Марія Олійник ббк 74. 100. 53: 62. 4



Скачати 289.65 Kb.
Дата конвертації09.03.2016
Розмір289.65 Kb.
Олійник М.І. Полікультурне виховання як процес формування етнічної ідентичності та толерантності у дітей дошкільного віку // Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. Випуск ХХХVІ.- Івано-Франківськ, 2010. – С.35-39.

УДК 373.21 Марія Олійник

ББК 74.100.53:62.4 м. Чернівці
ПОЛІКУЛЬТУРНЕ ВИХОВАННЯ ЯК ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ТОЛЕРАНТНОСТІ

У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
Актуальність проблеми. Інтенсивний розвиток інтеграційних процесів сучасного світу, ініціює обговорення питання виховання громадянина? здатного до відродження, збереження та примноження цінностей вітчизняної культури. В умовах нової освітньої ситуації, для якої характерне посилення етнізації змісту освіти, актуальною проблемою сучасної педагогічної теорії і практики є полікультурне виховання дітей. Так, у Державній національній програмі „Освіта (Україна ХХІ століття)” особливу увагу надано прищепленню дітям шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій всіх народів, що населяють Україну; у Національній доктрині розвитку освіти в Україні в ХХІ столітті зроблено акцент на формуванні особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, підготовлена до життєдіяльності у динамічному світі. У цьому зв’язку, саме полікультурне виховання сприятиме формуванню у дітей як етнічної ідентичності, так і розумінню ними культурних відмінностей між людьми. Коректність вирішення цих проблем передбачає високий ступінь толерантності, готовності до міжкультурного діалогу та співробітництва.

Метою статті є висвітлення та аналіз на основі наявних досліджень процесу полікультурного виховання, яке спрямовується на формування етнічної ідентичності та толерантності в дитячому віці.



Аналіз досліджень та сучасні напрямки, в яких започатковано вирішення проблеми. Проблема полікультурного виховання особистості пройшла в своєму розвитку тривалий історичний шлях, збагачуючись на кожному щаблі суспільного поступу новими ідеями стосовно як його змісту, так і методів реалізації. Аналіз філософської, соціологічної, педагогічної літератури з проблеми дослідження дав змогу сформулювати власне визначення поняття “полікультурне виховання“, під яким розуміємо процес цілеспрямованого й планомірного формування і розвитку світогляду, переконань і почуттів особистості, що ґрунтуються на визнанні багатоманітності культур, збагачує її почуття, формує особливе ставлення до навколишнього світу й людей у ньому, супроводжується сприйманням та осмисленням життєво важливих парадигм буття, перетворенням зовнішніх культурних смислів у внутрішній морально-етичний світ. У результаті вивчення феномену полікультурності українськими науковцями (І.Лощенова, Н.Терентьєва та ін.) було встановлено, що полікультурне виховання – це одночасне набуття знань та відповідне виховання, “передача більш точної та докладної інформації при повазі до груп меншин, подоланні упереджень та заохоченні терпимості...” [2].

У результаті аналізу наукових джерел виявлені основні концепції полікультурної освіти. Вони знаходять своє визнання у педагогічних теоріях, міжнародних документах, пов’язаних з проблемами культури і освіти. З’ясовано, що у зарубіжних джерелах термін “education” розглядається як результат навчання і виховання, тобто це – єдиний процес. Отже, полікультурна освіта і полікультурне виховання вживаються як синонімічні. Найпоширеніші у світовій педагогіці підходи до розуміння сутності полікультурного виховання й освіти є: аккультураційний, де під полікультурною освітою розуміють поліетнічну освіту, пов’язану з нормалізацією стосунків між етнічно різними групами та індивідами (Ю. Босс – Нюнінг, Ю. Зандфукс, А. Соннер); діалоговий, що базується на діалогічності відносин різних культур, на ідеях відкритості, толерантності, культурного плюралізму, охоплює виховання культури міжнаціональних стосунків шляхом розкриття культурних досягнень інших народів та оволодіння ними (М. Бахтін, Л. Баткін, М. Каган, П. Гайденко, В. Біблер, З. Гасанов, Є.Тарасов, Ю.Сорокін, Дж.Померін, М.Хохман, М. Крюгер-Потратц); соціально-психологічний підхід розглядає полікультурне виховання як особливий спосіб формування певних соціально-настановчих та ціннісно-орієнтованих нахилів, комунікативних та емпатійних умінь, які дозволяють особистості здійснювати інтенсивну міжкультурну взаємодію, розуміти інші культури, виявляти толерантність щодо їх носіїв (Дж. Бенкс, А. Джуринський, Г. Дмитрієв, В. Єршов, О. Ковальчук, І. Лощенова, В. Макаєв, М. Тайчинов).

Історико-педагогічний аспект проблеми полікультурного виховання знайшов відображення в науковому доробку Н.Побірченко, О.Сухомлинської, Є. Сявавко, В. Федяєвої. На сучасному етапі з дослідженням проблеми полікультурного виховання пов’язані імена відомих зарубіжних учених Д.Бенкса, Ж.Гей, С.Нієто, П.Фрере та ін.

Особливий вклад у вивчення проблеми педагогічної діяльності в поліетнічному та полікультурному середовищі вносять російські вчені: О.Гукаленко, Г.Дмитрієв, М.Кузьмін, В.Собкін, П.Супрунова, В.Тишков та ін.

Змістовий аспект полікультурної освіти, виявлення оптимальних засобів її реалізації на сучасному етапі досліджували В.Болгаріна, Л.Волик, Л.Горбунова, А.Джуринський, Г.Дмитрієв, В.Ковтун, І.Лощенова, А.Солодка та ін. Серед українських науковців окремі аспекти полікультурної освіти знайшли відображення в працях В.Баркасі, Л.Голік, І.Зязюна, В.Каврайського, М.Красовицького, О.Кузнецової, Г.Онкович, О.Сухомлинської, Н.Терентьєвої та ін. Розглядаючи проблему культурної і політичної взаємодії різних народів, для визначення феномену полікультурності, автори оперують різними поняттями. До найбільш уживаних можна віднести такі, як: полікультурність, мультикультуралізм, культура міжнаціонального спілкування, багатокультурність тощо. Одні з цих дефініцій мають більше спільних рис, інші — менше. Багатоплановий аналіз психолого-педагогічних досліджень, сучасної освітньої та виховної практики засвідчує, що поняття „полікультурне виховання” не має єдиного визначення. З’ясовано лише окремі аспекти цієї проблеми.

Проблематика полікультурного виховання знаходиться в центрі уваги Європейської спільноти порівняльної педагогіки, а також займає досить помітне місце в діяльності вчених ближнього зарубіжжя. Так, у 2005 році білоруськими педагогами була підготовлена навчальна програма «Виховання полікультурної багатомовної особистості». У цьому ж році в Мінську відбувся круглий стіл, у якому брали участь як білоруські вчені, так і представники міжнародних організацій. У Казахстані систематично проводяться наукові зустрічі, присвячені полікультурному вихованню. Одна із останніх - семінар «Виховання полікультурної особистості на уроках математики і фізики» (Кустанай, 2005 ). В Киргизії популяризацією ідей і практики виховання в багатоетнічному і багатокультурному середовищі займається «Полікультурна освіта і виховання» при Киргизькому державному педагогічному університеті (м. Бишкек), яка співпрацює з республіканськими суспільними організаціями росіян, корейців, українців. Активну участь в осмислені проблем полікультурного виховання беруть педагоги Криму, які нещодавно організували круглий стіл «Виховання особистості в полікультурному суспільстві» (2005).

Питання полікультурного виховання вивчають у багатьох педагогічних вузах України. Серед них: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Тернопільський національний університет імені Володимира Гнатюка, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича та ін. Питання полікультурного виховання обговорюються на наукових конференціях, ділових зустрічах, семінарах. Так, 27-28 березня 2010 р. факультетом педагогіки, психології та соціальної роботи Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича спільно з Сучавським університетом імені Стефана чел Маре ініційовано проведення міжнародного науково-практичного семінару «Актуальні проблеми підготовки майбутніх педагогів до роботи з дітьми та молоддю в полікультурному середовищі європейських країн в період інтеграції та глобалізації», на якому обговорюватимуться питання теорії, практики і перспективи освіти, полікультурного виховання. Педагогічні вузи та класичні університети повинні готувати педагогів, які в змозі організувати в загальноосвітніх навчальних закладах діалог культур. Китайський вчений Шонг Кикуань справедливо підкреслює, що у сучасний освітній заклад повинен прийти «полікультурний педагог», який відкритий культурному різноманіттю своєї країни [4]. Дана проблема висвітлюється і у Концепції державної етнополітики України (2002), яка передбачає заохочення полікультурного розвитку і збереження балансу культурних інтересів української більшості та національних меншин.

Полікультурність майбутнього педагога виховується не тільки і не стільки у стінах студентських аудиторій. Мова йде про встановлення толерантних взаємовідносин між студентами різних національностей, відпрацювання навиків поведінки, які базуються на розумінні, терпимості, компромісі, самоповазі і повазі до оточуючих. Однак у вирішенні зазначених завдань важливу роль відіграють курси та спецкурси, які вводяться додатково для підготовки полікультурного педагога. Наприклад, на кафедрі педагогіки та психології дошкільної освіти Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича читаються курси «Етнопсихологія», «Етнопедагогіка», планується з наступного навчального року спецкурс «Міжкультурне взаєморозуміння», метою якого є вивчення культури, філософії, історії корінних етносів та імігрантів Буковини (румунів, молдаван, євреїв, росіян, поляків та ін.). Програма педагогічної полікультурної освіти, поряд із загальними педагогічними знаннями і вміннями, повинна формувати професійно-особистісні якості педагога та якості, які дають можливість працювати у багатонаціональному колективі. Педагог має володіти високими моральними якостями, любити своїх дітей, незалежно від їх етнічної, культурної, релігійної приналежності. Саме такі якості ми намагаємось сформувати у своїх студентів – майбутніх працівників дошкільної освіти, які закладатимуть основи полікультурного виховання у дітей дошкільного віку.

Полікультурна свідомість формується з самих ранніх років життя людини. Успіх полікультурного виховання в значній мірі залежить від того, чи займаються таким вихованням в дошкільних навчальних закладах.

На сьогоднішній день науковцями визнано, що діти дошкільного віку характеризуються відкритістю до навколишнього світу, єдністю емоційно-вольових та пізнавальних аспектів діяльності. Саме тому в цей період закладаються підвалини формування та розвитку повноцінної полікультурної особистості. Погодимося з Н.Терентьєвою, що полікультурне виховання слід розглядати як частину педагогічних зусиль, що забезпечують культурно-соціальну ідентифікацію особистості, відкриту іншим культурам, національностям, віруванням. Виходячи з цього, зміст полікультурного виховання будується навколо чотирьох орієнтирів: соціокультурна, етнічна ідентифікація особистості дитини, поступове засвоєння системи понять та уявлень про полікультурне середовище, виховання позитивного ставлення до культурного оточення, розвиток навичок міжнаціонального спілкування (О.Гукаленко, Н.Терентьєва, Т.Якадіна та ін.). У ході особистісного полікультурного становлення дитина проходить декілька ступенів: повага до своєї етнічної культури й усвідомлення культурних розбіжностей, толерантність, розуміння та прийняття іншої культури.

Формування етнічної ідентичності у дитини в процесі полікультурного виховання передбачає беззаперечне врахування вихователями загальних закономірностей, які співвідносяться з етапами психічного розвитку дитини. Ж. Піаже одним і перших запропонував концепцію про розвиток у дитини усвідомлення приналежності до національної групи, визначивши три етапи у формуванні етнічної ідентичності. У шести-семирічному віці дитина набуває перші – фрагментарні та несистематичні – знання про свою етнічну приналежність. В цьому віці найбільш значимими для неї є сім'я та безпосереднє соціальне оточення, а не етнічна група. У восьми-дев'ятирічному віці дитина вже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою, усвідомлює основи ідентифікації – національність батьків, місце проживання, рідну мову, зароджуються національні почуття. У молодшому підлітковому віці (10-11 років) дитина може вирізняти особливості різних народів, визначати унікальність історії, специфіку побутової культури (Piaget, Weil, 1951) [7]. Сучасні дослідники (Дробижева Л., Солдатова Г. та ін.), конкретизуючи вікові етапи розвитку етнічної ідентичності, погоджуються з поглядами Ж. Піаже, зауважуючи при цьому, на важливості впливу на зазначений процес зовнішніх, середовищних (інонаціональне оточення) факторів. Не менш суттєве значення на усвідомлення дітьми своєї етнічної приналежності має факт проживання в поліетнічному середовищі. Знаходячись в ситуаціях міжетнічного спілкування, з'являється більше можливості для порівняння своєї етнічної групи з іншими, розвивається етнічне розуміння, толерантність, формуються комунікативні навички. Беззаперечно, що відсутність такого досвіду у дитини може призвести до зменшення інтересу до власної ідентичності. Разом з тим, дослідник (Г. Ягода, С. Томпсон, Т. Стефаненко та ін.) не заперечують того, що діти з груп меншості, будучи інформованими про домінантну культуру через засоби масової комунікації, особисті контакти, не завжди можуть надати перевагу та визначити свою приналежність до своєї етнічної групи. “З віком та розвитком етнічної ідентичності у членів етнічних меншин зазвичай відбувається зсув до внутрішньо групової орієнтації. Не зважаючи на це, соціально бажана високо статусна група більшості може залишатися для дитини референтною, еталонною” [7;223]. Зазначену особливість варто взяти до уваги педагогам при здійснення полікультурного виховання в дитячому середовищі.

Міжкультурному взаєморозумінню треба навчати дітей так само, як і терпимості. Саме це зумовлює наступні задачі педагогіки: удосконалення змісту, організації толерантного виховання, вивчення природи толерантності та способів толерантної взаємодії (Б. Гершунський, Н. Кленова, В.Коротов, В. Кукушин, А.Мудрик, Н.Нікандров, В. Новікова, Г. Чернова, Ю. Назаренко). Л. Курганська пропонує виховувати толерантність вже з дошкільного віку і пропонує такі засоби, як твори мистецтва, в першу чергу це мистецтво слова. Спочатку дитина співчуває героям казок та віршів, вчиться терпимо ставитися до прохання друзів, вихователів, батьків. У старшому дошкільному віці предметом вивчення стають емоції. Спостереження за природою, читання творів художньої літератури, приклади із особистого досвіду дозволяють дітям аналізувати свої емоції. Виховання толерантності веде до формування більш складних емоцій, таких як милосердя, співчуття.

Полікультурне виховання в багатонаціональних дошкільних закладах – це новий напрям педагогічної діяльності. Актуальність відповідної науково-практичної діяльності посилюється в міру того, що перед цими закладами стоять нові педагогічні задачі: не обмежуватись загальним розвитком дітей, а здійснювати дошкільне виховання і навчання.

Як свідчить вітчизняний і світовий досвід окремі педагоги дошкільних закладів спрощено сприймають призначення полікультурного виховання. Зазвичай його спрощують до розвитку у дитини позитивного ставлення до різних народів і їх культури. При наявності достатньої кількості представників різних етнічних груп створюють дошкільні заклади, які працюють за особливими програмами. Така практика в окремих країнах (наприклад у США) призводить до сегрегації за расовою і національною приналежністю.

Вітчизняна педагогіка свідчить про наступні науково-методичні результати полікультурного виховання: за даними анкетування дітей та батьків, яке проводилось у дошкільних закладах м. Чернівці можна стверджувати, що у кожному садочку виховуються діти різних національностей, однак елементи полікультурного виховання спостерігаються лише в окремих. У 20 дошкільних закладах, діти (75%) проявляють низький рівень позитивного ставлення до багатонаціонального оточення, тобто у них відсутні знання про людей інших національностей, або ж викривлені. 13 дитячих закладів продемонстрували середній рівень позитивного ставлення до багатонаціонального оточення, який характеризується відсутністю інтересу у дітей до елементів інших культур і їх носіїв, появою зацікавленості людьми іншої національності тільки в спеціально створених умовах. 9 дитячих установ виявили високий рівень, проявляючи доброзичливе ставлення до представників як власного, так і інших етносів. Їм властиве почуття радості при зустрічі з ровесниками інших національностей, при впізнанні елементів різних національних культур. Модель виховання в цих закладах базується на ідеї залучення дошкільників до фольклору основних етнокультурних груп місцевого населення – українців, росіян, румунів, молдаван, євреїв, поляків. Практичну цінність становить досвід полікультурного виховання дошкільного навчального закладу №1 м. Чернівці. В цій дошкільній установі обладнано етнографічний музей, де представлені експонати багатогранної культури Буковини. Червоний куточок молдавського дерев’яного будиночку, куточок російської печі та хати, а також муляж української світлиці. В музеї зібрані старовинні речі та предмети побуту: самовар, кочерга, рогач, гасова лампа, праска на вугіллі, лампадка та ікона, кужіль та веретено, домоткані килими, дерев’яна колиска з лялькою, вишиті рушники, балєрка, улчор, нєлєстеу, цимбал. Знайомлячись з цими експонатами, діти дошкільного віку отримують наочну інформацію про культурне та історичне минуле своїх предків.

Дітей почали залучати до фольклору з вивченням російської народної творчості як найбільш зрозумілої і доступної всім дошкільникам. Згодом знайомили з молдавською, румунською і української народною творчістю. Одночасно відшуковували тотожність та відмінність в культурах цих народів. Заняття проводили за наступними напрямками і темами: народні російські, молдавські, румунські, українські пісні; російські, молдавські, румунські, українські частушки; російські, молдавські, румунські, українські народні танці; народні російські, молдавські, румунські, українські ігри.

Крім того, вихователі з дітьми апробовують дидактичні ігри полікультурного змісту: «Граємо весілля» (російське, молдавське, румунське, українське), «Народ як одна сім’я, хоч мова у них різна», «Подорож по карті» (по території Молдавії, Румунії, Росії, Буковини). Дітям розповідають про народні звичаї та обряди росіян, молдаван, румунів та українців. Проводяться дитячі свята, ігри, бесіди за мотивами народних традицій та обрядів: «Святки», «В низенькій світлиці», «Мерцишор дарує щастя», «Капустинська вечірка» (свято осені), «Наша хата потішками багата», (день народження дитячого садка), «Різдвяна вечірка», «На кого весна покаже» (свято весни), «Свято Івана Купала» тощо.

Інформацію про культуру різних народів подають таким чином, щоб у дошкільників не виникали хибні уявлення про ту чи іншу національність.

Педагогам вдалося привити дітям деякі елементи полікультурності, які визначалися за наступними критеріями: правильність і повнота суджень про національну приналежність, традиції, фольклор різних народів; ступінь зацікавленості народними традиціями і творчістю; прояв емпатії по відношенню до навколишнього середовища і ровесників.

Отже, окреслене нами коло питань суттєвою мірою актуалізують проблему впровадження полікультурних освітніх моделей з урахуванням особливостей онтогенезу ідентифікації дітей, активного використання в освітніх та виховних цілях природного або спеціально створеного соціального середовища, інтегрування інформації етнічного змісту в усі навчальні предмети, виховні заходи, формування навички толерантного міжнаціонального спілкування та взаємодії в дитячому і дорослому оточенні.



Література:

  1. Бойченко В.В. До загальнолюдського крізь призму національного (проблеми полікультурного виховання) //Педагогіка і психологія. – 2003. - № 3-4. – С. 106-112.

  2. Бойченко В.В. Ідея полікультурності у змісті національної освіти // Науковий вісник Чернівецького університету: Педагогіка та психологія. – Вип. 177. – Чернівці: Рута, 2003. – № 3-4. – С. 40-44.

  3. Гукаленко О.В. Поликультурное воспитание как процесс формирования национальной и этнической толерантности у современной молодёжи // Известия Академии педагогических и социальных наук. – Москва – Воронеж: НПО “МОДЭК”, 2005. – С.121-128.

  4. Джуринский А.Н. Педагогика межнационального общения: поликультурное воспитание в России и за рубежом. – М.:ТЦ Сфера, 2007. – 224 с.

  5. Развитие национальной, этнолингвистической и религиозной идентичностей у детей и подростков. /Под ред. М. Барретта, Т. Рязановой, М. Воловиковой - М.: Изд-во Института психологии РАН. - М., 2006.

  6. Солдатова Г.У. Психология межэтнической напряженности. - М., 1998.

  7. Стефаненко Т.Г. Этнопсихология. – М., 2000.


Анотація

М. Олійник, О. Брухальська



Полікультурне виховання як процес формування етнічної ідентичності та толерантності у дітей дошкільного віку
У статті зроблений аналіз проблеми полікультурного виховання на основі вітчизняного та закордонного досвіду. Проаналізовані наукові підходи до полікультурного виховання дітей дошкільного віку. Визначено сутність цього феномена, основні форми і засоби залучення дошкільників до полікультурного середовища з метою формування в них етнічної ідентичності та виховання національної толерантності.    Проаналізовано стан досліджуваної проблеми в практиці дошкільних навчально-виховних закладів Чернівецької області.

Ключові слова: діти дошкільного віку, полікультурне виховання, дослідження.

Summary

M. Oliunyk, O. Bryhalska



Multicultural education as a process of formation ethnic identity and tolerance in children of preschool age
The analysis of the problem of multicultural upbringing on the basis of national and foreign experience has been done in the article. Scientific approaches to the multicultural upbringing of the children of the pre-school age have been lightened. For the purpose of formation in the children of Pre-School age ethnic identity and national delicateness it, s given the essence of this phenomena, basic forms, including resources to multicultural environment. It, s done analysis to the state of investigating problem, based on the Pre-School practice of Chernivtsy region.

Key words: children of preschool age, multicultural education, investigation.
Струннікова Д.І., Олійник М.І. Формування національної самосвідомості в студентській молоді: теоретичний аспект // Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. Випуск ХХХІІ.- Івано-Франківськ, 2010. – С. 82-89

УДК 88.8.Е 91 Дарина Струннікова, Марія Олійник

ББК 74.00 м. Чернівці
ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ

В СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ
Розбудова України, реформування національної освіти потребують наукового осмислення теорії і практики виховання майбутніх громадян демократичної, правової та цивілізованої держави. Формування творчої, гармонійно розвиненої, толерантної особистості з високим рівнем національної свідомості, особистісних якостей і ціннісних орієнтацій, основою яких є національні й загальнолюдські вартості, – одне з важливих завдань, яке вирішується різними соціальними інститутами.

Державна суверенність України зумовила потребу кожного замислитися над питаннями: “Хто я?”, “Хто ми?”, “Яке наше минуле, сьогодення, до якого майбутнього ми прагнемо, як і якими цінностями можемо збагатити національне й духовне відродження держави як її громадяни?” Саме тому проблема формування національної самосвідомості набула сьогодні особливої актуальності. Від рівня сформованості національної самосвідомості залежить не тільки глибина й стійкість поглядів, переконань та ідеалів, патріотичних почуттів, а й громадянська позиція й соціальна активність особистості, усвідомлення нею мети і завдань нації в розбудові держави, визначення власного місця і ролі в політичному, соціально-економічному й культурному житті свого народу.

Як зазначає М.Бердяєв, “національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства”[3,с.27]. Люди, які належать до різних народів і етнічних груп, відрізняються один від одного культурою, світосприйняттям, традиціями, звичаями, характером, темпераментом, поведінкою тощо. Кожна нація, етнос прагне передати наступним поколінням загальнолюдські вартості й усе те, що складає неповторність народу, виховати патріотичні почуття та почуття громадянського обов’язку. Справжнє виховання, як стверджує світова наука (Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, І.Гербарт, Я.Коменський, А.Дістервег, Г.Сковорода, К.Ушинський, Г.Ващенко, М.Стельмахович, В.Кузь, М.Пірен, Г.Філіпчук, та ін.), за своєю суттю, змістом, характером та історичним покликанням нації, етносу – глибоко національне. Потреби національно-культурного відродження вимагають повернення до сформованої упродовж тисячоліть національно-історичної пам’яті українського народу, народних ідеалів, національних цінностей, формування духовного світу особистості, її національної самосвідомості.

Особливої уваги сьогодні потребує проблема формування національної самосвідомості у студентської молоді, зокрема в майбутніх учителів і практичних психологів, оскільки складовою цього процесу є формування тих компонентів світогляду, які визначають ставлення до етнокультури, історії народу, мови, національних традицій. Від рівня сформованості національної самосвідомості майбутніх фахівців залежить результативність їх професійної діяльності, спрямованої на вирішення завдань національного виховання підростаючого покоління, а також їх громадянська та соціальна активність.

Суть кожної людини визначають: ментальність, культура, духовність – національні за формою і змістом. Як стверджує О.Потебня: “Для існування людини потрібні інші люди, для народності – інші народності”[5,с.56]. Духовна позиція особистості, в якій на глибинному рівні психіки інтегруються ментальність, культура нації, національні вартості, усвідомлення приналежності до певного етносу, нації, формується в процесі її соціалізації, цілеспрямованого виховання та самовиховання.

Формування національної самосвідомості, на наш погляд, варто розглядати комплексно: як психологічну й педагогічну проблему. Необхідно, насамперед, з’ясувати сутність і структуру поняття “етнічна самосвідомість”, психологічні детермінанти її розвитку. В психологічній науці поняття “етнічна свідомість” і “етнічна самосвідомість” ще не мають усталеного й загальноприйнятого змісту й трактуються науковцями по-різному. Зокрема, М.Шульга і Й.Вирост вважають, що зміст поняття “етнічна свідомість” охоплює ширші реалії порівняно з терміном “етнічна самосвідомість”, яка розглядається ними як складова етнічної свідомості [7,c.61]. До складових етнічної свідомості М.Шульга відносить: національний(етнічний) характер, етнічний “темперамент”, етнічні звички, етноцентризм, етнічні почуття і етнічну самосвідомість особистості. Етнічну самосвідомість він визначає як саморефлексію етнічних відносин, з’ясування свого місці в них, а також усвідомлення власної позиції та свого ставлення до системи міжнаціональних зв’язків[13].

Розглядаючи поняття “етнічна самосвідомість” у вузькому й широкому значенні, деякі науковці, зокрема А.Дашдаміров, С.Арутюнов та ін., стверджують, що національна самосвідомість існує на рівні суспільства (широкий зміст поняття) і на рівні особистості (у вузькому значенні) й має два рівні – ідеологічний і психологічний.

Основним структурним елементом етнічної самосвідомості є усвідомлення людьми своєї етнічної приналежності, яке відображає, на думку Г.Шелепова, спільність їх походження, етнічні стереотипи, етнічні симпатії і антипатії тощо. Ю.Бромлей до компонентів етнічної самосвідомості відносить не тільки уявлення про спільність походження, а й своєрідне відображення об’єктивних ознак етносу [7с.63].

Цілісно й змістовно, на наш погляд, визначено структуру етнічної самосвідомості Й.Виростом: образ національної(етнічної) спільноти; образ типових рис представника національної спільноти (національний стереотип); самообраз індивіда як члена національної спільноти. До змісту її компонентів він відносить: знання про національну проблематику взагалі та емоційно-ціннісне ставлення до неї; знання про свою національну спільноту й емоційно-ціннісне ставлення до неї; уявлення про типові риси члена свої національної спільноти (національний автостереотип) та емоційно-ціннісне ставлення до них, уявлення про типові риси членів інших національних спільнот (національний гетеростереотип) та емоційно-ціннісне ставлення до них; ступінь ідентифікації себе з національною спільнотою, переживання належності до національної спільноти [7с.64].

На думку більшості дослідників (Т.Стефаненко, Є.Білінська, П.Гончаренко, М.Шульга та ін.) домінуючу роль у структурі етнічної самосвідомості відіграє етнічна ідентичність. За визначенням Т.Стефаненко, етнічна ідентичність – це “складова соціальної ідентичності особистості, психологічна категорія, яка відноситься до усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної спільноти”[12, с.210].

В етнопсихології, етнології, етносоціології зміст поняття “етнічна ідентичність” трактується неоднозначно. Варто зауважити, що поняття етнічна ідентичність і етнічність – не тотожні, оскільки етнічність як соціальна категорія визначає етнічну приналежність за певними об’єктивними ознаками (етнічна приналежність батьків, місце проживання, мова, культура тощо). Етнічна ідентичність відмінна від так званої декларованої ідентичності (зарахування себе до етнічної спільноти), а також з особистісною ідентичністю, яка характеризується такими факторами, як місце етнофора у взаємовідносинах з іншими людьми (домінують поняття етнічної структури і етнічних ролей); якості, якими наділяє себе етнофор (ділові, поведінкові, інтелектуальні тощо); самооцінка етнофора (адекватна-неадекватна) [2,с.76; 8].

Етнічна ідентичність – це не тільки усвідомлення своєї тотожності з етнічною спільнотою, а й її оцінка, що виявляється в почуттях, основою яких є емоційний зв’язок людини зі своїм народом. Як стверджує Т.Стефаненко, етнічна ідентичність – це, в першу чергу, результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь співвідношення себе з ним і відокремлення від інших етносів [12,с.210].

Етнічна ідентичність визнається науковцями як складова соціальної ідентичності (Т.Стефаненко, В.Павленко, С.Таглін, А.Садохін та ін.), однак в сучасних дослідженнях робиться спроба виділити її певні ознаки. Так, Ж.Девос розглядає етнічну ідентичність як форму ідентичності, втілену в культурні традиції і звернену в минуле, на відміну від інших форм, які орієнтовані на теперішнє і майбутнє. Г.Солдатова стверджує, що особливістю етнічної ідентичності є міфілогічність, оскільки “її основа – ідея або міф про спільність культури, походження, історії”[11,с.48].

Проблема формування ідентичності розглядається в різних психологічних теоріях, зокрема в психоаналізі (З.Фрейд, Е.Еріксон, Д.Марсіа, Дж.Фінні та ін.), у послідовників символічного інтеракціонізму (Г.Мід, Е.Гоффман, Ф.Барт, К.Лібкінд, Р.Дженкінс та інш.), в когнітивній психології (Г.Теджфел, Дж.Тернер, Б.Поршнєв, Т.Стефаненко та інш.).

Значним доробком у вивченні етнічної ідентичності вважається “тристадійна модель розвитку етнічної ідентичності у молоді етнічних меншин”, яку запропонував послідовник психоаналізу Дж.Фінні. В основі цієї моделі – чотири статуси ідентичності, які визначені Д.Марсіа: досягнення ідентичності, передвирішеність, дифузія ідентичності, мораторій. Згідно з моделлю Дж.Фінні, на першій стадії етнічна ідентичність приймається без розмірковувань. У підлітків, молодих людей, які відчувають негативне ставлення до себе і знайомляться з малопривабливими етнічними стереотипами, сформованими відносно їх етнічної групи, можуть сформуватися аутгрупові переваги. Однак, під впливом сім’ї та близького оточення може сформуватися й позитивне ставлення до своєї спільноти і почуття прив’язаності до неї. Аттітюди щодо своєї групи передаються батьками, спільнотою, суспільством, а молодь переймає їх досить некритично. Ця стадія нагадує передвирішеність. Якщо молоді люди не мали потреби й не замислювалися над своєю етнічністю, то за статусами ідентичності Марсіа – це дифузія ідентичності. Друга стадія розвитку етнічної ідентичності починається з моменту замислення над своєю етнічною приналежністю, появи кризи або мораторію ідентичності. На наступній стадії формується певна позиція, молодь досягає етнічної ідентичності [7].

Результативності в дослідженнях етнічної ідентичності досягнуто в когнітивній психології, а саме в теорії соціальної ідентичності та теорії самокатегоризації.

За визначенням Т.Стефаненко, категоризація – це “процес, за допомогою якого люди інтерпретують навколишній світ і своє місце в ньому”[12, с.206]. Як стверджує Г.Андрєєва, процес категоризації призводить до породження в свідомості людини моделі світу[1]. Варто зазначити, що міжгрупове сприйняття, як і соціальне, не зводиться до поняття “перцепція” в загальнопсихологічній сутності, а охоплює всю сферу пізнання людьми один одного. “Проблема сприйняття, - зазначає О.Леонтьєв, - має ставитися як проблема побудови в свідомості індивіда багаторівневої моделі світу, образу реальності. Категоріальність світу, яка за своєю сутністю є характеристикою моделі світу – не іманентна самій моделі. Тобто, об’єктивний процес категоризації відображає категоріальність об’єктивного світу”[6,с.254].

Науковці дійшли згоди, що в основі процесу категоризації лежить принцип біполярності (Г.Теджфел, Дж.Тернер, А.Гуревич, Т.Стефаненко, Г.Андрєєва та ін.). Так, в архаїчному мисленні поняття виникають парами і з порівняння (наприклад, життя-смерть, світло-тьма тощо). Система категоризації, що ґрунтується на принципі біполярності, збереглася до наших днів. Згідно з принципом біполярності відбувається категоризації спільнот, представниками яких визнають себе люди – “ми” і “вони” – ті, що не сприймаються як свої.

Отже, в основі міжетнічного й будь-якого іншого сприйняття лежать когнітивні процеси категоризації на “ми” і “вони”, соціальної ідентичності та соціальної категоризації.

Категоріальну сітку і загально психологічний принцип, згідно з яким здійснюється диференціація (порівняння) груп, запропонували Г.Теджфел і Дж.Тернер, звернувши увагу на те, що категоризація нерозривно пов’язана з когнітивним процесом – груповою ідентифікацією (усвідомленням приналежності до групи). Згідно з теорією соціальної ідентичності Г.Теджфела, в основі виникнення соціально-психологічних феноменів (інгрупового фаворитизму, аутгрупової агресії, групової солідарності тощо) лежать не конфлікти інтересів і не зовнішні щодо індивіда ситуативні фактори, а когнітивні процеси. Теорія базується на трьох процесах: соціальній категоризації, соціальній ідентифікації, соціальному порівнянні. Г.Теджфел доводить, що у процесі категоризації (ділення світу на категорії взагалі і на соціальні категорії, зокрема) індивід співвідносить себе з виділеними категоріями й ототожнює себе з певними соціальними групами, тобто здійснює соціальну самоідентифікацію. Соціальна ідентичність – це сукупність усіх соціальних ідентифікацій, які використовувалися індивідом при самовизначенні. За визначенням Г.Теджфела, соціальна ідентичність – “це та складова “Я-концепції” індивіда, яка виникає з усвідомлення приналежності до соціальної групи (або груп) разам з цінностями й емоційним значенням, яке надається цій групі”[14, с.285]. Автор стверджує, що у кожної людина є потреба мати позитивну соціальну ідентичність, яка формується у процесі порівняння своєї інгрупи і аутгруп. Щоб досягти позитивної соціальної ідентичності, індивіди роблять усе, щоб у соціальному порівнянні диференціювати свої групи у позитивний бік [14].

На відміну від Г.Теджфела, Дж.Тернер надає перевагу не індивідуально-емоційній, а соціально-когнітивній основі формування соціальної ідентичності. На погляд вченого, рівень ідентичності, по-перше, змінюється залежно від соціального контексту, в якому здійснюється порівняння, по-друге, високий рівень соціальної ідентичності призводить до деперсоналізації самосприйняття, по-третє, деперсоналізація зумовлює групові форми поведінки. Отже, внутрішньогрупова ідентифікація як адаптивний соціально-когнітивний процес сприяє об’єднанню, згуртованості, взаємовпливу [14].

Процес категоризації на “ми” і ”вони”, соціальної ідентичності та соціальної диференціації (якщо використати сітку Г.Теджфела і Дж.Тернера) розглядається в концепції Г.Поршнєва, який наполягає на первинності “вони” по відношенню щодо “ми”, тобто на первинності міжгрупової диференціації. “Будь-яке протиставлення об’єднує, будь-яке об’єднання протиставляє, міра протиставлення є мірою об’єднання”, - стверджує Г.Поршнєв[9, с.14].

До структури етнічної ідентичності науковці (В.Павленко, С.Таглін, Т.Стефаненко та інш.) відносять два основних компоненти: когнітивний (знання, уявлення про особливості своєї групи і усвідомлення себе її представником на основі етнодиференціюючих ознак); афективний (почуття приналежності до групи, оцінка її якостей, ставлення до членства в ній) [7; 12]. Деякі автори, зокрема Л.Дробишева, виділяє в структурі етнічної ідентичності ще один компонент – поведінковий, розглядаючи його як реальний механізм не тільки усвідомлення, а й прояву себе представником певної групи, “побудова системи ставлень і дій в різних етноконфлікт них ситуаціях”[4, с.296].

До когнітивного компоненту етнічної ідентичності належать: етнічні орієнтації, групові концепції тощо. Найважливішою - вважається етнічна обізнаність, яка охоплює знання про етнічні групи ( свою та інші), їх історію, звичаї, особливості культури, життєдіяльності, світосприйняття, національного характеру тощо. Афективний компонент етнічної ідентичності - ставлення до свої етнічної спільноти виявляється в етнічних аттитюдах (позитивних або негативних). Підвищення етносоціального статусу сприяє формуванню самоповаги, яка виявляється в позитивних аттидюдах – гордість за досягнення свого народу, почуття патріотизму тощо. Як зазначає Г.Солдатова, “гідність, гордість, образи, страхи – важливі критерії міжетнічного порівняння. Ці почуття опираються на глибокі емоційні зв’язки з етнічного спільнотою і моральні обов’язки по відношенню до неї, які формуються в процесі соціалізації індивіда”[11,с.49]. Наявність негативних аттитюдів до своєї етнічної спільноти – це заперечення власної етнічної ідентичності, почуття приниження, надання переваги іншим етнічним групам як референтним.

Результати аналізу теоретичних положень з проблеми формування етнічної самосвідомості дає підстави визначити основні завдання і зміст виховної роботи зі студентами. До основних завдань варто віднести: створення цілісної системи національного виховання, має ґрунтуватися на взаємозв’язку національної культури, мови, науки, освіти, традиціями; введення у зміст освіти систему загальнонаукових і фахових знань, які відповідають рівню сучасної вітчизняної науки і культури, втілюють в собі національні та загальнолюдські цінності й сприяють пізнанню ідейного та духовного багатства свого народу, його історії, культури, духовності і на цій основі – й себе як індивідуальності і як частки своєї нації; виховання студентів на національному ґрунті з використанням кращих здобутків інших народів; створення умов і використання ефективних форм передачі етнокультурних традицій у процесі виховання.

Однин з напрямків формування у майбутніх фахівців національної самосвідомості – оновлення змісту навчального матеріалу, який складає основу професійної підготовки студентів. У формуванні когнітивного компоненту етнічної ідентичності важливу роль відіграють навчальні дисципліни природничого і гуманітарного циклу. Зміст навчального матеріалу повинен спрямовуватися на формування знань, на основі яких складається комплекс уявлень, що утворюють систему етнодиференціюючих ознак, в якості яких можуть бути: мова, цінності і норми, історична пам’ять, релігія, уявлення про рідну землю, міф про спільних предків, національний характер, народно-прикладне і професійне мистецтво, українські національні пріоритети тощо. Кожна навчальна дисципліна має відображати певні грані України як геосоціокультурного феномену.

Так, вивчення етнопсихології сприяє формуванню у майбутніх фахівців знань про етнопсихологічні особливості представників різних етносів, специфіку їх міжособистісного спілкування, традиції і звичаї, етнокультурні цінності, стереотипи поведінки тощо. Зміст навчального матеріалу спрямований на розкриття національно-специфічних, національно-психологічних особливостей українського народу, який уособлює певну етнокультуру, спосіб життя, що історично склався, зберіг свій менталітет, мову, культуру, традиції і звичаї, національні вартості. Домінантою знань, які засвоюють студенти, має бути українська національна ідея, особливості національного характеру й світогляду українців та представників інших національних меншин, що живуть в Україні.

Ефективний засіб формування у студентів етнічної самосвідомості – українознавство, вивчаючи яке, студенти пізнають досягнення свого народу на усіх етапах його розвитку. До системи інтегрованих наукових знань цього курсу входять теоретико методологічні, філософські, політико-державницькі, культурно-історичні аспекти українства як всепланетарного явища[5, с.110]. Вивчення українознавства сприяє формуванню у студентів знань, переконань, поглядів на етапи, шляхи і засоби розбудови України як суверенної держави.

У фаховій підготовці студентів важлива роль відводиться українській етнопедагогіці, яка розкриває етнокультурні традиції виховання і навчання, а також ідеал українського виховання, загальнолюдські, національні, сімейні, особистісні вартості.

Використання у формуванні національної самосвідомості таких ефективних засобів, як художні твори, мистецтво, культура, релігія сприяє розвитку не тільки інтелектуальної, а й духовної та емоційно-моральної сфери особистості майбутнього педагога, психолога.

Важлива роль у формуванні національної самосвідомості належить рідній мові, яка є суттєвою етнодиференціюючою ознакою. У свідомості часто відбувається фактичне споріднення мови і народу. Виховання і розвиток підростаючих поколінь забезпечується лише рідною мовою – це здавна прийнята цивілізованими націями аксіома.

Одним із напрямків формування у майбутніх фахівців національної самосвідомості – виховна робота зі студентами. У змісті виховних заходів має панувати культ рідної мови, традиції і звичаї українського народу, національне мистецтво. Виховна робота повинна спрямовуватися також на формування поваги до етнокультури представників інших національних меншин, подолання упередженого ставлення до них, національної обмеженості, створення позитивного психологічного мікроклімату для їх згуртованості й дружніх стосунків, формування культури міжнаціонального спілкування. Важлива умова ефективності виховної роботи – врахування етнопсихологічних особливостей, звичаїв, моральних і соціальних цінностей представників усіх етнічних спільнот, що входять до студентського колективу.



Отже, формування національної самосвідомості у студентів необхідно розглядати як психолого-педагогічну проблему, що потребує усвідомлення кожним викладачем ВНЗ її актуальності. Основний напрямок вирішення її вирішення – забезпечення умов для етнічної соціалізації особистості майбутнього фахівця, збагачення змісту навчальних дисциплін, підвищення їх виховного потенціалу. Система виховної роботи у ВНЗ має спрямовуватися на пізнання студентами ідейних, моральних, духовних багатств свого народу, національних пріоритетів, розвиток у майбутніх фахівців патріотичних почуттів, готовності поглиблювати свою етнічну самосвідомість і виховувати їх у підростаючого покоління.

Література:


  1. Андреева Г.М. Психология социального познания. – м., 1997.

  2. Белинская Э.П., Стефаненко Т.Г. Этническая социализация подростка. – М., 2000.

  3. Бердяев Н. Судьба России. – М., 1990.

  4. Дробишева Л.М. Демократизация и образы национализма в России. – М., 1996.

  5. Захарченко та ін. Теоретичні засади виховання національної самосвідомості. – К., 1998.

  6. Леонтьев А.Н. Образ мира // Избранные психологические произведения: В 2 т. – М., 1983. – Т.2, С.251-261.

  7. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К., 1999.

  8. Платонов Ю.П. Этническая психология. – С.П.б., 2001.

  9. Поршнев Б.Ф. Противоположность как компонент этнического самосознания. – М., 1979.

  10. Садохин А.П. Основы этнологии. – М., 2003.

  11. Солдатова Г.У. Психология межэтнической напряженности. – М., 1997.

  12. Стефаненко Т. Этнопсихология. – М., 2000.

  13. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. – К., 1996.

  14. Tajfel H., Turner J. C. The social identity theory of intergroup behavior // Psychology of intergroup relations / Ed. by S. Wor-chel, W. G. Austin. Chicago: Nelson-Hall, 1986. P. 7-24.


Анотація


Д. Струннікова, М. Олійник

Формування національної самосвідомості в студентської молоді: теоретичний аспект
У статті висвітлюються теоретичні підходи до проблеми формування етнічної самосвідомості у професійній підготовці студентів.

Ключові слова: національна самосвідомість, етнічна ідентичність, , соціальна ідентичність, національна ідентифікація особистості.

Summary

D. Strunnikowa , М. Oliunyk


Formation at the students of ethnic self-consciousness:

theoretical aspect



In the article is disclosed the theoretical approaches to a problem of formation of ethnic self-consciousness and path (route) of it’s (her) solution in professional training of the students.

Key words: national identity, ethnic identity, social identity, the person’s national identification/


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка