Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка2/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Тема. Життєвий і творчий шлях М.Хвильового (М.Фітільов).

Його провідна роль у літературному житті 20-х років.
План
1 «Шлях безумної подорожі» (Життєвий і творчий шлях письменника).

2 Прозова творчість.

3 Новела «Мати».
1 «Шлях безумної подорожі»

(Життєвий і творчий шлях письменника).
13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя одного з найталановитіших письменників XX ст. Миколи Хвильового. Сталося це ясного ранку в присутності кількох найближчих його соратників, яких покликав на сніданок,— Миколи Куліша, Григорія Епіка, Олеся Досвітнього (Михай­ла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано). Грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового—це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розу­мію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Мико­ла Хвильовий. Отже, як говорить Семенко, ... ясно. Сьогод­ні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай жи­ве соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична пар­тія». Своєю ранньою трагічною смертю він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася. Він —цей маленький чоло­вічок, так схожий на Чарлі Чапліна. Той, публічний виступ якого щораз перетворювався у справжню сенсацію і збирав величезні аудиторії. Той, до думки якого прислухалися ровесники і кого наслідувала молодь. Ерудиція і вроджений талант лідера притягували до Миколи Хвильового сучасни­ків. Він організував найпотужнішу літературну структуру — ВАПЛІТЕ, першим наважився сказати вголос про те, що давно вже хвилювало багатьох — подальший самостійний європейський шлях розвитку пролетарської літератури — і цим започаткував літературну дискусію 1925—1928 рр., у центрі якої постійно перебував, відчуваючи особисту відпо­відальність за все, що діялося довкола. «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хоробливо вразливий і гордий, недоторкан­ний і суворий»,—так визначив його сутність, а, можливо, і призначення на землі тогочасний марксистський критик

В. Коряк.

Хвильовий — це літературний псевдонім Миколи Григо­ровича Фітільова, ніби такої собі звичайнісінької людини: невеличкої на зріст, худорлявої, смаглявої, чорноокої, в сандаліях на босу ногу... Як згадує

Г. Костюк, «говорив він трохи нервовим голосом, швидко. Обличчя мав дуже характеристичне, виразне. Глибоко всаджені карі очі. Брови—чорні... Як промо­вець він починав завжди стиха, ніби обережно, та поволі голос його набирав сили, дужчав, і перед слуха­чами Хвильовий буквально виростав; думки, які він кидав в аудиторію, просто полонили. Це ніколи не були пересічні, буденні думки завжди він гостро бачив, гостро відчував і гостро реа­гував на все...»

Своє життя Микола Хвильовий назвав «шляхом бе­зумної подорожі». Справді, складається враження, що цій людині судилося перейти всіма колами пекла, а до раю так і не потрапити... Народився 19 грудня 1893 р. в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині в багатодітній родині вчителя. Батько був мрійником, як сам Хвильовий зізнається, «безалаберным человеком». Одначе саме йому завдячує тим, що «рано перечитав російських класиків, добре познайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом» (з листа до М. Зерова). А бабуся прилучила до пахучoго українського слова, казок, легенд, переказів. Серед п'яти дітей Фітільових лише Микола вчився в Охтирській гімназії, але атестата так і не одержав. Бо вже тоді почав вести пропаганду серед селянства, проявив горду, бунтарську вдачу.

Вся його зріла ерудиція, начитаність, успіхи в письмен­стві — результат наполегливої самоосвіти і природних здіб­ностей. Але поки що майбутній Микола Хвильовий босякує, заробляє на кусень хліба чорноробом на заводах Донбасу, півдня України, працює і вантажником у порту. Одначе це не набридає, а дедалі більше засмоктує його юну романтич­ну душу. Так триває аж до мобілізації в царську армію в 1914 р. Потрапляє на діючий фронт—як покарання за не­дисциплінованість. Зате побував у Західній Україні, в Руму­нії, Польщі. А це нові світи, люди, враження, тобто життє­вий досвід і неабиякий багаж для майбутньої творчості. Вже тоді пробував писати. Тільки наприкінці 1917 р. повернувся в Україну. Тут у розпалі революційні події. Знайомиться з боротьбистом письменником Андрієм Заливчим, якого не­вдовзі по-звірячому вб'ють денікінці. Життя приготувало Миколі Хвильовому нові «пригоди», нові пошуки свого міс­ця в цьому фантасмагоричному розмонтованому світі. Про­вадив агітацію, навіть організував повстанський загін. Невдовзі вступив до Червоної Армії. Там одержав змогу проявити свої неабиякі організаторські й пропагандистські здібності.

У 1919 р. став членом КП(б)У. Боровся проти петлюрів­ців, денікінців, Врангеля. Які думки, цочуття хвилювали його непокірну, екзальтовану вдачу в ті часи—про це можемо хіба що здогадуватися або ж «вичитувати» поміж рядками художніх творів. У 1922 р. був демобілізований і вже відтоді навіки повернувся до того, що найбільше притя­гувало,— до літератури. В тодішній столиці України Харкові його чекало бурхливе мистецьке життя. Головполітосвіта, Редакційний відділ, видавництво «Червоний шлях», а пере­годом і журнал із такою ж назвою —ось далеко неповний перелік місць праці Миколи Хвильового в ті часи.

Тоді ж з'являються і перші його поетичні збірки «Моло­дість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), які на тлі револю­ційно-пафосної публіцистичної лірики не дуже вирізнялися. Тільки 1931 р. М. Хвильовий знову повернувся до початків свого творчого шляху і впорядкував книжку вибраного «Старі поезії».

Чимраз сильніше вабили його прозові жанри, які в нього, однак, не були позбавлені поетичного шалу, розбур­ханих пристрастей, чуттєво виражальної тональності, без­сюжетності — всі ці риси індивідуального стилю буде привнесено звідти —з лірики. Безперечно, поетом Микола Хвильовий залишатиметься впродовж усього життя.

Але в українській літературі 20—30-х рр. він фігурува­тиме передусім як автор новел, оповідань, повістей і пам­флетів.

Маючи непосидючу, бунтівливу вдачу, він став одним із найактивніших засновників ВАПЛІТЕ, до якої увійшли колишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «плужан». Керів­ництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвітній.

ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та ін.). У статусі та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, підтримують талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Це на практиці втілювало­ся в організаційних заходах ваплітян, їхніх художніх творах, що друкувались у збірнику та альманасі «Вапліте», а також в однойменному журналі.

Шлях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, що його пропонувала українському мистецтву більшовицька ідеологія, а тому організація відразу привернула до себе увагу партійного чиновництва. Недарма в пізніші, репресив­ні та «застійні» роки сама лише належність до неї вже вважалася серйозним обвинуваченням.

Час з'яви на літературній арені ВАПЛІТЕ збігся з розгор­танням найгучнішої літературної дискусії 1925—1928 рр., яка мала об'єктивні підвалини—визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Проблеми дискусії хвилювали багатьох митців, їх уже висловлювали, зокрема, «неокласики» і «попутницька» «Ланка», але саме Микола Хвильовий насмілився сказати про них голосно і гостро.

Дискусія, власне, і почалася з його статті «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просві­тян"», опублікованої в додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» ЗО квітня 1925 р. у відповідь на виступ автора-початківця Г. Яковенка «Про критику і критиків у літературі». Статті й памфлети М. Хвильового були спрямо­вані проти масовізму і «червоної просвіти», що культивува­лися організацією «Плуг» на чолі з С. Пилипенком, проти хуторянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею літератури російської, засилля в ній графоманства і ремісництва у вигляді агіток, партійно-ідеологічної заангажованості. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, високопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто «Європу грандіозної цивіліза­ції», яку будували Гете, Байрон, Дарвін, Маркс... Миколу Хвильового та його прибічників, які над усе хотіли витруїти рабський дух із свідомості українського народу, вабили висока художня майстерність, розкутість у висловленні авторського «Я», а ще більше—плекання вольової, сильної людини фаустівського типу — риси, органічно притаманні світовій зарубіжній класиці, які могли б послужити благо­датним взірцем для тогочасної літературної молоді.

У розпалі літературної дискусії з'являються і цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та стаття «Україна чи Малоросія?», в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вітаїзму», «азіат­ського ренесансу».

Звісно, тогочасна позиція Хвильового була сприйнята загальною масою літераторів, які спрагло потяглися до мистецтва, але фахово не були підготовленими до нього, насторожено і негативно. Відтак і партійні органи забили на сполох. Зокрема, у відкритому листі Сталіна членам політбюро ЦК КП(б)У рішуче засуджувалися дії М. Хвильо­вого і взагалі ваплітян. Було це у 1926 р.

А в січні 1927 р., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі із спокутувальним листом, вийшли зі складу організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальша поведінка колишніх лідерів —із початко­во обраного шляху сходити вони і не збиралися. Після самоліквідації 1928 р. ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Пролітфронт—її гідну наступницю, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт».

Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше—Микола Хвильовий. Узимку 1928 р. він поїхав за кордон. У листі до секретаря ВАПЛІТЕ А. Любченка подибуємо такі рядки: «Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, туман ховає даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: чому зійшлись кінці моїх нервових брів». Донкіхотське почуття одинокості наздоганяє його і там, в одній із європейських столиць. Але ні в чому не хоче каятися, ні про що не шкодує. Свідчення тому—ось і ці слова з листа: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись—наше "впереди"». Є в М. Хви­льового блискуча імпресіоністична новелка «Дорога й ластівка». Хоч вона й писалася ще у відносно благополучні часи (початок 20-х рр.), але пророчо передала внутрішній стан митця, що відчуватиметься дедалі виразніше, — стан приреченості, пастки. У вітряну, дощову ніч заблудна ластівка знайшла притулок у теплій, яскраво освітленій кімнаті. Але це її не заспокоїло, а навпаки, тільки налякало. І лампа на столі, і пухнастий килим, і книги в настінних шафах —усе це таке чуже для неї. Вона хоче вирватись із цієї золотої кліті, але тільки боляче б'ється грудьми об перешкоди і зрештою забиває себе до смерті. Доля письменника, як і багатьох його побратимів по перу, напро­чуд схожа на долю цієї ластівки. Вони за всяку ціну прагну­ли вивести рідну літературу на новий широкий шлях, прагнули вирвати її з «золотої кліті», яку готувало для неї партійне чиновництво, на волю. Але тільки розбили собі груди об непорушну твердь тоталітарного пресу. Вже 1929 р. сфабрикованим процесом СВУ започатковується доба масових репресій.

1933 рік став фатальним для митця. Українськими села­ми сунув голод. Письменник побував на Полтавщині й на власні очі все побачив. Арештовують колишнього президен­та ВАПЛІТЕ М. Ялового. Це не оминуло б і його, але він спробував утекти від світу...

Упродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літерату­ри, а ім'я письменника було забороненим.

Чому ж цього палкого патріота, талановитого письменни­ка було названо «ворогом народу»?



2 Прозова творчість.

За світовідчуттям він був поетом, романтиком, «безум­ним мрійником», як і численні його пращури-українці, чия ментальність, як сонячний ранок у краплині роси, так яскраво і трагічно відбилась у долі Миколи Хвильового. У вступній новелі до збірки оповідань «Сині етюди» він ціл­ком щиро зізнавався: «Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнепері вальдшнепи,— все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя... І ще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки ("Садок виш­невий коло хати") і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в "загірну комуну" і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я—мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий "скеп­сис" нашого скептичного віку». Це не просто красиві сло­ва — вони з глибини його душі. За сонячне майбутнє свого народу він, такий спраглий життєлюб, не просто ладен був

віддати своє молоде життя —він пожертвував ним, бо сподівався тим фатальним пострілом у скроню зупинити диявольську карусель існуючої системи, яка набирала деда­лі більшого темпу.

За своїми політичними переконаннями він був україн­ським комуністом. Саме в цьому полягала його внутрішня роздвоєність і трагедія. Більшовизм і національна ідея — поняття несумісні.

Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї України і водночас стріляв у неї, як його герой-фанат у новелі «Я (Романтика)» стріляє у власну матір. Такий непевний шлях не міг привести до храму, він «ішов у нікуди», у страшний, безвихідний лабіринт, як зрозуміли те його герої в романі «Вальдшнепи». Він бачив далеко на горизонті майбутнього «легкосиню далину» і водночас іще на початку 20-х рр. геніально передчував з'яву там « санаторійної зони».

Такий непростий внутрішній світ письменника, роздвоє­ність його душі, яка виявлялась і усвідомлювалася ним поступово, накладали відбиток і на творчість, визначаючи її ідейно-стильові особливості.

Перші збірки оповідань М. Хвильового «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) засвідчили його потужний мистець­кий талант, окреслили основне тематичне та ідейно-стильове коло тогочасної літератури, що дало підстави критиці заговорити про нього як про «основоположника справжньої нової української прози» (О. Білецький). Такі суб'єктивно-виражальні, його новели та оповідання водночас були тим об'єктивним камертоном, звучання якого правдиво відобра­жало найскладніший період XX ст. і людини, душа якої ввібрала в себе всі його протиріччя і трагедійність.

У новелістичному жанрі М. Хвильовий постає водночас як мрійник-утопіст, що намагався передати героїку склад­них революційних років, і як цілком тверезий реаліст, що не просто побачив і правдиво змалював життєвий бруд, складність і суперечності довколишньої дійсності, а й ге­ніально відчув, передбачив невизначене, непевне близьке майбутнє своєї нещасливої нації. Мрія і дійсність у його творах, одначе, постають не в контрастних зіставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сув'язі, що надає опо­віданням і новелам Хвильового неповторної стильової новизни і свіжості.

Він творить свій художній образ, відчуває його своєчас­ність, доречність у тому чи іншому моменті опису. Тож правильніше буде сказати, що Хвильовий не описує, змальовує, відбиває, а передає, виражає. Навіть майстерне побутописання переважує атмосфера кожної конкретної ситуації, про яку йдеться в тому чи тому творі, настрій, пафос. Все це мовби цементує зовні розхристану, часто безсюжетну композицію, химерно викладає різнобарвну мозаїку епохи, сучасником якої був М. Хвильовий. У його новелах постійно відчувається авторська емоційна і на­строєва присутність, імпресіоністична виражальність домі­нує над зображенням. Значну роль у його індивідуальному стилі відіграють художня деталь, образ. Вони можуть нести основне ідейно-смислове навантаження, особливо це сто­сується творів малих жанрів. Усе це свідчить про те, що М. Хвильовий за світовідчуттям завжди був поетом, ліри­ком.

Але в збірках «Сині етюди» чи «Осінь» не знайдемо пое­тичного оспівування героїки революції, нема пафосного уславлення «борців за нові революційні ідеали», що можна було спостерігати в багатьох тогочасних ідеологічних «трубадурів». Оповідання «Мати», «Солонський яр», «Наре­чений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чобо­тях»,

«Я (Романтика)» —там складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось по- справжньому вартісного. Там герої М. Хвильового постають не як переможці, що вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а скоріше як жертви цієї революційної дійсності. Так, це нові герої, нові люди. Але придивімося до них уважніше: новизна їхня полягає в тому, що вони вже втратили або на наших очах втрачають свою істинну сутність, самих себе, вони розхи­тують або зовсім заперечують основи споконвічної народ­ної моралі, етики, через що руйнуються кровні, родові зв'язки [«Мати», «Я (Романтика)», «Наречений»]. То які ж цеглинки будуть лежати в основі майбутньої України? — мало не в усіх оповіданнях запитує підтекстово сам себе і своїх читачів «переконаний комуніст» Микола Хвильовий. Моторошним холодом «дихають» його новели «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Солонський яр». Віра героїв цих творів в омріяну «ясносиню далину» якась штучна. Вона більше проголошується, аніж з'являється з глибини душі. Уже від початку своєї творчості автор підсвідомо переливає у свої тексти власну внутрішню роздвоєність, дисгармонійність світовідчуття, яке належить більше заблукалому мандрівникові, аніж упевненому першопрохідникові [особливо це стосується новели «Я (Романтика)»].

Прикметно, що на цьому роздоріжжі власного світовід­чуття письменник настирливо шукає надійного опертя. Таким оберегом внутрішніх самопочувань він бачить жінку, бо саме вона для митця-українця може бути втіленням високого духу, моральних чеснот, чуттєвим визначальником спроможності нового суспільства робити людей щасливими.

Взагалі образ жінки у творчості М. Хвильового має особ­ливе значення. їй він присвячує не лише більшість своїх творів (до названих раніше можна додати ще «Сентимен­тальну історію», «Із Вариної біографії»), вона також висту­пає активною дійовою особою в усіх його повістях. Згадай­мо, що жінка у ментальному світовідчуванні українців посі­дає чи не провідне місце. Жінка-матір здавна користувалась особливою повагою в українській родині, виконувала в ній визначальну роль, була берегинею роду. Яку ж роль мусить вона виконувати тепер на сцені цього театру абсурду (а саме так можна назвати розбурхану революційну і не менш хаотичну пореволюційну дійсність)? І яку місію визначає їй нове суспільство?

По-перше, вона страждає зараз найбільше. Згадаймо но­велу «Наречений», у якій наївна і чиста беззахисність Катрусі призводить не просто до її дівочих розчарувань, а до страшної трагедії.

По-друге, переродження її природного жіночого єства під впливом революційної епохи сприймається болючіше, бо жінки в цілому морально стійкіші, традиційніші, витри­валіші, аніж чоловіки. У своєї героїні (новела «Кіт у чобо­тях») М. Хвильовий навіть ім'я відбирає, називаючи її «товаришем Жучком». Чи, можливо, те ім'я відібрав сам революційний час, який потребував знівельованих, одно­типних «муралів революції»? Автор зізнається, що «хоче проспівати степову бур'янову пісню цим сіреньким муралям», «гімн», а натомість має в душі «васильковий сум». Чому? На це запитання знайдемо відповідь у тексті опові­дання.

Героїня вбрана в потворну безгудзикову одіж кольору «хакі», чоботи, і в неї «голена голова». І хоча щоденна її діяльність—то «невеликий подвиг», що його вона самовід­дано здійснює, аби надалі козак не вішав на ліхтарі її дітей, але не такою автор волів би бачити жінку в революції. Він без оптимізму споглядає на неї, бо, як пише, той образ «зник у глухих нетрях республіки». Звичайно, та деталь з

портрета «товариша Жучка»—«кирпатенький носик» — свідчення авторової симпатії до героїні, але М. Хвильовий бачить ще й інше: її недалекість, внутрішню спустошеність. Авторові сумно й боляче —такий основний емоційний настрій новели, бо він же «до безумства любить ніжних женщин з добрими, розумними очима» і бажав би їм кращої долі, аніж її має «товариш Жучок».

З часом у М. Хвильового дедалі більше з'являється тво­рів, у яких герої, недавні революціонери, натхненні виборювачі нового життя, стають у ньому «зайвими людьми», відчуваючи жахливу прірву між своїми ідеалами і реальною дійсністю. їхній шлях невизначений, їхні страждання, поні­вечені долі, навіть смерть виявляються невартими такого майбутнього, обриси якого автор бачить уже досить вираз­но.

Зневіреним, розчарованим українським інтелігентом постає в оповіданні «Редактор Карк», яке ввійшло ще до збірки «Сині етюди», головний герой. Через його внутрішні переживання і відчуття автор порушує вічну проблему протиставлення мрії та дійсності. Проблему, яка не може бути розв'язаною в Україні. Мрія у сприйманні Карка зали­шилась у минулому, вона пов'язувалася з високими пори­ваннями, геройством, упевненістю. Теперішнє його життя скоріше є пристосуванським існуванням, воно полягає в чеканні близької смерті. Такий настрій мають саморефлексії редактора Карка. Автор постійно втручається в текст, ніби хоче протиставити власний оптимізм (нагадуємо, що оповідання писалося на початку 20-х рр.) зневіреності, роз­чаруванню свого героя. М. Хвильовий ще сповнений своєю фанатичною вірою в голубу манливу далину, яка, втім, чимраз швидше від нього віддалялася, він ще відчуває смак новизни, йому ще «радісно блукати невідомими чебрецеви­ми шляхами». Цей авторський оптимізм якоюсь мірою буде присутній і в новелі «Синій листопад». Смертельно хворий Вадим буде заспокоювати себе тим, що його смерть—це лише «приватна» трагедія у «величезній симфонії в май­бутнє».

Привертає увагу один із пізніших творів із цього ряду — «Сентиментальна історія» (1928). Його героїня Б'янка (це жіночий образ!) не хоче почуватися «зайвою» (якими є то­варишка Уляна, художник Чаргар) у цьому новому суспіль­стві. Вона є сильною особистістю, з тих, які приваблювали Хвильового. Б'янка шукає доріг не лише для своєї «вишне- воокої України», а й для себе. Поступово вона прозріває, бачить «світовий бардачок» довкола, розуміє, що те омріяне майбутнє (називає його «сентиментальною даллю») не прийде само собою, хоч би якими лозунгами проголошува­лося, шляхи до майбутнього повинні пролягати через істин­ні морально-етичні цінності. Поки що героїня їх не бачить довкола себе; люди, що оточують дівчину, живуть під тяга­рем страху, тому й наглухо зачиняються кожен у своїй нірці, намагаються кожен по-своєму порятуватися цим фатальним відчуженням від наступаючої незрозумілої дійсності. Б'янка мучиться «темною ніччю нашої дійсності», «придавлених» долею людей, але нічого змінити не може. Її останній вчинок, яким завершується оповідання, має символічний підтекст: в розпуці дівчина віддає не себе, а найчистіше й найвартісніше, що має в душі, заради нала­годження гармонії між мрією та дійсністю. Але чи можли­во це?


3 Новела «Мати».
Саме жінка може взяти на свої плечі важкий хрест заблуканої на революційних дорогах української на­ції, вивести її на шлях прозріння (яким він буде — митець так і не встиг усвідомити) —і саме вона мусить це зроби­ти. Про такий погляд на жінку свідчить оповідання М. Хвильового «Мати» (1927).

Сини матері Остап і Андрій стали по різні боки револю­ційних барикад —типова для тих часів ситуація. Її описува­ли багато митців, зокрема П. Тичина («Приїхали до матері три сини»), Ю. Яновський («Подвійне коло»). Брати дуже різні за характерами, що цілком закономірно. Автор чимало місця в новелі приділяє розповіді про шлях їхнього зростан­ня, світоглядного становлення. Єднає Андрія і Остапа єдине, чому їх мати ніколи не навчала, — жорстокість, засліпленість псевдоцінностями, відсутність родових, братер­ських почуттів заради «громадського обов'язку». Щоби брат не вбив брата (адже обоє вони її любі сини), під сокиру мати лягає сама. Цей трагічний кінець вносить «українське» уточнення в біблійну історію про двох братів Каїна та Авеля і в такий спосіб віддзеркалює всю фантасмагорію кровопролитних, братовбивчих революційних подій в Украї­ні. Водночас має і символічний підтекст. «Матері вже не було» —читаємо в новелі, а перед очима наче стоїть розі­п'ята на хресті Україна.


Питання для самоперевірки:
1 В яких умовах формувалися характер і світогляд майбутнього письменника?
2 Розкажіть про ставлення М.Хвильового до подій 1914-1917 років та про його участь в імперіалістичній війні , революції і громадянській війні .
3 З чого починав свою творчість М.Хвильовий?
4 Що ви знаєте про літературну дискусію 1925-1928 років та про участь у ній М.Хвильового?

5 Яка причина трагічної загибелі письменника?


6 Яке справжнє прізвище М.Хвильового?
7 Як ви поясните псевдонім письменника?
8 Як ви думаєте, чи зміг би Хвильовий пристосуватися до тотального режиму? Обrрунтуйте свою думку.
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [4] с. 63 - 83.
Заняття № 38
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка