Методичні розробки з основ біоетики та біобезпеки для студентів 3 курсу медичного факультету



Сторінка1/8
Дата конвертації26.02.2016
Розмір2.21 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8



МЕТОДИЧНІ РОЗРОБКИ

з основ біоетики та біобезпеки

для студентів 3 курсу медичного факультету

(спеціальність – медична психологія)
ТЕМА №1. Біомедична етика (біоетика) як галузь медицини. Предмет та основи біоетики та нооетики. Біоетичні основи професійної діяльності лікаря. Вартість життя та здоров’я людини. Національні та міжнародні документи з питань біоетики та прав людини.
ТЕМА №2. Організація охорони здоров’я і практика біомедичної етики. Біоетичні та правові проблеми співіснування “традиційної” та “нетрадиційної” медицини. Моделі стосунків між лікарем і пацієнтом. Біоетичні проблеми взаємодії медицини з фармацією
ТЕМА №3. Біоетичні аспекти та біобезпека в хірургії, трансплантології та трансфузіології. Етичні норми поведінки та вимоги до лікарів в минулому та сучасному. Донорство, забір та дарунок органів. Біотичні проблеми життя, вмирання, реанімація та смерті.
ТЕМА №4. Біоетичні, правові і соціальні проблеми та біобезпека медичної генетики, генної інженерії і генної терапії, генетичних технологій модифікацій природи людини і тварин. Медико-етичні проблеми клонування людини і тварин, соціальні та правові проблеми та біобезпека репродукції людини та нових репродуктивних технологій.
ТЕМА №5. Людина і хвороба. Хвороба як переживання і поведінка людської особистості. Прикладні аспекти медичної психології в біомедичній етиці і деонтології. Біомедична етика та деонтологія в профілактиці та лікуванні психічної і психосоматичної патології.
ТЕМА №6. Біоетичні аспекти та біобезпека науково-дослідної роботи: експеримент та клінічні дослідження. Наукові принципи доказової медицини та їх біоетична оцінка. Біомедична етика та біобезпека проведення клінічних випробувань лікарських препаратів і нових медичних технологій
ТЕМА №7. Поняття про біологічну безпеку (біобезпеку). Законодавчі аспекти та наукові основи біобезпеки у світі та в Україні. Біоетичні аспекти та біобезпека впливу навколишнього середовища на людину.
ТЕМА №8. Сучасні біотехнології та проблеми забезпечення біобезпеки. Наукові основи державної системи біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів.
ТЕМА №9. Медико-етичні та правові проблеми і біобезпека профілактики, діагностики та лікування ВІЛ-інфікованих осіб і осіб з туберкульозом, венеричними та інфекційними хворобами.
ТЕМА №10. Біотероризм та проблеми біобезпеки. Заходи щодо захисту населення при ліквідації надзвичайних ситуацій та їх наслідків в осередках біологічного зараження.

Залікове заняття з основ біоетики та біобезпеки.


ТЕМА №1. біомедична етика (біоетика) як галузь медицини та предмет медицини. пРЕДМЕТ ТА ОСНОВИ БІОЕТИКИ ТА НООЕТИКИ. бІОЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛІКАРЯ. ВАРТІСТЬ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ. ГІДНІСТЬ ТА НЕДОТОРКАНІСТЬ ЛЮДСЬКОГО ЖИТЯ З МОМЕНТУ ЙОГО ЗАПЛІДНЕННЯ ДО ПРИРОДНОЇ СМЕРТІ. ПРИНЦИПИ ПРАВДИВОСТІ, ІНФОРМОВАНОЇ ЗГОДИ, КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ (ЛІКАРСЬКА ТАЄМНИЦЯ). НАЦІОНАЛЬНІ ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ З ПИТАНЬ БІОЕТИКИ ТА ПРАВ ЛЮДИНИ
Мета заняття:

  1. Оволодіти знаннями про біоетику як галузь медицини та предмет медицини.

  2. Засвоїти теоретичні питання біоетичних основ практичної діяльності лікаря, національних та міжнародних документів з біоетики та прав людини.


Питання теоретичної підготовки:

  1. Біомедична спілка – біоетика як галузь медицини.

  2. Визначення предмета, задачі, принципи та історія розвитку.

  3. Біомедичні основи практичної діяльності лікаря.

  4. Вартість життя та здоров’я людини.

  5. Гідність та недоторканість людського життя.

  6. Принципи правдивості, інформованої згоди, конфіденційності лікарської таємниці.

  7. Національні та міжнародні документи з питань біоетики та прав людини.


Завдання:

  1. Вивчити основні положення біомедичної етики – основи діяльності лікаря.

  2. Занотувати в робочий зошит основні положення Національних та міжнародних документів з питань біоетики та прав людини.


Література:

  1. Антологія біоетики / Ред. Ю.І.Кундієв. – Львів: БАК, 2003. – 592 с.

  2. Апанасенко Г.Л. Нові науки про вижвання / Г.Л. Апанасенко // Науковий світ. – 2005. – №9. – С. 6–7.

  3. Біоетика в Україні: стан і перспективи / Матеріали про ІІ Національний конгрес з біоетики // Ліки України. – 2004. – №10. – С. 14–15.

  4. Биомедицинская этика / Ред. В.И. Покровский. – М.: Медицина, 1997. – 224 с.

  5. Кулініченко В. Біоетика як етична концепція / В.Кулініченко, С.Пустовіт // Науковий світ. – 2006. – №5. – С. 15–19.

  6. Кундиев Ю.И. Состояние биоэтики в Украине / Ю.И.Кундиев // Медичний всесвіт. – 2002. – Т.2, №1/2. – С. 32–34.

  7. Ларіонова–Нечереда О. Біоетика захищає майбутнє (конспект семінару) / О. Ларіонова–Нечереда // Науковий світ. – 2005. – №10. – С. 9–11.

  8. Лопатин П.В. Биоэтика: Учебник для вузов по спец. «Фармация» / П.В.Лопатин. – М.: ГЭОТАР–Медиа, 2005. – 240 с.

  9. Мороз В.М. Біоетика і сучасні проблеми психофізіології та психогігієни / В.М.Мороз, І.В.Сергета // Антологія біоетики. – Львів, 2003. – С. 243–252.

  10. Москаленко В.Ф. Біоетика: філософсько–методологічні та соціально–медичні проблеми / В.Ф.Москаленко, М.В.Попов. – Вінниця: Нова Книга, 2005. – 218 с.

  11. Поттер В.Р. Движение культуры к более жизненным утопиям с целью выживания / В.Р.Поттер // Практ. філософія. – К., 2004. – №1. – С. 4–14.

  12. Сердюк А.М. Біоетичні аспекти діяльності наукового співтовариства / А.М.Сердюк, О.І.Тимченко, А.С.Тимченко // Довкілля і здоров’я. – 2002. – №1. – С. 3–5.


Методика виконання самостійної роботи
В ході практичного заняття студенти знайомляться з поняттям біоетики, як галузі і предмету медицини, науковими основами біоетики, національними і міжнародними документами з питань біоетики і прав людини.
Виходячи із запропонованої раніше багаторівневої системи соціального регулювання медичної діяльності, наступним після лікарської етики і медичної деонтології рівнем є біомедична етика (біоетика). Розвиток біоетики став реальним і можливим тільки в другій половині XX ст., коли світова спільнота зіткнулася з двома важливими обставинами:

1) пріоритет прав людини і зосередження уваги до захисту цих прав;

2) прогрес багатьох напрямів медицини (трансплантологія, генетика, реаніматологія та ін.).

Розвиток нових медичних технологій виявив велику кількість морально-етичних проблем, які не могли бути вирішені в рамках лікарської етики і деонтології. У зв'язку з цим виходом із ситуації, що склалась, стало закріплення біоетики як міждисциплінарної галузі знань, як науки, що дає можливість пояснити морально–етичні і правові аспекти медицини.

Важливу роль у розумінні біомедичної етики як одного з рівнів регулювання медичної діяльності відіграє визначення самого поняття. Біоетика (біомедична етика) – це міждисциплінарна наука, що займається вивченням морально-етичних, соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини.

Тобто біоетика – це наука, що вивчає та аналізує моральність людських дій в біологічно–медичній галузі та сфері охорони здоров’я, стосовно її відповідності моральним нормам і вартостям.

Фундатором біоетики вважається американський біолог В.Р. Поттер, який у 1971 р. опублікував книгу "Біоетика, міст у майбутнє", де висвітлював цю науку в ракурсі біологічних знань і загальнолюдських цінностей.

Підґрунтям для виникнення біоетики, у другій половині ХХ століття, можливо охарактеризувати різними соціальними та культурними феноменами, які назагал зводяться до трьох:

1) швидкий прогрес біомедичних наук;

2) зростаюче усвідомлення факту існування незаперечних прав людини: як наприклад, право на справедливість, яке ґрунтується на гідності особи, ще перед тим, як бути визнаним цивільним правом;

3) необхідність переосмислення зв’язку між людиною та зовнішнім середовищем.
Прогрес біомедичних наук

Після ІІ світової війни біомедичний прогрес як з теоретичної так і технологічної точки зору не зазнав зупинок у розвитку, змінюючи уяву яку людина мала сама про себе та її можливості втручання у власне тіло. Для цього необхідно переглянути певні історичні дані стосовно надзвичайного прогресу медицини:

– 1953 відкриття подвійної структури ДНК та початок розвитку генетики: людина досягає головного джерела своєї біологічної ідентичності;

– 1954 початок застосування реанімаційних технологій: змінюється процес протікання багатьох хвороб та в певний спосіб послаблюється межа між життям та смертю;

– 1955 перша наукова праця щодо трансплантації нирки (перша трансплантація людського серця відбулась у 1967): людина починає відновлювати основні частини свого власного організму;

– 1959 перші вдалі та документально підтверджені спроби штучного запліднення тварин в пробірці (1978 відбулось перше народження дитини заплідненої в пробірці, за допомогою технології FIVET): людині вдається втручатися в народжувальні процеси і керувати ними за власним бажанням;

– 1960 поширення експериментування (на жінках з Пуерто Ріко) контрацептивної таблетки: людині вдається розділити за власним бажанням статевість від плідності. 2002 сумнівна наукова сенсація про першу клоновану людину (хоча спроби клонування тварин відбувалися значно раніше починаючи з 1993 року, однак лише у 1997 році науковий експеримент Вілмута та співпрацівників ― увінчався успіхом клонування вівці Доллі).

Людські права

У післявоєнний період, Нюрнбергський процес який відбувся у 1945–1946 роках виявив жахіття нацистських концтаборів, де відбувалися найжорстокіші злочини, які здійснювались на військовоплонених та цивільних особах за наказом нацистського режиму при співучасті лікарів, в ім’я законів держави і у яких самі лікарі здійснювали найбільш безумні та болючі експерименти. Ці злочини на сьогодні є добре відомі, про них можна довідатись із документів процесу які являються страшним свідоцтвом того, що може вчинити абсолютна влада, звільнена від будь–якої моралі, або впливу особи, яка є символом моралі, за участю лікарів, які, стаючи інструментами політичної влади, оправдовують себе тим, що їх немов би заставили. Задля цього виникла необхідність створити спільний корінь етичності для охорони та прав людини.

Однак не всі радо прийняли постанови Нюринбергського процессу, щодо незаперечних прав людини.

Так, наприклад, у 1963 році, в Брукліні, під час експериментів в Jiwish Chronic Desease Hospital особам похилого віку, без жодної згоди з їх сторони, за допомогою щеплень були введені живі ракові клітини для експериментування перебігу та розвитку даного виду хвороби. Після того, як це було виявлено відбувся публічний скандал, однак самі лікарі відверто зізнавалися, що думали, що вони можуть робити будь–які експерименти лише щоби вони були на благо науки.

Починаючи із 60 років минулого століття, починало ставати все ясніше, що наша планета наближається до кризової межі під ударами нищівної ролі людини і з усіх кінців землі науковці почали закликати до радикальних змін та нового екологічного усвідомлення.

На думку Ренселлера Поттера одним з головним завдань біоетики є те, щоби привести усе людство до усвідомлення важливості взяття до уваги свідомої та активної участі у процесах біологічної та культурної еволюції. Перед згубними ефектами людського втручання у життя планети, яка є надзвичайно близькою до екологічної смерті, майже як людський організм коли у ньому поширюється ракове захворювання – бо людина для природи є як рак для живого організму – виникає нова наука, у вигляді моста між науковими фактами, науковим прогресом та етичними цінностями. Уявлення про біоетику як міст пропонує сам Поттер у його книзі Bioethics: Bridge to the Future, у якій він писав про те, наскільки є небезпечним розділення між науковими та гуманними знаннями та вбачав власне біоетику як науку здатну поєднати два типи знань. У слові біоетика, як про це писав сам Поттер: біо – означає біологічне знання або наука про живі системи, в той же час як етика означає пізнання людських цінностей.

Таким чином біоетика повинна стати наукою виживання (science ofsurvival).
МОДЕЛІ БІОЕТИКИ
До найголовніших та загальновизнаних моделей належать такі:
Ліберально–радикальна модель

У цій моделі морально дозволеним є те, що людина робить у своїй свободі. Єдиною існуючою цінністю є свобода, а отже свобода стає нормою. Тут слід зауважити, що коли свобода буде зрозумілою в абсолютний спосіб, то вона перетвориться у силу, яка розкладатиме суспільне життя і саму людину. Свобода має завжди іти в парі з правдою і відповідальністю.


Соціологічно–утилітаристична модель

На підставі цієї моделі була вироблена концепція ― якості життя (quality of life), яка багато в чому суперечить поняттю святості життя. На думку прихильників цієї моделі людська особистість прирівнюється до категорії чуттєвості, оскільки вони вважають справжніми людськими особистостями лише тих, хто є здатний відчувати задоволення або біль.


Персоналістична модель

Моральні критерії цієї моделі знаходяться в самій людині, як особі. Саме тому, що людина є особою, людина є цінністю об’єктивною, надприродною і недоторканою, а отже має характер нормативний. Через те вона повинна бути трактована у своїй інтегральності (цілісності), розумності, свободі і відповідальності, етичності, в основному праві на життя. Морально добрим та виправданим у даній моделі є все те, що береже, оздоровлює та проявляє людину, як особу, а злом вважається все те, що переслідує, применшує, ображає, інструменталізує або врешті–решт просто елімінує особу.

На цій моделі ми будемо базувати наші біоетичні роздуми про життя людини, її поведінку та втручання у власне життя та його охорону. Одним з її головних представників цієї моделі є католицький єпископ Еліо Сгречча, який протягом останніх 20 років, разом із співпрацівниками Католицького Університету Пресвятого Серця у Римі (Agostino Gemelli) та Інститутом Біоетики, який було створено при цьому Університеті, розробили та опрацювали цілком нове бачення та сприйняття кожної людини – як особи (персони), від чого і сама назва даної біоетичної моделі.
МОРАЛЬНІ КРИТЕРІЇ БІОЕТИКИ

Слід пам’ятати, що фундаментальним критерієм етичності є розвиток людини і пошана її гідності, бо людське життя може бути лише ціллю, але ніколи засобом.



Мета біоетики – охорона життя і здоров’я людини з моменту запліднення до природньої смерті, яка буде виражатися через різні форми його лікування.

Вживані засоби – лише морально допустимі та скеровані до справжнього науково–технічного прогресу, який буде кваліфікуватися як людський.

Експериментування – має відображати гідність людини та має відбуватися в рамках складової структури життя як такого (не для того щоби змінювати людську природу, але для того, щоб допомогти розвинутись згідно її суті, так як людині це властиво).

Крім цього є очевидним, що у випадку експерименту завжди існує ризик, але тим не менше він завжди має бути в межах розумного.



Завдання біоетики – виникає величезна необхідність в біоетиці, яка будучи відкритою для розвитку і поглиблення наукових знань з біології і медицини, досягнень технічних та соціально орієнтованих наук, має залишитися вірною моральним засадам, які напрямлені на збереження гідності людини і її розвитку в повноті правди, трактувань людини, вартість якої криється у глибині її особистості як цілі.

Метод біоетики – у біоетиці використовується не чисто раціональний чи філософський метод, але швидше критичний, який грунтується на розумі, просвіченому вірою.
ПРИНЦИПИ БІОЕТИКИ
Принцип цілісності. Цей принцип біоетики оправдує втручання в людський організм з ціллю видалення хворого органу з наміром збереження цілісності даного організму. Основна його закономірність полягає в тому, що добро цілого є визначальний фактор у порівнянні до частин, тому частини можуть послужити на користь цілого. У християнській антропології є потреба зосередити увагу на духовну ціль існування людини, для якої кожний окремий орган є підпорядкований не тільки доброму функціонуванні тіла, але для добра особи.

Принцип подвійного наслідку. Цей принцип біоетики ми можемо застосовувати в діях, що мають два або більше наслідків, серед яких, зрозуміло, один є поганий чи небажаний, а інший є добрий. До певної міри цей принцип оправдує можливість непрямого вбивства, непрямого аборту, непрямої матеріальної співпраці, але варто не забувати, що моральне зло спричинене в результаті цих ― оправданих дій залишається. Цей принцип завжди вимагає чотирьох умов для того щоби оправдати певну дію чи вчинок:

– вчинок, сам в собі, повинен бути добрим (або індиферентним);

– намір особи, котра виконує цей вчинок, є спрямованим лише на добрий наслідок, в той час як поганий наслідок залишається толерованим або дозволеним;

– поганий наслідок не є засобом для досягнення доброго наслідку (передбачую поганий наслідок, але його не хочу);

– має бути відповідна пропорційність між добрим наслідком та поганим наслідком (тобто, між добром, що хочу мати і злом, що передбачую).

Принцип співпраці у злі. Співпраця у злі може бути формальною або матеріальною.

Перша має місце тоді, коли співпраця відбувається не лише на рівні дії, але і на рівні намірів, друга – коли введеня у зло відбувається на рівні дій, але співучасник або не знає про це в що саме він є втягнений, або не прагне до цього, не бажає цього, не хоче бути причиною цього зла.

Матеріальна співпраця, в свою чергу, може бути прямою чи непрямою (деколи говорять близькою чи віддаленою). В першому випадку співучасник виступає у виконавчій єдності з головною діючою особою, в другому – між діями головної діючої особи і діями співучасника існує певний розрив, який допускає різні варіанти поведінки головної діючої особи, а не тільки єдину і незаперечну можливість.

Принцип солідарності та милосердя. Цей принцип сприяє поширенню необхідної практики трансплантації органів, оскільки єднає людей та дозволяє ― бути даром для терплячих братів. Для правильного етичного застосування цього принципу є необхідним взяти до уваги певні етичні критерії про які буде йти мова на наших лекціях стосовно трансплантації.

В Україні загально–цивілізаційні передумови біоетичного знання повною мірою почали проявлятись в 90–і pp. XX ст., хоча самі біологічні технології почали освоюватися набагато раніше.

Можна виділити основні причини, що зумовили актуальність та інтенсивний розвиток біомедичної етики (біоетики) останнім часом:

– якісно новий рівень розвитку медицини, що поставив перед суспільством безліч соціальних, морально–етичних і правових проблем;

– заклопотаність населення небезпекою, яка виникла, і непередбачуваністю наслідків впровадження у практику недостатньо перевірених нових досягнень біомедичних технологій;

– гуманітаризація медицини взагалі і медичної освіти зокрема;

– видання великої кількості спеціальної літератури, присвяченої різним питанням біоетики;

– проведення міжнародних конгресів, симпозіумів і т.д., у центрі уваги яких – проблеми нових медичних технологій у контексті захисту прав людини і пацієнта;

– зростання ролі і значення громадських організацій в ухваленні суспільно значимих рішень, у тому числі і правових, щодо розвитку тих або інших напрямів медицини;

– недостатність норм медичної етики і деонтології при поясненні і пошуках розв'язань проблемних питань медицини.

Поява нових медичних технологій активізувала ряд морально–етичних і правових питань, які могли бути вирішені тільки в ракурсі біоетики. Як приклад можна навести трансплантацію органів і тканин людини, де основними питаннями, що знайшли своє вирішення у цьому ракурсі, є: межі допустимості трансплантації, особливості поведінки медиків при пересадках і соціальна вартість трансплантації.

На медичну діяльність все більшою мірою впливає процес гуманітаризації. Це виражається у тому числі і в підготовці майбутніх лікарів. Гуманітарна підготовка медика може і повинна відрізнятися від гуманітарної підготовки фахівця іншого профілю – тут йдеться про виховання професіонала, в руках якого знаходитимуться здоров'я і життя людини

Свідченням актуальності і підвищеної уваги до проблем біомедичної етики може бути збільшення кількості спеціальної літератури, присвяченої даному питанню. Якщо звернутися до практики України, то і тут за останні роки з'явилося безліч наукових праць з основних питань біомедичної етики, при цьому деякі роботи носять характер фундаментальних досліджень. Доцільно зазначити і значну кількість міжнародних наукових форумів, пов'язаних з обговоренням проблемних питань біоетики. Наприклад, у 2000 р. відбувся п'ятий Всесвітній конгрес з біоетики, що зібрав близько 700 учасників із понад 50 країн. Важливість подібних заходів полягає і в можливості обміну думками з актуальних питань біоетики, обговорення нових проблем. Враховуючи, що проблематика біомедичної етики постійно оновлюється, подібні заходи можна вважати вельми значимою обставиною для розвитку біоетики.

Істотним підтвердженням необхідності виділення біомедичної етики як окремого рівня соціальної регламентації медичної діяльності є більші можливості біоетики порівняно з традиційними медичною етикою і деонтологією при вирішенні складних міждисциплінарних проблем, які виникають при наданні медичної допомоги.

Чинниками, що свідчать про ширші можливості біомедичної етики порівняно з лікарською етикою, є:

– розгляд складних медичних питань у ракурсі міждисциплінарного підходу;

– висвітлення спектру соціальних питань, пов'язаних з громадською охороною здоров'я;

– вихід за межі життя і здоров'я людини, розгляд загальних проблем екологічної безпеки;

– яскраво виражений акцент на проблемах захисту прав пацієнтів при наданні медичної допомоги.

Факт створення комісій з етики підтверджує, по–перше, ширші можливості біоетики і, по–друге, – наближення біомедичної етики в контексті регламентації медицини безпосередньо до права, оскільки без обов'язкової оцінки етичних та морально–правових аспектів програми клінічних випробувань комісіями з питань етики стає неможливим проведення самого випробування – це вимога нормативних документів.


Основні принципи, якими оперує біоетика

Доцільно зупинитися на двох принципах біоетики, які тісно пов'язані з питаннями регулювання медичної діяльності та вносять чіткість у розуміння зв'язку біомедичної етики і права. До принципів біоетики, які відповідають вказаним ознакам, належать:

принцип автономії особи пацієнта;

принцип справедливості.

Під автономією особи пацієнта розуміють фізичну і психічну недоторканність при наданні медичної допомоги. Цей принцип має тісний зв'язок з концепцією інформованої згоди, про яку буде сказано далі. Ключова ознака автономії пацієнта – будь–які заходи, спрямовані на проникнення крізь тілесну або духовну оболонку пацієнта, виправдані лише тоді, коли вони здійснюються за його згоди. Етична цінність автономії пацієнта полягає в тому, що дії лікаря спрямовані на благо хворого з метою його одужання, але які здійснюються всупереч його волі і бажанню, – недопустимі.

Процес інформування пацієнта, завдяки якому останній набуває знань, повинен проводитися так, щоб у неосвіченої спочатку людини з'явилася певна компетентність щодо стану свого здоров'я і тих маніпуляцій, які щодо нього планують здійснити медики. Це положення знаходить у повній відповідності з принципом автономії особи пацієнта.

Важливо зазначити ту обставину, що принцип автономії особи пацієнта, як ключової у розумінні ролі і значення біоетики в контексті соціальної регламентації сфери медицини, є свого роду сполучною ланкою між принципами біоетики і однією з головних її проблем – взаєминами між лікарями і пацієнтами. "За останні тридцять років принцип автономії займає фактично головну роль у всіх дискусіях з медичної етики. Можна стверджувати, що це найбільш радикальна переорієнтація у довгій історії Гіппократівської традиції. Певною мірою завдяки цим змінам взаємовідносини між лікарем і хворим поступово стають все більш відкритими і шанобливими".

Основний офіційний документ у галузі біоетики – Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології і медицини (Конвенція про права людини і біомедицини) 1996 р. проголошує, що "сторони цієї Конвенції зобов'язуються при використанні досягнень біології і медицини захищати гідність й індивідуальну цілісність кожної людини, гарантувати всім без виключення недоторканність особи і дотримання інших прав і основних свобод". Слід зазначити, що, на відміну від більшості офіційних документів, що приймаються різними громадськими організаціями, ця Конвенція має силу не тільки морального заклику – кожна держава, що приєдналася до неї, зобов'язана реально втілювати положення Конвенції у власному внутрішньому законодавстві (Україна ще не ратифікувала цього документу). Це ще одне свідчення важливості розгляду біомедичної етики як морально–етичної основи законотворчості в галузі медицини. Принцип автономії особи пацієнта потрібно розглядати як необхідний атрибут законотворчості у сфері медицини, з одного боку, і як важливу умову освоєння біомедичної етики медиками і юристами з погляду рівнів соціального регулювання медичної діяльності – з іншого. Окрім цього, на сьогодні розроблено проект Загальної декларації про біоетику і права людини ЮНЕСКО (2005 p.), метою якої є забезпечення універсального комплексу принципів і процедур, якими можуть керуватись держави при розробці своїх законодавчих норм, політики й інших інструментів у галузі біоетики.



Принцип справедливості в галузі біомедичної етики полягає у тому, що кожен пацієнт, незалежно від соціального походження, матеріального стану, інших чинників, має право на отримання рівного обсягу медичної допомоги і рівного доступу до медичних ресурсів.

Особливе значення принцип справедливості має у сфері трансплантації органів і тканин людини і у військово–медичній практиці. Наприклад, "лист очікування" – документ, що засвідчує черговість реципієнтів на необхідний для пересадки донорський орган, відповідно до міжнародних і вітчизняних етичних і нормативно–правових документів – єдиний критерій черговості для реципієнтів. Існуюча практика лікування так званих комерційних хворих, які вносять грошові кошти за надання медичних послуг у сфері трансплантології, отримують необхідний трансплантат, минаючи черговість, не повинна розповсюджуватися. До того ж Всесвітня організація охорони здоров'я проголошує, що необхідно забезпечувати рівний доступ трансплантантів виключно за медичними, а не за фінансовими чи іншими міркуваннями. Іншими словами, тільки медичні показання мають бути орієнтиром для лікарів при визначенні витрачання обмежених медичних ресурсів. У цьому і полягає принцип справедливості в біомедичній етиці.

Військово–медична практика містить у собі достатню кількість прикладів, коли під сумнів ставиться той або інший принцип як права, так і біоетики. Під подвійною підлеглістю військових лікарів розуміється необхідність надання медичної допомоги з урахуванням принципів і правил біомедичної етики, проте в той же час службова залежність від військового командування полягає в необхідності здійснення дій, що виключають їх пояснення нормами біоетики. Прикладом порушення принципу справедливості в практиці діяльності військових лікарів може бути відома система сортування поранених і відбору пацієнтів у військовий час для першочергового лікування. Необхідність виконання великого обсягу роботи за рахунок обмежених людських ресурсів зобов'язує управління військовою медициною при масових втратах здійснювати заходи щодо першочергового винесення з поля бою, надання медичної допомоги й евакуації тих осіб, які перспективні в плані одужання і повернення їх до лав. Відповідно, ті поранені, які за наслідками швидкоплинного огляду не потрапили до цієї групи, на жаль, часто залишаються на полі бою. Тут принцип справедливості тісно пов'язаний із протиставленням права окремо взятої особи на життя та отримання медичної допомоги, з одного боку, й інтересами військової служби (держави) – з іншого. У демократично розвинених країнах, та і в Україні, стосовно цивільного населення це питання вирішується на підставі правових документів, які базуються зокрема на біоетичному принципі справедливості.

Таким чином, значення принципів біомедичної етики полягає у визначенні загальних напрямків її розвитку, появі нових положень, що регулюють ті чи інші суспільні відносини в медицині в ракурсі вже сформованих загальних положень цієї міждисциплінарної галузі знань. Принципи біоетики важливі в плані розуміння етичної і моральної складової процесу законотворчості в сфері охорони здоров'я. Нормативно–правові документи працюватимуть тільки за умови, що вони базуються на первинно опрацьованих в аспекті біоетики положеннях.


Комітети з етики та їх роль в ухваленні рішення про біомедичне дослідження

Важливий чинник адекватного сприйняття біоетики як один з рівнів соціального регулювання медичної діяльності – функціонування комітетів (комісій) з етики. В даний час у межах проблем правового регулювання медичної діяльності особливого значення набувають питання ролі, значення і правових особливостей функціонування комітетів з питань етики (етичних комітетів) в галузі охорони здоров'я громадян.

Для кращого розуміння суті і призначення етичних комісій необхідно зазначити, що в Україні це питання регламентується Законом України "Про лікарські засоби" від 04.04.1996 р. № 123/96 та Наказом МОЗ України "Про затвердження Типового положення про комісію з питань етики" від 13.02.2006 р. № 66. Серед основних завдань комісії передбачено, зокрема, захист прав та інтересів залучених до клінічних випробувань лікарських засобів досліджуваних, захист прав та інтересів дослідників, забезпечення етичної та морально–правової оцінки матеріалів клінічного випробування. Як бачимо, в Україні сфера діяльності комісій, їх обсяг повноважень обмежені лише клінічними випробуваннями лікарських засобів.

Крім діяльності з надання медичної допомоги і проведення біомедичних досліджень важливою функцією етичних комітетів є їх робота в справі вирішення конфліктних ситуацій між пацієнтами і медиками, з одного боку, і між медичними працівниками – з іншою. Це свого роду окремий випадок досудового рішення спірних питань. Звичайно, рішення етичного комітету не може слугувати формою правового акта, проте як варіант розв'язання спірних ситуацій є виправданим. Це буде одним з чинників запобігання юридичним конфліктам, які, на жаль, досить часто виникають у сфері медичної діяльності.

Тому вважаємо, враховуючи позитивний зарубіжний досвід функціонування етичних комітетів, що було б доречно та своєчасно створити етико–правовий комітет (етико–правову раду) в Україні як неупереджений і незалежний орган для вирішення конфліктів, що виникають при наданні медичної допомоги між суб'єктами медичних правовідносин.

Таким чином, підводячи підсумок щодо значення біоетики як рівня соціальної регламентації медичної діяльності, слід зазначити ряд важливих обставин:

Біомедичну етику необхідно розглядати як якісно новий (в порівнянні з лікарською етикою і медичною деонтологією) рівень соціального регулювання медичної діяльності.

Основне призначення біоетики – захист прав пацієнтів при здійсненні складних у медичному, етичному і правовому аспектах втручань.

Принципи і правила біомедичної етики важливо і необхідно розглядати в процесі законотворчості з актуальних питань охорони здоров'я.

Необхідно розширювати обсяг викладання біоетики у межах соціогуманітарних дисциплін медичної освіти, тим самим формуючи світогляд майбутніх лікарів з урахуванням як етичного, так і правового регулювання надання медичної допомоги. В той же час потребують певного висвітлення питання біоетики в курсах медичного права юридичних ВНЗів і факультетів.

Необхідно розширювати повноваження етичних комітетів при лікувальних установах, при цьому основною метою їх діяльності повинен стати захист прав пацієнтів при наданні медичної допомоги.

Хоча нормативно–правові акти України, які стосуються охорони здоров’я населення, поки що не містять бази з біоетики, все ж немає підстав стверджувати, що такі акти не відповідають її принципам і засадам. Законодавство України в галузі охорони здоров’я згідно з ст. 9 Основного закону України адаптується до відповідних міжнародних документів, якщо є на це згода Верховної Ради. Через законодавство України імплементуються основні документи міжнародних організацій щодо дотримання біоетичних норм і принципів у практиці охорони здоров’я. Основою таких нормативних актів є право людини на гідне життя і повага до людської особистості.

Логічним доповненням до Європейської конвенції з прав людини та Європейської соціальної хартії є Європейська конвенція «Про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології та медицини», яку підписала Україна разом із 22 державами. Це означає, що законодавчі акти стосовно охорони життя і здоров’я повинні формуватися згідно з вимогами останньої конвенції, заснованої на принципах біоетики. Погляд біоетики на медицину спрямовує увагу на високу цінність служіння життю, бо це є основою гуманізації суспільства.

Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України, де одним із головних принципів є забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над іншими інтересами (ст. 4).

У медичній практиці дозволено застосування медико–біологічних досліджень з суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги успіху над ризиком, заборонене проведення експериментів над хворими, ув’язненими, військовополоненими (ст. 45). Рекомендація парламентської Асамблеї Ради Європи № 1046/1986 проголошує, що і зародкам і ембріонам людини властива людська гідність, тому за всіх умов слід ставитися до них з належною повагою і будь–яке втручання в їх організм, навіть нежиттєздатних, повинно бути заборонене (експерименти, взяття органів для трансплантації тощо) п. 10. А забезпечити це мають законодавчі органи кожної окремої країни. Закон України про охорону здоров’я дозволяє штучне запліднення та імплантацію ембріона за згодою подружжя та при збереженні анонімності донора (ст.48), що є морально неможливим з точки зору біоетики.

Законом України про охорону здоров’я дозволений і аборт (ст.50), що є морально неможливим, бо ведеться про вбивство ненародженої дитини. Зокрема особливої уваги органів державного управління заслуговує законодавство щодо трансплантації органів. У відповідному Законі України існують суттєві етичні обмеження щодо трансплантації органів та інших матеріалів (№ 1007–ХІV/1999 р.), хоча практика пересадки у медицині України дещо відстає від інших країн.

Підтвердженням забезпечення засад цінності життя є хоча б скасування смертної кари 23 лютого 2003 р. народними депутатами України.

При Кабінеті Міністрів України у 2001 р. створена Комісія з питань біоетики, яку очолює віце–президент АМН України Ю.І.Кундієв. Діяльність комісії визначають такі основні завдання:


  • підготовка рекомендацій для проведення біоетичної експертизи в Україні;

  • розробка пропозицій до законодавчого регулювання в галузі біоетики;

  • забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з питань біоетики;

  • інформування населення про досягнення й наявні проблеми в галузі біоетики.

Комісія з питань біоетики може опиратися у своїй роботі на практику функціонування Української асоціації з біоетики, Інституту біоетики ім. Ярослава Базилевича, що взяли на себе обов’язок розповсюдження ідей біоетики в Україні та зарубіжного досвіду впровадження їх принципів у практику охорони здоров’я, спільно з державними органами системи охорони здоров’я пропагують створення комітетів біоетики в усіх закладах охорони здоров’я. Основний принцип в їх діяльності – це повага до гідності людини як особистості в своїй інтегральності (тобто духовній, душевній і тілесній єдності), збереження життя та здоров’я людини з моменту запліднення до природної смерті. При цьому інтереси людини повинні бути вищими за інтереси науки чи суспільства. Демографічна ситуація в Україні спонукає і органи державного управління і все суспільство замислитись над проблемою цінності і гідності життя людини. Біоетика привертає увагу, зокрема, до біологічного і антропологічного статусу ембріона людини, який від моменту запліднення має всі характеристики людської особистості: керовану особистим геном свою власну проект–програму життя, і має людську гідність, що заслуговує повагу. Живий людський ембріон з моменту запліднення людським суб’єктом з добре визначеною ідентичністю, який починає з цього моменту свій власний, безперервний, постійний і координований розвиток, тому має право на власне життя, і кожне втручання, яке було б не на користь ембріону, розглядається як дія, що порушує це право. Тому потрібна чітко аргументована законодавча база стосовно:

  • контрацепції як зброї у боротьбі проти життя та людини як особистості;

  • стерилізації, що завдає шкоди фізичній цілісності людської особи та суперечить її свободі;

  • аборту як вбивства ненародженої людини.

Певні спроби вплинути на хромосомну і генетичну спадковість людини шляхом генетичних маніпуляцій, які не є терапевтичними, а націлені на продукування людських істот, відібраних щодо статі чи інших наперед визначених якостей, суперечать особистій гідності людини, її цілісності та ідентичності, тому вони жодним чином не можуть бути виправдані можливими корисними наслідками для майбутнього людства.

Внаслідок недостатньої уваги до проблем абортів в Україні склалася критична демографічна ситуація, яка загрожує своїми наслідками майбутньому держави, адже рівень народжуваності не забезпечує простого відтворення населення.

Особливої уваги потребує в контексті біоетики проблема евтаназії. Прихильники евтаназії у Європі вважають, що вона повинна бути дозволена законом. В Україні, де право на життя гарантовано кожному громадянину відповідно статтям Конституції (ст. 3; 27; 64), це питання відрегульоване «Основами законодавства України про охорону здоров’я», де евтаназія категорично забороняється, а при здійсненні кваліфікується як навмисне вбивство.

ТЕМА №2. Організація охорони здоров’я і практика біомедичної етики. Біоетичні та правові проблеми співіснування “традиційної” та “нетрадиційної” медицини. Моделі стосунків між лікарем і пацієнтом. Біоетичні проблеми взаємодії медицини з фармацією.
Мета заняття:


  1. Оволодіти знаннями про організацію охорони здоров’я і практики біомедичної етики.

  2. Засвоїти основи білетики взаэмовідносин у системі "лікар-пацієнт".

  3. Ознайомитися з біоетичними проблемами взаємодії медицини з фармацією.


Питання теоретичної підготовки:

  1. Організація охорони здоров’я і практика біомедичної етики.

  2. Біоетичні та правові проблеми співіснування “традиційної” та “нетрадиційної” медицини.

  3. Моделі стосунків між лікарем і пацієнтом.

  4. Біоетичні проблеми взаємодії медицини з фармацією.

  5. Роль сім’ї в прийнятті медичних рішень.

  6. Система фармакологічного нагляду в Україні.

  7. Медико-етична і правова оцінка лікарської помилки та ятрогенії в клінічній практиці.


Завдання:

  1. Вивчити основні організація охорони здоров’я і практики біомедичної етики та біоетичні правові проблеми стосунків між лікарем і пацієнтом.

  2. Занотувати в робочий зошит основні положення Етичного Кодексу лікаря України розділу "Лікар і пацієнт", моделей стосунків між лікарем і пацієнтом, а також Етичного Кодексу фармацевтичних працівників України.


Література:

1. Биоэтика: принципы, правила, проблемы / Под ред. Б.Г. Юдина // М.: Эдиториал, 1998. – 364 с.

2. Гиппократ. Избранные книги. М.: Медицина, 1936. – Том 1. – С.87–88.

3. Медицинская этика и деонтология /Под ред. Г.В. Морозова, Г.И. Царегородцева // М.:Медицина, 1983. – С. 101.

4. Антологія біоетики / Ред. Ю.І.Кундієв. – Львів: БАК, 2003. – 592 с.

5. Біоетика в Україні: стан і перспективи / Матеріали про ІІ Національний конгрес з біоетики // Ліки України. – 2004. – №10. – С. 14-15.

6. Биомедицинская этика / Ред. В.И. Покровский. – М.: Медицина, 1997. – 224 с.

7. Кулініченко В. Біоетика як етична концепція / В.Кулініченко, С.Пустовіт // Науковий світ. – 2006. – №5. – С. 15-19.

8. Кундиев Ю.И. Состояние биоэтики в Украине / Ю.И.Кундиев // Медичний всесвіт. – 2002. – Т.2, №1/2. – С. 32-34.

9. Лопатин П.В. Биоэтика: Учебник для вузов по спец. «Фармация» / П.В.Лопатин. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2005. – 240 с.

10. Мороз В.М. Біоетика і сучасні проблеми психофізіології та психогігієни / В.М.Мороз, І.В.Сергета // Антологія біоетики. – Львів, 2003. – С. 243-252.

11. Москаленко В.Ф. Біоетика: філософсько-методологічні та соціально-медичні проблеми / В.Ф.Москаленко, М.В.Попов. – Вінниця: Нова Книга, 2005. – 218 с.

12. Поттер В.Р. Движение культуры к более жизненным утопиям с целью выживания / В.Р.Поттер // Практ. філософія. – К., 2004. – №1. – С. 4-14.
Методика виконання самостійної роботи

В умовах формування правової соціальної держави реалізація політики держави, що спрямована на охорону здоров'я населення і реформування системи охорони здоров'я, можлива лише шляхом прийняття належної нормативно-правової бази.

Важливим документом є Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992року (далі - Основи) - нормативний документ, що присвячений регулюванню відносин у сфері охорони здоров'я. Цей закон є своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров'я, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я України і регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ відображає державну політику у галузі охорони здоров'я, принципи охорони здоров'я, визначає структуру права на охорону здоров'я й обов'язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров'я, визначає політику світового співтовариства у сфері охорони здоров'я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров'я матері і дитини, передбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та інші питання у цій сфері життєдіяльності. Норми Основ конкретизують, деталізують і розширюють конституційні норми, які у тій чи іншій мірі присвячені охороні здоров'я, у тому числі і ст. 49 Конституції України, що безпосередньо закріплює конституційне право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Основи є свого роду "медичною конституцією" України 1, своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров'я. Цей акт був задуманий як фундамент для створення майбутнього законодавства у цій сфері під №2. Одним з ключових положень цього акту, на нашу думку, є норми, які визначають принципи, тобто основні засади, вихідні ідеї охорони здоров'я, які дають уявлення про ті витоки, на яких стоїть держава суспільство при створенні належних умов для реалізації права людини на охорону здоров'я.

Цей законодавчий акт також передбачає формування державної політики охорони здоров'я, основу якої забезпечує Верховна Рада України. Серед численних заходів, які повинен здійснювати законодавчий орган у цьому напрямі, є затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я, що у повній мірі відповідає ч. 2 ст. 49 Конституції України. При розробці та оцінці політики охорони здоров'я необхідно робити акцент на універсальних цінностях галузі (медична етика, відповідальність і професіоналізм медичного персоналу, повага до людської гідності тощо), враховуючи те, що здоров'я є однією з основних потреб і невід'ємним правом людини, а також однією з цілей розвитку суспільства.


БІОЕТИКА ВЗАЄМОВІДНОСИН У СИСТЕМІ “ЛІКАР-ПАЦІЄНТ”

Особливості лікарської діяльності полягають в установленні особливого рівня довіри пацієнта до лікаря. Останньому пацієнт добровільно вручає своє здоров’я, а деколи і життя, розкриває перед ним усі, навіть найбільш інтимні переживання. Специфіка цієї діяльності зумовлена і її високим і неповторним гуманістичним змістом, унікальністю буття людини, складністю виявлення компенсаторних можливостей організму людини як складної біологічної істоти з неповторним механізмом саморегуляції процесу обміну речовин, а у багатьох випадках і недосконалістю медичної науки та організації охорони здоров’я.

Біоетичні проблеми взаємовідносин “лікар-пацієнт” постали уже на етапі зародження медицини. Найбільш ранні аспекти діяльності лікаря зводилися до правил вигляду, характеру та поведінки лікаря (фізична витривалість, моральна стійкість, інтелігентність, тактовність у відносинах з хворими, колегами, учнями, колегіальність. Подальший розвиток біоетики пов’язують з працями Гіппократа, в уяві якого для лікаря повинні бути характерні: “...презирство до грошей, совісність, скромність, простота в одязі, повага, відраза до вад, рішучість, чистота та багатство думок, знання усього того, що необхідно для життя.”

Принципово нові досягнення науки та техніки корінним чином змінили конкретні, історично складені умови професійної діяльності лікаря та його взаємин з пацієнтом. Якісні зміни у професії лікаря, які внесені цим прогресом, певним чином змінюють і його взаємовідносини з пацієнтом, виявляють нові можливості і породжують нові й досить серйозні проблеми та протиріччя. Наприклад, такий метод лікування, як трансплантація органа, принципово відрізняється від інших видів оперативних втручань. По–перше, у цей процес втягується третя особа – людина, у якої “забирають” орган для трансплантації. По-друге, при цьому порушується стрижневий принцип медицини – не нашкодь – оскільки видалення органа, наприклад, нирки, у здорового донора для пересадки не є для нього абсолютно нешкідливим і супроводжується певним ризиком для здоров’я і життя, як у момент трансплантації, так і у подальшому. По-третє, протиріччя між метою трансплантації та реанімації ставлять перед сучасною медициною складну етичну проблему про можливість вилучення органа у пацієнта з зареєстрованою так званою “смертю мозку” до появи ознак біологічної смерті.

Сучасні досягненні реаніматології деколи входять у протиріччя з моральними і етичними критеріями, що утруднює положення лікаря при виконанні ним лікарського обов’язку. За допомогою апаратів керованого дихання та штучного кровообігу можна необмежено довго (деколи роками) зберігати життя людині, у той час як у мозку виникли глибокі незворотні зміни з руйнацією людини як особистості. Лікарі знають про безперспективність допомоги за таких умов, але не мають ні морального, ні юридичного права відключити апарати, тому що у цьому випадку дії лікаря будуть у суді розцінені як евтаназія, тобто сприяння настанню смерті пацієнта. Важкі моральні наслідки пов’язані у ряді випадків з оживленням недоношених новонароджених або тих, які народилися у стані глибокої асфіксії, з наявністю важкої пологової травми.

Ці стани деколи супроводжуються розвитком незворотної психічної неповноцінності дитини, причому ці риси можуть перенестися на її майбутнє потомство.

Безпосереднім результатом впливу науково-технічного прогресу є якісні зміни особистості пацієнта. Стрімке проникнення досягнень науки і техніки в усі регіони життя людини – управління, виробництво, побут, відпочинок – супроводжується зростанням загальної та гігієнічної культури населення. Як наслідок – у більшій частині випадків лікар має справу з новим типом особистості пацієнта, якого не можуть не хвилювати питання власного соматичного та психічного здоров’я. Він хоче розібратися в суті наявних в його організмі фізіологічних і патологічних процесів, мати повну інформацію про стан свого здоров’я, характер захворювання, рівень ризику для життя, можливі підходи до лікування, позитивні та негативні наслідки кожного із існуючих методів, механізм дії призначуваних ліків, їх ефективність, побічні прояви. Тому натепер слід однозначно відкинути застарілу доктрину сліпого підпорядкування пацієнта лікареві.

Виник й інший “тип” – “войовничий” пацієнт, який, наслухавшись радіо – та телепередач або начитавшись спеціальної літератури, вважає, що власне він повинен диктувати лікарю план свого обстеження та лікування (звичайно, найбільш сучасними діагностичними методами та “сильними” або “модними” препаратами).

Іншим важливим аспектом у системі “лікар-пацієнт”’ є “просвітницька” діяльність окремих пацієнтів. Як правило, це “бувалі” пацієнти, які встигли побувати у багатьох клініках і перепробувати на собі масу форм та методів лікування. Такі, з дозволу сказати, “ветерани від медицини” створюють чималу небезпеку як для лікарів, так і для їх пацієнтів, сіючи зерна невпевненості в правильності діагнозу та призначеного лікування для пацієнта та нігілізму до можливостей медицини взагалі. Ці “зерна” глибоко вкорінюються у підсвідомості пацієнтів і нейтралізувати їх – важка психологічна проблема.

Минулий принцип “лікар-пацієнт” замінений натепер принципом “лікар (лікарі) – прилад (прилади) – пацієнт”. В лікувальних закладах широко використовуються прилади не тільки для визначення окремих параметрів життєдіяльності людини, але й існують цілі кабінети та діагностичні відділення функціональної діагностики. Не викликає сумніву позитивний момент такого стану медицини, однак він “посприяв” “подрібненню” медицини як цілої науки на ряд вузьких спеціальностей, де вивчають стан і лікують один орган або систему, втрачаючи при цьому поняття цілісності організму. Усе це викликає певне незадоволення пацієнта, коли він за апаратами та аналізами не бачить свого лікаря, не може поділитися з ним своїми переживаннями, страхами, проблемами, і потреба пацієнта в чуйному, уважному відношення лікаря, в його доброму слові, яке дає надію, у наш технічний вік не тільки не зменшилася, а навіть загострилася. Кожній хворій людині, освіченій та ерудованій чи малограмотній не все одно, хто і як його лікує. Очевидно, що справа не йде про полеміку з пацієнтом, а про терпляче, авторитетне і терпеливе пояснення пацієнту його стану, сучасних підходів до лікування та вторинної профілактики. У розмові, коли пацієнт відчуває, що лікар вкладає у цей процес свою душу, пацієнт повірить у правильність призначеного лікування, безапеляційно виконає усі лікарські рекомендації. Однак не викликає сумніву, що регламентований наказами МОЗ час на спілкування з одним пацієнтом протягом 12 хвилин (!), аж ніяк не сприяє установленню творчого особистого контакту, а його недооцінка, вказівки, адресовані пацієнту імперативним тоном у межах вищенаведеного ліміту часу, викликають незадоволеність, тривогу і страх, що ще більше послаблює психологічний та фізіологічний захист його організму. В умовах ринкових відносин, економічної нестабільності суспільства, невпевненості в завтрашньому дні, мінімальних доходів, страх захворіти і залишитися жебраком є у цій ситуації домінуючим! Абсолютну рацію має академік Г.І. Царегородцев: “... Медицина безпосередньо торкається етичного та емоціонального світу пацієнта, вона здатна впливати на його світ, а через нього і на життєдіяльність організму, його здоров’я та хворобу...”. Про це дуже добре сказав і Антуан де Сент Екзюпері: “... Я вірю... прийде день, коли невідомо чим хворий віддасть себе в руки фізиків. Не питаючи його ні про що, фізики візьмуть у нього кров, виведуть якісь величини, перемножать їх одна на другу. Потім, звірившись з таблицею логарифмів, вони вилікують його однією–єдиною пілюлею. І все ж, якщо я захворію, то звернуся до якого–небудь старого земського лікаря. Він подивиться на мене краєм ока, пощупає мені живіт... вислухає мене. Потім кашляне, розкурюючи свій чубук, потре підборіддя і посміхнеться до мене, щоб втамувати мій біль. Розуміється, я захоплююсь Наукою, але я захоплююсь і Мудрістю...”.

Ще один біоетичний аспект взаємин лікаря і пацієнта, який виник останнім часом. В епоху ринкових відносин медицина все більше перетворюється в бізнес, а пацієнт – в об’єкт наживи зі сторони лікаря. У наш побут, на жаль, усе більше входять і стають справедливими слова, сказані не дуже популярним сьогодні для цитування відомим класиком марксизму-ленінізму, і які мали у свій час відношення лише до капіталізму: “Буржуазия лишила священного ореола все роды деятельности, которые до тех пор считались почетными и на которые смотрели с благоговейным трепетом. Врача, юриста, священника, поэта, человека науки она превратила в своих платных наемных работников” .
ЕТИЧНИЙ КОДЕКС ЛІКАРЯ УКРАЇНИ
Розділ:

Лікар і пацієнт

1. Від моменту прийняття лікарем рішення про особисте надання будь-якій людині необхідної лікарської допомоги або про залучення її до наукових досліджень як волонтера він повинен планувати свої дії стосовно цієї людини і стосунки з нею на засадах загальнолюдської етики і моралі, проголошеної Клятвою лікаря України, лікарської деонтології, а також Етичного Кодексу лікаря України та Міжнародного Кодексу медичної етики.

2. Лікар несе відповідальність за якість і гуманність медичної допомоги, яка надається пацієнтам, та будь-яких інших професійних дій щодо втручання в життя та здоров'я людини. У своїй роботі він зобов'язаний дотримуватись Конституції і законів України, чинних нормативних документів стосовно лікарської практики з урахуванням особливостей захворювання, використовувати методи профілактики, діагностики і лікування, які вважає найбільш ефективними в кожному конкретному випадку, виходячи з інтересів хворого. У разі необхідності лікар зобов'язаний звернутися за допомогою своїх колег.

У ситуаціях надання допомоги хворому, за обставин, які не передбачені законодавством, нормативними актами і посадовими інструкціями, лікар зобов'язаний враховувати, насамперед, інтереси хворого, принципи лікарської етики і моралі.

Дії лікаря повинні бути спрямовані на досягнення максимальної користі для життя і здоров'я пацієнта, його соціального захисту. Протягом всього лікування під час надання інформації хворому про його стан і рекомендоване лікування лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта, стежачи за оцінкою хворим ситуації.

3. Лікар не повинен:


  • без достатніх фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини;

  • наражати пацієнта на невиправданий ризик, а тим більше використовувати свої знання в негуманних цілях. При виборі будь-якого методу лікування лікар, насамперед, повинен керуватися не тільки принципом "Не нашкодь", але й «Принеси найбільшу користь».

Лікар зобов'язаний приділяти пацієнту достатньо часу й уваги, необхідних для встановлення правильного діагнозу, виконання повного обсягу допомоги, обґрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування, надання їх хворому в детальному і зрозумілому для нього вигляді.

Лікар не має права свідомо перебільшувати чи занижувати оцінку тяжкості захворювання з метою отримання пацієнтом соціального захисту і матеріальної підтримки, що не відповідають реальному стану його здоров'я.

4. За винятком випадків невідкладної допомоги, лікар має право відмовитися від лікування хворого, якщо впевнений, що між ним і пацієнтом відсутня необхідна взаємна довіра, коли відчуває себе недостатньо компетентним або не має у своєму розпорядженні необхідних для проведення лікування можливостей та в інших випадках, якщо це не суперечить Клятві лікаря України. У цій ситуації лікар повинен вжити всіх заходів щодо інформування про це хворого та надати йому відповідні рекомендації.

Лікар також не повинен перешкоджати реалізації права пацієнта на отримання консультації іншого лікаря.

5. Лікар повинен шанувати право пацієнта на вибір лікаря та його участь у прийнятті рішень про проведення лікувально-профілактичних заходів, крім випадків примусового лікування у встановленому законом порядку. Добровільну згоду пацієнта на обстеження, лікування чи дослідження з його участю лікар повинен одержати при особистій розмові з ним. Ця згода має бути усвідомленою, хворого необхідно обов'язково поінформувати про методи лікування, наслідки їхнього застосування, зокрема про можливі ускладнення, а також інші альтернативні методи лікування Якщо пацієнт неспроможний усвідомлено висловити свою згоду, то її дає законний представник або постійний опікун пацієнта.

Проведення лікувально-діагностичних заходів без згоди пацієнта дозволено тільки у випадках загрози його життю та здоров'ю в разі нездатності його адекватно оцінювати ситуацію. Рішення в подібних випадках необхідно приймати колегіально і за участі його близьких.

Під час лікування дитини або хворого, який перебуває під опікою, лікар зобов'язаний надавати повну інформацію його батькам або опікунам, одержати їхню згоду на застосування того чи іншого методу лікування або лікарського засобу.

Лікар повинен захищати інтереси дитини чи хворого, який не може самостійно прийняти рішення, якщо очевидно, що інтереси його життя і здоров'я байдужі оточуючим чи недостатньо ними усвідомлюються.

6. Лікар повинен поважати честь і гідність пацієнта, його право на невтручання в особисте життя, ставитися до нього доброзичливо, з розумінням сприймати занепокоєння рідних і близьких станом хворого.

Кожен пацієнт має право на зберігання особистої таємниці. Лікар, як й інші особи, які беруть участь у наданні медичної допомоги, зобов'язаний зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта, як і факт звернення за медичною допомогою, за відсутності іншого розпорядження хворого, або якщо це захворювання не загрожує його близьким і суспільству.

Таємниця поширюється на всю інформацію, отриману в процесі лікування хворого (у т.ч. діагноз, методи лікування, прогноз тощо).

Медична інформація про пацієнта може бути розголошена:

• у разі письмової згоди самого пацієнта;

• у випадку мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, санепідслужби;

• якщо зберігання таємниці істотно загрожує здоров'ю і життю пацієнта і /або/ інших осіб (небезпечні інфекційні захворювання);

• у випадку залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною.

Особи, які крім лікаря, користуються правом доступу до медичної інформації, зобов'язані зберігати в таємниці всі отримані про пацієнта відомості, і мають бути поінформовані лікарем про відповідальність, пов'язану з її розголошенням.

У процесі наукових досліджень, навчання студентів і підвищення кваліфікації лікарів повинна дотримуватися лікарська таємниця. Демонстрація хворого можлива тільки за згоди його, його батьків або опікунів.

7. Пацієнт має право на вичерпну інформацію про стан свого здоров'я, але він може від неї відмовитися або визначити особу, якій можна повідомляти про стан його здоров'я.

Інформація може бути прихована від пацієнта в тих випадках, якщо є вагомі підстави вважати, що вона може завдати йому серйозної шкоди. Проте в разі наполегливої вимоги пацієнта, лікар зобов'язаний надати йому вичерпну інформацію. У випадку несприятливого для хворого прогнозу необхідно поінформувати його делікатно й обережно, залишивши надію на продовження життя, можливий успішний результат.

8. У разі допущення лікарем помилки або виникнення в результаті його дій непередбачених ускладнень він зобов'язаний поінформувати про це хворого, старшого колегу або керівника підрозділу, а за їх відсутності адміністрацію установи, в якій він працює, і негайно спрямувати свої дії на виправлення негативних наслідків, не чекаючи вказівок. За необхідності слід залучити інших спеціалістів, чесно поінформувати їх про суть помилки або ускладнення, що виникли.

Лікар повинен ретельно аналізувати допущені помилки та обговорювати їх з колегами і керівництвом з метою попередження подібних випадків в клінічній практиці інших лікарів.

9. Практичну діяльність лікар повинен здійснювати тільки під власним прізвищем, не вказуючи неофіційно наданих титулів, ступенів, звань.

10. Лікар має сприяти здійсненню права пацієнта на отримання духовної підтримки з боку представника відповідної релігійної конфесії.

11. Лікар зобов'язаний перебувати поряд з вмираючим хворим до останньої миті його життя, забезпечувати відповідні його стану лікувальні заходи і нагляд, підтримувати можливий рівень життя, максимально полегшувати фізичні і психічні страждання хворого і його близьких усіма доступними засобами.

Питання про припинення реанімаційних заходів слід вирішувати за можливості колегіально й у випадку коли стан людини визначається як безповоротна смерть відповідно до критеріїв, визначених Міністерством охорони здоров'я України.

Лікар не має права свідомо прискорювати настання смерті, вдаватися до евтаназії або залучати до її проведення інших осіб.

12. Лікар не має права залишати хворих у випадках загальної небезпеки.

13 Лікар не може залишати без уваги будь-які прояви жорстокості або приниження людської гідності.

14. Лікар не може пропонувати пацієнту методи лікування, лікарські засоби і медичні вироби, не допущені до загального застосування Міністерством охорони здоров'я України у визначеному законодавством порядку. Лікар може поінформувати пацієнта про те, що за кордоном використовуються й інші засоби і методи лікування його захворювання.

15. Лікар повинен мати належний зовнішній вигляд, який має позитивно впливати на пацієнта.
Історичні моделі моральної медицини.

Для того, щоб зрозуміти, які морально-етичні і ціннісно-правові принципи лежать в основі сучасної біомедичної етики, слід хоч би коротко охарактеризувати їх розвиток в різні історичні епохи.



1. Модель Гіппократа («не нашкодь»).

Принципи лікування, закладена «батьком медицина» Гіппократом (460-377гг. до н.е.), лежать у витоків лікарської етики як такий. У своїй знаменитій «Клятві», Гіппократ сформулював обов'язки лікаря перед пацієнтом. Не дивлячись на те, що з тих пір минуло багато століть, «Клятва» не втратила своєї актуальності, більш того, вона стала еталоном побудови багатьох етичних документів. Наприклад, Клятва російського лікаря, затверджена 4-ю Конференцією Асоціації лікарів Росії, (Москва, Росія, листопад 1994), містить близькі по духу і навіть по формулюванню принципи.



2. Модель Парацельса («роби добро»)

Інша модель лікарської етики склалася в середні віки. Найчіткіше її принципи були викладені Парацельсом (1493-1541гг.). На відміну від моделі Гіппократа, коли лікар завойовує соціальну довіру пацієнта, в моделі Парацельса основне значення набуває патерналізму - емоційний і духовний контакт лікаря з пацієнтом, на основі якого і будується весь лікувальний процес.

У дусі того часу відношення лікаря і пацієнта подібні до стосунків духовного наставника і послушника, оскільки поняття pater (лат. – батько) в християнстві поширюється і на Бога. Все єство стосунків лікаря і пацієнта визначається благодіянням лікаря, благо у свою чергу має божественне походження, бо всяке Благо виходить зверху, від Бога.

3. Деонтологичеськая модель (принцип «дотримання боргу»).

У основі даної моделі лежить принцип «дотримання боргу» (deontos по-грецьки означає «належне»). Вона базується на строгому виконанні розпоряджень морального порядку, дотримання деякого набору правил, встановлюваних медичним співтовариством, соціумом, а також власним розумом і волею лікаря для обов'язкового виконання. Для кожної лікарської спеціальності існує свій «Кодекс честі», недотримання якого багато дисциплінарними стягненнями або навіть виключенням з лікарського стану.



4. Біоетика (принцип «пошани прав і гідності людини»).

Сучасна медицина, біологія, генетика і відповідні біомедичні технології впритул підійшли до проблеми прогнозування і управління спадковістю, до проблеми життя і смерті організму, контролю функцій людського організму на тканинному, клітинному і субклітинному рівні.


Моделі моральної медицини в сучасному суспільстві.

Найважливіша проблема сучасної медичної етики полягає в тому, що охорона здоров'я має бути правом людини, а не привілеєм для обмеженого кола осіб, які в змозі собі її дозволити. Сьогодні, як втім, і раніше, медицина не йде по цій дорозі. Проте ця норма, як моральна вимога, завойовує все більше визнання. У здійснення цієї зміни внесли вклад дві революції: біологічна і соціальна. Завдяки соціальній революції, охорона здоров'я стала правом кожної людини. Індивіди повинні розглядатися як рівні в тому, що пов'язане з їх людськими якостями – гідністю, свободою, індивідуальністю. Враховуючи право людини на охорону здоров'я, моделі моральних стосунків, що історично склалися, «лікар-пацієнт» і стан сучасного суспільства можна сформулювати наступні чотири синтетичні моделі стосунків між лікарем і пацієнтом.



1. Модель «технічного» типу.

Одним із наслідків біологічної революції є виникнення лікаря-ученого. Наукова традиція наказує ученому «бути неупередженим». Він повинен спиратися на факти, уникаючи ціннісних думок.

Лише після створення атомної бомби і медичних досліджень нацистів, коли за випробовуваним не признавалося ніяких прав (досліди, що проводяться над ув'язненими концентраційних таборів), людство усвідомило небезпеку подібної позиції. Учений не може бути вище за загальнолюдські цінності. Лікар в процесі ухвалення рішення не може уникнути думок морального і іншого ціннісного характеру.

2. Модель сакрального типу.

Протилежною до описаної вище моделі є патерналістична модель стосунків «лікар-пацієнт». Соціолог медицини Роберт Н. Вілсон характеризує цю модель як сакральну.

Основний моральний принцип, який виражає традицію сакрального типу, свідчить: «Надаючи пацієнтові допомогу, не нанеси йому шкоди». У класичній літературі по медичній соціології у відносинах між лікарем і пацієнтом завжди вживаються образи батька і дитяти.

Проте, патерналізм у сфері цінностей позбавляє пацієнта можливості приймати рішення, перекладаючи її на лікаря. Отже, для збалансованої етичної системи необхідно розширити круг моральних норм, яких повинен дотримуватися медик.

1) Приносити користь і не наносити шкоди. Жодна людина не може зняти моральний обов'язок приносити користь і при цьому повністю уникнути нанесення шкоди. Цей принцип існує в широкому контексті і складає лише один елемент всієї безлічі моральних обов'язків.

2) Захист особистої свободи. Фундаментальною цінністю будь-якого суспільства є особиста свобода. Особиста свобода і лікаря, і пацієнта повинна захищатися, навіть якщо здається, що це може завдати якоїсь шкоди. Думка якої-небудь групи людей не може служити авторитетом при рішенні питання про те, що приносить користь, а що завдає шкоди.

3) Охорона людської гідності. Рівність всіх людей за їх моральними якостями означає, що кожен з них володіє основними людської гідності. Особиста свобода вибору, контроль над своїм тілом і власним життям сприяє реалізації людської гідності – це етика, що розвивається по той бік ідей Би. Ф. Ськиннера.

4) «Говорити правду і виконувати обіцянки». Моральні обов'язки - говорити правду і виконувати обіцянки - настільки ж здорові, наскільки і традиційні. Можна лише жалкувати про те, що ці підстави людської взаємодії можуть бути зведені до мінімуму ради того, аби дотримати принцип «не нашкодь».

5) «Дотримуй справедливість і відновлюй її». Те, що називають соціальною революцією, підсилило заклопотаність суспільства рівністю розподілу основних медичних послуг. Іншими словами: якщо охорона здоров'я - право, то це право – для всіх.

Негативною рисою даної моделі є те, що дотримання всіх вказаних вище принципів покладене виключно на лікаря, що вимагає від нього високих моральних якостей. На жаль, зараз подібний підхід при наданні медичних послуг важкореалізований унаслідок високого рівня дискримінації по різних ознаках (расовому, матеріальному, статевому і ін.).



3. Модель колегіального типу.

Намагаючись адекватніше визначити відношення «лікар - пацієнт», зберігши фундаментальні цінності і обов'язки, деякі етики говорять про те, що лікар і пацієнт повинні бачити один в одному колег, прагнучих до загальної мети, - до ліквідації хвороби і захисту здоров'я пацієнта.

Саме у цій моделі взаємна довіра грає вирішальну роль. Ознаки співтовариства, рухомого загальними інтересами, виникли в русі в захист здоров'я в безкоштовних клініках, проте, етнічні, класові, економічні і ціннісні відмінності між людьми роблять принцип загальних інтересів, необхідних для моделі колегіального типу, важкореалізованим.

4. Модель контрактного типу.

Модель соціальних стосунків, яка понад усе відповідає реальним умовам, а також принципам описаної вище «біоетичної» історичної моделі, - це модель, заснована на контракті або угоді. У поняття контракту не слід вкладати юридичного сенсу. Його слід трактувати швидше символічно як традиційна релігійна або шлюбна обітниця, яка має на увазі дотримання принципів свободи, особистої гідності, чесності, виконання обіцянок і справедливості. Дана модель дозволяє уникнути відмови від моралі з боку лікаря, що характерний для моделі «технічного» типу, і відмови від моралі з боку пацієнта, що характерний для моделі сакрального типу. Вона дозволяє уникнути помилкової і неконтрольованої рівності в моделі колегіального типу. У стосунках, заснованих на «контракті», лікар усвідомлює, що у випадках значимого вибору за пацієнтом повинна зберігатися свобода управління своїм життям і долею. Якщо ж лікар не зможе жити у згоді зі своєю совістю, вступивши у такі відносини, то контракт або розривається, або не вкладається зовсім.

У моделі контрактного типу у пацієнта є законні підстави вірити, що вихідна система цінностей, використовувана при ухваленні медичних рішень, базується на системі цінностей самого пацієнта, а безліч різних рішень, які лікар повинен приймати щодня при наданні допомозі пацієнтам, здійснюватиметься відповідно до ціннісних ідеалів хворого.

Крім того, модель контрактного типу має на увазі морально охайність і пацієнта, і лікаря. Рішення приймаються медичними працівниками на основі довіри. Якщо довіра втрачається, то контракт розривається.


  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка