Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка23/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
Тема. В.Шевчук. «Дім на горі».

План
1 Світ так само не впіймав його ( біографія митця ).

2 Творчий шлях.

3 « Дім на горі » - найяскравіший приклад необарокового стилю.

1 Світ так само не впіймав його (біографія митця).
Народився письменник у місті Житомирі 20 серпня 1939 р. у родині шевця Олександра Івановича. Про свого батька в автобіографії він скаже так: «Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі—і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мир­ний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури».

Не менший вплив на формування світогляду майбутньо­го письменника мала і його мати, полька за походженням, але українка за самоусвідомленням. Вона розмовляла пра­вильною українською мовою, найбільше любила українську класику і над усе хотіла вивчити своїх дітей Анатолія і Валерія.

Найцікавіше, що саме старшому синові пророкувалася письменницька доля. Анатолій рано почав друкуватися, його помітив Іван Сенченко... Так тривало до 1966 р., коли Анатолія Шевчука було арештовано і відправлено на п'ять років до Мордовського концтабору (за поширення статті про пожежу в Центральній науковій бібліотеці), звідки він повернувся морально зломленим.

У шкільні роки Валерій Шевчук захоплювався геогра­фією та геологією, перегодом навіть брав участь у геолого­розвідувальній партії. Намагався вступити до Львівського лісотехнічного інституту — не поталанило, перепробував різних робітничих професій. У 1957 р. закінчив технічне училище в Житомирі. Мрія вчитися не покидає його, багато читає. Жадібний потяг до книжок визначає характер його навчання на історико-філософському факультеті Київського університету. Як зізнається тепер, до навчання ставився формально, в основному займався самоосвітою. Впевнено і цілеспрямовано топтав стежку до студентської бібліотеки, від якої лише час від часу відволікали театр, кіно і дівчата. Відкрив для себе В. Винниченка,

Є. Плужника, М. Грушевського, захопився Кнутом Гамсуном, ретельно студіював філософію, історію.

У ті роки пробує також писати вірші, оповідання, бере участь у літературній студії при видавництві «Молодь» та університеті.

У 1961 р. дебютував у збірнику «Вінок Кобзареві» новел­кою «Настунька». У цей період захоплюється творчістю Гейне, а також Василя Чумака, чия поезія «потрясла» настільки, що знищив власні твори і вирішив «почати новий період».

На початку 60-х рр. Валерій Шевчук уже досить активно друкувався в «Літературній Україні», «Вітчизні», був учас­ником Всесоюзної наради молодих митців, де його зустріли досить прихильно. Помітила і тогочасна критика, щоправда, здебільшого негативними відгуками, але це не зупиняло його настирливих пошуків власного шляху в літературі. Зараз ті свої перші кроки Валерій Олександрович розцінює як учнівські, наслідувальні.

Після закінчення університету працює власним корес­пондентом газети «Молода гвардія» по Житомирській області. У Києві у нього було багато знайомих та друзів, серед яких він, як і інші молоді літератори, одержав тавро неблагонадійного. За це, власне, і було відправлено Валерія Шевчука до армії, яку відбував у Мурманській області. Така ж доля спіткала, до речі, і Володимира Дрозда. Там багато писав, зокрема перший свій роман «Набережна, 12». Руко­писи надсилає до брата, тоді ще вільного, який їх редагує та передруковує.

У 1965 р. повернувся в Україну, працював у відділі му­зеєзнавства в Державному історичному музеї УРСР на те­риторії Києво-Печерської лаври, одначе недовго. Для того­часної інтелігенції наставали тривожні часи. Закінчувалася пора хрущовської «відлиги», накочувалася нова репресивна хвиля. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» під час де­монстрування фільму С. Параджанова «Тіні забутих пред­ків» (за повістю

М. Коцюбинського) група київських інтелі­гентів підтримала протест проти утисків з боку влади, що його виголосив І. Дзюба. Серед непокірних був і Валерій Шевчук, чого, ясна річ, не обминули своєю увагою «компе­тентні органи». Після арешту брата обшуки були і в його помешканні, невдовзі залишився без роботи...

І все ж 1967 р. з'являється перша книжка оповідань «Серед тижня». Її схвально привітав І. Сенченко. Автора прийняли до Спілки письменників, хоча і була «злива нега­тивних рецензій». Його оповідання перекладаються в Поль­щі, Франції, Москві.

Наступний рік став щедрішим —надруковано роман «Набережна, 12» і «Середохрестя». Саме з цього часу «по­чав відходити від чистого реалізму, зануреного в побут, і звернувся до умовних форм». А це вже був симптом, який неабияк насторожив партійних наглядачів. Вихід 1969 р. книжки «Вечір святої осені» став для автора фатальним. Як непокірного, інакомислячого, його надовго вилучають із лі­тератури. На щастя, це не знищило в ньому живого митця, а навпаки, сприяло витворенню самобутнього світу, хай від­чуженого від абсурдної довколишньої дійсності, але мінли­вого й цікавого. Майже всі друзі відвернулися від затавро­ваного владою, але поряд було багато книг, щоденна праця над давніми манускриптами, власними рукописами, що писалися поки що «в стіл». «Позаду залишалася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періоди­кою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівнова­жена дорослість...» І як далі пише В. Шевчук, «я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпус­ток, знав я і моменти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля них, може, я й жив».

Тільки після 1979 р., коли вийшла книжка «Крик півня на світанку», Валерій Шевчук знову з'являється в літерату­рі. У 1981 р. виходять «Долина джерел» і «Тепла осінь». Крига скресає, тепер уже назавжди. Друкуються книжки: «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Барви осіннього саду», «Три листки за вік­ном», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Птахи з неви­димого острова», «Дзиґар одвічний», «Місячний біль». У 90-х рр. побачили світ повісті «Початок жаху», «Чорти­ця», «Місяцева зозулька з ластів'ячого гнізда», епопея «Стежка в траві» («Житомирська сага»), роман «Юнаки з огненної печі». «Стежка в траві» є спробою митця створити соціально-психологічну картину життя понівеченої україн­ської інтелігенції, робітників, службовців, люмпенів його рідного міста Житомира в 50—60-х рр. Водночас, як зізнає­ться сам письменник, це і показ «екзистенційної "закиненості" людини у Всесвіт, безпорадність її перед долею й напружені шукання людиною своєї стежки для втечі від самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра й любові».

Майже всі твори Валерія Шевчука, що побачили світ у 80—90-х рр., писалися ним під час вимушеної ізоляції від суспільства. З їх поверненням у літературу активною стає і діяльність самого автора. У Спілці письменників Валерій Шевчук веде лабораторію молодої прози, керує клубом «Літописець», організовує чимало літературно-мистецьких заходів.

Його п'єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова» ставляться сучасними модер­ними театрами.

У 1988 р. письменник удостоєний Шевченківської премії за роман-триптих «Три листки за вікном», а 1991 р.— однієї з найпрестижніших нагород — премії фундації Антонови­чів.

Час довголітнього усамітнення був для Валерія Шевчука і періодом наполегливого дослідження та перекладів давньо­української літератури. Результати її—антології «Аполонова лютня. Київські поети XVII—XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI —поч. XIX ст.», «Антоло­гія української поезії. Том 1. Поезія XI—XVIII ст.», «"Сад пісень"

Г. Сковороди», двотомного видання його творів, «Твори» Івана Вишенського, «Літопис Самійла Величка» та ін.

В. Шевчук написав також літературознавчі есе «Дорога в тисячу років», «Мисленне дерево», які свідчать про його всебічні та глибокі зацікавлення українською літературою від часів Київської Русі до сьогодення.

Велика сподвижницька праця митця вражає. Вона є не­від'ємною рисою його творчої особистості. Недарма літера­турними вчителями Валерія Шевчука були такі велети духу, як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван Франко, Михайло Драгоманов, перекладач Борис Тен. Так, зокрема, ще студентом перейняв від С. Величка «безумство творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагоро­ду». А Григорій Сковорода допоміг зберегти свою «духовну істоту» від зазіхань жорстокого зовнішнього світу і показав, як «копати криницю в самому собі».
2 Творчий шлях.
Не можна не погодитися з думкою письменника про те, що «без плекання елітарних форм естетичного мислення "серйозності в літературі" не досягти». Ще замолоду Вале­рій Шевчук обстоював думку, що будь-яка література «мусить розвиватися триіпостасно: на елітарному, середньо­му і масовому рівні, а коли вона не матиме хоч одного з цих компонентів, буде неповна. Елітарна ж література мусить задавати тон, бути камертоном літературного проце­су, бути тим небом, до якого має прагнути митець, саме вона творить свою вищу честь і чим культурніша нація, тим дбайливіше має плекати культуру саме елітарну».

Творчість Валерія Шевчука і є прикладом тієї елітарної форми національної культури на її строкатому і доволі розлогому полі.

Він є представником інтелектуально-філософської, пси­хологічної прози в українській літературі XX ст., започатко­ваної свого часу І. Франком (його твори про інтелігенцію), яка досить успішно розвивалась у 20-х рр.

(В. Винниченко, В. Підмогильний, В. Домонтович).

Умовно його художній набуток можна розділити на: твори про сучасність (ранні повісті, «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Дзиґар одвічний», «Житомирська сага» та ін.);

історичні твори («Три листки за вікном», «На полі смиренному»);

умовно-асоціативні, філософські твори («Птахи з неви­димого острова», «Сповідь», «Мор», «Дім на горі»).

А втім, чіткої грані між ними провести неможливо, бо всі твори об'єднує єдиний індивідуальний стиль автора, в якому варто вирізнити кілька найважливіших моментів.

Передусім нагадаємо слова одного з найближчих друзів митця письменника Є. Концевича: «"Як у житті" для Вале­рія Шевчука замало —він творить словом власну своєрідну форму життя, свою правду життя, естетичну й моральну реальність—світ, що виростає з особистості творця, з його волі, уяви, філософії». Як пригадуємо, подібні естетичні принципи були притаманні й поетові Б.-І.Антоничу, чиї твори ніколи не були відображенням довколишньої дійснос­ті. З перших своїх кроків Валерій Шевчук прагнув відходи­ти від «поетики живого випадку», від неореалізму, його дедалі більше вабили умовно-асоціативні форми самовира­ження. Життєва конкретика сучасності, так само як і істо­рична тематика, хоч і лягала в основу його творів, та водно­час утілювала певний філософський зміст. За текстом у Шевчука завжди ховається підтекст, часом недоступний непідготовленому читачеві.

Усі його герої мають реальних прототипів, скрізь — він сам або його оточення.

Усі його історичні твори—«це також твори сучасні». «Змальовую сучасну людину в історичних шатах»,— зізнається письменник. На це варто звернути особливу увагу під час читання його романів «Три листки за вікном», «На полі смиренному», аби уникнути звинувачення автора в невірогідності історичного відтворення дійсності.

Об'єктом письменницької уваги Валерія Шевчука завжди є насамперед душа людини в різних виявах, різних іпостасях. Події зовнішнього світу, який оточує цю люди­ну,— то лише необхідне тло, на якому художньо дослі­джується внутрішній духовний світ героїв.

Усі його твори відзначаються філософічністю—пи­сьменник прагне дошукатися відповідей на питання, які здавна цікавлять людство: сенс життя, добро і зло у світі та

в самій людині, що є свобода духу, мораль, віра, честь, обов'язок, смерть, безсмертя, влада, дружба, любов.

Валерій Шевчук ніколи не служив політиці чи ідеології, тому в його творах не знайдете викривального чи звеличувального пафосу, як, приміром, у Олеся Гончара. Якщо він і викриває щось, то не вади, а зло, яке суперечить самому життю, гармонії у світі та в людських стосунках. Якщо возвеличує когось, то не вождів та героїв, а людину й добро, яке вона робить. При цьому в мистецькій палітрі прозаїка немає засобів для прямого авторського втручання в текст, відсутні ліричні відступи чи публіцистика. Він не нав'язує власної думки чи почуття читачам. Через вуста героїв, їхні судження, переживання передаються авторські роздуми, його погляд на світ. А то вже воля читача — сприймай цей світ чи відкидай.

Водночас авторова присутність відчувається майже скрізь. Передовсім в образі оповідача, який безпосередньо втілює в собі образ самого Валерія Шевчука. Згадаймо Семена-затворника («На полі смиренному»), хлопця Івана («Дім на горі»), Іллю і Петра Турчиновських («Три листки за вікном»). Хай це певною мірою історичні особи, але скільки рис, думок, почувань, сьогоднішніх переживань самого автора перебрали вони на себе!

Невід'ємною рисою індивідуального стилю письменника є його притчовість, тобто наявність яскраво висловленої (стосовно В. Шевчука вираженої через художні образи) моралі, повчання. Часто він використовує також євангелічні притчі. Зокрема, через усю його творчість проходить біблій­ний мотив притчі про блудного сина.

Не треба забувати також, що Валерій Шевчук — письменник-книжник. Він добре обізнаний з надбаннями сві­тової культури, на формування його індивідуального стилю надзвичайно вплинуло мистецтво давньоукраїнське, яке він глибоко студіював, а невдовзі й перекладав під час свого вимушеного вилучення з літературного процесу.

Особливо вплинула на нього традиція культури бароко.

Згадаймо, що бароко (від італ. bаrоссо - дивний, химер­ний) як мистецький стиль зародилося в Італії у XVI ст. Звідти воно поширилося по Європі. У XVII—XVIII ст. через Польщу, Чехію, Хорватію потрапило в Україну та Білору­сію. А затим уже його шлях проляже до Росії.

У стилі бароко писали такі давньоукраїнські митці, як Лазар Баранович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Григорій Сковорода. Мета їхньої творчості — піднести людину з прозаїчних буднів повсякденного життя до висо­ких сфер духовності. Всі засоби поетики українського баро­ко (стилістичні прикраси, метафори, гіперболізація, умов­ність, алегоричність образів та ситуацій, перевага ірреаль­ного над реальним, символізм тощо) були спрямовані збуди­ти уяву людини, її емоції, переживання, але, насамперед, для «високого бароко» характерною була «гра розуму».

В індивідуальному стилі Валерія Шевчука переважають риси необароко. Це — певний культурний світогляд, що є продовженням традиції українського бароко за нових умов.

Окрім використання поетики бароко у тканині своїх творів, Шевчук трансформує теми, мотиви, проблеми, ідеї бароко в сучасному вираженні довколишнього світу, люди­ни в цьому світі, а також внутрішній світ людини.

Його герой, як і людина бароко, часто загадковий, дива­куватий, начебто не зі світу цього, його оточує фантасмаго­ричний, суперечливий світ—незрозумілий і несприйнятли­вий. Він любить усе земне і звичайне, та, певна річ, спрагло тягнеться до чогось небесного, вічного. Він має душу і тіло, переживаючи, отже, роздвоєння, його переслідує внутріш­ній драматизм, але то лише очищає душу, підносить її над буденністю.


3 « Дім на горі » - найяскравіший приклад необарокового

стилю.
Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі».

Створювався він у 1966—1980 рр., а вийшов у світ 1983 р.

Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідан­ня, котре я відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш — не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину — роман - преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці — "Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів».

Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і прилад­жені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань.

Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Маріїнський па­лац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми і звичайна життєва метушня.

«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина — «Голос трави» — ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреаль­ними.

Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбу­вається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання — своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислу­хатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєніс­тю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).

Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються вряди - годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,— «джиґунів». Спочатку вони з'являються в подобі сірого птаха, який пе­ретворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки — Хлопці, покликані бути творцями — поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринад­цять напівфантастичних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, диявольська (не Божа!) сила.

Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольо­рів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістич­них, так і умовно-фантастичних).

Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароко­вими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що прова­дить до вічності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володи­мир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію — він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення — знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, форте­цю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття .



Питання для самоперевірки:
1 Чому В.Шевчука переслідувала правляча тоталітарна влада і він упродовж тривалого часу не міг вільно друкувати свої твори?
2 Розкажіть про вклад Шевчука в розвиток української культури, зокрема про його дослідницьку й перекладацьку діяльність.

Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [ 4 ] с. 459 - 480

Заняття № 77
Тема. Сучасна «молода» українська література: особливості літературного процесу кінця ХХ – поч. ХХІ ст., літературні уrруповання. Сучасна поезія. Творчість І.Римарука.
План
1 Нове покоління митців слова – дев’яностники.

2 Літературні гурти.

3 Київська школа.

4 Літературні уrруповання.

5 «Впала зірка у високих верхів у дитячі незамкнені очі…» (відомості з

біографії І.Римарука).

6 «Уже ні славі, ні ганьбі

не перервать цієї ниті,

бо – непідвладні… Бо нема

між ними нижчих ані вищих…»

(особливості поетичної спадщини митця).

7 «Про що б не йшлося –

зводимо до строф»

(тематика віршів).

8 «…що там шукати?

Віщого слова? Погибелі?»

(ідейно-художній зміст збірки «Діва Обида»

та однойменної поезії митця)

9 «Щасливець був поет, який писав:

«Нас мало» (художні засоби поезій Римарука)


1 Нове покоління митців слова – дев’яностники.
На літературній карті України з'явилося нове покоління митців слова — дев'яностники, зі своїм баченням світу, зі своєю естетичною стратегією, своїми уподобаннями. їхня поезія наро­джена великою стихійною силою натхнення й пошуків, утверд­женням й спростуванням, тремтливою людяністю кожного сло­ва й епатажем, викликом, негацією, воланням і смиренням. Во­ни вільні у своїх судженнях й емоціях, візіях й алюзіях. Ось їх імена: Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Гордій Безкоровайний, Михайло Бриних, Тимофій Гаврилів, Віталій Гайда, Назар Гончар, Олег Гуцуляк, Тарас Федюк, Сергій Жадан, Іван Коза­ченко, Олег Короташ, Роман Кухарук, Іван Лучук, Андрій Малащук, Василь Махно, Ростислав Мельників, Андрій Охрімович, Галина Петросаняк, Степан Процюк, Максим Розумний, Назар Савчак, Роман Садловський, Роман Скиба, Любомир Стринаглюк, Руслан Фуфалько, Іван Ципердюк.
2 Літературні гурти.
Покоління дев'яностників в Україні виросло із протесту і заперечення громадянської й естетичної позиції «батьків». Не без епатажу про це заявили «неоавангардисти» літературних гуртів «Бу-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «Лугосад», «Західний вітер», «Червона фіра», які заперечили застарілі канони й за­терті художні образи, тенденції та стильові напрями в сучасній українській поезії. Але безперервність традицій, наповнення образу вагомим виміром і сенсом все-таки відчувається: ці по­ети близькі у своїх художніх шуканнях до вісімдесятників та поетів київської школи — «постшістдесятників». Помітний перегук із шістдесятниками: Василя Махна поблагословив у поезію Іван Драч, симоненківське начало проступає у талано­витій ліриці Бориса Щавурського. Є глибші коріння — вони ведуть до покоління «Розстріляного Відродження», до поезії Євгена Плужника, Володимира Свідзинського, Михайля Семенка. А львівський поет, автор збірки «Паліндромони», Іван Лучук сміливо повертається до віршової культури українського бароко, оновлюючи не так техніку віршування, як сам спосіб поетичного мислення, розширюючи семантичне поле виражальності. Уважно придивляються дев'яностники і до естетичних шукань західнослов'янських та західноєвропейських сучасних поетів, до їх новацій і експериментів у галузі верлібру, медитації, інших форм ліричних жанрів та способів моделювання почуттів ліричного героя.
3 Київська школа.
У другій половині 80-х років справжня картина сучасної української поезії почала реставруватися дуже інтенсивно. З'явилися добірки віршів В. Стуса, М. Петренка, І. Калинця, книги репресованого у 40—50-х роках

М. Самійленка («Із вирію», 1989; «Світ-однина», 1990), табірна поезія

І. Гнатюка, Г. Кочура та ін. На естетичні параметри жанру відчутно вплинуло оприлюднення поезії «постшістдесятників», майже на два десятиліття вилучених із літературного життя. Зга­даймо: книги В. Кордуна («Славія», 1987; «Кущ вогню», 1990), М. Воробйова («Пригадай на дорогу мені», 1986; «Ожина обрію», 1988; «Прогулянка одинцем», 1990),

М. Григоріва (поема «Абетка світла» побачила світ 1990 р. у журналі «Прапор», № 7, перша книга віршів 60—70-х років «Спорудження храму» вийшла 1992 р.). Названі автори утворюють так звану «київську школу», за значної різниці індивідуальних стилів орієнтовану на асоціативний вільний вірш. 1984 р. дочекався першої авторської збірки С. Чернілевський («Рушник землі»), 1989 р.— В. Рубан («Химера»), 1989 р.— В.Ілля («За туманами ковалі»), 1987 р.— М. Саченко («Осінні вогнища»). І це далеко не повний перелік тих, чий творчий шлях починався наприкінці 60-х років і важко торувався околицями культурно-мистецького й соціаль­ного життя в силу невідповідності їхнього слова ідейно - естетичному канонові соцреалізму.

Була зваба пов'язувати ці силоміць затримані книжкові дебюти з початком «перебудови», коли б не ще одна сторінка української поезії, написана до 1985 р. Адже саме тоді по - справжньому розкрився світлий, життєлюбний талант Л. Талалая («Глибокий сад», 1983), котрий у класичних формах відбив гостроіндивідуальне відчуття часу й простору в їхньо­му стрімкому буттєвому плині. Узмістовнену буттєвими проблемами лірику дав нам байдужий до стильового нова­торства В. Базилевський («Допоки музика звучить», 1982; «Труди і дні», 1984). Із появою збірок «Тектонічна зона»


  1. і «Пам'ять глини» (1984), а далі й «Зоряна речови­на» (1985), в центрі критичної уваги опинився В. Затуливітер, котрий талановито поєднав сувору дисциплінованість стилю зі складною асоціативністю й метафоричністю.

У цей же час виходять чи не найкращі книги П. Мовчана «Голос» (1982) і «Жолудь» (1983), які за всіх полемічних пристрастей вивели його в перший ряд сучасних поетів. Зга­даймо також збірки Наталки Білоцерківець «Підземний во­гонь» (1984), В. Осадчого «Дзеркала осені» (1983), Ю. Бу­ряка «Струми» (1982), Д.Іванова «Заповіти мого роду» (1983) й погодьмося, що, незалежно від політичних зламів, а точніше, випереджаючи їх, у самій поезії визрівала нова якість, що зрештою означила завершення цілого культурно - історичного періоду. І нічого дивного, що найвиразніше роз­крилася вона в творчості нової поетичної генерації, котра не тільки складалася у 80-ті роки, а й стала осердям ху­дожнього масиву, твореного в різний час, але приналежного новому.

Більш-менш цілісне уявлення про це літературне поко­ління дає впорядкована в Україні І. Римаруком і видана в

Канаді антологія, що представляє сорок імен Серед них — Ю. Андрухович, М. Воробйов, В. Герасим'юк, І.Малкович, В. Неборак, І. Римарук, М. Тимчак, Г. Чубай, В. Ци­булько. Звісно, це далеко на повний перелік вісімдесятників. Бо йдеться про явище, котре окреслюється не так хроноло­гічними, як ідейно-естетичними параметрами. В ліриці 80-х народжується й набирає сили відчуття дистанційованості особистості від суспільно-історичного плину, однорідність якого стає предметом іронії, а не захвату. Поетична свідомість починає сепаруватися від суспільної аж до прямо­го протиставлення їй у формі гротеску, епатажу, художнього абсурду або суто особистісних рефлексій, навіть і не розра­хованих на масове сприйняття. Тематика й проблематика віршів пересуваються не тільки в досі «заборонені» сфери дійсності, а й у позачасові онтологічні, етичні та суто есте­тичні сфери.

Відбувається вивільнення поезії не тільки з-під влади за­даної («обов'язкової») тематики (не кажучи вже про типово соцреалістичну ієрархію жанрів, за якою інтимний вірш менш вартісний, ніж громадянський), а й влади загальних ідей, заповіданого добою трибу мислення, тобто з-під влади соці­ально-історичного детермінізму, абсолютного для естетики попередніх десятиліть.

«Прощавай, історіє» — так можна схарактеризувати підхід нової поезії, заперечення нею не історії як перфекту (що було би й наївним, і безглуздим), а влади історії над особистістю, підпорядкованості власного часу (власного світовідчуття) загальносуспільному. Розірваність, а точніше диференційованість часу багатоманітно відбита в поезії 80-х років. І зовсім не похмурість чи відчай є її головною барвою, бо крізь розлами, розтини єдиного історичного часу виходить на позір час власного існування, неповторне особистісне відчуття всесвітньої пульсації. (Гадаємо, саме цим пояс­нюється поширення екзистенціальних мотивів у ліриці 80-х, зокрема,

П. Мовчана, Л. Талалая, І. Римарука, І. Маленько­го та ін.).


4 Літературні угруповання.
Та мусимо визнати, що розібратися в сучасному літературному процесі та літгуртах не так просто. У зв'язку з цим нема сенсу навіть побіжно аналізувати твори кращих митців (хоч хотілося б сказати про О. Забужко,

В. Герасим'юка, І. Малковича, І. Римарука, С. Процюка, Л. Попомаренко,

Є. Кононенко, Т. Прохаська) і всі літгурти (навіть такі помітні, як «Нова дегенерація», «Пропала гра­мота», «Червона фіра», «Zвірші», які все ж таки не мали, не мають і не можуть мати довготривалості існування). Варто зупинитися хіба що на «Бу-Ба-Бу» як на особли­во яскравому літературному явищі.

М. Павлишин про «Бу-Ба-Бу» пише: «Поети "Бу-Ба-Бу" своїм універсальним, але життєрадісним скепсисом, своїми формальними іграми інсценізують для пас проект постмодернізації». Проте як будь - яке явище, в тому числі літературне, «Бу-Ба-Бу» пережило станов­лення, розквіт і вигасання. Чотири поезоопери, які представило це угруповання на фестивалі «Вивих-92», самі «бубабісти» називають похоронами «Бу-Ба-Бу». Проте негайної смерті не відбувається. Іро­нічно можна сказати про конвульсії чи рецидиви життя цього гурту.



Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» виникло в 1985 році. Назва розшифровується як «Бурлеск», «Балаган», «Бутафорія». Ігор Пізнюк у статті «Бу-Ба-Бу Іn memoriam» пише: «Очевидно, що не варто підносити бу- бабістів до рівня героїв (утім, це їм і не загрожує), але варто зауважити, що за масками блазнів тоді ховались люди, які кидали виклик — хай і мрущій, але ще досить владній — системі». На думку Ю. Андруховича «бубісти» зро­били «спробу бути максимально вільними у загалом невільній ситуації» Ю. Шеве- льов визначив «Бу-Ба-Бу» як «кумедно – бунтівливо – шукально - випендрасне». Юрій Андрухович у «Рекреаціях» про­мовився, що його дітище «Бу-Ба-Бу» лише схопило й відтворило «дух того часу, коли людина поволі вилазила зі своєї машкари». До того ж лідер «Бу- і-Бу» у передмові до книги «Нова дегенерація» дає пояснення причини зухвалого ставлення суспільства до не менш зухвалого ставлення суспільства до талановитої людини: «Поетів не хочуть. Вони вкотре виявилися непотрібними, вони — завелика розкіш для цього суспільства. Вони платять взаємністю». Віктор Неборак коментував явище, так би мовити, зсередини, підкреслюючи, що «"Бу-Ба-Бу" — це ніщо інше, як до­сить вдала спроба розгерметизувати поезію». Тамара Гундорова, розглядаючи Бу-Ба-Бу» у статті «Бу-Ба-Бу, Карнавал і Кіч» під ракурсом постмодернізму пише: «Чи... можемо говорити про постмодернізм, про кризу або кінець українського постмодернізму? Ніякою мірою не абсолютизуючи пост­модернізм, усе ж відповім "і-так-і-ні". Так, бо великою мірою іронічна енергія та карнавалізм бубабістів сублімувалися або в офіційну культуру (Асоціація українських письменників), або в кіч, спричинивши творчу кризу кожного і бубабістів. Ні. Бо разом із бубабіз- мом-карнавалізмом відійшла якась пе­вна стадія і форма постмодернізму, яка насправді й не була власне постмодерною.» У той же час «Бу-Ба-Бу» ставало своєрідним театром: «Реакція читачів коливалася між категоричним несприй- няттям і захопленим коментуванням, проте ні прихильники, ані недруги гу­рту не зауважували, що втягнуті у своє­рідну гру і що граються не вони — граються ними... Блазнювання, розбишац­тво, яким вони прикривалися,— це була рятівна маска (навіть середньовіччя до­зволяло блазням безкарно говорити пра­вду), але тоді загал — і письменницький, і читацький — або вдавав, що не помі­чає їхнього дійства, або захоплювався чи, навпаки, заперечував його».
5 «Впала зірка у високих верхів у дитячі незамкнені очі…»

(відомості з біографії І.Римарука).
Ігор Миколайович Римарук (1958-2008) народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти Ізяславського району в сім’ї вчителів. У 1962 році батьки переїхали в село Западинці. Тут він навчався в школі, яку закінчив у 1974 р. із золотою медаллю. Згодом вступає до Київського університету ім.Т.Г.Шевченка на факультет журналістики, який закінчує з червоним дипломом. З 1978 року поет починає друкувати свої твори в журналах «Дніпро», «Жовтень», в «Літературній Україні». Після закінчення університету працює в редакції газети «Вісті з України», пізніше – редактором видавництва «Молодь», заввідділом поезії видавництва «Дніпро».

У 1984 році виходить перша збірка поета «Висока вода», що засвідчила великий талант І.Римарука. Він стає членом Спілки письменників України. Після видання другої збірки «Упродовж снігопаду» (1988) митець стає лауреатом комсомольської премії ім.О.Бойченка.

У 1991 р. за збірку «Нічні голоси» поет удостоєний премії В.Булаєнка.

Вершиною його творчого таланту є збірка «Діва Обида» (1998, 2001), за яку у 2002 Ігор Римарук був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Працював головним редактором журналу «Сучасність». Жив і працював у Києві. Був віце-президентом АУП.

Помер 3 жовтня 2008 р. у м.Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

В поезії «Блудний син» автор ніби про факти своєї біографії пише:

Скам’янівши в самітних літах,

ніби грудка землі у хустині,

він і нині

під ранок

у снах


помиратиме в Україні,

де вітри з невсихаючих пущ

понесуть на верхи супокою

і терновий засніжений кущ

поведуть,

мов коня,

за труною.
6 «Уже ні славі, ні ганьбі

не перервать цієї ниті,

бо – непідвладні… Бо нема

між ними нижчих ані вищих…»

(особливості поетичної спадщини митця).
Ігор Римарук – упорядник антології «Вісімдесятники», один із чільних модерністів «генерації 80-х років». У його поезіях відчутний перманентний протест проти охрестоматійнення неомодерних способів творення. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, який уособлює фаховість та ерудовану інтелігентність. Тому його твори перекладалися багатьма мовами світу, друкувалися в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румуно-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

У своїх поезіях автор виступає в якості своєрідного «прихованого Вергілія», проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Як відомо, інтелектуальна поезія має бути освітлена зсередини «Божою іскрою». Інтелектуалізм Римарука органічний. В його поезіях, не позбавлених витонченої ускладненості, немає плутаної невиразності, розхристаності. Фраза майстерно відшліфована, образність часом аж занадто щільна. Поет сміливо й вміло використовує розроблені раніше ідеї, образи, сюжетні схеми, не втрачаючи своєї самобутності й оригінальності.

Лірика Римарука відбиває кризовий стан душі і думок нашого сучасника, його конфлікт із самим собою, з навколишньою дійсністю і неправдою, його намагання пізнати себе і закони реальності. Монологічні вірші сповнені драматизму, боротьби духу.

Декламування поезії «Навколо світ, болючий знову»:

Навколо світ, болючий знову.

А як бажалося колись

із нього вихопити слово,

немов дитину з-під коліс,

пірнути в мерехтливу річку

немислимих відлунь і там

забути вічне протиріччя

між словником і почуттям,

не знати зла й добра, без ляку

упасти в звуки, як в траву!..

І пригортав до серця ляльку.

Прекрасну. Вільну. Неживу.

7 «Про що б не йшлося –

зводимо до строф»

(тематика віршів).
Тематика творів – різноманітна: це і автобіографічні мотиви («Тільки рука, що немовби навчає ходити», «Блудний син», «Один», «Чаша»), і проблема зображення духовності («Порушив кожну із обітниць…», «Вже не стачить старих підошов», «Сиві гриви зірниць», «Нічні голоси»), і власний погляд на сучасну епоху («А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх», «Ця стерня не коле…», «У небесних полях чорнокрилий тюльпан»), і фольклорний струмінь («Новорічне», «Різдво», «Ми надійшли…»), і роздуми про час і простір, історичне минуле («До Святослава», «На Щекавиці», «Хортиця», «Версія»), і вираження особистих почуттів в інтимній ліриці («Двоє блукали в деревах», «У цьому світі, де тебе нема», «Свої слова читаю як чужі», «Не світи…»), і висока оцінка діяльності поета-громадянина, подана у віршах-присвятах: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, Федьку, Драчеві, Герасим’юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Пашковському, Талалаю, Фльорку, В’ячеславу Медведеві, Воробйову – такий собі маленький пантеон сучасної української культури. Але насправді – це друзі, близькі люди, брати по духу, по крові, по Україні. І, збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет мав велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, щоб тобі повірили: «Істинно кажу вам…».

Декламування поезії «Глосолалії»:

Істинно кажу вам

трава істинно кажу

вам вода істинні

кажу вам слова допоки

горить звізда


перші запільний пил другі бездонний плач

треті обсядуть небесний стіл коли

просурмить сурмач істинно кажу вам

огонь істинно кажу вам земля

істинно не з лона кажу з долонь
даремна хода тверда не тут

освітить межу заповітну

словозвізда

істинновамкажу


перші з-під ніг пилюга другі пилок із крил

треті кому звізда дорога обсядуть

небесний стіл голос там не з

бездонь сурми не звіддаля істинно

не з лона кажу з долонь

пробитих вам немовля.


8 «…що там шукати?

Віщого слова? Погибелі?»

(ідейно-художній зміст збірки «Діва Обида»

та однойменної поезії митця)
Збірка «Діва Обида» принесла світову славу письменнику, це його творча візитка, життєве кредо митця. Віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься до рук) не піддається спокусі писати «гладенько і рівненько», мережано-римовано. Він пише насамперед органічно-зламаний ритм, не завжди витриманий розмір. Але все це творить живу, «дихаючу» фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною. Цьому сприяють асоціації, образи-символи, образи-алегорії. Діва Обида – це стан. Стан слів та речей, це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв’язок. І все ж таки… Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено боремся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається лише час від часу. І ще – страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом і Богом, до іншого ритму дихання. Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег – означає уникнути застигання:

Сорок – це морок, це посвист ножа,

часу і слова,

ще не безмежжя і вже не межа –

це післямова,

післялюбов без гріха і гроша…

Наче в «Токаї»,

сорок – це корок… а клята душа

все ж витікає.

Навіть у вірші «Діва Обида», де йдеться про поєдинок над прірвою, який спричинює наступні, ще кривавіші поєдинки, авторська позиція відносно діючих осіб нейтральна. Вони для нього «темні обидва». Автор лише запитує Діву Марію, чом вона «ймення Обиди взяла», хоч, на перший погляд, усе нібито ясно. Сучасна дійсність постає хаотичною і непроглядною, в ній немає місця не те що гармонії, а навіть елементарній упорядкованості. Час і простір, втративши реальні обриси, стають внутрішнім станом поета, замкнутим колом, у якому безконечно повторюються «моровиці» і «споконвічні прокляття».



Декламування поезії «Діва Обида»:

Стали над прірвою – хто потойбіч –

темні обидва.

Плакала в ніч із коханих облич

Діва Обида.

Хто упаде – бо немає для двох

місця на світі.

Душу якого заманює Бог

в порвані сіті?

Вже прикипіла до тисячі пліч

траурна бинда…

Кликала пріч із пекельних сторіч

Діва Обида.

Вже перейшли чудеса і хрести,

нетрі і скали.

Люто гнучи задубілі хребти

що там шукати?

Віщого слова? Погибелі? Чи

їдла для бидла?..

Ще озирається, нитку рвучи,

Діва Обида:

Може, душа спопеліла дотла,

не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла

Діво Маріє?
9 «Щасливець був поет, який писав:

«Нас мало» (художні засоби поезій Римарука)
У своїх філософських творах Римарук не міркує, а мислить. Складні філософські ідеї розчинені в його метафорах, символічних образах і картинах, незвичайних епітетах, непрямих порівняннях та риторичних звертаннях. Спробуємо віднайти ці засоби в конкретних поезіях.

РОБОТА В ГРУПАХ



Група 1. Визначити, які тропи використав Римарук у поезії «Скільки багряного…»

Скільки багряного в груди шипшинові влито,

скільки тужавіє крил у зернині роси!..

Вже незабаром у світі двотисячне літо

визріє – миру й любові у нього проси.

Глибших потонів проси, засвітись, як пташина,

в урвищах слів!..

А як схлине висока вода,

на роздоріжжі віків шестикрила шипшина

вибухне – груди відкриє – тобі для гнізда.



Група 2. Яка роль засобів алітерації та асонансу у творі «Чаша»:

холодна пустеля обруса

самотнє застілля нічне

страшна і найбільша спокуса

що чаша тебе обмине

нашіптує страх чи диявол

рокований шлях обійти

коли відрікаєшся правил

тоді відбуваєшся – ти

молитву лякливу і кволу

всотала стражденна земля

чому ж тоді чаша по колу

повз тебе

крізь тебе

кружля

Група 3. Які художні засоби найповніше розкривають ідейний задум митця у поезії «Різдво»?

Примружив очі срібний сміх – а переляк

З-під лоба зирка…

Любов остання – мов небесний віщий знак,

Мов перша зірка.

Незрозуміло гомонять горіх і мак –

Така говірка.

Втім, коляда – це щонайперший зодіак

Найвища мірка.

Сакральна риба у нічній ріці пливе,

Стоїть, як воїн, струнко дерево криве

Звізда не згасла –

До неї зведеного зору не лиша…

Перетворилась упокорена душа

На Божі ясла.

Група 4. Назвати образи-символи та вказати їх роль у поданому вірші Римарука.

Недовга була розлука:

під твій опівнічний дах,

немов у ковчег голубка,

вернулася птиця-страх.

Пропіяли півні треті…

Вселенські болі і жалі,

як герб на дрібній монеті,

красуються на чолі.

Удосвіта сльози теплі

у пригорщу позбирай.

Змасти заржавілі петлі

скрипучої хвіртки в рай.

Питання для самоперевірки:
1 Як поети - дев’яностники розуміють своє покликання?
2 Назвіть представників сучасної лірики.
3 Назвіть основні течії та угруповання новітньої літератури, а також її представників.

Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: конспект

Заняття № 78

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка