Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка4/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Тема. Творча біографія Юрія Яновського.

Романтичність світовідчуття і стилю.
План
1 Шляхи зростання.

2 Творчість:

2.1 збірки новел;

2.2 оповідання та повісті;

2.3 романи.

3 Роман у новелах «Вершники»:

3.1 тема;

3.2 особливості побудови роману;

3.3 образи твору;

3.4 мова і стиль роману.

4 Яновський - драматург.

1 Шляхи зростання.
У степовому селі Майєровому на Єлисаветградщині (тепер Кіровоградщина) у Марії Мусіївни та Івана Мико­лайовича Яновських

27 серпня 1902 року народився син, якого назвали Юрієм.

Особливо палко любив свого онука дід Микола Макси­мович, який здавався Юркові господарем степових зви­чаїв. А скільки казок, народних легенд знав дід! Скільки пригод зі свого життя він розповів хлопчикові!

У дитинстві Юрко часто хворів. У елисаветградській лікарні підліток переніс дві складні операції. Втрете оперували в Одесі. І коли вийшов з лікарні, побачив море. Відтоді вони й з'єднались у його серці — сонце, море і радість.

Спершу Яновський навчається у школі, потім в Єлисаветградському земському реальному училищі. В рідне село любить приїздити, «коли вишневі сади стоять мрійні, білим плесом у нагрітому степу...»

«У духовному формуванні і творчості Яновського віді­грали ролю його рідний південний український степ, що вславив себе переможними повстаннями 1919 року, і дружба з такими різними людьми, як Юрко Тютюнник, Олександр Довженко та Микола Хвильовий з очолюваною ним фалангою романтиків вітаїзму — Вапліте. Він виріс у Єлисаветграді, одній із нових «столиць» степової України, в місті, що вбрало в себе дух традицій козацького степу і створило, поруч із машинобудівними заводами, нову українську традицію: з цих околиць вийшли корифеї українського театру, ряд видатних революціонерів типу Мальованого, діячі типу Михалевича і Євгена Чикаленка, а в наші часи такі культурні представники модерної України, як поет Євген Маланюк та славіст Дмитро Чижевський».

Суттєвим для автора «Чотирьох шабель» і «Вершни­ків» було те, продовжує літературознавець Юрій Лавріненко, що «Єлисаветград правив за один із осередків керованого Григор'євим і Юрком Тютюнником великого повстанського руху (кінець 1918 — перша половина 1919), що боровся проти всіх без винятку чужоземних інтервен­тів — німців, альянтів, денікінців, Совєтської Росії. Цей рух, в якому наче відродився воєнний геній і козацький дух історичного Запоріжжя, Яновський переживав юна­ком як очевидець, а пізніше самостійно усвідомив його характер і значення та відтворив його образ у «Чотирьох шаблях» і «Вершниках».

Картини сільського життя, події громадянської війни, ідеї оновлення світу зробили значний вплив на форму­вання світоглядних переконань Юрія Яновського. Значну роль у визначенні своєрідності таланту поета, прозаїка і драматурга відіграли освоєння кращих традицій вітчизняної та світової романтичної літератури, народної пісні й думи, схильність до мрійливості, фантазування.

«Дошукуватись різних впливів на митця не вважаємо найкращим із занять. І хоча декотрі з нас віддаються цьому заняттю вельми охоче, не слід, однак, забувати,— застерігає Олесь Гончар,— що, крім впливів на письменника нібито і звідти, і звідси, на нього ж мали неодмінно вплива­ти і сонце, і запашний вітер дитинства, і далеч степова, а найвпливовішим, найавторитетнішим для нього був, мабуть, усе-таки його власний внутрішній голос, те, що можна назвати совістю художника, його пристрастю і його власним, непозиченим розумінням світу» .

З 1919 року, закінчивши училище (із золотою медал­лю), Яновський працює інспектором у повітових організа­ціях.

З кожним новим твором все яскравіше відгранюються основні ознаки самобутньої палітри митця слова: глибо­кий ліризм, сполучення реалістичного з романтичним.

У 1922 році Яновський їде в Київ і вступає до політех­нічного інституту. До 1924 року навчається на електротех­нічному факультеті. Пише вірші, фейлетони. Його все владніше захоплюють «складні формули людських взає­мин». Вірш «Дзвін» — перший твір Яновського, опубліко­ваний українською мовою в газеті «Більшовик» (1924). Павло Тичина, Володимир Маяковський — ось чий вплив особливо помітний в його ранніх поезіях.

Яновський хоче бути новатором, але, шукаючи оригі­нальної форми, ще дуже часто вдається до абстракції. Одночасно з поезіями «Дзвін», «21 січня», «О, ні!» Янов­ський друкує перші оповідання. Окремою книжкою вони виходять 1925 року під назвою «Мамутові бивні». Опові­дання «Історія попільниці», «Роман Ма», «Туз і пер­стень» — твори про події громадянської війни. Відгуком на тогочасні події життя стала збірка поезій «Прекрасна Ут» (Україна трудова — 1928).

Деякий час (1925—1927) Яновський працював голов­ним редактором Одеської кінофабрики. « Кров землі » - друга збірка оповідань Яновського . Події громадянської війни розкриваються в найкращому короткому прозовому творі « Рейд » .



2 Творчість:

2.1 збірки новел;
За типом світобачення він був романтиком. Світ бачив безмежним, загадковим і манливим. «До безуму люблю степ,— зізнавався в "Автобіографії" 1925 р.— Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скерова­ні на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть». А в «Міркуваннях про себе» писав: «Мета цілого життя—об'їхати землю по одному з меридіанів і на еква­торі погріти спину».

З дитинства Юрій багато хворів, переніс шість тяжких операцій—шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний потяг до краси довко­лишнього світу, вміння ту красу віднайти і передати — його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х рр. світо­глядній позиції.

Отже, ріс мрійливим, тендітним, ніжним, задумливим. Над усе хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли мама повезла на операцію до Одеси. Згодом він в україн­ській літературі «відкриє і завоює нам море, море в значен­ні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований». Все життя йому буде огидною «буденна провінціальщина», яку він вважає «одвічним прокляттям української нації», напівінтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездум­не, споживацьке ставлення до життя). Він не міг уявити себе автором «земної, повзучої прози». Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно. І вірші писав усе життя, хоча дедалі рідше.

На широту його світогляду впливали книжки, прочитані в юності, те культурно-мистецьке оточення, в яке пощасти­ло потрапити молодим. «Любив я англійців та американців, їхні твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я захопився морем, не побачивши ще його»,— писав у відкритому листі до М. Хвильового, надрукованому 1929 р. в «Літературному ярмарку». Р. Кіплінг, Д. Лондон, О'Генрі, М. Твен, Теннісон,

Д. Конрад—ось неповний перелік «володарів романтичного слова», які зваблювали юного мрійника в небезпечні, але такі загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані ще моря. Імпонували і сильні, дужі, сміливі герої, які завжди перемагали і досягали мети,—допитливий хлопчина і собі мріяв стати таким, адже був від природи хоровитим, вразливим, тонкосльозим.

А мама вечорами читала «Тараса Бульбу» М. Гоголя, дід Микола розповідав багато цікавого—перед очима постава­ло минуле народу, його споконвічна боротьба за волю. Там, у степу під Компаніївкою, де зійдуться в бою брати Полов­ці, його внутрішній світ наповнювався духом рідних просто­рів.

Усе життя любив подорожувати. Був епіцентром письменницької команди, яка часто мандрувала Україною на автомашині. Тільки дорогу в нікуди не сприймало його серце, а вона з плином років наближалась і, нарешті, стала неминучою реальністю. О. Довженко, з яким доля теж жорстоко повелася, запише в щоденнику: «Нещасливий мій друг. Скільки й пам'ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар'єристів. Чоловік таланови­тий, чесний, тонкий, ображений до краю життям...».

Ні, в нього не стріляли в підвалах НКВС, не відправляли етапом на Колиму чи Соловки. Може, то було б і не найгір­ше? Його переслідували все життя, послідовно, наполегливо витруювали живий дух художника, поета. Духовна смерть наставала значно раніше фізичної. Смерті таланту, даного Богом, зазнало багато українських митців. Його завзято критикували за новаторський роман «Майстер корабля», злісно цькували за «Чотири шаблі». У 1929 р. слідом за сфабрикованим процесом СВУ посунеться лавина репресій. Його теж могли «забрати». «Ідеологічно правильні» «Верш­ники» на якийсь час змінили його становище на краще. Ганебна, жорстока критика «Живої води» змусила писати «Київські оповідання» з фальшивим пафосом і оптимізмом.

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносце­нарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеко не все було художньо вартісним. Ранні новели, опо­відання, «Байгород», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», кілька розділів «Вершників» —оце, власне, і все, що встиг створити вільно Юрій Яновський. Але й це засвідчує вели­чезні потужні можливості його таланту.

Далі істинне обличчя митця, цього тонкого лірика, проникливого мислителя, уродженого інтелігента, витонче­ного романтика, вихованого на кращих традиціях світової класики, набрало виразу конвульсивної гримаси. Перетво­рити вільного письменника на красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке забилося б відповідно до партійних вказівок, — чи не в цьому полягало культурне будівництво» в пролетарській державі? А починалося все так обнадійливо...

Юрія Яновського справедливо називають сміливим нова­тором в українській літературі XX ст. Він —один із найяс­кравіших представників неоромантичної течії в ній. У цари­ні як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, баналь­ності, трафарети.

Вже перші збірки новел Ю. Яновського «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки,

В. Підмогильного та ін. потвер­дили відхід нової хвилі української літератури від народницько-просвітницьких традицій XIX, а почасти і початку XX ст. Поза сумнівом, на них позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновсько­го. Сюжетами новел «Мамутові бивні», «Історія попільни­ці», «Роман Ма», «Туз і перстень», «Кров землі» керує смілива авторська думка, хоч у цілому вони досить банальні й поширені на ті часи. Скажімо, героїка громадянської війни, любов більшовика до білогвардійської шпигунки і що з того вийшло. Динамічна зміна картин, зміщення різних часових площин, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні імена (Рубан, Ма, Матте), раптове втручання голосу автора в текст—усім цим письменник хоче здивува­ти читача, шокувати його уяву.

Серед ранніх творів Ю. Яновського треба звернути увагу на новелу «Поворот» (1927), надруковану вперше тільки 1967 р. Вона абсолютно випадає із загальної тональ­ності його романтичної поетики, свідчить про постійні змістово-стилістичні пошуки митця. Це сюрреалістична новела, зіткана з марень, видив, снів простого солдата, який дуже стомився і змучився від війни, мріє повернутися додо­му, до плуга, до білобокої хати в садку. Єдине, що його єднає з іншими героями Ю. Яновського,—це бажання вивільнитися від натиску зовнішніх обставин і втілити свою заповітну мрію в життя.



2.2 оповідання та повісті;
Рівночасно проблематика цих оповідань пов'язана із спробою молодого ще письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської війни в Україні, звернути увагу на повстанську стихію, отаманство, партизанську вольницю. Його герой романтичний, він стоїть перед вибором, в якому перемагає революційний обов'язок. Він—сильна, вольова натура, яскрава особистість, ним насамперед керує револю­ційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив був провідним у тогочасній прозі. Але Юрій Яновський вже тут сміливо порушує проблему чистоти червоного прапора і робить те ненав'язливо.

Згадаймо з цього приводу оповідання «Роман Ма». Коли Матте вирішує прив'язати шпигунку Ма (свою кохану) до крил вітряка, бійці, показуючи на понівечені тіла червоних розвідників, запитують його: «Хіба вони на це согласні?.. Сонце не хоче бачити таких діл». Зовсім не випадково наприкінці твору з'являється і така картина: опо­відач сидить на могилі страченої Ма, поряд «сонце сідало великою раною» —та рана в душі автора, він підсвідомо сумує над долею маленької людини, дитини цього світу, яка так трагічно намагається виборсатися з життєвого виру.

Усе це говорить про потужність таланту митця. У світо­баченні Яновського від самого початку творчого шляху була закладена висока духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського.

У романтичному стилі написана повість «Байгород», яка створювалася 1927 р. в Одесі, «коли спогади юнацтва авто­рового підступили клубком до його горлянки. Авторові нашому здавалося тоді, що море витікає з берегів і широ­кою водою тече в степи, переламуючись, перегинаючись через обрій», — так пояснено задум у «Коментарях до книжок...». А спогади ті були про реальні події—жорстокі сутички вояків отаманші Марусі Никифорової з червоноармійським загоном Полупанова в Єлизаветграді та перша юнацька любов майбутнього автора до Галі Москалець, що так нещасливо закінчилася.

Над містом гуркочуть снаряди, свистять кулі, небезпека чигає за кожним рогом —на цьому тлі розцвітає романтич­не кохання Кіхани (знову незвичне ім'я) до Лізи. «Злива почуттів», емоцій, вражень переважає в творі, загадкові ситуації (особливо довкола Лізиного чоловіка) наповнюють описи романтичною таємничістю, нестримний авторський голос проривається через ліричні відступи. Герої показані в хаосі почуттів, психологічних роздумів про себе 1 довколиш­ні події. Здається, сюжетні колізії мало цікавлять письмен­ника. В центрі мистецького зображення романтичний конфлікт між життєвим началом і війною, смертю, актуаль­на тогочасна колізія між любов'ю і революційним обов'яз­ком.

Яновський був далекий від вирішення якихось ідеологіч­них проблем, навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що хотіла бачити в «Байгороді» тогочасна критика. Насамперед упадає в око наскрізна ідея визволен­ня індивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливої та, можливо, не готової сприймати належним чином випробування долі, звільнитися від тягарів, накину­тих іззовні, чужих для чистої душі. А саме такий Кіхана. В цьому образі чимало від автора, який був не лише його прообразом, а й натхненником всеперемагаючої ідеї торжества життя над смертю, любові над війною та розру­хою. І хоч Кіхана загинув, любов, як найприродніше почут­тя, перемогла смерть, вона продовжує жити в пам'яті. Коли його знайшли, «...сходило сонце. З міста нісся великодній дзвін, тихий і нерівний». Автор над усе любить життя, яке описує, і своїх героїв, як «дітей, що вчилися ходити». «Го- гой! Як весело йти вперед» —так оптимістично закінчуєть­ся повість.



2.3 романи.

Роман «Майстер корабля» (1928) з'явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви­льовим, який відверто поставив питання «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія?», шукали відповіді на них. Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема?

Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.

У його основі—власний досвід перебування на Одесь­кій кінофабриці в 1925—1927 рр. Можна також провести паралель між героями і реальними прототипами: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) —сам Юрій Яновський, Сев — режисер О. Довженко, Професор—художник, знавець старовини професор В. Кричевський, Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику), Тайах—відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському, Богдан—актор Григорій Гричер, Місто — портова Одеса, тодішній «Голлівуд на березі Чорного моря».

Незвичний, новий для української літератури сюжет.

Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується вітрильник. Але це не бутафорна спору­да— на ньому плаватимуть учні мореходної школи. Тому майстри дуже стараються.

Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах. Незвична форма оповіді — монолог-сповідь сімдесяти­літнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разом із героя­ми з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.

У романтичному творі обов'язково має буги любовна колізія і Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові натури, якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взає­мин.

«Майстер корабля» написаний відчайдушним романти­ком, залюбленим у море, життя, людей, письменником, що вміє «горіти» над твором. Тут утверджується «романтика вітаїзму», непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. Ю. Яновський опоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника.)

Майстер на носі корабля —дерев'яна фігурка із профі­лем жінки, яка веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу дорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартос­ті? Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.

Так сталося, що саме цей твір засвідчив апофеоз духов­ного зростання романтика Юрія Яновського. «Чотири шаблі» проклали місток до духовного згасання, самозречен­ня заради... фізичного виживання.


3 Роман у новелах «Вершники»:

3.1 тема;

Вершиною ідейно-художньої зрілості Юрія Яновського став класичний роман «Вершники» (1935) — один з кра­щих у нашій літературі творів про громадянську війну.

«У своєму романі «Вершники»,— писав Юрій Іванович,— я намагався... показати справжніх натхнен­ників... громадянської війни... вивести на сторінки книги трудящий народ — його сталеварів, селян, шахтарів, його інтелігенцію. Я вклав у цей твір всі свої сили і вміння, горіння душі і почуття серця. Я звернув особливу увагу на мову, гідну, на мій погляд, розповісти про героїв».

Героїзм народу в боротьбі проти зовнішньої і внутрішньої контрреволюції в Україні під час громадянської війни — така тема «Вершників» .



3.2 особливості побудови роману;
Монументальні постаті творців революції зумовлюють композиційну структуру твору, яка, в свою чергу, є могутнім фактором якнайповні­шого розкриття характерів.

Роман «Вершники» відзначається багатством змісту, досконалістю художньої форми. Твір складається із вось­ми сюжетно завершених новел

(«Подвійне коло», «Дитин­ство», «Шаланда в морі», «Батальйон Шведа», «Лист у вічність», «Чубенко, командир полку», «Шлях армій», «Адаменко»). Кожна новела — цілком самостійний худож­ній твір, і в той же час всі вісім новел-розділів об'єднані в одне ціле спільністю теми, ідеї, системою образів. Адже саме через образи Чубенка, Мусія Половця, Данила Чабана, Шведа та інших бійців революції Яновський відтворив романтику самовідданої боротьби трудящих за незалежність. Не історія особистого життя героя в центрі уваги романіста, а події суспільного характеру — така специфічна особливість побудови сюжету «Вершників». У своєму творі Яновський поєднав ознаки жанрів народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману.

Широка картина громадянської війни в Україні від­творена Яновським на гранично маленькій «площині» (у «Вершниках» немає й сотні сторінок): тут і запеклі бої в степу під Компаніївкою («Подвійне коло»), і підпільна робота в Одесі серед французьких, грецьких та інших військ інтервентів, і рейд робітничого шахтарського загону («Чубенко, командир полку»), і бій під Херсоном («Ба­тальйон Шведа»), і боротьба з німцями, денікінцями («Лист у вічність», «Адаменко»), і вирішальна битва на Перекопі («Шлях армій»). Кожна з цих новел зображує якусь із сторін революційної героїки. В цілому у творі розгортається величезна панорама класових битв часів громадянської війни в Україні. Автор не дотримується хронологічної послідовності подій.


Роман відкривається новелою «Подвійне коло».

На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919... точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів,— «одного роду,— сказав Герт,— та не одного з тобою класу».

Рідні брати Андрій, Оверко, Панас, Іван і Сашко — сини чесного чорноморського рибалки Мусія Половця — в складній політичній обстановці громадянської війни виявилися виразниками різних класово непримиренних груп,

Яновський вводить читача в самий центр шаленої січі:

Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярма­рок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг.

Тональності «серпня нечуваного тембру» у «Подвій­ному колі» відповідають екзотичні назви вітрів майстра («дмухнув з південного заходу майстро...») і ґреґо («май­стро поволі переліг на ґреґо — протилежний вітер...»). «Задушливий шторм» «серпня нечуваного тембру» круж­ляє «степових піратів» — Панаса, Оверка, Андрія,— яких у напруженій революційній битві перемагає Іван Поло­вець.

Після кипіння почуттів, смертельного лютування шабель («Подвійне коло») раптово наступає тиша (розділ «Дитинство»). Прийом контрасту між розділами віді­грає важливу композиційну роль. У «Дитинстві» Янов­ський змальовує дореволюційне життя, розкриваючи соціальну нерівність між трудящими і експлуататорами. Саме кричущі класові антагонізми й привели до революційного вибуху («Подвійне коло»). Новела «Дитинство» сповнена описів степових просторів, народних звичаїв, пісень.

У третій новелі «Ш аланда в морі», звертаючись до прийому «ущільненого часу», Яновський ліпить образ старого Мусія Половця, який визволяє з тюрми підпільника Чубенка. Психологічна напруженість подій передаєть­ся тут через сприйняття Половчихи, стійкість і мужність якої асоціюється з незламною скелею. Через усю новелу проходить образ вітру-трамонтану, що є уособленням життєвих бур, які зустрічаються на шляху подружжя Половців.

Четверта новела — «Батальйон Шведа» — пов'я­зана з розділом «Дитинство». Розповідь про Данилкове дитинство служить і до «Батальйону Шведа» (як і до «По­двійного кола») своєрідною експозицією. Колишній чабан­чук тепер — комісар: «Товариш Данило веде батальйон босих олешківських морячків, з яких потроху та помалу виростає військова одиниця...»

Образ липи, що цвіте, мов кипить у ключ, наскрізний у новелі «Батальйон Шведа». Він підкреслює різку конт­растність «клятого і ніжного» дев'ятнадцятого року, який зіставляється Яновським зі століттями: «О, дев'ятнадця­тий рік двадцятого століття і місяць липень херсонського півдня, ночі темні, землі невідкриті, колумби босі!»

У п'ятій новелі «Л ист у вічність» Яновський зістав­ляє мить героїзму борців за волю з вічністю. Ідейно-емоційним ключем цього розділу є слово «листоноша». Образ листоноші переростає в узагальнюючий образ безсмертя рядового бійця революції. Своїм подвигом, своєю нездо­ланною вірою в перемогу безіменний партизан передав лист у вічність: «Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

З вічністю зіставляються й фронтові перипетії револю­ційних битв ранньої осені 1919 року (шоста новела «Чубенко, командир полку»): «Відбувалися мільйонолітні катастрофи, а загін усе йшов і йшов, ішов і йшов, і не було краю лісові, і кволо стогнали поранені...»

Спресований час моменту Яновський передає через сві­тосприймання тяжко хворого командира полку: «Чубенко їхав тишею, як містом, будинки тиші стриміли у високу неозорість, Чубенко їхав рік і десять років, а то були хвилини...»

Суб'єктивно-психологічне напруження героя таке вели­ке, що тиша в його свідомості стає напівфантастичною — матеріалізується в просторові образи міста. Рух полку — ось наскрізний ідейно-композиційний лейтмотив новели «Чубенко, командир полку».

Вузлом сюжетних ліній роману «Вершники» є перед­останній — найбільший — розділ «Ш лях армій». Це сплав минулого, сучасного і майбутнього. На основі наскрізного образу сталі виростає алегоричний образ залізної троянди. Легенда про залізну троянду і битва за Пере­коп — ці дві сюжетні лінії якнайтісніше переплітаються. Така побудова робить роман напруженим і разом з тим сприяє розкриттю характерів героїв.

У заключному розділі-новелі «А д а м е н к о» утверджу­ється думка, що право народу на вільне життя і творчу працю було завойоване кров'ю його кращих синів.

Через новелу проходить образ киплячої сталі, що є символом революції і творчої праці.

Ритмомелодика фрази, лаконізм, метафорична насиче­ність, нерідко доведена до гіперболізації,— все це компо­зиційно підпорядковане Яновським зображенню «спре­сованого часу» («Шаланда в морі», «Лист у вічність», «Адаменко»), змалюванню боротьби вершників революції («Подвійне коло», «Батальйон Шведа», «Чубенко, коман­дир полку», «Шлях армій»).


3.3 образи твору;
Половці. В образі Мусія уособлюються найкращі риси народу — мудрість, людяність, працьови­тість, хоробрість. Особливо яскраво розкривається харак­тер Мусія Половця в його двобої з крижаним морем («Ша­ланда в морі»). Свого героя Яновський ставить у виняткові ситуації: холодні бризки печуть вогнем, примерзає до тіла мокра одежа, «тільки ж — не піддається рибалка, Мусій з чужим чоловіком б'ються до берега!». Ризикуючи власним життям, рибалка-підпільник щойно врятував з плавучої французької в'язниці революціонера Чубенка.

Усі були певні, що Мусій загинув під час шторму — шаланда «блукала догори кілем». Але він врятовується з крижаної купелі. Врятовує і шаланду: «Наша артіль бідна,— сказав старий,— і кидати шаланди в морі не го­диться».

Дбайливий голова рибальської артілі, безстрашний побратим Чубенка — таким виступає старий Половець.

Скупими штрихами змальована постать старої Половчихи. Її портрет немов різьблений з граніту. Лише два означення й порівняння («...одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та строга, як у пісні»), кіль­ка разів повторюючись, підносять її образ до символічного узагальнення. Здається, що вона «маяк невгасимої сили». Не випадково Яновський вдається до порівняння Половчихи зі скелею: «мати стояла на чолі родини... мов скеля в штормі»

Письменник протиставляє суворим рисам зовнішності Половчихи жіночу ніжність її душі, що особливо розкри­вається в монолозі-голосінні старої степовички.

Сини чесного чорноморського рибалки Мусія Половця пішли різними шляхами. В кривавій січі під Компаніївкою зустрілися як люті вороги.



Данило Чабан. Образ малого Данилка змальований з великою любов'ю, оповитий романтичною мрією. Увагу читача Яновський концентрує на розкритті суб'єктивних переживань хлопчика; почуття, настрої і думки Данилка якнайтісніше переплітаються з волелюбними прагненнями гордих степовиків, що «з роду турбаїв, не були кріпаками зроду-віку».

У малого чабанця є найсердечніший друг. Це — прадід Данило: «серед степу голий, серед людей голодний». Він відкриває спостережливому хлопчикові таємниці природи.

Загадкове життя природи, народні звичаї, прикмети, повір'я, пісні — така перша Данилкова життєва школа. Але краса рідного степу різко контрастує з гірким підне­вільним життям: «У хаті холодно і немає хліба...» Данилкові ще з дитинства близькі всі болі й радощі трудового народу.

Характер Данила Яновський розкриває у найдраматич­ніших ситуаціях: молодий комісар керує стрільбою по рідних Олешках, щоб придушити вогонь ворожих гармат, знаючи, що від кожного його снаряда можуть загинути дружина й дитина; готує і проводить нічну операцію в плавнях.

Данило живе життям трудового народу, що «ішов дов­гим столітнім шляхом і прийшов у революцію». Активний учасник громадянської війни, Чабан мріє написати книгу про страждання народу, про його нездоланність і звитяж­ну боротьбу за щастя і волю — «в його особі рід турбаїв дістане слово на землі!»

Швед. Образ олешківського морячка Шведа опроміне­ний м'яким, теплим гумором. Він «терпів» біля себе єдино­го комісара — Данила. Під розривами ворожих снарядів разом з Чабаном веде він на парад свій босоногий партизанський батальйон. Яновський підкреслює безстрашність Шведа і його загону.

«Метиковані» на «нічній плавбі без компасів і лоцій», «орли і гвардія» Шведа вміло проводять військову опера­цію на Кардашинському березі, ідуть на штурм Олешків.

Важко комісарові Данилові спрямовувати нестримну фантазію й ініціативу кипучого Шведа в розумне річище: яких тільки проектів знищення Врангеля не придумував колишній «олешківський морячок» — і один від одного фантастичніший! І хоч багато ще в діях Шведа «партизан­щини», анархістських дій, та за відчайдушну хоробрість і готовність «піти куди завгодно», за відданість революції його «преніжно любили».

3.4 мова і стиль роману.

Роман «Вершники» народжений пристрастю письменника. Кожна фраза несе в собі багатю­щий ідейно-художній підтекст. Так, новела «Подвійне коло» розпочинається каскадом речень, які лаконічно змальовують розпал запеклого бою. Своє ставлення до во­рогуючих сторін романіст висловлює відверто — у знижу­вальному плані: «а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою». Часто вживані єднальні сполучники і, а надають розповіді своєрідної ритмічності, передають динаміку шаленої січі:



Дехто простягав руки — і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі їв землю, захлинаючись передсмертною тугою...

У романі «Вершники» Яновський виявив себе блиску­чим майстром словесного живопису. Ось одне складне речення:



Прадід Данило розповідав рибалкам різну бувальщину та співав ста­ровинних оковитих пісень, рибалки слухали, роззявивши роти, «такого діда й чорт довбнею не доб'є», і Данилко сам дивувався — отаким він прадіда ніколи не бачив, скільки сили ще було в його кощавому тілі; суте­ніло над морем і на березі, хлюпіт хвиль і запах неосяжного вечірнього степу.

Тут передано одночасно дію і стан, реакцію на дію, почуття і думки малого чабанця, симфонію барв і звуків природи.

Максимальна лаконічність досягається застосуванням прийомів кіномистецтва. Так, у «Подвійному колі» на­вальні батальні сцени закономірно перемежовуються із спогадами Мусія Половця про синів.

Такий же ощадний Яновський і в мовній індивідуалі­зації персонажів. Пригадаймо репліки Половців. У них ненависть і презирство («проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину»), глузування («Тю-тю, та це ти, бра­те?!», «Ну, що? Допомогли тобі твої генерали?»), жорстокі вироки («Та рубайте його, козацтво!» — скрикнув Оверко, і поточився Андрій...»).

Змальовуючи позитивних персонажів, Яновський роз­криває глибокі психологічні процеси у їхній свідомості. Це досягається здебільшого за допомогою різних форм внутрішніх монологів. Внутрішнім монологом є мовчазне голосіння Половчихи. До прийому внутрішнього монологу вдається письменник, характеризуючи Мусія Половця та безіменного листоношу.

Широко використовує він і невласне-пряму мову.

Мова автора у романі органічно зливається з мовою героїв: «Данилко витирав сльози, бо мимоволі набігали на очі, добре б'ється ота клята мати, друга б уже й пересерди­лась за цілий день...»

На особливу увагу в поетиці Яновського заслуговують монологи. Так, монолог-розповідь Чубенка («Адаменко»), розповідь коваля Максима відзначаються гнучкістю, музичністю і пісенністю.

Юрій Яновський — творець неповторної новаторської образності. Психологічно-естетичний малюнок і жива роз мовна мова роблять роман у новелах Яновського одним з найвидатніших творів української прози.

Романтика «Вершників» ґрунтується на реалізмі, а це, в свою чергу, й зумовлює неповторний стиль роману: звичайні події письменник змальовує в ліро-епічному, піднесено-героїчному плані — звідси й виразна романтичність.


4 Яновський - драматург.

Працюючи в 20-х роках на Одеській кінофабриці, моло­дий письменник пробує свої сили в кінодраматургії: за його сценарієм створені фільми «Fata morgana» й «Гам­бург » . Але справжню славу драматурга Яновському при­несла романтична трагедія «Дума про Британку» (1937).

Яновський успішно виступав і в жанрі реалістичної драми («Дочка прокурора»), і в жанрі комедії («Райський табір»).

Виховання дітей — ось центральна проблема драми «Дочка прокурора» (1953). Сюжет п'єси відзначаєть­ся напруженістю і динамічністю. Ліля, дочка прокурора Чуйка, потрапила під вплив дармоїдів, злочинців, але чесність, принциповість, правда перемагають; Ліля поривав із злочинцями, допомагає їх викрити.

У «Дочці прокурора» Юрій Яновський пристрасно відстоює високу мораль. «Але яка ж це трагедія останніх років життя нашого письменника! Для письменника такого темпераменту, такої працьовитості і такої обсервації за сім

довгих років написати тільки одну-однісіньку п'єсу, яку поставили лише в російському театрі і в російському пере­кладі! Для історії новітньої літератури це не нове явище. «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1937), «Потомки» (1938), «Син династії» (1942—1947), «Дочка прокурора» (1953), «Райський табір» (1953), «Молода воля» (1954) — такий творчий доробок Яновського-драматурга.

Перші чотири розділи-пісні «Чотирьох шабель», безсмертні «Вершники», «Дума про Британку», «Земля батьків», «Мир» («Жива вода»), «Дочка прокурора» захоплюють читачів, вселяють у них мужність, приносять незвичайну радість, щирий захват.

На сцені Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки з успіхом ішла п'єса «Дочка прокуро­ра», а Яновський невтомно шліфував її, удосконалював. У натхненній творчій праці й обірвалося несподівано його життя — 25 лютого 1954 року.

Та живуть його твори, які виховують у читача почуття гордості за нашу країну, за її трудовий народ.
Питання для самоперевірки:
1 Розкажіть про життєвий і творчий шлях Ю.Яновського.
2 Які, на вашу думку, події особливо вплинули на формування світобачення

майбутнього письменника?


3 Що ви знаєте про значення кіно в творчості Ю.Яновського?

4 Ознайомтеся з поетичною спадщиною письменника.

Чи Яновський - поет відбувся?

Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [ 9 ] с. 184 – 217
Заняття № 41

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка