Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка10/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25
Тема. Олег Ольжич. Поезії: «Господь багатий нас благословив…», «Захочеш - і будеш».

Олена Теліга. Поезії: «Сучасникам», «Радість»,

«Пломінний день».
План
1 Життєвий шлях О.Ольжича.

2 Поет національного героїзму.

3 Поетичне мистецтво Ольжича.

4 Життєвий шлях О.Теліги.

5 Поетка вогняних меж.

6 Значення творчості поетеси.


1 Життєвий шлях О.Ольжича.

Відповідно до указу Президента Віктора Ющенка у липні 2007 року українці в Україні та за її межами вперше на державному рівні відзначатимуть день народження відомого українського поета. вченого і політичного діяча Олега Кандиби-Ольжича. У 2007-му йому б виповнилося рівно сто років. Поки що невідомо, наскільки ювілей поета прислужиться відновленню історичної справедливості щодо його постаті, яка у радянські часи була під жорстоким «табу». Однак немає сумніву, що нинішній ювілей —- ще одна нагода пізнати людину, без якої неможливо уявити культурне та політичне життя української нації у 20— 40-х роках минулого сторіччя. Наша бібліотека звертає Вашу увагу на цю подію і пропонує ознайомитись з тематичним бібліографічним покажчиком - «Олег Ольжич: життя віддане за Україну» - присвяченим 100-річчю Олега Ольжича.

О. Кандиба - автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамче» (1946), перевиданих у збірках «Поезії» (1956) та «Величність» (1969), ряду праць з археології . Життя Ольжича було коротким, закритим для багатьох, але надзвичайно яскравим. Син одного з найвідоміших українських поетів Олександра Олеся (Кандиби) народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Навчався в Пущі-Водиці під Києвом. Вже у 8 років хлопчик починає писати вірші, потім - коротенькі оповідання про тварин (одне з них, «Рудько», нині часто друкується у хрестоматіях для дітей). Олег змалку багато читав, в чому йому порадником та керманичем був батько - хто міг передбачити тоді, що через певний час ці двоє, батько і син, залишаючись друзями і продовжуючи любити і шанувати один одного, розійдуться у поглядах, передусім - естетичних... Найжахливіше: батько пережив трагічну загибель сина, щоправда, лише на півтора місяця. Українська революція 1917 - 1920 рр. та її поразка зробила для Олександра Олеся неможливим життя на Батьківщині (мріяв про «свято згоди», а революція виявилась вельми далекою від рожевих снів...). У 1923 р. до батька, що жив тоді під Прагою, приєднався разом з матір'ю 16-річний Олег. Позаду залишилося голодне, суворе і небезпечне життя у Пущі-Водиці, під Києвом, абсолютна самотність, спричинена повною ізоляцією від нової влади. Але як юнак міг забути кров, насильство, жорстокість, братовбивство (у 1919 р. петлюрівцями був розстріляний його дядько, мамин брат...). На початку 1925 р. Олег став студентом філософського факультету Карлового університету в Празі - одного з найстаріших вузів Європи. Там обдарований юнак захоплюється археологією та теорією мистецтв, причому вивчає ці дисципліни настільки серйозно і натхненно, що його називав своїм улюбленим учнем сам Любош Нідерле, чеський історик та археолог зі світовим ім'ям, автор «Слов'янських старожитностей». У 23 роки Олег Кандиба здобуває докторський ступінь від філософського факультету Карлового університету за серію праць, присвячених неолітичній мальованій кераміці Галичини.

Брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Отримав посаду доцента в Гарвардському університеті (США), і в 1938 році заснував там Український науковий інститут. Тоді ж під час наукової поїздки до Риму познайомився з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем і вступив до ОУН. Вірші писав упродовж усього життя. Псевдо син узяв від київського князя Олега і життя пов'язав з історією і війною. Цикли «Кремінь» (1931), «Камінь» (1932), «Бронза» (1932), «Залізо» (1932) відбивають зміну епох у житті людства.У першій збірці «Рінь» (1934) провіщав прихід нового віку - героїв.

Батько, поет-лірик, боявся за сина, але спинити його, звісно, вже не міг. Коли радянський агент убив Євгена Коновальця в Роттердамі, Ольжич створює культурну референтуру ОУН - 15 комісій державного планування, зокрема фінансову,шкільну,сільськогосподарську, промисловості й торгівлі, використання природних багатств. За дорученням ОУН Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, окупованої угорськими фашистами, і навіть потрапив до хортистської тюрми. На початку радянсько-німецької війни переїхав до України разом із буковинським куренем і прибув до Києва з поетами Оленою Телігою та Іваном Ірлявським. Період діяльності О. Ольжича в окупованому фашистами Києві оповитий ореолом романтики й героїзму. І це зрозуміло - в умовах окупації не можна перемагати виключно завдяки діловим якостям. Необхідна особлива жертовність. О. Ольжич був готовий до найскладніших випробувань. Гестапо, що під корінь нищило українське підпілля, довгий час не могло дістати О. Ольжича. Натомість він став ідейним і організаційним натхненником створення в Києві Української Національної Ради, яка в 1941 - 1942 роках виконувала роль репрезентанта інтересів українського народу. Саме він у листопаді 1941 року організував грандіозне відзначення чергових роковин трагедії під Базаром, на яке зібралися десятки тисяч українців і де вперше за довгі роки бездержавності майоріли українські національні прапори й у весь голос лунали заклики до відновлення незалежності України.

Вже в роки війни О. Ольжич здобув славу національного героя. Він належав до конкретного політичного середовища й пишався тим, що є членом ОУН під керівництвом А.Мельника. Проте більшість націоналістів, повстанців, національно свідомої інтелігенції сприймали О. Ольжича як визначного українця, одного з провідників національно-визвольного руху.

5 жовтня 1941 року Ольжич-політик скликав у Києві перші збори Української національної ради, «національно-державного органу, що репрезентував і обороняв увесь український народ». Серед 130 членів УНРади були оунівці, гетьманці, безпартійні, представлено було всі верстви й професії, а також національні меншини. Але вже 27 листопада за наказом з Берліна УНРаду було заборонено, почалися арешти. Ольжич переїхав до Львова, і в 1944 році, після арешту нацистами Андрія Мельника (чільника другої гілки ОУН), очолив Провід українських націоналістів (ПУН). Відомо про його переговори з бандерівцями і представниками Червоної армії стосовно об'єднаного визвольного фронту українців. До цих пір не з'ясовано всіх обставин загибелі О. Ольжича. Відомо, що трагедія сталася влітку 1944 року. У Львові на конспіративній квартирі по вулиці Личаківській, 32, Ольжича схопили гестапівці. Як особу особливо небезпечну для Рейху, його одразу ж було направлено на допит у Берлін, а згодом - до концентраційного табору Заксенхаузен. У концтаборі О. Ольжич зазнав страшних поневірянь. Випробувавши на ньому всі свої звірячі методи катування, фашисти так і не змогли довідатися про підпільні структури ОУН. О. Ольжич загинув у в'язниці, прикутий до бетонної підлоги. Тіло героя спалили в крематорії . Дізнавшись про смерть сина, 22 липня помер у Празі поет Олександр Олесь. А через кілька днів народився його внук Олег Кандиба у Катерини Білецької, з якою Ольжич повінчався 2 серпня 1943 року в православній церкві у селі Яблінка Вижня - за десять місяців до своєї смерті. Вже після смерті Ольжича на чужині з'явилася третя поетична збірка «Підзамча» (1946). За життя він побачив надрукованими лише дві свої збірки: «Рінь» (1935 р., Львів) та «Вежі»(1940 р., Прага). Як згадує видатний український прозаїк Улас Самчук. «на відміну від свого батька з його співочою лірикою. О.Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам'яним...»

«Ти не відхилиш свойого кінця» -ось кредо поета Ольжича. Цю готовність до жертви давала йому віра в те, що «Україна перестала бути ідейною провінцією, її духовність відтоді, самобутня і самовистачальна, післанництво цієї духовності — в майбутньому» Не можна не сказати про вражаючий інтелектуальний рівень Ольжичевої творчості. Він, знаючи 9 європейських мов і почуваючи себе в лабіринтах сюжетів української та всесвітньої історії як вдома, піднімав українську поезію на нову духовну височінь так блискуче, як до нього це вдавалось, можливо, лише Лесі Українці та Іванові Франку (вірші «Ганнібал в Італії», «Галли», «Готи», цикл «Люкреція», «Дон Хозе», «Вікінг», «Дон Кіхот» та десятки інших). Осібно стоять його великі поетичні твори: «Незнаному воякові» та «Грудень 1932», де Ольжич створив філософсько-естетичну модель ідеальної людини- борця, як він собі уявляв її.

Ольжичу - першокласному політику-миротворцю, поету, досліднику стародавньої історії України - присвячено повнометражний двосерійний художньо-документальний фільм за сценарієм Леоніда Череватенка «Я камінь з Божої пращі...», удостоєний Національної шевченківської премії.

Винятково обдарована особистість (крім усього іншого, він міг би стати, за одностайною думкою фахівців, вченим-археологом міжнародного рівня), Ольжич ще по-справжньому не відкритий ні істориками, ні літературознавцями, ані публіцистами.

І чи маємо право ми забути того, хто якось написав: «Великі ідеї родяться живцем, в муках», і жив для своєї ідеї!
2 Поет національного героїзму.
Героїзм у О.Ольжича не випливає з національно-державницького патріотизму, а радше збігається з ним,як два рівнобіжні вияви того самого глибинно ідеалістичного світогляду, що кульмінує в піднесенні цілком вільно обраної самопожертви — в тому екстатичному піднесенні, яке так геніально висловлене в поезії Ольжича «Піхотинець», де «душа відділилась від тіла» що, «струнке і спокійне, ступає в холодних рядах», бо —

Довіку його не обійме

Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться.

Як тіло тяга кулемет.

Стискає гарячу рушницю

І вперто повзе наперед.

Узята в цілому як органічна духова єдність поезія Ольжича подає впсокоартистично оформлену синтезу найвищих ідейних рис і вольових прагнень українського націоналізму, поєднуючи їх у величний монумент героїчного світогляду й чину. Ольжич належав до групи письменників-націоналістів, що визначали свій світогляд як «трагічний оптимізм». Це назва, очевидна річ, умовна, а для самого Ольжича й зовсім сумнівна, бо його світогляд скерований не на трагічне в житті людей і народів, а на цілковите переборення трагічного первня, і переборення не через оптимізм, а через героїчну самопожертву, через самовільну відмову від усіх тих духових та інших благ земних, що їх здійсненність, осяжність і бажаність саме оптимізм звичайно обстоює. Героїчним світогляд Ольжича стоїть понад оптимізмом і песимізмом — понад позитивною чи негативною оцінкою земної дійсности; бо піднесений у ньому саможертовний героїзм не залежить ні від тієї дійсности, ані від її оцінки — тільки від емоційно-вольового напруження самої людини, і ні від чого більше. Звідси в поезії Ольжича оте начебто оптимістичне прийняття й виправдання світового буття (космосу) в усіх його реалізаціях; бо всі вони — лише матерія і нагода для героїчного самовиявлення людини. З цього докорінно ідеалістичного погляду практичне зацікавлення в реальній перемозі якоюсь мірою поступається перед духовою перемо­гою — перед готовістю до самопожертви — і найгірше лихоліття обертається на найкращу нагоду для героїчного чину:

Колись нещадкам стане час наш — «час

Понурих воєн, варварських звичаїв» —

(Цей час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами відвічними вінчає!..)

Бо, як писав сам Ольжич 1938 року в альманасі «В Авангарді», «героїчна доба, в передовій стежі якої знайшлася завдяки глибині свого переродження Україна, гряде! Чуємо її непереможний могутній хід. Бачимо ввесь безмір простору, що відкривається людині героїчної духовости.

Очевидно, ця героїчна духовість ні в якому разі не становить довільної самоцілі «чину заради чину», відриву від конкретних історичних потреб власної нації — хоч і для неї, за щирим переконанням Ольжича, героїчна слава повинна бути над усе:

«Приходимо до питання провідної ідеї української духовости. яка б висловлювала покликання української нації. Є це ідея, в ім'я якої повстав колись Переяслав: «зане перея славу отрок той», і в ім'я якої Святослав кликав «не посоромити землі руської» — ідея Слави. Ідея ця вкороновує цілу тут накреслену українську духовість. Випливає вона з цілости войовничого й героїчного світогляду народу і значить у своїй істоті моральний наказ героїчного повнення суспільно-етичного ідеалу». (Олег Кандиба: Сонце Слави, поем. вид. 1947 р.).

«Суцільна в своїй органічній войовничості, осяяній лицарсь­кими чеснотами, ступає вона (нація) по свойому історичному шляху за наказом Великого Роду, віддавши себе всю на службу найвищій ідеї своєї духовости та історії — ідеї Слави». (Передмова до «Золотого Слова», 1941 р.).

До цієї концепції історичного покликання української нації можна приставати або не приставати, але не можна не ставитись до неї з найглибшим пієтизмом. У всякому випадку з неї ясно випливає, що героїзм Ольжичевого світогляду є безумовний, проте не самоцільний: він базується на ідеї національно-державного покликання, а за останню й найвищу мету має здійснення в людстві того самого божественного космічного ладу, що панує в природі, де «ні хмарам, ні зорям не вузько, сповняючи вічний закон»; бо немає для нього істотної різниці навіть між автострадами на земній поверхні і шляхами світил на небі — такою мірою проймає поета патос єдиного світового закону, втіленого і в його власному творчому й героїчному шляху.

3 Поетичне мистецтво Ольжича.
За своїм літературним стилем поетична творчість О. Ольжича (Олега Кандиби, 1907 — 1944) надається до засадничого розподілу по трьох періодах, що з них, проте, перший — ран­ній — вже від самого початку публікованих віршів хронологічно співіснує з рисами поетичної зрілості «клясичного Ольжича» і на їх тлі поглядно скоро (десь між 1930 і 1933 роком) сливе вповні припиняється; а третій і останній період творчости лише певною мірою накреслився в деяких (переважно датованих січнем 1941) поезіях посмертної збірки «Підзамчя» (1946) і остаточно відмежуватись від попереднього «клясичного» вже не встиг. В цілій віршованій спадщині Ольжича період його «зрілого клясицизму» домінує такою мірою, що «ранній» і «пізній» періоди лишаються рудиментарними і — досі принаймні — майже непомітними для літературної критики; і справді, небагато можна назвати в світовій літературі великих і мериторично самобутніх поетів, чия творчість так мало підлягала б дії літературної еволюції (чи то просто стилістичним змінам), як саме Ольжичева. А все ж ця еволюція безперечно виявляється, і її варт визначити.

Те, що умовно називаємо тут у віршах Ольжича «раннім» стилем (не тому, що він, мовляв, постав першим, — бо це лишається недоведеним — але тому, що пізніше він зникає), характеризується виразними ознаками імпресіонізму: легкість і рвучкість ритму, суб'єктивний динамізм і свого роду «моментальність» образів, емоційно деформована синтакса, типово «модерністичні» епітети, метафори й порівняння — все це аж вражає в деяких поезіях 1930 — 1933 років, як-от «Давнім трунком, терпкістю Каяли...», «Є. П.», «Гарматчик», «Дон Хозе», «Десь Ти ходиш, діво невпинна...», «Товариш», «Вікінг», «Пово­рот», «Ах, узліссям іти фіялковим...» (імпресіоністичний епітет!), «Як сьогодні: обоз, колони...» Притаманна імпресіонізмові психологізація природи та цілого оточення в поезії «Товариш».



4 Життєвий шлях О.Теліги.
Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті Іллінську під Москвою у шляхетній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна (Юлія) Степанівна Качковська була родом з Поділля з сім'ї священика. Батько Іван Опанасович Шовгенов (Шовгенів) з 1905 по 1911 рік жив і працював у Москві, а з 1911 року певний час виконував обов'язки професора у Санкт-Петербурзькому університеті. 1918 року родина Шовгенових з трьома дітьми (в Олени були старші брати Андрій та Сергій) переїздить до Києва, де в 1918 - 1920 роках батько Олени був професором Київського політехнічного інституту (гідротехнічне та меліоративне відділення інженерного факультету). У травні 1920 року інженера Шовгенова було призначено на посаду директора департаменту водного та дорожного господарства міністерства шляхів, а 14 листопада 1920 року разом з іншими урядовцями УНР І. Шовгенов був евакуйований до Тарнова (Польща), де він жив зі старшим сином Андрієм до квітня 1922 року. У цей час І. Шовгенов обіймав посаду товариша міністра шляхів, керував відповідним міністерством (з вересня 1921 року також пошт і телеграфів). 24 квітня 1922 року І. Шовгенов з 21-річним сином прибув до Чехо-Словаччини.

"Географія" ж доньки урядовця була така: у Київ Олена Шовгенова приїхала із м. Ізюм Харківської губернії, де жила, певне, у родині батька, який у вересні 1918 року перевів дочку до третього класу Київської жіночої гімназії Дучинської.

Несподіваний від'їзд у 1920 році батька родини за кордон, коли Олені було лише 13 років, поклав край її безтурботному життю. Почалися комуністичні будні з їх постійною боротьбою за виживання, недоїданням, злиднями. Щоб звести кінці з кінцями і прогодувати дітей, мати змушена була продавати хатні речі. Олена влаштувалася посильною у Київській політехніці. А влітку з останніх сил працювала за пайок на комуністичних городах, намагаючись не відставати від старших жінок. Так почалося гартування її волі, її духу та внутрішнього світу. Хоч кожен день Олени був боротьбою за виживання, та вона намагалася не перейматися тим, не зациклюватися на буденності. "З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, - зізнається Олена в листі до подруги. - Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим".

У липні 1922 року 15-річна Олена з матір'ю та 18-річним братом Сергієм вирушає на еміграцію до Чехо-Словаччини, де батько сімейства на той час став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії (УГА). Саме там навчався майбутній чоловік Олени кубанський козак Михайло Теліга. 1923 року Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені

М. Драгоманова в Празі. З невідомих причин диплому вона разом з однокурсниками - випускниками 1928/29 років не одержала. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою. У другій половині вересня 1929 року подружжя переїздить до Варшави. Уже 1927 року у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Улітку 1932 і 1933 років Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова.

У листах цього часу поетеса звіряється: "Вишиваю, шию, трохи читаю. Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще" (Цит. за ст. О. Кобець "Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки"). Усе гострішою стає і публіцистична думка Олени Теліги - увиразнюються її культурологічні та ідеологічні рефлексії. Вона пише блискучі статті "Сліпа вулиця", "Партачі життя", "Якими нас прагнете?", що й по сьогдні не втратили своєї актуальності. Стрільба в ціль ставала безпомильною, бо не спортивними і не віртуальними були мішені, в які прагнула поціляти молода патріотка ("Я радію, що ти непохитна українка", "Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси" - так означує О. Теліга свій ідеал - націоналістичну скерованість).

"У далекій польській місцині, забута багатьма, борючись з неймовірними нестатками, вона сповіщає, що написала вірш про поворот на Україну" (О. Кобець). Це був вибір не на життя, а на смерть. Доля почала відлік останніх років Олени Теліги. Останніх її днів і хвилин. Життя рівнозначне чину вимагало посвяченості й жертовності, що її вона мала за найвище щастя.

Дослідники життя й творчості Олени Теліги пишуть про "феномен цивільної відваги", притаманний письменниці як романтику націоналістичної ідеї і в цілому такій самій ідеалістці, яким був, до слова, і фанатично відданий Україні Олег Ольжич.

Під час другої світової війни, а точніше після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Є. Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Аж по трьох місяцях дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України і очолює Спілку письменників. Стає вона і членом Національної Ради ОУН - з-поміж ста тридцяти обраних до неї була й сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова. Недовгий час Теліга редагує літературно- мистецький додаток до газети "Українське слово" - журнал "Літаври".

Ілюзії щодо визвольної місії німецької армії одначе швидко й трагічно розвіялися: гестапівці полювали на українських громадських діячів так само люто, як і на комуністів. Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу було заарештовано у приміщенні Спілки письменників, що містилася на вулиці Трьохсвятительській. Вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН і попередження про арешт. 21 лютого 1942 року на тридцять п'ятому році життя Олену Телігу розстріляли фашисти водночас із її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами у зловісно-відомому Бабиному Яру...

А лише п'ять років тому молода, енергійна, романтично налаштована поетеса виголошувала в Українській Студентській Громаді у Варшаві свій полум'яний реферат про нащадків Гете і Вагнера "Сила через радість". Вона щиро захоплювалася "небувалою силою", уособленням якої стали для неї носії генетичного коду арійської нації: "Праця і спочинок, сила і радість, обов'язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, на фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, - так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї"... Певно що куля одного з таких "радісних", екзальтованих вихованців гітлерюгенду поклала край трагічним ілюзіям і молодому життю Олени Теліги.

У своїй "Розповіді про Лєну" Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: "Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова".

Відомий лише сорок один вірш з написаних О. Телігою. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" /1946/ і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 - 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/). Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...". Нинішнього року має вийти у світ доповнене та уточнене видання творів письменниці, приурочене вже певно до її сторічного ювілею.

З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені

О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, до глибини душі схвильований непоправною втратою, так писав про Олену Телігу - "поетку вогняних меж", "полум'яну душу в червоній амазонці", чий бистролетний шлях "вітрами й сонцем намітив Бог" (О. Теліга): "Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі "прудконогої Діяни" ("кругом пані" - казав Шевченко), горда в наставленні до життя - вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула - і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-чорнім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи яскраве світло по собі...

...Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом з його видимими змислами контурами - укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі - вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед: « грядучу пожежу, в якій згоріла сама ».

Через два з половиною роки свідомі українці відзначатимуть сторіччя від дня народження Олени Теліги. Що знають про її життя наші співвітчизники у незалежній Україні?! Отож бо... А мали б знати.


5 Поетка вогняних меж.
Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поети родяться. Не можна вивчитися на Шевченка, ні на Бетховена, бо твердження латинців відноситься, очевидно, до мистців взагалі. Як на пророків, сходить на них — коли вони з Божої ласки — Дух Святий, відкриваючи їм речі, не знані не лиш звичайним смертним, а часом — перед тим — і їм самим. В шалі натхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерти, і сама мова їх стає загадковою і містерійною. їх мову, як мову Данте або нашого Кобзаря, відшифровують потім сотки коментаторів. Думки, пророцтва тих поетів-візіонерів, їх відчуття виливаються їм неначе в трансі — на самітніх проходах, в безсонні ночі, в пропасниці.

Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга. Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі «прудконогої Діяни» («кругом пані» — казав Шевченко), горда в наставленні до життя — вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгар­ного, простацького. З'явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нещадкам.

Такий був і стиль її поезії. Ставляла до себе, як до поетки, великі вимоги. Цим пояснюється невелика числом кількість її поезії. Тим пояснюється, що так тяжко було її намовляти на видання збірки. Коли мала перетворити, вилляти в остаточну, закінчену форму — «далекий шум незроджених поезій» своїх, шукала для кожної емоції слова, яке віддало б її точний сенс.

Кожному почуванню мало відповідати лише одне-єдине слово, що пасувало до тієї емоції. І того слова шукала не раз довго і вперто, не хапаючись вставити якесь інше. Мала геніальний дар в'язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або з вчорашнім. В зерні вже бачила рослину, в цвіті — плід, в життю — смерть, в смерті — життя...

Архіектонічна будова її віршів не має того строкатого, без ясної структури і заміру, стилю, розлізлого, не скутого одною ідеєю, який не раз вражає в інших. В Олени Теліги — шляхетність ліній, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність будови. Ця будова пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Рветься з нестримною силою на кам'янистий верх, на найвищий шпиль. Пнеться в далечінь, наче напнятий лук. Стрункість лінії, пружність будови. Загальне враження чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного — в небо, в височину.

Подібна й кольористика її поезії. Не знайти в них «тріпотно пестливих» або «рожево мрійних» барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірости брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірости! Не знайдете в неї півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі фарби яскраві, блискучі. Пишноцвітний малюнок з контрастових барв — не холодних, а гарячих.

Що поривало її уяву в крутіж нового танцю? Передусім її поривчаста, трагічна натура. Крім того — передчуття спасенної завірюхи, яка сколихне застоялу воду ненависних буднів. Це вже не свавільний жест, не сама гра в небезпеку. Тут є щось більше! Тут з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією — і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі. Воліє цю бурю. Прагне, щоб у ній активно жити, щоб вона нарешті вдарила. Вирази і образи, якими повна її поезія, — це: вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха». «Роздерти звички, як старі котари», «віднайти вікно у сірім мурі одностайних рухів». Іти у «задимлений чорний морок» незнаного і жданого прагне вона...

...Часто спадають на людину й на цілі народи враз. — «удари і дари Господні». Полярність життя! Захоплення, порив, передчуття страшної і звабливої завірюхи, але й посмак страшного дійсного. Посмак не лише насолоди героїчним чином, буйним шалом, але й присмак сліз і крові страждання. Тому передчуття цієї нової епохи наповнене для неї подвійним смаком «меду і полину».

Звідки береться ця подвійність?

Як людина, що гостро переживала ганьбу і рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб'я, мов вільний птах, що рветься крізь грати. Вона знає, що той, хто хоче передертися через дротяну загороду або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м'яса, сліди крови. Іноді й саме життя. У неї завжди приходять такі вирази — як «дерти рамки», «душі роздерте плесо», «розбити вікно», зробити вилім в мурі і т.д. Але хто дре рамки, може скалічити руку! Хто злітає вгору, може впасти додолу! Хто вандрує краєм пропасти, на гірські шпилі, може звалитися з кручі! Всякий перескок через вогненну межу є небезпечний. Хто, як в старі часи середньовіччя, по довжелезній драбині вдряпується на вали здобуваної твердині, може бути зіштовхнений в провалля. З тим, хто переступає межу, є, як з дитиною, що переступає межу невидимого й родиться в наш видимий світ: тоді завше рветься крик і ллється кров, і біль, і радість, що нова людина прийшла на світ.

Подібне буває і з цілими народами. Народ, який хоче порвати кайдани і «вражою злою кров'ю волю окропити», проливає і потоки власної крови. Поетка знає, що — «не чіпають тільки раба», знає, що хто вандрує по шпилях, того «чекає прірва на кожнім кроці». Знає більше: що пророків, які з дому неволі вказують народові великі шляхи визволення, чекає каміння та хрест. Кликала ж вона роздерти старі котари! Посилала ж прокляття старому світу! Як же ж не повстала б проти неї ціла зграя не тільки Пилатів, Іродів, але й «рідних» Юд і фарисеїв? Та й збаламучена товпа народу байдуже відвернеться від всякого, хто мав іти на хрест.

Хто ступив на цей шлях, чи міг він припускати, що ступатиме ним без бою і без болю? В своїй поезії Теліга часто порушує тему апостолів нової Правди і байдужої на їх слово юрби. Холодний і тупий натовп мариться їй на вулицях чужих міст, у вірші «Чорна площа» або у другім — «Поворот». І в її прозі, в статтях і в есеях. Нехибно відчувала, що не стрінуть ласки слуг князя світу цього ті, які несуть на своїм стягу ворожу йому ідею або символ нової віри. Таке нове вірую несла вона в своїй поезії...

* * *

Віра і любов... Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталами і фарисеями! У поетки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем. Її віра, її любов не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають в ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.



Що таке віра? Це — «здійснення ожиданого, певність невидимого» — дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки зцілює хворих людей, але й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо удесятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить — того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими «доказами». Той піде по воді, і не переконати його, що сила тягару тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невелічимою — як на людський ро­зум — хворобою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріяльні наслідки. Вірить, що з п'яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.

Цю віру мала Теліга...

* * *

Справжня поезія — це містерія, тайна, як кожне мистецтво. Але серед цих останніх найбільшою містерією є слово, поезія. Поети ж і поетки, ці жерці і жрекині, повідають нам не щось вивчене або вичитане, а — їм самим не відомо, ким або чим зіслане й відкрите згори...



Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом з його видимими змислами контурами — укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі — вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.

Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів? Звідки ця певність полярності! життя? Звідки розуміння нерозірвальної злуки позитива й негатива, болю і радості? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як — межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама? Звідки ця радість сподіваної смерті, ця безумна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала?

Ці питання тим більш оправдані, що наша поетка, подібно як і Леся Українка, що її вона так нагадує, сформувалася такою, якою її знаємо, — всупереч зовсім інакше настроєному її оточенню. Якимось незнаним чудом вихопився з її душі вогонь прадавньої нашої національної містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя. Я не знаю ні одного після Шевченка поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння. Але такі з'явища бувають, і, коли ми хочемо збагнути цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську й передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поширеною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо, як каже Св. Августин, — «всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди у всіх релігіях — є власне християнські елементи в них».

* * *


Що таке екстаза? — Це захоплення, зачарування чимсь, і водночас — атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контемпляцію, візію, оглядання, подив, адорація чогось надзвичайного, надприродного, що стрясає всю душу. Таке зустріло Савла на шляху до Дамаска. У Теліги це було сліпуче сяйво, до якого рвалася хоч би за ціну розлуки з фізичним життям: спалити пристань, згубити керму, плисти на хвилях екстази, горіти і згоріти. Вся філософія її маленької розміром збірки поезії, але такої глибокої змістом — це почуття органічної зв'язаності! з космосом, з його законами й веліннями; зв'язаності! і її самої як істоти з тіла й душі, і її країни. Сонце, вітер — її стихія. Вклоняється просторам за світлу радість жить. Від сонця радість життя і тілесного, і духового. П'яна тим духовим, наче якимсь життєдайним, іскристим вином, яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе — «в повітря цвіт дерев». З сонця черпає кров, якою наливаються її жили й мозок, і її серце — «через край вино». Цей дар зсилає на неї, на людину, якась вища сила — «незнане Щось», яке приносить нам всі наші стремління і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце — «найхмільніший плин», еліксир життя. Це Щось, в інших поезіях — Хтось кличе нас в незнану путь — «без підпису й адреси» на чийсь далекий прекрасний берег, кличе «воскреслу душу у осяйну путь». Хтось!

* * *


Звідки в неї бралася та віра і та любов? Те невгасиме горіння душі? Де було джерело її мудрости, її пророчого шалу? Звідки багато знала з таємних речей вона, яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших містиків наших і не наших? Яка вродилася і формувалася серед інтелігентського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелії не заглядало?

Я вже говорив про її самоініціяцію, самовтаємничення в речі, не знані многим, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль та медитацій. Дати відповідь на ці питання, або — краще сказати — спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила й горіла сепарована від байдужого оточення її душа.

Це була стихія вогню, і зараз побачите, для чого це підкреслюю. Вже з цитованих її віршів видно це. Безперестанно в неї вирази, як — роздмухані вогні, вогонь межі, полум'я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум'яні межі, вогненні блиски і т. д. Не треба тут також повторювати, як часто приходить у неї слово «сонце». Чи це припадково?

Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже вирази: її душа — польовий буйний вітер. Маса таких виразів, як — весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа. Нарешті як формальна деклярація рідности з тими двома стихіями:

Вітрами й сонцем

Бог мій шлях намітив,

Я — вогонь, я — вихор,

А вони спинятися не звикли.

Вихор, вогонь, — яке значення мають ці символи?

Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій у містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радісній змагалась і вмирала Олена Теліга.

Коли зійшлися Апостоли, — читаємо в Діяннях, — «як наступило свято П'ятдесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з'явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого».

Вихор і вогонь — образи Святого Духа. Вони ж бушують і горять над чолом поетки вогняних меж, що носить — «в серці вогняну печать», ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони колобігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерті ; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті — обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.

Що я хочу цим сказати? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого враження, яке справило на нього та інших кирило-мефодіївців читання у Києві Шевченком його вогняних віршів: «Коли говорено коли-небудь, по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум'яний язик, то це було тоді, у Києві...» Тоді, коли зібраний гурток молоді з затриманим віддихом прислухався лектурі Шевченка. Куліш пише: »Він був світильник, що горів і світив — посеред нас — як видиме справдження нашого надхнення звищ». «І страшно, і боляче, і упоююче було заглянути туди!» — в ту, надхнуту таємною силою, поезію, — звітує Костомаров...

І ще один, цікавий у цім зіставленні, символ повторюється часто в Олени Теліги. Часто стрічаємо у неї такі вирази, як — п'яна душа, серце п'яне, вогонь отрути чи вина, день, який упився і розливає недопите сонце, грона доп'янілі, тіло, налите п'яним сонцем, вино рубінове її серця, щастя, яке випиває келихом, упоення у п'янім вирі, в танці над прірвою, темна розпач, найгірший трунок, який п'є самітно аж до рана; день, який ллється на землю вином гарячим, погляд чийсь порівнює з дорогим трунком, що

переплескується найсвітлішим плином, впиває в себе якусь «таємну міць, хмельнішу від вина», яку їй війнули на уста і очі і т. д.

Цим хмільним вином одержима, промовляла, наче п'яна, і мову її. не завжди могли зрозуміти тверезі люди. Що знову це за символ? В тім самім оповіданні про зіслання Святого Духа на Апостолів читаємо: — Коли Апостоли промовили, — «дивувалися усі, сумнівалися і, не розуміючи, казали один до одного: що це значить? А інші глузували: вони упилися молодим вином».

Ось яким вином упилася і Олена Теліга! Коли Апостол Петро почув ці глузування «тверезих» слухачів — «підніс голос свій і заговорив до них: вважайте на слова мої! Вони не п'яні, як ви думаєте!» Не хміль говорив з них, а щось інше промовляло їх устами. Прийшли вони пригадати байдужим людям набли­ження страшного часу, про який давно говорили пророки, про те, що появляться — «знамена на землі, кров, і вогонь, і димне куряво»; про те, що «кожний, хто прийме ім'я Господнє, спасеться»; про те, що в цей день гніву — «Бог проллє Духа Свого на всяку плоть і будуть пророкувати сини ваші і доньки ваші».

Таке пояснення давав отим тверезим Апостол Петро. Говорив він про хміль екстази, якою в той день сповнилися Апостоли. Ця екстаза знана була Шевченкові — дивись його мотто з Євангелії про Духа Святого, якого не приймали його тверезі земляки, бо не бачили його плотськими очима (мотто до поеми «Сон»), Саме ця екстаза вогнем горить у поезіях Олени Теліги. Чи ж не була вона, як казав Ап. Петро, з «доньок наших», які пророкували — в мирні часи між двома війнами — прихід доби крови, і вогню, і димного курява? Чи не закликала не боятися «бича безжалісних пожеж», яким шмагатиме здурнілу людськість Господь? Чи не кликала відважних і сильних, тих, що вірили у «вічні правди і цінності», іти безстрашно крізь дим і крізь «вогонь межі — на наш похмурий і прекрасний берег»? Чи не закликала — всупереч очевидності — іти туди, ведена лише

своєю вірою? Чи не могла сказати про себе і про таких, як вона, знаними словами: «Ми ходимо вірою, а не баченням» (II. Корінт., 5). Чи не була вона п'яна тим самим хмелем екстази,

що всі одержимі духом?


6 Значення творчості поетеси.

Поява її, що ввірвалася в наш «сірий натовп» межидіб'я з своєю горіючою «душею в червоній амазонці» є проречистий знак, що невидимими, таємними путями на руїнах і згарищах минулої слави росте й формується наново з старого коріння володарно-панський дух нової провідної верстви нової України!

З тими кличами — боротися проти світового зла, яке побачила вперше у зневоленім, підбитім Києві, — виходить вона на арену не лише національної, а ширшої боротьби. В ній, у цій останній, ролю авангарду мала переняти її країна — відчувала це і знала віщим даром поетки і пророчиці. Мала сповнити Божий приказ. Вітрами й сонцем Бог їй шлях назначив. Простувала ним в екстазі свого п'яного і завзятого, горіючого серця. Безстрашна, не лякаючись нової потопи, якою мала в нові часи очиститися земля. Знала, що входила в свою рідну стихію, бо — «тепер земля не водою, а вогнем очиститься» (II. Петра, 3).

Стоятиме на своїм високім кам'янистім верху як провідний маяк. Щоб об вогонь її серця запалювалися тисячі сердець нового покоління. Щоб — «по слідах її скошених кроків» ішли тисячі ніг. Шляхом неминучим для нації з великим майбутнім. Шляхом змагань, страждань, воскресіння. Шляхом велетнів. З горіючою оріфлямою в твердій руці. З її гарячим закликом:

Щоб клич її зірвався у високість!

Щоб, мов прапор, затріпотів у сонці!


Питання для самоперевірки:
1 Назвіть поетичні збірки поета.

2 Чому більшість поезій пройняті «трагічним оптимізмом»?

3 Які тропи (епітети,метафори,порівняння і т.д.) найчастіше зустрічаються в Ольжичевій поезії?

4 Яке значення має творчість поета для нащадків?

5 Назвіть поетичні збірки поетеси.

6 Визначіть тему та ідею поезії «Пломінний день».

7 Зробіть аналіз поезії «Сучасникам».

8 Яке значення має творчість поетеси для нащадків?


Самостійне опрацювання теми: «Сучасникам» О.Теліга; «Захочеш - і будеш» (із циклу «Незнаному воякові») О.Ольжич.
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [5] с. 621 – 630, [10] с. 52 – 54.
Заняття № 50
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка