Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка15/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25

Зневажай, ненавидь мене –


Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,

Хай до смерті тебе озлю –

Ти для мене тільки мрія,

Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання у нас – віки.

Все віддав би, щоб жить осталось,

За гарячий дотик руки.

А мийся сонцем у щедру мову,

У думок моїх течію,

Я люблю твої губи і брови

І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мне, як хочеш,

І презирством убий мене –

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.


У селі, де Удай повносило


Береги прорізав, як багнет,

Вперше світ побачив ти, Василю,

Непоправний мрійник і поет.

А земля не тільки слала квіти,

Не була безхмарною блакить,

Про твоє дитинство не зігріте

По своєму можу я судить.

Потім – щедрий дар аудиторій

Болі всіх епох, світів, творців –

Ми всерйоз писали для історії,

Мучилися над безсиллям слів.
Ще не вбившись в пір’я, жовтороті,

У орлині рвалися світи...

Краплю невигойної скорботи

Залишив у мене в серці ти.

Не тому, що розійшлись дороги,

Запетлявшись у дзвінкій юрті.

Хай же ті, що підставляли ноги,

Нині в друзі мостяться тобі.

Хваліться, що успіхам раділи,

Чарку за поезію пили,

А мені болить – не догляділи,

А мені болить – не вберегли.

Посивіла на світанку ненька,

У очах відстоялась зима...

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка,

Тим, що є, і тим, яких нема!

Прекрасне почуття, прекрасні вірші. Не дарма О.С. Пушкін сказав: "Із усіх явищ, діючих на людину, музика поступається лише коханню, але кохання – це теж музика".

Василь Андрійович умів любити так щиро, так ніжно, так самозреченно, як, мабуть, ніхто на землі! Умів він і ненавидіти – ненавидіти підлість, лицемірство. По лицарські поет боровся з чорною кривдою. А зараз ми послухаємо вірші у виконанні самого автора (звучить грамзапис).

Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності. Демагоги і брехуни не могли йому подарувати такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали. Помер поет 23 грудня 1963 року об 11 годині вечора. Буквально через декілька місяців після того допиту у Черкаському СІЗО, куди поета забрали прямо з вулиці. Повернувся він додому з відбити нирками, після чого розпочався рак. А перед смертю він писав у своєму щоденнику: "Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ні якого страху. Це може тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливою жадібності до життя не маю. Десять років для мене, більш ніж достатньо". На 28 – літі згасла Симоненкові зоря, та навіки залишилися з нами його любов і мука, його радість і гнів, його вогняна поезія.

Уже чверть віку, як не маю сина,

Тепер про нього всі говорять,

І безліч друзів об’явилось.

А як йому було під небом синім

У ті глухі, холодні роки?

Нікому серце не відкрилось

Ніхто із вас, ніхто не відав,

Як тяжко жити довелося...

Як рвався син крізь розпачі і біди,

Чому так рано сивіло волосся?

Нікому знать не довелося.

І хвалите на всі лади.

Чому є тоді ви всі мовчали,

Немов набрали в рот води?

Чому не віддали по краплині


Ще за життя – цих слів, уваги?

Коли по смерті сина вкрили


Підозра, осуд і зневага...

Коли брехні розверзлась прірва

Чому не встали мужність та відвага,

Любов і совість друзів вірних?

Я не виную вас, не докоряю.

Мені лиш смуток душу ятрить

За сина заступитись маю право –

Святе є право матері.

Отож не треба слів, не треба.

Он грім у небі зависа

Мій син, Василько мій, про себе

Скаже сам.


6 Значення творчості поета.
Саме тому, що він жив, любив, ненавидів, страждав, творив і згорів за рідну землю, за людей, - Батьківщина повік не забуде його. Сьогодні Симоненко – символ незнищенності духу українців, символ правди і сумління. Йому присвячуємо слово, перед його пам’яттю схиляємо голови і говоримо: "Хай святиться ім’я твоє".
Питання для самоперевірки :
1 Чому В.Симоненка називають «витязем української поезії»?
2 Як можна визначити тематику його творів?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [4] с.387 – 404, [9] с.499 – 511, [10] с.54 – 56.
Самостійне опрацювання теми: «Лебеді материнства» В.Симоненка

Заняття № 62

Тема. Невтомний шукач нового змісту і нової форми поезії Іван Драч.
План
1 Біографічні відомості про поета – громадянина, державного діяча, лідера народного руху України.

2 Основні теми творчості:

2.1 людина і природа, суспільство, космос (збірки «Соняшник», «Балада про соняшник»);

2.2 сфери інтелекту й еволюції, моралі та етики, історії та сучасності (збірка «Корінь та крона»);

2.3 природа високої духовності життя і безсмертя («Зоря і смерть Пабло Неруди», «Смерть Шевченка»).

3 Гіркий роздум про втрати гуманістичних критеріїв та ідеалів частиною сучасників, вияв громадянської мужності поета у правдивому зображенні чорнобильської трагедії ( поема «Чорнобильська мадонна»).



1 Біографічні відомості про поета – громадянина, державного діяча, лідера народного руху України.
Село Теліжинці Тетіївського району на півдні Київщи­ни, де в родині чесних роботящих батьків 17 жовтня 1936 року народився Іван Федорович Драч. Тут хлоп'ятком вловлював перші враження від навколишнього мінливо­го світу, Середню школу закінчив у Тетіеві. На берегах чарівної Роськи проминули його дитячі та юнацькі літа. Року 1954 закінчив середню школу, деякий час викладав російську мову та літературу в сусідньому селі Дзвінячому. Потім життєві стежки привели Івана Драча на роботу в райком комсомолу, на службу в армію. Навчався в Київ­ському університеті, на вищих сценарних курсах у Москві.

Працював у сценарній майстерні Київської кіностудії імені О. Довженка, в редакціях журналу «Вітчизна» і газети «Літературна Україна», обіймав високі посади в Спілці письменників України.

Іван Федорович Драч — поет-громадянин, державний діяч, Він став одним із лідерів Народного руху У країни — тієї організації, яка всесильно заявила про своє прагнення до відродження українського народу, його самобутності, державної незалежності, розквіту національної культури, мови як основи духовного життя нації.


2 Основні теми творчості:
2.1 людина і природа, суспільство, космос

(збірки «Соняшник», «Протуберанці сонця»);
Не так просто нині віднайти оту поетичну первісточку Івана Драча — збірку «Соняшник». На темно-синьому тлі обкладинки овальний напис угорі—«Соняшник», а від нього вусібіч промені. Внизу біля плетеного тину хлопчик на той оранжевий овал задивився, і земний соняшник по­вернув свою голову до сонця-соняшника небесного. Право­руч унизу скромно: «Іван Драч. Поезії». Київ — 1962.

Це — рік виходу в світ першої збірки творів Івана Драча, збірки, яку одразу ж було поціновано як етапну в історії української поезії. Наприкінці 50-х і на початку 60-х років у нашій країні зайшло на потепління в житті суспільства. Відчувалося зростання громадсько-політичної свідомості людей, демократичних засад в житті країни. Лі­тература також звільнялася від догм і канонів соцреалізму. Разом із усім народом вільніше зітхнули письменники і вчені, діячі культури й мистецтва. На цій благодатній хвилі піднеслася ціла плеяда молодих письменників і пое­тів, які щастя творчості знаходили в пошуках нових форм, тем та нових ідейних перетворень.

З-поміж них молодий Іван Драч.

Либонь, найвагоміший мистецький здобуток раннього Драча — образ сонця. Поет інтерпретує його по - своєму оригінально й несподівано — не тільки в поезіях, а й у та­ких розмірковуваннях: «Люблю повертати людину очима до сонця. Спочатку поболюють очі, зате як поліпшується зір! Світ стає дорожчим, ріднішим, відчутнішим. Люблю повертати людину до сонця мистецтва, в той казковий Храм Сонця».

Уже перші твори Івана Драча дають підставу говорити про новаторський підхід поета до зображення життя людей. Причому новаторство це ґрунтується на глибокому пізнанні народної творчості — не тільки її зовнішніх при­над, а й внутрішньої суті (перетворення дівчини в тополю, калину, а парубка — в явора).

Тема «Балади про соняшник», її образна символіка — від народних, дуже давніх, ще язичницьких вірувань про незвичайні перетворення в житті людей і в природі. Так, наприклад, у народних піснях — веснянках сонце оспі­вується в образі колеса («Колесом, колесом вгору сонце йде»). Ще змалку ми пізнаємо загадки, в яких сонце упо­дібнюється до предметів народного побуту («Ой за лісом, за пралісом золота діжа горить». Діжа — низька дерев'яна кругла посудина для приготування тіста на хліб).

А в баладі диво-дивне сталося з сільським хлопцем - соняшником, у якого «були руки і ноги, було тіло шорстке і зелене», він бігав наввипередки з вітром, рвав на груші гнилиці, купався коло млина, стрибав на одній нозі, щоб вилити воду з вуха,— і... раптом побачив сонце, «що їхало на велосипеді, обминаючи хмари в небі».

Це фантастичне видиво спричинилося до великого осяяння — глибокого пізнання поетичного осмислення та­ких, на перший погляд, буденних явищ, як сонце в небі. Але ж видиво тут незвичайне, небачене (сонце їде на вело­сипеді). Ось чому хлопець-соняшник «застиг на роки і на століття в золотому німому заціпенінні: «Дайте покатати­ся, дядьку!» Ми не дивуємось такому проханню. Воно наївне, а коли згадати, що велосипед у кінці 50-х був для сільського хлопця ще розкішшю, то не так воно й наївно. І в душі зродилося те найчарівніше, найфантастичніше в світі: «Поезіє, сонце моє оранжеве!» Цей символ такий всемогутній, що здатен перетворити людину в рослину і навпаки. Поет утверджує думку, що сонце — символ краси мистецтва, краси народного духу, народної віри в нев'янучу запахущість фольклору...

Балада — це оповідь про хлопчика-соняшника і пере­творення його в соняшника-рослину, це казка про чарів­ний навколишній світ, його відкритість і загадковість. Нагадаємо слова поета про те, що балада — з тих «віршів - таємниць, про які не знаєш, як вони народжуються, але коли вони вже в сповиточку лежать на білому папері, тоді їм і сам дивуєшся і тоді знову віриш, що ти щось можеш».
2.2 сфери інтелекту й еволюції, моралі та етики, історії та сучасності (збірка «Корінь і крона»);
І. Драчеві не завжди таланило дотримувати­ся високих етичних критеріїв. Це засвідчила компромісна збірка «Корінь і крона» (1974). Вона переобтяжена ілюстра­тивними, типовими для літератури «соціалістичного реаліз­му» виробничими циклами, своєрідними віршованими пла­катами про життя робітництва («Зварники Королі»), вождів пролетаріату («Соняшники в Шушенському», «Січнева ба­лада 1924 року»), оспівуванням науково-технічних експери­ментів, згубних за своїми наслідками для природи та люди­ни. Так, у «Поліській легенді» поет увійшов у конфлікт з дійсністю, вітаючи зраду річки Прип'яті рибам і птахам задля підступного «мирного атому». Книжка повністю від­повідала вимогам радянської літератури, і тому за неї І. Драчеві було присуджено звання лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка (1976). Його лірика дедалі помітніше втрачала свою напругу, одноманітнішала, засвідчуючи пев­ну розгубленість автора перед посиленням компартійного контролю над письменством. Поет намагався компенсувати цей прикрий поворот своєї творчої еволюції засобами епіки. Він звернувся до такого жанру, як драматична поема, що складало окрему сторінку його літературної біографії. І. Драч дещо оновив поемну традицію, позбавив її описової манери викладу певного сюжету, дотримання послідовності композиційної будови тощо. Натомість посилювалися прин­ципи образотворення (метафоризація і т. ін.), співзвучні тогочасній «химерній прозі» (В. Земляк, В. Шевчук та ін.); у сюжетну тканину вводилися фантастичні, вертепно-кар­навальні елементи, фольклорно-алегоричні засоби. В основу поеми покладався не розвиток характерів, а рух художньої концепції, світоглядних настанов. Особливе місце відводи­лося ролі автора, що підкреслено в «Думі про вчителя». Тут порушувалася проблема гуманізації сучасної школи і водно­час обґрунтовувалися засади поетичної драматургії, зокрема потреба «нагості» (тобто оголеності) слів. І. Драч використо­вував творчі принципи Б. Брехта, запроваджувані у німець­кому театрі 20-х рр. XX ст.
2.3 природа високої духовності життя і безсмертя («Зоря і смерть Пабло Неруди», «Смерть Шевченка»).

В драматичній поемі «Зоря і смерть Пабло Неруди» мовиться не так про творчу долю чилійського поета, як про гуманістичні основи художньої творчості, невід'ємні від драматичного довкілля. Цей твір переповнений умовними засобами, пере­довсім сюрреалістичного характеру. Дія розгортається пара­лельними площинами алегоричного змісту — на верхній та нижній палубі летючого корабля. В поемі беруть участь химерні символи (Величезне Вухо, жіночі статуї-ростри, які можуть оживати, коли їм заманеться) як втілення абсурдної дійсності. Вона розкриває свою моторошну суть, зокрема в епізоді «побиття горобців», здійснюваному хором фанатич­них китайських маоїстів. Попри ідейно-стильове оновлення жанру, здійснене І. Драчем, котрий прагнув синтезувати гумор, сатиру, гротеск, лірику, тут убачається і творче вико­ристання надбань національного мистецтва, передовсім вертепу, поширеного у XVII—XVIII ст.

Одначе драматична поема не завжди дозволяла І. Драче­ві максимально розкрити можливості свого обдаровання. Виявилося, що розповідна манера, закладена в епічному сюжеті, не може замінити метафори. Це спостерігалось і в його кіноповістях, які зазнавали глибокої ліризації. Адже поет добре знаний і як кіносценарист. Після навчання у Київському університеті ім. Т. Шевченка він вступив на вищі сценарні курси у Москві, а невдовзі став автором кінофільмів «Іду до тебе» (про Лесю Українку), «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест» (за однойменним твором В. Стефаника) та ін.

Шевченко і Україна, Шевченко і всесвіт — проблеми, які поставив Іван Драч у своїй поемі-симфонії.

Життєвий шлях великого поета скінчився — так рано, так передчасно відходив від України її найдорожчий син. Поет марить... Як страшне видиво — зринають епізоди його содцатської муштри. Долинає далекий дівочий голос:

...Я Оксана — вічна твоя рана...

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра нероздмухана твоя.
У поемі-симфонії, мов на екрані, чуємо цвірінкання «горобців», що прикидаються патріотами, видають себе за інтернаціональних шанувальників пам'яті Кобзаря, а насправді в них ніскілечки совісті й честі за душею.

Монументальна сцена похорону співця. У тому траур­ному символічному дійстві горе звело Шекспіра і Бетховена, Пушкіна і Гойю...

Кульмінаційний момент — це сходження на Чернечу гору:

Йшла вперше Україна по дорозі

У глибину епох і вічних зльотів —

Йшла за труною сина і пророка.

За нею по безсмертному шляху

Ішли хохли, русини, малороси,

Щоб зватись українцями віднині.

3 Гіркий роздум про втрати гуманістичних критеріїв та ідеалів частиною сучасників, вияв громадянської мужності поета у правдивому зображенні чорнобильської трагедії (поема «Чорнобильська мадонна»).
Наприкінці XX ст. Україні випало пережити ще одне жахливе випробування — чорнобильське лихо. Письменни­ки, перейняті народним болем, намагалися осмислити цю катастрофу, розкрити її страшну правду, приховану за товщею офіційної брехні радянської пропаганди. З таким завданням прагнули впоратися Б. Олійник (поема «Сім»), В. Яворівський (роман «Марія з полином в кінці століття»), Ю. Щербак (документальна повість «Чорнобиль») та ін.

Особливе місце в тогочасному літературному доробку на цю тему посіла поема І. Драча «Чорнобильська мадонна», опублікована спочатку в журналі «Вітчизна» (1988, № 1), а потім у збірці «Храм сонця» (1988). На відміну від інших авторів, поет волів не так зобразити перебіг жахливих подій, як висвітлити їх крізь призму вистражданого люд­ського серця, показати у сконцентрованій місткій метафорі людську розтерзану долю на перехресті конкретного життя та всесвітньої історії. Відтак витворюється враження пере­тину віків на площині постійних трагедій. Центральний образ — образ мадонни, матері, покликаної захищати свій рід і свій народ, концентрує в собі різночасові рівні мину­лого, сучасного та майбутнього, охоплює їх переживанням відповідальності за долю нації та людства. Постать Мадонни — надзвичайно узагальнена у пластичній конкретності «від Рубльова до Леонардо да Вінчі, від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, від Марії Оранти до атомної Японки». Мати Божа, втілена в земне єство, набуває різно­планового символічного вигляду, являється у вигляді то скіфської мадонни, то «хрещатицької», яка рятує світ від самогубства, то колишньої ув'язненої німецького концтабо­ру та ін. Змальовуючи її в такому розмаїтті, І. Драч почував неабияке утруднення творчого характеру, гостро пережи­ваючи перевтілення у цей глибоко життєвий образ, що став частиною його єства:

Ти намагався писати про Неї.— Вона пише тобою,

Як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем,

Хапливим і ошалілим, покручем-олівцем...

Поет переймався біблійними та шевченківськими моти­вами не тільки тоді, коли осмислював постать Чорнобиль­ської мадонни, а й у багатьох ліричних, сатиричних, гротес­кових фрагментах свого твору, позбавленого традиційної композиційної послідовності, охопленого стихією розчахне­ної атомною катастрофою дійсності, яка ніби втратила звичну протяжність. Не дотримання версифікаційних кано­нів правило пером І. Драча, а могутній сплеск людського страждання. Він не міг дозволити собі спокійно описувати трагічні події. Така манера видалась би фальшивою. Самовимога найвищої точності у формулюванні поетичної думки полягала у максимально усвідомленій щирості, коли вже йшлося про засвоєння постійно, нехтуваних людством уро­ків минувшини й сьогодення, в якому постійно повторюва­лися біди за майже незмінним сценарієм. Тут потрібна була неординарна мистецька сила, аби правда постала такою, якою вона є:

Я випалив до чорноти жури

Свою прокляту одчайдушну душу

І жестами, німий, возговорив...

Хай жестами. Але сказати мушу.

Поет намагався бути лаконічним, строгим у конкретних промовистих деталях, навіть коли застосовував метафору чи інші засоби художньої умовності:

Було все мов на лезі,

Якому все стинати —

І квітку прямо в цезій

Поцілувала Мати.

І. Драч ставав безкомпромісним, змальовуючи абсурдні, потворні явища суспільного життя, прояви паразитування на людському горі. Гостра сатира досягала своєї мети, викриваючи знікчемнілого мародера, чи боягуза-конформіста, чи державного функціонера, байдужого до чорнобильської катастрофи, здебільшого її винуватця, що так і не зазнав справедливого покарання, підставивши замість себе так званих стрілочників. Особливого загострення цей мотив набув у розділі «Роздуми під час відкритого Чорнобильсько­го суду в закритій зоні на стару тему: "Ірод і Пілат"». Звертаючись до євангелічних персонажів, безпосередньо винних у розп'ятті Христа, поет вбачає у них вічні риси злочинців, що проступають на виду наших сучасників, здат­них спритно «умити руки», тобто уникнути відповідально­сті. Питання про людське сумління існувало завжди, але розв'язувати його доводиться кожному окремо, хоч би за якої доби він жив. Болючих обрисів набувало воно і для І. Драча. Він осуджував себе самого за хибні захоплення ідеєю ентеерівського (від НТР—науково-технічний про­грес) прогресу, відображеного в «Поліській легенді» (збірка «Корінь і крона»), де благословлявся неприродний фаталь­ний шлюб цнотливої Прип'яті з підступним «мирним» ато­мом тощо. Адже, коли маєш осуджувати когось, слід почи­нати із себе,— таким непомильним євангелічним принци­пом користувався поет, звертаючись до свого, а відтак до вселюдського сумління, загострюючи пересторогу існуван­ня світу.



Питання для самоперевірки :
1 Розкажіть про ранню творчість І.Драча.
2 Прочитайте «Думу про Вчителя». Хто є прообразом Учителя?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [4] с.405 - 420, [9] с.519-533.

Заняття № 63

Тема. М.Вінграновський. Загальний огляд творчості.
План
1 Дитинство.

2 Юність. Рік з Довженком.

3 Майстер поетичного слова.

4 Поет – і в прозі, і в кінодраматургії.

5 Почесний громадянин Первомайська.
1 Дитинство.
Микола був другою дитиною в родині Степана й Зінаїди Вінгра- новських. А всього дітей у них було четверо.

Народився 7 листопада 1936 р. в місті Первомайську на Миколаївщині, куди батьки у час розкуркулення переїхали з села Кумарі.

Коли розпочалася війна з фа­шистами, Степан і Зінаїда виріши­ли повернутися в рідне село. Жили вони там, де зараз вулиця Степова. Тоді це була околиця, весь простір між сучасними вулицями Молодіж­ною і Степовою займав пустир. А на горі, в районі сучасного току, бу­ло глинище.

Поруч з Вінграновськими жив шанований у селі дід Рятушняк. Це був чоловік розумний, компанійсь­кий, дотепний. Дуже любив його юний Миколка. У діда хлопчик за­вжди знаходив добру пораду, захист і підтримку. Тому згодом в опові­даннях і повістях Миколи Вінграновського так часто зустрічається ко­лоритний образ діда Рятушняка.

У Кумарях Миколка пережив роки німецько-румун­ської окупації. Нелегкі то були часи. Кумарівська по­чаткова школа тоді працювала нерегулярно. Тут і роз­почав хлопець своє навчання.

Ще з дитинства Микола відзначався допитливіс­тю та веселою вдачею. До війни батько купив йому велосипед. У селі це була дивина. Однолітки заздрили Миколі. Але він залюбки давав хлопцям покататися. А коли їхав сам, голосно проказував: "Повертаю пра­воруч - їду на Одесу", "Повертаю ліворуч - їду в Первомайськ", "їду на північ - там Київ". "І як то він усе знає?", - дивувалися хлопчаки.

І ще мав Микола надзвичайний хист помічати те, що інші не завжди помічають, відчувати неповторну красу природи, доброту людську. Ровесники Вінграновського згадують, що Микола, пасучи череду, за­вжди був душею компанії юних пастухів: таку історію цікаву розкаже, що аж роти пороззявляють. І до хит­рощів був удатний. "Ви, - каже до хлопців, - за мене корови попасіть, а я вам за це увечері ще ціка­вішу історію розкажу..." Та й ходить замріяний по степу, щось бурмочучи собі під ніс. Либонь, оту обі­цяну історію вигадує...

Закінчилася війна. Повернувся батько з фронту. Справи сімейні пішли на краще. Микола вчився до­бре, дуже любив читати.

Згодом сім'я Вінграновських знову переїхала до Первомайська. Жили на околиці міста, на Богополі. Тут Микола успішно закінчив середню

школу № 17.


2 Юність. Рік з Довженком.
Миколі Вінграновському йшов 19-й. Дуже хотілося стати артистом. Хлопець твердо вирішив вступити до театрального інституту. А був той інститут у Києві.

Згодом письменник згадуватиме:


Дорога від нашої хати до Київського театрального інсти­туту пролягає між скіфськими могилами по старому Чумаць­кому шляху з Криму на Чернігів. З новим коричневим мага­зинним чемоданом я вийшов на ту дорогу, на її сухий сві­танковий асфальт...

У Києві стало страшнувато: на ву­лицях людей було більше, ніж неділь­ними днями на базарі в Умані і навіть у Саврані...

Під кінець складання екзаменів моє економічне становище впало нижче рів­ня слаборозвинутих країн. Гроші на до­рогу додому недоторкано лежали в ки­шені й обпалювали мою душу.

... У дворі чорніла колонка з водою. Вранці я напивався води на цілий день - і бігом до інституту. Від щоденного пиття з колонки хлорованої води мої кіс­тки і тіло пропахли хлоркою так, що на мене боялися сідати мухи.

Та перед останнім екзаменом я був порятований: у прибиральниці нарвав на руці палець і мити підлогу в гуртожитку узявся я. За це одержав "гонорар": ка­вун, оселедець, а хліба - скільки з'їси. Одне слово, на останній екзамен я прийшов у бойовій готовності.

Складали ми етюди... Мені треба бу­ло зіграти глядача, який дивиться в кі­нотеатрі фільм Чарлі Чапліна. ... Чаплін смішний, то мені, глядачеві, належало сміятися. Та по очах членів приймаль­ної комісії я побачив, що цей етюд да­вали вже не одному абітурієнтові. Роз­думувати було ніколи, я сів на стілець, покліпав очима перед уявним кіноекраном і заснув. З кож­ною хвилиною сон мого персонажа міцнів, в уявному залі знімалась буря, на неї я, не розплющуючи очей, намагався відповідно реагувати і разом з тим дивився і далі свій сон натомленої людини. Отже, поставили мені п'ятірку...

Так у 1955 р. Микола Вінграновський став сту­дентом акторського факультету Київського театраль­ного інституту. Десь із середини вересня йому за­пропонували, крім занять з акторської майстерності, відвідувати заняття ще й з режисури. Надалі він став навчатися і там і там. Почалися усілякі режисерські розробки, аналізи п'єс, креслення мізансцен — хло­пець накинувся на цю роботу, як вогонь на суху со­лому...

А невдовзі в кабінеті ректора відбулася перша зу­стріч молодого Вінграновського з великим Довжен­ком. Олександр Петрович м'яким, уважним поглядом розглядав юного студента. Щоб зняти напруження у зніяковілого хлопця, Довженко розпитував, звідки він, хто його батьки, скільки в сім'ї дітей, як називається їхня річка... Вінграновський згадує:
Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав "Гонта в Умані" - трагічний розділ з поеми Шевченка "Гай­дамаки". Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закін­чив читати, Довженко раптом рвучко встав ...беззапереч­ним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут.
Спостережливий митець одразу ж помітив, що бід­ний студент відклеєні підметки своїх черевиків пришив мідною дротиною. Наступного дня, під час другої зу­стрічі з Миколою, він дав юнакові гроші на нове взуття. Згодом, уже в Москві, Довженко не випускав з поля зору свого студента-улюбленця. Передусім примушу­вав наполегливо працювати над собою, багато й сис­темно читати, цікавився його першими поетичними спробами, підтримував матеріально. Не випадково ж геніальний митець обрав Миколу на роль Івана Орлюка в "Повісті полум'яних літ", а про Орлюка Олександр Петрович говорив, що це він сам, Довженко.

І вже по смерті великого майстра його дружина, режисер Юлія Солнцева в 1960 р. зняла фільм "По­вість полум'яних літ". У ньому студент Вінграновсь- кий грав роль Івана Орлюка. І як грав! Стояв неймо­вірно красивий велетень з автоматом, у касці та плащ - палатці і на тлі Бранденбурзьких воріт мовби при­ймав парад переможців, виголошуючи знаменитий монолог.

Сам Вінграновський про роки навчання у майс­тра згадує з великою шанобою і вдячністю.

Після закінчення інституту Микола Степанович пра­цював на Київській кіностудії ім. О.Довженка як кіно­сценарист, режисер, актор. Але не забуваймо, що свій творчий шлях він розпочинав усе-таки з поезії.


3 Майстер поетичного слова.
Перші вірші Вінграновського з'явилися друком 1957 р. А перша збірка - "Атомні прелюди" - вийшла у 1962-му. Своїми творчими пошуками у змісті й фор­мі поетичної творчості він вписується в поезію шіст­десятників, виявляє свій індивідуальний стиль, влас­тиве тільки йому бачення світу.

Вінграновський тяжіє до фольклорно-філософсь­кої образності.

Його неологізми взяті не з кібернетики, як це не зрідка трапилося в Івана Драча, не з політичної лек­сики, як у Бориса Олійника, а творяться на матеріалі розмовної стихії. Почуття виражаються стрімко і з великою художньою переконливістю. Крізь складні асоціації, метафоричні ряди й алегорії постійно бри­нить думка про необхідність повернення людини до природи, до пракоренів народного життя. Він утвер­джує віру в перемогу добра й справедливості, в тор­жество людського розуму.

Наступна збірка Вінграновського "Сто поезій" (1967) вийшла через п'ять років після першої. Ди­станція виявилася чимала. В "Атомних прелюдах" роз­кошувала стихія юнацької піднесеності, нетерпеливос­ті, панував тон героїчно-драматичний. У наступній збір­ці на місце емоційної загонистості приходить розваж­ливість, масштабність притишується зосередженістю. Одне слово, вже вгадується початок внутрішнього ру­ху від душевної "романтики" до "реалізму".

Виразним свідченням дальшого духовного й твор­чого самоствердження Вінграновського стала збірка "На срібнім березі" (1978). З'являється нова якість душевного життя. Автор проходить немовби еволю­цію від "глобальності" до "інтимності". Є тут і колиш­ній темперамент, і романтика, і пафос. Тільки тепер вони не концентруються в ударні лейтмотиви, а не­мовби розчиняються в матерії повсякденного буття, надаючи їй "просторе" і бентежне звучання.

Дивовижна невеличка книжечка - поетична збірка Миколи Степановича "Губами теплими і оком золо­тим" (1984), у ній на кожній маленькій "діляночці" буття стільки й предметної реальності, і химерії, і казки, і доброї витівки, і гумору, і затамованої жури; найбу­денніші будні людини і природи постають як велич­на містерія...

А далі були нові поетичні збірки: "Цю жінку я люб­лю", "З обійнятих тобою днів", а також низка книжок для дітей...

Притаманний Вінграновському поетичний макси­малізм виявляється у віршах, сповнених гострого від­чуття болючого руху історії крізь власну душу та ду­шу народу.

Головне в природі неповторної поетичної індиві­дуальності Миколи Вінграновського - це стихія, ніко­ли не вгадаєш наперед, про що автор говоритиме наступної миті. В одній з поезій він сам визначає свій творчий акт як "звулканення душі".
4 Поет – і в прозі, і в кінодраматургії.
Його слово не повідомляє, не описує і не змальо­вує, а творить неповторну мить переживання світу.

Писати прозу Вінграновський почав майже одночас­но з поезією. Кращі оповідання й повісті - це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття лю­дини і природи. Причому в зображенні "персонажів" з фауни автор показав себе не лише художником, а й спостережливим натуралістом.

Наші екологічні негаразди, любов до природи, ува­га до того покоління, що змушене жити в отруєних радіацією районах, у загазованих містах, і викликали до життя повісті й оповідання "Сіроманець", "Первінка", "У глибині дощів", "Гусенятко", "Ластівка біля вікна" та ряд інших, за які письменник у 1984 р. був удостоєний Шевченківської премії.

Дитячі твори Вінграновського - це особливе ставлення до життя. Відчувши себе дідусем, ми­тець з великою радістю пише поезію й прозу для дітей і про дітей. І в цих творах він, може, найбіль­ше є собою. Бо сягає свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом люди здебільшого втрачають. Але - не всі. Серед них - і Микола Вінграновський.

Майже 50 книжок Вінграновського видано різни­ми мовами світу.

Останнім часом Микола Степанович зосередив свої зусилля на створенні документальних фільмів "Чотирнадцять столиць України" - екранізацію своїх коротких нарисів, виданих під однойменною назвою 1996 р. в Одеському видавництві "Маяк". Ці нариси переконливо доводять, що процес державотворен­ня, хоч і з перервами, але тривав в Україні від часів Київської Русі до сьогодні.

Микола Вінграновський - режисер-постановник ці­лого ряду художніх та документальних фільмів. Найвідоміші з них - "Ескадра повертає на захід", "Берег надії", "Дума про Британку", "Климко", "Тихі бере­ги", "Довженко. Щоденник 1941-1945 рр.", "Галич - столиця Данила Галицького", "Чигирин - столиця гетьмана Богдана Хмельницького", "Батурин - сто­лиця гетьмана Івана Мазепи".

А ще Вінграновському пощастило побачити світу. Він був учасником Генеральної Асамблеї ООН у Нью - Йорку, відвідав Америку й Канаду, Німеччину, Пор­тугалію та інші країни. Микола Степанович обрйний президентом українського відділення ПЕН-клубу. А нині - член оновленого Державного комітету з наці­ональної премії ім. Т.Шевченка.

Як в поезії, так і в прозі, залишаючись самим со­бою, він виявляє нові риси свого великого таланту, змінюється I раз у раз вибухає відкриттями. Свого часу таким "вибухом" став його історичний роман "Северин Наливайко", вперше опублікований у жур­налі "Вітчизна" 1992 р. й удостоєний премії Фун­дації Омеляна і Тетяни Антоновичів (США).

Легендарний гетьман, випускник Острозької ака­демії, богослов, який у 1594 р. підняв повстання проти могутньої на той час держави Речі Посполитої і два роки зі своїми побратимами протистояв незчислен­ній військовій потузі, Северин Наливайко - улюбле­ний історичний герой Вінграновського. Протягом ба­гатьох років постать Наливайка і його доба збуджу­вали творчу уяву письменника. I не випадково. Адже і в той час ішлося про важливий етап консолідації української нації, про формування національної са­мосвідомості, про утвердження або втрату історич­ного буття України. Назрівала ситуація вибору наро­дом історичної долі.

Що могло бути ближчим письменникові-патріоту Миколі Вінграновському? Хіба це не сучасні питан­ня? не вічне і святе у свідомості й душі українця?

Наслідком семирічної праці митця став дивовиж­ний твір, аналогію якому важко знайти в нашій іс­торичній романістиці. Бо в якому ще історичному романі про найдраматичніші моменти національної історії стільки кумедного, грайливого? Але водно­час за цим розмаїттям творчої уяви - точний знімок історичної пори і бентежна картина українсь­кої долі. і

Такого неймовірно легкого до читання історично­го роману, написаного на "вільному диханні", не ску­того ніякими ідеологічними забобонами і водночас дуже серйозного, ми ще не мали.

Мимоволі задумуюсь, у чому ж секрет таких творів?

Гадаю, передусім - тривала напружена праця, не­втомні пошуки історично-джерельного матеріалу, на­віть скрупульозне вишукування потрібного етногра­фічного терміна, в чому дуже допомагали Миколі Сте­пановичу члени його сім'ї.

Мені пощастило бути добре поінформованим у тому, як саме писалися ці твори, тому переконаний, що є ще одна грань секрету творчості нашого зем­ляка: Вінграновському таланить на добрих і відда­них людей, спілкування з якими створює для нього благодатну ауру творчості. А ще великим джерелом його натхнення є ніколи не перерваний пуповинний зв'язок з рідним краєм - Первомайщиною.

Одного разу, перебуваючи у Кумарях, Вінграновський попросив двоюрідного брата Броніслава Кулачинського купити для нього коня, упряж і віз. Зго­дом з Києва поштою переказав гроші. Родичі вико­нали бажання Миколи. То були незабутні часи для натхнення, занурення в світ природи, коли письмен­ник на возику неквапом роз'їжджав степовими доро­гами від Кумарів до Кам'яної Балки і далі аж понад Бугом. Або коли отак їздив до двоюрідної сестри Ліди в Кримку. Любив зупинитися в безмежжі півден­ного степу, біля козацьких могил. Літня ніч, ясні зорі, мерехтливе багаття були тоді супутниками цього ори­гінально спостережливого чоловіка.

Незабутні враження під час таких гужових манд­рівок по рідній землі лягли в основу нового великого прозового твору, над яким зараз працює письмен­ник. Робоча назва його - "Манюня" (так лагідно на­зивав Микола Степанович свою чотириногу супутни­цю - конячку).


5 Почесний громадянин Первомайська.
Микола Вінграновський - людина неординарна. Але, попри все, дуже лагідно, добросердечно ставить­ся до своїх рідних. Тривалий час життя у столиці не стер з пам'яті письменника спогадів про отчий край. Часто відвідує Микола Степанович своїх родичів.

На святкування 325-річчя з дня заснування міста мерія ласкаво запросила М.Вінграновського. Приїхав­ши напередодні, він передусім побував у Броніслава Івановича Кулачинського. Дуже сподобався Вінграновському смачний кумарівський борщ, яким наго­дувала дорогого гостя братова дружина Ніна Леонардівна. Далі - у Первомайськ, де в районі Скали мешкає рідна сестра Геля. Побували на могилі бать­ків, брата Аліка. А наступного дня мав теплу двого­динну зустріч із земляками в стінах рідної школи. Бу­ло багато людей, прийшли її колишні випускники, дру­зі і ровесники письменника. Не з порожніми руками приїхав Микола Степанович, а подарував школі біб­ліотечку власних творів.

Потім на центральній площі під дружні оплески земляків мер міста Ірина Сичова вручила М.Вінграновському посвідчення Почесного громадянина міс­та Первомайська. Тепер наше місто має трьох по­чесних громадян. Це директор дитячої спортивної школи Віктор Тофан, ветеран педагогічної праці, ви­кладач дитячої музичної школи N° 1, лауреат премії ім. Миколи Аркаса Володимир Коцуба та письмен­ник Микола Вінграновський.

І нині наш земляк наполегливо працює. Його поезія не спить і стукає в наші серця, стукає, аби до­стукатися до нашої свідомості, нашої совісті.


Питання для самоперевірки :
1 Розказати про дитячі та юнацькі роки поета.
2 Коли з’явилася і як називалася перша поетична збірка М.Вінграновського?
3 Чому М.Вінграновський вирішив перейти на написання дитячих творів?
4 Режисером – постановником яких художніх та документальних фільмів є М.Вінграновський?
5 Які почесні премії та звання були присвоєні письменникові?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань і умінь студентів.
Література: [10] с.56 57.
Самостійне опрацювання теми: «У синьому небі я висіяв ліс…», «Чорна райдуга»

Заняття № 64
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка