Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка14/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25
Тема. Українська література ІІ пол. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. Вступ.
План
1 Процеси оновлення літератури (кінець 50 – х – 60 – ті роки).

2 Українська література в роки застою (кінець 60 – х – початок 80 – х років).

3 Ідейно – естетичні пошуки сучасної української літератури (кінець 80 – х років).
1 Процеси оновлення літератури (кінець 50 – х – 60 – ті роки).
Чимало було в нашому суспільному житті "історичних подій", для яких це визначення згодом виявилося пишномовною гіперболою. А от XX з'їздові КПРС таки справді судилося відіграти історичну роль у долі країни, в активізації всіх сфер соціального, економічного, громадсько-культурного буття її народів. Це пов'язано насамперед із розвінчанням культу особи Сталіна.

До людей почала пробиватися правда про "кривавого Торквемаду"

(Д. Павличко). І хоч була вона ще дуже неповною, викривленою (бо ж культівська, авторитарна психологія мала міцне коріння — навіть серед викривачів), усе ж і в такому переполовиненому вигляді поклала початок відновленню історичної спра­ведливості, загальнолюдських моральних норм здоро­вого суспільного життя, його демократизації. Після смерті "батька всіх народів" минуло три роки (з'їзд відбувся в лютому 1956-го), але тінь тирана та випле- каної ним системи утисків не була остаточно розвіяна ні доповіддю М. С. Хрущова, ні опублікованою в липні того ж року постановою ЦК КПРС "Про подолання культу особи і його наслідків", ні навіть початком реабілітації жертв репресій. Повільно, крок за кроком, вивільнялося суспільство від пут авторитарності, ску­тості, страху, але так і не змогло зробити цього остаточно, що й призвело згодом до повторення історії вже у вигляді брежнєвського фарсового "культу" та його аж ніяк не комічних наслідків.

Не менш драматичним було й долання уніфікаторських тенденцій у мистецтві, літературі. Адже на той час вульгарно-соціологічні уявлення про допоміжну, прикладну, ілюстративну роль художньої творчості були доведені вже до абсурду. Нормативні приписи естетики "соціалістичного реалізму", помно­жені на їх догматичне тлумачення, з одного боку, сковували творчу свободу, фантазію митців, а з дру­гого — не дозволяли відображати життя таким, як є, вимагаючи під виглядом показу його "революційного розвитку" бадьоренького лакування реальної дійсності, згладжування її суперечностей до рівня конфлікту "хорошого" із "ще кращим" тощо.

Недарма ж літературній сірятині, творам посереднім і "благополучним" жилося легше, ніж вистражданим, позначеним карбом нелукавого у Слові таланту ("Україна в огні" О. Довженка, "Чотири шаблі" Ю. Яновського, збірка "Правда кличе!" Д. Павличка та ін.). А все ж ні репресії 20-х і 30-х років, що вигубили цвіт творчої інтелігенції (зокрема, з тисячі письменників країни — половину українських), ні паплюження найяскравіших здобутків кінця 40-х ("Слово про рідну матір" М. Рильського чи "Жива вода"

Ю. Яновського), ні адміністративно-командні нагінки початку 50-х (та й подальші спроби регла­ментації у сфері культури) не витравили в естетичній свідомості, художній пам'яті народу отого, мовлячи словами І. Франка, "вічного революціонера", духу, "що тіло рве до бою".

Виростало нове волелюбне покоління — дітей, а точніше "пасинків війни", сиріт і напівсиріт, вихо­ваних в екстремальних і безкомпромісних умовах, безмежно відданих Батьківщині, її найсвітлішим ідеалам, у чомусь наївних, світлих у своїй вірі, не заляканих ще маховиком новітньої інквізиції і не вражених синдромом "гвинтикової" свідомості. Четвер­токурсник факультету журналістики Василь Симоненко у написаному 1955 р. (і надрукованому тільки тепер, 1988-го) вірші "Толока" з притаманним йому максималізмом таврував тодішню безрадісну ситуацію на витоптаній поетичній ниві:

Поезія безплідна, як толока.

Усе завмерло, мов пройшла чума, —

Немає Брюсова, немає Блока,

Єсеніна і Бальмонта нема!

Біля керма — запроданці, кастрати

Дрижать від жаху в немочі сліпій...

Коли б оту толоку розорати,

Шевченко міг би вирости на ній!
Дещо забігаючи наперед, скажемо, що "ко­лективний", "сукупний" Шевченко таки виріс на дружно й затято оброблених "шістдесятниками" пере­логах нашої духовності. Звичайно — у нових історичних умовах та формо-змістових, зображально - виражальних вимірах, але з такою ж силою всеперемагаючої любові до рідного народу та його братів по долі, ненависті до деспотів і сатрапів, із загальнолюд­ською напругою "причетності планетарної", виходу на рівень "вічних партитур" (І. Драч), космічного само­усвідомлення людини й водночас животрепетної уваги до її конкретно-особистісного "Я", до долі "баби Онисі" (В. Симоненко) чи "дядька Гордія" (І. Драч), із такою ж глобально-апокаліптичною пересторогою людству ("Прелюд № 13" М. Вінграновського) та вірою в силу Слова.

Рецензуючи згодом третю збірку поезій Ліни Кос­тенко "Мандрівки серця" (1961), той же В. Симоненко відзначить успадкування її авторкою традицій Шев­ченка, Франка і Лесі Українки, виділивши, зокрема, рядки про те, "що на цій планеті, відколи сотворив її пан-бог, ще не було епохи для поетів, але були поети для епох".

Додаймо до вже названих імена Б. Олійника і В. Коротича, Б. Нечерди і

П. Скунця, В. Коломійця і Р. Лубківського, В. Голобородька, П. Мовчана,

В. Забаштанського, Р. Третьякова, С. Тельнюка... і матимемо далеко не повний перелік поетів, чия творчість ознаменувала початок нової епохи в історії нашої літератури. Справді, не легкою і не встеленою трояндами була та епоха для "новобранців поезії": їх намагалися то причесати і підстригти "під одну гребінку", то, навпаки, розмежувати на "складних" і "простих" і протиставити одних одним або всіх разом - представникам старших поколінь... А то — після горезвісного виступу М. С. Хрущова проти "фор­малістів" та "абстракціоністів" — почали вишукувати і в них не тільки ці, а значно дошкульніші "ізми", - аж поки, на початку 70-х, дехто (як, наприклад, талановитий поет Василь Стус) опинився за ґратами, щоб повернутися на рідну землю лише в домовині та в непідкупному Слові, а дехто (як Василь Голобородько) був на чверть віку приречений мовчати в умовах "добровільного заслання" в рідному селі.

І хоча літературні "підмайстри" починали, як то й водиться, з відкидання, заперечення задавнілих стереотипів, у тому числі й штампів образного мислен­ня "майстрів", але це заперечення стосувалося не всього доробку старших, а справді-таки гіршого в ньому, на користь кращому, некон'юнктурному. Своєю чергою, поети, що вже були на той час "живими класиками", долаючи в собі як забронзовіле й зако­стеніле, так і суєтне й неістотне, подали творчій зміні приклад толерантності, розуміння, підтримки. Художні шукання молодих підтримували усними й друкованими відгуками П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, А.Малишко, О. Гончар,

П. Загребельний, І. Муратов, А.Мисик...

Завдяки такому творчому діалогові літературних "батьків і дітей" відбувалась інтенсивна взаємодія різних естетичних принципів і манер письма, традицій і новаторства, що викрешувало яскраві іскри поетично­го вогню, навзаєм приносило вагомі художні здобутки. Період "третього цвітіння" переживає М. Рильський, мудро й несуєтно осягаючи нерозривність зв'язку людини і природи, "красивого і корисного". Його відома стаття "Батьки і діти" розважливо поціновує ситуацію зміни-спадкоємності поколінь, здобутки та певні недохопи молодих поетів. "Люблю нашу молоду літературу" — цей заголовок статті А. Малишка говорить сам за себе. А Малишко-поет употужнює фольклорне начало у власній творчості, збагачує її щемкою темою "дороги під яворами" — дороги до витоків життя, любові, мудрості, таланту. Завершує свої давні задуми (вони переслідували його ще з 20-х) В. Сосюра. В результаті народжуються його сповідальна повість "Третя Рота", поеми "Розстріляне безсмертя" та "Мазепа". Щоправда, вони не могли бути опубліковані навіть у період "хрущовської відлиги" і з'явилися в світ лиш тепер (Вітчизна. — 1988. —

№ 1, 2, 12; Київ. — 1988. — № 1.). Цілі поклади мемуарів залишає після себе П. Тичина — і вони приходять до читача, ніби продовжуючи світло цієї ніжної, лагідної натури та її понівеченого деспотизмом таланту. За недавнім спогадом М. Вінграновського, "в розмові з одним високим функціонером, коли той вимагав, щоб Тичина вивер­нув проти нас кожуха, то навіть тихий, делікатний Тичина не стримався і закричав: "Ви що, нашими руками хочете переломити хребти і цим молодим поетам?!" (Київ. —1988. — № 3. — С. 9).

Нелегко повертається в літературу реабілітований поет-харків'янин Василь Мисик (1907—1983). Свого часу його помилково заарештували замість теж без­невинного Василя Минка, що жив у тому ж будинку. Трагізм ситуації досяг дикого трагікомізму, коли це з'ясувалося, але Мисика все одно не випустили, бо треба було "виконувати план" по кількості викритих "ворогів народу". Талановитий перекладач зі східних та західних мов, тонкий лірик і аналітик людської душі знаходить чи не найточнішу відповідь на запитання, яке в 60-х роках "носилося в повітрі": "А де ж вона — сучасність?". У вірші, що так і називається — "Сучасність", Мисик одкриває її не в зовнішніх реаліях космічної доби, а в людині як мірі речей і часу: крізь неї, її свідомість він тече, полишаючи свої "зарубки" в пам'яті. І коли ти виходиш на такий рівень інтелектуального й емоційного розвитку, що сполучаєш у собі голоси минулого й теперішнього, прозираєш обриси майбутнього, тоді й живе вона, ота сучасність, у "найголовнішому: в тобі".

На жаль, обсяг вступної частини не дає змоги бодай назвати багатьох цікавих і непересічних поетичних імен. А все ж, коли говорити про ідейно-естетичний "вибух" у художній свідомості того часу, то його пов'язуємо насамперед із творчістю названих і не названих тут молодих поетів-шістдесятників. І цілком закономірно, що цей процес почався саме з лірики як найбільш мобільного та безпосереднього в реагу­ванні на явища навколишньої дійсності літературного роду. Звідси — і сильний публіцистичний струмінь у ліриці того періоду. Але ця публіцистичність компен­сувалася виболеністю, злютованістю думки й почуття, ідеї та образу.

Формувалось неповторне обличчя української поезії другої половини XX століття, основними рисами якої ставали спрагла увага до особистісного начала, углибання в історію рідного народу, пристрасне обсто­ювання найсвітліших гуманістичних загальнолюдських ідеалів і цінностей, широке залучення контексту світової літератури, органічний сплав інтелектуалізму й почуттєвої напруги. Поезія прагне осягнути, включити в естетичне поле й великі наукові відкриття доби — проникнення в таємницю ядра і гена, вихід людини в безмежжя Космосу, водночас застерігаючи від руйнування світової гармонії агресивним, часто нерозумним втручанням морально не готової до цього людини.

Над художнім розв'язанням філософських аспектів буття "людини космічної" замислюється й поетична драматургія в особі Олександра Левади (нар. 1909). Його драматична поема "Фауст і смерть" попереджу­вала про небезпеку передачі технократичному мозкові (його втіленням є у творі Механтроп — тобто ме­ханічна людина) не лише творчого генія, а й мо­ральних вад людини земної.

Широку популярність мала й комедія Олексія Коломійця (нар. 1919) "Фараони". А далі, аж до п'єси цього ж автора "Дикий Ангел" (1978), удостоєної 1980 р. Державної премії СРСР, українській драматургії є не багато чим похвалитися. Надто живучою ще були дрібноконфліктність, мелодраматизм, острах перед правдивим зображенням соціально значущих колізій і перипетій.

Зате на ниві кінодраматургії з'явився цілий ряд цікавих і самобутніх творів, з чим пов'язуємо яскравий спалах цілком оригінального у світовому кіномистецтві "українського поетичного кіно". Спалах, який, на жаль, досить швидко загасила "пожежна команда" перестрахувальників од культури. Двадцять з гаком років чекав на прем'єру дивом уцілілий фільм Ю. Іллєнка та І. Драча "Криниця для спраглих", тоді як спраглих поїли дистильованими та імпортними трун­ками. Під кінопрокатне сукно фактично були покладені й такі шедеври, як "Тіні забутих предків", "Вечір на Івана Купала", "Пропала грамота", "Камінний хрест", "Білий птах із чорною ознакою", — і досі нечасто ними балують глядача. Що ж до кіноповісті І. Драча "Криниця для спраглих", то автор видав її як літературний твір разом із другою кіноповістю "Іду до тебе" до 100-річчя з дня народження Лесі Українки (1970). Але тираж книжки "Іду до тебе" (15 000 прим.) не зробив цих творів надбанням "широкого" читача. А шкода, бо кіноповістю "Криниця для спраглих" І. Драч починав з тієї високої ноти, на якій скінчив О. Довженко своєю "Зачарованою Де­сною".

Ніби у сповільненій зйомці, з певним відставанням од поезії, подібні ж процеси відбулися і в нашій прозі: така ж діалектично суперечлива взаємодія традицій і новаторства, естафета поколінь, наочним втіленням якої може бути творчість двох братів Тютюнників — Григорія і Григора. На окремий розгляд та уважне читання заслуговує нині художній доробок цілої пле­яди прозаїків, що дебютували в 50-х — 60-х: Ю. Мушкетика, І. Чендея,

Б. Харчука, Р. Іваничука, Р. Федоріва, В. Міняйла, Вал. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, А. Мороза, М. Томчанія...

Поглиблювався аналітизм та історизм української прози, апробувалися різноманітні стилі та манери письма — цьому сприяло й уважніше перечитування вітчизняної та зарубіжної класики, зокрема завдяки кваліфікованій перекладацькій праці таких майстрів цієї справи, як

М. Лукаш, Г. Кочур, Борис Тен. Посилювалась увага до відтворення внутрішнього світу персонажів, психологічної мотивації їхніх учинків, відкидались заексплуатовані сюжетно-композиційні схеми з обов'язковим "чорно-білим" поділом героїв на лише "позитивних" і "негативних". Поступово дола­лась сентиментально-солодкава розчуленість, міцнів і наїжачувався саркастичними голками гумор, перехо­дячи у найкращих творах С. Олійника, О. Ковіньки чи Ю. Івакіна, О. Чорногуза в досить-таки дошкульну, соціально загострену сатиру...

Подібне бурхливе входження в літературу енергійної творчої молоді в 60-ті роки спостерігалося в усіх республіках. Згадаймо імена Є. Євтушенка й

А. Вознесенського, багатьох представників російської "сільської прози";

Р. Барадуліна і Г. Буравкіна, О. Вацієтіса і М. Чаклайса, Ю. Марцинкявічюса й Е. Ветемаа, П. Севака, О. Чіладзе, О. Сулейменова, А. Абдулли... Чимало з них не дожило до нашого часу. Василь Шукшин, Паруйр Севак, Ояр Вацієтіс, Лівіу Даміан, Нодар Думбадзе... Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Василь Стус, Борис Харчук... їхні серця, за влучним висловом Яніса Петерса, лягли у фундамент з'їзду Перебудови. Це були люди справді нового політичного й естетичного мислення, неконформісти, що згоріли в ім'я світлих гуманістичних ідеалів у їх непоганьбленій чистоті. Схиляючись нині перед їхнім громадянським і творчим подвигом, наша література прагне зберегти й примножити все краще і непроминуще з їх естетичної спадщини А ті, що вижили, виборсались із тенет застою, продовжують нелегкий герць за екологію люд­ської душі.


2 Українська література в роки застою

(кінець 60 – х – початок 80 – х років).
Не можна не бачити очевидного парадоксу в літературному процесі кінця 60-х — початку 80-х років. З одного боку, сам час брежнєвсько-сусловського парадно-окозамилювального "розвинутого соціалізму" з його численними соціально-економічними дефор­маціями, політично-правовими спотвореннями, аж до репресій супроти інакомислячих, не міг не справляти згубного впливу на художню літературу, уне­можливлюючи свободу творчості, як і будь-які інші людські свободи. І воно так і було. Цей вплив виявився в граничній заідеологізованості літератури, як і всього життя, державно-бюрократичній монополізації істини і розправах за найменше відхилення від цієї "істини згори", спрямуванні митців тільки по одному шляху — соціалістичного реалізму, а внаслідку — уникнення ними гострих суспільних проблем, ряснота поспішливих і догідливих відгуків на "злобу дня", тобто зниження громадянської відповідальності письменників перед своїм народом і поява широкого потоку кон'юнктурних творів. У критиці, літературі фактично існувала своєрідна ієрархія тем і героїв, за якою до. особливо "престижних" належали теми партії, робітничого класу, НТР, образи комуністів, "ділової людини", людей "активної дії", "масштабного мислен­ня", "індустріальної праці" тощо, а, скажімо, теми з історії України, духовного коріння й витоків особистості, навіть тема села ("поетизація села", "патріархальщина" вважалися великим гріхом!), національна проблематика (навіть саме це поняття піддавалося остракізму), образи інтелігентів, які шу­кають себе, перебувають у сумнівах, суто моральні, етичні теми ("абстрактно-моралізаторські"!) розцінювалися як менш вартісні, і якраз у них най­частіше вишукувалися різні "відступи" й "збочення".

Разом з тим — і в цьому парадокс — 15 років застою не були безплідними для української літератури. Досить згадати такі помітні в художньому процесі поетичні книжки, як "Гранослов" (1968) Д. Павличка, "До джерел" (1972) І. Драча, "На срібнім березі" (1978) М. Вінграновського, "Карби" (1978) М. Бажана, "Маруся Чурай" (1979) Ліни Ко­стенко, "Сива ластівка" (1979) Б. Олійника і численний ряд інших збірок. Або прозові твори Григора Тютюнника, перша книжка якого вийшла 1966 року і, отже, увесь творчий доробок новеліста склався саме в цю далеко не сприятливу для вільної творчості добу; чи "Лебедину зграю" (1970) В. Земляка, чи романи

О. Гончара цього часу, передовсім "Собор" (1968), твори "Диво" (1968)

П. Загребельного, "Зінське щеня" (1969) А. Дімарова, "Мальви" (1968)

Р. Іваничука, "Біла тінь" (1972) Ю. Мушкетика, "Місяць над май­даном" (1970) Б. Харчука, "Кам'яне поле" (1978) Р. Федоріва, "Чотири броди" (1980) М. Стельмаха... Навіть назване (а названо далеко й далеко не все) засвідчує, що цей період не був повним безчассям для української літератури. Для декого з письменників це і взагалі була пора появи кращих, визначальних для їхньої творчості книжок (В. Дрозд, Б. Олійник, Ю. Щербак, Р. Федорів та ін.). Інша справа, що чимало тих справжніх літературних надбань зазнавали несправедливої, образливої для гідності художників критики, безпідставних звинувачень у відступах від "класових позицій", в "ідеалізуванні національного минулого" і "очорнюванні сучасної дійсності". І внаслідку одні з них, надруковані у періодичній пресі, не виходили аж до нинішніх часів окремими книжками, а деякі були розсипані в друкарському наборі, ще інші вилучались із читацького обігу, з бібліотек. Перелік цей теж довгий — цілий сумний мартиролог, наочний доказ того, що означали на ділі часи, м'яко названі "застійними".

Відкриває його "Собор" О. Гончара — роман, спря­мований проти кар'єристів-безбатченків, психології руїнництва, духовного браконьєрства, за що він і був шалено атакований офіційною, прислужницькою критикою. Чільне місце в тому ряду займає праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", все, що чинилося довкола неї, було спрямоване буквально на знищення і самої праці, і її автора. Тут і "Мальви" (1968) Р. Іваничука, "Мертва зона" (1967) Є. Гуцала, "Полтва" (1969) Р. Андріяшика, "Іван" (1968) І. Чендея, «Меч Арея» (1972) І. Білика, "Біла тінь" (1977)

Ю. Мушкетика, "Рудий опришок" (1984) Р. Федоріва і т. ін.

Організована кампанія цькування не давала можливості ні друкуватися, ні навіть працювати Ліні Костенко, Б. Антоненку-Давидовичу, перекладачам М. Лукашу і Г. Кочуру, публіцисту С. Колеснику, літературознавцеві

М. Коцюбинській, молодому поетові В. Голобородьку та ін. Та й це ще не все. Мали місце репресивні заходи, ув'язнення й заслання для тих, хто не мирився з такою "свободою" і "ленінською національною політикою", хто відстоював право ук­раїнського народу на свою мову, культуру, де­ржавність. За ґратами концентраційних таборів опинилися видатний поет В. Стус, який і загинув у неволі, довголітнього ув'язнення зазнали критики І. Світличний,

Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, серед репре­сованих — письменник-фантаст

О. Бердник, поет В. Рубан, журналіст В. Марченко й чимало інших.

Такі були "зовнішні" ознаки літературного процесу кінця 60-х — початку 80-х років.

Все це, безумовно, позначалося на загальному стані літератури, мірі її правди й рівневі художності, кількості й різноманітності її звершень (можна тільки уявити, скільки б їх було насправді за нормальних умов для творчості), але література, зокрема ук­раїнська, виробила в процесі свого розвитку необхідний імунітет і тому, незважаючи на всі перешкоди, виявляється спроможною не припиняти руху, шукаючи щоразу для цього якісь нові можливості, несподівані путівці й річища.

Так, не маючи змоги розгорнути художнє дослідження на головному напрямку народознавства, з допомогою найрізноманітніших засобів повнокровного реалізму, українська література вдається до фольклорно-міфологічних, умовно-алегоричних, гуморо-іронічних форм відображення минулого й сучасного життя на­роду, включає виміри вічності, спираючись на грунт народного слова, пісні, сміху. Так з'являється — саме в 70-ті роки — течія химерного роману й повісті в українській прозі, серед багатоманітних і різноструктурних взірців якої — "Лебедина зграя"

В. Земляка, "Ирій" і "Самотній вовк" В. Дрозда, "Оглянься з осені"

В. Яворівського, "Дім на горі" Вал. Шевчука, "Позичений чоловік" Є. Гуцала та інші.

На кінець 70-х — початок 80-х років, коли з'явилися ледь виразні ознаки відлиги в суспільстві, в нашій прозі уже сформувалася тематично-жанрова єдність, яку можна з повним правом віднести до значних літературних явищ — український історичний роман. Спочатку завдяки творчій активності П. Загребельного (романи "Диво", "Євпраксія", "Роксолана", "Я, Богдан"), Р. Іваничука ("Мальви", "Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю", "Четвертий вимір"), Р. Федоріва ("Жбан вина", "Отчий світильник"), а далі — завдяки цікавим культуро­логічним пошукам Вал. Шевчука ("На полі смирен­ному", "Три листки за вікном") романна історія українського народу на початку 80-х років постала в розмаїтому тематичному, інтелектуально-філо­софському, естетичному виявленні. Додамо тут роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай", чий стиму­люючий вплив на розвиток художніх розвідок історії, як і взагалі на літературний процес, безсумнівний, а також сьогочасні набутки — "Яса" (1987) Ю. Мушкетика, "Журавлиний крик" (1989) Р. Іваничука та ін. Це тільки основний корпус творів, довкола якого чимало інших, що в цілому укладають солідну за змістом і формою історичну бібліотеку. Ці твори є не просто глибоким художнім освоєнням історії нашого народу, вони вносять у літературу матерію і дух національно-патріотичної проблематики, яка досі пробивалася мов крізь сніг і яка так необхідна су­часному читачеві.

Серед прикметних тенденцій 70-х, що готували і новий етап у розвитку художньої свідомості, і по - своєму внутрішні перебудовчі процеси, — ідейно-філософська самобутня творчість поетів нової генерації, що впродовж 70-х і початку 80-х років поповнювали нашу літературу.

Це — В. Затуливітер, Л. Голота, Д. Іванов, Н. Білоцерківець, В. Осадчий,

М. Воробйов, В. Кордун, затим — Ю. Андрухович, В. Герасим'юк,

І. Римарук, І. Малкович, П. Гірник...

Особливість їхнього художнього внеску полягає в свідомому неприйнятті бадьористих барабанних штампів "оспівування" і "звеличення", у заглибленому психологічному дослідженні складних духовних станів і переживань молодої людини, свого ровесника, у пошуках нових виражальних можливостей художнього слова, в духовному успадкуванні здобутків шістдесятників — хоча й на іншому стильовому регістрі, але на тому ж, коли не ще діткливішому, морально-етичному рівні.


3 Ідейно – естетичні пошуки сучасної української літератури

(кінець 80– х років).
Значення подій останнього часу важко переоцінити. Проголошена і поступово здійснювана державність Ук­раїни і демократія як принципи, як наріжні камені нашого дальшого розвитку — це й вихід на нормальні сприятливі умови для розвитку літератури та мистец­тва. Відтоді сталися справді революційні зміни в суспільній свідомості, у громадському житті, в нашому поступі до утвердження пріоритету духовності, гу­маністичних засад, внутрішньої відповідальності кожної людини за все, що діється довкола.

Було б несправедливо вбачати в нашій літературі, принаймні останнього десятиріччя, самі лише гріхи та прогалини, дрібнотем'я й меркантильність, псевдопафос, прикрашательство та "благополучизм". Уже в 70 — 80-ті роки література, гостро відчувши загрозу стандартизації і нівеляції в житті, розрив сучасника з традиціями, шукала ціннісних орієнтацій у народ­ному досвіді, в духовних витоках, у національній історії. Вона рішуче й наполегливо взялася розробляти тему пам'яті як підґрунтя духовності людини, прагнула історією виховувати в ній соціальну активність, національну самосвідомість і гідність. Водночас вона оголосила бій споживацько-прагматичній психології технократів, духовних браконьєрів, циніків-безбатченків; розвінчувала філософію "безпам'ятства", діляцтва, речовизму, національного нігілізму, присто­суванства, виступала проти екологічної експансії відомств, бюрократичних ігор командно - адміністративної системи тощо. Є всі підстави твердити, що й література готувала ідейні, моральні, філософські передумови державного відродження демок­ратичної та суверенної України.

Непересічним явищем у нашій прозі є серії повістей А. Дімарова, що склалися в циклі "сільських" (1978), "містечкових" (1983) та "міських" (1986) історій. Це твори художньо оригінальні й правдиві, перейняті критичним пафосом, позначені соціально - аналітичною спрямованістю, сказати б, "санітарною" активністю втручання у зони суспільного нездоров'я (І. Дзюба). У них гостро викриваються такі характерні для партократичної системи феномени, як лжеколективізм ("Колектив і Колядко"), фарисейство, соціальне і душевне безкультур'я, соціальний інфантилізм і побутовий деспотизм ("Дітям до шістнадцяти" й "Банани"), а також "Попіл Клааса". Характерні їхні риси — новизна ще донедавна забо­роненої тематики (випадкова зустріч слідчого 30-х років зі "своїм" колишнім, згодом реабілітованим, в'язнем і дальші взаємини між ними), психологічна вмотивованість поведінки персонажів, відсутність романтичного замилування.

Вражає своїм трагізмом повість "Боги на продаж" — сумна історія людини, вихованої в умовах наскрізь брехливої, єзуїтської атмосфери 30-х років. Юний герой твору за прикладом Павлика Морозова, чий "патріотичний вчинок" вважався зразком поведінки для юні, також ладен зректися своїх батьків як "ворогів народу". Але зрадливий учинок бумерангом повертається до нього: інші зреклися його самого як сина "ворогів народу". Внаслідок таких метаморфоз, він прийшов до життєвого фінішу черствим і жор­стоким циніком, який презирливо й озлоблено дивився на весь світ.

Широкого розголосу в пресі зажив і своєрідний за формою (твір складається з трьох самостійних книг - сповідей) роман В.Дрозда "Спектакль" (1985), у центрі якого — образ дволикого письменника-конформіста, морального пристосуванця Петруні, чиє життя — спектакль, де він грає фальшиву роль. Зрештою, усвідомивши це, герой саморозвінчується, вдаючись до безжального, сатирично-гротескного аналізу свого роздвоєння та спекулятивно засвоєних житейських орієнтирів і сумнівних цінностей. Сувору, але правдиву оцінку творчості Петруні дав один із героїв твору: "Усе в твоїх останніх книгах є, а життя нема, правди нема..." Виборсуючись із компромісів, Петруня намагається подумки запевнити себе, що "він завтра житиме по-новому", але в можливість його відродження не йметься віри: надто пізно. Тому як вистражданий висновок сприймаються слова автора: "Будувати себе нового можна лише на підмурівку, який корінням — у ці поля, у пам'ять про батьків твоїх, у рід, у твій люд, який ти навчився голосно звати народом. Без такого підмурівку все, тобою збудоване, розсипатиметься в порох, і викохане тобою в трудах гінке, але безплідне дерево безплідним всох­не".

Помітним явищем останнього десятиліття є роман Ю.Мушкетика "Рубіж" (1984), відзначений Держав­ною премією України ім. Т.Г.Шевченка (1987); у ньому автор майстерно дослідив і психологічно пере­конливо розкрив негідні методи керівництва та спосіб життя, що є прямим породженням командно - адміністративної системи; осудив ганебне явище, проз­ване (за прізвищем головного персонажа роману) "пароконівщиною".



Чи не першою "перебудовною ластівкою" був роман Ю. Щербака "Причини і наслідки" (1986), присвя­чений дослідженню українськими медиками - епідеміологами проблеми боротьби з небезпечним вірусом-сказом. Та не менше цікавить автора "сказ винищення", "сказ у душах людей". Бо хоч, за слушним спостереженням критики (зокрема В. Пан- ченка), смисловий епіцентр роману — нещастя в Івашківцях, де скажена вовчиця покусала майже півтора десятка людей, епізоди ці виписані так, що саме лихо сприймається як промовиста метафора, як жахлива помста природи, як засторога, як трагічний наслідок, що його причиною є все попереднє наше життя. Передусім — байдужість, малокомпетентність, благодушність, споживацькі настрої. А також атмосфе­ра, в якій ці та інші вади змогли розвинутись і закріпитися.

Наше життя останніх років значною мірою розвива­лося під знаком чорнобильської катастрофи, яка стала національною трагедією і, природно, не могла лишитися осторонь письменницької уваги. Київські літератори не раз одвідували зону, своїм художнім словом підтримували мужніх людей, що віч-на-віч зійшлися в поєдинку з атомною потворою, писали схвильовані репортажі про враження від побаченого й почутого. Особливо яскравими й вагомими були виступи Б. Олійника, Ю. Щербака, В. Яворівського в "Литературной газете" та "Правде". Першим докумен­тально-публіцистичним твором про трагедію на Прип'яті стала повість знову ж таки Ю. Щербака — письменника, доктора медичних наук — "Чорнобиль" (Юность. — 1987. — № 6, 7 і Вітчизна. — 1988. — № 4 — 5, 9 — 10). Це своєрідний монтаж документів, свідчень очевидців, "ліквідаторів" аварії і роздумів та коментарів автора про те, що і як сталося на 4-му блоці ЧАЕС. Характерні риси твору — правда про національну трагедію, компетентність, сміливість і безкомпромісність аналізу причин і наслідків аварії, публіцистична пристрасність оповіді про героїзм одних і боягузтво інших, про "велич людського духу і ницість нікчемних душ". Тоді ж з'явився друком і художній твір — роман В. Яворівського "Марія з полином у кінці століття" (Вітчизна. — 1987. — № 6). Автор, хоч і прагне дотримуватись максимальної життєвої достовірності, показати розвиток подій у такій послідовності, якою вона засвідчена в численних офіційних документах і розповідях очевидців, усе ж застерігає від спокуси "звужувати характери, дані і вчинки персонажів художнього твору до реальних осіб і реальних подій". Прозаїк розкриває катастрофу переважно й передусім через долю однієї родини Мировичів, яка стає своєрідним уособленням нашого народу. Багатостраж­дальна мати Марія, котра чимало зазнала на віку, стає реальним і до болю впізнаваним символом бага­тостраждальної України. Серед Маріїних дітей — і проектант горезвісного "найекономічнішого в світі" реактора та "прив'язки" його до рідних місць, і інженер, що загинув у вогні... Обидва твори, своєрідно доповнюючи один одного, . переконливо доводять, що катастрофа в Чорнобилі є прямим наслідком безконтрольної, безкарної експансії імперських відомств-монстрів, технічного й морального безкультур'я і всезагальної безвідповідальності, злочинної засекреченості й брехливості. З епічним масштабом осмислив чорнобильську ка­тастрофу у філософському плані Б. Олійник у поемі "Сім" (уперше: Літ. Україна. — 1987. — 17 вересня). Неабиякий резонанс викликала поема І. Драча "Чор­нобильська мадонна" (Вітчизна. — 1988. — № 1) — органічний сплав конкретно-реалістичних епізодів і лірико-філософських узагальнень, яка гостро таврує призвідців трагедії — від перших осіб державної ієрархії, що теж мали б сидіти на лаві підсудних, до "христопродавців", крадіїв ікон, "лисомудрих" нау­ковців, що прирекли народи на спокуту їхніх гріхів, платячи за це "найдорожчим — життям молодим". Протягом шести десятиліть літературний процес на Україні подавався вкрай збіднено, спотворено. Багато відомих свого часу письменників та їхніх творів, написаних і виданих у 20-ті, тлумачились спрощено, тенденційно, оскільки їх автори були ошельмовані як "запеклі вороги народу"; більшість із них розстріляні або ж замордовані в таборах ГУЛАГу, а їхні твори силоміць вилучені з літературного процесу й зачинені в спецфонди як «ущербні» та «ідейно шкідливі».Впроваджувані у життя принципи гласності, повної правди спонукали до рішучого перегляду вульгарно - соціологічних стереотипів, до відновлення в правах і повернення народові спаплюжених імен і творів. Вико­нуючи ухвалу вченої ради Інституту літератури їм. Т. Г. Шевченка АН України та Президії правління СП України від 29 грудня 1987 року, літературознавці спільними зусиллями з видавцями вже ліквідували чимало "темних" і "білих" плям на літературній карті України. Багато славних письменницьких імен очищено від ярликів, звинувачень у всіляких "ізмах" і повер­нуто читачеві. Ось лише кілька постатей: В. Винниченко,

М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Куліш, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, П. Капельгородський, Г. Михайличенко, Б. Лепкий, Г. Чупринка, М. Драй-Хмара, М. Івченко, М. Могилянський, І. Баг­ряний, Д. Бузько,

Д. Фальківський, П. Филипович, М. Філянський, М. Йогансен, М. Семенко та ін. їхні постаті і твори об'єктивно досліджені й інтерпретовані, вводяться в нову історію літератури.

Відрадна тенденція — підвищення інтересу літератури до питань національної культури та історії, прагнення до діалектичної єдності національного й інтернаціонального, до відродження рідної мови, куль­тури. Посилився інтерес до духовного життя, наукових та мистецьких здобутків українців за кордоном, зок­рема творчих сил так званої діаспори в нашому культурному будівництві. Є підстави сподіватися, що в міру дальшої демократизації суспільства, переходу до правової держави, оновлення України суверенної, економічно самостійної, всі ці процеси наростатимуть. І письменницьке, художнє слово відіграватиме в них дедалі більшу гуманізуючу, об'єднувальну й облаго­роджуючу роль.


Питання для самоперевірки:
1 Якими ознаками характеризувався процес оновлення української літератури у 80 – ті роки?
2 Якими настановами керувалися поети – дисиденти у своїй творчості?
3 Які процеси відбувалися в українській літературі у 70 – х рр.?
4 Проведіть спостереження над сьогоднішньою українською літературою.

Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [ 4 ] с.17 - 62

Заняття № 61
Тема. Поети – шістдесятники. В.Симоненко. Загальний огляд творчості письменника. Характеристика поезій.
План
1 Дитячі та юнацькі роки поета.

2 Спогади В.Симоненка.

3 Розповідь про батьків.

4 Новела «Кривда».

5 Поезія «Злодій».

6 Значення творчості поета.



1 Дитячі та юнацькі роки поета.
Василь Андрійович Симоненко належить до шістдесятників, зокрема тих, чиї твори були або заборонені, або й зовсім не друкувались. Він з властивою йому прозорливістю передбачав вельми сумний хід Вітчизняної історії, наближення духовної катастрофи. Однак, його голосу не бажала чути морально спустошена вельможна чиновницька братія, яка дбала не про долю Батьківщини, народу, а про власну ситість і благополуччя. Слово правди переслідувалося – поезія В. Симоненка надовго і надійно була похована... Але сьогодні В. Симоненко повернувся до нас, як і рядки його поезії, що стала для молодої людини і радістю, і болем. Він назавжди залишиться таким: чесним, розумним, впевненим, молодим.
В.А. Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївцях на Полтавщині. Після закінчення середньої школи з золотою медаллю вступив на факультет журналістики Київського університету. Далі робота в обласній пресі Черкащині і літературна творчість. Ніби передбачаючи свою ранню смерть, поет живе в неймовірно сконденсованому часовому вимірі, де кожен з прожитих років дорівнює кільком. Така вже немилосердна доля України, що її найкращим дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 – Шевченкові, Грінченкові, Стусу; 49 – Коцюбинському; 42 – Лесі Українки; 38 – Грабовському; 49 – Тютюнникові, і зовсім мало 28 – Симоненкові. Невиліковна хвороба підточила здоров'я Симоненка в розквіті творчих сил, коли задуми випереджали одне одного, а художня палітра його стала напрочуд яскравою і соціально вагомою. Ще в 1955 р. в день свого двадцятиліття В. Симоненко написав:

Не докорю нікому і ніколи,

Хіба на себе ще колись позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Здавалося, що в цих словах взяло гору молодече позерство. Проте вони виявилися трагічно пророчими. 13 грудня 1963 року в. Симоненко не стало.

Спадщина поета вміщується в одній книжці. Однак, на щастя, мистецтво ніколи не вимірюється на вагу. Творчість Симоненка безцінна для України.

2 Спогади В.Симоненка.

"Круглий стіл" спогадів.

Мати: Я – мати поета Ганна Федорівна – оце ніби бачу сина з перших його днів. У школі він вчився тільки на "відмінно". Десятирічку закінчив з золотою медаллю. А вчитись йому було ой нелегко! П'ять класів він закінчив у Біївцях, а решту – в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А це... 9 кілометрів лише в один кінець.

... Весною чи восени – то ще нічого, а взимку – суща біда. Повоєнні ж зими були люті і сніжні. А пальто у Васі – пошарпане, а чоботи – діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: "Важко тобі, Васю?" А він весело відказує: "Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а назад вертаюся, то всі пісні переспіваю".

Викладач: Я – вчителька математики Уляна Миколаївна Демченко. Згадую якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихла, бо підвозу ж тоді не було. І раптом на шкільному порозі з'явилась снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи лише Василь.

На уроках він серйозний – аж занадто. У класі виділився по – перше бідним одягом, по – друге, розумом! Навіть вчителя не читали стільки книжок, як наш найкращий учень.

Директор Тарандинцівської СШ Федір Барабаш: Я директор школи Федір Барабаш пригадую 1949 рік, коли Василь вступив до восьмого класу нашої школи. Скоро він став членом двох гуртків – літературного і фізичного. Він любив математику і розв’язував складні задачі. Кидалась в око його старанність і наполегливість. Якось був вечір зустрічі з випускниками. Василь прочитав там власний вірш, в якому було й привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх, що вони змусили прочитати його знову.

Микола Сом: Я – Микола Сом – університетський друг Василя. Поміж ними, студентами, Василь був неперевершеним жартуном – дотепником. Він був людиною діла і слова. На відміну від мене та інших однокурсників, він багато читав і знав. Вчився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників.

Анатолій Шевченко: Я – Анатолій Шевченко теж навчався з Василем в університеті. Згадую, що Василь був дуже скромною людиною, дуже рідко читав свої вірші, але все це робилося якось непомітно, без шуму і самореклами. Здається, за весь час навчання, В. Симоненко так і не виступив у жодному республіканському періодичному виданні.

Микола Дашківський: Я – Микола Дашківський, разом працював у газеті "Молодь Черкащини", завжди бачу Василя прозорим і ніжним, з лагідною посмішкою на худорлявому обличчі. Коли ж він про когось не доброзичливо відгукувався, то говорив лише одне слово "пігмей". Ставши відомим поетом, Василь залишився таким же простим і звичайним хлопцем, якого ми знали з перших днів роботи в молодіжні. В його поведінці не було ані тіні якоїсь зверхності над своїми колегами по перу, зазнайства і самозакоханості. Він був дотепним жартівником, веселим хлопцем і чудовою людиною до безтями закоханою в життя і поезію.

Голова Біївської сільської Ради Анатолій Черевко: Я – голова Біївської сільської Ради Анатолій Черевко, згадую нашого славетного поета – земляка, якого в період застою намагалися забути, а слово його болюче й правдиве, намагалися пустити по вітру. Тільки ми не забували поета, берегли його хату, читали і переспівували його вірші про нашу селянську долю.

Василь Доценко: Я – голова колгоспу Василь Доценко, пам’ятаю Василя і ніколи про нього, не забував. Коли в селі збудували нову школу, назвали її ім’ям Симоненка. У1973 році – ще задовго до революційної перебудови – ми встановили колгоспну премію імені Василя Симоненка. Нею відзначаються наші найкращі колгоспники. Так одностайно вирішили загальні збори.

Мати: Спасибі вам, добрі люди, за добрі слова про мого сина. Я всяким бачила свого Василя: веселим і печальним, задумливим і тривожним, добрим і сердитим. Але більше всього добрим. Добрим і щедрим.



3 Розповідь про батьків.
В. Симоненко був добрим і щедрим і оця людяність, доброта, щедрість, пошана до старших відчуваються у віршах поета. Любив Василь свою матір, яка сама виростила хлопця, допомагали ще батьки – дідусь та бабуся Василя. Тому тяжко переживав хлопець хворобу матері, відразу після закінчення війни. Він говорив: "Мамо, ви як захворіли, то в мене аж в очах потемніло". Це він так переживав, що б його мама не захворіла ще більше. Слава Богу, Ганна Федорівна видужала та ще й пережила свого сина багато років. Усім матерям В. Симоненко присвятив поезію, яка була покладена на музику і стала чудовою піснею (Звучить "Пісня про маму у виконанні Т. Повалій").

Для Василя мати і Батьківщина – це одне єдине ціле. Про це він пише у своєму гімні незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні у вірші "Лебеді материнства" (Звучить грамзапис)

З глибин народного життя вийшла поезія В. Симоненка, з мужності народу, з горя його із витяжної його боротьби зі злом. Вірші поета примушують зазирнути кожного в глибини своєї душі, збагнути, для чого людина приходить у цей світ, для чого їй дароване життя – паплюжити, топтати, знівечу вати, а може приносити користь і знищувати зло?
Мудрі люди колись казали, що страждання очищає людську душу, якщо це так, то в дітей війни найчастіші душі. В біблії говориться: не будь злим, не неси горе ближньому, співчувай у горі, допомагай. Але найбільший ворог Симоненка – людська байдужість. Я хочу розказати одну притчу про совість, з якої кожен з вас зробить висновки для себе:

"Був чудовий літній вечір. Місячне сяйво освітлювало стежку, якою йшов чоловік. Замислившись, він не помітив каменя, спіткнувся об нього і впав, боляче забившись. Встав, подивився на камінь і пішов собі далі. Через деякий час на стежці з'явився інший чоловік. Посвистуючи, він з далеку помітив камінь, підійшов до нього і подумав: "Це ж моя кохана йтиме цією стежкою, не помітить каміння і впаде". Взяв він камінь та відніс його на узбіччя. Та появився ще один чоловік. Він побачив камінь, що лежав віддалік, зловтішно посміхнувся і поклав його знову серед стежки. Починало світати. На доріжці з'явився четвертий чоловік. Коли він побачив камінь, то подумав, що люди можуть його не помітити, і прибрав зі стежки".

Стародавні греки вважали, що стежка – це наше життя. А чотири чоловіки – це ми, люди, такі різні в цьому житті: перший чоловік – байдужий, другий – егоїст, третій – безсовісний. І тільки четвертий – людина з совістю. Чи згодні ви з такою оцінкою людей? (да - !, ні - ?).

4 Новела « Кривда »
Батько не залишив Василеві нічого, хіба що прізвище, майже зовсім не впливав на його виховання. А був, зі слів матері: вродливим, мав хист до малювання, гарно співав. Не одне дівоче серце умлівало за ним. Так сталося, що обидві його наречені, в одному пологовому будинку водночас народили синів. Чи то із сорому, чи то із людського поголосу, зник не вдалий жених із Біївців: десь примостився в райцентрі і ніколи не цікавився своїми дітьми.

Подейкували іноді односельці, що бачили його в Лубнах на підпитку в товаристві легковажних жінок. Мати в своїй розповіді якось обмовилася, що по війні приїхав Андрій до села, ставний, офіцерська форма з голочки, на погонах – зірки. А совісті як не було – так не прибавилося.

Подумайте, зайшов до хати, глянув на хлопця, здається пригорнув, а що б принести жменьку цукерок, чи дати якісь копієчку – так ні. Що ви хочете – перекоти – поле! Але хлопець не був обділений любов’ю: її дарували йому бабуся і дідусь, мама, односельці.

І саме темі батьківський любові Симоненко присвятив новелу "Кривда" (робота з картками).


5 Поезія « Злодій »

А далі ми б хотіли звернути вашу увагу на поезію "Злодій", в якій поет також на перше місце ставить моральні якості людини (розгляд сюжету).

Викладач: Вірші В. Симоненка чисті, щирі і по лицарські благородні. Василь був молодим і кохав щиро і самовіддано. До цього він закликав і своїх читачів у своїх віршах. Візьмемо хоч би вірш "Моя віна". У поезії йдеться про таку важливу рису юнака, як шляхетність та його уміння поступитися і взяти на себе відповідальність за любов та щастя, за помилки обох.

Кохання не потребує аналізу, воно йде з серця і душі.

Вітер в пісню співа стоголосо,

Але раптом в екстазі німім

Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхав у волоссі твоїм

І підслухали зорі і трави

І підслухали ріки й мости,

Як шептав тобі вітер ласкаво:

"Я такої не бачив, як ти..."

Хочеш – хмари для тебе розвію?

Хочеш – землю в дощах утоплю?

Тільки дай мені крихту надії

Тільки тихо шепни – люблю.

І хоч ти не сказала нічого

Бо не слухала вітрових слів,

Він, забувши солодку знемогу,

Розганяти хмарки полетів.


То ж послухайте, сонце і вітер!

Перестаньте скиглить на мить!

Маю річ я до вас нехитру,

Ви послухайте, помовчіть!

Я б хотів, щоб мені ви сказали

Без брехні, без ридань і виття!

Скільки раз ви уже кохали

За своє безконечне життя?

У скількох у волосі мліли,

У скількох ще будете мліть?

Ви всіх разом так не любили,

Як одну її треба любить?

Я для неї хмар не розвію,

І дощами землі не заллю

І хвалитись, як ви, не вмію,

Але я її дуже люблю!


Ображайся на мене, як хочеш,
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка