, він знову надавав голосові пасторської інтонації, розмовляючи, немов заколисуючи. Нерідко я таки засинала під монотонний і завжди нудний тембр, а коли прокидалася — незмінна ніч дерлася в палату крізь незашторене вікно. І я наново починала розкручувати спіраль дотеперішніх подій.
Ось і зараз знову прийде мій добрий гестапівець. І знову мордуватиме допитом, філігранно закамуфльо¬ваним під невимушену розмову — розпитування — заколисування — гіпнотизування. Але я не можу йому довіритися цілком.
Я думаю лише про одне.
Минулого разу слідчий нібито ненавмисно повідомив, що на суді підозрюваний Чоловік захищатиме себе сам. Звичайно, розумний адвокат знайшов би виправдання будь-якому злочинові, в якому замішана жінка невизначеного, пардон, статусу стосовно чоловіка-підозрюваного. Адже Чоловік, міледі, (слідчий так і сказав, міледі), поки що тільки підозрюваний. Проте найкращим адвокатом для будь-якого чоловіка завжди виступає жінка, жінка, яка спричинила спробу неадекватної поведінки чи вимушеної його, чоловіка, присутності під час вчинення нею — жінкою — самозамаху, тобто спроби суїциду. Чи маю я рацію, міледі, що ви намагалися вчинити суїцид, питав слідчий-гестапівець, майже лагідно зазираючи в очі? Ви просто скористалися вигідним для вас моментом — демонстрацією зброї, яку так необачно зробив ваш коханець.
Слідчий так закручував вибудувану кимсь версію, що у відповідь я мовчки кивала головою на аргументи-підкидні і відверталася до стіни.
І ось після тривалих роздумів на самоті мене пронизала думка: віддати щоденник у руки майбутньому своєму адвокатові.
Але ні, адвокатові не треба, адвокат — особа зацікавлена. Він захищатиме мене. Тим паче, що весь мій захист — простіше з простого. Що тут особливо доводити, коли все таке очевидне. Є продірявлена двома кулями жертва. Є нападник. Є зброя. Відбитки пальців. Балістична експертиза.
А слідство матиме свою — більш цинічну, аніж адвокат, — думку. З поведінки свого гестапівця я добре розуміла, як слідство шукає способу вплинути на мене, щоб вивести підозрюваного з-під меча правосуддя. На суді вони почнуть змагати одне одного - прокурор і захисник — і все може піти прахом. Із суддями так легко не домовитися. Та й нема мені тепер ходу до суддів.
А мої плани і плани слідства на цей раз збігалися. Як лише їх зреалізувати?
Я не хотіла би, але буду змушена вручити щоденник таки оцьому слідчому-гестапівцю, щоб дати зайвий доказ своєї психічної неадекватності й цілковитої можливості підняти на власне життя руку із пістолетом.
Цікаво, наскільки багатолітній щоденник може стати алібі для чоловіка, замордованого жіночими примхами до такої межі, що він змушений був узяти до рук «беретту»?
Це як з якого боку дивитися. Щоденник — своєрідна історія хвороби пацієнта, а в цьому випадку — історія жертви, яка сама хоче зробити себе підсудною.
Але чи можна долучити до слідства, до слідства, панове, а не до наукових експериментів, такий вид доказів — жіночий щоденник? Адже все, про що йдеться в ньому, — лише опосередковано дотичне до злочину. Коли б це допомогло уникнути чоловікові ганьби й тяжкого вироку, і звалити всю вину на мене, - я готова хоч зараз віддати свій темно-зелений талмуд у руки а хоч би останньому пройдисвітові, не те що слідчому...
Але слідство — не психоневрологічна служба. Воно розглядає як завершені дії, так бере до уваги і мотиви, що спонукали до дії. Іще ж французи придумали: «Диявол ховається в деталях».
Та чи цікаво слідству порпатися в задавнених причинах, що тепер вилізли боком, не просто з міщанської цікавості, а професійно, заради справедливості вироку?
Але ж і суд враховує мотиви злочину, міледі. Мабуть, міра відповідальності за зрубану смереку для продажу і зрубану для обігріву будівлі задля порятунку життя, скажімо, замерзаючих дітей - може бути встановлена судом неоднаковою. Власне, відповідальність повинна бути іншою.
Ні, не так. Не може бути, щоб щоденник остаточно не зняв будь-яку підозру з чоловіка. Там усе так чітко, так зрозуміло, що причина драми — в моїй чутливості, істеричному типові темпераменту, схильності до суїциду.
А як же його відбитки пальців на зброї? А слідчий експеримент?
А що, він не міг мені хвалитися своєю зброєю саме тоді, коли в мені загострилося рішення звести порахунки з невнормованим своїм існуванням?
Ось воно, моє остаточне рішення замість усяких словесних мотивацій: щоденник, відданий на читання слідчому.
Але мені спершу потрібно виборсатися з лікарняних стін, щоб дістатися місця сховку єдиного алібі для Чоловіка. Це алібі не дасть запроторити його у в'язничні стіни. І його життя залежить тепер лише від мене.
Отже, я зобов'язана, так-так, саме зобов'язана витримати завтрашню операцію, через два тижні — іще одну операцію.
А далі зобов'язана витримати все, що виникне в процесі слідства, суду й вироку судьби...
За умови, що я залишуся живою.

...І ОСЬ Я ТРИМАЮ в руках темно-зелений, як поросла жабуринням озерна вода, талмуд свого багаторічного щоденника з безглуздою назвою «Жіночий літопис»...

ОСТАТОЧНЕ ЗАКІНЧЕННЯ

— ...Ваша честь! — нарешті — після тривалого шуму у переповненій залі і глибокої паузи вже в повній тиші -прокурор, що виступав головним обвинувачем, звернувся до насупленої, майже безформної жінки-судді невизначеного віку, сповитої в чорну, таку ж безформну мантію. Схилившись у галантному поклоні, він чомусь приклав руку до серця, а далі закотив догори очі: — Почну з кінця. — Поки прокурор лаштував слова у викінчену думку, суддя встигла однією рукою підтягнути під столом спалі колготи і правим носком почухати ліву литку. — Навіть, коли б у цьому залі вишикувалася рота найкращих адвокатів країни, — прокурор демонстративно звертався до мого захисника, — отож, навіть, коли б тут захист вели найкращі адвокати країни, які б з такою ж палкістю доводили протилежне тому, про що я зараз говоритиму, і навіть, коли б тут засідав найбезпристра-сніший наш Конституційний суд, мій вердикт не змінився б ані на йоту...


— Вердикти у цьому залі виголошує суд! — писклявим голосом, який дисонував з фігурою, суддя різко перебила прокурора й насупилася ще більше.
— ...мій вердикт не змінився б ані на йому, — із притиском повторив прокурор, гіпнотизуючи суддю великими чорними очима. Він повільно протер окуляри витягнутою із правої кишені штанів хусточкою, витримав іще одну довгу паузу, а далі з притиском і логічними наголосами, достойними самого Богдана Ступки, продовжив: - Ця жінка, на моє глибоке переконання, насправді підозрювана, добре замаскована підозрювана, а не жертва. І сьогодні наше правосуддя нарешті виведе її на чисту воду. Ця жінка заслуговує не те що найвищої міри громадського осуду, який за нинішніх умов і обставин у нашій державі є найменш дієвим. Вона заслуговує найвищої міри покарання. Тільки так можна утвердити справедливість і невідворотність нашого правосуддя, яке, попри все, залишається найгуманнішим у світі...
— По суті, будь ласка! — перебила прокурора суддя.
— Що може бути важливішою суттю, аніж зло, спрямоване однією людиною, ось оцією жінкою, на обмеження свободи дій іншої людини, замаху на її честь, обмову і шантаж достойної у всіх відношеннях особи? — нібито здивувався суддівському запитанню прокурор.
— Про що ви? — підняла окуляри суддя, звертаючись до прокурора. — Я вас просила говорити по суті справи, яку ми сьогодні розглядаємо. А суть полягає в тому, що є жертва, конкретна жертва, не зважаючи на те, які вона покази давала на попередньому слідстві. Потерпіла має право не давати відповідей на запитання державного обвинувача про мотиви та обставини своєї поведінки. Це її право. І право це — беззаперечне. Воно захищене законом. До речі, ось вона, потерпіла, — суддя повела очима в мій бік, — Ковальчук Лариса Михайлівна. І є підозрюваний у скоєнні тяжкого злочину — замаху на вбивство. І все свідчить проте, що він — обвинувачений, а не свідок. Ось він, — повела в бік чоловіка з опущеною головою на лаві в першому ряду, — Воронов Володимир Петрович. Прошу відштовхуватися саме від цього, а не займатися словоблудом і не вводити в оману правосуддя.
— Хай буде по суті, — якось дуже легко погодився прокурор — і тоді почалася його промова. — Шановний суд! Перед тим, як зробити повний виклад справи, яку ми сьогодні слухаємо, мені хотілося би спочатку звернутися до Конституції України, яка гарантує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя; обов'язок держави — захищати життя людини, а також її честь і гідність. Мораль розглядуваної кримінальної справи, як і будь-якої іншої справи про злочин супроти особи, полягає в тому, що ніхто не може вирішити судьбу людини, а тим паче — вплинути на її життя шляхом прямого чи опосередкованого злочину, яким є обмова та шантаж.
Особливість цієї кримінальної справи, на мою думку, полягає в тому, що її фабула співзвучна сюжету, описаному іще Достоєвським в його романі«3лочин і покара». Герой цього роману Раскольников, ставши на шлях сподіяння вбивства, намагався при цьому виправдати свої злочинні дії.
Сьогодні нами закінчено розгляд кримінальної справи по обвинуваченню Ковальчук Лариси Михайлівни у скоєнні злочину, передбаченого...
— Я протестую, — підскочив зі свого місця адвокат, призначений мені напередодні. — Ваша честь!
Державний обвинувач ставить з ніг на голову суть справи! Потерпілу, яка ледь не розпрощалася із життям завдяки діям підозрюваного Воронова, державний обвинувач намагається зробити підозрюваною! Моє завдання сьогодні надзвичайно важливе: не тільки захистити честь жертви злочину, але й не допустити порушення прав підсудного Воронова.
— Це завдання державного обвинувача і суду, а не захисту. Продовжуйте, — суддя зверталася до прокурора.
— Окрім того, маємо справу із жіночим кваліфікованим шантажем високопосадової особи, яким є потерпілий.
Будучи психічно неврівноваженою особою в силу невпорядкованого та суспільно осудного приватного життя, що доведено в ході попереднього слідства рядом експертиз, підозрювана Ковальчук Лариса Михайлівна... І знову адвокат катапультувався зі свого місця:
— Ваша честь! Державний обвинувач стверджує, що в ході досудового слідства проводилася експертиза приватного життя потерпілої! Я протестую. Приватне життя особи не може бути предметом будь-яких експертиз!
— Я стверджую, — побагровілий прокурор, опустивши окуляри на перенісся, поглядом уже розстрілював адвоката, — я стверджую, що низкою спеціальних експертиз, проведених в ході досудового слідства, встановлена певна психічна та психологічна неадекватність особи підозрюваної.
— Потерпілої! Я наполягаю: потерпілої. — Адвокат чомусь скидав піджак. — Мало того, що потерпіла зазнала віроломного збройного нападу, була поранена двома кулями, одна з яких могла виявитися смертельною, мало того, що їй зробили п'ять хірургічних втручань важкого ступеня складності, державний обвинувач намагається змістити акценти таким чином, щоб спрямувати справу у вигідне йому русло, враховуючи, очевидно, службову близькість із обвинувачуваним Вороновим, з якого він намагається зробити жертву.
— Суд не надавав захисту слова, — безбарвно повідомила суддя.
— Високий суд! Зараз я спробую довести свою тезу про психічну невідповідність підозрюваної сукупністю речових доказів, а також спробую реставрувати проццес суїцідальних спонук у діях підозрюваної, які призвели до...
...У руках прокурора блиснув темно-зелений талмуд мого щоденника, і я зрозуміла, що мене зараз роздягнуть наголо, обдивляться зусібіч і в усі дірки, як під час обшуку у в'язниці, змасакрують, а далі повільно і з насолодою затопчуть ногами розчленоване тіло.
Іще одного масакрування я не витримаю: на мені не затягнулися шрами від попередніх розтинів.
І тоді, всупереч усім суддівським протоколам і порядкам, я підвелася зі свого місця:
— Ваша честь, — звернулася в повній — майже могильній — тиші.
— Вам іще ніхто не надавав слова, потерпіла!
— Я не є потерпіла. І ніхто не має права позбавити людину її останнього слова.
— Останнє слово у цьому залі не за вами, — знову перебила суддя. - Останнє слово за буквою Закону.
— Ваша честь! Хто б і що тут не говорив, я погодитися із цим не можу. Бо ніхто, крім мене, не знає всієї правди.
— Я протестую, — прокурор стояв чомусь переді мною і свердлив очима, безладно гортаючи щоденник.
— Заспокойтеся, колего, — махнула на нього рукою суддя. — Продовжуйте.
— Я не знаю, до яких висновків прийшло слідство. Воно, може, і не зважило на мій післяопераційний стан і можливі у зв'язку з цим зміни моїх показань. Але це не має жодного значення.
Багато років я люблю цього чоловіка, якого суд хоче сьогодні звинуватити в замахові на вбивство. Та він не винен. Винна тільки я. Я давно хотіла покінчити своє безпутне життя самогубством, та наважилася тільки в той день, коли він прийшов до мене. У той день він просто хвалився мені придбаним пістолетом, а я скористалася нагодою, щоб...
І тоді підскочив він. На чолі у нього виступили великі краплини поту і різко — не в такт диханню — здіймалася сорочка:
— Ваша честь! Не слухайте! Ця жінка бреше! Бреше!
— Я протестую! - тепер кричав уже прокурор. — Тут чинне правосуддя, чи тут діє самосуд?
— Продовжуйте, обвинувачений! — скомандувала суддя.
— Але обвинувачена Ковальчук! — прокурор чомусь розводив руками.
Було зрозуміло, що добре вибудувана прокурором схема насправді захисту, а не обвинувачення Воронова, летіла шкереберть через нього ж.
Чоловік однією рукою витирав піт із чола, а другою шукав у кишені хусточку:
— Ваша честь! Цей злочин цілком лежить на мені. Жінка не винна ніколи. Винен я. Судіть мене. Я справді хотів її убити. Я люблю її...І тому я хотів убити...
— Дурдо-о-ом! — схопився за голову прокурор. — Ваша честь, я протестую. Жертва добре продуманого злочину, якою насправді є громадянин Воронов, навмисне зводить наклеп на себе, щоб приховати справжні мотиви дій підозрюваної Ковальчук. Чоловіче благородство іноді буває не менш нелогічне, аніж істерія жінки. Такий поважний і знаний чоловік проявляє благородство, беручи на себе всю тяжку провину за злочин, не розуміючи наслідків таких дій. Воронов намагається врятувати репутацію жінки, психічна невідповідність якої очевидна.
— Неправда! — кричав чи то жертва, чи обвинувачуваний. — Неправда!
— Ви самогубець... — зітхнув нарешті прокурор.
— Судіть мене. Жінка себе обмовляє. І викиньте нарешті цей щоденник! Хіба може папір передати драму людських стосунків? В той день ми мали намір подати заяву про одруження. А жінка в останню мить мені відмовила. І я хотів її вбити...
— Ви самогубець... — повторив прокурор, згортаючи щоденник. Далі він ретельно запакував його до шкіряного портфеля, навіщось міцно затягнувши паски.
— Що каже психіатрична експертиза щодо стану підозрюваного Воронова? — звернулася суддя до прокурора.
— Адекватний. Він підсудний. Але, ваша честь, зважаючи на виняткове збудження обох сторін, я хотів би просити дозволу на перерву в суді. Якщо громадянин Воронов через винятковість ситуації не може захистити себе сам, його зобов'язана захищати держава.
— Ви кпините з держави, прокуроре. Кпини тут недоречні. Обидві сторони — потерпіла і підозрювана — перебувають у стані, який дозволяє продовжувати розгляд справи. Продовжуйте...
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка