Марія Сeнишин, народилася 1925 року в маленькому селі Михайлівка Коростенецького району Житомирської області (за кілька кілометрів від старого Польсько-Совєтського кордону), в сім'ї звичайних селян, де було 5 дітей



Сторінка1/4
Дата конвертації08.03.2016
Розмір0.53 Mb.
  1   2   3   4
Cвідчення LH01

Марія Сeнишин, народилася 1925 року в маленькому селі Михайлівка Коростенецького району Житомирської області (за кілька кілометрів від старого Польсько-Совєтського кордону), в сім'ї звичайних селян, де було 5 дітей. Сім'ї належало 7-8 десятин землі. В селі існувала семирічна школа і комнезам (скорочення від Комітет Незаможних Селян) – прототип російського комбеду (Комитет бедноти) періоду Громадянської війни, хоча комнезами існували аж до квітня 1933 року. Голова комнезаму, як правило, був найбільш впливовою особою в селі після голови сільради, які розподіляли між собою функції влади до середини 1925 року. Батько оповідачки відмовився вступити до колгоспу, бо вважав його породженням сатани, але спонукав до цього сина, оскільки син був ще молодий і мусив якось жити. У 1932 чи 1933 сільський актив, який зазвичай складався з місцевих та колгоспних представників влади, голови комнезаму, комуністів, комсомольців та сільського вчителя, вчинили серед ночі обшук (шукали зброю) і забрали до в'язниці на 3-4 дні батька. Оповідачка пригадує чисельні випадки канібалізму і описує загальну атмосферу страху перед ним. Більшість (але не всі) представників місцевої влади були з Росії. Оповідачка говорить про сексотів (секретних коллаборантів). Сексоти (також відомі на селі як донощики) надавали інформацію про своїх сусідів та співробітників. Оповідачка пригадує масштабні антирелігійні кампанії кінця 1930-х років і описує стосунки з польськими селянами та німецькими колоністами у своїй місцевості.


 


Cвідчення LH02

Анонімний оповідач, народився 1917 року в селі Ляхівці Андрусівського району Житомирської області. Він був сином шкільного вчителя, який згодом  став священиком, мав 5 десятин землі. Оповідач демонструє вкрай вороже ставлення до совєтського режиму (“вороже з самого початку”), однак зауважує, що селяни підтримували більшовиків під час революції і описує особливий спротив колективізації з боки жіноцтва у його селі.  Оповідачеві вдалося виїхати з села до Житомира для навчання у технікумі, де він і перебував під час голоду. Він описує голод у Житомирі, трупи вздовж доріг поза містом, і випадки голодної смерті в самому місті.

 

Свідчення LH03



Анонімна оповідачка, народилася 1925 року у Чорнобильському районі, але під час голоду жила у Цюрупинському районі, який тоді входив до Миколаївської області, а тепер – до Херсонської. Батько оповідачки помер у 1930 році, можливо від туберкульозу, а її мама, колгоспниця, померла від голоду у 1933. Вона  була похована без труни, в одній могилі з сестрою оповідачки. Після її смерті оповідачка рік жила разом з іншою сестрою, потім потрапила до дитячого притулку, де і залишалася до початку Другої світової війни. Село було велике і мало 3 школи: одну російську, одну українську і одну національну. Була також велика церква, закриту з першою ж хвилею колективізації. Оповідачка вважає, що до голоду спричинилася державна політика, що намагалася загнати селян до колгоспів, де людей годували раз на день (принаймні, під час посіву та збору врожаю). В її місцевості голод тривав до 1934 року. У 1932 врожай через сильні морози був невисоким. Вимерло майже все село. Люди відкопували навіть трупи коней тижневої давності і їли м'ясо. Оповідачка говорить про  випадки канібалізму. Влада на селі, за її спогадами, була майже відсутньою. Інтерв'ю змушені перервати через емоційний стан оповідачки.
 
 

Свідчення LH04

Анонімний оповідач, народився 1920 року у станиці Незлобная (козацьке поселення на північному Кавказі, де часом налічували десятки тисяч жителів) Краснодарського округу, у козацькій сім'ї, що складалася з 5 чоловік. Оповідач закінчив звичайну школу-семирічку з російською мовою навчання, але продовжувати навчання йому заборонялося через те, що батько був служив у царській армії. Оповідач виїхав зі станиці до Баку у 1937 році. Сім'я оповідача не була пов'язана із політикою і не мала жодних проблем із владою. Дати голоду визначає як 1932-1934 роки. Розповідає, що голодуючі козаки шукали роботи у кавказьких горців. Каже, що під час голоду померло “багато”, але більш точних даних навести не може.

 
 

Свідчення LH05

Михайло Лисенко, народився 1902 року на хуторі Семенівка (російський хутір) Григорівської сільради Амвросіївського району Донецької області у досить заможній родині (“Мій батько мав тільки 50 десятин землі”) колоністів із Запоріжжя. У 1930 році оповідач переїхав до м. Торез тієї ж області. Вражає детальність спогадів оповідача. У Росії до революції “люди жили дуже бідно. У них нічого не було. Було дуже холодно і, знаєте, вони мали тільки десятину або дві землі. Вони вирощували рис”. Четверо братів оповідача служили у царській армії під час першої світової війни, найстарший був лейтенантом, “чи щось типу офіцера”. Свідок розповідає про революцію, в т.ч. про свою примусову службу в артилерії Червоної армії у 1921 році. Різноманітні загони, як, наприклад, Марусін, “вбивали комуністів” і “люди їх підтримували”, бо “вони нічого не грабили”. Оповідач згадує оповідки про отамана Громадянської війни Нестора Махна. У 1920-х оповідачеві довелося піти працювати на шахти, щоб заробляти гроші для сплати обов'язкового податку у 480 рублів. Його знайомим був чоботар, який виготовляв бурки і продавав по 15-20 рублів. Місцевих комуністів описує як голоту . Їх було небагато у селі, але жодного – на хуторі. Хутір було зруйновано у 1930-х. Оповідач описує розкуркулення, колективізацію та втечу тих, хто боявся бути розкуркуленим. Останні (і оповідач разом з ними) пішли працювати до шахт Донбасу. Оповідач згадує, що “в селах багато людей помирало”, іноді до 50-70% мешканців певного села. Так померла і двоюрідна сестра оповідача, колгоспниця. Решта його родини на той час вже залишила село, а діти його померлої двоюрідної сестри пішли з колгоспу. Оповідач  особисто не бачив, як вмирали селяни у Донбасі. Багато з них йшло до міст, шукаючи їжі. Буханець хліба на базарі коштував 60 рублів, що становило місячний заробіток оповідача. Його 18-річного співробітника було звільнено за одноденний невихід на роботу і він помер голодною смертю. Під час голоду одному комуністові, який збирав податки з бідних селян, відірвали голову, так без голови і ховали. Оповідач описує декілька  випадків, деякі з яких він, ймовірно, почув від інших, як, наприклад, про каннібалізм, а деякі бачив на власні очі. Оповідач переконаний, що голод було штучно створено через вивезення продовольства і влада це використовувала як засіб підкорення і контролю.

 

Свідчення LH06



Анонімний російськомовний оповідач, напівнімець, народився  16 травня 1906 року в Німеччині (не бажає, щоб точне місце народження було задокументовано), але в 1920-х роках жив у Ростові-на-Дону, в сиротинці. У 1920 році пішов працювати учнем водія трактора до МТС великої і заможної Кубанської станиці   Шкуринська. У сиротинці, під час голоду 1921-1923 років, діти почали страждати на цингу, але завдяки допомозі з-за кордону оповідач вижив. У 1925 він закінчив курси шоферів і почав самостійне життя. У 1929 році поїхав на Кубань, де комуністами, як він згадує, були не місцеві люди, а чужинці. Розкуркулення там почалося тільки у 1933 році. Опозиція колективізації була суцільною, і оповідач розповідає про спротив, а також про викриту владою підпільну організацію, пов'язану з білогвардійцями. Під час голоду, який у тій місцевості почався наприкінці 1932 року, люди приходили до нього просити хліба і багато з них померли. Після голоду більшу частину населення станиці становили зайди. До початку голоду населення станиці складало16,000 чоловік, після – лише  6,000. Для козаків було неможливо втекти, отже – вони повмирали. Хоча він нічого не знає про каннібалізм, але люди їли щурів і собак. Оповідач поїхав з МТС після  виробничого конфлікту, спершу до Ростова, потім – до Нальчика, де також був голод, а після голоду поїхав до Харкова, де перебував до початку війни.

 
 

Свідчення LH07

Анонімна оповідачка, народилася 10 червня 1906 року у Майдан Лабунь тепер Хмельницької області, де мешкала до початку Другої Світової війни. Батько оповідачки був заможним селянином, мав 10 десятин землі: ”Мій батько досить добре жив аж до розкуркулення, але потім його було розкуркулено, все забрали і він помер з голоду”. Про розкуркулення каже: ”Мій батько був куркуль. Спочатку вони розкуркулювали таких людей. Все з хати була забране і продане. Деякі люди раділи і купували це, але потім прийшла черга до тих, хто був бідніший за нас”. Оповідачка і її чоловік були дуже релігійними, і від самого початку не приймали совєтську владу. Чоловікові вдалося не вступати до колгоспу, але за це його переслідували. Брат оповідачки був заарештований. Релігійність оповідачки має подекуди апокаліптичне забарвлення, особливо, коли вона описує закриття сільської церкви. Оповідачка пригадує місцевий бунт проти колгоспу вже після колективізації. Стосовно перебування місцевого населення в лавах комуністичної партії та органах місцевої влади, то вона каже, що то були тільки ті, хто “не вірили в Бога і насміхалися над іншими”. Додає, що такі люди приймали участь у розкуркуленні й у комнезамах, багатіючи з цього. Найгіршими знущальниками були місцеві активісти, які доводилися їй родичами через чоловіка. Було також багато “двадцятип'ятитисячників”: “Так, вони приходили, голубе, вони приходили щоранку...” Під час голоду дорослі та діти їли листя дерев і вмирали на узбіччі дороги. Згодом, оскільки оповідачка  думала лише про те, як прогодувати чотирьох дітей, вона працювала у колгоспі, за що отримувала тільки трохи борщу зі щавльом за свою працю.

 
 

Свідчення LH08

Федір Капуста, народився 17 вересня 1900 року в селі Горби Кремлянчівського повіту Полтавської області в родині заможного селянина, який мав 20 десятин землі (половину її було відібрано у 1920 році), і якого було розкуркулено місцевим комнезамом у 1929 році і ув'язнено у 1930. Після закінчення терміну батько оповідача  повернувся до рідного села наприкінці1932, отримав роботу на фермі, і де він і помер. У 1926 році, після сутички з місцевою владою, оповідач поїхав працювати до Артемівська, на Донбас, а пізніше його було призначено до Київської поштово-телеграфної контори. Під час паспортизації (кінець 1932 – початок 1933) оповідача було визнано куркулем і через це відмовлено в отриманні паспорту. Проте влада дозволила йому мешкати у Старобільську та Ворошиловграді, де він працював у шахтарському кооперативі, а також в деяких інших містах. Оповідач надає значну інформацію про революцію та 1920-і роки.

Перша хвиля колективізації та розкуркулення у рідному селі оповідача провадилася місцевими українськими селянами, особливо – комнезамом, без сторонньої допомоги. Після еміґріції на Захід оповідав у великій кількості читав українську совєтську пресу того часу. Під час голоду приблизно чверть його рідного села вимерла, але вся його родина вижила. У місті Єнакієве оповідач не бачив померлих з голоду, але бачив, як міліція забирала з вулиць голодуючих. Було “багато” чужинців, які прийшли в його село, але то було переважно після перших етапів колективізації. Оповідач, гетьманіст у поглядах на сучасну еміґраційну українську політику, звинувачує марксистську ідеолоґію, а не росіян у створенні голоду і наголошує  винність української совєтської влади. Повний англійський переклад тексту інтерв'ю подано в Розслідуванні Комісією Українського Голоду 1932-1933 років: Рапорт до Конгресу (Вашинґтон, GPO, 1988), стор. 237-259.


 
 

Свідчення LH09

Анонімний оповідач, народився 1900 року в селі Шишлівка, пізніше – Броварків, козацькому селі нині затопленому Кременчуцьким водосховищем. Оповідач був одним з трьох дітей середньозаможних  селян. Оповідач подає суттєву інформацію про Громадянську війну, 1920-і роки та підкорення села владою. На початку революції люди ”плакали за царем”. Під час НЕПу (1921-1928) “людям жилося добре!”. Потім був озброєний спротив колективізації, бо “люди не хотіли віддавати своєї землі”. Навіть така форма колективного господарства як СОЗ викликала спротив. Оповідач стверджує, що найбільший опір  колективізації чинили колишні червоні партизани, які воювали за землю і волю. Найзаможніші селяни першими вступали до колгоспів, очевидно, сподіваючись уникнути розкуркулення. Різноманітні чужинці приходили до села. Оповідач разом з усією родиною вступив до колгоспу під час першої хвилі у 1929 році. Розкуркулення тривало “не один рік”, а довше, і люди намагалися уникнути цього. Під час голоду вимирали цілі родини, в тому числі родини колишніх червоних партизанів. Незадовго перед початком голоду оповідач поїхав на Кубань, де під час голоду було навіть гірше, ніж в Україні. У рідному селі оповідача у 1932-33 роках всі продукти відбирали у селян, а навесні ще раз реквізували збіжжя. Люди закопували харчі та зерно. Тестя оповідача заслали до Сибіру. Багато родичів оповідача померли, а в нього самого були “страшенно пухлі ноги”. У колгоспі “давали хліб, але люди все одно падали мертвими”. Оповідач описує комнезам як “найпершу совєтську зброю”, але помирали з голоду навіть його члени. Гробокопальникам наказували збирати трупи і закопувати їх в ями. Оповідач оцінює смертність у його селі як 25-50% і вважає, що голод був цілеспрямовано влаштований державою, аби знищити Україну, заморивши українців.


 
 

Свідчення LH10

Анонімна оповідачка, народилася 26 грудня 1926 року у Запоріжській області, розповідає, як померла під час голоду її мама, залишивши 4х маленьких дітей. Її батько, не знаючи, що робити, одружився з іншою жінкою, у якої були також свої діти, а сам поїхав на Донбас, щоб заробити хоч крупи. На жаль, мачуха оповідачки ставилася добре лише до своїх власних дітей. Дізнавшися про це, батько забрав дітей до себе. Невзмозі бачити, як його діти голодають, він закопав їх (оповідачку в тому числі) живцем. Після порятунку міліція відправила дітей до притулку біля Бердянська. Діти ходили з розпухлими животами, немов надувні кульки. Пізніше оповідачку було переведено до іншого притулку у Дніпропетровську, де вона залишалася до 14-річного віку.

 
 
 

Свідчення LH11

Олександр N., народився 1916 року біля Каневу в родині непмана, якого вигнали з його хати у 1931 році. Був одним з 5-х дітей. У 1920-х роках, коли батько оповідача тримав ресторан, він змусив сина вивчити ідіш. Після того, як вигнали батька, оповідач поїхав до Кам'янського (тепер Дніпродзержинськ) і там вчився на різних технічних курсах до 1933. У Дніпродзержинську оповідач бачив розкуркулених селян, особливо – дітей, які жили у виритих печерах за містом. У 1933 році він поступив до міського індустріяльного технікуму, де головою партійного комітету був Леонід Брежнєв, який жив за три будинки від бабусі оповідача, і міг добре бачити тих розкуркулених, які жили в норах. Оповідач досить позитивно описує  Брежнєва. У 1933 хлопець, що вчився разом з ним і працював на міліцію, розказав про заплановану облаву на селян в печерах. “І там стільки було багато нещасних дітей, які тікали з сіл, тікали з сіл для збереження свого життя, і не знали, чи втечуть від смерті, чи попадуть на смерть”. Студентом, він не голодував, бо мав пайку хліба 800 гр, проте був змушений купувати все інше і платити 10 рублів щомісяця за помешкання. “Я зазнав багато біди”- каже він. Також бачив опухлих голодних жебраків у місті. Починаючи з 1934 він працював на фабричній кухні. Значна частина інтерв'ю стосується Другої Світової війни. Пізніше оповідач приймав участь у совєтській окупації Галичини  і був засуджений до 8 місяців дисциплінарного батальйону у Шепетівці. Брат оповідача був страчений гестапо у 1943 за українську націоналістичну діяльність.    Також подає деяку інформацію про страту німцями євреїв у Києві.

 
 

Свідчення LH12

Анонімна оповідачка, народилася 1905 року у Дніпропетровську (колишній Катеринослав) в сім'ї залізничного провідника, якого у 1911 покалічився під час нещасного випадку. Була однією з 7 дітей. Батько отримав пенсію і купив 30 гектарів землі біля міста Лозова (тепер районний центр у Харківській області). Батька було розкуркулено, заслано на Соловки, а майно відібрано. Оповідачка подає дані про матерів, які їли власних дітей, ковбасу та холодець з людського м'яса, які продавалися на ринках міста та про інші прояви каннібалізму. Її чоловіка було заарештовано і їй довелося йти по родичах шукати місця де жити. Торгсіни (скорочено від російського ТОРГовля С ИНостранцами) особливо вразили  оповідачку. Під час голоду вона втратила кількох родичів, але її власні діти вижили. Взагалі, “Люди мерли, мов мухи”. Оповідачка бачила повстання проти колективізації  перед початком голоду. На її думку, тільки бідні селяни вступали до комнезамів та партії, решта селянства була за самостійну Україну, в той час як росіяни підтримували совєський режим і ненавиділи українців. Багато з “неграмотного комнезаму-голоти” також померли під час голоду. Оповідачка також відповідає на запитання про революцію та місцеві звичаї.

 
 

 Свідчення LH13



Анонімна оповідачка, народилася 7 травня 1904 року у козацькому селі на 500 дворів Великобагачанського району Полтавської області. Була однією з 5 дітей в сім'ї. До революції жила у діда, який мав 40 десятин землі. У той час “Звичайно, українці були пригнічені, так само як і за совєтів”. Революція сталася, бо “люди були дуже пригнічені... Інакше не можна було. Революція мусіла бути. Тільки не така, як сталася, що большевики прийшли. Ті росіяни хотіли “неделимую” (Росію), їм однаково – чи червона, чи біла, аби “неделима”. Але якби Україна залишалася незалежною, все було б інакше. Більшовизм прийшов з Москви, але в Україні люди дуже повірили: ”Ага, оце нам і  земля, оце нам усе”. Бо така була орієнтація – земля селянам, фабрики – робочим. Але вийшло не так. Вийшло все державне”. Пізніше “Тоді прийшов НЕП. За НЕПа було краще. Хто не був, так би мовити обізнаний з політичного боку.Ну, от, дали трошки хліба, дали землю, дали трошки жита, то й можна жити. Ну, а хто хотів  самостійної України, то заарештовували. Мого чоловіка заарештували у '29-ім році, як виникла СВУ (Спілка Визволення України, таємна організація, до якої належали українські церковні діячі та вчені). І я осталася. Синові було 5 років, донці 8. Ні, їй було 8 місяців, зовсім маленька осталася в мене на руках. Уже починалася колективізація. Починалося, що вже розкуркулювали, на Сибір вивозили. Але до '29-го року то ще можна було жити. Приблизно так, я ж кажу, хто не був заанґажований в політиці. А хто був, для того було небезпечно”. Після революції сім'я мала 6 десятин землі. Під час НЕПу “все робилося по-українському”. Люди підтримували Українську церкву, окрім багатіїв, які продовжували тяжіти до російського православ'я. Навіть у 1930-х роках сільська управа складалася з місцевих українців, але поступово збільшувалася частка новоприбулих, включно з “чужинцями” (росіянами та євреями), яких прислали згодом. Місцевий актив і комнезам складалися з бідних людей, “які навіть картоплі не мали”. Розкуркулення і колективізація проводилися під керівництвом уповноважених, які приїхали з Росії у 1930 році: “В 1930-ім році восени збирають збори і кожного вечора, кожного вечора: в колгосп. Ну, люди огинаються, не хочуть. Все ж чисто забирають – їхню худобу і інвентар. Ну, люди тоді мовчали. А деякі казали:”Ну що це – знову панщина?” А вони кажуть: ”Ні ,це не панщина – це тільки так і так. І дуже зразу йшли в колгосп бідні, і дуже йшли ті, що ніби їх почали розкуркулювати”. Чоловік оповідачки був дияконом, висвяченим  Українською Автокефальною Праваславною Церквою, і був серед тисяч, заарештованих і розстріляних у 1929 році у справі СВУ. Хреста з церкви зняли і перетворили приміщення на клуб. Оповідачку і її маму викинули з колгоспу як класових ворогів, а їхню хату відібрали навесні 1933. У них не було харчів, “навіть картоплі”, але вдолося продати коня. Під час голоду оповідачка змогла продати заховані коштовності (хрестик, срібні монети, тощо) до торгсіну та виміняти у солдатів вишиванки на хліб. Син оповідачки намагався рибалити.  Особливо емоційно напруженим є опис, коли оповідачка, невзмозі дивитися на опухлих від голоду дітей, хотіла повіситися, але син ублагав її не робити цього. Ввечері того дня мати оповідачки повернулася з продуктами з торгсіну і родина врятувалася. В цей час на ринку почали з'являтися ковбаси з людей. Потім, в кінці травня – на початку червня, люди почали копати незрілу картоплю. Мати оповідачки померла у 1933, пішовши побачитись з тіткою оповідачки, яка була ув'язнена в Лубнах. Друга її тітка померла разом з чоловіком і чотирьма дітьми. Двоюрідна сестра оповідачки, яка пізніше померла з голоду, хотіла з'їсти печінку власної померлої доньки, але не зробила цього. Вимирали цілі вулиці. Оповідачка підкреслює, що протягом всього цього періоду, від початку колективізації, не було посухи. Після голоду було багато безпритульних дітей. Оповідачка також подає описи подій, про які вона чула від інших.

 


Свідчення LH14

Анонімний оповідач, народився 1903 року у великому селі на 1300 дворів (що за 35 км від залізниці  та за 12 км від міста Зінків) Зінківського району Полтавської області. Був сином селянина, що мав 5 га землі. Розповідає дещо про революцію і 1920-і роки. Під час НЕПу оповідач добре вів справи, торгуючи худобою. В 1927 році  він передплачував газету “Комуніст” (тоді український аналог “Правди”), про яку каже: “дуже гарна газета. Я її любив, там все писалося по-українському, чисто по-українському. Дуже гарна газета, хоч то їхня назва така була”. Там він вперше прочитав статтю “Ліквідація кукркулів як клясу, за рахунок куркуля побудувати колгоспне господарство”. Стаття викликала занепокоєння. Потім оповідач спостерігав, як найбільш успішних підприємців розкуркулювали і висилали. Кожного року податки ставали все вищими, а вже восени 1932 “забирали все на всіті” і цілі родини вимирали. Оповідач згадує, як бачив в місті на базарі двох дівчаток, яких кинула мати, як вони тулилися одна до одної під дощем.

Сільській апарат влади складався з місцевих, переважно бідних селян. Комнезам активно діяв. “А оті комнезами, шо ото ходили з піками і шукали хліб, багато померло з голоду. Навіть ті, хто воювали (за більшовиків) з першого дня, повмирали”. Оповідач наводить приклад одного ветерана Громадянської війни і члена комнезаму, якого місцева влада лишила помирати з голоду; наводить слова голови сільради: слабі мусять загинути, а сильні будуть жити. Та сім'я оповідача вижила, вступивши до колгоспу у 1934. Оповідач ледве уник 5-річного терміну ув'язнення за знайдену під час обшуку шкіру для чобіт. Люди боялися щось говорити через страх перед донощиками.

Розповідає про стосунки з росіянами. В його селі не було ні євреїв, ні росіян. Село побудувало церкву в 1906, яка не була Українською Автокефальною, і в якій російська мова вживалася в 1920-х. За колективізації приїжджали аґітатори, але їх було небагато. Однак багато чужинців проводили розкуркулення. Небагато селян втекло до Донбасу.

На запитання, чи вірили люди в те, що в Росії в 1933 році був голод, категорично відповідає: “Ні! Не було голоду. Їздили в Росію за хлібом. Навіть не тільки в Росію, а ті, що були на північ вивезені, в Вологду, то донька їздила до батька, туди якби в гості в 1933-му році й відтіля привезла пуд жита, з півночі, де там вічні тайги були, ліси; туди вивозили людей. Я її зустрічав... В Білорусії не було голоду. Тільки в Україні”. Розповідає, як вишукували збіжжя довгими пиками з металевими накінечниками і згадує магазини торґсін. Жертви голоду були серед всіх верств населення і навіть серед самих виконавців колективізації. Під час голоду оповідач часто ходив до Зінків, де міліція нічого не робила з голодними. “В 32-му мене зловив голод... я таке не думав, що так вони заберуть, і в мене забрали хліб. А в мене в хаті 10 душ родини. І так, приблизно при кінці тарвня в мене, а нема нічого. Встали рано, а моя мати каже: “ Боже, Боже, нема ні пилини, ні картоплини, ні бурячка нема, нічого”. Десять душ в хаті. І ніхто не журиться, ніхто не плаче, всі мовчать”.

Свідчення є особливо цінним, бо оповідач описує стратегії виживання, такі як закопування збіжжя, таємний заріз корови, працю поза колгоспом, підробку документів і приховану підтримку збоку порядних владників.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка