Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка19/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25
Тема. Григір Тютюнник. Коротко про письменника і його творчий

доробок.
План
1 «І що я в Господа за людина !..» (життєвий та творчий шлях).

2 Особливості світобачення та життєва позиція.

3 Художній світ Григора Тютюнника.
1 «І що я в Господа за людина !..» (життєвий та творчий шлях).
Народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. Дідівська хата, старовинна, велика, стояла над шляхом, що веде до Гадяча. В базарні дні проїж­джі дядьки зупинялися тут перепочити, попоїти коней, послухати балачок трьох братів Тютюнників: Павла, Михай­ла та Филимона, які вміли «гарно перекривляти, себто копіювати односельців».

Батько Михайло Васильович столярував у колгоспі. Був він від природи інтелігент, таємно від усіх готувався посту­пити в учительський інститут, писав вірші. Перше одружен­ня на Ївзі Буденній (матері Григорія-старшого) склалося невдало, вони розлучилися ще до народження дитини. Друга дружина Ганна Михайлівна була молодшою від нього на шістнадцять років. Вона теж працювала в колгоспі.

У 1937 р., коли Григору було шість літ, батька заарешту­вали органи НКВС, із заслання він не повернувся. Мати залишилася молодою вдовою, тому невдовзі вийшла заміж. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Филимон. Він разом із дружиною Наталією Іванівною стали для хлопця на той час батьками. Обоє працювали в школі. Вчився майбутній письменник російською мовою. Як пише в автобіографії, «з того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою».

Під час війни, коли дядька забрали на фронт, а тітка народила дівчинку, Григір, рятуючись від голоду, повернув­ся на Полтавщину, до матері. «Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик.

Ішов рівно два тижні...»,— згадує Г. Тютюнник.

Після війни пішов у Зіньківське ремісниче училище. Там одягали і давали 700 грамів хліба на день. Це і порятувало тоді Григора та його маму від голоду. Після закінчення навчання трохи працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив же за тодішніми законами відпра­цювати на заводі три роки. За «втечу» з Харкова відсидів 4 місяці в колонії. Сумний спогад тих років: «Тепер уже, коли заставляли робити щось важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...».

Григір тікає світ за очі, як кажуть у народі. Вертається в край свого дитинства—на Донбас, де «слюсарював, їздив на машинах, майстрував»... Трохи жив з дядьком і тіткою, від них пішов до армії. Служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же серйозно зайнявся самоосвітою, яку не зали­шав і після демобілізації. Закінчив вечірню школу.

Під час армійської служби почав листуватися зі старшим своїм братом Григорієм, який уже публікувався. Він засту­пив йому батька, став найпершим літературним учителем. Допомагав матеріально, підтримував морально, наполегливо, але делікатно схиляв Григора до української мови, рецензу­вав його оповідання. Згодом брати часто зустрічатимуться в Шилівці, де ранку простоюватимуть за розмовами на містку через річку, стануть справжніми друзями. Смерть Григорія в 1961 р. стане для Григора непоправною втратою, що му­читиме все подальше життя, відгукнеться болем не в одній новелі.

А поки що були щасливі п'ять років (1957—1962) навчан­ня на філологічному факультеті Харківського університету. Ці роки якраз збіглися з потеплінням у суспільстві після XX з'їзду партії, на якому було розвінчано «культ особи Сталіна».

Важке робітництво, поневіряння, пошуки себе — все це було для Григора десь позаду. Чи ж є сьогодні студенти, яким було би зрозуміле таке зізнання: «Чомусь я не уявляв університету без музики, звідкись згори, з високих стель, повинна була линути тиха музика, схожа на органну» ? У нього з'явилася можливість багато читати, осягати пре­мудрості всіляких наук, спілкуватися з цікавими людьми, прислухатися до самого себе, втішатися цими відкриттями, нарешті, пізнавати таємниці творчості.

Але не можна сказати, що атмосфера в університеті була дуже сприятливою для розвитку неординарної особис­тості. Григір Тютюнник скоро зрозуміє це. Система освіти була консервативною, догматичною, заідеологізованою. Молоді прищеплювалася вакцина, яка блокувала прозірли­вість, самостійність мислення. Лише внутрішній спротив непокірної вдачі, надзвичайна цікавість і пильне вдивляння в життя могли врятувати від неминучого манкуртства, духовного зубожіння. Та щастило далеко не всім.

Тим часом життєдайний вітер «відлиги» вже гуляв довги­ми університетськими коридорами, обвівав темні закутки гуртожитку на Товкачівці, де мешкав Григір. Студенти заслуховуються Висоцьким, Окуджавою, Утьосовим, тихцем танцюють під заборонений «буржуазний» джаз, з-під поли читають Цвєтаєву, Пастернака... Але то була лише ілюзія демократизації суспільства. В університеті діяла налагодже­на «система шпигування». Недавній страх бути запідозре­ним, викликаним в «органи» охолоджував гарячі голови.

Звичайно, непросто було запальному, нетерпимому Григорові Тютюннику стримувати себе, інколи «прорива­ло», як, скажімо, на загальних комсомольських зборах чи «підозрілими» репліками на семінарах з історії КПРС. Нічо­го не миналося безслідно. Пляма неблагонадійності «сина трудового народу», «правдошукача», а ще сина репресова­ного (про що наче ніхто і не здогадувався, батька 1957 р. посмертно реабілітували) супроводжувала його. До того ж писав оповідання, які кидали тінь на радянську дійсність... Хто знає, чим би могло скінчитися для Григора навчання в університеті! Певно, якийсь ангел-охоронець все ж оберігав його для майбутнього.

У ті роки Григір противиться всьому, що нав'язувалось із професорської кафедри, намагається окреслити і захистити власне, осібне світобачення, прагне душею відчути «тиху музику». Але вона по-справжньому зазвучить йому не там, звідки чекав, зазвучить згодом у процесі творчості.

У 1961 р. журнал «Крестьянка» друкує оповідання Гри­гіра Тютюнника

«В сумерки», написане російською. Тоді ж він перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається вже ніколи.

Після закінчення навчання разом із дружиною їде працювати на Донбас, викладає у вечірній школі. Там у них народжується перший син Михайло, названий на честь закатованого свого діда. Але письменника мучить чуже йому російськомовне середрвище. Він хоче жити там, де живуть його герої.

З 1963 р. Тютюнник—у Києві, цьому сприяли передо­всім А. Дімаров,

О. Гончар. Поселяється в невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, працює в «Літератур­ній Україні», згодом у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де пише сценарій за романом «Вир», у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

У тогочасних журналах друкуються оповідання Григора Тютюнника. Його доброзичливо приймають і підтримують у своєму товаристві київські письменники. Взагалі про нього скоро почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать це була яскрава, колоритна. Високий, пишночубий, з чорними очима, «глибокими й розумними», з яких проглядало щось по-шляхетному горде, але й смутне, як згадує Валерій Шевчук. Любив «оживлювати» епізоди своїх майбутніх творів, робив те досить артистично й дотепно.

Десь у ті роки Микола Вінграновський, тоді директор кіностудії

ім. О. Довженка, запрошує його на кінопроби фільму за повістю В. Земляка «Дочка Стратіона». «Всі, коли побачили кінопробу на екрані, захоплювалися ним, його талантом, вигукували, що це відкриття, та на тому все і скінчилося: хтось десь комусь подзвонив... Мені рішуче запропонували Григора не знімати, мовляв, нехай краще пише свої новели»,— згадує

М. Вінграновський. У 1966 р. виходить перша книжка «Зав'язь», 1968 р.— «Деревій», Однойменне оповідання відзначене премією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газетой». Григір Тютюнник дедалі більше стає кісткою в горлі тим, що хотіли сито і спокійно жити, продукуючи свої безбарвні, заідеологізовані твори. Та й цензура працювала тоді безвідмовно. Редакторські правки часом наче різали письменника по живому, бо ж кожна деталь, образ так довго виношувався в серці. Так, дуже спокусливо було партійним наглядачам біля літератури приручити гордого і сильного чоловіка, яким був Григір Тютюнник. Для цього йому тихцем отруювалося життя шельмуванням у пресі (наприклад, статтями А. Санова), гальмуванням видань і публікацій. А з якогось часу письменник покинув працю по редак­ціях і видавництвах, цілком віддався власній художній творчості.

У 70-х «застійних» побачили світ його книги новел «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Трохи перекладав, зокрема В. Шукшина, якого дуже любив.

Тим часом віз фарисеїв, поскрипуючи, котився битим шляхом української літератури. Але дивовижна доба 60-х рр., виявляється, змогла породити і вулканів, які не вмовкали до останньої миті (як Василь Стус) чи кидали виклик усім (як зробив Григір Тютюнник).

Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов ні на які компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правдиві обвинувачення, примножуючи кодло своїх потен­ційних опонентів. «На кожного Авеля по три Каїни», — так він характеризує тогочасну моральну атмосферу в Україні. В суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала довкола. Душевний біль дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді був він незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним.

Розповідають, що за два роки до своєї смерті зустрів у підземному переході на Хрещатику Ларису Письменну. Якраз покінчив із собою поет Грицько Бойко. Григір схопив її за руку і спитав: «Що це—мужність чи боязнь?». Вона відповіла: «Як для кого. Для мене—мужність».

Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди почував свою самотність.

У лютому 1980 р. Г. Тютюннику присуджено премію іме­ні Лесі Українки (за книги «Климко», «Вогник далеко в степу»). А 7 березня він заподіяв собі смерть.


2 Особливості світобачення та життєва позиція.
Ці дві речі завжди є першовитоками творчості кожного справжнього митця.

Григір Тютюнник мав нелегку долю. У той час, коли закладалися основи його світобачення, а саме в дитинстві, він пережив чимало психологічних стресів. Насамперед це втрата батька, що своєчасно не внесло в його біополе психіку сильного, чоловічого начала. Відчував себе майже сиротою, бо молода мама влаштовувала власне життя. Це теж ятрило його юну душу. Отже, вразлива, ніжна від природи душа хлопця стала ще чутливішою, уже з малих літ він почувався в цьому величезному, поки що незрозумілому і неприйнятному своєю жорстокістю та абсурдністю світі самотнім, незахищеним мандрівником. У щоденниках харківських студентських років є такі зізнання: «Іноді, щоб не залишатися самому, доводиться брехати собі, що в тебе є друг», «Не можу більше: плачу... А що буде далі? Всі брешуть... всі лицемірять... Всі! Де ж добро, якому служити збирався?» А ось із листа до брата від 23 квітня 1961 р.: «Чим я жив увесь цей час? Нічого, брате, втішного. Читав, хандрив, прозрівав, думав, писав, вчився, іноді випивав—але завжди був самотній, наче той хрест, що стоїть у полі, по праву руку, якщо з Кам'янки до Львова їхати».

В Києві його вразили ті літератори, які покірно служили ідеології, знекровлюючи літературу. Тільки про декотрих він може сказати тепле слово, як, наприклад, про І. Драча і М. Вінграновського: «Обидва справили на мене враження джерел, які пробили твердь». Багатьох інших він небезпід­ставно вважає «письменниками» тільки за спілчанськими квитками. Гірко було це усвідомлювати, бо для нього творчість була не заробітчанством, а священнодійством. Як згадує В. Шевчук, «високий, худий, з гінким кроком, тілом ставний, випростаний, з непокірно завинутим чубом, з гордо піднесеною головою, він вирізнявся в юрбі, і цього не помітити було годі. Був він із тих, хто знав собі ціну, хто ставився до свого становища митця з виключною серйоз­ністю й вимогливістю». Через це також відчував себе чужорідним тілом серед кола своїх сучасників.

Отже, в спільному оркестрі не грав, був, так би мовити, індивідуалістом, а точніше особистістю, яка прагнула утвердити себе, причому гідним способом - якісною, чес­ною, вільною творчістю.

Взагалі тоталітарне суспільство завдяки своїй антигума­ністичній суті тільки сприяє створенню глибокої прірви між особистістю (не людиною-гвинтиком) і державою, особис­тістю і масою (чи колективом, улюбленим терміном більшо­вицької ідеології), тобто виникненню психологічного відчу­ження людини. І це Григір відчував на собі постійно.

Водночас, зовні ніби було все добре. Григір любив това­риство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував «на публіці» — довіряв загалові...

А в глибині душі був пекельний біль, який терзав безпе­рестанно. «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи —ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаянний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та неси­ла» ,— так писав у щоденнику.

В його світобаченні, отже, домінував почуттєвий максималізм. Душа не одержувала у відповідь того, чого прагла. Вона також не могла вмістити всього, що мала. Його нове­ли, отже, ставали результатом самовираження, звільнення себе від непідсильного тягаря — відчуття власної відчуже­ності, самотності. За своїми героями Григір Тютюнник ховав сам себе, своє страждання на цій землі. У цьому визначальна особливість його творчості.

Ще молодим він зробив для себе висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина—існуюче, друга—бажане. Це єдине джерело творчої енергії».

Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша змушувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою... Його твори або втілювали «еgо», або доповнювали його, бо письменнику підсвідомо дуже хотіло­ся вилити в них і свою мрію —мрію про душевну рівнова­гу, недосяжну в цьому світі гармонію. «Жити в добрій приязні з небом і землею» —ці слова із записника митця призначалися для повісті про Артема Безвіконного, так і недописаної. У них та релігія, до якої прийшов Григір Тютюнник у своєму самопізнанні, але що так і не стало надійним опертям його світобачення.



3 Художній світ Григора Тютюнника.

Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невели­кий — укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний — це новели, оповідання, кілька повістей.

Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглиб­шим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця. Українське село за часів Григора Тютюнника було зачеплене корозією загальної суспільної деградації та лежа­ло мовби на перехресті багатьох доріг. Там люди ще пам'ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село практично лишалося єдиним носієм української мови.

Тому, безперечно, саме сільська тематика була дуже спокусливою для багатьох тогочасних прозаїків. Але в її освоєнні Г. Тютюнник іде власним шляхом.

Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстру­вання партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальши­вого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався полі­тики, не використовував публіцистичних засобів соціально­го аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села.

Воно постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живо­писцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнути­ся болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидан­ня власних висновків і оцінок.

Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди — жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою.

Варто підкреслити, що Г. Тютюнник звертав особливу увагу на мову своїх творів. Часом у пошуках якогось потрібного, найточнішого, на його погляд, слова просиджу­вав годинами. Взагалі писав, не поспішаючи, довго вино­шуючи задум, ретельно обмірковуючи сюжет, окремі деталі, яким теж приділяв велике значення.

Його мовний стиль характеризується, на противагу іншим, багатством лексики, синонімів. Так, наприклад, герой не просто «говорить», а—цокотить, одказує, ози­вається, вигукує, регоче, оскиряється, лементує, бубонить, мигиче, видихує, шепоче, шушукається, питається, бурмо­тить, вихоплюється, співає, просить-стогне, хрипить, волає, кричить, зронює в тиші і т. д. Скрізь, де бував, письменник уважно прислухався до розмов звичайних людей, особливо сільських, занотовував влучні вислови, приказки, цікаві спостереження — таким підготовчим матеріалом рясніють його записники.

Ще однією важливою рисою індивідуального стилю Григора Тютюнника є «млявість» сюжету або його цілкови­та відсутність, як-то в новелі

«У Кравчини обідають».

Досить коротко, неквапно тут розповідається про життя і побут сімейства Юхима Кравчини. Далі так само неквапно описано ритуал обіду в один із буденних днів. Саме через цей опис «оживає» характер головного персонажа. За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання.

Отже, в центрі творів Григора Тютюнника завжди людський характер, певний тип. Ніде не знайдемо роздумів митця про зображуване, письменник узагалі не робить яки­хось висновків, не вирішує піднятих проблем, не нав'язує своїх думок читачеві. Ця риса була характерною для української прози від В. Стефаника, М. Коцюбинського аж до початку 30-х рр. XX ст. Надалі, зі штучним вилученням із літературного процесу В. Підмогильного, В. Винниченка, М. Хвильового, Г. Косинки, інших репресованих митців, вона була викорінена накинутим більшовиками «соціаліс­тичним реалізмом». У 60-х рр. перервана традиція оживає заново, підносячи літературу на вищий щабель. І роль у цьому процесі Григора Тютюнника чи не найвагоміша.

В цілому об'єктивована манера оповіді не дає жодних підстав говорити про авторову цілковиту байдужість до зображуваного. Г. Тютюнник любить людину, про яку пише, незважаючи на те, яка вона. Страждає разом із нею,

переймається її почуттями, проблемами, часом сумує, спостерігаючи її малість, нікчемність, незахищеність перед великим всесвітом із «якоюсь безсилою журбою», як сказав про це німецький дослідник Рольф Гебнер. Дитям його уяви, фантазії, його художнього дослідження є і Нюра, який втратив власне єство, пристосувався («Нюра»), людина - гвинтик Маркіян («Поминали Маркіяна»), і незахищений, світлий Климко («Климко»), і сноб Степан («Син приїхав»), і легковажна Дарка («Кізонька»), і фатально одинока Вуточка («Вуточка»), і дивакуватий Санько Бреус («Дивак»), і чесний трудівник Іван Срібний («Іван Срібний»), У цьому калейдоскопі доль, характерів Григір Тютюнник розказав нам щиру правду про нас самих, незалежно від того, живе­мо ми в селі чи місті, старі ми чи діти.

Ще одна прикметна деталь його світовираження.

У своєму щоденнику він писав: «Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені». Тому не дивно, що його твори виходять далеко за межі одного факту, однієї конкретної історії життя якоїсь людини. Вони сягають загальнолюдських, вічних мотивів і проблем, що хвилюють митців споконвіку. Причому це стосується всіх творів Григора Тютюнника. Тільки для непідготовленого естетично читача вони будуть лише життєподібним віддзеркаленням зовнішнього світу і майстерним зануренням у світ людської душі.

До таких вічних мотивів і проблем, що хвилювали прозаїка, насамперед можна віднести проблему людського буття на землі. Прикметно, що герої Григора Тютюнника не намагаються знайти відповідь на питання, в чому сенс їхнього життя, чи так вони живуть, як то роблять, скажімо, персонажі Олеся Гончара. Показуючи життя в різних про­явах, розповідаючи про різних людей, письменник на­штовхує читача на думку про минущість буття, неповтор­ність кожної хвилини, передає йому власний біль. Він прагне наче увіковічити якісь швидкоплинні моменти, що схвилювали його як художника, цікаві, яскраві характери. Особливо це відчутно в новелах «Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном», «Дядько Никін», «Устим та Оляна», «Крайнебо».

Особливо близьким Григору Тютюннику був мотив самотності людини в цьому недосконалому, часто абсурдно­му, світі. Жоден із його героїв не долає своєї самотності, хоча вони майже всі самотні, кожен із власної причини: не послав Господь дітей («Кленовий пагін»), відібрав їх («Вуточка»), наділив особливими рисами характеру, вдачі («Дивак», «Дикий», «Холодна м'ята»). Життя топчеться по цих самотніх душах, почуттях, як у новелі «Холодна м'ята», робить людину беззахисною і тому безпорадною, змалілою. Ось Нюра (з однойменного оповідання) після того, як очіку­ваний зять покинув єдину дочку Маню, стоїть серед «...дво­ру зсутулений, з опущеними вздовж пальта руками і неви­дющими очима дивиться кудись мимо хат, садків, городів, навіть мимо самого неба...». Він дає Мані ножика, щоб передала зраднику в подарунок, — наче відмовляється від мрії побачити доньку щасливою. Ніхто не може Нюрі допо­могти.

У новелах «Вуточка» і «Кленовий пагін» старенькі, наче забуті Богом і людьми, будуть до останніх своїх днів чекати звільнення від своєї фатальної самотності, хоч усе змінюва­тиметься довкола, життя йтиме вперед. Саме це чекання триматиме їх на цій землі.

Кожен несе свій важкий хрест. Усі твори письменника пронизані цим мінорним настроєм, цією вічною печаллю. Водночас душа кожного шукає порятунку, звільнення від тягаря, часом непосильного. Тому його герої зазвичай страждають, прагнуть якось вийти з рокованого проти­стояння дійсності, реального життя і мрії, прагнень душі, її поривань. Вони або є диваками в цьому світі, такими собі білими воронами (як то показано в новелах «Дивак» чи «Дикий»), або почуваються ними («Бовкун», «Нюра», «Іван Срібний»).

У час написання цих оповідань Григорові Тютюнникові надзвичайно імпонувала творчість російського письменника В. Шукшина. Він переклав його повість «Калина червона» українською. Але це не означає, що маємо зразок впливу В. Шукшина, який також створив чимало дивакуватих героїв.

По-перше, в 60-х рр. то була загальна поширена тенден­ція звертати увагу на звичайних, на перший погляд, людей, які на тлі сірої маси були яскравими особистостями, були такими тому, що не піддавалися тотальному нівелюванню, зуміли втриматися на поверхні. Ця тенденція означала відверту опозицію щодо створення позитивних, ідеалізова­них героїв-сучасників.

По-друге, Григір Тютюнник сам почувався в тоталітарно­му суспільстві диваком, особливо коли переїхав до Києва. В ті часи панувала атмосфера переслідування інакомисля­чих, тобто тих, які виривалися з загального потоку на волю чи прагнули вирватися, які самостійно мислили і намагали­ся самостійно діяти. Таких переслідувань зазнавав і він.

Варто підкреслити й автобіографічність багатьох творів митця. Особливо це стосується його оповідань «В сутінки», «Смерть кавалера», повістей «Климко», «Облога», «Вогник далеко в степу». Вони з'явилися як наслідок спогадів про власне голодне воєнне і повоєнне дитинство. Герої цих творів — діти, ровесники його дитинства. На їхню долю випали важкі випробування, вони завчасно набиралися цілком дорослого життєвого досвіду, самотужки мусили виборювати місце під сонцем.

Але ці твори писалися не спеціально для дітей, не лише спогади про власне дитинство спонукали їх з'яву. До речі, Григір Тютюнник боляче реагував, коли його називали дитячим письменником. Про це пише Валерій Шевчук у спогадах. Власна душа митця була дуже схожою на дитячу, власні почуття, переживання світу були суголосні почуттям дитини, чистого, нічим не зіпсутого, довірливого створіння. Підсвідомо Григір Тютюнник тягнувся до образів дітей, а ще — старих людей, які з часом стають такими ж вразливи­ми та беззахисними. Саме вони були найточнішим віддзер­каленням його душі.

Для прикладу можна звернутися до початку автобіогра­фічної повісті «Облога».

Війна. Малий сирота Харитон іде полем, бур'янами, в густому тумані, через який навіть не видно стежки. Його оточує моторошна тиша, хіба зрідка озветься гайвороння. Хлопець сам у тумані і в цій гнітючій тиші. А де самот­ність— там страх. Щоб побороти його, він щосили кричить: «Молчать!» і «Стой, хто йдьот!» (чув від старших). Цей стан одинокого мандрівника в туманному степу, не зіпсуто­го, не озлобленого — образне втілення душі самого Григора Тютюнника, самотнього серед чужих йому людей, їхньої метушні довкола заробітчанського пирога. А той грізний окрик—наче емблема тоталітарного суспільства, яке так боляче підрізало йому коріння. У стані малого Харитона, Санька Бреуса, Нюри письменник перебував не раз.

Але, як і ці герої, лишаючись наодинці із своєю самот­ністю, він не лише намагався зрозуміти себе, зробити для себе якийсь вибір, а й настирливо шукав опертя своїй змученій душі. Про це красномовно говорить одна з його останніх новел «Три зозулі з поклоном».

Цей твір чи не найглибше з усіх віддзеркалює внутріш­ній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія.

Було то 1976 р. До Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, особливо вразила одна—«Летіла зозуля через мою хату...». Говори­лося в ній не просто про нещасливе кохання, а й про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Григір ураз підхопився і побіг до себе в кімнату. Про це розповідають очевидці. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном», одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст.

Безперечно, в її основі автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім'я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться — в 70-х рр. ці події замовчува­лися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця - студента, нагадує самого автора.

Усього на кількох сторінках розгортається досить поши­рена житейська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька опові­дача. Невдовзі його засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться. Так у тексті, а за ним маються на увазі репресії. Втім, це тільки фабульний штрих. Найголовніше тут — почуття, пристрасті, переживання героїв. Саме вони рухають сюжетом твору, розширюють його часові, просто­рові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план, читач задумується над вічними, істинними цінностя­ми, разом із героями починає шукати гармонійного вирі­шення конфлікту. Інакше й бути не може, інакше крах. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. «Любові всевишній присвячується» —такий епіграф дає Григір Тю­тюнник. У новелі любов оточена неземним ореолом, над­звичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листо­ноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає супер­ницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфи- на душа нещасна. Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...».

Це надзвичайно сильне біополе любові єднає всіх героїв, робить їх чистішими, добрішими, здатними на співпережи­вання, на найглибше розуміння одне одного. Власне, тут письменник скоріше втілює свій ідеал, власне вирішення складних ситуацій, подає нам свою версію гармонійного налагодження найзаплутаніших стосунків, аніж то він міг би спостерігати в самому житті. Жоден із героїв новели не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня одна виростила сина, Марфа продовжує чогось чека­ти, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.

Новела несе на собі печать притчовості—висновку, до якого приходить автор і якого пропонує читачеві. Цей ви­сновок напрошується тут сам по собі, через усю образну тканину твору. Ось він: любов—почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби даєть­ся якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осу­дом чи запереченням, має право на існування.

Питання для самоперевірки:
1 Чому для Г.Тютюнника саме жанр новели став найулюбленішим?
2 Розкажіть, чому Григір Тютюнник врешті почав писати українською мовою?
3 Як відобразилися спогади письменника про власне дитинство у його творах?
4 У яких новелах, оповіданнях, повістях ідеться про долю дітей?
5 Чому письменник був невгодний правлячій владі?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [4] с.421 – 442, [5] с.773 – 798.

Заняття № 70

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка