Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка13/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25
Тема. І.Багряний (І.Лозов’яга). Загальний огляд творчого шляху.
План
1 «Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу» (життєвий та творчий шлях письменника).

2 Світоглядна позиція митця.

3 Прозова спадщина.

1 «Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу» (життєвий та творчий шлях письменника).
Народився Іван Павлович Лозов'яга (таке його справжнє прізвище) 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) у родині сільського муляра.

З шести років учився в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки. Хоч навчання провадилося російською, але вдома хлопець виховувався національно свідомим. Читав

А. Глібова, Т. Шевченка, сам писав вірші. За це його прози­вали «мазепинцем». Пізніше вчився у вищій початковій, з 1920 р. — у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. Як бачимо, готувався перейняти фах свого батька.

Суспільне життя в роки навчання не проходило повз нього. Став комсомольцем, був навіть секретарем завод­ського осередку цукрового комбінату. В 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Трохи вчителює, заробляючи на прожиток. А вірші тим часом пишуться, прагне нових вражень, хоча довко­лишнє життя і так давало чимало для роздумів: розкуркулення, колективізація, ідеологічний тиск на інтелігенцію. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

У 1926 р. опинився в Києві. Вступив до Київського ху­дожнього інституту, якого скінчив, але диплома не одержав як «політично неблагонадійний». Чим же завинив у молодо­му віці перед владою?

По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, входив до попутницької організації МАРС, до якої належали ще

Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. Товаришував із М. Хвильовим,

М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1929 р. з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила актив­ний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своє­рідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС.

Кінець 20-х рр. в Україні ознаменувався кількома сфаб­рикованими політичними процесами (найгучніший—про­цес СВУ), які стали початком майбутніх масових репресій, посилення цензурного утиску. Це вже відчув на собі Іван Багряний, але коритися нікому навіть не збирався, навпа­ки — в бунтівливій його душі наростає протест проти ганебного, підневільного стану українського письменства. Більше — він робить відвертий виклик владі.

їде в рідну Охтирку і там за кілька місяців завершує розпочату раніше поему «Аve Маrіа», яка мала сміливу, як на ті часи, присвяту: «Всім бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим і зборканим і своїй бідній матері —крик свого серця присвя­чую». А був то 1929 рік! І книжка вийшла у світ без усякого цензурного дозволу на те. Ось як згадує про це Г. Костюк: «Він зайшов у сектор друку місцевого відділу наросвіти. На чолі сектора був якийсь його давній знайомий. Та й взагалі, його знали там як поета, а найголовніше, як сина відомого охтирського муляра. Той тільки спитав: а що ти там пи­шеш? Багряний пояснив, що це історія давніх часів, ще на початку нашого сторіччя про одну бідну, але гарну селян­ську дівчину, що потрапила на фабрику, звідти її пізніше звільнили й вона в капіталістичному місті зазнала великої трагедії.

Цього пояснення було досить, і він простукав печаткою усі сторінки. Для місцевої друкарні цього цілком вистачало. І друкарями, і керівником у друкарні теж працювали колишні друзі його дитячих і юнацьких років. За пару пляшок горілки, яку він, розпив з ними, вони блискавично склали поему і видрукували. Так народилася «Аve Маrіа».

Експедиційний відділ, по дружбі, спакував у кілька пакун­ків, і Багряний розіслав їх до кількох книгарень Києва, Харкова, Одеси і ще кудись. Так з'явилася в крамницях книжка відомого вже автора, але невідомого (не існуючого) видавництва "САМ". Поки справжні наглядачі зорієнтува­лися й наказали книжки з продажу зняти, то кількасот при­мірників її розійшлось.

І на неї виріс великий попит (забо­ронений плід!)»'.

Ось таким був тоді Іван Багряний—рішучий, бунтівли­вий і відважний.

А наступного, 1930 р. з'являється друком один із перших в українській літературі XX ст. історичний роман у віршах «Скелька». В його основі —почута ще в дитинстві легенда про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Волелюбний, утверджувальний пафос твору скоро привернув увагу офіційної критики. «Скельку» було конфісковано, інші твори Багряного вилуче­но з бібліотек і книгарень. А самого автора заарештовано 16 квітня 1932 р. «за контрреволюційну і націоналістичну діяльність».

Репресійна машина тоді ще тільки набирала темпу. Багряний стійко тримався на слідстві, тому й вирок був поблажливий: три роки «вільного» поселення на Далекому Сході. «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила заліз­нична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу з заслан­ня — три роки вже ув'язнення в таборі. Так я потрапив у Бумлаг (Байкало-амурський лагер). Відгаратав там три роки. Звільнившись, офіційно поїхав до Охтирки», — так згадує про той період І. Багряний.

Одружується, в нього народжуються діти Борис і Наталя. Але 16 червня 1938 р. його арештовують знову. Цього разу «справа» тяглася аж до 1940 р. Тоді в нього й почалися сухоти. За відсутністю матеріалів для повторного засуджен­ня його звільнили під нагляд. Цей шлях принизливих допи­тів, тортур, знущань Іван Багряний згодом опише в романі «Сад Гетсиманський». А поки що знову оселяється в Охтир­ці, працює декоратором у місцевому театрі, живе тихо і скромно. Там застає його війна. Береться за редагування газети «Голос Охтирщини». Невдовзі потрапляє до народно­го ополчення, працює в ОУН: малює листівки, плакати, складає пісні, виступає перед воїнами УПА.

У 1944 р. виїздить за кордон, залишивши дружину з дітьми вдома. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряно­му це місто стало центром українського культурного відро­дження, демократично-визвольного руху.

Письменник багато і плідно працює. Вже 1945 р. засно­вує газету «Українські вісті». При ній починають діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з'являються заборонені в СРСР книжки В. Винниченка, Д. Гуменної, Т. Осьмачки та ін., переклади зарубіжної літе­ратури українською. Він прагне згуртувати всі найкращі сили для боротьби за незалежність України. Бере участь у створенні МУРу, стає лідером Української революційно - демократичної партії, очолює Українську національну раду, засновує ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

Така напружена тогочасна громадська діяльність Івана Багряного супроводжувалася моральним тиском націоналіс­тично настроєних співвітчизників, відвертим цькуванням більшовицької агентури, які не давали йому спокою і тут. Але, певно, найжорстокішим ударом для Івана Багряного був організований по радіо звинувачувальний виступ сина Бориса, який жив в Україні.

Попри всі негаразди Іван Багряний продовжував багато писати, особливо публіцистики. Тоді ж з'явився з-під його пера вже згадуваний памфлет «Чому я не хочу вертатись на "родину"?». За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови»—1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда—герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Рятівним острівцем для змученої душі Івана Багряного була його нова родина. Із дружиною Галиною познайомив­ся в 40-х рр. У них народилися син Нестор і донька Роксолана.

Але серце письменника не витримало величезної фізич­ної та моральної напруги. Він помер на 57-му році життя теплого передосіннього вечора 25 серпня 1963 р. До остан­ніх хвилин не випускав із рук пера. На столі залишився лист, звернений до друга, якого так потребував на чужині:

«Друже мій!

Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безконечної, такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати—не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призна­чення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу».


2 Світоглядна позиція митця.

За своїм світобаченням Іван Багряний був романтиком і «невиправним мрійником». «Мій чоловік був життєрадіс­ний і все вірив у щасливе майбутнє», — згадує Галина Багряна.

Ось якою можна побачити його мрію в ремарці до са­тиричної п'єси «Генерал»: «І приснився мені неймовірний сон:

...2041 рік... Київ... Сонячний Київ—серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни... Це буцімто вже настала епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА панування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... ЕПОХА культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, нестероризованого, не зганьбленого, не підгорне­ного ні під чий брудний чобіт...».

Тим часом життя дуже жорстоко обходилося з ним.

З дитинства його оточувала неприваблива пореволюційна дійсність, потім супроводжували постійні переслідуван­ня, заборони, стеження, наклепи, ув'язнення, заслання, концтабір. Нарешті, він у кратері еміграційного життя, активний, діяльний, має власну думку — всім невгодний, постійно під обстрілом чиєїсь заздрості, підлості, ідеологіч­ного тиску. А скільки бруду виливалося на його ім'я в той час на Україні! І на цьому непривабливому тлі Іван Багря­ний не схитнувся, до останніх днів зберіг чистоту душі. Він був сильною, надзвичайно мужньою особистістю. Хворів на цукровий діабет, сухоти, мав серцеву недугу, витримав кілька операцій.

«Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою» писалися на лікарняному ліжку...

Сам тримався стійко і мужньо, тож не дивно, що такі самі і його герої Максим Колот і Андрій Чумак, Григорій Многогрішний. Вони просто не могли бути інакшими, слабкими і немічними духом.

Іван Багряний ніколи не втрачав віри в себе, у свій народ і людину взагалі, в добро її душі. Кажуть, що на його надгробку є такі слова: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами»2. Цією несхитною вірою, що була не­від'ємною частиною багрянівського світовідчування, пере­йняті всі його твори, а надто «Сад Гетсиманський», «Тигро­лови», «Людина біжить над прірвою».

Метод літератури «соціалістичного реалізму» вимагав від письменника віри у світле майбутнє, але то була фальшива віра, накинута іззовні партійною ідеологією. Багато митців оспівували майбутнє, прославляли сучасне і водночас бачи­ли, в яку глибоку прірву котилося радянське суспільство. В Івана Багряного віра у світле майбуття свого народу природна; наче настирливий паросток, вона з'явилася з його глибокого особистого переконання, безпосередньо пов'язана з його романтичним світовідчуванням.

Він був справжнім життєлюбом. Казав дружині, що навіть по смерті дбатиме про родину.

Він хотів, щоб усі жили в мирі та злагоді. Мабуть, тому такі вражаючі картини вселюдської бойні в повісті «Огнен­не коло» — Іван Багряний засуджував війну.

Він прагнув згуртувати людей, повернути їх до християнських заповідей: любов до покривджених, допомо­га ближньому, вміння прощати, співчувати, розділяти чужу біду. Молодшому синові Нестору залишив заповіт: коли виросте, знайти на далекій Україні брата Бориса (того, який в ефірі проклинав його), сестру Наталку і допомогти їм, якщо будуть у біді.

Як бачимо, у світовідчутті Івана Багряного переважають ідеї консолідації та гуманізму. За це його ненавиділи войов­ничо настроєні емігранти за кордоном, які понесли на чужину лише ненависть і людиноненависництво. Для нього завжди був святим культ матері й дитини, як уособлення всесвітньої гармонії та злагоди. Згадаймо сцени хрещення немовляти у творі «Людина біжить над прірвою», сторінки «Огненного кола».

У людях він цінував волелюбність, уміння зберегти власну гідність. Сам ніколи ні перед ким не плазував. Згадаймо його сміливий виклик тоталітарній владі 1929 р. поемою « АVE MARIA ». Іван Багряний вважав, що ми «маємо виховувати людей сміливих і гордих, людей незалежних в думаннях і устремліннях, людей діла і ризику. Людей боротьби й фанатичної твердості та затятості. Людей, здібних на жертву. Маємо виховувати людей безоглядної вірності ідеї й здібності боротися за неї до загину». На подібній позиції був і Олег Ольжич, який своїм героїчним життям і жертовною смертю довів це.

Без урахування багрянівського світобачення, такого світлого та особливого в ті страшні роки, коли знищувалась і розтоптувалась людська особистість, панувала зневіра, культивувалися фальш, сірятина, рабська покірність, не можна зрозуміти його творів, прикметною рисою яких є щирість самовираження.



3 Прозова спадщина.

Іван Багряний залишив чималий доробок у різних жан­рах, але найбільшу популярність здобув своїми романами.

Першим великим твором були «Тигролови» (1944; 1946 перевидано під назвою «Звіролови»), перекладені німець­кою та видані в місті Кельні трьома накладами. Сучасники письменника згадують, що книжка користувалася попитом у німців, її купували молоді до дня народження або до першого причастя.

Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру.

Безперечно, це романтичний твір, з елементами пригод­ницького жанру (тому закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літерату­ри. Насамперед — ідейним спрямуванням (у літературі «масовій», як у старій казці, добро теж завжди перемагає), але в творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи, промовисту символіку. Згадаймо той стрімкий потяг - експрес, що мчить на Далекий Схід. Як мчить і саме життя XX ст. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники пануючої влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено в зеків, безправних «остів». Серед останніх засуджений на 25-літнє ув'язнення Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрап­ляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче у мрію-казку.

Символічний підтекст у цій назві. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією. Атмо­сфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня мати-природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жоден романтич­ний твір.

Але сюжет далекий від мрійливої сентиментальності, на­впаки — він напружений, динамічний. Сірки мають незвич­не і небезпечне заняття — виловлюють у тайзі тигрів — гордих, незалежних і сильних звірів. Звернімо увагу: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. У двобої з тигра­ми вони є рівновеликими, такими ж гордими та незалежни­ми. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина, протистоять і перемагають. Медвин женеться за Григорієм, підступно вистежуючи його в тайзі, готовий у слушний момент вбити. Але в цьому двобої пере­магає Григорій. У Івана Багряного інакше не може бути — письменник щиро вірить, що переможе тільки добро.


Питання для самоперевірки:

1 Чим прикметні твори митця , написані в еміграції? Чому вони були такі популярні, наприклад, серед німецької молоді тих часів?


2 Чи є національна ідея провідною у творчості Багряного?
3 Схарактеризуйте прозову спадщину Багряного.
4 Схарактеризуйте його ранню творчість.
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [4] с. 313 – 331
Заняття № 59

Тема. Улас Самчук. Загальний огляд творчості письменника.

Роман «Марія».

План
1 «За нами довге скитання» (життєвий шлях письменника).

2 «Гомер українського життя ХХ ст.» (творчість Уласа Самчука).

3 Роман «Марія» (задум, тема, образи).

1 «За нами довге скитання» (життєвий шлях письменника).
16 липня 1941 р. Улас Самчук і Олена Теліга як члени культурницької референтури ОУН поверталися в Україну. Вбрід перейшли річку Сян, де пролягав кордон. Незабутні почуття переживали вони в той момент: «Схвильовані вихо­димо на другий берег і швидко біжимо далі травою до яко­гось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Тут нас не видно. Кидаємо речі на землю і вітаємось, як є: мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без соро­му, без страху, що нас побачать небажані очі. Ми вже гово­римо вголос, хоча притишено.— Вітаю тебе, рідна! —вири­вається в мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами... невідоме».

Улас Самчук із юних літ мріяв про велику Україну. Однак і це повернення було короткочасним. Його життя в цілому так і пройшло в Європі, потім у Канаді.

А народився майбутній прозаїк 20 лютого 1905 р. в селі Дермань на Волині, що перебувала тоді під владою Польщі (нині Рівненська область). Із п'ятьох дітей у родині вижив тільки він. Батько був заможним селянином. Про нього У. Самчук згадає так: «Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами і турботами "вивести в люди" своїх дітей. Моє письменство було для нього не дуже потішаючим явищем, він знав, що це "не дасть йому хліба", але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимсь докто­ром чи інженером».

Спочатку була народна школа в Тилявці, куди переїхала родина, потім Дерманська двокласна школа при семінарії, Кременецька гімназія

ім. І. Стешенка, яку не скінчив через мобілізацію до війська. Служив у Західній Польщі, але скоро дезертирував до Німеччини.

Ще раніше, 1924 р., спробував нелегально перейти кордон і потрапити до Києва. Молодий хлопець мріяв про справжню освіту, яку сподівався здобути лише там, де «бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло туди багато магнітів, а головне... моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелькою в журналі "Наша бесіда" (Варшава) навесні 1926 року... але що новелька.

У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубіші пляни. Десь з 17 роком мого життя посіла в мені ця пропасниця, з якою не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства"».

З 1927 р. по 1929 р. Самчук працював у Німеччині, одно­часно студіюючи у Бреславському (тепер Вроцлавський) університеті. Тоді ж друкується в журналі «Літературно - науковий вісник» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін). У 1929 р. переїздить до Чехо-Словаччини, навчається в найпрестижнішому для україн­ської еміграції вищому навчальному закладі Європи — Українському вільному університеті у Празі.

У той час там було жваве українське культурно-мистецьке життя. Перед вела, звісно, національно свідома студент­ська молодь: Є. Маланюк,

Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська та ін. Сюди потрапляла преса з Радян­ської України, приїздили делегації письменників. Ті роки найбільше вплинули на становлення світобачення Самчука. Тоді ж одружився з Марією Зоц, фармацевтом за фахом. Це їй він присвятить трилогію «Волинь», над якою вже почав працювати. Тим часом друкуються перші його великі твори: «Волинь», «Кулак», «Марія», збірка новел «Віднайде­ний рай». У 1938—1939 рр. як кореспондент працює в Закарпатті. У 1940 р. переїздить до Польщі, поселяється в Кракові.

З початком війни Самчук потрапляє до Львова, а невдов­зі — на окуповану німцями Україну. Київ, омріяний з юних літ, зустрів Уласа Самчука, інших українських патріотів ще теплим жовтневим сонцем. Щоб уявити тодішню атмосферу в столиці, варто перегорнути спогади митця, правдивого очевидця тих далеких подій. «Ольжич, Ротач, Штуль, Олій­ник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради вже пущена у рух. Виявилось, що ми потрапили тут у справжній вир найрізно­манітнішої діяльності. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було немало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіностудію, кооперацію, банки. Всі сходились, радились, планували. Хотілось щось робити, хотілось багато зробити», — так описує У. Самчук діяльність українських націоналістів в окупованому Києві. Дещо поталанило зробити, наприклад, видавати газету «Українське слово», а після її заборони—журнал «Літаври». Організовано Спілку письменників, яку очолила Олена Теліга... Окупантам не сподобалася така активність із боку українців, цих «пропагаторів із заходу» з їхніми незалежницькими амбіціями. Скоро почалися заборони, арешти, розстріли...

Щоправда, Улас Самчук був у Києві недовго, але постій­но стежив за тамтешніми справами. Ідентичною була його діяльність у Рівному. Очолив українську газету «Волинь». Усі зусилля спрямовував на те, щоб вона була «максималь­но своя, не лише мовою, а й змістом». У ній друкує твори, заборонені радянською владою. Спочатку фашисти особли­вої уваги на газету не звертали, але після опублікування 22 березня 1942 р. патріотичної передової головного редак­тора «Так було —так буде!» заборонили. А вже 23 березня Уласа Самчука арештували. На щастя, ув'язнення тривало місяць—якось викрутився. Виїхав до Німеччини.

Ще в листопаді 1943 р. відвідав рідні місця. Зустрічі з численними родичами, односельцями, друзями дитинства ще довго живитимуть його творчість.

Залишатися в Україні ставало дедалі небезпечніше. Одружившись із Тетяною Праховою, в минулому акторкою, монтажистом, емігрує до Німеччини. Там перебуватиме до 1948 р., в таборах для переміщених осіб зазнає поневірянь. Про все це він згодом напише в мемуарах «П'ять по дванад­цятій».

1945 рік. Улас Самчук входить до ініціативної групи зі створення МУРу, стає першим його головою. Це було об'єднання українських письменників за кордоном, які займали антикомуністичну позицію. МУР відіграв значну роль у згуртуванні творчих сил та активізації інтересу до української літератури в Європі.

У 1948 р. У. Самчук переїздить до Канади. Став одним із засновників об'єднання українських письменників «Слово», яке утворилося 1954 р. в Нью-Йорку. Щоправда, організа­ційним питанням Улас Самчук приділяв уваги менше, аніж найголовнішому —художній творчості.

У Канаді написано трилогію «Ост», інші романи й повіс­ті, мемуари. Ось як у 50-х рр. Самчук розцінював свій пройдений шлях: «Маю сорок років життя. Народився під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і рево­люції, 15 років вигнання, 14 миру. Польська, німецька, ма­дярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Сві­док повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпат­ської України, протекторату, Генерального губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932—1933, концентраційні табори... І вічне вигнання».

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. у Торонто.

У 1988 р. у Торонто відкрито музей-архів Уласа Самчука.
2 «Гомер українського життя ХХ ст.» (творчість Уласа Самчука).
Упродовж усього життя Улас Самчук був «у вічному вигнанні». Донедавна і твори його видавалися лише за кордоном. В УРСР вони заборонялися як шкідливі, антира- дянські, а самого письменника офіційна критика називала співцем куркульства і націоналістом.

Насправді він був палким патріотом України. Це підтвер­дили його життя і творчість. Уболівав за майбутнє Вітчизни, хотів, щоб вона «вирвалася з мінімалістично-пасивного, солодко-елегійного, нейтрально-споглядального настанов­лення і набула трохи динаміки драматизму, шорсткості прози, тверезості математики». Йому імпонували «при­страсті Марка Пола, Колумба»—постійний неспокій пошуку, розширення світогляду. Як зізнавався, не ідеалізу­вав «ставок, млинок, вишневий садок», хоч і не заперечу­вав. З рідної Дермані, з родини батька, спадкового селяни­на, Улас Самчук одержав інтенсивний духовний потенціал, який живив його впродовж багатьох років. Але світоглядна позиція Самчука-прозаїка, суворого й прискіпливого аналі­тика своєї доби, безперечно, визрівала та формувалася в процесі пізнання життя інших народів і країн. Ось чому він робить такі цікаві висновки, варті уваги й нині: «Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося в когось просити вибачення, до когось апелюва­ти... Здавалося, як легко було з нашої людської маси зроби­ти людей, народ, націю. Приклад Тилявки, Балабів, Андрущуків, Бухалів. Чи не могла з цього постати Данія, Англія, Америка? Але на місці того ця тотальна, універсальна духо­ва і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне?

Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціативу, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і неміч­них, яким треба було помогти, але яким не можна було віддавати в руки керма правління?»

Як бачимо, він відчуває і особисту причетність до долі України, йому болять глибокі рани її народу.

Власне, особисте життя, життя своїх односельців, рідних, друзів як невеликі, але невід'ємні частки долі всієї україн­ської нації, стають найправдивішим джерелом його творів.

За типом світобачення Улас Самчук реаліст. Проте він сповідує ідеал сильної української особистості, більш прита­манний романтикам. Ця особистість може і вміє протистоя­ти злу, знайти вихід із будь-якого становища, оборонити свою гідність. Ця риса притаманна українській літературі, що творилася в еміграції. Для О. Ольжича, О. Теліги,

Є. Маланюка, І. Багряного це була не накинута кимось ідея, а глибоке переконання, віра, без якої вони просто не змогли б вижити там, далеко від рідної землі, не змогли б уберегти власне «Я» в тому вільному, новому, але чужому для них світі.

Творча спадщина Уласа Самчука досить велика, хоча не з усіма його романами і повістями можемо ознайомитися і зараз.

Систематично почав друкуватися, потрапивши до Праги. У 1929 р. в «Літературно-науковому віснику» з'явилася но­вела «Образа». У 1936 р. майже вся мала проза складе збір­ку «Віднайдений рай».

В українській літературі Улас Самчук відомий насампе­ред як романіст, автор епопеї «Волинь» і роману «Марія».

Але в його творчому доробку є ще й повість «Кулак» (у двох частинах), написана і надрукована 1932 р. Тематично вона перегукується з «Волинню». Свого часу саме цей твір Уласа Самчука привернув увагу Олени Теліги. В ті роки писалась і «Марія».

Про визвольну боротьбу гуцулів ідеться в романі «Гори говорять» (1934, Чернівці).

Роман «Юність Василя Шеремети» (1943) писався під час поневірянь автора дорогами зруйнованої Європи. Він був наслідком ностальгічних спогадів про гімназійну юність, які повели на рідну Волинь, «оживили» тодішнє товариство, нагадали про перше кохання. У 1944 р. твір відзначено пре­мією «Українське видавництво» у Львові.

Проживаючи в Канаді, упродовж багатьох років Улас Самчук працював над трилогією «Ост» (1948—1982). Вона складається з трьох книг:

1. «Морозів хутір» (1948)

2. «Темнота» (1957)

3. «Втеча від себе» (1982).

Це масштаб­ний, багатоплановий твір. Дія відбувається в Україні, у третій книзі—в Німеччині та Канаді. У центрі твору — родина Морозів, що стала учасницею всіх складних подій в Україні, починаючи з 1917 і аж до 60-х рр.

Про героїчну боротьбу Української повстанської армії на Волині, що уособлювала національний рух Опору проти двох імперій (фашистської та радянської), йдеться в пригодницькому романі «Чого не гоїть вогонь» (1948—1958 рр.). В українській літературі Улас Самчук порушив цю тему першим. Твір має захоплюючий сюжет. Головні герої Яків Балаба і його кохана Поліна викликають щирі симпатії як патріоти своєї землі та як люди, чиї долі склалися так непросто.

У романі «На твердій землі» (1967) розповідається про життя в Канаді українських переселенців.

Улас Самчук—автор мемуарів «П'ять по дванадцятій» (1954), «На білому коні» (1956), «На коні вороному» (1974). У книзі «Планета Ді-Пі» (1979) зібрано щоденникові записи, листи письменника.

Уласа Самчука справедливо називали «Гомером україн­ського життя XX ст.». Він створив неповторну художню панораму своєї епохи, показав рідний народ у періоди ви­рішальних випробувань, особливо в епопеях «Волинь», «Ост».

Це — письменник-традиціоналіст, реаліст, епік. Його індивідуальний стиль відзначається детальними, розлогими, «спокійними» описами побуту, праці різних суспільних верств, але насамперед селян. Він спромігся глибоко про­никнути у внутрішній світ українського селянина, психоло­гічно вмотивовано передати його емоції, переживання, думки.

Щоправда, іноді в ці об'єктивовані описи вкраплюються публіцистичні відступи —Улас Самчук все ж не стримуєть­ся і вирізняє в зображуваному якісь важливі моменти, ана­лізує ті чи ті життєві ситуації, хоча в більшості випадків свої висновки чи узагальнення вкладає в уста провідних героїв. Публіцистичність притаманна всій еміграційній літе­ратурі 20—30-х рр., бо життя багатьох письменників за кордоном було продовженням тієї ідеологічної боротьби за вільну Україну, яку вони проводили вдома. Звісно, це відби­лося на тематиці, ідейній спрямованості, стильових особли­востях їхніх творів. Публіцистичність, яка часто проникала в текст, зменшуючи його художню вартість, викликана насамперед тими важливими для відродження національної свідомості, хоч і не мистецькими функціями, що їх ця літе­ратура мусила виконувати в репресійні роки. Та все ж українські митці прагнули там, далеко від рідної землі, але й далеко від усякого ідеологічного тиску, творити, за висловлюванням Уласа Самчука, «велику літературу» (так називалася його доповідь на першому з'їзді МУРу в 1945 р.).

Образи-персонажі творів Самчука живі, яскраві, без штучної ідеалізації. По сторінках романів розсипано чудові українські пейзажі. Тут Самчук—справжній поет, залюблений у красу рідної землі, хоча ту красу більше доводилося носити з собою в серці, аніж спостерігати в дійсності. Водночас пейзаж його не перенасичений метафорами та епітетами, навпаки, дуже точний, ощадний, доречний, реа­лістичний. В основному він переданий через сприймання героя, через його враження від природи, є своєрідним відбитком настрою.

Твором « Волинь » Улас Самчук увійшов в українську літерату­ру XX ст. і став відомим у світі.В одному з відгуків на перші публікації розділів роману писалося: «"Волинь" видвигнула автора в перші ряди української літератури. Під теперішню пору У. Самчук — це дійсно, хто знає, чи не одинокий корифей українського письменства... У. Самчука можна поставити поруч Кнута Гамсуна і Раймонта...».

Нагадаймо, що над твором письменник працював протя­гом 1931—1937 рр.— в Україні то якраз був час розгулу репресій, і багатьом довелося вмовкнути добровільно чи примусово.

Слава прийшла до нього якось несподівано.

Перша книга трилогії «Куди тече та річка» почала друку­ватися в журналі «Дзвони» (Львів) з 1931 р. Аж до 1934 р. з числа в число переходило продовження роману, якого чита­чі чекали з нетерпінням. У 1934 р. вийшла перша книга тиражем 1000 примірників, одначе цього виявилося замало, і тираж було потроєно. У. Самчук згадує цю подію як сенсаційну. В польській та українській пресі з'явилися численні відгуки. Львівське товариство письменників і журналістів ім. І. Франка присудило «безмежно щасливому автору» першу премію. У 1936 р. «Волинь» було перекладе­но і видруковано в Польщі. Невдовзі побачили світ наступні частини твору, видавництва охоче почали друкувати інші твори—«Кулака», «Марію», збірку «Віднайдений рай», «Гори говорять».

Причину такого стрімкого злету Уласа Самчука роз'яснює тогочасна критика. «Самчук представляє найбільш ба­гатий темперамент західних земель», «Книжка Самчука — правдиве життя, дійсне мистецтво й цінний покажчик життєвого шляху»,—писала «Нова зоря». Журнал «Обрії» підсумовував: «"Волинь" Уласа Самчука належить якраз до таких творів, що поглиблюють зміст реального життя, дають йому "вищий смисл"»

Сам же автор так пояснював задум роману: «Мені хотілося внести в нашу побутову літературу трохи філософ­ської і проблемної тенденції, дати повніший і точніший образ нашого села, аніж це робилося до цього часу».

І задум його успішно здійснився.

Роман-епопея складається з трьох частин:

1. «Куди тече та річка» (1934)

2. «Війна і революція» (1935)

3. «Батько і син» (1937).

Події, зображені в творі, відбуваються в короткому часі: початок XX ст. і до 30-х рр. Географічно Волинь—північно-західна частина України, але її межі поступово пересува­лися на схід. Нині це Волинська, Рівненська, Житомирська області. З початку XX ст. перебувала під владою Польщі. У 1914—1918 рр. на її території точилися бої між поляками та більшовиками; в лютому 1918 р.— між Центральною Ра­дою та більшовиками. В 1921 р. за Ризьким договором схід­на частина Волині перейшла до УРСР, але західна лишалася під Польщею до 1939 р.

Починаючи з 1917 р. тут теж відбувається рух україн­ського відродження, очолюваний національно свідомою інтелігенцією. Діяла «Просвіта», згодом—ОУН, підтриму­вався зв'язок з Галичиною. Польська влада не мирилася з таким «зухвалим» поводженням українців, і в 30-х рр. терор посилився.

У центрі роману—широка панорама селянського життя, побуту, тяжкої праці біля землі, показана через долю вели­кої родини Довбенків: Матвія і Насті, синів Василя, Володька, Хведора, дочок Катерини та Василини. Це, власне, хроніка одного роду. Так, дія відбувається в короткому часі, але час той акумулював у собі найважливіше, що «просвіти­ло» минуле сім'ї та спроектувало її майбутнє.

Це і хроніка життя волинського краю, що про нього письменник каже так гордо: «Край цей уміє жити, край цей уміє працювати». Складні ідеологічно-політичні протистояння, які роздира­ли Україну в першій чверті XX ст., тільки торкнулися цього благословенного краю (загибеллю найстаршого сина, вояка УНР Василя, кількома з'явами на хуторі більшовиків). Щоденне життя родини минає у традиційних хліборобських проблемах, у тяжкій праці біля землі серед розкішної природи. В розлогі, детальні описи побуту, праці Улас Самчук вкладає всю душу, бо пише про рідне оточення, відоме з дитинства, учасником подібних подій був і сам. Чимало персонажів роману мають реальних прототипів, а найперше власна родина автора, він сам - тому в образі головного героя Володька так багато автобіографічного. Але найголовніше в творі — це глибоке проникнення у психологію селянина-волиняка, господаря на власному ху­торі, істинного господаря на цій землі.

В ширшому сенсі — господаря своєї долі.

Володько дуже любить свою землю і не цурається праці на ній, допомагає батькові, проте шлях його інший. «Батько знають своє, я — своє. Я не хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої діди. Хочу жити краще. Не хочу сіяти й орати. Хочу щось інше робити»,— каже він матері. Прагне вивчитися і піти в інший, ширший світ. Автор ретельно простежує становлення характеру Володька, формування його світогляду, пробудження в ньому почуття національної гідності, визрівання в ньому сильної особис­тості. Це робиться психологічно тонко, ненав'язливо. Володько показаний у стосунках із рідними, серед одноліт­ків, у моменти інтимні, ліричні. Неприваблива дійсність ото­чує хлопця, час від часу дає про себе знати: розігнано семі­нарію і ніде вчитися, більшовики відбирають хліб, коней, приходить страшна звістка про смерть Василя... але то лише тло. Взагалі в творі автор майже не зосереджується на полі­тичних моментах. Найцікавіше в романі—це люди, з яки­мись особливими, неповторними рисами характеру, яких годі було й шукати у творах радянських письменників. А вони ж були в житті, існував і такий тип українця, котрий міцно стоїть на своїй землі, тримається своїх коре­нів, знає, чого хоче від долі: сіяти хліб, ростити дітей і дава­ти їм майбутнє.

Кульмінаційною книжкою в трилогії є третя — «Батько і син».

Вічний конфлікт батьків і дітей тут розглядається теж особливо: як взаємозв'язок поколінь, неперервність одного роду. У «Волині» все в'яжеться міцним вузлом.

Такою ж сильною особистістю в романі є й батько Володька Матвій — «людина, що ніколи не встала раніше за сонце».

Матвій міцно стоїть на своїй землі, дітям дає повну свободу вибору. Його працю продовжить наймолодший Хведір. А Володько нехай учиться, Матвій переконаний, що «...земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: коли ми біля плуга, там на горі сидять вужі—нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все! Ми, чесні люди, що родились тут, і тут наше місце!». Це позиція свідомого українця, справжнього господаря на своїй землі. Оптиміс­тична, утверджуюча кінцівка твору. Після трагічної ночі Матвій знову встає разом із сонцем і йде в поле. Він мусить бути біля землі —як «сторож її непохитний». Але чи так буде завжди? На це питання У. Самчук шукатиме відповіді в наступних своїх творах.



3 Роман «Марія» (задум, тема, образи).

Коли писався цей твір—у 1932—1933 рр. — в Україні лютував голод, штучно влаштований, з метою винищення селянства, тих Матвіїв-господарів, котрі годували народ, були найпершими носіями української ментальності, воле­любного духу. Голод забрав мільйони життів, невинних жертв сваволі та безчинства. Зовсім свіжими слідами цих страшних подій пішов і автор. Він присвячує твір «Мате­рям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933». Вже 1934 р. «Марію» було видруковано окре­мою книжкою у Львові. Перед читачем постала жорстока правда про становище українського селянства після рево­люції 1917 р. З цієї причини «Марію» в СРСР було заборо­нено.

У цьому творі, як і в попередніх, Улас Самчук проявив себе суворим реалістом, побутописцем українського селян­ства. Йому притаманна традиційність зображення: реаліс­тичні картини-описи побуту, праці постають через спокійну оповідь, без тієї надмірної емоційності, яку можна спосте­регти в літературі 20—30-х рр. Маємо тут і традиційний любовний трикутник: Корній—Марія—Гнат. Описи зов­нішності героїв теж традиційні, щоправда, без зайвої деталі­зації. Портрет створюється двома-трьома штрихами, які передають погляд, одяг, поставу.

Марія —сільська красуня, інакше не зав'язався б любовний трикутник, бо сирота, а отже, бідна: «Виграють оті чорнезні, оті бездонні... Гляне—опалить... А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум'ям горять. Картина—невгомонна, співоча картина».

Корній, якого кохає Марія,— широкоплечий красень: «Високий, барчистий, міцний виголений червоний карк... Одягнений пишно, чисто, у правій руці кашкет без дашка зо стрічкою. На стрічці напис і дві котвиці на кінцях».

Але Марію любить Гнат, і любить сильніше, аніж Корній. Та Гнат непоказний, ще й каліка. Ось він дивиться в розбите дзеркало: «Моргнув рижою бровою і все завер­шив чортівськи звабливою усмішкою».

У. Самчук не ідеалізує своїх героїв. Кожен із них має живе, природне обличчя, поводиться відповідно до розвитку дії, часто замислюється над своїми вчинками сам або ж автор супроводжує оповідь психологічно ненав'язливим коментарем. Для прикладу можна згадати поведінку Марії в шлюбі з Гнатом із тих часів, як повмирали її діти і Корній прийшов із служби у відпустку. То була поведінка розпут­ної жінки, але вона психологічно вмотивована, і читач сприймає її без упереджень. Марія—сильна натура, вона не боїться кинути виклик долі, якщо та не посилає їй щастя: «Робилося шкода затраченого дівоцтва. Хотілося мститися комусь, а що під рукою Гнат, так на нього все. Він, а не хто інший винний. Він, рижий, з маленькими гострими очима, упиром впився у її соковите дівоцтво і висмоктав з нього перші найсолодші соки. Так вона ж йому задасть!».

Твір має підзаголовок: «хроніка одного життя». Загаль­ний стиль викладу цілком відповідає хронікальному жанро­ві— про Маріїне життя розповідається в чіткій часовій послідовності. Але композиція має своєрідне кільцеве обрамлення: вже з перших рядків ідеться про завершення земного буття Марії: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі». Такий урочисто-піднесений, у якійсь мірі підсумковий, зачин налаштовує на сприймання всього життя Марії через призму якогось вищого сенсу. Далі, ніби на екрані, «прокручується» її існування, починаючи від народження. Вся історія розділена на три періоди, які вкладаються в розділи «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб». Кожен із них є також розповіддю про певний етап у житті українського селянства.

У «Книзі про народження Марії» йдеться про сирітське дитинство дівчини, її наймитування в чужих, кохання до Корнія і життя з нелюбим Гнатом аж до розлучення. Власне, йдеться про народження жінки, особистості, її формування і змужніння. Нарешті, стала такою сильною і рішучою, що розірвала невільницькі пута і вирішила жити спочатку, з коханим Корнієм: «Здається, тільки родилася, тільки зачинає свобідно, по-своєму жити і справедливо дивитися на великий Божий світ».

«Книга днів Марії» —там уже інша людина, яка знайшла себе, нарешті, стала вільною в почуттях і діях.

Нелегко починалося для неї нове життя. Корній бідний (дерева не плодоносили, не було клуні, мало поля) і леда­чий. Мав тільки матроський «кльош», «кілька з викладеним коміром сорочок» і гармонію, на якій грав у неділю —тоді «Марія з побожністю слухала його гру».

Поступово тяжкою працею збільшили свою «господар­ку», розширили поле, поставили нову хату—а з цим зростала і міцніла родина, глибоко приростала до цієї землі, яка принесла їм достаток, злагоду, спокій у душі. Цей другий етап життя Марії та всіх її односельчан завершуєть­ся революційними подіями, нарешті—встановленням «настоящей селянської власті», на яку покладають надії односельці. В цей час донька Марії Надія одружується з колишнім матросом Архипом. Весілля символізує собою зародження нового життя на селі, сповненого сподіваннями і здійсненням багатьох мрій. За святковим столом середній Корніїв син Максим, відомий леда­що і балагур, починає вчити усіх новій науці —соціалізму і марк­сизму. В сюжеті ця сцена досить красномовна.

Гості обурюються: «Чесна і розумна людина такого не вимо­вить... Шмаркач він є...». Батько виганяє Максима.

«Бацила розкладу родини на­трапила на свій ґрунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчили­ся. Сонце так само сходило і захо­дило. Але знаки на сході все біль­ше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі корніїв і марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...» —таким узагальнюючим підсумком завершується цей роз­діл. У ньому звучить схвильований голос автора, бо не міг стрима­тися.

Третя частина «Книга про хліб» розповідає про «початок кінця» — тотальне винищення українського селянства в 30-х рр., витравлення з нього власника, господаря, годувальника. Забирали все: молотарки, худобу, коней, пашню, хліб. Насильно заганяли в «комунії» та «совхози». На колись родючих землях тепер «буяли катлаті бур'яни», під осінніми дощами гнило зібране збіжжя. Селя­нин не швидко скорився новій владі, бувало й так: «дядьки вхопилися до обрізанки. Піднімалося село за селом...». Максим вірно служить новій владі, виганяє батьків із хати, молодшого брата Лавріна репресовано. Але найстраш­ніше— втрачалася віра в можливість праведного, людяного життя...

Таку широку, монументальну картину тогочасного українського села малює Улас Самчук. Зіткана вона з бага­тьох красномовних деталей і фактів, болючих діалогів і монологів. Ось один із роздумів-зізнань Корнія: «У тому, Маріє, що дала мені земля, — пізнав радість. Радів, коли спричинився до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована... Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до тої комунії і там щовечора настав­ляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба?». Це звучить наче крик знівеченої, але ще нескореної душі.

Як кульмінація схвильованої авторської оповіді — страшні картини голодомору в колись багатому «куркуль­ському» селі.

Весь Маріїн рід розпався остаточно. Найстарший син Демко загинув ще в німецькому полоні. Лаврін репресова­ний. Вмирає від голоду онука Христинка, вішається опухла донька Надія. Корній убиває відступника Максима, а сам іде вмирати в поле разом із старим псом. Зникає остання опора Маріїна—старий Гнат, що став ченцем. Нарешті, вмирає і сама Марія. Нікого не лишилося з її роду. А хто ж відродить колишню, Маріїну Україну? Діти Максимів-відступників? Таким німим запитанням завершується роман. Цей трагічний кінець—наслідок глибокого болю письмен­ника за майбутнє України, бо як селянський син він знає, що життя без майбутнього втрачає свій сенс.

«Марія» містить кілька основних мотивів, які вирізняються в структурі тексту, загалом описово-розповідному. Вони тісно пов'язані між собою, тому скріплюють, цемен­тують його в єдине ціле.

Найперше це мотив праці, як невід'ємної частини існу­вання селянина. Праця в романі показана не лише як осно­ва активного діяння, життя взагалі. Вона є потужною рушійною силою не лише матеріального буття, а й духовно­го наповнення людини. Завдяки їй вона міцно стоїть на ногах, впевнена в завтрашньому дні, має повагу, авторитет. Традиційне народне світобачення відбилося в цій позиції автора.

Самовіддана праця зробила з Марії заможну селянку, поєднала, нарешті, з Корнієм. Завдяки вродженому працелюбству витримувала всі несподіванки долі, після пожежі сама, без Корнія, відродила своє родинне гніздо. За те, що господар, «майстер на всі руки», поважали в селі Гната. Праця допомогла Корнієві стати людиною, авторитетним господарем—йому «все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звич­ки. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною»,—так підсумовує пи­сьменник.

Без праці селянин не має основи під ногами, але без любові його життя втрачає свій сенс. Мотив любові наскрізь пронизує твір.

Палке кохання Марії до Корнія перебороло все на своє­му шляху: довгу семилітню розлуку, обтяжливий шлюб із Гнатом, душевну порожнечу, яка гнітила, забирала сили. Ту порожнечу Марія хотіла заповнити дітьми—не вийшло. Прикметна деталь: всі діти, спільні з Гнатом, повмирали — їх народження не освячене коханням. Із любов'ю в Маріїне серце прийшла умиротвореність, всепрощення, ніжність до всього світу, енергія і сила—духовний світ поширшав. Згадаймо, з яким завзяттям узялася за господарювання, коли вернулася до Корнія. Якою вільною відчула себе, коли розв'язала шлюбні пута, ніби повернулася до себе істинної.

Багато значила любов і для Гната, хай і не розділена. Вона зробила його терплячим (лише раз штовхнула на хибний шлях, коли підпалив Маріїну хату), мудрішим від інших, любов ніби підняла його над таким недосконалим світом. Це він у час тяжкого випробування—голодо­мору— намагався вселити односельцям надію на майбутнє: «кривий, висушений дідок, з ціпком в кістлявій руді, з мудрими, грізно насупленими очима».

З образом Гната чи не найбільше пов'язаний мотив граждання. Все життя його минуло в самотині, в даремному чеканні свята душі. Цього свята так і не діждався. Страждання очистило душу Гната, оживило її, зробило чутливішою до горя інших.

Душевні муки Корнія починаються відтоді, як він став сподарем, як усвідомив себе ним. Йому заболіло, коли брали коня, підтоптали чесне ім'я селянина. А як страждає Корній, не в змозі нагодувати доньку, дружину, маленьку внучку. Апофеоз страждання Корнія — в кульміційній сцені вбивства відступника сина. І в Маріїному житті більше страждання, аніж радості. Її муки почалися ще в ранньому дитинстві, коли залити­ся сиротою. А скільки вимучилася, чекаючи в дівоцтві на прихильність Корнія. Справжнім потрясінням була несподівана смерть первістка. Звістка про загибель Демка не так приголомшила — життя трохи загартувало. Нелюдські муки гримувала, коли опинилася з вини Максима без рідної хати чи коли несла вузлик з харчами для наймолодшого Лавріна у в'язницю.

Наскрізним мотивом проходить у романі образ Божої Матері.

Пресвята Діва Марія — особлива постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох поколінь. Закономірно , що свою героїню Улас Самчук назвав Марією. Ім'я це в давньоєврейській мові означає «піднесення». В Україні воно досить поширене. У такий спосіб ним підкреслюється повість образу Марії, водночас він є уособленням материнства, основи життя на землі, уособленням самої раїни.

Мати Божа — заповітний острівець у духовному житті родини. До Марії, Святої Матері, радить звернутися героїні священник під час похорону первістка, звернутися за гримкою в такому тяжкому горі. Як найдорожчу реліквію забирає Марія ікону Божої Матері з собою, коли йде від Гната. Згодом не раз стоятиме перед дорогим образом, литиметься і в годину печалі, і в сонячний день. Відтак Мати Божа ввійде в душу Маріїну, стане від'ємною частиною її єства, буде там, куди не заглядає жодне людське око.

Твір закінчується трагічно — від голоду помирає Марія — зачинателька роду свого, «...покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілу­вало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч... Ніч вічності».

Ця смерть у пору квітучих садів і повного, тяжкого міся­ця сприймається як щось протиприродне, насильницьке, як наслідок колективізації та голодомору, а тому звучить як засторога, попередження про можливість знищення Украї­ни, символічним втіленням якої є і сама Марія.
Питання для самоперевірки:
1 Чому багато десятиліть творчість Уласа Самчука була невідомою в Україні?
2 Чому йому прийшлося починати навчання в Російській імперії, продовжувати в Українській державі та в Речі Посполитій, а закінчувати у Чехо – Словаччині?
3 Чому письменник у своєму романі «Марія» вдався до відтворення подій у хронологічному порядку?
4 Як ви сформулювали б тему твору?

Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [ 4 ] с.294-312 , [ 5 ] с.391-410
Заняття № 60

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка