Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка16/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25
Тема. Д.Павличко. Основні відомості про поета, перекладача.

Громадянські мотиви лірики.
План
1 Дмитро Павличко – один з лідерів української культури.

2 Правда кличе (творчість поета):

2.1 «Коли помер кривавий Торквемада»;

2.2 «Між горами в долинах – білі юрти…».

3 Сонетарій Павличка.

4 Поеми.


5 Таємниця твого обличчя (інтимна лірика).

6 Пісенність поезій.

7 Значення творчості.

1 Дмитро Павличко – один з лідерів української культури.
Творчість Дмитра Павличка з'єднує старше покоління класиків української поезії І пол. XX ст. з поколінням початку 60-х років, яке так по-молодечому голосно заявило про себе. Син простого хлібороба з Підкарпаття Павличко приніс у велику літературу долю свого краю, з роками він став одним з речників красного письменства сучасності. Творець талановитих віршів, поем, літературознавчих досліджень, блискучий перекладач, публіцист, державний діяч — таким знаємо Павличка. До голосу його прислухаються мільйони. Прославленого поета, пристрасного трибуна Дмитра Васильовича Павличка справедливо називають одним з лідерів української культури.

Івано-Франківщина. У підгірському селі Стопчатові 28 вересня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя»,— скаже він пізніше. А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, вітав дух великого Франка.

Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного гніту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки - вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості.

Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обдарованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І.Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гідності.

З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець».

Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), потім протягом восьми літ — головним редактором журналу «Всесвіт». Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй.

Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гостре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за прикладом Івана Франка завжди учнем — риси характеру Павличка.

2 Правда кличе (творчість поета):
У 1953 році з'явилася перша книжка Дмитра Павличка «Любов і ненависть», яку одразу ж помітили шанувальники поетичного слова і високо поцінували.

Молодий автор книжки дебютував у добу складну й суперечливу: вражений жахливим смерчем війни, знекровлений народ полегшено дихнув повітрям жаданого миру; разом з тим ще живими в пам'яті були страхітливі репресії довгої сталінсько-більшовицької ночі, коли тоталітарним режимом було знищено десятки мільйонів безневинних людей, в тому числі й діячів літератури.

Поети гучно славили «рідного і єдиного», який буцімто створив для народу «райське життя»... А юнак з гуцульського села, студент Львівського університету Павличко не кинувся «звеличувати й оспівувати» — ліричний герой книжки поставив перед собою благородне завдання: в поетичних рядках сказати правду про навколишню дійсність. І це йому значною мірою вдалося.

Пізніше Павличко в нарисі «Про себе» так визначить риси першої своєї збірки: «Поезію творить любов, а не злоба... Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи».

Поет утверджує свою позицію громадянина, борця за народні ідеали, за «вимріяну Україну», за правду на землі. Він вирішив поставити слово «на чати», недвозначно висловивши своє поетичне кредо:

Співати треба, звісно, і про зорі, Про те, як шепче в лузі очерет, Але, людське забувши щастя й горе, Який до чорта буду я поет!

Перші збірки Д. Павличка «Любов і ненависть», «Моя земля» хоча й привернули увагу громадськості, все ж були своєрідним плацдармом для подальшого злету його таланту.

Значним творчим успіхом була Павличкова книжка «Правда кличе!» (1958).

Поет реалізував у ній своє творче завдання — «...блискавкою-мислею своє життя я висловлю».

Про свої нові підходи до змалювання дійсності кінця 50-х років Павличко чітко повідомив у невеликому вірші, що дав назву книжці:

Не змовкає правди голос,

Що веде нас у житті.

Лжа тікає, наче полоз,

Перед нами із путі.

Щоб за нами на дорогу

Знов не виповзала гидь,

Ми, долаючи знемогу,

Мусимо брехню палить !


2.1 «Коли помер кривавий Торквемада»;
Нагадаємо собі, що Томас Торквемада (1420—1498), жорстокий інквізитор Іспанії, засудив на спалення понад вісім тисяч «невірних». Образ всесвітньо відомого ката використав Дмитро Павличко для відтворення інквізитора двадцятого століття, якого за життя гучно славословили та величали «вождем усіх часів і народів». Алегорія в цьому творі постає чітко й виразно, тільки з суттєвою різницею: якщо жертви іспанського інквізитора складають вісім тисяч чоловік, то новітній інквізитор знищив десятки мільйонів безневинних людей.

Знищувались кращі, достойніші сини та дочки народу. Розплодився могутній чиновницько-бюрократичний клан сподвижників-душепродавців, донощиків, катів - мучителів — усіх тих, що після смерті диктатора намагалися зберегти свою владу й чини... А як це в алегоричній формі зображено в поезії? Саме вони, поплічники і холуї кривавого Торквемади, «зодягнуті в лахміття, як старці, підступні пастухи», найбільше побивалися за тим, щоб не схитнулась їхня могутня влада. Подавшись у дорогу по всій Іспанії, вони також придивлялись, чи не майне усміх на лиці єретика, чи не зрадіє він тій смерті?

Вражаюче звучать обидва терцети — сонетне завершення:
Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали.

Не усміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!


Високомайстерний сонет Павличка був опублікований у збірці «Правда кличе!», яка збудила лютий гнів чиновного начальства. Весь тираж книжки було вилучено з обігу і знищено (18 тисяч примірників). Сучасні інквізитори не на жарт злякались правдивого слова поета, який застерігав, що після смерті диктатора залишився старий апарат гноблення людини.

«Досі сонет Д. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» (1955) лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією»,— слушно зауважує літературний критик

В. Моренець. «Українська літе­ратура,— мовби доповнює А. Шевченко (критик),— може пишатися з того, що на її сторінках у час, коли почалося наше визволення з-під гніту сталінізму, з'явився знаменитий вірш Дмитра Павличка «Коли помер кривавий Торквемада». Він був у всіх на устах, як і Євтушенкові «Спадкоємці Сталіна». Обидва поети застерігали своїх співвітчизників: будьте пильні — посіпаки кривавого ката спробують повернути колесо історії назад».

У книжці «Правда кличе!» — низка талановитих творів. Павличко гостро відчуває проблеми розвитку української національної культури, мови, історії, мистецтва...

Так, у вірші «Ти зрікся мови рідної...» поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем:

Ти зрікся мови рідної, нема Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх — погорду!

Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», у якому також ідеться про негідника — ледаря, що «рідне поле напропаще в будяччі кинув.., що рідне слово в собі згасив, неначе ватру».
2.2 «Між горами в долинах – білі юрти…»;
Так писав поет на початку свого творчого шляху. А ось твори пізнішого Павличка (цикл «Вірші з Монголії», 1988).

У поезії «Між горами в долинах — білі юрти...» йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони шанують і бережуть — «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Поет припускає, що якби навіть сам Бог запропонував монголам «півсвіту.., Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: — Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європі» Адже мова народу — найсвятіше його багатство, його скарб: То — наше слово, то — щоденне чудо, То — сонця зір крізь каменя більмо, То — дух народу — о всесильний Буддо! — Все в нас бери, лиш мови не дамо!..

Синівській відданості монголів рідному слову, пісні, всім проявам духовного багатства нації поет протиставляє своїх «рідних» земляків (чи моголів, як їх називано колись). Глибоко западає в душу його докір:

А ви, мої освічені моголи,

Нагі внучата княжої землі,

Все віддали — і рідну мову, й школи

За знак манкурта на низькім чолі.

Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні — більше п'яти мільйонів. Це — наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась у республіці керівництвом майже всіх рангів.

...Ішли роки. Творив поет.

Збірка «Днина» (1960) відзначена республіканською премією

ім. М. Островського, а вибране «Любов і ненависть» — Державною Шевченківською премією (1977).

Павличко публікує десятки поетичних книг: «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961), «Пелюстки і леза» (1964), «Гранослов», «Хліб і стяг» (1968), «Сонети» (1978), «Вогнище» (1980), «Спіраль» (1984), «Задивлений у будущину» (1986), «Рубаї» (1987) та ін.


3 Сонетарій Павличка.
Сонетарій Павличка — один з найвагоміших в українській поезії. Читачі схвально оцінили книжку Дмитра Павличка «Сонети» (1978). Полюбилися їм цикли: «Львівські сонети», «Київські сонети», «Сонети подільської осені», «Білі сонети». Досить помітною подією в нашій літературі стала публікація книжки «Світовий сонет» (1983), до якої увійшли твори «найкрупніших поетичних імен XX віку» в майстерних перекладах Дмитра Павличка.

Року 1968 побачила світ книжка Павличка «Гранослов», яка знаменувала собою нове визначне досягнення новітньої поезії, творчий злет українського мистецтва слова. Оригіналь­ністю змісту і образної структури позначені розділи збірки «Учителям і друзям», «Литовський ліс», «Дитинство», «Зимові краєвиди», «Над глибинами».

З орбіти художніх пошуків митця не сходить тема хліборобської праці, образ хліба як символу достатку й добробуту народу. Прочитаймо два сонети, які мають однакову назву — «Хліб». Звернімо увагу на такі рядки:
Нема такого хліба на землі,

Як той, що моя мати випікала...

(«Білі сонети».)

Цей хліб, що світить на моїм столі,

Поборює мою печаль і втому.

Я сонця двигіт відчуваю в ньому,

Неначе пульс на власному чолі.

(«Сонети подільської осені».)

Хліб — запорука безсмертя, окраса вільної праці селянина. Ось один із них: «Вдень і вночі, на сонці і в тумані блискочуть і шумлять його плуги». Так починається сонет «Тракторист», герой якого невтомний у праці і водночас романтик (у сні мчить в ракетоплані). Усмішка прояснює його лице, бо сон минущий, а дійсність багатша і щедріша від будь-якої фантазії («в зерні пшениці більше дива, аніж в зорі, що з'ятрює блакить»). Ліричний герой сонета «Зерно» свідомий того, що не всі задумані плани встигне здійснити. Однак він мріє відродитися в пшеничному зерні, вічно йти рідним полем, несучи в серці «сонце й доброту». Тематика та ідейно-художній зміст сонетів «Якби я втратив очі, Україно...» та «О рідне слово, хто без тебе я?» (1956) споріднені. Кожний повинен дбати про збагачення і розквіт рідної мови, яка завжди є знаменням розвитку і розквіту суспільства кожного народу.

Ліричний герой поезії «Якби я втратив очі, Україно...» любить природу, культуру свого народу. Навіть осліпнувши, він не впав би у відчай, бо йому «лунала б мова солов'їно»: увесь невидимий для нього світ «від сяйва слова знову б заяснів».

На запитання, яким починається сонет «О рідне слово, хто без тебе я?», розгорнута відповідь у наступних рядках: «Німий жебрак, старцюючий бродяга, мертвяк, оброслий плиттям саркофага, прах, купа жалюгідного рам'я». В такий непотріб може перетворитися той, хто занедбає священний обов'язок громадянина і патріота — любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім'я». Мова багатомільйонного народу дорога й тим, що її у спадок передали «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків.

«В душі я чую неясний мотив» (цикл «Київські сонети»). Людська душа іноді буває усамітненою, а довкола — всесвіт природи в постійній своїй мінливості: пори року заступають одна одну — осінь, зима, весна, літо...

Як розібратися, як зорієнтуватися в цьому неоднозначному світі? Чому «зимові дні, як поторочі»? А чого «води весняної розлив» сповнює душу неясним мотивом, хоч він і дзвенить радісно над нивами? Як збагнути всю нескінченність життя, його походження, його глибинну суть?.. Яке місце людини в цьому безмежному просторі? Філософська суть поезії зводиться до розв'язання небуденної проблеми — буття людини в розмаїтому таємному світі...



«Туга» (цикл «Білі сонети»). У творі — образ жінки як алегорії сумного настрою, журби, скорботи. Вона є всюди: чекає на людину в «хмарі позолоченого листя», під кожним явором, на міських площах, заглядає навіть в ілюмінатор літака, що злітає. Скорботою на обличчі жінка відлякує ліричного героя. Та ось він запримітив у її очах пломінець ласки — і настрій його змінився. Як небагато треба для щастя людини,— підсумовує поет,— навіть у жорстоких очах угледіти «глибинний зблиск не смутку, а любові».
4 Поеми.
Зростання таланту Павличка, майстра сюжетної, епічної розповіді, особливо помітне в його поемах: «Земля» (1955), «Іван Загайкук» (1960), «Вогнище» (1979), «Поєдинок» (1978), «Князь» (1986).

Якщо в перших двох — розгортання сюжету має традиційний ліро-епічний характер, то в поемі «Вогнище» — розповідь ускладнена своєрідністю композиції, символічними образами.

Прийом сну, відомий в українській літературі ще від Шевченка, дає змогу поетові розширити сюжетні лінії в часі і просторі. Ліричний герой зустрічає рідного брата, розстріляного фашистами в 1944 році. Розповідь ведеться від імені брата Петра. Свідок подій минулого сягає зором значно ширше. В образі Петра — «невкірність у статурі молодій», непохитна воля до боротьби, ненависть до ворогів, зрадників, темних сил фашизму й реакції. Вогонь серця спалює колючий дріт, очищає від усього мерзенного й порочного, активізує роль мистецтва: «Я вогнищем себе відчув на полі, що спалює людські страждання й болі».

У поемі «Поєдинок» події відбуваються в часи кривавого римського імператора Нерона. Розповідь у творі — від першої особи, раба-скіфа, «правнука Борисфена». Хто він? Невільник, «купцями перепроданий до Риму». Став гладіатором й невдовзі «дух і слава Колізею» його «у звіра обернули». Можливо цей раб і сконав би в одному з гладіаторських боїв.

Але зустріч з хлопчиком-скіфом все перевернула в душі невільника. Він почув колискову пісню, схожу на пісню рідної матері,— і настало просяяння, оновлення душі. Своє побратимство невільники скріпили заповітною мрією — втекти. («Нас кликала вітчизна... Щодня ми готувалися до втечі»). Але патріотичні пориви героїв розбила жорстокість рабовласницького суспільства. Замість поєдинку з хижаком — гепардом (за перемогу над ним гладіаторові обіцяно волю) побратимів змусили битися один з одним: пересиченому наброду «бажалося побачити раба, який стинає друга!» За відмову від поєдинку Нерон наказав розіп'ята обох на хресті.

Несправжня битва виявилася «страшнішою від справжньої стократ». Не врятувала гладіаторів імітація боротьби. Ненароком молодший побратим смертельно поранив старшого, а сам покінчив самогубством. Отже, поєдинок між побратимами скінчився трагічно.

Безправні й упосліджені, вони не втратили людської подоби, не зачерствіли душею. Конфлікт у поемі — це двоєборство світлих начал у психології й поведінці людини з несправедливістю суспільного ладу, різко поділеного на людей повноправних і пригноблених.

5 Таємниця твого обличчя (інтимна лірика).
Поет широкого тематичного діапазону, Павличко створив багато ліричних віршів. Уже в перших його збірках опубліковано поезії, де розкрита ніжна душа закоханого юнака, морально-етична краса образу ліричного героя, взаємини його з коханою. Так, у поезії «Коли ми йшли удвох з тобою...» (1955, книжка «Моя земля») художньо втілена вічна проблема— кохання, ставлення до природи, до хліба, до праці як мірила оцінки людини. Образи вірша постають у їх контрастному зіставленні. Ліричний герой гладить золоте колосся і згадує ті колосочки, що «давно колись, ще у неволі» нишком збирав на чужому лану. Дівчина грубо топче колоски, «немов траву безплідну, дику», «вона не чула крику тих колосочків».

Конфлікт вірша складний, він відображає глибоку душевну драму ліричного героя, який засвоїв правила народної етики у ставленні до хліба і людської праці, і тому з гірким болем спостерігає байдужість коханої до того, що йому було найдорожчим. У цій драмі перемагає принцип, вироблений у надрах трудового народу. Ця етична концепція знайшла яскраве художнє вирішення і в багатьох інших творах Павличка.

У циклі «Пахощі хвої» (книга «Бистрина») також зібрані вірші про кохання і вірність, про духовне багатство людини. Ця тема пізніше продовжена в книзі «Гранослов» і найглибше розроблена в збірці «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), яка полюбилася читачам та дістала високу оцінку літературної критики. Вірші «Я бачив тебе сьогодні», «Ніч була ясна, я стежками біг», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались, розпались...», «Пахне хлібом трава...», «Так, ти одна, моя любове...», «Я стужився, мила, за тобою» та низка інших е шедеврами сучасної ліричної поезії.

Інтимна лірика поета пристрасна, сповнена ніжності, емоцій, животворна сила любові, яку оспівує Павличко, виховує нову людину, спонукає її до нових звершень, робить благороднішою, чистішою, підносить у помислах і ділах.

Павличко не вигадує якоїсь нереальної любові, хоч вона в нього — як Бог. До неї, сповненої зваби й таємниць, звернені слова благання:

З'явись, благослови, зігрій,

Якщо ти є, якщо ти є!

Яскрава образність, свіжа, небуденна поетична думка, мінливість почуттів ліричного героя — про все це йдеться в невеликій поезії «Дзвенить у зорях небо чисте...»

Драматургія вірша висловлена лаконічно й виразно. Настрій ліричного героя залежить від мінливостей у природі і тоді душа поета — «неначе дерево безлисте, зазеленіла на снігу», «понад снігами зацвіла...»

Все змінюється в природі і в людині, якій до «любові справдешньої.., до дружби, що живе в літах», буває так нелегко йти. Свіжі порівняння, метафори вірно послугували поетові для відтворення складних любовних почуттів, змалювання картин природи, людських настроїв та переживань.

В основі поезії «Я стужився, мила, за тобою...» — оспіваний у народних піснях образ явора, його милої явороньки, їхнє безнадійне кохання. Явір став символом болю й невимовної журби. Він тужить за своєю судженою, їхнє молоде кохання з'являється лише в снах.

Свіжість троп, точність і виваженість кожного слова — характерні особливості твору:

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі — печаль, як небеса.

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.


Тужно звучить остання строфа поезії, бо яворові загрожує знищення: люди «розітнуть йому печальні груди, скрипку зроблять із його журби». Він свого існування не припиняє, просто йде у нову естетичну якість: стане джерелом поетичного натхнення.

Мистецьку тканину поезії «Розплелись, розсипались, розпались...» збагачують образи, що западають глибоко в душу. Зважімо красу метафоричних зворотів: «грає осінь у вікні», «віднесла вода ласкаві зорі», «Я тобі зимові дні сріблясті заплету в сивіючу косу...» Атмосферу поетичної ясності, чарівності створюють уже перші два рядки з виразною алітерацією звуків «р» і «с». Вірш-пісня, овіяний настроєм зажури й печалі, образною тональністю нагадує народне: «Та й поїдем доганяти літа молодії...»

Ми згадали декілька поетичних перлин з книжки «Таємниця твого обличчя», а їх у ній вісімдесят чотири і кожна звучить, мов поема великої любові з її радощами й печалями.

Поет виспівав свою «Таємницю...» начеб одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця ліричного героя.


6 Пісенність поезій.
Пісенність поезій Павличка давно привернула увагу композиторів. Ще в кінці 50-х років творчо заприятелювали син Прикарпаття поет Дмитро Павличко і син полтавського краю композитор Олександр Білаш. Пісня «Впали роси на покоси» назавжди збратала митців. Відтоді їхня співдружність увінчалася не одним творчим досягненням.

Пісня «Лелеченьки» вперше прозвучала в кінофільмі «Сон» (1964) і стала однією з найпопулярніших у народі. Алегоричний образ птаха, в якого «висушила силу чужина проклята», сприймається як узагальнення долі безправної людини в кріпосницькому суспільстві. Щирості вислову поет досягає народнопісенними засобами, зокрема звертаннями, пестливими словами (крилонька, лелеченьки), ліричною схвильованістю. Білаш написав музику до пісень «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце». Понад півтора десятка чудових пісень та романсів створив Олександр Іванович на тексти книжки «Таємниця твого обличчя». Незмінною популярністю в слухачів користуються чудесні мелодії «Явір і яворина» («Я стужився, мила, за тобою»), «Дзвенить у зорях небо чисте», «Розплелись, розсипались, розпались...» та інші.

Справді народною стала знаменита пісня «Два кольори» (1965). Краса і нев'януча свіжість її — передусім у поетичності тексту. Поет лаконічно відтворює життєвий шлях ліричного героя від того часу, коли він ще «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Вишита матір'ю сорочка супроводжує героя на всіх його життєвих шляхах.

Розмаїта кольорами гама українських народних вишивок, але переважають у них два кольори: червоний і чорний. Синонімом першого є любов, другого — журба; радість і смуток, веселість і печаль. Ці почуття в житті органічно поєднані: «переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги». Ліричний герой зберіг найсвятіше — «горточок старого полотна і вишите... життя на ньому»,— тобто зберіг пам'ять про матір як заповіт вірності рідній землі.


7 Значення творчості.
Слово Дмитра Павличка, виразне й самобутнє, відшліфоване до блиску і точне, виповнене чуттями любові й ненависті, багате на барви і голоси життя, лине по-молодечому дзвінко, щиро. Продовжуючи традиції вітчизняної та світової класики, народної пісні, Павличко витворив свою, тільки йому притаманну манеру письма, свій стиль. Слова стають у рядку вільно й природно, як у пісні народній: «Неначе мамине намисто, сяє райдуга над полем», «моя душа над снігом стала, неначе яблуня в садах», «сонце білозубе, наче негр», «щоб стала в ріст пшениця, як Дунай». У віршах і поемах Павличка — розсипи афоризмів, стислих, граничне чітких і влучних («лишень краса людей навчає жить», «люблю я бистрину життя, прозору, поривну, глибоку», «для майбутнього сьогодні жити мушу, а майбутнє треба берегти», «світ змінити хоч трохи повинен і ти», «щасливий той, хто бачив мрію, але не доторкнувсь її», «моя душа прозориться до дна»). Вільно оперуючи словом, поет досягає граничної стислості вислову. Павличко в мову своїх творів інколи вводить слова-діалектизми і в такий спосіб відтворює місцевий колорит, збагачує водночас і словниковий склад літературної мови.

«Поезія — це мова молодих»,— сказав Павличко. І такий погляд на поезію як на молодий поклик людської душі він підтверджує своєю творчістю. Зіставляючи полярні поняття, явища, події, поет створює образи, сила впливу яких на читача вражаюча. У звичайному він уміє знайти незвичайне, особливе, конкретну деталь примушує засвітитися новою гранню, як, наприклад, у вірші «Хмарина»:

Все одійшло, лиш мамин білий серп,

Що випав із мозольної руки, В стерні небес вечірніх тужно сяє.

Талант Павличка знайшов потужне творче виявлення, крім поезії, також у літературно-художній критиці, публіцистиці, кінодраматургії. Вийшли друком його критичні статті, літературознавчі дослідження, виступи, спогади, есе про Франка, Лесю Українку, про творчий шлях Малишка, Богдана-Ігоря Антонича та багатьох інших вітчизняних і зарубіжних письменників,

Праці Павличка — критика й літературознавця — зібрані в книжках «Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1985) та «Біля мужнього світла» (1988). Він — автор сценаріїв до кінофільмів «Сок», «Захар Беркут»,

Подвижник, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, мови, національної гідності й справе-дливості, Павличко — державний і політичний діяч, народний депутат України. Разом з І. Драчем, Ю. Мушкетиком та іншими побратимами Павличко взяв на свої плечі нелегку ношу, засновуючи Народний рух України. Величезну роботу проводив він як голова Товариства української мови імені Тараса Шевченка. На І сесії українського парламенту 13 червня 1990 р. Павличко обраний головою постійної Комісії Верховної Ради України у закордонних справах.

Депутатські обов'язки, активна державна й політична діяльність Павличка забирають у нього багато часу й зусиль, але поет плідно працює і на літературній ниві, публікує нові, твори. Так, у «Літературній Україні» (січень 1991 року) появився друком великий цикл талановитих поезій «Без помсти і крові». Тепло й сердечно звертається поет до рідної України:

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи. («Пісня», 1991)

Твір, покладений на музику, став популярною патріотичною піснею.

А як не згадати поезію Павличка «Клятва», яка пролунала з київського майдану святої Софії на Всеукраїнському вічі 15 вересня 1991 року. Багатотисячне зібрання синів і дочок нашого народу вслід за поетом хором повторювало останню строфу «Клятви» на честь незалежної Соборної України:

Ми, народ, що вийшов із неволі,

Клянемось в благословенну мить

Стати рівним у народів колі, На свободі й для свободи жить!

На все життя Дмитро Павличко поклав собі незмінне правило — працювати в поті чола, по-франківськи невтомно гартувати слово.



Питання для самоперевірки:
1 У чому полягає новаторський характер збірки «Правда кличе»?
2 Як у вірші «Коли ми йшли удвох з тобою» відображена народна мораль, пошана до людської праці?

Самостійне опрацювання теми:

«Два кольори», «Був день, коли ніхто не плаче…» Д.Павличко


Підсумки заняття.
Оцінювання знань і умінь студентів.
Література: [5] с.798 – 868, [9] с.469 – 482, [10] с.57 – 58.
Заняття № 65
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка