Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка3/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Тема. Трагічна доля Григорія Косинки (Г.Стрілець).

Оповідання «На золотих богів», «Мати».
План
1 Життєвий шлях.

2 Творчість:

2.1 тематика;

2.2 світобачення митця;

2.3 риси індивідуального стилю.

3 Оповідання «На золотих богів» ( жанр, тема, образи ).

4 Новела «Мати».
1 Життєвий шлях.
Григорій Михайлович Стрілець (таким було справжнє прізвище письменника) народився у бідній селянській роди­ні 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівці, тепер Обухівського району Київської області. Сім'я не вилазила із злиднів. Батько щоліта мандрував на заробітки, а восени наймався до цукроварні. І все мріяв про кращі часи, «про землі вільні», як напише згодом Г. Косинка.

У 1908 р. родина виїхала на Далекий Схід, оселилися на березі Амуру, навіть хату почали будувати. Та скоро туга за Україною вернула їх назад. Жити стало ще важче. Тепер довелося працювати і найстаршому—Григорію. Полов буряки, тягав плуга, був чорноробом на цукроварні. Спочинком і розрадою від важкої праці стали для нього книжки. Батько, сам неписьменний, завжди купував їх синові, як тільки виїздив на заробітки. Була то переважно пригодницька література російською мовою. А перша українська—«Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ'яненка. «Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є,виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому,згадував майбутній новеліст,—а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після "Конотопської відьми" не знав —"хто ми і чиї ми діти..."».

Ту повість читав Григорій і рідним. А голос мав артис­тичний, «дзвінкий і сильний» —його «часто запрошували псалтир над мерцями читати».

Після закінчення початкової школи в селі Красному 1913 р. працює писарчуком у волості. «Всю систему колиш­ніх управ, всі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку».

У 1914 р. Григорій їде на заробітки до Києва. Мріє вчитися. Але спочатку чистить на вулицях черевики — нічого кращого не знайшлося. Невдовзі доля усміхнулася — взяли кур'єром-реєстратором до земської управи. Це дало змогу закінчити вечірні гімназійні курси, скласти іспити.

Про життя Григорія Косинки в період визвольних змагань майже нічого невідомо. В одній із автобіографій є таке свідчення: «Брав активну участь у боях».

Писати почав із віршів. Невдовзі більш-менш стабільний заробіток дали йому короткі нариси, памфлети, статті, які друкувались у київській газеті «Боротьба» (орган Україн- ської партії есерів-боротьбистів), «Більшовик». У них піднімає актуальні проблеми «молодої Країни Рад», проповідує соціалістичні ідеї. Чи було це наслідком власних ідейних переконань автора? Певно, що так. Інша справа—в якій мірі усвідомлено і виболено, перевірено життєвим досві­дом. У той час багато українських митців (здебільшого вихідці з пригноблених верств) щиро повірили в оновлюю­че, прогресивне значення революційних подій в Україні. Але так само більшість із них невдовзі переконалася в хиб­ності своїх поглядів. Само життя принесло глибокі розчару­вання.

4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано і перший художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний уже відомим із журналістських кореспонденцій псевдонімом Косинка. Його взяв Григорій Стрілець за назвою скромних польових квітів —червоних косинців.

Переломним у житті письменника став 1920 р. Для його світобачення то був час прозрінь і творчого зростання. Тоді він вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО) і одночасно став членом літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул,

Г. Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М.Бурачек,

Г. Нарбут та ін. В однойменному альманасі було надру­ковано невеликі оповідання Г. Косинки «Мент», «За зе­мельку», «Під брамою собору». Гронівці стояли на оновлювальних позиціях у мистецтві, виступали за синтез усіх найкращих здобутків, але серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм і футуризм. Чи не там треба шукати джерело своєрідного Косинчиного індивідуального стилю?

Уже після розпаду групи 1922 р. з'являється перша його збірка «На золотих богів», яка відразу привернула увагу читачів і критиків, принесла справжнє визнання. У цей час активно друкується не лише в газетах «Більшовик», «Вісті Київського губревкому», а й у часописах «Шляхи мистец­тва», «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя й револю­ція».

У 1923 р. в журналі «Нова Україна» (Берлін—Прага) поряд із творами

Т. Осьмачки, В.Підмогильного з'являється оповідання Г.Косинки «Анархісти», в якому відтворено складну дореволюційну ситуацію на селі—протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В. Винниченко, який на той час жив за кордоном, але ще підтримував зв'язки з Україною. Ця подія в тогочас­них мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією.

У цей час Григорій Косинка стає однією з найяскраві­ших постатей серед київських письменників. Він часто виступає на літературних вечорах, зібраннях ВУАН (Всеук­раїнської академії наук) із читанням своїх творів. Через матеріальну скруту залишає навчання в інституті. Працює редактором у різних журналах, відповідальним секретарем ВУФКУ, у сценарному відділі Київської кінофабрики, акто­ром на радіо. В 1924 р. знайомиться з майбутньою дружи­ною, студенткою Київського інституту кінематографії Тама­рою Мороз, яка залишилася йому вірною до глибокої старості, зберегла в складні роки пам'ять про нього, дбайли­во впорядковувала посмертні видання його творів. Жило подружжя на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору.

В їхньому помешканні часто збиралося вишукане това­риство найталановитіших київських літераторів, які об'єд­налися під назвою «Ланка». Окрім Косинки, туди входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Марія Галич, Т. Осьмачка. Особливо товаришував Григорій Косинка з Тодосем Осьмачкою, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх називали Косьмачкою.

У 1926 р. «Ланка» перейменувалася у МАРС. Це була не літературна організація, а лише об'єднання митців, які відкрито не протистояли більшовизмові, але й не стали його апологетами (оспівувачами, ідеологічними виразниками), за що їх називали «попутниками». Над усе «марсівці» цінували талант, свободу творчості й ретельно дбали про високу художню якість своїх творів. У 1928 р., після ліквідації МАРСу, Григорій Косинка зізнавався Г. Костюкові: «Кінчи­лась доба навіть відносної свободи для письменника Настає, мабуть, час абсолютного панування цензора і нагля­дача».

Сучасники згадують велику життєлюбність Григорія Косинки, його веселу, товариську вдачу, прямолінійність суджень і оцінок, нетерпимість до посередностей і підлабуз­ництва, ненависть до партійних ортодоксів (він називав їх «мародерами і голобельниками»). Скептично ставився до авторитетів.

Щоправда, двом «великим» поклонявся, у двох «вели­ких», як зізнавався, вчився —у В.Стефаника, з яким листувався і який називав його «своїм сином із Дівич-гори», і у В.Винниченка, з яким також підтримував зв'язки. Висо­ко цінував О. Кобилянську, С.Васильченка, норвезького письменника Кнута Гамсуна.

На багатьох тодішніх літераторів, особливо молодих, впливав Микола Хвильовий. Лише двох митців не торкнула­ся його запальна романтична іскра — В. Підмогильного і Г.Косинки. Ці митці впевнено йшли своїм шляхом. За це Григорій Косинка постраждав від репресійної влади одним із перших.

Суботньої ночі 5 листопада 1934 р., якраз напередодні захисту диплому дружиною, він був арештований і ув'язнений до Лук'янівської тюрми. А вже 18 грудня його розстріляли разом із іншими 28 українськими митцями (серед яких ще були К. Буревій, О. Близько, Г.Крушельницький,

Т. Крушельницький, Д. Фальківський). Сталося це в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат (перегодом—Жовтневий палац культури, нині—Міжна­родний центр культури і мистецтв).

У 1957 р. Григорія Косинку було реабілітовано.

2 Творчість:

Ранні нариси, памфлети, фейлетони, статті письменника витримані в руслі

тогочасної ідеології. На тлі всього творчо­го доробку митця —то учнівські, «заробітчанські»,політично заангажовані (спрямовані) опуси, які не мають мистець­кої вартості.

Інша річ —оповідання й новели Григорія Косинки. Їх високо оцінив Василь Стефаник: «Особливе поздоровлення посилаю Грицькові Косинці, який ущасливив мене своїми творами». Визначний майстер новели побачив у молодому авторові непересічний, справжній талант, який посяде гідне місце в українській літературі.

Так, власне, воно й сталося.

Прижиттєво було надруковано близько двадцяти збірок новел і оповідань, що свідчить про неабияку популярність митця у 20—30-х рр. Серед них, окрім першої «На золотих богів» (1922), найприкметніші «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933). На жаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останню «Перевесло», що була закінчена якраз перед ареш­том.

Тридцять років твори письменника не перевидавалися, а ім'я замовчувалося або згадувалося в негативному контек­сті. Лише в період хрущовської «відлиги» 1962 р.

М.Стель­мах і М. Рильський підготували збірку «Новели». Відтоді маємо змогу читати його твори і насолоджуватися ними. Але ще багато нерозкритих сторінок життєвої та творчої біографії чекають на дослідників. Тільки нещодавно з'яви­лося оповідання «Фавст», написане 1928 р., яке у 1942 р. друкував часопис «Український засів», що виходив у Харко­ві під час війни.

Мало кому відомо, що на початку 30-х рр., коли вже насувалася хвиля репресій, митець перекладав А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова. Його переклад «Мертвих душ» М. Гоголя до 1968 р. виходив без підпису.

Доробок Г. Косинки свідчить, яку величезну еволюцію духовного становлення він пережив од часу своєї журна­лістської практики до власне художньої творчості.


2.1 тематика;
Уже перші новели Григорія Косинки органіч­но вписалися в загальне русло модерністських тенденцій, що з'явилися в українській літературі кінця XIX—початку XX ст. у творчості Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської, В. Винниченка і набули подальшого розвитку у вигляді стильових течій символізму, неореалізму, експресіонізму, футуризму, імпресіонізму.

Про українське село, життя і боротьбу селянства писали тоді майже всі. Але як по-різному! Наприклад, порівняймо Петра Панча, що дотримувався народницько-реалістичної традиції, і Григорія Косинку. Недарма Г. Костюк так підсу­мовує його творчий доробок: «Це звучало свіжо, правдиво, боляче».

Від природи не просто здібний до писання, а й талано­витий, він вчасно пройшов «добру школу» в «Гроні», «Ланці» —МАРСІ та, цілком їй довіряючи, згодом не приставав до жодних літугруповань чи організацій. Доля послала йому гідних учителів, близьких духом, схильних до пошуків нових, власних шляхів.

Отже, Григорій Косинка писав тільки про те, що сам добре знав, пережив, перепустив крізь своє серце. Його новелістика має автобіографічне підґрунтя, безпосередньо пов'язана з власним життєвим досвідом, здобутим у важкій селянській праці, і в панській економії, і в земських устано­вах, і в воєнних сутичках.

Вульгаризаторська критика 20—30-х рр. (а вона постійно цікавилася

Г. Косинкою) звинувачувала письменника в апо­літичності, нечіткості ідейної позиції, бо вимагала чорними фарбами змальовувати так званих ворогів народу — замож­них селян (куркулів), повстанців-петлюрівців і под., а світ­лими — бідняків, пролетарів, комуністів. Оскільки ж Г. Ко­синка цього не робив, то його назвали апологетом куркуль­ства, поетизатором отаманщини і бандитизму. Страшні, як на ті часи, звинувачення!

Косинка не ділить своїх героїв на «наших» і «ваших». Українського селянина в його доробку бачимо в різних соціально-історичних іпостасях: заможним хліборобом, який тремтить за своє добро, і злиденним бідняком, якому нічого втрачати, відчайдушним борцем з нав'язуваними порядками, зацькованим, розгубленим дезертиром, само- впевненим червоноармійцем, новоявленим комнезамом і не менш самовпевненим молодим анархістом. І кожен із них обстоює свою правду.

Г. Косинка—тонкий психолог. Йому зрозумілі найглиб­ші порухи душевного стану кожного героя. Але найближчим є той заблукалий український селянин, який так трепетно сподівався на нові переміни, пов'язані з революцією, так по-дитячому наївно вірив у них, а тепер опинився мовби на роздоріжжі перед вирішальним вибором. В українській літе­ратурі серед попередників Косинки лише В. Стефаник спромігся так глибоко зрозуміти душу українського селяни­на. У новелах Г. Косинки через крик душі того селянина, ті непрості ситуації, в які він потрапляє і з яких так болісно, а часом трагічно шукає виходу, постає досить широка і складна панорама життя, боротьби українського селянства першої чверті XX ст. Так, власне, окреслюється основне тематичне коло Косинчиних новел.


2.2 світобачення митця;

Воно є тим вирішальним, стрижне­вим чинником, від якого залежать вибір теми, коло життє­вих проблем, порушених у творах, і особливості індиві­дуального стилю.

За типом світобачення Григорій Косинка—реаліст. Це означає, що він сприймає довколишню дійсність такою, якою вона є, пізнає цю дійсність, виходячи з реально існую­чого. Він не тішить себе ілюзіями, навіть не прагне зазир­нути в далеке «блакитне майбутнє», як, наприклад, роман­тик Микола Хвильовий чи Юрій Яновський. Ортодоксальна критика називала це «політичною короткозорістю», неспро­можністю «побачити зародки нового комуністичного світу».

Григорій Косинка був чесним перед собою і своїм наро­дом. Він у своїй художній творчості не став ілюстратором партійних гасел, пафосним оспівувачем довколишньої дійсності, за що й поплатився життям. Правдиво писав про те, що найбільше йому боліло. Умів збагнути складність і суперечливість селянської революції в Україні, непросту пореволюційну дійсність. І все те відтворював у своїх но­велах.

Він бачить світ недосконалим і часто жорстоким (згадай­мо новелу «Серце»), але водночас прекрасним і неповтор­ним кожної миті («Місячний сміх», «В житах», «Заквітча­ний сон»). Його цікавить насамперед людина в цьому не­досконалому, але прекрасному світі. Він любить її такою, якою вона є—непричепурена, складна, часом непривабли­ва своїми вчинками. Через те переживає разом із своїм героєм-селянином за його віковічну відсталість, духовну обмеженість, бажання погнатися за мінливими, ефемерни­ми цінностями, неспроможність зрозуміти й захистити цінності істинні. Він і радів разом зі своїм героєм у ті нечас­ті світлі моменти важкого життя, і ніби прагнув зупинити їх навічно. Цим Григорій Косинка нагадує нам Володимира Винниченка.

За характером Косинка був оптимістом, життєлюбом і гумористом. Тому так боляче сприймав душею недоскона­лість світобудови і малість у ній, незахищеність простої людини. Це, ясна річ, відбилося на особливостях його пое­тики, тобто його творчого почерку.


2.3 риси індивідуального стилю.
Кожен художній твір, як ми знаємо, має зміст і форму. Зміст—це все те, що зображено у творі, а форма —як це зображено.

Індивідуальний стиль — то не тільки вияв форми твору.



Стиль письменника не можна відокремити од тематики його творів, порушених проблем, світоглядної позиції, що визначає коло висловлених (чи втілених) думок, ідей.

Індивідуальний стиль Григорія Косинки можна визначи­ти як неореалістичний, тобто такий, який несе в собі риси модерністських тенденцій, зокрема імпресіоністичної.

Найбільш плідно імпресіонізм проявився у творчості М. Коцюбинського, якщо, звісно, йдеться про українську літературу. Елементи імпресіоністичної поетики можна знайти також у літературі 20—30-х рр. —у новелах

А. Головка, М. Хвильового, М. Івченка, Ю.Яновського, Г. Михайличенка,

М. Сріблянського.

У творчості Григорія Косинки імпресіонізм проявлявся непослідовно. Він більш характерний для ранніх новел- шкіців («За земельку», «Перед світом», «Під брамою собо­ру», «Мент», «Місячний сміх»). У пізніших творах перева­жає опис, розповідь, зображення —тобто міцнішає реаліс­тична манера образотворення. Але і в них імпресіоністичні враження не тільки не зникають, а саме вони допомагають утілити авторську ідею, визначити головний мотив чи настрій. Вони ніби вивертають назовні справжню, часом трагічну суть довколишнього життя, наголошують на яки­хось глибоких нюансах внутрішнього світу людини, поси­люють психологізм твору.



Про наявність імпресіоністичних тенденцій в індиві­дуальному стилі Григорія Косинки свідчать: не описування чогось, а фіксація чуттєвого, настроєвого або смислового враження від чогось; розмонтованість сюжету на окремі часово-просторові фрагменти (класичний зразок—новела «Заквітчаний сон»); фрагментарність самої оповіді; важли­вість у тексті кольорової гами як втілення зорових настроє­вих вражень; акцентація на окремих художніх деталях. Звідси—лаконізм зображення, повна відсутність тенден­ційності (нав'язування читачеві певних ідей, думок), прямо­го авторського втручання в текст. Всі ці якості тільки поліп­шують художню вартість твору.

3 Оповідання «На золотих богів» (жанр, тема, образи).

Цей твір написано 1920 р. Етюд, або ліричний шкіц —так визначається його жанр, поширений у тогочасній прозі. Це свідчило про загальну тенденцію ліризації української літератури 20-х рр.,прагнення письменників швидко відгукнутися на револю­ційні події. Таку функцію виконувала, звісно ж, поезія. А от мобільність прози забезпечував яскравий настроєвий малю­нок, пунктирний штрих — наче ескіз до чогось більшого і ширшого. За цей твір Григорія Косинку було звинувачено в неви­разності ідейної позиції. «Читач не розбере — за кого є, власне, автор —з революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина», — писав критик марксистського спряму­вання В. Коряк. Назва «На золотих богів» та й збаналізована вже фраза «Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів"» (тобто білогвардійців) ніби свідчать про щирі симпатії автора до селян-бідняків. Але ідейно- естетичний зміст твору виводить читача далеко за межі однозначної авторської оцінки: схвалення чи засудження чогось. Григорій Косинка, як і Валер'ян Підмогильний чи Микола Хвильовий, ніколи не користувався цим дешевим засобом. «На золотих богів» —не пафосне оспівування револю­ційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо. Звернімося до тексту. Все село вийшло «назустріч непроханому ворогу» — піднесено-романтичний тон оповіді в дусі народної пісні передає важливість події. І не більше. Кольорова гама бою («криваво-червоні стежки полум'я», «червоною крівцею вмитий», «сіра курява... І упала чорним шаром на обличчя», «як чорні примари мріють над селом тополі, попелом припалі») підкреслює напруженість, драматизм ситуації, насторо­жує читача. Вбито ватажків Чубатенка і Сеньку-кулеметни- ка. Чорний колір продовжує повторюватися болючим рефреном: «чорна руїна», «чорна соха», «чорні повалені хати», «почорнілий» Сенька. Від усього цього чорно в душах людей. Тріумфу перемоги немає. Але урочистий реквієм також відсутній. Опис передає трагічний наслідок: «На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...», «Цілі улиці покошено огнем- косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, в попелі тліє горе матері...» Мовно-стильові засоби лаконічно, але вичерпно пере­дають песимістичні настрої переможців. Метонімія «запла­кали села» (тобто люди) підкреслює повну відсутність радості від перемоги. Метафора «чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми» означає крах селянських ілюзій, нездійсненність мрій і сподівань. Речення «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають» передає думки хлібороба стосовно всіх довколишніх подій. У спустошеній селянській душі пробивається несмілий промінець надії: «Вітер кидає пісок з попелом на стару драну свиту, прислухається». Письменник обігрує деталь — «стара свита». У старій свиті стала серед двору Сеньчина мати і голосить. Сподівання потьмарені трагедією матері та молодої Сеньчиної дружини. їм ввижається образ убитого. Хто їм верне його? Ради чого втрачене це молоде життя? Цей німий підтекст посилюється вставками з народних пісень про жито, про сивого голу­ба, що виконують сугестивну роль,—навіюють, викликають настрій невиправного горя. У цій суцільній печалі матері, вдови, діда Андрія губляться слова «Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти...» і не налаштовують на обнадійли­ве майбутнє. Особливою є роль метафоричного образу сонця у творі. Вічне, недосяжне світило, основа життя на землі та підтримка високого духу — зустрічається в тексті кілька разів. Воно скрізь, але в різних ролях, як і різний настрій. Ось «летить сонячною курявою Сенька-кулеметник» — осяяний сонцем, він сприймається як герой, лицар, майбут­ній переможець. Слава йому. Нерівний бій бідняків з армією «золотих богів» скінчив­ся: «Сонце здивовано стало: похитнулись вороги!» —це речення говорить про те, що нелюдських зусиль вимагала перемога, дісталася ціною багатьох жертв. Але чи варта того? Письменник ніби намагається оцінити події з висо­кості вічних духовних вартостей. «Озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум у ставу, та й прослало над пожарищем... Дивіться...» —тут тільки блиск надії на недаремність жертв. Ця картина змінюється іншою: чорна соха в клуні; «...коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе: "В ногах лази­ла..."» — це вже як потіха над чужою бідою багатої селян­ки, яка втратила нажите добро. В останньому акорді, що в сюжеті виконує прикінцеву, підсумовуючу роль, і автор не витримав, з'явився нам в образі легенького вітра, який «притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...»
4 Новела «Мати».

Цю новелу М. Рильський назвав однією з найглибших речей Григорія Косинки. Написана 1925 р. Невдовзі з'яв­ляється окремою книжкою. Відтоді входила майже до всіх збірок письменника.

Важко сказати, що безпосередньо спонукало митця до її створення, як довго виношувався задум. Можливо, якийсь подібний епізод із життя, а чи просто тривога за свою згорьовану маму, боязнь втратити її. У 1925 р. Григорій Косинка вже працював по редакціях київських часописів, а його мама Наталка Романівна залишалася вдома разом із своїми селянськими проблемами і злиднями. Той материн образ із великою ніжністю проніс крізь усе життя. Він виринав у багатьох творах — «На буряки», «За ворітьми», «На золотих богів»...

Новела «Мати» в цьому плані особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події.



По-перше, письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двоя­ко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживан­нях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства—основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. По-друге, Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панів­ною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін. І те розцінювалося як подвиг, найправильніший вибір. Головний герой Косинки діє зовсім по-іншому. Його поведінка є природною, закономірною, власне, нормальною, а не сконструйованою автором задля втілення певної ідеї. Такому сприйманню великою мірою сприяє оповідь від першої особи —Андрія, головного учасника подій. Органіч­но, непомітно в реалістичну, описову картину вплітається імпресіоністичний штрих —його враження від побаченого, почутого, пережитого. Дія відбувається в короткому часі —вечір, ніч, ранок. Усе в однотонній, густій, темній фарбі, що відповідає основ­ному гнітючому настрою. У бідній селянській родині поми­рає хвора мати, найстарший син лаштується привезти із Зеленогаївки лікаря, хоч надій на порятунок мало. Все ускладнюється тим, що довкола ідуть бої між білополяками, гайдамаками, червоноармійцями. В цю криваву фантасмаго­рію потрапляє Андрій. Усе в природі ніби передчуває неминучість фатального кінця: смерті матері. Так бачив це Андрій: хмари над лісом, що заступили кавалерію,— «надходить велика буря», «чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер», насторожено «шумлять придорожні верби», десь дико «кряче ворон». Перед від'їздом Андрій, наче у мертвої, просить у матері прощення. І ось перша зустріч хлопця з небезпекою—поляками, удар нагайкою, що різонула «кривавою смугою лице». Йому наказують возити на позицію снаряди. (Не вбили, не забра­ли коня! Є нагода потрапити до Зеленогаївки!). Андрій мимоволі стає учасником подій у польському війську, але те його не обходить: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія, у мене дома так само б'ється мати». Такий моральний вибір сина. Образ матері заступає йому весь світ, наче існують лише двоє: син і мати. Перед очима постійно стоїть її «розірвана з гарячки на грудях сорочка», «великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою». Вона немовби вже свята—десь глибоко в душі, в уяві. Щоб не порушити ту недоторканну святість, Андрій не зізнається полякам про мету своїх мандрів на полі бою: «Хіба можна було сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері?» Усіх довкола він сприймає як ворогів матері (ворогів усього святого і світлого), і вирішує помститися—вбити «хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі». Звернімо увагу: вбити не ідеологічного противника, а ворога, який заважає порятувати маму. Вже вертаючи додому без лікаря, в неми­лосердній люті він так і зробить, і від того стане «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». Андрій розуміє: з поразкою білополяків він зможе швидше вернутися до матері — «тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті». А коли вже буде вдома і довідається про смерть матері, бажання помсти знову заполонить його. Він захоче вбити пораненого польського графа як уособлення тих темних сил, які призвели до родинної біди. А зараз Андрій думає лише про маму: «На польській позиції, десь на лівому крилі горить прожектор, а в моєму серці горить біль,—він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір. Туга на серці, мов та сажка на пшениці». Це порів­няння підкреслює глибокі переживання Андрія, від яких немає порятунку. Вони являють йому нав'язливі видива — «хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті», то йому чується, як гукає мама, хоч перед очима «бігають перелякані та суворі очі військових». Отже, з образом матері в новелі безпосередньо пов'язаний головний мотив —мотив тривоги, що цемен­тує, з'єднує реальні події, хаотичні видива, почування, враження героя. Це тривога за хвору, яка от-от помре, за батька, братів, сестер,за життя всіх, бо мати є найпершою опорою. Це і тривога за довколишній світ, гармонію якого остаточно порушено цією кривавою бійнею, від якої люди так стомилися (а чи змирилися), що й сприймають їх якось байдуже-механічно. Селянам давно хочеться спокою. Наші, ваші, свої, чужі — вже все сприймається насторожено, як нова невідомість. Зараз відступають поляки, але всіх то обходить лише як небезпечний факт: можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то і вбити. Згадаймо епізод, коли польський офіцер під час першої зустрічі з Андрієм докоряє йому: «Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служити, хаме?!» Схоже, що Андрій нікому не хоче служити, для нього нічого не існує, окрім тривоги за життя матері. А міг же скористати­ся нагодою і, потрапивши до польського війська, допомогти наступаючим більшовикам. Григорій Косинка — неперевершений майстер баталь­них сцен. Він не вдається до розлогих описів. Та й жанр новели вимагає граничного лаконізму. Два-три речення — і вражаюча картина, подана, до речі, через сприймання Андрія: «Закипіла запекла атака... Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах...» Напруження зростає, наближається фатальна розв'язка. Але в новелі ці бойові дії набирають позачасового і позапросторового буття. Вони скоріше є тлом для найголовнішо­го— тривоги Андрія за життя матері. Так загальнолюдські цінності піднесені до рівня провідної ідеї. Треба звернути увагу на епізоди, пов'язані з рядовим польської армії, одним із тих, що не хотіли коритися наказу і знову йти під кулі. Вони підсилюють звучання авторської ідеї. Ось він перед боєм, стоячи на колінах коло кулемета, божевільно вигукує назустріч «криваво-огненного диску сонця»: «Смерть!» Трохи згодом він ще безрадісніше крича­тиме: «Я—бідний! Не рубай...» Власна тривога вирізняє це слово у враженнях Андрія: «Ні, не привезу, я лікаря до матері... Смерть—кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так само тихо та ясно». Андрієві покладуть на воза того самого, але вже тяжко пораненого солдата, і він привезе його додому. А готуючись до похоро­ну матері, хлопець мучитиметься від божевільного внутрішнього запитання: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?» Ця деталь підкреслює думку про те, що всі люди однакові перед стражданням, неминучістю, всі одинокі та безпорадні перед нею. Смерть усіх рівняє: і ворогів, і рідних. Отже, позаполітична позиція письменника, в чому його звинувачувала критика, тільки допомагає йому не відступи­ти від життєвої правди. Поведінка всіх дійових осіб невиму­шена й закономірна: поляки, що прийшли визволяти цей народ від більшовизму, грабують його: забирають коней і підводи, зривають із грудей Андрія мамин хрестик; прості солдати хочуть додому; українські селяни стомилися від війни... Читаємо про все це—і хочеться вірити слову Григорія Косинки, хоч ніде він не висловлює свого ставлен­ня до зображуваного. Насамперед його цікавить людина, її внутрішній світ, її такі звичайні проблеми, а загальнолюд­ські вартості визначають його моральні оцінки, що випли­вають із самого тексту.

Питання для самоперевірки:

1 Чому Г.Косинка був такий популярний у 20-30-х р.?

2 Чому, на вашу думку, він був репресований одним із перших?

3 Якою мірою власний життєвий досвід митця відобразився у його новелах?

4 Які, на вашу думку, теми були улюбленими для письменника?

5 Назвіть основну проблематику творчості митця.



Підсумки заняття.

Оцінювання знань та вмінь студентів.

Література: [4] с.84-103
Заняття № 39
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка