Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка12/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25
Тема. О.Довженко «Зачарована Десна»: автобіографічна основа,

морально – етичні проблеми, порушені у кіноповісті.

План

1 «Рисую я не в зеркало обачно, а в душу» (історія створення твору).

2 Робота над текстом твору:

2.1 образ Десни;

2.2 змалювання народних характерів.

3 Поет світового кіно.



1 «Рисую я не в зеркало обачно, а в душу» (історія створення твору).
У той час, коли Україна палала в огні, коли навкруги було стільки туги і горя, Довженко линув душею у своє босоноге дитинство, коли ще світ йому здавався таким прекрасним і таким багатим на добрих людей.

Перший спогад про твір знаходимо у щоденниковому записі від 5 квітня 1942 року.

Робота над «Зачарованою Десною» тривала протягом чотирнадцяти років. «Автобіографічне кінооповідання» — таке жанрове визначення творові дав автор. Почерк сценариста позначився на специфіці сюжету: замість цілісної сюжетної лінії — набір епізодів, картин, які зринають у пам'яті мит­ця. Спогад є основною формою змалювання життя, компо­зиційним засобом для висловлення різноманітних вражень. До того ж, у повісті нерідко зникає межа між спогадом і дійсністю. Водночас впадає в око сюжетна двоплановість тво­ру. Перший планосновна сюжетна лінія кіноповісті — знайомить читача з малим білоголовим Сашком, передає його дитячі враження, сцени радісного захоплення навколишнім світом. Другий план — ліричні відступи зрілого майстра, Олександра Петровича, в яких філософськи осмислено процес художньої творчості, красу людської праці, взаємозв'язок природи та людини.

Стильовий почерк автора можна визначити як романтично забарвлений, лірично-поетичний, закорінений у національний епос і водночас реалістичний у зображенні побутових деталей.



Основний лейтмотив повісті — це гімн людині праці, її ду­ховному багатству і красі, безмежному терпінню. Через увесь твір проходить думка, що митець може сформуватися, тільки пізнавши історію свого краю, старовинні традиції та звичаї, ввібравши в душу морально-етичні ідеали, життєві цінності, культуру рідного народу.

2 Робота над текстом твору:

2.1 образ Десни;
Наддесення... Місячні ночі над річкою, світ дитячої чистоти й святості, що з такою силою відбився в «Зачарованій Десні».

«Далека красо моя! — звер­тається Олександр Довженко до річки, та й не тільки до неї.— Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах...».

Через увесь твір проходить образ Десни, сприйнятої «зачарованими» очима малого Сашка. Поезію дитинства творить Олександр Довженко у своїй кіно­повісті. В одних рядках — люди, в інших — природа. А яка чарівна вона навкруги Десни! Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно зміню­ється.

Блискуче відтворена Довженком природа змінюється паралельно з настро­ями героя, виступає емоційним акомпанементом до його відчуттів: «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, усі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну». Той невеликий клаптик землі біля Десни — такий собі земний рай, що його Довженко не бачив більше ніде у світі у своєму дорослому житті. Як там пахнуть сти­глі яблука й огірки, а яка музика бринить, коли клепають косу! А яка там щедра природа!

Через світосприйняття малого Сашка письменник змальовує картини сіно­косу, багатство літа: «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці... І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба...».

Серед цієї розкішної природи на березі чарівної Десни живуть люди — працьовиті, мудрі, талановиті. Щастя матері Сашка в праці біля землі, для неї немає більшої радості, як бачити, що із землі «вилізає всяка рослиночка». Щастя батька — у любові до своїх дітей, до рідного краю, до природи, до праці. Сашків дід Семен — «добрий дух лугу», що має потаємний зв'язок з природою, уміє розмовляти з кіньми, телятами, з травами, старою грушек і дубом — з усім живим, що «росло і рухалось навколо». У любові до природи й праці виховували Сашка. Живучи в органічній єдності з природою, хлоп­чик милується нею, намагається осягнути її розумом. Тому й вважає свог: собаку Пірата членом родини, тому й знає, що ворона-провісниця не тільки «завідує погодою», але й знає кожного, «як облупленого».

У співжитті з природою люди багатшали душею, чистішали помислами. І зоряні ночі під час сінокосу, і плескіт весняної води, і, звичайно, красуня Десна, свята ріка незабутніх Сашкових мрій,— усе це, безперечно, проніс Олександр Довженко через своє життя.

Дуже точно визначив зміст кіноповісті Максим Рильський: «Зачарована Десна» — це задушевна лірична сповідь, по вінця наповнена любов'ю до різ­ного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім».


2.2 змалювання народних характерів.
Змалювання роду, сім'ї, де засівали­ся перші зерна добра і людяності, оптимізму і гумору, любові до батьків і шанобливого ставлення до людей праці,— одна з головних тем Довженкової творчості. «Писалося ж це в ім'я доброго звичаю і з повагою до свого роду»,— писав митець ще у «Землі». З особливою силою зазвучала ця тема в «Зача­рованій Десні». Автор залишив теплі спогади про прадіда і прабабу, діда і дядька, батька з матір'ю, своїх братів. Кожен характер — глибоко народний і водночас індивідуалізований, у кожного є якась особлива риса, свій талант.

«Діди мої — це щось подібне до призми часу»,— писав письменник. Вони у творі виступають живими символами епо­хи, уособленням народної мудрості, втіленням споконвічних національних традицій. Відкриває цю галерею дід Семен, «ду­же схожий на Бога». Найбільше любив дід сонце, і «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок».



Дід Семен був письменним, тож часто читав і захоплююче розповідав онукові казки. Повість наскрізь пронизана моти­вами гуманізму, любові до всього живого. Дід любив гарну бесіду і добре слово, був «добрим духом лугу і риби», «роз­мовляв з усім живим, що росло і рухалось навколо». Він

завжди з любов'ю і теплом відгукувався про людей. «І всі ми були добрі до людей»,— підсумовує автор.

Дуже добрим і чуйним змальований дідів батько — Тарас, який часто брав малого Сашка на руки і розповідав про Дес­ну, трави, таємничі озера. Його «руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкра­ли, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Саме дід Тарас ввів малого онука у чарів­ний світ природи, розкрив перед допитливим хлопчиком її таємниці, навчив відчувати красу.

Напрочуд колоритно змальовано у творі постать прабаби Марусини. Марусина була малесенька й прудка, очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі. «їй можна було по три дні не давати їсти. Але без про­кльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». В авторських інтонаціях чується стільки тепла, жалю та співчуття до долі цієї багатостраж­дальної селянки! Коли ж вона віддала Богу душу, її, за хри­стиянським звичаєм, поклали під іконами на столі. І лежить вона, «згорнувши ручечки і теж по-своєму неначе посмі­хається» (тут відображено довженківське переконання, що людина помирає з усмішкою на вустах).

Чи не найбільше місця в повісті відведено спогадам про батька письменника — Петра Семеновича. Про нього автор говорить як про людину внутрішньо інтелігентну, чия духов­на краса була виявом етичної культури всього трудового на­роду. «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив»,— писав з гордістю автор. Петро Семенович любив землю і був добрим хліборобом («Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий»).

Елемент краси завжди присутній при змалюванні чи то внутрішнього світу батька, його вчинків, чи портрета. Він був взірцем людської досконалості, виразником і носієм на­родної моралі: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годивсь на все». Хоч сам співати не вмів, зате шанував мистецтво. Тому із старців визнавав лише одного — Кулика, який завжди ходив з бандурою: «Батько шанував у Куликові зовнішню при­стойність митця». Народженому продовжувати славний ко­зацький рід, батькові довелося поховати дванадцять дітей, що померли від пошесті. «Гірко плакав він над ними: «Дітки мої соловейки! Та чого ж так рано відспівали?.. З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю». Олександр Петрович, уже як зрілий майстер, вдається до аналогій: подібна сила страждання, розпачу і гніву зазвучить у словах Петра Семеновича на початку війни, коли німці за­хоплять Київ і Україна втрачатиме тисячі своїх безталанних синів-соловейків.

Глибоким, щирим ліризмом пройняті спогади письменни­ка про матір. «У нечисленному ряді жіночих образів образ матері заступив собою всі інші»,— читаємо в «Автобіо­графії». Мати мала великий вплив на формування характеру сина, становлення його як митця-громадянина. Від неньки Довженко успадкував любов до української пісні, народних звичаїв і обрядів. З гордістю за свій народ писав: «Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні».

У «Зачарованій Десні» мати Довженка постає невсипущою селянкою-трудівницею («Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість,— любила проказувати вона»). Щастя світилося на обличчі матері тоді, коли тримала на руках немовля, невимовні горе й розпач — коли ховала синів чи проводжала в далекі світи. «В усіх моїх творах є сцени прощання. ...Є, треба думати, щось глибоко національне в сьому мистецькому мотиві. Щось обумовлене історичною долею народу. Розлука — се наша мачуха»,— писав Довженко у «Щоденнику».

Подібно до народного епосу, скорбна матір, що проводжає дітей у далеку дорогу, в повісті порівнюється із зозулею: «Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго. Не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стояти­ме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяли мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий».

Типові риси хлібороба зображені і в характері дядька Самійла. Та мав цей невтомний трудівник особливий талант: «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи лож­кою,— легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша».

Кожен із селянських характерів повісті позначений шля­хетністю почуттів, моральною красою душі, неабияким ду­ховним потенціалом.

Автор у творі виступає у двох іпостасях. Оповідач — це і малий Сашко, який пізнає світ, і сивочолий майстер, що ко­ментує колишні події мудро й дотепно, відтворюючи світ реальний і уявний. Найбільше вражає читача світ, витворений буйною дитячою фантазією. Образи незвичних коней, чию розмову підслухав Сашко, і казковий образ яблукатого коня з різдвяної колядки. Творча уява дитини примушувала зірку скотитися з неба, рибу — скинутися в річці, лева — з'явити­ся на березі Десни.

Спогади автора пересипані щирим і лагідним усміхом.

По­чуття гумору було родинною ознакою Довженків. «Основна риса характеру нашої сім'ї — насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою»,— згадував письменник. Тож у повісті «Зачарована Десна» багатьма бар­вами ожило образне, іскрометне слово Довженка. З м'яким гумором та іронією митець змалював кумедні випадки з жит­тя односельців (згадаймо, наприклад, сцену полювання дядь­ка Тихона, коли в найвирішальніший момент виявляється, що сьогодні пострілу не буде, бо курок він дома в жилетці забув), висміяв деякі звички чи вади характеру своїх персо­нажів (прабаба любила прокльони, дід Захарко курив такий тютюн, що «його обходили кури й поросята, собаки оббігали городами», а невістка Галька спала через це в коморі тощо).

Неабиякий комічний ефект створює мова героїв, пересипа­на прислів'ями, приказками, порівняннями, жартівливими висловами (комарі здорові, як ведмеді, дідова шапка пахла котами, баба торохтіла вся од хрестів тощо).

У творі нерідко звучать дошкульна, викривальна насміш­ка, гостра сатира, сарказм (наприклад, у сцені, коли батько вперше привів малого Сашка до школи і вчитель, поставив­ши безглузді запитання, робить висновок, що хлопчик «неразвитой»).

Особливої виразності досягає письменник, змальовуючи сцени бойовиська на косовиці, які асоціювалися в дитячій уяві з героїчними сторінками національної історії. Романтик за природою, Довженко вдається до гіперболізації та умов­ності, народнопоетичних уособлень, метафор, епітетів, порівнянь. Варто зауважити, що навіть страшні побоїща, звісно, нафантазовані хлопцем, закінчуються щасливо, всі персонажі залишаються цілими й неушкодженими, знову ж таки, як у казці.

Митець не ідеалізував патріархальне село, не був прихиль­ником стародавніх способів землегосподарства. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм»,— зізнавався він. Проте Довженко був переконаний, що жодна людина, яку б посаду не обіймала, ніколи не повинна забувати свого національного коріння, сімейних традицій, сили рідного слова: «Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись

до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

Один з визначальних чинників формування світогляду мит­ця — природа, відчуття її краси. Природа в повісті — одухо­творена, все в ній живе, промовляє, виконує якусь функцію (Пірат був пес-трудяга: допомагав по господарству, ворона завідувала погодою, коні й качки розмовляли, як люди).

Рікою життя, символом рідної України для Довженка була Десна. Ця прекрасна повновода річка з її запашними луками, багатими сінокосами становила вагому частку жит­тя героїв повісті. Впродовж усього життя припадатиме до цілющої водиці святої ріки своїх дитячих літ і мрій письмен­ник, звіряючи з нею свої думи, помисли й творіння.

На завершення наведемо рядки Максима Рильського: «Всю «Зачаровану Десну», овіяну пахощами берегового сіна та городнього зілля, заткану ясними зорями українського не­ба, сповнену шумом дерев, сплесками риби в річці, голосами перепелів і деркачів, пирханням коней, дівочими співами та дідовими оповідями, пронизану ніжною любов'ю автора до його дитячих літ і до рідних людей, всю цю кіноповість густо помережив її творець отакими лагідними усмішками, за якими раз у раз криється глибока й добра мисль».


3 Поет світового кіно.
Потужний талант Олександра Довженка, як коштовний діамант, вигравав багатьма гранями. Митець відомий світові як геніальний режисер, талановитий письменник, художник, філософ. Олександр Петрович був одним з основоположників національного кінематографа.

Народна романтика, глибока, яскрава образність, закоріненість у фольклорні джерела — характерні риси творчості Довженка.

Першим поетом кіно назвали його американці, Гомером XX століття — греки. Японці вважали, що найкращі їхні фільми створено під впливом українського режисера. Чарлі Чаплін вважав, що слов'янство дало світові в кінематографії одного митця — Олександра Довженка.

Саме з Довженкової «Звенигори» і «Землі» бере початок ук­раїнське поетичне кіно, якому судилося з могутньою силою відродитися в художніх фільмах Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука в 60—70-х роках.

Прозова спадщина письменника і сьогодні відіграє важли­ву естетичну, пізнавально-виховну функції. По-новому про­читуються його художні шедеври, в них знаходимо актуальні мотиви. Публікація «Зачарованої Десни» стала імпульсом до нового духовного відродження української нації у 60-х ро­ках. «Створювала мене українська земля.., годувала хлібом і медом, поїла думками, почуттями, купала у віруваннях і вичаях нашого народу, вкладала в мою душу свої горді героїчні поеми, любов до себе»,— писав митець. І він гідно віддячив рідній землі, своєму народові, збагативши світову духовну скарбницю незабутніми творами.
Питання для самоперевірки:
1 «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті». Розкрийте зміст цих слів.
2 Що спонукало О.Довженка поринути у своє далеке минуле?
3 З яких джерел формувалася особистість письменника, його талант?
4 Як автор повісті пояснює свій задум написати такий твір?
5 Хто оповідач у «Зачарованій Десні»?

Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [4] с. 254 - 278.

Заняття № 55
Тема. Українська література за межами України.

В.Барка (В.Очерет). Загальний огляд творчості.
План
1 Ідейно – естетичні пошуки українського письменства ІІ половини ХХ ст.

2 Життєві шляхи й творчі злети Василя Барки.

3 Роман «Жовтий князь» (загальна характеристика роману).

1 Ідейно – естетичні пошуки українського письменства

ІІ половини ХХ ст.
Історичні обставини повоєнної доби змусили українське письменство розпорошитися по світах, та воно прагнуло до гуртування. Адже разом легше не тільки протистояти життєвим негараздам, а й організовувати літе­ратурне життя, витворювати спільну естетичну платформу, доводити незнищенність українського слова.

Особливо гостро така потреба відчувалася в еміграції. Вона й зумовила появу найпомітнішого об'єднання україн­ських письменників «Слово», заснованого 24 червня 1954 р. у США за ініціативою І. Костецького,

В. Барки, С. Гординського, Докії Гуменної, Ю. Дивнича (Лавріненка), Галини Журби, Г. Костюка та ін. Повністю оформлене на з'їзді 6— 7 грудня 1958 р., очолене Г. Костюком (почесний голова — Є. Маланюк), це об'єднання покликалося організовувати видавничу справу, налагоджувати творчі контакти між розкиданими по всіх усюдах українськими письменниками, незважаючи на їхні ідейні переконання та естетичні смаки, продовжувати літературний процес на чужині. «Живемо далеко від літературного краю і народу, але не вважаємо себе духовно відірваними від нього»,— зазначав Г. Костюк. Небезпідставно угруповання називалося «Слово». У ньому наче єднався зв'язок із материнською мовою та історичною пам'яттю, засвідченою «Словом про закон і благодать» митрополита Іларіона чи «Словом о полку Ігоревім».

Першорядний інтерес у представників об'єднання викли­кала проблема творчої спадкоємності. Зумовлена тогочас­ною мистецькою діяльністю, просякнутою модерністськими та авангардистськими віяннями, вона була розв'язана в перебігу дискусії 26—27 грудня 1968 р. Учасники цієї дискусії після запальних полемік дійшли висновку: ні тради­ція, ні новаторство не існують у чистому вигляді. На прикладі проаналізованих поезій романтика XIX ст. А. Боровиковського («Розставання»), народницької письменниці Олени Пчілки («Прощання») та яскравого постмодерніста Ю. Тарнавського («Прощання») критик Ю. Шерех довів, що художню традицію і модернізм слід розглядати через їх зіставлення, а не протиставлення, як рівновеликі мистецькі явища. Така настанова відповідала його теорії «національно-органічного стилю», що втілився в українській літературі у вигляді бароко, романтизму та сюрреалізму. Йшлося про синтез стильових тенденцій, названий Ю. Лавріненком необароко, в якому вбачався шлях духовного «омолодження» нашого письменства. В. Барка розглядав цей процес як запоруку саморуху літератури за внутрішніми, лише їй притаманними, законами.

Дискусія відображала своєрідність творчої практики письменників-емігрантів, рівень усвідомлення ними сутнос­ті мистецтва, намагання нарешті належно розв'язати тради­ційні, задавнені проблеми вітчизняного художнього життя. Вона відбивала також посутні зміни, що стались у творчій практиці. Так, Є. Маланюк приємно подивував літературну громадськість своєю повоєнною пое­зією, в якій жорсткі інтонації поступи­лися шляхетним переживанням. Подібні тенденції спостерігались і в доробку ін­шого представника «празької школи» — Наталі Лівицької-Холодної. Написані нею повоєнні збірки («На грані», «Пере­котиполе», «Остання надія», а також «Поезії старі й нові») виявили замість патетичної пристрасті інтимне зосере­дження автора на багатстві людського серця. Водночас змінилася тональність її лірики, ритмомелодика стала музичні­шою та гнучкішою, ямби та строфи поступилися розкутому віршеві, близькому до верлібру.

Посилення особистого начала характеризувало й інших письменників, котрі поступово відходили від ідеологічних настанов, переконувались у потребі розмежовувати літера­туру й політику. Такі тенденції були типовими. Наприклад, Б. Кравців, який пережив внутрішню драму поета і вико­навця громадянського обов'язку (збірка «Остання осінь», 1940), уже в книжці «Зимозелень» (1951) чітко визначив свій вибір: «Служу Камені знов». У цей час посилюється його інтерес до античної культури, київської «неокласики», необароко та національної міфології. Необарокові вподобан­ня проявились і в ліриці Б. Нижанківського та Ю. Косача. Але, мабуть, найбільше — у В. Барки, котрий еволюціону­вав від тичининської панмузичності (збірки «Апостоли», 1946; «Білий світ», 1947) до книжки «Океан» (1959), випов­неної багатоплановою символікою глибоко національного змісту (сад, човен, коло), поєднанням контрастних явищ, їхнім взаємопроникненням. Передовсім це стосувалося понять «земного» та «небесного», осмислюваних письмен­никами бароко. Виникає враження, як пише М. Ільницький, ніби Барчині образи витворюють щось ціле, подібне до тропічного суцільного «дерева-лісу», «гілки якого вростають у землю корінням і дають нові стовбури». Це вже відповіда­ло естетиці сюрреалізму. Традиційні набутки і модерніст­ські віяння віднаходили тут своє неповторне втілення.

В. Барка відомий також як прозаїк і літературознавець. Його роман «Рай» (1953) вражав читача органічним ліриз­мом та чуттям фольклору, містерійним трактуванням українського побуту під більшовицьким режимом. Наступ­ний свій прозовий твір він назвав «Жовтий князь» (1963). Тут мовилося про жахи голодомору 1932—1933 рр. Роман привернув до себе увагу не тільки українських шанувальни­ків літератури — він був високо поцінований зарубіжною критикою, зокрема французькою, невдовзі з'явився у перекладі французькою мовою. Значно раніше подібний успіх випав романові І. Багряного «Сад Гетсиманський» (1950), в якому аналізувався цинічний механізм нищення людського начала в людині, практикованого комуністичною системою, простежувався тернистий шлях випробування Андрія Чумака та його братів, що набував панорамного євангелічного узагальнення. Трагедію «недержавного» наро­ду, змушеного воювати під чужими прапорами, зображено в повісті «Огненне коло» (1953), де висвітлюється нещасна доля вояків дивізії «СС-Галичина». Темі спотвореного життя української молоді присвячувалась повість «Маруся Богуславка», задумана як перша частина нереалізованої трилогії «Буйний вітер». І. Багряний знаний також і як драматург, автор п'єс «Розгром», «Морітурі», «Генерал», що з'явилися ще в період МУРу.

Помітне місце у «Слові» посідав У. Самчук, який завер­шив роман «Ост», розпочатий у Німеччині, в часи МУРу. Тоді з'явився перший том під назвою «Морозів хутір» (1948), наступний — 1957 р. («Темнота»), останній — 1982р. («Втеча від себе»). У романі охоплено пекельну дійсність не лише України, а й Східної Європи, що знемагала під двома тоталітарними режимами—нацистським та більшовиць­ким. Яскраві драматичні сторінки присвячуються подіям, пов'язаним із примусовим виселенням до. Німеччини мільйонів українців, таврованих принизливим назвиськом «ост» (тобто, «схід»), розкривається картина гірких поневі­рянь родини Морозів. Схильний до реальної документальності,

У. Самчук у романі-хроніці «Чого не гоїть вогонь» осмислював одчайдушну боротьбу УПА (Української пов­станської армії) на Волині проти окупаційних військ. Певну цінність має мемуарна проза письменника, зокрема його книги спогадів про події другої світової війни «П'ять по дванадцятій» (1954) та «На білому коні» (1956), на сторінках яких оживає чимало сучасників автора, зокрема такі леген­дарні постаті, як О. Ольжич та Олена Теліга.
2 Життєві шляхи й творчі злети Василя Барки.
Василь Костянтинович Очерет, якому в літературі судилося ста­ти Василем Баркою, народився 16 липня 1908 року на Полтавщині в селі Солониця Лубенського повіту. Його батько був контужений і покалічений на Японській та Першій світовій війні, але мусив сво­єю працею заробляти на хліб насущний трьом дітям. Щоб легше стало матеріально, батьки переїхали до степового хутірця, але туди часто навідувалися грабіжники, й батькові доводилося не однієї ночі пострілами з рушниці відганяти від своєї господи непроханих гос­тей. Як нащадки інваліда й вихідці з козачого стану, діти старого Очерета мали право безплатно вчитися в духовному училищі. Тео­логію тут викладали бездоганно, а тому пізніше в житті й у творчо­сті Василя Барки проблемі духовності взагалі, а релігійності зокре­ма, буде приділено досить багато уваги.

Та революція унеможливила священицьку кар'єру не тільки Ва­силя, а й найстаршого його брата. Василь обирає своїм фахом учите­лювання і після закінчення педагогічного технікуму якийсь час ви­кладає у школі того самого села, в якому народився Володимир Сосюра. У цій школі сталася сутичка молодого вчителя з представ­никами радянської влади, що поділили між собою взуття і ситець, який мали віддати учням з найбідніших сімей. Сільські комуністи не придумали нічого кращого, ніж визнати Василя Очерета божевільним, зв'язати і привезти в лікарню для обстеження, та лікар відмовилася поставити вчителеві діагноз «Шизофренія», визнавши його абсолютно психічно здоровим. Хоча Очерета випустили, друзі порадили йому негайно тікати з України, якщо не хоче бути заарештованим і розстріляним як «ворог народу». Так Василь опиняється на Кубані й вступає до Краснодарського педінституту на філологію. Студент пише вірші й навіть відправляє добірку своїх поезій Павлу Тичині, а визнаний в Радянській Україні метр радить початківцю готувати до друку першу збірку! Тут, на Кубані, він одружується з черкешенкою; восени 1933 року в молодого подружжя народжується син Юрій, який ледве вижив у рік штучного голоду, що масово викошував українців і на Кубані, адже вони становили переважаючий відсоток населення цього краю.

Та поведемо мову про творчість. Одна за одною у Харкові ви­ходять такі книги віршів Василя Барки, як «Шляхи» (1930), «Це­хи» (1932). Проте невдовзі критика починає звинувачувати автора у націоналізмі, тобто визнавати вартим кулі, про що свідчила назва критичного опусу «Проти класово-ворожих вилазок у поезії». «Цехи» вже не могли врятувати Барку від арешту, що невблаганно наближа­вся. Щоб уникнути знищення, Барка робить черговий стрибок за межі України, виїжджає до Москви, вступає до аспірантури й через деякий час, 13 березня 1940 року, захищає кандидатську дисертацію за «Божественною комедією» Данте. Та і в Москві безпеки вже нема, тому молодий науковець перебирається в Ростовський університет, в провінційну глибинку Росії, і викладає там історію західноєвро­пейської літератури. Здоров'я Василя Костянтиновича вже серйозно підірване, йому потрібен курорт і спокій, та коли фашисти напада­ють на СРСР, він зголошується добровольцем на фронт. Медична комісія відмовляється його зарахувати у діючу армію, пропонує слу­жити в народному ополченні, але саме цих літніх або хворобливих воїнів практично беззбройними кинули на оборону підступів до Ка­вказу. Перший бій в ніч на 10 серпня 1942 року для Василя Очерета закінчився кількома пораненнями. Врятували його чужі люди, ризи­куючи власним життям. Доганяти своїх і переходити лінію фронту було безглуздою затією, адже в перші місяці війни всіх, хто побував в оточенні, за вказівкою Сталіна розстрілювали як зрадників. В «Ав­тобіографії» Василь Барка пише: «За довгі тижні господарі натерпі­лися, бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків — роз­стріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися "ізменнікамі Родіни"... Виздоровівши, працював при свічній фабриці... Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були разом зі шкільним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театрально­му інституті). Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад... Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала — хто зостається. Ми від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро повер­немось. Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім'ю... Я теж покинув місто сам... Другого дня німці вистроїли нас як полонених.., погрузивши в товарні вагони, повезли... в Берлін». За час подорожі хворобливий Василь Барка настільки виснажився, що на роботу його не взяли ні «бауери» (селяни), ні власники фаб­рик чи заводів. Зате українські емігранти випросили собі цього невіль­ника в українську друкарню на посаду коректора: «з категорії "остарбайтерів"» не звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозво­лили не носити нашивки "ОСТ"».

Коли радянські війська підійшли під Берлін, Барка разом з інши­ми українськими літераторами покинув це місто. Єдиним його скар­бом у цей час були переписані дуже дрібно вірші, щоб можна було їх всіх легко помістити в кишені й не загубити.

Через деякий час Барка опиняється в таборі «Ді Пі» в Авгсбургу. У Німеччині виходять друком збірки поезій «Апостоли» (Авгсбург, 1946), «Білий світ» (Мюнхен, 1947). Барка розпочинає роботу над романом «Рай». Але табір переводять в інше місце, в Ляйпгайм, де поет створює книгу віршів «Океан». У німецькому перекладі ця книга вийшла під дещо іншою назвою — «Трояндний роман». Та згодом перед біженцями постає перспектива перебратися в Америку. Слаб­ке здоров'я сповнює Барку сумнівами, чи варто йому їхати за океан, якщо там безробіття й сподіватися можна лише на тяжку фізичну працю. При нелегальному переході кордону Франції поліція впійма­ла кількох українців, у тому числі Василя Барку. Відбувся суд, під час якого термін ув'язнення суддя дав незначний, бо Барка зав'язав із цим ерудитом філософську дискусію: «Я йому доводив, що пере­хід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічності неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами — американ­ською, французькою тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки належиться тюрма. Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено. Пізні­ше в табір прийшов офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огірчиння від руїни найомріянішого образу мого життя. Ви­рішив їхати до Америки».

Василь Барка декілька років займав посаду редактора україн­ського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку. Проте творчості не полишав. Письменник створив такі книги лірики: «Псалом голуби­ного поля» (Нью-Йорк, 1958). «Океан» (Нью-Йорк, 1959), «Лір­ник» (Нью-Йорк, 1968, видана до шістдесятиріччя митця), чотири­томний роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981 — 1986, за цей твір отримав премію Тетяни й Омеляна Антоно­вичів). Вийшли друком романи: «Рай» (Нью-Йорк, 1953), «Жовтий князь» (Мюнхен, 1963), «Спокутник і ключі земні», літературознав­чі розвідки: «Хліборобський Орфей, або кларнетизм» (Мюнхен, 1961), «Правда Кобзаря»(Нью-Йорк, 1961), есеї: «Жайворонкові джерела» (Нью-Йорк, 1956), «Вершник неба» (Нью-Йорк, 1956). Барка також займався перекладами, зокрема переклав українською «Короля Ліра» Шекспіра, фрагменти з «Божественної комедії» Данте Аліґ'єрі. На­писав також власну п'єсу «Мертвий кут», хоча за драматургію біль­ше не брався.

Похилий віком митець довгий час сповідував чернецтво в миру, тобто жив як монах, але не в келії, а в суспільстві. Помер Василь Барка 11 квітня 2003 року на 95 році життя в притулку для інвалі­дів, у гірському містечку США — Ліберті.
3 Роман «Жовтий князь» (загальна характеристика роману).

Сьогоднішнє покоління у величезному боргу перед предками й нащадка­ми, адже понад півстоліття замовчувалася найстрахітливіша трагедія укра­їнського народу — штучний голод 1933 р. Цей борг повертає у деякій мірі творчість письменників діаспори, зокрема роман В. Барки «Жовтий князь».

У романі відтворені реальні події і явища голодомору. Певною фактоло­гічною основою послужили спогади (десь до дванадцяти сторінок) одного земляка, який описав долю близької йому родини і залишив цей опис пись­менникові для використання на його розсуд. Окрім цього, Василь Барка голод бачив на власні очі й багато чув про нього від очевидців. У 1833 році він відвідав родину свого брата на Полтавщині й був вражений страшною трагедією. Наступного року голод прийшов на Кубань, і письменник на своїй долі відчув його. Та й під час написання роману в Нью-Йорку (1958— 1901 рр.) Барка сам був напівголодний. Це відновлювало емоційну пам'ять митця, і він намагався в міру своїх фізичних і творчих сил відкрити перед читачем безодню людського горя і відчаю, подати страхітливу хроніку не­стерпно тяжкої долі українського народу.

Твір В. Барки «Жовтий князь» за жанром — роман, хоча його можна було б назвати традиційною сімейною хронікою: у ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини (матері, дружини, трьох дітей) від осені 1932 до жнив 1933 року. А саме, йдеться про звичайну хліборобську сім'ю, яка живе за давніми і світлими христи­янськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди.

Письменник у романі створив свій ка­лендар. Діти говорять між собою: «Тепер місяці нові — вчора нам сусід казав... грудень... трупень... січень... могилень... вересень… розбоєнь, бо грабували всіх , жовтень – худень, а листопад – пухлень… Лютий — людоїдень,березень — пустирень, квітень — чумень...» Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, що жив у одвічній гармонії із землею, перетворювався в зону смерті.

Роман підіймає широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, родинного виховання, віри, новітнього яничарства.


Автор у передмові до твору визначає три плани в змісті:
«І Реалістичне зображення нещастя в сім'ї селянина; всього страдниць­кого побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба — в мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі.
ІІ Психологічні нариси; опис незвичайних перемін у душевному стані кожно­го в родині, що вже гине. Більшістю жертви народовбивства хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстівного, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших закутинках серця навіть зостаються більш людяними, ніж їх погубники, що наводять масову смерть, але мають для себе харчі в надстатку, із закритих розподільників і магазинів «Торгсіну» («Торговля с иностранцами»).
ІІІ Метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ із іншої, виїцої сфери, а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкри­вається через зображеного Жовтого князя на картині незнаного майстра.
Відбувається остання духовна брань людських душ — проти їх пагубних навітів. Народ витерпів один з найвеличніших іспитів в історії своїй — в нім подолав супротивника моральними силами! — висходячи вслід своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем — у муках, по­дібних хресним, через відданість своїй життьовій правді-вірі. Від неї не відсту­пив, воліючи гинути» .

Головні герої в романі групуються з хлібною проблемою на протилежних полюсах. Це «хліботруди» і «хліботруси». Між ними — «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи» та «хлібокради».

Головна увага автора, природно, зосереджується на тих, хто вирощує хліб і хто відбирає його в селян. Та не все так однозначно. Життя вносить свої корективи. І велика сила таланту Василя Барки в тому, що він не збочує зі шляху правдивого змалювання дійсності.

Наприклад, один із «хлібохапів», секретар райкому, покінчив життя самогуб­ством. Чого йому не вистачало? Отримуй щедрий пайок, виконуй вказівки. Але є щось більше від хлібної пайки: не згоджуючись із директивою про віддачу дев'я­носта відсотків зерна державі, він протестує власною смертю, залишаючи запис­ку: «Ця директива — смертний присуд для трудового селянства» .

Простий селянин Мирон Катранник і Григорій Отроходін, який очолює кампанію знищення селянства в окрузі, утверджують два різних типи моралі. Обидва вони — люди однієї епохи, можливо, навіть одного соціального класу, майже однаково сильні вірою, тільки в кожного вона своя: у Мирона — християнська з її десятьма заповідями; у Григорія — партійно-більшо­вицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує «світле ко­муністичне життя» таким, як Отроходін.

Різняться ці два персонажі й зовні. Мирон — «середовий чоловік; і в прізвищі сільська звичайність», «був світлий словом і серцем»; Григорій — «страшний, ох, страшкий! Такий переступить», — за оцінкою селян. Не схожі їхні життєві завдання. Катранник прагне жити в добрі, у пращ, оберіга­ти життя родини й односельців за будь-яку ціну. Отроходін задля кар'єри та власного добробуту готовий знищувати все: «Кип'яч варити — в кліщі їх! Мертвя­ки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться надодачу». Відповідна й логіка їхніх дій. Мирон постійно в пошуках чогось їстівного для сім'ї. Ланцюг цих дій і становить основу сюжету. Отроходін теж постійно шукає — де б відібрати щось, щоб іще зробити на підтвер­дження своєї, не обмеженої навіть здоровим глуздом, влади в селі.

Така різноспрямованість життєвих інтересів призводить до конфліктної ситуації. Але зіткнулися герої на предметі великою мірою символічному — дорогоцінній церковній чаші.

Площина двобою різних поглядів широка і трагічна. «Чисто фізіологіч­не начало, натуралізм описів — це не головне для Барки (хоч не можна, не здригаючись, читати сцени божевілля чи спровокованого голодом людоїд­ства). Він розглядає голодомор як Голгофу, на яку зійшов український на­род. Але і розп'ятий, прийнявши «хрещення огнем», звідавши муки, «подібні хресним», він лишився непереможним, бо стояв до кінця на своїй «життєвій вірі-правді».

Мирон Катранник успадкував від свого народу найголовніше: людинолюб­ство, глибоку емоційність, повагу до праці, до землі, самостійність, патріотизм. У цьому образі уособлено духовну силу нації. Селянина поважають люди. До нього йдуть за порадою, відкривають найпотаємніші думки. Йому передають церковну святиню — чашу. Бо знають, що не зрадить. Він не стоїть осторонь загальнолюдської біди. Його мозок у постійному пошуку шляхів виходу з неї, навіть доведений до смертної межі, він не перестає боротися. І лише повністю вичерпавши фізичні та духовні сили, Мирон помирає. Проте лишає по собі сина, який успадковує від батька і відчуття краси, і любов до життя, і повагу до, людини та її праці, і розуміння справжньої вартості хліба. Мирон Катранник має не лише українське прізвище («катран» — лікувальна рослина, що росте в степах, використовувалася як гірчичник), а й прикмети українського націо­нального характеру — лагідність, покірність, беззастережну віру в Бога, у долю, жагу до життя, повагу до жінки, любов до дітей.

Його ідейного супротивника ніщо не пов'язує з нацією, хіба що прізви­ще. Григорій Отроходін — один із «тисячників», посланий у село відібрати хліб у селян, виконати сталінську програму.

Народився він і жив у столиці, «для неї ладен світ перетрусити — в переміну або загибель». Усі свої життєві сили Отроходін спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар'єри. Дістатися до вершин партійного керівництва і одержати «великориб'ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти...» — ось його заповітна мрія. З висоти свого партійного класу, свого привілейованого становища він презирливо дивиться на «зерносіі'в» та «борщоїдів» .

Його навіть обурює «непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю». Отже, це повністю денаціоналізований, жорстокий та владолюбний тип, у центрі всесвіту якого стоїть його власне егоїстичне «я». Морально-етичний аспект включає в себе рівень світоглядної сформованості героя, його етичні прин­ципи, духовну ауру і тісно пов'язаний з першим аспектом — національним.

Щоб вижити, можна, як-от герої роману «Жовтий князь», переступити че­рез багато що: забрати хліб у мертвої вже людини, вбити і з'їсти ховраха, шпа­ка, горобців, навіть собаку. Але є речі, через які — без зруйнування своєї внут­рішньої сутності — переступити неможливо. Мирон Катранник не відганяє слабкішого, а навпаки — ділиться з ним замерзлою кониною, хоча б і міг не дати нічого знесиленому старому. Це співчуття до ближнього, до людини прита­манне і його синові Андрію, єдиному, хто залишився живим з родини. Письмен­ник дуже точно передає всю почуттєву гаму переживань хлопця: «... відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла... не гукає, не просить. Лише дивиться, як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши части­ну ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці: «Тітко, візьміть!» .

Така етика поведінки Андрія корениться в одвічній українській «родинній педагогіці», яка базується на глибокій повазі до людини, на законах християнсь­кої моралі. Берегинею цієї морально-етичної аури родини Катранників була ба­буся, яка щедро наділяла своєю любов'ю і Мирона з Докією, і онуків. «Сім'я жила рідним гуртом, де одне було для одного дороге, як весь світ». Ця етика передається дітям через батьківські почуття, через ставлення до них усіх старших у сім'ї. Мати наряджає доню: «...здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє». Батько «був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго» . Старший син Микола «завжди був мирний, з теплим словом,— ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, — про що ... просили. Світився добрістю...» . Письменник не ідеалізує, а переконливо відтворює цей сімейний устрій. Увесь подальший розвиток сюжету роману підтвер­джує це. Вони жили один для одного.

Етичне начало перемагає навіть інстинкт самозбереження. Згадаймо епізод, коли Мирон став перед проблемою альтернативного вибору між життям і смертю: Катранник має вирішити — хліб в обмін на чашу чи смерть. І вибирає: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників, місця собі не знайду, краще вмерти». Ніщо не може змусити глибинне духовне начало вийти за поле етики.

Антиподами Катранника і його сім'ї в морально-етичному плані є Отроходін та інші «уповноважені». Люди без честі і совісті, без роду й племені.

Вони швидко встановили для себй просту істину: «Ти хоч би перепрокомуністичний і в програмі, і в лінії, і дисципліні, і кат зна в чому, а тобі ціна в партії — копійка золена, якщо ти проморгав єство справи: чоломбитство «хазяїнові»!» В Остроходіна «шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в нього: викрій півфронтовий і — зеленкавість, бо справді війна», а «папери інструкцій дихали квітнем». Його девіз — виконувати постанови будь-якою ціною, навіть всупереч здоровому глузду, бо це єдиний шлях «просунутися» вгору, до «смачних місць, зайнятих рибищами».

Життя селян для цього партійного діяча нічого не варте. Йому подо­бається принижувати й залякувати людей, ламати їхню волю. І це вже не «за інструкцією», а заради власного задоволення. Отже, ні про які мораль­но-етичні норми тут не йдеться, тому дії, вчинки і слова Отроходіна та йому подібних дикі, жорстокі, людиноненависницькі. Недаремно автор ніде не згадує ні про сім'ю цих персонажів, ні про любов. Єдине своє захоплен­ня технічною секретаркою обкому Григорій Отроходін вважав прикрою, ледь не фатальною помилкою.

Філософський аспект передбачає розгляд тих рис літературного героя, які на­бувають загальнолюдської значимості, є надкласовими у своїй суті. А основна проблема роману «Жовтий князь» якраз філософська: «життя на рубежі смерті». Василь Барка говорить про своїх позитивних героїв: «Вони в моторошній поруганості були серцем чисті, як квіти і сонце, незміренно кращі від зірок небесних, як і всі люди, хоч вони цього не знають; як сам хліб, ними запрацьований і з них віднятий, були чисті, хоч смерть настала в найбруднішш поверженості їх» .

Філософсько-естетичне начало, яке єднає сім'ю Катранників, — це ро­зуміння краси життя, зокрема краси природи, яка є не лише матір'ю- годувальницею, а й джерелом естетичної насолоди.

Проходячи околицею села, Дарія Олександрівна згадує: «...тут завжди біліли хатки в садах, над ними тополі зеленіли, в шнурок або парами, наче стережу­чи ворота і хвіртку, а листя вершинок — аж коло сонця. Скрізь так чисто було і любо для зору людського. З кожного двору від віконня висвічували барвисто квітнички; мак жарів, соняшники палахкотіли яскравіше, ніж ткання на ризах, дивина здіймалася, зоріючи м'якими квітами. Діти в світлих одежках, мов янголята, ходили — бавилися. Пташки скрізь подавали голос. Все було, як Бог звелів; жили в красному світі, дякуючи за милості» .

А тепер — «лихо!.. Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Нема ні повіток, ні клунь, ні комор, — самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед бур'янів чорніють, свідками страшного нещастя, са­мотні калини — там, де були огнища родин з їх радощами при безневинно­му дитячому щебеті» .

Селянка з особливою силою відчуває лихо, бо зникла краса. І це їй здається найбільшим злом. Такий естетизм натури притаманний усім членам роди­ни Катранників, а виявляється він і в побуті, і в зовнішньому вигляді, і в складній гамі почуттів героїв один до одного.

Напрошується висновок, що тільки краса може збудити життя серця. Вихована на красі, душа дитини обов'язково потягнеться до етичного, про­будиться до життя у правді і добрі. Ось чому так прагнули сталіністи вико­нати наказ: «Вбий душі». Та не вдалося людоморам. Душа простої людини, засіяна змалечку добром, красою і вірою, виявилася незборимою. У романі це переконливо показано завдяки глибокому зображенню внутрі­шнього світу Андрійка — останнього з живих у сім'ї Катранників. Саме він, пам'ятаючи про все пережите, бере на себе відповідальність за збере­ження і продовження роду. Відродження душі хлопчика, змученої голодом і втратою матері, настає тоді, коли він починає помічати красу: «Одного ранку хлопець ворушився між бур'янами у садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі — потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині» .

Його серце не байдуже до краси, а отже й до життя. Саме для Андрійка «засяяв небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одним в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок».

Так з'являється відповідальність за життя — своє і світу, через всі вип­робування незнищенного проходить людська душа. І це віщує відроджен­ня. «Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красі, і полягає ідея твору» .

Якщо розглядати образ Отроходіна у філософському плані, то можна визначи­ти, що це тип крайнього егоїста, себелюбця, у якого одна мета — власне задово­лення для тіла і для душі, навіть ціною життя інших людей: «Про життя селяни­на, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає» . Цей партієць радіє, коли бачить, що в очах Катранника погас вогник: «Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: «Погас! Погас!» — про брак світла в очах селянина». Дивлячись з відразою на вмираючого Мирона, він думає лише про одне: «...селянин повинен просити його; так, просити, і в цьому була непохит­на певність!.. Просити прощення повинен в нього, Отроходіна, навіть стати на коліна. Тоді можна щось зробити в поміч. Інакше — ні! Коли ж пробачення попросить, на колінах, можна буде змінити все!» .

Отроходіним і йому подібним керують лише звірячі інстинкти: «...при кожній зустрічі з людиною, що заважає або нелюба, негайно ставити її на підозрі... Встановлюють зону, заслон... і в ній розгортають запідозрення і відсування наміченої особи з життьового поля... встановлюють для неї оцінку, як «нетакої», вона є завжди підсудна. їх — купка спритників і більш нічого, однак, володіють на арені життя неодмінно. Виб'ють намічену жертву з лінії її існу­вання. ...Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилізати весь час наверх, поки щури зробляться царями». Йти до кар'єри, до задоволення власних тваринних потреб хоч через людські трупи — таке жит­тєве кредо Отроходіна. Про це свідчать багато епізодів роману. Партієць допи­тує на зерновому складі Катранника, намагаючись зломити того й дізнатися, де схована церковна чаша: «Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина, — чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невда­чу. Ні! Краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками» .

Краса природи розглядається Григорієм Отроходіним лише з точки зору власного комфорту: «Коли столиця повна вапняної отрути, що повисла в розпаленому повітрі серед цегли, то жити можна тут [у селі]: зелень і ро­сяні світанки. А зимою полонить столиця! — в завалах снігів і грізній свіжості чистого, мов діамант, повітря, в якому камінь дзвенющою луною віддає кожен тон навкруги».

Твір Василя Барки дещо специфічний у мовному плані. Пояснюється це насамперед тим, що він створювався поза Україною. Звісно, важливо й те, що це чи не перший в українській літературі презентант « голодової літера­тури». Отже, центральний образ роману — голод.

Насамперед звертаємо увагу на «ключові слова», що позначають понят­тя голодомору. Це не просто «голод», що швидко минеться, як вважають люди, а «голодність», навіть «люта» голодність. Далі це вже «страх, який лякає людей цілодобово. Діти кажуть, що це «чума», а дорослі знають, що це — «государство». Є й такі люди, які вірять святості тодішньої правди, вважаючи все «тимчасовими труднощами». Але поступово всім стає зрозу­міло, що це наперед дуже продумана акція, тому в тексті з'являється страшне слово «руїна». Руїна не лише матеріального, а й духовного світу селян. «Вирішено коїти руїну», — вважає праведний старець, якому вірять люди.

Страшне лихо спіткало Україну. Автор постійно ніби запитує: «Чому?» — і пояснює по-своєму, через вічну книгу життя — Біблію. Василя Барку називають поетом-апостолом, для якого релігійність важить дуже багато. Зверненням до Біблії перейнятий увесь текст. Часті цитування біблійних текстів наводять читача на думку про велику гріховність українського на­роду, про обов'язкову його спокуту. Вже спочатку перед нами постає біблійна оповідь про перший гріх на землі — братовбивство — з чіткою паралеллю із сучасністю: місяць горів кров'ю тоді, коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття в Україні.

Кров, за Біблією і Василем Баркою, — це правда, яка обов'язково стане відомою, це також помста і спокута. Згадаймо епізод із самогубством секретаря райкому: «Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки триво­жили: ось що тайно хотів бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних, — чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.. «Ні!» — знялося, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секрета­ря — проти моря нещастя людського, таким, як він, заподіяного» . «Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх — от, з'явиться всилення, змінить колір на чорний, перед очима... Але ні! — зосталась кров червона, як була. І мало не скрикнув він: «Так кров єсть правда!».

Релігійний Барка намагається пояснити причину голоду. Устами пра­ведних письменник запитує: «Може,— іспит, нехай очистяться в горі, як в огні останньому», — за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнадцять століть з часу скоєння цього гріха.

Далі з тексту випливає, що причина біди — нешанобливе ставлення до віри. Чимало епізодів відтворюють жахливе руйнування храмів Божих, відвер­тання людей від віруючих, їх масове гоніння («Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли». Оленка: «Гарно — з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвер­нутись і годі». Мати про синів: «Вести хотіла в церкву, так опинають­ся, бо в школі їх соромлять, сміхом мучать. ... Наторочено дітям, що нові книжки церкву переросли. А ті книжки мертві!»

Важливу роль у тексті твору виконують назви релігійних предметів. На­приклад, символічного змісту набуває церковна чаша. Переховуючи її, обе­рігаючи, люди ризикують життям. За чашу пропонують Катранникові вря­тувати родину і його самого від голоду, але за це він має згубити душу. Для Мирона це неможливо, бо що скажуть люди і як його зустріне небо?

Чаша — символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде. Недаремно Андрієві уявилася така картина: «Коли оглянувся на садибу пасічника, — там, над скарбним місцем, підводилося полум'я з такою ве­ликою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпу­чого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять кош­товність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, по­дібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому полі.

Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок».

Святе споконвічне місце для селян — церква. Перетворена у звальний пункт, вона все ж не втрачає своєї ролі. Її пам'ятають, у ній справжні віруючі поводять себе належно. Так, саме в церкві не може «розколотися» Мирон Данилович, хоч як того хочеться «розкольникам». Почуті в церкві настансрч священика люди довго пам'ятатимуть. «Заповідано нам, — сказав священик, — тільки любов... Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осмі­юєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба...

— Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім'я... Будьмо тверді, як перші мученики перед звірами, що з ревом набли­зилися терзати».

Тяжко вижити, проте для селян головне — порядно, з честю. Люди, як можуть, намагаються допомогти один одному, щоб отримати «небесний вінець», яким після відходу мають нагородити душу. В. Барка не піддає сумніву існування «душі». Він вважає її «незримим деревом з різноманіт­ними формами гілля, квіту, плоду». Це те, що пов'язує людину з Творцем. Тому душа письменника обов'язково «світла», чиста, незаплямована страш­ним гріхом. Це персоніфікований образ, про що говорять такі словосполу­чення: «душа скрикнула», «душа приголомшена», «душа втішилась», «ду­шею болітиме», «вирішила душа», «душа скована».

Неабияка майстерність Барки виявляється у влучному поєднанні слів, , наданні їм різних, навіть символічних значень. Млин на початку твору — це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий — муку, по-барківському — мукомольня. У пошуках їстівного збіга­ються до нього люди з усієї округи, а натомість отримують смерть.

Іронічно відтворений качаномельний механізм, який сам винахідник, Самоха, називає «геніальним витвором техніки». При нагоді селянин негайно відвіз би його на Всесвітню виставку в Париж під голосною назвою — «Завершення ленінізму у селі Кленоточі ». Опісля поставив би його в Москві поряд із російськими реліквіями — цар-колоколом і цар-пушкою, назвавши за аналогією — «цар-злидні». Причому селянин розуміє, що за та­лант годиться йому належна плата — «нашийник імені вождя революції». З образом млина пов'язана абсурдна, на перший погляд, пісня божевільного, який ніс скриню на зразок труни і просив насипати туди зерна.

А зрозуміти це можна приблизно так: зарізяка чи зараза придумав нову сис­тему гноблення селян і повів у «світле майбутнє», оббираючи до кісток і запива­ючи кров'ю. Кому дає ще пожити, кому ні, але в кінці всіх чекає смерть.

Деякі слова у письменника набувають власне барківського трактування. Так, по-своєму він пояснює одвічне джерело життя — працю. У творі пра­ця — це тільки розчищення від трупів, бо всі решта — безробітні. Роботу мають тільки «возії» та круки: «...А жати було нікому. Бо народ страшенно вирідів. Скільки ж не косили ті, що вижили, — не могли впоратись...

А хліборобів домучено. Ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися: зовсім опухлі! — з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка... Скрізь по нивах повно покійників...». Власне українські «жнива» автор скептично називає «уборочною кампанією». Кленоточі ста­ли

перетворилась на домовину». Навіть хліб за таких умов може ста­ти лікувальним засобом або отрутою; через нього можна згубити й душу.

У романі відтворені два світи людей: тих, що творять пекло, і тих, що мучаться. Коли для перших головне «спихати когось із життєвої стежки», то другі, займаючи дрібне місце під небом, охоче працювали б на крайчику землі, годували та одягали дітей. Є між цими двома крайніми світами ті, в яких сумнів крає душу; вони не знають, де правда.

Світ страдників приречений на повільне винищення, інший має всі можливі блага. «Хто виграє?» — допитується автор. Постійним вплетенням висловів з Біблії Барка переконує, що кривдникам «голод на печінки огнем стане». Бог може все: знищити ситого, як зробив із Безрідним, не дати врожаю на политі штучним дощем поля, а може, навпаки, дати нечуваний урожай.

Роман В. Барки — про людей, але таке слово майже не зустрічається на його сторінках. Найчастіше маємо «істоти», «півістоти». Якщо це й люди, то ника­ють вони, ніби тіні, без діла. Прирівнюються до мух, у цьому їхня малість, безсилля, другорядність. Це «мертвяки», «живі трупи». Деколи письменник називає їх залежно від одягу, використовуючи прийом метонімії («бесідниця — берет», «чорний кашкет»), або від роду заняття («возії», «мисливці»).

Дуже влучно добирає письменник назви для представників різних світів. Одні «своєземці», інші «чужеземці», «гості, та ще й непрошені», яких часто зневажливо автор називає «ці», «прислані», «татарва», «татарщина». Партію, яка призвела селянство до такого нечуваного лиха, В. Барка порівнює з «ко­лосальною безрогою у калабані», що з насолодою купається у неправді.

Назва роману теж символічна. «Жовтий князь» — символ зла, демонсь­кої сили, голоду. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Двері в райкомі «сірчасто-жовті», «Мирон Данилович стоїть, мов черевики, пов'язані жовтою травою», селянинові у сні з'являється страш­ний рудий ящір.

У творі вдало підібрані власні назви: прізвища, імена, назви населених пунктів. Ось звичайні сільські прізвища: Катранник, Кайданець, Кантарик, Вартимець, Безрідний, ІІетрун, Самоха. Але ж і промовисті. Кайда­нець — від «кайдани», Кантарик — «кантар» — діалектне «вуздечка», Вартимець — від «варта», бо голова колгоспу; Безрідний — хоч має дружи­ну і дітей, але не має притулку духовного, бо став безбожником. Своїх головних героїв-селян В. Барка з пошаною називає на ім'я та по батькові. Вороги мають прізвища з негативними, неприємними асоціаціями: Отроходін — щось від російських «отродье», «отреченец», «отщепепец»; Шікрятов нагадує слово «шкіритися» — «сміятися зі злом» чи жаргонне «шкіра».

Саме в період написання В. Баркою «Жовтого князя» на американській землі виникає своєрідний творчий рух деяких поетів-емігрантів, який не­вдовзі окреслився в так звану «нью-йоркську школу (групу)» української поезії. Для цих митців було характерне звільнення у творчості від будь - яких політичних чи суспільних ідей, відмова від традиційних літератур­них форм, абсолютна свобода творчого процесу. Василь Барка теж визнавав себе «крайнім модерністом у поезії», хоч сповідував ідею Христа, і відно­сив себе до «нью-йоркської школи». Згодом він відійшов від неї через за­надто різкі й категоричні декларації та непередбачувану вільність у мис­тецькому самовираженні, зберігши при цьому основні естетичні критерії.

Відступ від своїх основних ознак індивідуального стилю в «Жовтому князі» був зроблений В. Баркою зумисне. Письменник хотів відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932—1933 рр., але над усе прагнув показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтий князь». За приклад йому правили твори як сучасних американських письменників, так і митців минулого, що намага­лися доносити важливі речі до свідомості мільйонів. Книга про «жовтого князя» мала стати «відкритою книгою для нефахівців у літературі».

Отже, реалістичний, життєподібний виклад подій у романі Барки став «результатом впливу американського прагматичного думання».

Реалістичне зображення трагедії родини Катранників (як і всього укра­їнського народу), ґрунтовно виписані натуралістичні сцени в творі, авторсь­ке глибоке проникнення в згасаючу психіку героїв нікого не залишать бай­дужими. Але не менш актуальні й болючі проблеми, що їх порушує автор у творі через символіку багатьох образів, містичні епізоди (видіння селянином на місяці сцени братовбивства; мертві птахи, що падають з неба, сни з рудим ящуром; жовтий колір обличчя Отроходіна, жовті стіни державної установи та інші). Насамперед це проблема «жовтого князя» — всепоглинаючого тота­літаризму, батьків і дітей (а за нею і бездумного обрубування родових ко­ренів, нищення вікових традицій народу, деформації його ментальності). Ми добре розуміємо символічність образу найменшого героя — Андрійка Катранника, який один вирушив у далеку життєву мандрівку. Василь Барка вірить у відродження українського народу. Малому хлопцеві привиджується церковна чаша, яку заховав його батько від активістів, вона перетворюється на пам'ятник. Такий символічний фінал роману «Жовтий князь».

Сьогодні твір звучить як застереження від помилок минулого, від пере­кручення історичної правди. Він нагадує тим, хто сумує за минулим, хто прагне «твердої руки», що може статися з цілим народом.

Але найбільше роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися Людьми у найтяжчих обставинах.
Питання для самоперевірки:
1 Чому проблема спадкоємності була першочерговою для об’єднання українських письменників «Слово»?
2 Який зміст вкладав В.Барка в поняття «необароко»?
3 Чому роман В.Барки «Жовтий князь» потрапив до українського читача лише в 1991 році?
4 Кого письменник вважає винуватцем голодомору? А ви?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [ 5 ] с. 487 - 514


Заняття № 57

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка