Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка21/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
Тема. Василь Стус. Загальний огляд життя і творчості.
План
1 « Десь під грудьми пече гірка калина…» (життєвий та творчий шлях поета).
2 «Дорога болю». Поезія.
3 Значення творчості поета.

1 «Десь під грудьми пече гірка калина…»

(життєвий та творчий шлях поета).
Ім'я Василя Стуса добре відоме за межами України, а до широко­го українського загалу воно прийшло тільки на початку 90-х років. Він був справжнім поетом, а значить патріотом, який понад усе любив свій народ і боровся проти сваволі влади.

Народився Василь Семенович Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Батьки його, Семен Дем'янович та Їлина Яківна, були простими чесними людьми. Дитинство майбутнього поета минуло в атмосфері добра та любові. Мати добре співала, знала безліч пісень і зуміла прищепити сину любов до рідного слова, до поезії.

Тікаючи від переслідувань місцевої колгоспної влади, сім'я Стусів переїжджає на Донбас, і Василь йде до школи, де навчання велося російською мовою. Хлопцеві важко було призвичаїтися , нових обставин, але вчився він добре.

По закінченні школи Василь Стус поступив до Донецького (тоді Сталінського) педагогічного інституту на історико-філологічний факультет. Це були роки, які сам Стус назвав «трудними». Мабуть, через матеріальні нестатки, а найбільше через те, що історія українського народу викладалась у перекрученому, спотвореному вигляді. Але саме в ці роки поет захопився світовою літературою передусім творчістю Рильського, Свідзинського, Пастернака, Гете, Рільке, Толстого, Камю і Фолкнера. Усе життя Стус цікавився творчістю тих митців, які відзначалися неординарністю, філософським світосприйняттям.

Після інституту він працював у школі, але через два місяці пішов до армії.

Відслуживши, учителював у м. Горлівці на Донбасі, був літредактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки Стус називав «часом поезії»: він захоплювався світовою літературою, чимало писав сам.

У І961 році Василь Стус вступає до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР, працює над дисертацією багато друкується. Його творчість помітили, Андрій Малишко тепло відізвався про його вірші. Але у 1965 році Василя Стуса виключили з аспірантури. З погляду офіційної влади, причина була до­сить вагомою. На прем'єрі кінофільму

С. Параджанова «Тіні забу­тих предків» після виступу Івана Дзюби, який повідомив про ареш­ти прогресивної української інтелігенції, Стус звернувся до гляда­чів і запропонував їм вставанням висловити протест проти незакон­них дій уряду та КДБ.

Безкомпромісний і запальний, нетерпимий до будь-якої неправ­ди, В. Стус завжди відчував чужий біль гостріше, ніж власний. У тому ж 1965 році заарештували поета і критика Івана Світличного, і Василь Стус пише вірш «Не можу я без посмішки Івана», у якому неначе передчуває свою долю, розуміючи, що й на нього є десь велике досьє.

Стуса ніде не брали на роботу, навіть із кочегарки звільнили, коли дізналися, що він має вищу освіту. Друкувати, звісно, перестали, але він писав гострі політичні вірші, які згодом стануть матеріалами його кримінальної справи. 7 вересня 1972 року поет був заарештований і звинувачений у тому, що «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Його засудили до п'яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режи­му і трьох років заслання. Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання — у Магаданській області. Умови там були жахливі: виснажлива праця, мізерна табірна пайка, морози до 50 градусів, знущання кадебістських начальників.

Але Стус і в тих умовах не зігнувся. Він виступав проти сваволі наглядачів, захищав своїх товаришів — політичних в'язнів, відсто­ював власну гідність, оголошував голодовки. За це його багато ра­зів кидали до штрафного ізолятора, позбавляли побачень, заборо­няли листування.

Наприкінці 1975 року у Стуса стався прорив виразки шлунка, внутрішній крововилив. Він, непритомний, стікав кров'ю, але до нього викликали не лікаря, а конвой, щоб відвести до лікарні. Не легше було й на засланні на Колимі, де поету довелося працюва­ти на золотодобувному руднику, не обладнаному вентиляцією, де у вибої був страшенний пил. Замість респіратора видавали марлеву пов'язку, яка за півгодини вкривалася шаром пилу. На такій робо­ті навіть молоді хлопці швидко ставали тяжко хворими на силікоз.

Але в таких нелюдських умовах Стус продовжував творити, ви­вчав французьку та англійську мови (він володів також усіма сло­в'янськими мовами і німецькою), перекладав такого складного по­ета, як Рільке, роздумував над минулим, сучасним і майбутнім України.

У 1979 році поет повернувся в Україну і продовжував свою твор­чу діяльність, але його не друкували. Хтось із друзів зробив Стусу «ведмежу» послугу — відправив його вірші на Захід, де вони вий­шли двома збірками — «Зимові дерева» та «Свіча в свічаді». Твори поета перекладаються англійською, німецькою, іспанською, росій­ською та іншими мовами, його ім'я стає широко відомим у світі, як ім'я поета і правозахисника, але воно добре відоме і в КДБ. І як наслідок — новин арешт і ще жорстокіший присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму і п'ять років заслання. На захист поета виступила прогресивна громадськість усього світу, академік Андрій Сахаров писав, що з-поміж багатьох жорстоких вироків політв'язням «вирок українському поетові В. Стусові вирі­зняється своєю нелюдяністю».

У таборі Стус знову не кориться владі, виступає проти свавілля табірної адміністрації, за що його карали карцерами і штрафними ізоляторами. Задавнена хвороба шлунка, недоїдання, відсутність медичної допомоги стали причиною смерті політв'язня. У ніч з тре­тього на четверте вересня 1985 року у карцері зупинилося серце талановитого поета і справжнього патріота України Василя Стуса. А через чотири роки він був повністю реабілітований «за відсутніс­тю складу злочину».

Син Стуса Дмитро і дехто з друзів вирішили поховати поета в Україні. З величезними труднощами, долаючи неймовірні препони, вони перевезли прах Василя Стуса і чотирьох його товаришів на батьківщину. На перепоховання прийшло дуже багато людей. Вони віддали останню шану видатному українському поету Василю Се­меновичу Стусу, життя якого було так схоже на життя Т. Г. Шевче­нка, що так само прожив лише сорок сім років.



2 «Дорога болю». Поезія.
«Посоловів од співу сад...». В. Стус в одному з листів до дружини писав: «То, певне, й доля Орфея чути знаду голос­ної темені, не піддатися їй, а виходити з музичної темені, як з ночі». Його увагу не випадково привернув легендарний поет античного світу, який своїм магічним співом зачарову­вав людей, звірів, дерева, приборкував стихії.

В. Стус був автором не лише жорстких поезій, ущільне­них екзистенціальною проблематикою, а й дивовижним ліриком, котрий спромагався на глибоке осягання найінтимніших нюансів неперебутнього життя, висвітлюючи їх із «музичної темені», тобто з надр незнищенного духу. Зокре­ма, це спостерігалося в пейзажній ліриці. Орфеївські мірку­вання досить виразно відбиті у вірші «Посоловів од співу сад...», який відразу заполонює шляхетним звукописом. Еле­гантна алітерація на «с» немовби дає ключ до втаємничення у чари ночі, виповненої срібним сяйвом «жалких зірок» та пульсуванням живого місяця. Поволі в цю музичну картину вплітаються інші звуки, надаючи їй характеру стереоскопіч­ного повнолуння —то легітного повіву («Свіча затріпоті­ла — й світло, мов голуба, пустила в лет»), чи легкої твердості (звук «п»), трепетного вібрування (звук «р»), таєм­ничого шепотіння (звук «ш»), наприклад: «Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград».

Отож, звуковий образ набуває ознак пластичності, поси­люється розкриттям внутрішніх невичерпних можливостей мови («Посоловів од співу сад, од солов'їв)», з ЇЇ багатопла­новими змістами, в яких зосереджено таємне соло природи. Ліричний герой, переживаючи радість причетності до висо­кої краси, у своїх естетичних міркуваннях рухається від зовнішніх, видимих ознак до внутрішніх, істотних. Його світ уподібнюється до кола з тьмяними краями, дедалі чіткішає, наближаючись до яскраво освітленого центру, де «мати дивиться свята, я в ній смеркаю і світаю». Такий філософ­ський зміст відображає національне світобачення: в осеред­ді світобудови завжди — мати як охоронниця життя і роду, а відтак—запорука його незнищенності. Тому зображений В. Стусом світ не лише замикається у своїх надійних затишкових берегах, а й розмикається у довколишній часопростір, але не розпорошується в ньому.

Розкриттю цього мотиву підпорядковані всі складники вірша, зокрема версифікаційні. Двовірші, якими спроквола починається поезія «Посоловів од співу сад», переходять до динамічного катрена, який у середині немовби розриваєть­ся напруженим перенесенням цілісної фрази з одного рядка в наступний (енжамбеман), передаючи своєрідність схвильованого мовлення. Кільцеве римування скріплює строфічну форму, а отже, смислову глибину інтимного зображення, вказуючи на постійне «колування» подій. «Сердечні» стосунки значень підсилюються римами, що також несуть функціональне навантаження, відображаючи гармонійні стосунки споріднених душ: вертоград —лад, ліпота—свята тощо. Так «вертоград» постає прикладкою «ладу», «свята» вжито як невід'ємна риса «ліпоти», тобто мовиться про божественну, олюднену красу.

Кожен елемент вірша — метафора, алітерація, рима і т. ін.— виконує роль надійної цеглинки ліричної компози­ції, а відтак—розбудови особливого поетичного світу за законами краси, де панує розкіш естетичного смаку, усві­домлення невичерпних можливостей творчого духу. В. Стус без остраху втягує в цей осяйний художній контекст тради­ційні образи (солов'ї, зорі, місяць тощо), часто проголошу­вані модерною поезією «застарілими», «невідповідними» сьогоденню. Він спростовує такі поверхові упередження, надаючи зужитим тропам нового, свіжого змісту, на творчій практиці доводить вічну молодість мистецтва, коли його торкається талановите перо.

«Як добре те, що смерті не боюсь я...». Чимало поетів володіє передчуттям того, що неминуче має статися. Часто вони завбачають свою трагічну мить, після якої переходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, Олена Теліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус. Політв'язень, дисидент, відірваний каральною владою від рідної землі, він вірив у своє повернення в Україну, хоча б ціною власного життя. Іншого шляху в антилюдському суспільстві, що вимагало духовного рабства та національної зради, поет не знаходив.

Саме тому й з'явився вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я», що не мав нічого спільного з декларацією, тобто прилюдним проголошенням своїх принципів. Йшлося про глибокі переконання В. Стуса. Вони спонукали його до інтенсивних пошуків справжнього буття як заперечення та подолання панівного марнотного та фальшивого світу. Це — тернистий шлях до Бога, з яким спілкувався поет у тюремних камерах та за колючими дротами радянських концтаборів,—шлях, указаний духовним подвигом Ісуса Христа, без нарікань та скарг («і не питаю, чи тяжкий мій хрест»). Він пролягає крізь людську душу, зумовлюючи процес самозаглиблення, відкриваючи в такий спосіб двері до вищих, божественних істин. Водночас відбувалося роз­ширення меж особистісного світу, перед чим виявилася безсилою каральна система, розкривалися неозорі обрії безпосереднього зв'язку з епохою та вічністю.

Живучи «в передчутті недовідомих верст», тобто справжнього буття, позбавленого аморальних ознак суспіль­ного безглуздя, В. Стус усвідомлював проміжний характер людської дійсності. Перед ним немовби розкрилася прірва, яку слід було подолати, переступивши страх. Мовиться про екзистенціальну ситуацію, тобто вирішальний вибір, завдя­ки якому людина переходить від споглядально-чуттєвого, поверхового існування до самої себе, до своєї сутнісної природи, зазнаючи великих душевних мук. Буттєвий харак­тер такого існування, або «екзистенції», і висвітлює екзис­тенціальне вчення (екзистенціалізм), яке виявилося близь­ким В. Стусу. Недарма він у листах до дружини писав про «естетику страждання», що не мала нічого спільного з внутрішнім розслабленням, трактувалася як могутня воля до справжнього буття, як здатність задля цього витримати будь-які тортури, не втрачаючи ні сердечного тепла, ні моральних чеснот, сприймаючи біль довколишнього світу як свій власний.

Поет мав право сказати, «що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Смерть була для нього не тільки жахливим фізичним явищем, а й переходом у вищу, суто духовну якість («до життя»), рівновелику вічності. І серед цінностей, що відповідали їй, була Україна. Тому у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я...» з'явився цілком логічний, гіркотний висновок: «і в смерті з рідним краєм поріднюсь». Подібні заповіти вже звучали в поезії Т. Шевченка. Лише такою трагічною ціною кращі сини України простували до справжнього буття, забезпе­чуючи їй віру в незнищенність та воскресіння.



«За літописом Самовидця». В українській історії ще часів Київської Русі літописи відігравали неоціненну роль як незамінні документи описуваної в них епохи. Традиція Нестора продовжувалася в період козаччини та Гетьманщи­ни. Літописи Грабянки, Самовидця, Величка та ін. засвідчу­вали процес інтенсивного пробудження нації до життя й державотворчості, відображали її героїчну боротьбу проти чужинців. їх автори намагалися бути об'єктивними. Тому не приховували і непривабливих подій, ганебних учинків козацької старшини, які призвели до втрати щойно здобутої свободи, до жахливої Руїни, що сталася по смерті Б. Хмельницького. Внаслідок цього Україна втратила право бути ні від кого не залежною, перетворилася на наймичку своїх сусідів —Польщі, а ще більше Росії.

Причини та наслідки цієї національної катастрофи осмислювали українські письменники (Т. Шевченко: «Вели­кий льох»; П. Куліш: «Чорна рада»; Леся Українка: «Бояри­ня»; представники «празької школи» та ін.). їхню традицію продовжив В. Стус, знаходячи власний погляд на Руїну

другої половини XVII ст., що перетворилася на довготрива­лу трагедію України майже до кінця XX ст. Поет звернувся до ліричної інтерпретації козацького літописця, анонімного автора, що підписувався промовистим псевдонімом «Само­видець». На припущення дослідників, це міг бути військо­вий та релігійний діяч Роман Ракушка-Романовський (бл. 1624—1703). Отже, поет рухався в історичне минуле гарячими слідами козацьких документів, довіряючи своєму критичному досвідові.

За тривалий час поневолення України в її житті майже нічого не змінилося. Жорстокі уроки майже нічого не навчили збайдужілих до своєї рабської долі нащадків, не­спроможних повернути собі вкрадену чужинцями долю. На це вказують метафори «украдене сонце зизить схарапудже­ним оком», «сонце татарське стожальне разить наповал», «заллялися кров'ю всі очі пророчі» тощо.

Поет не зупиняється на зображенні жахливого видіння. Для нього важливіше віднайти справжні причини націо­нального лиха. Вони вбачаються не тільки в зовнішніх чин­никах, у постійних нападах чужинців, їхній підступній та хитрій політиці. Йдеться про внутрішні причини, наявні у психології українця, неспроможного самодисциплінуватися, дати відсіч агресивним стороннім силам, схильного до роз­брату в найвідповідальнішу мить, яка потребує згуртованос­ті національних сил. Невміння закоренитись у рідні ґрунти, постійна орієнтація на схід, захід чи південь, а не на власний народ, завжди була помилковою для козацького проводу і закінчувалася катастрофою національно-визволь­ного руху:

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни

вже мати не встане — розкинула руки в рову.
У тексті—натяк на фатальний вчинок Б. Хмельницько­го— ініціатора Переяславської змови, на безхребетність його сина Ю. Хмельницького, перетвореного на знаряддя турецьких інтриг, на рабську вдачу

І. Брюховецького, який проміняв славне гетьманське звання на холопський титул боярина, на постійні війни між Правобережною та Лівобе­режною Україною, в яких були зацікавлені і Варшава, і Москва, і Стамбул. Цілком зрозуміле прокляття таким «синам», які занапастили високий козацький чин («бодай ви пропали,синочки, були б ви здорові, у пеклі запеклім, у райському раї страшнім»), Україну, ототожнену з матір'ю («З руїни вже мати не встане —розкинула руки в рову»).

Поет боляче усвідомлював, чому існування України ста­ло проблематичним, і не приховував відкритої ним правди, хоч би якою страшною вона була. Україна, принизливо перейменована на Малоросію, викреслювалася впродовж століть із географічно-історичного обширу, витіснялась у глибокі закутки людської свідомості («А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі»).

«На колимськім морозі калина...». Ліричний сюжет вірша «На колимськім морозі калина...» наскрізно побудова­ний на контрастах. Особливо чітко проступає неприродне протистояння барв —червоної як символу життя та білої як символу смерті. То, власне, несумісність двох світів — зали­того сонцем, конструктивного і потворного, каторжного, руйнівного. Вона засвідчувала неприродну дійсність, яку випадало долати ліричному героєві, що його прототипом був сам автор. Колимські поселення («безгоміння, безлюдад довкола») стали частиною його страдницької біографії.

Метафора «І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг» торкалася не тільки особистої долі В. Стуса, понівеченої радянськими концтаборами, а й бага­тьох непокірних українців, котрих здавен Російська імпе­рія — однаково, чи царська, чи комуністична —засилала до Сибіру, в уподібнений до неї ненаситний «ведмежий барліг». Той сумний висновок «і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі» приховує в собі приголомшливу правду.

Ґвалтовне, насильницьке зміщення України з її просто­рових вимірів у неприродні виміри з метою її повного розпорошення та ліквідації — така ганебна сторінка історії. Винуватці та виконавці цього злочину так і лишилися безкарними, одначе не спромоглися довести свій злочинний намір до остаточного розв'язання. Україна, уподібнена до «собору дзвінкого», тобто до незнищенного духу, навіть вписана ним у мерзенні тюремні мури, завжди лишалася для поета метою його життя, символом невичерпного світла. Це додавало поетові сил самоствердження, віри в неперебутність національних цінностей та гуманістичних основ світобудови.

«У цьому полі, синьому, як льон...». Будь-який символ зазвичай трактується як умовний знак певного поняття чи предмета. Він указує на відповідне значення. Але цим не обмежується. Бо й сам постає значенням самого себе, вну­трішньо багатоплановим, здійсненним через натяк, втаємни- чення у дивовижне. В ньому наявне припущення, що оди­ничне, особливе явище —то відламок справжнього буття, здатний у сполуці з віднайденим іншим відламком з'єдна­тись у гармонійне ціле.

У поетичному мовленні Т. Шевченка, Г. Сковороди, П. Тичини та ін. символ серед інших зображально-вира­жальних засобів посідав одне з визначальних місць. Вірш В. Стуса «У цьому полі, синьому, як льон» засвідчував творче продовження цієї традиції української лірики. Тут ужито два символи: на означення кольору — «синій», що втілює своєрідність національного світобачення, та «поле», тобто життєвий простір.

Водночас зображений В. Стусом неозорий обшир вра­жає приголомшливою пусткою, яка поглинає ліричного героя («тільки ти і ні душі навколо»). Поле натомість виповнюється безтілесними, химерними тінями: «блукало в тому полі сто тіней». Чому «сто»? Очевидно, в даному разі поет спирався на фольклорний досвід числового узагальнення, застосовуваного у значенні «багато», «тьма»:
Сто чорних тіней довжаться, ростуть

і вже, як ліс соснової малечі,

устріч рушають.
Зорові враження на цьому утинаються. Поле лишається безживним. На ньому не видно жодної людської постаті. Напевно, тіні —то лише спотворені відбитки людей, які зусібіч оточують ліричного героя, витворюючи йому небез­печну ситуацію. Неприродно холодною видається і синя барва, не зрівноважена теплою, сонячною. Недарма у вірші вжито оксюморон (поєднання контрастних понять задля витворення нового несподіваного уявлення) —«на рідній чужині», що перефразовує відомі гіркотні слова Т. Шевчен­ка «на нашій не своїй землі», окреслюючи головну думку твору, в якому осмислюється історична дійсність України, позбавленої права бути собою.

«Сто чорних тіней», породжених віками принизливого рабства, накладаються і на ліричного героя, вимагають від нього визнати такий світ безглуздим, знайти вихід із нього. Задля цього слід проаналізувати власну душу, де розгор­тається запекла, безкомпромісна боротьба за істину. Уник­нути такого шляху неможливо. Уникнути його—втратити можливість справжнього буття. Тому висувається тверде переконання після хвилини тимчасових вагань: «Ні. Вистоя­ти. Вистояти. Ні—стояти. Тільки тут. У цьому полі, що наче льон».


3 Значення творчості поета.
Для національно зрілої особистості іншого життєвого простору немає. Аби в ньому закоренитися, слід подолати самого себе, своїх внутрішніх «супротивників». Хай кожен із них —у «скорботі», тобто в душевному розслабленні, яке позбавляє його волі до життя. Хай кожен із них—охопле­ний «забобоном», будучи слухняним перед нав'язаними йому чужими законами, що позбавляють його права на повнокровне існування. Хай кожен із них проклинав сміливців, котрі зважувалися порушити спокій рабського животіння. В такому середовищі закономірний образ само­ти, що втілює постать осміюваного в рідному краї пророка, вигнанця, непокірного духом. Українська дійсність має бага­то прикладів, які ілюструють подібні випадки: Т. Шевченко,І. Франко, Є. Маланюк, а згодом—В. Стус. Але поет ніко­ли не нарікав на свою долю, дарма що «здичавів дух і не впізнає тіла» —без їхнього, відродженого в них поєднання неможливе самоствердження людини «у цьому полі, синьо­му, як льон».

Питання для самоперевірки :
1 З’ясуйте причини переслідування В.Стуса радянською владою.

2 Схарактеризуйте творчий шлях поета .

3 Яким постає образ України в поезії В.Стуса?

4 Чи є поет життєлюбом? Чи не втратив він радість від життя?

5 Які мотиви, образи є наскрізними у його творчості?
Самостійне опрацювання теми: «Мені зоря сіяла нині вранці», «О земле втрачена, явися» В.Стус
Підсумки заняття.

Оцінювання знань та вмінь студентів.

Література: [4] с.443 – 458, [5] с.970 – 983, [10] с. 59.
Заняття № 72
Тема. Українська історична проза.

П.Загребельний. Загальний огляд творчості.
План
1 Сторінки творчої долі.

2 Історична проза Павла Загребельного.

3 Жінка в українській історії.

1 Сторінки творчої долі.
Павло Загребельний є одним із найпопулярніших українських письменників XX ст. Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма мовами світу. Це також один із найпродуктивніших митців —у його творчому доробку 20 романів, кілька повістей, десятки опо­відань, публіцистичних і літературно-критичних статей, есе, п'єси, кіносценарії.

Більша частина його творчого життя припала на «застій­ні» часи, на панування в мистецтві методу «соціалістичного реалізму», з його обов'язковою вимогою дотримування принципів партійності та народності, служіння правлячій ідеології. Але на тому одноплощинному тлі своєрідно і завжди по-новому, дуже своєчасно і актуально звучав голос Павла Загребельного. Той голос не можна було сплутати ні з яким іншим, його твори завжди привертали увагу крити­ків, спонукали до пристрасних дискусій. Письменник звер­тається до найрізноманітніших епічних жанрів — від детективно-пригодницького роману до роману історико-психологічного і сатирично-викривальної повісті, начебто намагаю­чись охопити своєю увагою весь видимий і невидимий світ, різні види людської діяльності. Тематичний діапазон його творів є надзвичайно широким. Цьому значною мірою сприяють допитлива неспокійна вдача митця, власний життєвий досвід.

Павло Архипович народився 25 серпня 1924 р. в селі Солошиному на Полтавщині. Там же закінчив середню школу. Змалку був дуже допитливим, багато читав. Пристрасть до книг, жадібність до знань, чудова пам'ять—усе це супро­воджуватиме і надалі. Недарма своїми літературними вчителями вважає творців світової класики, насамперед Толстого, Достоєвського, Сервантеса; «Перед ними зупиняєшся, як біля підніжжя неприступних гірських кряжів з осяйними вершинами». Називає також Шевченка, який увійшов у свідомість «десь із п'яти років і залишився там назавжди», Пушкіна, Гоголя, Коцюбинського, Томаса Манна, Фолкнера.

Доля послала йому чимало випробувань, особливо в мо­лоді роки. За власним зізнанням, «до двадцяти років пере­жив сирітство, голод, війну, фронт, фашистські концтабори, безліч умирань і воскресінь»2. Але так склалося, що ці трагічні моменти власного життя входили в його твори крізь призму ретельного художнього переосмислення, ско­ріше як досвід, набута життєва мудрість, поміркованість і непоспішливість у сприйманні довколишнього світу.

Сімнадцятирічним добровольцем пішов до армії. Вчився в Київському артучилищі, потрапив на фронт, брав участь у боях за визволення Києва. Мав кілька поранень, був поло­неним у фашистських концтаборах. Після звільнення в 1945 р. залишався деякий час у Західній Німеччині в складі радянської воєнної місії.

На тяжкі післявоєнні роки (1946—1951) випало навчання Павла Загребельного на філологічному факультеті Дніпро­петровського університету. Опісля —виснажлива й копітка журналістська робота спершу в місцевій обласній газеті, потім у редакції київського часопису «Вітчизна». Тоді ж з'явилися друком перші збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), які привернули увагу критики глибоким проникненням молодого автора у внутрішній світ героїв. Цю рису свого письма П. Загребельний удосконалював і надалі, про що свідчили його повісті «Дума про невмирущого» (1957) та «Спека» (1960). У твор­чому доробку митця «Спека» була першою повістю про робітництво, їй ще бракувало психологічної глибини і ху­дожньої переконливості. Та найголовнішою заслугою автора стало те, що провідне місце займав у ній не професійний аспект, як то культивувалося в тогочасному так званому виробничому романі, а людинознавчий.

У «Думі про невмирущого» розповідається про сімнадця­тирічного Андрія Коваленка, який загинув у німецькому концтаборі, але не скорився поневолювачам. Романтичним ореолом оповитий цей образ, навіяний авторові власними спостереженнями й переживаннями, які ще свіжими були в пам'яті. На тому ж ґрунті визріли і романи «Європа 45» (1959) та «Європа. Захід» (1961). У них події в післявоєнній Європі несподівано, можливо, і для самого автора, мали пригодницько-політичне осмислення. Письменник і надати звертатиметься до детективного жанру. Свідчення тому — романи про прикордонників «Шепіт» (1966) та «Добрий дия­вол» (1967).

У 1961—1963 рр. П. Загребельний—головний редактор газети «Літературна Україна». Він у вирі тогочасного літературно-мистецького життя, активно підтримує молодих поетів-«шістдесятників» В. Симоненка, М. Вінграновського, І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка. Пише багато літературно-критичних статей, передмов, рецензій. З-під його пера з'являються нові твори, присвячені актуальним морально - етичним проблемам, які розглядаються крізь долі людей, їхні стосунки, внутрішні колізії розвитку характерів.

Започатковано цей ряд романом «День для прийдешньо­го» (1963). Оригінальною є його композиція: розповідається про подію одного дня, а саме: засідання архітектурного журі в Інституті житла, на якому має вирішитися доля проектування міста. Ця зовнішня колізія простого сюжету розкриває складний внутрішній конфлікт, у процесі розгор­тання якого перед нами постають люди протилежної життє­вої позиції: пристосуванці, кар'єристи, бездарні руйнівники (Кукулик, Кошарний, Жеребило) і творчі, відповідальні, цілеспрямовані особистості (Іван Діжа, Володя Пушкар), які одні здатні збагнути ціну кожного прожитого сьогодніш­нього дня задля дня майбутнього і ладні конкретними діями наближати те омріяне майбутнє. Звісно, цей твір П. Загребельного, як і наступні три романи — «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Намилена трава» (1974), які є своєрідною трилогією (діє в них один і той же герой—трубопрокатник Дмитро Череда), створені в дусі того непростого часу, в якому жив автор, до якого змуше­ний був «вписуватися», аби не привернути до себе надмір­ної уваги з боку партійних наглядачів. І треба сказати, ро­бив те вельми вправно. У трилогії йдеться про молоде поко­ління початку 70-х рр., про нелегкі пошуки людиною самої себе, утвердження особистості в житті. Герой П. Загребельного постав реальною, живою людиною, не позбавленою вад і помилок. Митець доклав чималих зусиль і для чита­бельності своїх творів.

Взагалі період кінця 60 — першої половини 70-х рр. був дуже плідним для прозаїка. У цей час він написав кілька історичних романів, які стали найвагомішим внеском авто­ра в українську літературу XX ст. Насамперед це роман «Диво» (1968), невдовзі—«Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973), що за них 1974 р. авторові присуджено Шевченківську премію, «Євпраксія» (1975). Невдовзі серію цих історичних творів письменника поповнять «Роксолана» (1980) та «Я, Богдан» (1983).

П. Загребельний продовжує художньо осмислювати і сучасне йому життя. За багатогранне епічне полотно «Розгін» (1976) він одержує 1980 р. Державну премію СРСР. У цьому романі детально виписаний насамперед головний герой — вчений-кібернетик Петро Карналь. Із цим персона­жем пов'язані найважливіші морально-етичні проблеми, порушені автором. Це, насамперед,— проблема протистав­лення талановитості, наукової одержимості, чесності, поряд­ності (це також і риси характеру Карналя) пересічності, кар'єризму, пристосуванству, які фокусуються в образі заступника директора Інституту кібернетики Кучмієнка. Прикметно, що довкола цієї основної проблеми автор розгортає часом аж занадто детальне тло сучасного йому життя, дія відбувається в різних часових і просторових площинах (кілька міст України, рідне село Карналя, Париж), героїв показано в еволюції їхніх характерів, у стосунках із багатьма іншими людьми. Постійно у творі відчувається «подих» автора, який через роздуми Петра Карналя, його самозаглибленість і самоаналіз передає і власні судження, свою оцінну характеристику довколишньої дійсності та сучасної людини в цій непростій дійсності. Подібним інте­лектуалізмом позначені також інші романи П. Загребельного, хоча там авторська думка і оцінка може мати інші, часом несподівані, форми вияву.

Це можна сказати і про роман «Левине серце» (1978).

З'явився твір у контексті української «химерної» прози (В. Земляк: «Лебедина зграя», «Зелені млини», Є. Гуцало: «Позичений чоловік»,

Р. Іваничук: «Манускрипт з вулиці Руської», В. Дрозд: «Самотній вовк» та ін.). Для цих творів характерні широке використання художньої умовності, фольклорних ідей, образів, засобів, поєднання трагічного з комічним, активна авторська позиція. У «Левиному серці» образом то іронічно-веселого, то по-філософському серйоз­ного оповідача є сам автор, який розмірковує над власною письменницькою долею, а не лише знайомить читача з головним героєм — молодим комбайнером Грицьком Левенцем, із його різноголосим строкатим оточенням. Цілком виправданий у такому своєрідному різновиді ліро-епіки і прямий авторський голос, який стосується описуваних ситуацій, явищ життя, та й самих героїв, сучасників

П. Загребельного. Цей твір має своє продовження—роман «Вигнання з раю» (1985), що засвідчило про тривкий інте­рес автора до «химерної» прози. Треба додати, що з'явилося це явище в українській літературі насамперед із причини несприйняття найталановитішими митцями, які творили в той час, зашкарублих канонів методу «соціалістичного реа­лізму», через потужну внутрішню потребу протистояти їм, заперечити їх сміливими новаторськими пошуками у царині як змісту, так і форми. Звісна річ, Павло Загребельний, для якого сам процес творчості полягає в освоєнні нових жанрово-стильових пластів, у постійному прагненні до самовідкриття, яким рухає невичерпна жага пошуку, не міг не спробувати взяти до свого творчого вжитку дещо призабуті, але потенційно притаманні українському мистецтву в ціло­му риси бароковості, химерності.

У 1979—1986 рр. він очолював СПУ. Це спонукало його до надзвичайно активного і непростого «кололітературного» життя. Конференції, з'їзди, форуми (в тому числі й партій­ні, депутатські), наради, вирішення доль сотень книжок, видань, взагалі тогочасної творчої атмосфери...

Напередодні перебудовних часів і в їх розпалі видав гострі, сатирично-психологічні твори, спрямовані на ви­криття справжнього обличчя тоталітарного суспільства, як - от: «Південний комфорт» (1984), «В-ван» (1988), «Гола душа» (1992), збірник «Неймовірні оповідання» (1987), фан­тастичний роман «Безсмертний Лукас» (1989), пригодниць­ка повість «Ангельська плоть» (1993), аналітично-проблем­ний «Тисячолітній Миколай» (1994).

Павло Загребельний є також автором кількох п'єс, що ставилися українськими театрами («Хто за, хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спокою»), кіносцена­ріїв, за якими було поставлено художні фільми, збірника статей, есе «Неложними устами» (1981), куди ввійшла і лірична повість про молоді роки Павла Тичини «Кларнети ніжності».

Митець помирає 3 лютого 2009 року від туберкульозу.

Похований у Києві на Байковому кладовищі .


2 Історична проза Павла Загребельного.

Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Саме творами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завою­вав популярність і увагу читача, яка з плином часу не меншає. Чому це відбувається?

По-перше, український народ, якого штучно на цілі деся­тиліття було позбавлено його правдивої історії, постійно противився цьому, спрагло тягнувся до глибшого пізнання свого минулого.

По-друге, історичний роман ЗО—60-х рр., який існував в УРСР, був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного. За деяким винятком («Людолови» 3. Тулуб, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика) україн­ська історична романістика того часу була в цілому не­правдивою, стилістично одноманітною, пристосовницько - агітаційною. Певна річ, такі імена історичних белетристів, як Наталена Королева, Панас Феденко, Микола Лазорський та ін. були забороненими в Україні, хоч і знаними за її межами.

Отже, саме Павлові Загребельному завдяки його дослід­ницькій допитливості, творчій активності судилося вирвати український історичний роман із глибокого занепаду, нада­ти йому, наскільки дозволяли суспільно-політичні обстави­ни, «людської» подоби.

Письменник у згаданих творах не просто намагався найоб'єктивніше, найправдивіше перечитати історичне минуле українського народу, а й пробував осмислити його під кутом зору не лише соціальних та національних, а й філософських, загальнолюдських критеріїв, сміливо спроек­тувати порушувані там проблеми на сучасне життя, дати їм власну оцінку. Звісно, численні авторські екскурси-звернення до різноманітних історично-мистецьких джерел, «вплетення» їх у розповідь порушує стрункість композиції, часом відводить далеко вбік від основної сюжетної лінії твору. Але попри все митець чимало зробив для розвитку самого істо­ричного жанру, можна сказати, оновив його нестандартни­ми формотворчими елементами, розширив усталені межі поетики.

П. Загребельний прагнув у своїх історичних романах психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Щоправда, варто зважити на те, що це є його власною версією душі, скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Роксолани чи Богдана Хмельницького. Але він, як митець, має право на таку версію, на її суб'єктивний підтекст, навіть більше—зобов'язаний скористатися своєю мистецькою уявою, художнім домислом, хоча, звісна річ, має дотримува­тись історичної правдивості зображуваного.

Отже, історія людської душі —в центрі історичної рома­ністики Павла Загребельного. Але якщо придивитись уваж­ніше і до інших його творів, то можна зробити висновок: нічого несподіваного в такому підході автора до зображення історичних подій нема. Прикметною рисою його індиві­дуального почерку (що стосується також творів про сучас­ність) є виключна увага до людини. Це підтверджують також думки-зізнання письменника, розсипані по статтях книжки «Неложними устами». Скажімо, ось такі: «Людина, може, й не безсмертна, але—безмежна»; «Про сюжет я не думаю ніколи. Головне для роману—людський харак­тер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе — сюжет виникне сам по собі»2; «Все, що я досі написав і що напишу, у мене тільки про одне: про збереження людської особистості, людини як найбільшої коштовності»3. Пізнати цю людину, крізь призму її душі пізнати і світ, у якому вона живе, розкрити найпотаємніші грані її психології, підсвідомі та свідомі мотивації її дій, вчинків, помилок, втрат, злетів і піднесень, осяянь і духовного розкріпачення чи, навпаки, закабалення під тиском ефемерних цінностей —ці непрості завдання ставить перед собою П. Загребельний. У цьому секрет популярності його творів і незаперечних творчих здобутків у «Диві», «Євпраксії», «Первомості», «Роксолані», «Я, Богдані».

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного.

У контексті прози 60-х рр., а надто історичної романісти­ки, він вирізняється, як відзначила відразу ж по його виході і критика, цілісністю «художньо-філософської концепції». Бачення і трактування автором складного довколишнього світу, людей у ньому ґрунтується на виваженій, добре продуманій філософській підоснові, історичності, загально­людських морально-етичних цінностях.

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі (X—XI ст.), другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської — дивовижної пам'ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою вер­сією

П. Загребельного, талано­витим майстром Сивооком. Великою мірою це і символіч­ний образ. Так він сприймаєть­ся передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух на­роду, його невмирущість, не­скореність, увібрала у свої фрески та мозаїки все його світоглядне наповнення, стала своєрідним самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне, втілює в собі його духовність. П. Загребельний ніби ставить читачеві запитання: яка ж вона є? Чому ми, нащад­ки Сивоока, Ярослава Мудрого, мусимо її зберегти в собі та понести у майбутнє?

Автор роману переконливо доводить, що культура Київ­ської Русі тісно пов'язана з первісним язичницьким віру­ванням українського народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі насильницького впровадження християнства на давньоруських землях кня­зем Володимиром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких обрядів, скульптури давніх богів, але неможливо заперечити і перекреслити вікові народні уяв­лення про світ, природу, людей. Ця частина народного світогляду органічно переходила в нові християнські духовні та матеріальні скарби Русі, приживалася там, потім пере­ходила в нові часи. Символічний епізод, витворений, звісно ж, розкутою авторською уявою: переслідувана позашлюбна дочка Ярослава Мудрого народила сина від Сивоока. «І син його —серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться»,—таким узагальнюючим акордом завершує Павло Загребельний свій роман.

Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому просто­ти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано - поганське», як у тих дерев'яних язичницьких святинях, що їх у той час палили і нищили по всій Русі. «Він був барвис­тий, як душа й уява народу, що створив його»,— пише автор.

Але ще більшим дивом у романі постають самі люди. На відміну від попередніх творів, у цьому романі П. Загребель­ний проявив себе справжнім майстром у вималюванні ха­рактеру свого героя, у глибокому зануренні в психологію його душі. Письменник детально виписує складні людські долі. Він не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлума­чення, причому робить це досить непомітно, ненав'язливо. Сюжет у романі П. Загребельного справді виконує тільки допоміжну роль.

Отже, чи не найбільше диво в романі —сама людина. Сивоок, його дід Родим, тихе дитя природи мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії. Всі ці герої дуже різні, але всі творять історію своєї землі, несуть у собі той диво­вижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його ні­кому не зруйнувати, як і Софію Київську. З ними пов'язані морально-етичні проблеми, порушені в творі, вічні питання життя і смерті, любові й ненависті, людської вартості та тлінності, короткочасності життя, проблеми влади, честі, гідності.

Розповіді про свого найулюбленішого героя (бо він же народився з волі та фантазії автора) —художника-будівничого Сивоока П. Загребельний приділяє найбільше уваги.

Літа сиротливого, сповненого небезпек, але прекрасного і манливого водночас дитинства Сивоока, його такої ж тривожної юності, роки поневірянь по чужих світах, наби­рання знань і досвіду, утвердження в собі вільного худож­ника і, нарешті, час створення Софії Київської—за всім цим стежимо з цікавістю і тривогою. Життя Сивоока спо­нукає сучасного читача думати не лише над давнім мину­лим своєї землі, а й над наповненням власної душі.

З образом Сивоока насамперед пов'язане питання свобо­ди людини, її споконвічне прагнення до вільного, розкутого існування в цьому світі, прагнення бути самим собою. Таки­ми були і його прадід, дід Родим, Величка, Лучук, Ісса —всі, хто оточував Сивоока на його непростій життєвій дорозі. Свободолюбний дух наших предків пронизує «Диво» ніби наскрізь, робить авторську концепцію ціліснішою і вагомі­шою.

Неоднозначно подано суперечливий образ князя Яросла­ва Мудрого. Великою мірою він виступає антиподом Сиво­ока, бо є невільником свого високого становища. Твердість, воля, цілеспрямованість, мудрість, самодисципліна супро­воджують князя так само, як і його слабкість, незахище­ність звичайного смертного. Його душа має в собі болюче роздвоєння—П. Загребельний тонким скальпелем психо­лога прагне проникнути туди. Ярослав постає живим, реаль­ним чоловіком, через те читач беззастережно вірить цій художній версії його, створеній автором.

Вимисел, фантазія Павла Загребельного в «Диві» орга­нічно переплітаються з реальним історичним тлом тогочас­ного життя Києва, Новгорода, язичницької пущі, доповнюю­чи та поглиблюючи сприймання зображуваного.

За історичну дилогію про Київську Русь «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973) П. Загребельний одержав Шевченківську премію. У цих творах Павло Загребельний також подає власну художньо-філософську концепцію ба­чення давноминулих історичних подій, проектуючи її і в день сьогоднішній.



«Первоміст» переносить нас у XII ст. Поштовхом до змалювання досить розлогої картини того часу, до відтво­рення його атмосфери послужила авторові згадка в Іпатіївському літописі про будування Володимиром Мономахом першого мосту через Дніпро. Уява митця реставрує історич­ні події, він детально і правдоподібно подає картини воєн­них баталій, життя і побуту наших далеких пращурів. Прикметно, що в цьому творі автор зосереджується на

показові не історичних осіб, а на звичайних людях, будівельниках і охоронцях мосту, через показ їхнього повсяк­денного життя тор­кається важливих того­часних (спроектованих і на тоталітарне су­спільство, і на суспіль­ство сьогочасне!) су­спільних і морально - етичних проблем.



У романі «Смерть у Києві» П. Загребельний також багато уваги приділяє образам про­стих людей (Кузьма Дуліб, Іваниця, дівчина Ойка, коваль Кричко), але центральною по­статтю тут виступає князь Юрій Долгорукий, нащадок Ярослава Мудрого, одержимий ідеєю єдності землі Руської.

3 Жінка в українській історії.
До цієї цікавої проблеми Павло Загребельний примірявся вже й раніше, ніби шукаю­чи в давноминулому гідних претенденток на вираження основної ментальної сутності українського жіноцтва. Свідчення тому—деяка однотипність, світоглядно-моральна схожість його попередніх героїнь із романів «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві».

Звісно ж, багата подіями, трагічно-романтичними факта­ми українська історія мала цікавий документальний мате­ріал для художнього осмислення постаті української жінки.

Трагічна і багато в чому повчальна історія життя онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії, про яку чимало, але суперечливо розповіли Павлові Загребельному історичні документи, лягла в художній портрет цієї жінки — роман «Євпраксія» (1975). Письменник, вірний своїм естетико-художнім настановленням, занурюється у складний внутрішній світ героїні, намагаєть­ся найпереконливіше пе­редати його, водночас ви­мальовує її психологічний портрет на тлі широкого історичного контексту до­би.

Те саме стосується і героїні роману «Роксолана» (1980), легендарної Насті Лісовської з Рогати­на, якій судилося стати улюбленою дружиною ту­рецького султана Сулеймана, упродовж сорока років «потрясати безмежну Ос­манську імперію і всю Європу». В цілому приваб­ливий і цікавий образ Роксолани у цьому романі П. Загребельного дещо програє поряд із тим, що створив західноукраїн­ський письменник О. Назарук у своїй історичній повісті ще у 20-х рр. Причину тут слід убачати насамперед у тому, що Роксолана Павла Загре­бельного в широкому історичному контексті своєї доби ніби «розчинилася», загубилася в безмежжі інших життєвих доль, характерів, світів.

Роман «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983), навіть попри його вимушений антиісторизм стосовно Переяславської ради, якій, до речі, автор відвів усього кілька сторінок, є творчим успіхом Павла Загребельного. Критика відгукнула­ся на його опублікування досить схвально, відзначаючи насамперед новаторське тлумачення Загребельним образу гетьмана.

Про Богдана Хмельницького було чимало написано і до П. Загребельного, починаючи від українського фольклору і закінчуючи свого часу забороненим і маловідомим ще й дотепер письменником-емігрантом Панасом Феденком.

Твір має оригінальну, незвичну форму. Це — роман - монолог, у якому головний герой не просто розповідає сам про себе, а мовби оголює перед нами свою душу, не прихо­вує жодних її суперечностей, протиріч, слабкостей. Богдан Хмельницький, позбавлений тут традиційного ореолу вели­кого гетьмана, можновладця, державотворця, постає живою людиною, яка переходить на довгій життєвій ниві різні повороти, мусить витримувати різні випробування долі. Варто прислухатися до думки самого письменника про свого героя (яку він висловив за межами твору): «Богдан для мене в цьому романі—і велика неповторна особис­тість, але водночас і якась невідома сила, досі ще не розга­дана ніким, мовби найвище скупчення народної геніальнос­ті у всьому: в розумі, обдарованості, буйнощах, нестримнос­ті натури, в універсалізмі характеру».

Шкода, що в цього українського письменника найплодотворніші творчі роки припали на «застійні» часи. Хоча він і вправно вів свій мистецький корабель між рифами, та все ж йому доводилося розпорошувати свої потенційні можливості на речі менш значні і необхідніші для сучасни­ків; до того ж, йому часто бракувало «незалежності розуму» і почуттів. Але доля є доля. І в кожного вона своя, як і в героїв усіх книг Павла Загребельного.


Питання для самоперевірки:
1 У чому полягає популярність Загребельного у сучасного читача?
2 Схарактеризуйте історичну романістику письменника?
3 Чи погоджуєтеся ви з думкою, що саме в цьому жанрі митець досяг найбільш значних творчих успіхів?

Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [ 4 ] с. 355 - 368

Заняття № 74
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка