Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка11/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25
Тема. Українська література 40 – 50 – х років ХХ ст.

Загальні зауваження до характеристики літературного процесу.
План
1 Період другої світової війни.

2 Мистецький український рух (МУР).

3 Літературний процес повоєнного періоду в УРСР.

1 Період другої світової війни.
«Празька школа» існувала за інерцією під час другої світової війни, розв'язаної фашистською Німеччиною та більшовицьким СРСР, які змовилися переділити світ (горезвісний пакт Ріббентропа — Молотова). Із закінченням війни «празька школа» відійшла в історію. В ці трагічні роки окрему сторінку в українській літературі складає поезія та пісенність Української повстанської армії, що друкувалась у виданнях ОУН—УПА («На чатах», «Ідея і чин», «Чорний ліс» та ін.). Серед авторів (Марко Боєслав, Марта Гай, П. Гетьманець та ін., що заги­нули в боях з німецькими чи радянськими окупантами), вирізняється постать надзвичайно талановитого Мирослава Кушніра, який збагатив українську поезію романтизованим світом, великою волею до життя. Оточений більшовицьки­ми карателями біля села Дібча, він підірвався гранатою восени 1944 р., як напророчив собі в одному з віршів. Чима­ло авторських пісень УПА поширилися серед народу як баладні, ліричні, маршові та сатиричні пісні.

Під час другої світової війни на території, окупованій німецькими фашистами, виходила українська періодика [газети «Українське слово» (Київ), «Нова Україна» (Харків), «Волинь» (Рівне), журнал «Літаври» (Київ)], де друкувалися твори тогочасних письменників, як і на сторінках журналів «Пробоєм» (Прага), «Український вісник» (Берлін) тощо. У Львові та Празі діяло «Українське видавництво», завдяки якому з'явилися повісті «Старший боярин» Т. Осьмачки, «Тигролови» І. Багряного, «Юність Василя Шеремети» У. Самчука та ін. Наталена Королева двома подачами опуб­лікувала цикл «Легенди Старокиївські» (1942—1943), пере­йняті непереборним духом героїчного епосу давньоукраїн­ської минувшини. З'явилися у 1944 р. цікаві поетичні збір­ки, як-от: «Каравели» Юрія Клена, «Луни літ» Михайла Ореста—брата М. Зерова, «Вибрані поезії»

С. Гординського та ін.

Друга світова війна позначилася піднесенням понівече­ної, але повністю не знищеної національної свідомості і в деяких творах радянських письменників. Ці твори поодино­ко з'являлись у потоці патріотичної риторики під одним і тим же гаслом: «За Родіну! За Сталіна!». Те, що виходила газета «За Радянську Україну» чи працювала українська радіостанція в Уфі та Саратові, ситуації не змінювало. Лише такі вірші, як «Я утверждаюсь!» П. Тичини, «Любіть Украї­ну» В. Сосюри, цикл «Україна»

А. Малишка, кіноповість «Україна в огні» О. Довженка, драма «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поеми «Похорон друга» П. Тичини, «Данило Галицький» М. Бажана, «Мандрівка в молодість» М. Риль­ського та ін. повертали українській літературі втрачене чуття історичної, життєвої та художньої правди, небезпеч­ної для комуністичного режиму. Тому, скажімо, «Україна в огні» не сподобалась Й. Сталіну. О. Довженко, як ніхто серед радянських митців, спромігся сказати гостре, ви­страждане слово про трагедію війни і тому був жорстоко покараний ізоляцією від світу, вміло організованою більшо­виками.
2 Мистецький український рух (МУР).
Восени 1945 р. на західнонімецьких землях сформувався МУР, до складу якого ввійшли вчорашні «пражани» (У. Самчук, Є. Маланюк, Юрій Клен, Оксана Лятуринська), поети Західної України (Б. Кравців, С. Гординський, Ю. Косач та ін.), наддніпрянці, котрі здебільшого перебували у таборах «насильно переміщених осіб» (скорочено ді-пі): мово- та літературознавець Ю. Шерех (Шевельов), літературозна­вець, прозаїк В. Петров (Домонтович), літературознавець І. Кошелівець, І. Багряний, А. Полтава, В. Барка,

Т. Осьмачка, І. Костецький та багато інших.

Невдовзі з'явився однойменний альманах, який переріс у збірники літературно-мистецького спрямування (з'явилося три випуски), друкувалася серія «Мала бібліотека МУРу», газети, журнали, календарі тощо. Втім, не тільки бурхлива видавнича діяльність була притаманна представникам МУРу. Талановита українська інтелігенція, зокрема пи­сьменники в еміграції, мали проблему, яку вони намагалися розв'язати.

Вважалося, що українська література, всупереч не­сприятливим історичним умовам, хоч би де вона писалася, має спільне ідеологічне коріння. Отож, розвиток її індиві­дуальних та групових відгалужень можливий за спільної співпраці. Тому, здавалося, можна було об'єднати розрізне­ні струмені української літератури. Одначе така спроба вия­вилася невідповідною конкретно-історичній ситуації. Це з'ясувалося вже на першому з'їзді МУРу, де У. Самчук порушив питання про «велику літературу», зосереджену на служінні національній ідеї. Відтак спалахнула дискусія, в якій вбачався відгомін літературної дискусії 1925—1928 рр. та полемічних спалахів міжвоєнного двадцятиліття.

Нерозв'язані, задавнені проблеми національного, со­ціального та художнього характеру знову загострили проти­стояння українського письменства. З одного боку опинили­ся прихильники народницької традиції в літературі — «неопросвітяни» (І. Багряний, Ю. Косач та ін.), а з іншого — «європеїсти» (Юрій Клен, В. Державин, М. Орест, В. Шаян та ін.), які, враховуючи досвід М. Хвильового, М. Зерова та ін., орієнтували українське письменство на європейське, звинувачували керівництво МУРу у застарілому «плужанстві», тобто ідейній самообмеженості літературних угруповань 20-х рр., а невдовзі створили незалежне літературне об'єднання «Світання». Водночас вони протестували і проти деяких проявів «донцовізму», зокрема нетерпимості до від­мінної думки, бо «шлях до майбутнього лежить через умін­ня мислити й розуміти, а не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм». Частина українського пи­сьменства, засвоївши уроки минулого, пропонувала вихід літератури на широкий простір творчості, але, на жаль, не знайшла належної підтримки.

Це призвело до розколу МУРу, що проіснував чотири роки. Одначе за такий короткий відтинок часу все ж таки здійснилися спроби, хай не зовсім вдалі, об'єднати розпоро­шені сили українського письменства. Пощастило якщо не ввести розмежовані стильові потоки в одне могутнє річище, то бодай підбити підсумок ідейно-естетичних пошуків по­передніх десятиліть, усунути хибні, гальмівні концепції «неопросвітництва», які обмежували літературний процес, відмовитися від ілюзорних теорій «національного реалізму». Відпала потреба підміни жанрів, оскільки література визна­валася відповідною своїй природі.

Діяльність МУРу завершила перший період української літератури XX ст., заклавши підвалини для наступного її розвитку, щоправда, завантаживши її і своїми нерозв'яза­ними проблемами.
3 Літературний процес повоєнного періоду в УРСР.
Радянська система повоєнного періоду ошелешила митців зливою так званих документів, які на певний час паралізу­вали їхню творчу енергію. Наслідуючи постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали "Звезда" і "Ленинград"», «Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі» та ін., залежний від нього ЦК КП(б)У «привітав» 1946 р. українське письменство свої­ми постановами «Про перекручення і помилки у висвітлен­ні історії української літератури в "Нарисі історії україн­ської літератури"», «Про журнал "Вітчизна"», «Про репер­туар драматичних театрів УРСР і заходи до його поліпшен­ня» тощо. Вони виявилися настільки абсурдними, що части­ну їх було скасовано самою ж компартією 1958 р.

Приборкання талантів набуло великого розмаху. Бру­тальним чином розглядалися персональні справи О. Дов­женка, Ю. Яновського,

М. Рильського, Петра Панча та ін., звинувачених у «буржуазному націоналізмі», витлумачено­му під більшовицьким, антинаціональним кутом зору, під яким, до речі, розглядався вірш «Любіть Україну» В. Сосюри (1951), розтоптувалася людська гідність поета. Митців позбавляли права бути особистістю. Від них вимагалося одне —обслуговувати компартійні інтереси. Це не могло не призвести до розходження між художньою та життєвою правдою.

Постійно поповнювалися радянські концтабори.

Жахливою смугою проліг голод 1947 р.

Водночас періодику затоплювало безвідповідально бадьо­ристе віршування на зразок Малишкового: «Знову літо у краснім цвіті, В колиханні ясних комет, Знову щастя моє у світі, Солов'їв посилає в лет». Поезія перетворилася на ри­торичне віршування, відірване як від життєвих реалій, так і від історичної правди, що особливо стало відчутним під час урочистостей, присвячених Переяславській раді 1654 р.

Трагічна необачна сторінка українства, що коштувала йому кількох століть московського рабства, витлумачува­лась як подія великого історичного значення, свідомо пе­рекручувалися факти минувшини у збірках «Біля Спаської вежі» М. Бажана, «300 літ» М. Рильського, «Книга братів»

А. Малишка, в романі «Переяславська рада» Натана Рибака та ін. Так здійснювалася на практиці вимога партії, що зобов'язувала митців до «творчого оволодіння марксизмом - ленінізмом», як про це мовилося на III з'їзді письменників України. До яких наслідків призводило таке «оволодіння», засвідчує роман М. Стельмаха «Велика рідня» (1951). Тала­новитий прозаїк, схильний до яскравого метафоричного мислення, намагався узгодити неузгоджуване, тобто ті тен­денції більшовизації села, котрі обернулися для нього жах­ливою трагедією, намагався поєднати модель соціалізму і понищену нею віковічну традицію хліборобів. Відмінність між поглядами справжнього селянина-господаря своєї землі та плакатного колективіста, обстоюваного радянською вла­дою, видається надуманою, як і прихід головного персонажа Дмитра Горицвіта до «правди влади» комуніста Сидора Мірошниченка, покликаного розвінчувати «правду землі».

М. Стельмах так і не спромігся примирити фольклорно - ліричну народну стихію з офіційним класовим трактуван­ням дійсності.

Така ж творча невдача спіткала й інших письменників, зокрема В. Земляка («Рідна сторона», «Кам'яний брід»), І. Муратова («Буковинська повість») та ін. Особливо драма­тичною виявилася доля роману «Жива вода»

Ю. Яновського, переробленого під тиском вульгарної критики на роман «Мир», де відчувається втрата стильової напруги письменника-романтика, від якого вимагалося бути іншим — реа­лістом.

Літературний простір заповнювався знебарвленою іміта­ційною літературою з надуманими конфліктами, зразки яких подав О. Корнійчук, зображуючи, наприклад, непоро­зуміння між мудрим партійним керівництвом і, звісна річ, відсталим селянином («Калиновий гай») або ж виробничо заклопотаними літніми шахтарями («Макар Діброва») і под. Одноманітними видавалися також твори на воєнну темати­ку («Атестат зрілості» В. Козаченка, «Таємниця Соколиного бору» Ю. Збанацького та ін.). Тому на такому тлі свіжим повівом сприйнявся роман О. Гончара «Прапороносці» (1946—1948). Попри те, що твір сковувався ідеологічними догмами, мусив проілюструвати в художній формі політич­ну версію «визвольного походу», тут чи не вперше за остан­ні десятиліття радянської літератури, враженої хворобою класової ненависті, наголошувалося на проблемі окрилення людської душі, на красі інтимних переживань, загартованих у воєнних випробуваннях. Художньо-філософська концеп­ція вірності, наскрізна для роману, набуває особливого смислового значення в житті головних персонажів — Юрія Брянського та Шури Ясногорської, оповитих серпанком тонкого ліризму та романтичної піднесеності. Не дивно, що в тогочасного читача, котрий скучив за сердечним теплом, вони викликали свіже враження. Інші герої роману по­стають також повнокровними, як-от старшина Хома Хаєцький — яскраве втілення українського національного харак­теру. Порівняно з ним програє схематичний комісар Воронцов, незважаючи на всі спроби О. Гончара героїзувати його бліду, невиразну постать. Смілива спроба подолати безжив­ні нормативи «соціалістичного реалізму», лишаючись у його межах, здійснювалась інтуїтивно, на основі здорового художнього чуття, котре ніколи не полишало письменника, хоча траплялися в його доробку і пересічні твори, що цілком задовольняли вимоги «творчого методу» («Земля гуде», «Соняшники» тощо), але не автора.

Яскравою сторінкою в українській літературі повоєнного десятиліття була лірико-філософська «автобіографічна» кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна» (1942—1956), що вражала своєю інтелектуальною та образною насиченіс­тю, глибокою душевною просвітленістю. Двопланова компо­зиція твору, що розгорталася між світом дитини (Сашко) і світом дорослого, виявилася дуже вдалою, розкриваючи єдність людської особистості, не розчепленої часовими пло­щинами, а отже —єдність людського духу.

Особливою і неповторною сторінкою в тогочасному письменстві була гумористика Остапа Вишні. Його знаме­ниті «Мисливські усмішки» засвідчували невичерпні мож­ливості українського характеру, схильного до тонкого, щирого сміху, без якого тяжко жити в цьому світі, охопле­ному епідеміями воєн, тоталітарних режимів, тенденціями небезпечної дегуманізації. У таких гуморесках, як «Вепр», «Як варити і їсти суп із дикої качки» тощо, Остап Вишня обстоює принципи морального здоров'я окремої людини та суспільства в цілому.


Питання для самоперевірки:
1 Назвіть провідні теми і мотиви української прози і поезії воєнних років.

2 Які твори про війну ви читали?

3 Чим можна пояснити нові репресії у повоєнні часи?

4 Як позначилося посилення партійного диктату на розвитку літературного процесу?

5 У чому полягає своєрідність «празької школи»?

6 Якими ідеями переймалися українські письменники МУРу?




Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [5] с. 317 – 338.

Заняття № 51
Тема. Олександр Довженко – відомий у світі кінорежисер, засновник поетичного кіно. Історія написання «України в огні» .

Епіграф: В передчутті божественної миті

Ми мусимо іти на каяття,

Щоб наші душі, правдою умиті,

Наповнилися Світлом за життя.



Микола Руденко

Х І Д З А Н Я Т Т Я

І Організація заняття (привітання, перевірка відсутніх).

ІІ Підготовка до сприйняття нового матеріалу
Вступне слово викладача
Чи задумувалися ви коли – небудь над тим, як композитор створює музику, як художник малює картину, як поет пише вірші? Напевно, кожен хотів би хоч трохи вникнути в таїну процесу творення прекрасного, вічного. Хоча, коли добре подумати, всяка людина є свого роду творцем: ліпить, малює, пече пиріг, вишиває. На сьогоднішньому занятті ми з вами познайомимося з творчістю відомого письменника, режисера, художника і просто визначної людини, людини з великої літери Олександра Петровича Довженка.

Тема нашого заняття: Олександр Довженко – відомий у світі кінорежисер, засновник поетичного кіно. Історія написання «України в огні».

Олександр Петрович Довженко був людиною багатогранного таланту. Своєю щедрою обдарованістю Довженко нагадував сучасникам великих митців епохи Відродження. Його шанували, обожнювали, боготворили і боялися.

Про те, чим жила душа письменника, чим раділа і мучилась, він розповідає в

своїх творах.

Тому ми з вами ознайомимося з життєвими фактами О.Довженка і з його наймаштабнішим твором «Україна в огні». Спробуємо зрозуміти, чому сам Сталін так боявся виходу цього твору у великий світ.
ІІІ Вивчення нового матеріалу

План
3.1 Життєвий і творчий шлях О.П.Довженка
3.1.1 Біографічні відомості про письменника (елемент випереджаючого навчання)
Він творив у той самий час, що й Ейзенштейн, Пудовкін, Александров, Ромм. Разом із цими видатними майстрами екрана торував шлях новому кіномистецтву не лише на рід­ній землі, а й у широкий світ.

Фільми О. Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» в 30-х рр. із великим успіхом де­монструвалися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Півден­ній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині.

У 1958 р. на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів» було названо, його «Землю». І донині цей фільм не втратив своєї дивовижної мистецької досконалості та естетичної сили. Парадокс, але схоже на те, що чим далі ми віддалятимемося від часу його створення, тим з більшою притягальною енергією він діятиме на нас. Не випадково дехто вважає, що сучасники «не доросли» до розуміння О. Довженка, що справжнє його пізнання ще попереду. Цей фільм не можна сприймати «масово», його ніколи не розумітимуть глибоко всі, як і фільми А. Тарковського чи Ф. Фелліні. Його мистецтво, попри всі зовнішні ідеологічні нашарування,—зразок вишуканої, елітної культури. Такий наш Довженко!..

А з'явився він на світ 10 вересня 1894 р. в селі Сосниці, на його околиці, що називалася В'юнище, на Чернігівщині в родині неписьменних селян. Батьки мали аж 14 дітей, із них вижило тільки двоє — Сашко і Поліна, яка згодом стала лікарем.

Велика дружня родина майже ніколи не вилазила із злиднів, але тим особливо не журилась. «Основна риса ха­рактеру нашої сім'ї,— скаже потім О. Довженко, — насміха­тись над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми... сміялись у добрі і в горі, сміялися над владою, над богом і над чортом... Дід, батько, мати, брати і сестри»

У Сосниці створено меморіальний музей митця. На подвір'ї колишньої садиби скульптура стрункого замислено­го хлопчини — юного Сашка. Звідси вирушив він у великий світ мистецтва.

Спочатку його стежина вела в місцеві школи (початкову, вищу). Учився добре, багато читав, аж мати часом сварила. Як писав в «Автобіографії», в дитинстві «був дуже мрійли­вим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою,—реальному і уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним».

З 1911 р. вчиться у Глухівському вчительському інститу­ті, займається самоосвітою, потай читає заборонену українську літературу... Його з радістю чекали вдома на канікули: прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цієї нагоди вдягала святкове вбрання — Сашка-бо любила найбільше з усіх. Та його й не можна було не любити: ніжний, охайний, працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми. Під час таких приїздів сходилися до Довженків у садок сусіди, розмови, бувало, тривали до ранку. Про це згадує сестра письменника Поліна.

Стежина Довженка до кіномистецтва було довгою. Де тільки не побував і чого тільки не перепробував, аж поки не знайшов себе, нарешті, в кіно...

Після закінчення інституту вчителює в Житомирі, Києві. Викладає фізику, географію, природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про університетську освіту, про академію мистецтв, бо вже відчув потяг до малярства...

Нарешті 1917 р. вступив до Київського комерційного інсти­туту на економічний факультет.

Революційні події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного народу, намагаєть­ся докласти і власних зусиль для досягнення довгожданної свободи. Стає вояком УНР, служить у петлюрівській армії. Нещодавно розсекречені документи з архівів ЦК ВКП(б) засвідчують, що органи ЧК у 1919 р. за антибільшовицьку діяльність присудили Довженка до ув'язнення в концентра­ційному таборі. Але про нього потурбувалася партія бороть­бистів (щойно перед тим УПСР—Українська партія соціалістів-революціонерів, або есерів). У 1920 р. він разом із В. Елланом-Блакитним (лідером боротьбистів) приєднався до КП(б)У, з якої під час однієї з політчисток був виключе­ний. Працює лектором при штабі Червоної дивізії. В Жито­мирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків. У Києві працює секретарем губернсько­го відділу наросвіти, комісаром Українського державного театру ім. Т. Шевченка.

Хто знає, скільки ще тривала б ця партійна і громадська діяльність

О. Довженка, якби 1921 р. його не послали за кордон на дипломатичну службу. Старовинна європейська Варшава, вишуканий Париж, похмурий і загадковий Лондон...

У 1922—1923 рр. живе в Берліні, обіймає посаду секре­таря генерального консульства УРСР у Німеччині, але найголовніше — приватно вчиться в майстерні відомого в Європі художника Віллі Еккеля. Часто відвідує виставки і музеї, слухає лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. Безперечно, все це мало велике значення для формування світогляду майбутнього кіноре­жисера і письменника, яким він увійшов в історію світового мистецтва.

У 1923 р. повертається в Україну, до Харкова. Дуже скоро стає художником-ілюстратором, автором політичних карикатур, що їх друкував у газеті «Вісті ВУЦВК» під псевдонімом «Сашко». То був його заробіток, а у вільний час малював зовсім інше, навіть улаштував собі вдома неве­лику майстерню, бо потай мріяв «виробитися на хорошого художника». Він шукає себе, але поки що не знаходить. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає одним із засновни­ків найпрогресивнішої на той час літературної організації письменників—ВАПЛІТЕ. Йому імпонує ідейно-естетична позиція її лідера М. Хвильового: вільний, самостійний шлях українського мистецтва, орієнтація на здобутки світової культури, а не російської. Такі погляди О. Довженка викла­дено в його статті «До проблеми образотворчого мистец­тва», надрукованій у першому збірнику ВАПЛІТЕ 1926 р. Статтю, ясна річ, було розцінено як контрреволюційну і шкідливу, а тому ідеологічною владою заборонено до вжит­ку, як і все, що видавалося ваплітянами.

Той переломний у творчій долі О. Довженка 1926 рік! Доля «посилає» його до Одеси, яка в ті роки була колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Там, на Одеській кінофабриці, знімалися А. Бучма, М. Заньковецька, І. Замичковський, М. Надемський та ін. Десята муза притягала до себе багатьох літераторів: М. Бажана, В. Сосюру, М. Вороного, Д Загула, Г. Епіка, В. Маяковського, І. Бабеля.

Ю. Яновський, тоді головний редактор «одеського Голлі­вуду», залучає до роботи на ній і О. Довженка. Він найпер­ший відчув і зрозумів, що саме кіно — природна стихія цього романтичного шукача мистецьких скарбів.



Одеська кіностудія за­снована в 1919 році на базі кіноательє. Спочатку планувалася як кіносекція політвідділу 41-ї ди­візії Червоної Армії. У 1920 роді її переймену­вали в Одеський відділ Всеукраїнського кінокомітету, в 1922-му дали назву Одеська кінофабрика ВУФКУ, а в 1929-му перейменували в Одеську кінофабрику «Українфільм». Перед війною вона вже називалася Одеською кінофабрикою художніх фільмів. З початком війни її евакую­вали до Середньої Азії, а після звіль­нення Одеси за цим закладом закріпилася нова назва — Чорноморська кінофабри­ка. І тільки в 1955 році її реорганізува­ли в Одеську кіностудію художніх фільмів.

Першим художнім фільмом був ви­пущений у 1922 році фільм Леся Кур- баса «Шведська сутичка». У 1926 році саме в цій кіностудії фільмом «Вася- реформатор» дебютував О. Довженко. Тут він поставив свої фільми «Сумка дипкур'єра» (1927), «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929). Зі студією пов'язана кіносценічна діяльність Ю. Яновського та М. Бажана.

У новелі «Історія майстра» Яновський так скаже про це: «Довженко знайшов те, чого він шукав і чого не дала йому ані берлін­ська наука, ані перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті та образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і до живих обріїв...»

Уже 1926 р. Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми: короткометражні комедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от наступна стрічка «Сумка дипкур'єра» (1927) засвідчила про неабиякі мистецькі здібності режисера.

У 1928 р. з'явилася «Звенигора», яка принесла Довжен­кові визнання і світову славу, хоч у колі співвітчизників цей фільм було зустрінуто неоднозначно. У ньому гармонійно поєднався глибокий філософський епос про долю народу і потужний ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво. Він з успіхом обійшов екрани багатьох країн світу: Голландії, Бельгії, Франції, Англії, Америки, Греції. На нього звернула пильну увагу тодішня мистецька зарубіжна громадськість.

Наступний фільм «Арсенал» було створено вже на Київській кіностудії, куди 1929 р. перебрався О. Довженко.



Київська кіностудія розпочала свою роботу в 1928 році. На ній були ство­рені картини режисера О. Довженка «Земля», І. Савченка «Богдан Хмель­ницький», «Тарас Шевченко», Л. Ви­кова «В бій ідуть лише "старики"». Тепер Київська кіностудія художніх фільмів носить ім'я О. Довженка. Ці­каво, що навколо всіх кіностудій, де працював О. Довженко, він власноруч­но садив прекрасні яблуневі сади.

Нині вона носить його ім'я, там діє музей. І щороку квітне яблуневий сад, посаджений руками митця...

«Арсенал» зроблено за власним сценарієм режисера, так буде тепер і надалі. Відразу написано і кіноповість «Арсе­нал» — у Довженкові заговорив письменник. В її основі, як і у фільмі,—повстання на київському заводі «Арсенал», повстання проти Центральної Ради. Образ головного героя Тимоша символізував незнищенність робітничого класу, але водночас і незнищенність українського робітника.

Світову славу О. Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля» (1930). У цей час він одружується з актор­кою, режисером його майбутніх стрічок Юлією Солнцевою. Вони роблять турне по Європі: в Берліні, Парижі, Лондоні, Празі демонструються «Звенигора», «Арсенал», «Земля», відбуваються численні зустрічі з журналістами, кіномитцями, доповіді про нове мистецтво, задушевні розмови з Г. Уелсом, А. Барбюсом, Р. Ролланом. Все це дещо заспо­коює Довженка. Річ у тім, що апогей творчості митця — його «Землю»—інакше було сприйнято в Москві, тріумф цього геніального фільму Довженка там був короткочасним. Партійними ортодоксами його потрактовано як націоналіс­тичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічному над соціальним, до того ж у ньому відсутні чіткі класові харак­теристики. Задля збереження свого творчого кредо митець мусив робити відповідні висновки...

З великими зусиллями створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з'явився на екранах 1932 р. Хоча це був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, та автор зробився ще більш невгодним для партійних наглядачів за мистецтвом.

1933 рік. В Україні голод, насувається хвиля масових репресій. Та революція, в яку так фанатично повірило бага­то митців, несподівано принесла гіркі наслідки. О. Довжен­ко перебирається до Москви. Але й тут не знайшов він спокою для душі, лише непевність, розгубленість. Він тікає ще далі — на Далекий Схід. Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму: знайомиться з Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Наслідком цієї романтичної подорожі став у 1935 р. фільм «Аероград». У ньому порушено знову актуальну на той час тему збереження недоторканності кордонів СРСР. Г. Костюк, український літературознавець і критик, перебуваючи на засланні у Воркуті, подивиться його і ось які спогади залишить: «Збентежено покидав я залю після перегляду фільму. Тут було все: і талановите схоплення краси й безмежності далекосхідних просторів СРСР, і залізні колони прикордонних частин, і грізні поста­ті їх командирів, і надлюдська слухняність бійців, і пиль­ність розвідників НКВД, і могутність аеродромів, і без­страшність радянських ескадриль, що патрулюють у під­хмарних висотах над Тихим океаном, недоторканність СРСР. Одне слово, було все, що потребувала урядова пропа­ганда, але не було тільки відомого мені автора "Землі" й "Іван", не було великого митця, не було живих, психологіч­но складних, але завжди хвилюючих довженківських героїв. Я виходив з сумним настроєм. У мене було почуття, що я був на похоронах великого нашого "поета кіно"».

Отже, мети було досягнуто —Довженко остаточно потрапляє в «пащу дракона», якою була тоталітарна систе­ма. Його нагороджують орденом Леніна у 1935 р., коли багатьох українських митців уже було репресовано... Отож, довіру партії та уряду мусить виправдовувати і надалі.

Він давно вже виношує плани постановки фільму «Тарас Бульба», але одержує нове соціальне актуальне замовлен­ня— створити фільм про «українського Чапая». На Київ­ській кіностудії 1939 р. з'являється фільм

О. Довженка за його ж сценарієм «Щорс» —про червоноармійського ком­дива, який мужньо загинув у боях з Армією УНР. Виконан­ням замовлення «на горі» були задоволені. Довженка залу­чають до важливих комісій і делегацій, відправляють на Західну Україну знімати кінохроніку «Звільнення». Все це свідчить про офіційну реабілітацію митця, про зняття з нього небезпечного ярлика «націоналіста».

Та все ж О. Довженко перебуває в полоні власних творчих інтересів, пов'язаних із «Тарасом Бульбою». На основі скрупульозного вивчення історичних матеріалів, архівних джерел пише сценарій майбутнього фільму, поста­вити який йому так і не судилося.

З початком війни О. Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи, невдовзі до Ашхабада. Дуже болісно сприймаючи фашистську окупа­цію України, добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Красная Армия». В політуправлінні Південно-Захід- ного фронту йому присвоюють звання полковника. Бере участь у визволенні Харкова і Києва...

Цей період переломний у творчій долі митця, хоча й не несподіваний. Повноцінно реалізовувати себе як кінорежи­сер Довженко останнім часом уже не міг. У ньому інтенсив­но розвивається письменник—з'являється низка публіцис­тичних статей, у фронтових газетах друкуються його опові­дання «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Пере­мога». Створює п'єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», який є щемливою та болісною сповідаю художника, писати кіноповість «Зачарована Десна». Знімає хіба що документальні фільми —«Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який дублюється 26 мовами світу, «Перемо­га на Правобережній Україні» (1944).

У 1943 р. Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм. Страшний удар для митця! Але «мовчки впасти і вмерти» він не хотів. Натомість створює «Повість полу­м'яних літ», яку 1961 р. екранізує Ю. Солнцева. То був своєрідний другий варіант «України в огні», в якому, щоб не дратувати можновладців, знято всі «гострі кути».

У повоєнний час Довженкові не дозволяють вертатися в Україну, до останніх днів він живе тільки в Москві. Працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на режисер­ських курсах.



Московська кіностудія створена в 1907-1908 роках російським підпри­ємцем О. Ханжонковим. Тут працюва­ли відомі режисери П. Чардинін,

Л. Кулєшов. У 1922 році на базі цієї студії було створено «Держкіно», а в 1926-му — «Радкіно». У 1935 році з цих установ було організовано кіностудію «Мосфільм». Тут працювали видатні режисери Ейзенштейн,

В. Пудовкін, О, Довженко.

У 1948 р. пише п'єсу «Життя в цвіту», за якою невдовзі знімає красивий, ідеологічно правильний, але неправдивий в основі своїй фільм «Мічурін». У 1949 р. ми­тець одержить за нього Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні».

Його магнітом тягнуло в Україну, насильницька ізоляція від рідного народу ставала дедалі нестерпнішою. Тому з таким романтичним піднесенням, притаманним тільки йому, заходився працювати над новим кіносценарієм і кінопо­вістю «Поема про море» —йому випала можливість виїхати у довготривале творче відрядження на будівництво Кахов­ської ГЕС. Там навіть розпочалися зйомки майбутнього фільму. Водночас домагався дозволу ставити його на Київ­ській кіностудії. Це був би черговий «офіційний» фільм О. Довженка. У 1958 р. Ю. Солнцева його завершить, а 1959 р. митцеві посмертно буде присуджена Ленінська премія. По закінченні цієї роботи мріяв «відійти від своїх старих принципів» і поставити, нарешті, «Тараса Бульбу» за М. Гоголем. Ще хотів написати роман «Золоті ворота», повість «Загибель богів», кінокомедію «Цар» і багато-багато всього...

29 листопада 1954 р. О. Довженко записав у щоденнику: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесиле­ний душевно вкрай». Позаду в нього було надзвичайно тяжке життя. Спочатку воно минало в пошуках себе, а потім у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних втрат творчої свободи, власного голосу. Неспокійне, зболене серце митця вже не витримувало роз­луки з Україною, постійних цькувань з боку недругів, тиску чиновництва, не витримувало дисгармонії, жорстокості та абсурдності світу. «Боли, моє серце. Не втихай ні вдень, ні вночі. Замуч мене. Страшно мені жити»,— це один із останніх записів у щоденнику.

25 листопада 1956 р. далеко від України, в чужій Москві, серце О. Довженка зупинилося.

3.1.2 «Особистість О.Довженка» (презентація візитної картки письменника )

Ретельно вивчивши матеріали додаткової літератури, студенти нашої групи підготували і зараз представлять вам візитну картку «Особистість Олександра Довженка ».І внутрішній світ письменника засіяє усіма гранями.


3.1.3 Вислови видатних людей про О.Довженка

Творчий доробок видатного українського кінорежисера і письменника Довженка посідає особливе місце у скарбниці вітчизняного і світового мистецтва.

Якої думки були про нього видатні сучасники дізнаємося з наступної роботи наших студентів.
Низький уклін чернігівській землі

і Сосниці над тихою Десною.

Він тут, з душею мрійною, ясною,

родивсь і ріс у цім простім селі.


Він тут ходив на зорі світанкові,

вдихав життя, духмяний запах трав,

тут щирим серцем, сповненим любові,

він чари мови рідної вбирав.

Так писав про Олександра Довженка поет Іван Гончаренко.

Американський актор і режисер Чарлі Чаплін сказав про нього : « Словянство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка » .


Олесь Гончар згадував, що «навіть у мистецькому середовищі Довженко сприймався як художник унікальний, він ніс на собі карб мислителя. Фільми його заполонювали глядача силою народності, буянням художніх образів, глибиною думки й почуття. В кожному кадрі вражає дерзкість новатора. ...художник великої епохи, він мислив масштабами століть і тисячоліть».
Погляньте уважно на портрет Олександра Довженка. Критик Корнелій Зелінський писав: «Він взагалі був вродливий тією не солодкою, а мужньою і серйозною вродою, якою природа обдаровує своїх обранців. Срібло сивини з роками ніби ще звеличує цю красу креолом пережитого».

А пережитого було дійсно багато.



3.2 Осмислення загальнолюдських цінностей у кіноповісті « Україна в огні »
3.2.1 Історія створення твору
Сам Сталін диктував Довженкові тематику й проблематику його фільмів «Аероград» (1935), «Щорс» (1937). За посереднього «Щорса» Довженка навіть нагородили Сталінською премією. Коли перед самою війною Довженко взявся знімати картину за «Тарасом Буль­бою» М. Гоголя, роботу над цим фільмом перервала не лише війна. Після успішного завершення світової баталії і повного розгрому гіт­лерівської Німеччини Сталін не дав можливості Довженкові по­вернутися до «Тараса Бульби», а примусив його знімати «Мічуріна» (1948). Це фільм для Довженка був ще одним психологічним ударом, адже із садоводів він особисто знав і найбільше поважай знищеного репресивною системою Симиренка, тож якби вже йшло­ся про довженківську волю у виборі садовода, він знімав би фільм аж ніяк не про Мічуріна.

Війна з фашистами стала великим випробуванням для самого Довженка. З болю і горя він взявся за фронтові нариси й оповідан­ня, які часто читали по радіо, за «Щоденник», а паралельно — й за свою коронну кіноповість — «Україна в огні». Та Сталін злякався тієї правди, яку вичитав з Довженкової «України в огні», злякався так, що наказав негайно обговорювати цей, на його думку, відверте контрреволюційний твір на засіданні Політбюро. По суті, це було не обговорення, а справжнє судилище. За таким «пропрацюванням » лишалося чекати тільки арешту й розстрілу. Тож не дивно, що коли О. Довженко повернувся додому, то сказав своїй другій дружині Юлії Солнцевій: «...Мене, здається, вже немає...»


А почалося все влітку 1942 року. О. Довженко взявся за написання глибоко тра­гічного твору про відступ Радянської Армії, німецьку окупацію Украї­ни та велику трагедію всього українського народу. І хоча передбача­лося, що «Україна в огні», можливо, закінчиться визволенням України, та цієї події ще треба було дочекатися в реальному житті, а тоді переносити її в художній текст. Тож не дивно, що лише в «Що­деннику» в цей час автор міг припустити і такий щасливий кінець, й інший, набагато гірший: «Чи зберуться наші люди знову на Вкраї­ні?.. Чи повернуться вони... і заповнять її замість померлих од воро­га, од мору, од кулі і петлі? Чи... на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину? І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно?..»

У російських перекладах окремі епізоди з «України в огні» були надруковані в журналах «Литература и искусство» і «Знамя». Ми­кита Хрущов, який приятелював з О. Довженком, отримав нагоду з уст автора почути прочитані вголос ще й рукописні частини, дуже хвалив їх і радив писати ще гостріше, адже сила цього твору в його величезній правдивості. Хрущову настільки сподобалася «Україна в огні», що влітку 1943 року, коли у прифронтову смугу з виступа­ми приїхали відомі письменники й актори, він запропонував Довжен­кові прочитати присутнім свій твір. Тоді ж то у Довженка і викрали «Україну в огні». Автор дуже побивався, тому що був упевнений, що це зробили заздрісники, які негайно спалили рукопис. Та вияви­лося, що «Україну в огні» викрадали не для знищення, а для того, щоб цей твір як доказ компромату проти Довженка піднести самому Сталіну.

Ще Довженко по пам'яті відновлював рукопис, ще журнал «Смена» друкував уривки з «України в огні», а вже ширилися чутки, що рукопис прочитав вождь і дуже невдоволений цим твором. Пізніше літературознавці слідом за Довженком називатимуть «кремлівським розп'яттям кінорежисера» те, що відбувалося 31 січня 1944 року в присутності членів Політбюро, митців - блюдолизів, серед яких першу скрипку грав режисер Чіаурелі, і кількох українських письменників — О. Корнійчука, М. Бажана,

М. Рильського. Сталін особисто виго­лосив доповідь «Про антиленінські помилки й націоналістичні пере­кручення в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Тон виступа­ючого і його звинувачення митця не залишали сумніву, що Сталін виголошує смертний вирок Довженкові. На щастя, все закінчилося лише тим, що Довженка вивели з усіх мислимих комісій, усунули від можливості займати посаду, гідну цієї людини, абсолютно пере­крили шлях на Україну і почали вимагати переписати «Україну в огні», обов'язково ввівши у твір образ Сталіна як натхненника перемоги радянського народу над фашистами, але Довженко так і не погодився переписати кіноповість.

«Україна в огні» надовго залишилася забороненим твором. Не вдалося зняти фільм за цією кіноповістю навіть у роки «хрущовської відлиги». До масового українського читача цей твір дійшов аж у дев'яностих роках.
3.2.2 Які ж проблеми ставив Довженко у своїй кіноповісті ?


Проблемне питання : У чому суть загальнолюдських цінностей ?



Проблематика твору
1 Проблема національної самовідданості людини і народу .

2 Морально – етичні проблеми .

3 Філософська проблема .
Три аспекти духовного виміру
Національний Морально - етичний Філософський

Національна гідність, Доброта,повага до людини, Гармонія душі і світу,

патріотизм,любов до роду, уміння прощати,здатність на цінність життя,

народу,Батьківщини щирі почуття,кохання боротьба добра зі

злом

Висновок: Люди мають шанобливо ставитись одне до одного, до свого роду, народу, Батьківщини, її минулого і сучасного, дбати про гармонію своєї душі з навколишнім світом .
Перша проблема хвилювала письменника давно і особливо виразно постала в його творчості воєнного періоду . У щоденникових записах читаємо болісні роздуми про силу національної свідомості .
13.ІV.42. Заговорили про словник український і про історію, Боже ж ти мій! Двадцять п'ять літ немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж рости дезертиру, як не у нас.
А ось запис наступного дня.
Єдина країна у світі, де не викладалася історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контр­революційним, - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж... плодитися дезертирам, як не у нас. Де рос­ти слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезер­тирів, а горе. Не судити їх треба, а просить прощення і плака­ти за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.

О.Довженко також називає причину трагічного по­чатку війни. Яку?


Пропо­ную подумати над тим, чому на початку кіноповісті всі сини Лавріна Запорожця, крім найстаршого, є військовими людьми — випад­ковість це чи закономірність? Якщо взяти до уваги, що Сталін сам готувався до нападу на Німеччину, а Гітлер його просто випередив на кілька днів, то стане зрозуміло, що Довженко не просто так пока­зує передвоєнну мілітарну політику в СРСР, а акцентує на тому, про що в час написання твору здогадувалося надто багато людей. Обов’язково треба взяти до уваги, що Довженко майже не показує армію на полях битв . У його творі з німцями воює мирне населення . Ця партизанська війна свідчить про високу свідомість народу, таку високу , що її лякається вже й радянська сторона, відправляючи в якості прокурорів таких телепнів і садистів, як Лиманчук.

Закріплення матеріалу ( бесіда ) :


  • Чому Запорожець погодився стати старостою ?

  • Як він ставиться до своїх обов’язків і виконує їх ?

  • Які риси йому властиві ?

  • Що про нього говорить фон Крауз ? ( « Єдина чесна людина на селі » )

  • Проаналізуйте життєві шляхи Христі та Олесі. Що допомогло їм вижити на війні ?


Друга проблема . «Україна в огні» - кіноповість – трагедія. І вже своїм трагедійним звучанням твір суперечив офіційній думці щодо реалій війни , а тому й викликав різко негативну оцінку Сталіна та його оточення .

Довженко не приховує, що головний тягар війни лягає на плечі жіноцтва: гине Лаврінова дружина, потрапляють у неволю Олеся й Христя, а після повернення додому їх чекає ще й титул німецьких підстилок і повій, хоча ці дівчата не обирали свою страшну долю, а пережили жахливі трагедії насамперед тому, що були кинуті напризволяще на окупованій території своєю ж, Радянською, Армією. До того ж ганьбу відступу, як бачимо з твору, до глибини душі пере­живають лише рядові солдати. Василь Кравчина — яскравий приклад таких переживань, з яких народжується гнів і почуття спокути, яке примушує повернутися назад переможцем. У кіноповісті не показано переживань жодного радянського офіцера, а Лиманчук, представник партії, лише гидко лається в присутності Олесі (при дівчатах народна мораль не дозволяла розкидатися гидкими словами) та й сердиться Лиманчук виключно з тієї причини, що в машині протікає радіатор і, можливо, партапаратчикові особисто не вдасться врятувати свою шкуру.

Тема кохання в кіноповісті показана двопланово. Спробуємо розгля­нути стосунки не лише між Олесею і Василем, але й між Христею й італійським офіцером Пальмою, адже не просто так Хутірна стала дружиною окупанта, були на це вагомі причини: і порятунок, і шляхет­не ставлення до дами, якого не знала жодна радянська жінка до війни, під час війни і після війни від своїх вітчизняних залицяльників.

Закріплення матеріалу (бесіда):


  • На що розраховував Ернст фон Крауз , коли прийшов у Тополівку?

  • На вашу думку , які сильні і слабкі сторони українців (на думку німців)?

  • Чи засуджуєте ви Олесю за ніч, проведену з Василем? Чому вона зважилася на цей крок?

  • Чому Христя обирає шлях помсти, а не прощення, як Олеся?



Коментування цитат.

1 "Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські".


2 "Тут боролось безсмертя зі смертю".
3 "В цій війні не буде переможців і переможених, а бу­дуть загинулі і уцілілі".
Висновок. Довженко вірить, що хай і дорогою ціною, але біда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини, народу, його минулого і при­йдешнього.
Третя проблема . Філософське поняття душі здавна інтригувало людей. Чи справді вона є в кожного з нас ? Саме душа впродовж усієї історії від створення світу – арена боротьби між добром і злом. І ця тема вічна.

Як « черствіють » душі, показано в епізоді , коли Кравчина із Запорожцем хочуть відправити поранених. « Велике горе – війна – висвітлило людські душі. І стало видно, у кого вона яка » . Одні ризикують життям, щоб урятувати інших, а інші – рятують себе.



Закріплення матеріалу (дискусія):


  • Які ситуації і вчинки героїв повісті викликають у вас внутрішній протест ?

  • Хіба ненависть допомагає подолати біль і вирішити життєві проблеми ?

  • Запорожець радить Христі « впитися помстою ». Хіба від того справді стане легше ? А як учить нас християнська мораль ?

  • Запорожець убиває Заброду. Це теж порушення заповіді. Хіба можна позбавляти людину життя ? Ні ! Лише Бог може дати життя і забрати його .




  • Які висновки загальнолюдського значення ви можете зробити з Довженкового твору ?

1 Бійтеся вакууму душі – байдужих людей, самі не будьте такими.

2 Любіть життя, цінуйте кожну хвилину, бо втрата часу найдорожча.

3 Цінуйте те, що дарувала нам природа. Пам'ятайте, що "найбільша мудрість - слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі".

4 Учіться ж и т и, а не плазувати.

5 Прощайте і не чекайте за це похвали, плекайте добро­ту у своїй душі, її красу.

6 Будьте оптимістами, ідіть до своєї мети, дбаючи про гармонію душі і світу.

Суть загальнолюдських цінностей полягає в поєднанні трьох аспектів духов­ного виміру: національного, морально-етичного і філософського. Усе життя ми вчимося бути людиною. Стати лікарем, юристом, шофером, інженером можна за 3-5 років, але при цьому так і не набути доброти, людяності й справедливості. Тож дбаймо про чистоту своєї душі, про гармонію, бо від цього залежить стан душі цілого народу, - до таких вислідів спонукають нас долі Довженкових героїв. Життя сповнене важких випробувань, і треба знайти в собі сили, щоб і в найскрутнішу мить залишатися гідним високого звання Людини. Живіть так, аби не тільки "в передчутті боже­ственної миті" душа наповнювалася Світлом. Хай пов­ниться вона Світлом усе життя .


ІV Закріплення нового матеріалу:
4.1 Чому кіноповість було заборонено?

4.2 Які думки викликав у вас цей твір?



V Підсумки заняття: аналіз участі студентів протягом заняття, виставлення та мотивація оцінок.
VI Література: [5] с.240 – 245.
Заняття № 53

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка