Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29



Сторінка5/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
Тема. Автор інтелектуально – психологічної прози, перекладач

Валер’ян Підмогильний. Роман «Місто».
План
1 «Життя пережите, мов шлях заболочений…»

2 Світоглядна позиція митця.

3 В.Підмогильний - перекладач.

4 Інтелектуально – психологічна проза митця.

5 Романи:

5.1 «Невеличка драма»;

5.2 «Повість без назви…»;

5.3 «Місто».


1 «Життя пережите, мов шлях заболочений…»
Народився 2 лютого 1901 р. у селянській родині в селі Чапля на Катеринославщині (нині це Дніпропетровськ, його околиця). Тоді село було власністю графа І.Воронцова- Дашкова, в економії якого і працювали батьки. Для Валер'яна та його сестри Нати могли наймати вчителя фран­цузької.

А мама взагалі була «природженим інтелігентом», як згадують односельці.

Хлопець закінчив церковно-парафіяльну школу. З 1910 р. по 1918 р. навчався в 1-му Катеринославському училищі. Багато читав, вивчав французьку й німецьку, пробував пи­сати вірші та оповідання, вміщував їх у шкільному журналі під псевдонімом Лорд Лістер (вплив популярних тоді при­годницьких творів про Ната Пінкертона).

Перше відоме оповідання «Важке питання» написане шістнадцятилітнім

В. Підмогильним і присвячене було вирі­шенню гімназистом Андрієм «важкого питання» статі, «чо­ловічої зрілості». Вже 1919 р. в катеринославському журна­лі «Січ» з'являються оповідання «Гайдамака» і «Ваня». Саме в той час майбутній письменник посилено вивчав іноземні мови: французьку та німецьку.

Після закінчення училища Валер'ян стає студентом щойно утвореного Катеринославського університету. Викла­дали тут Петро Єфремов (брат академіка, літературознавця Сергія Єфремова) та знавець української історії, культури Дмитро Яворницький, який очолював кафедру українознав­ства. Отже, майбутній письменник мав добрих учителів, відданих патріотів.

У 1921 р. у збірнику «Вир революції» П. Єфремов під псевдонімом

В. Юноша помістив розлогий аналіз перших оповідань молодого прозаїка під промовис­тою назвою «Поет чарів ночі». На той час В. Підмогильний уже мав друкованими не лише оповідання в пресі, а й першу книжку



«Твори. Т. І.», видану 1920 р. в Катериносла­ві. До неї увійшли оповідання «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані здебільшого під час навчання в училищі. Ця збірочка засвідчила появу на літе­ратурному видноколі оригінального, самобутнього таланту, який пішов шляхом абсолютно новим для українського мистецтва 1917—1920 рр.,—шляхом модернізму, глибокого заглиблення у психологію людської душі, її художнього пізнання.

У 1920—1921 рр. учителював у рідних краях: Павлограді, Катеринославі, тоді й створив цикл «Повстанці». Частина цих оповідань друкувалася в катеринославській газеті «Український пролетар», повністю 1923 р. вони вийшли окремим виданням за кордоном. Тоді ж пише і повість «Остап Шептала», опубліковану 1922 р. вже в Харкові.

Восени 1921 р. Валер'ян Підмогильний вирушає ближче до культурно-мистецьких центрів —на Київщину. Спочатку живе в мальовничому курортному Ворзелі. Там одружуєть­ся з донькою священика Катериною Червінською. А не­вдовзі подружжя перебирається до Києва. Тоді тут іще сяяв банями Михайлівський Золотоверхий собор, а до святої Софії можна було потрапити крізь головний вхід — браму Заборовського. Вабили непорочною первозданністю Дніпро­ві кручі... Але над усім цим панувало типове непманське, дрібнобуржуазне міщанське середовище. «Живчик» літера­турного, мистецького життя знаходився в пролетарському Харкові, який з 1919 р. став столицею УРСР. Тому багато українських письменників (як П. Тичина, В. Еллан) переїз­дять туди. Однак Валер'яна Підмогильного вабить Київ, що був осторонь столичного галасу, навкололітературної штов­ханини та суперечок. Підмогильні поселяються в будинку на розі Великої Житомирської, неподалік Сінного базару. За свідченнями сучасників, двері їхнього помешкання ніко­ли не зачинялися. Ю. Смолич пригадує Валер'яна як люди­ну «відвертої, розкрийдушу вдачі», «найбільш інтелектуаль­но заглибленим, душевно тонким, або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним» серед тогочасної київської мис­тецької публіки. Він працює редактором видавництва «Книгоспілка», а з 1925 р.—у редакції журналу «Життя й революція». Близько сходиться з місцевою українською інтелігенцією, яка об'єдналася в АСПИС: Л. Старицька-Черняхівська,

Н. Романович-Ткаченко, П. Филипович, М. Зеров, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович. Невдовзі це бага­толике об'єднання розпалося—відокремилися «неокласи­ки» (П. Филипович, М. Зеров) і утворилася «Ланка». Назвав її так Валер'ян Підмогильний. Це була організація без статуту і програми.

Вона вважалася «попутницькою», тобто не приймала агітаційних гасел нової ідеології, була терпимою до більшовицької влади, але служити їй не бажала. Не бажали того В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, Марія Галич, Г. Косинка. З 1926 р. «Ланка» називалася МАРСом і стала, власне, київською філією ВАПЛІТЕ. До згаданого товариства долучилися Б. Тенета, Д. Тась (Могилянський), Д. Фальківський та ін. Членство визначатиметься талановитістю постаті, прагнен­ням вивести українську літературу в широкий європей­ський світ.

Одне слово, у Києві Валер'ян Підмогильний з головою поринув у творчість. Він був душею товариства. Як згадує дружина Г. Косинки, «враження справляв дуже серйозної, неговіркої людини. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлися яскраві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знан­ня» . Недаремно його називали «університетом на дому».

Оповідання В.Підмогильного друкуються по різних часописах, виходять окремими збірками, найповніша серед них —«Проблема хліба» (1927). Він у цей час багато пере­кладає зарубіжної класики.

Та найбільшу популярність принесла публікація роману «Місто», що вперше з'явився 1928 р. у Харкові. Було орга­нізовано кілька диспутів, під час яких обговорювалися не так здобутки, як «хиби» нового твору. Не сприйняв одно­значно пролетарський Харків цього роману, бо за ідейною спрямованістю він був надто далеким від вимог більшовиць­кої партії й тих завдань, які нав'язувалися новому мистец­тву. Чимало нападок зазнав письменник від марксистсько - ленінської критики за «Місто», але продовжував іти тим самим шляхом.

У 1929 р. Підмогильний переїздить до Харкова, невдовзі у видавництві «Рух» йому запропоновано посаду консуль­танта з іноземної літератури. Перед ним, як перекладачем, розгорнулося широке поле діяльності.

У 1930 р. журнал «Життя й революція» друкує новий його роман «Невеличка драма», також неоднозначно сприйнятий читачами і критикою. Хмари над головою письменника вже збиралися — починався час масових репресій. Останній твір, який побачив світ за життя автора,— оповідання «З життя Будинку». З великою, як на ті часи, сміливістю в ньому алегорично показано напружену, тривожну атмосферу періоду «культу особи». Будинок по­стає закодованою метафорою суспільства, в якому запану­вали загальна підозрілість, словоблудство і неприхована де­магогія, де людяність витіснено жорстокістю, законність — безпідставними звинуваченнями, арештами ні в чому не винних громадян.

У 1933—1934 рр. Валер'ян Підмогильний пише «Повість без назви...», яка залишилася незавершеною в архівах митця аж до наших днів. Перебуваючи в слідчому ізоля­торі, він просить дружину зберегти її, передрукувати з чернеток.

8 грудня 1934 р. Валер'яна Підмогильного було арешто­вано. Понад місяць тривали виснажливі допити, які закінчи­лися самонаклепом і визнанням усіх обвинувачень, наперед запланованих органами НКВС. Його разом із

М. Кулішем, Є. Плужником, Г. Епіком, В. Поліщуком, О. Ковінькою та ін. засудили до десятирічного ув'язнення з конфіскацією осо­бистого майна за участь у контрреволюційній організації, яка мала нібито здійснити терористичні акції проти радян­ської влади, утворити «незалежну буржуазну республіку». 9 червня 1935 р. Валер'ян Підмогильний прибув на Соловки, до спецізолятора, як особливо небезпечний політичний злочинець. У листах звідти (їх збереглося 32) намагається заспокоїти рідних, бо щиро сподівається повернутися...

8 жовтня 1937 р. особлива трійка НКВС переглянула справи «політично неблагонадійних», серед них і В. Підмо­гильного, і присудила вищу міру покарання —розстріл. Ви­рок було виконано в один із днів між 27 жовтня і 4 листо­пада 1937 р. в урочищі Сандормох Медвежегорського райо­ну Карелії — напередодні 20-річчя Жовтневої революції.

2 Світоглядна позиція митця.

У невеликій автобіографічній замітці Валер'ян Підмо­гильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя.

Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пере­жите. мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...». Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру і особливос­тях світобачення митця.

Він реаліст. Довколишній світ сприймає таким, який він є, — жорстоким, складним, суперечливим. Він також песи­міст — у тому світі його ваблять темні барви, саме їм надає особливого значення. Ось іще зізнання письменника: «Батьківське поле вузенькими двома чи трьома смугами в різних місцях... й коли приходила мати з іншими матерями, сусідками збирати врожай, то був він, врожай той, вельми негустий і непоказний на зріст. І, заносячи серп над негус­тим стеблом жита, тужили матері. То вони співали... В пам'яті моїй не зосталося бадьорого материного співу. Смуток, печаль—правдивий відбиток життя... Я прислухав­ся до того співу. Спів той осів у пам'яті підсвідомо».

Здавалось би, на тлі такої песимістичної позиції міг з'явитися митець, у творах якого переважав би розпач, зневіра, трагедійне начало. Але там ми цього не знаходимо, хоч образ смерті присутній у багатьох творах, а трагедійне начало є супровідним його світовираженню. Вмирає Олюся в повісті «Остап Шаптала», труїться Зоська у романі «Місто»... Але роман про вмираючу любов, розчарування і душевну кризу В. Підмогильний називає «Невеличкою драмою», надаючи цим словом перевагу іншим цінностям та життєвим орієнтирам. Драматичний етюд «Смерть», напи­саний у період найбрутальніших нападок вульгаризатор­ської критики, не вселяє відчуття безвиході чи жаху, образ смерті сприймається як рятівне вивільнення душі від непо­сильного тягаря.

Річ у тім, що Валер'ян Підмогильний по-філософському, зважено і спокійно сприймає найболючіші життєві драми, негаразди, поразки. Він намагається їх осмислити, психоло­гічно дослідити, знайти їм пояснення, хоча ніколи не розставляє своїх оцінних акцентів, особливо ідеологічних. Його, як художника, політика та ідеологія взагалі не цікав­лять. Ті чи ті суспільні події, як, скажімо, національно - визвольна боротьба українського народу, для нього є не об'єктом політичного відображення, а шматком довколиш­ньої дійсності, на якому зупинилася його мистецька увага.

Він був ще зовсім молодим, коли Україною котилася революційна хвиля. Юнак сприйняв її, вочевидь завдяки особливостям свого характеру, надто помірковано і врівно­важено, як на молоду і, здавалось би, гарячу голову. Тому закономірно, що не поспішав оспівувати і возвеличувати нові ідеали, як те робила більшість початківців. Врешті, політико-ідеологічні теми спочатку обминав узагалі.

В. Підмогильний був дуже заглиблений у самого себе, тому так умів сприймати і чужі страждання, тому йому була цікавою людина як така, в комплексі усіх своїх поганих і гарних рис, людина жива, реальна, її складний внутрішній світ, єдиноборство в ньому духовного та біологічного начал.

Світогляд письменника формувався значною мірою під впливом зарубіжної літературної класики, а також психоло­гії. Він студіював Фрейда, на основі чого навіть написав психоаналітичну статтю про творчість Нечуя-Левицького. Цікавився філософією Ф. Ніцше, А. Шопенгауера. З усіх французьких митців, яких так багато і плідно перекладав, найбільше цінував А. Франса, чий роман «Таїс» про долю куртизанки з античної Александрії вчив дивитися на світ по-філософському, цінувати в людині її природні якості, її волю і розкутість. «Філософські сумніви» французького мислителя Анатоля Франса були суголосні життєвій та світоглядній позиції Валер'яна Підмогильного. Він був надто освіченим і самозаглибленим, щоб сприймати на віру якісь догми, а тим більше писати за чиїмись вказівками. Писав про те, що найбільше вабило його як художника. За таку позицію і послідовність у поглядах Валер'ян Підмогильний поплатився фізичним життям, але повністю зберіг себе як творчу особистість.

3 В.Підмогильний - перекладач.

Перекладати Валер'ян Підмогильний почав дуже рано. Вже 1921 р. в катеринославському альманасі «Вир револю­ції» повідомлялося, що він скінчив переклад роману Анато­ля Франса «Таїс» і навіть написав до нього передмову. Щоправда, цей твір було видано лише 1927 р., але його відразу відзначила критика: «Чудовий переклад з французь­кого оригіналу В. Підмогильного не знецінив твір україн­ською мовою, а навпаки —добірною лексикою і фразеологією робить цю книжку читачеві за добру вправу вивчати все багатство української мови».

У 20—30-х рр. український читач був обмежений у своє­му ознайомленні з зарубіжною літературою. Перекладних творів явно не вистачало, хоч усі митці, які мали хист до такої творчості й знали мови, працювали на цьому терені. Блискучі переклади «неокласиків» М. Зерова, П. Филиповича,

М. Рильського, безперечно, збагачували українську літе­ратуру, наповнюючи її новим змістом. Незалежно від того, подобалося це провідникам ідеології пролетаріату чи ні, а знайомити читача зі світовою класикою вимагало саме життя. Для того, щоб вирватися з полону хуторянства, повернутися лицем до загальнолюдських цінностей, взяти їх в арсенал свого духовного відродження, потрібно було на­питися з цілющого джерела світової культури. Із фанатич­ною пристрастю обстоював таку позицію М. Хвильовий. Згадаймо лишень літературну дискусію 1925—1928 рр., його статті й памфлети. Саме на кращих традиціях європейської класики, а не тільки російської й своєї, рідної, як завзято трактувалося, виростали Юрій Яновський, Олександр Дов­женко, Євген Плужник... Важливо було зробити так, щоб це джерело стало доступним не лише вузькому колу освічених інтелігентів. Внесок Валер'яна Підмогильного на цій ниві української культури величезний.

Працював над підготовкою видання творів А. Франса українською в 24 томах (вийшло всього 8): переклав томик оповідань, романи «Пінгвінський острів», «Корчма королеви Педок», «На білому камені», «Боги прагнуть», «Комедійна історія», «Таїс», «Кощавий кіт» та ін.

Перекладав твори Оноре де Бальзака, другого свого улюбленого письменника: «Батько Горіо», «Бідні родичі» та ін. Йому було доручено редагувати багатотомне видання цього митця. Але сумнозвісного 1934 р. вийшов лише пер­ший том у перекладі та за редакцією В. Підмогильного.

У 1927—1930-х рр. брав участь у підготовці десятитомни- ка Гі де Мопассана. Йому належать цереклади «Любого друга», «Монт-Оріоль», «Сильної як смерть».

Переклади П'єра Ампа («В'язниця», «Люди»), Вольтера («Кандід, або Оптимізм»), Дідро («Черниця», «Жак-фаталіст»), Доде («Листи з вітряка»), Меріме («Коломба»), К. Гельвеція («Про людину»), Г. Флобера («Мадам Боварі»,«Салямбо»), а ще творів Жуля Берна, В. Гюго, Ж. Ромена,

Ж. Дюамеля також свідчать про неабиякі перекладацькі здібності письменника.

У 1930 р. він був залучений до видання оповідань А. Чехова українською, яке готувалося за редакцією М. Риль­ського.

Отже, за тринадцять років Валер'ян Підмогильний створив цілий материк перекладної літератури, переважно французької класики. З його листів до рідних відомо, що на Соловках він перекладав «Генріха VI» Шекспіра, «Портрет Доріана Грея» Уайльда—удосконалював свої знання англійської з цією метою. Залишається лише подивуватися його колосальній працездатності, винятковій сумлінності, широті знань — більшість видань супроводжується деталь­ним коментарем. А яку насолоду відчуваєш, коли вчитаєшся в тексти — за ними справді можна вивчати багатство української мови.

Чим же була для самого митця ця величезна перекла­дацька робота? Безумовно, мав від неї неповторне естетич­не та емоційне задоволення, бо ж звертався до спадщини митців непересічних, глибоких. Французька класика, яку ще в юності читав в оригіналі, багато в чому сприяла формуванню його обличчя як митця. Чи не мудрий скептик А. Франс навчив юного Валер'яна Підмогильного дивитися на людину як на цілий складний світ, у якому так тісно переплелося фізіологічне, емоційне, соціальне? Чи не з тих глибоких роздумів-осягнень людини з'являлися його диво­вижна розважність і поміркованість у поглядах на довко­лишнє життя, його делікатний скепсис, іронія, непоспішливість у висновках?

Метушливо хапатися за голі ідеї та тішитися ними, наче яскравим пером жар-птиці, — це чуже для В. Підмогильно­го. Для нього характерні точність вислову, культура письма, максимальна об'єктивність оповіді, за якою вміло ховається автор, бо нікому не хоче накидати свої оцінки. У нього нема чорного й білого, позитивних і негативних героїв, до яких закликала марксистська критика. Він не береться вирішувати ті чи ті суспільні проблеми —це не справа мистецтва. І все це він робить у добрих традиціях світової класики.
4 Інтелектуально – психологічна проза митця.
З іменем Валер'яна Підмогильного в українській літера­турі XX ст. пов'язана інтелектуально-психологічна лінія розвитку. У 20—30-х рр. він є найвиразнішим її представ­ником. Згодом ця штучно перервана в 30-х рр. традиція відновиться у прозі В. Шевчука, Н. Бічуї, Ю. Щербака, мо­лодших прозаїків.

Це письменник-психолог, філософ, аналітик. Його прозо­ва спадщина гармонійно вписується в український модерн 20-х рр. з його винятковою увагою до людської особистості, осягненням природи людини через призму різних життєвих обставин і ситуацій, занурення в найпотаємніші порухи її свідомості й підсвідомості. Проза В. Підмогильного засвід­чила спроможність української літератури заперечити свою периферійність та малокровність саме як мистецького яви­ща, ввійти в загальноєвропейський контекст і стати цікавою для світової громадськості.

Звісна річ, на тлі гучного оспівування революції, вирізнення з натовпу позитивного (а точніше, ідеалізованого) героя, ілюстрування ідеологічних гасел його оповідання, новели, повісті, романи були, як писала тогочасна критика, «наскрізь несучасні», навіть ворожі «радісному сприйман­ню життя», а сам митець був «занадто суб'єктивним», «класово непримиренним до пролетарської революції», мав «нахил до песимізму і трагічності», «замінював чинники соціальні біологічними». За все це В. Підмогильного надовго було віднесено до виразників інтересів буржуазії, вузького кола інтелігенції, яка творить на догоду ворогів революції та робітничого класу. Ще б пак! Його насамперед цікавив складний, суперечливий, недосконалий світ людського буття та людських стосунків, світ душі, часом незрозумілий і їй самій. Цій культурі художнього мислення Валер'ян Підмогильний не зрадив ніколи.

Таким чином, уже з малою прозою письменника в українську літературу 20-х рр. було внесено нові, свіжі теми.

В основі більшості ранніх оповідань — особисті вражен­ня молодого автора, учня реального училища, можливо, пригоди й почуття, які колись сколихнули його творчу уяву. Тогочасний його герой — юний гімназист, який зовсім по - дитячому наївно, трохи самовпевнено шукає відповіді на «важкі питання» загадкового, непростого, як виявляється, дорослого життя.

Андрія («Важке питання», 1917), Женю («Пророк», 1918), Віктора («Добрий бог», 1918), Петра («На селі», 1919) об'єднує щире, закономірне для такого віку бажання само- ствердитися, пізнати довколишній світ способами, що їх «підсовує» пробуджений потяг статі, врешті-решт пізнання перших розчарувань, почуття зневіри в собі, безсилля. Але його юні герої, розчаровуючись, зневірюючись, борсаючись у полоні своїх заплутаних, часом неврастенічних, пережи­вань і думок, шукають виходу. Вони діють, а не знесилено спостерігають. Так, Женя знову пробуджує в собі «проро­ка». Віктор поривається кинути виклик зрадливій коханій (і суспільству!) пострілом у скроню, та в останню мить стримується —любов до життя перемагає.

Гімназист Олесь («Гайдамака», 1918) приєднується до гайдамацького загону зовсім не з ідеологічних міркувань. Він шукає собі смерті, бо «був зовсім розчарований у житті», йому обридло безсиле тіло, його «не любили дівча­та», «не помічали» в класі, а це так образливо й жорстоко. Суто юнацькі переживання, як бачимо.

В. Підмогильний простежує внутрішні чинники, психоло­гічні мотивації саме такого утвердження молодої людини — через прагнення смерті. До того ж ця смерть має бути незвичною, геройською. Хлопцеві здається, що це вирізнить його, піднесе над іншими, утвердить. Тому він дивується, чому гайдамаки такі боягузливі й так швидко здаються червоним. Бажаючи привернути до себе увагу, вигукує з запалом: «Не забудем!» у відповідь на останній заклик ота­мана: «Хлопці! Не забувайте мене й Україну!». Нарешті, Олесь радіє, що його поцінували — «накинули обвинувачен­ня у змові проти совітської влади», допитують, як доросло­го, гірко жалкує, що не вбили, а тільки дали шомполів, як «нікчемному і нікому не потрібному».

Малий Ваня з однойменного оповідання, вдачею чутли­вий і лагідний, підкорився підсвідомому бажанню відчути фізично свою силу — разом із товаришем жорстоко добив на болоті собаку Жучка, а потім довго і хворобливо пере­живає цей свій вчинок. Молодий ще письменник-психолог показує це як перше життєве хрещення чистої, не зіпсутої дитячої душі в брутальному й дисгармонійному світі.

Вирізняється з-поміж інших ранніх оповідань В. Підмогильного «Старець» (1919). Точний реалістичний малюнок, тонкий психологічний розтин складних почувань внутрішніх станів героїв. Тут уперше постає образ всемогутнього молоха — великого Міста, що може зробити з людини кого завгодно, підкоривши своїм жорстоким законам. Письмен­ник оголює жахливі моральні наслідки влади Міста над людиною, розкриває в усій непривабливості долю каліки - старця Тимоша.

Уже три роки Тиміш сидить на розі двох вулиць, спосте­рігаючи щоденну скаженну метушню городян. Тут він просить у них милостиню. Сам є дитям цього Міста й водночас його жертвою —воно забрало в нього ногу, силу, впевненість, залишивши натомість притаєну образу, тупу злість, зневагу до ситих і багатих, постійну принизливу залежність від них і від ненаситної квартирної хазяйки. Понад усе Тиміш мріє подолати в собі відчуття цієї залеж­ності, приреченості на довічне убозтво, каліцтво, нікчем­ність та непотрібність у цьому Місті й у цьому світі. Врешті, щоб хоч якось звільнитися від безжального до нього світу, відчути себе рівноправним у ньому, наважується звабити сусідку по квартирі Гальку.

У своєму художньому дослідженні людини Валер'ян Підмогильний завжди враховує всі чинники: і моральні, і біологічні. Один із епіграфів до роману «Місто», взятий з твору А. Франса «Таїс» («як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?») можна поставити до всієї творчості митця. Така його світоглядна позиція було суголосною за­гальній тогочасній тенденції «романтики вітаїзму», уважно­му пригляданню до природного, життєвого, біологічного начала в людині. Тому такими живими, реальними сприй­маються герої Валер'яна Підмогильного. Душа, внутрішній світ кожного з них—явище складне і непередбачуване, від якого в багатьох моментах залежить поворот подій, вчинки, поведінка в тій чи тій ситуації, тобто свідомістю часто керує підсвідомість.

Боротьбі двох начал у людині —тваринного і людського присвячені оповідання «Син», «Собака», «Проблема хліба». Голодний побут змальовано також правдиво і вражаюче, «з протокольною художністю». Як знаємо з історії, свого часу мала місце і пореволюційна розруха з голодом і холодом, а 1921 р. в Україні був голод. Проте не опис цих подій є домі­нантою в оповіданнях Підмогильного. Використовуючи тему голоду, письменник художньо досліджував проблему сили і слабості людини: чи ж завжди духовність може перемогти тваринне в ній, чи людина мисляча сильніша від голоду?

Людина і революційні перетворення життя — одна з провідних тем у творчості Валер'яна Підмогильного. Він показує, як революція не тільки не усуває конфлікту осо­бистості з навколишнім світом, а навіть може поглибити його. Революційні перетворення в будь-якому суспільстві - явище не одновимірне, а надзвичайно складне й досить суперечливе. Таким поглядом філософа оцінює прозаїк світ і епоху, в якій судилося прожити.

Особливо складно сприймає переміни колишня інтелі­генція, яка часто неспроможна знайти своє місце в новому житті. Безпорадним і чужим почувається в новому побуті колишній директор гімназії Володимир Петрович («Сонце сходить», 1924). Безславно, випадково гине колишня помі­щиця пані ївга, хоч і намагалася пристосуватися до нових умов, працювати «для народу» («Історія пані Ївги», 1923).

Не принесли сподіваних наслідків революційні переміни для українського селянства, воно не одержало обіцяної землі, було обкладене непосильним податком, колективіза­ція робилася примусовим способом. Все це викликало справедливе незадоволення, спричиняло драматичні ситуа­ції. В Україні ширився повстанський рух — так звана третя революція.

Ці складні суспільні проблеми по-своєму осмислює і В. Підмогильний (цикл «Повстанці», оповідання «Іван Босий», повість «Третя революція»). Про це писали також Г. Косинка та М. Івченко.

Повість «Третя революція» вперше опублікована 1925 р., виходила й окремими виданнями.

У ній історична подія —взяття махновцями Катерино­слава — зображується через родинну трагедію чиновника Григорія Опанасовича. Особисто для нього теперішня ситуація —частина єдиного ланцюга (революції), який приніс йому лише нещастя: мети попереду тепер немає, «його мрію про піаніно й невеличкий власний будинок розбила революція». Вона відібрала в нього старшого сина, який учився на інженера. Племінниця Оксана закохується в батька Махна, який убив її чоловіка. Бачимо суцільний хаос, що оточує тепер убоге і небезпечне існування колись заможної родини, відчувається цей хаос і в душах люд­ських. Своєрідним міфічним ореолом вирізняється образ Махна, який здійснює «таємничий похід по землі», уособ­лює собою якусь недосяжну внутрішню силу і волю. Але його Валер'ян Підмогильний не ідеалізує, Махно показаний і як хижий звір, що звик усіх підкоряти й перемагати. Так само неоднозначно передано і стихію повстанського руху.

Підмогильний-аналітик не оспівує і не прославляє його, а намагається оголити всі суперечності, складнощі, неминучу трагедію, яку несе з собою будь-яка війна, боротьба. Махновці щойно пограбували дім Григорія Опанасовича. Оксану знаходять у кімнатці при кухні: там вона лежала «потворною купою зганьбленого тіла». Ось тобі і обраниця володаря сили і волі. І це несе третя революція людям? Як бачимо, В. Підмогильний нічого не «підмальовує», не ро­бить і ніяких висновків, читач має сам думати і по-своєму сприймати.

Що є довколишній світ, який поставав перед зором авто­ра, той світ, що так щільно може обступити людину і з якого часом неможливо вирватися? —це питання постійно цікавило письменника.

В оповіданні «В епідемічному бараці» (1921) ще зовсім молодий автор зумів передбачити ситуацію, в якій невдовзі опинилися розчарована інтелігенція і суспільство в цілому в пореволюційний час. Епідемічний барак—алегорія страш­ної небезпеки, яка може поширитися страшною епідемією за межі середовища, що її породило.

Усі дійові особи, всі мешканці бараку ведуть безбарвне, жалюгідне, по-суті приречене існування. їхні душі шукають надійного пристановиська і ніде його не знаходять. Лікар із «підстаркуватим, байдужим обличчям» механічно і втомле­но виконує свій обов'язок. Хворі не одужують все одно. Його не тішать навіть квіти, принесені медсестрою Прісею. Фельдшер принагідно тікає від «миршавих жовтяків» пори­балити, але й там йому дуже незатишно. Ніхто не відгу­кується на постійні фанатичні молитви сестри Одарки Калинівни. А медсестру Ганнусю переслідує страх — ніколи не розлучається з малолітнім сином. До ночі вони сидять над річкою в німій покорі перед загубленою долею. Почи­нають снитися страшні видіння веселунці медсестрі Прісі. Розпочавши роман із начальником станції, вона поступово переконується в короткочасності та ефемерності свого щастя. Описуючи ці важкі душевні стани своїх героїв, Валер'ян Підмогильний не дошукується їх першопричин. Будь-які висновки має робити сам читач.

Повість «Остап Шаптала» (1922) була першим великим твором митця і першою психологічно-філософською повіс­тю в українській пореволюційній літературі. В її центрі — проблема життя і смерті в почуттєвому вираженні. Остап надто любить свою хвору сестру Олюсю, щоби швидко та безболісно змиритися з її передчасною смертю. Але згодом вона стає уособленням недосяжної мрії — смерть звільнила її від непосильного тягаря життя, мук, хвороби, страждань. Це зрозумів Остап. Від жорстокої до нього дійсності він намагається втекти у свій внутрішній вимріяний світ: «Тепер мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову».

Остапа вже не хвилюють спогади про живу Олюсю, він «був певний, що повинен відадти комусь своє життя во ім'я мрії». І така людина знаходиться—врятована ним дівчина Лася (навіть ім'я подібне). Але реальна Лася не може за­ступити мрію — Олюсю. Остап же живе тільки мрією. Відтак—розчарування і глибока травма його душі. Мрію на землю опустити неможливо. В таких психологічно складних пошуках живуть, страждають герої Валер'яна Підмогильного .

5 Романи:

5.1 «Невеличка драма»;

Цей твір (1930) за життя автора так і не вийшов окремою книгою. Після журнальної публікації був засуджений партійною критикою як зразок «дрібнобур­жуазного біологізму і фрейдизму».

У романі Валер'ян Підмогильний із властивою йому схильністю до психологічного аналізу звертається до теми, яка здавна цікавила світову літературу і так виразно, оригі­нально звучала в романах А. Франса, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака та багатьох інших,— внутрішній світ людини і можлива його несумісність із довколишнім зовнішнім середовищем.

Тема ця українським митцем розглядається теж, власне, через «вічну» колізію: стосунки чоловіка і жінки, різних за своїм світобаченням, життєвою позицією, вихованням, суспільним статусом. Оригінальність трактування Валер'яном Підмогильним цієї колізії в тому, що його герої — носії типових українських характерів, які живуть у пореволюційному суспільстві та є безпосередніми учасниками важливих процесів, що в ньому відбуваються, а саме: розквіт міщан­ства з його пристосовницькою, кар'єристською, меркан­тильною психологією, масове продукування людей-гвинтиків, бездумних виконавців чужої волі, наступ урбанізації на емоціональну свідомість українців, нарешті, поява нового типу інтелігенції (власне, напівінтелігенції — псевдопатріотів, фарисеїв і прагматиків). Але в «Невеличкій драмі» письменник лишається вірним своєму творчому кредо. Ці процеси як такі менш за все цікавлять Підмогильного - психолога. Вони виконують роль необхідного суспільного середовища, тла, на якому досліджується людина, її внутрішній світ, розглядаються різні характери. Письменни­ка цікавить, які духовні вартості стануть рушієм суспільного поступу. Подібні питання привертали пильну увагу багатьох українських митців наприкінці 20-х рр.: Ю. Яновського («Майстер корабля»), В. Винниченка («Сонячна машина»), М. Івченка («Робітні сили»), М. Хвильового («Вальдшнепи»), Є. Плужника («Недуга») та ін.

Отже, в центрі «Невеличкої драми» —нещаслива любов­на історія простої діловодки Марти Висоцької та професора біохімії Юрія Славенка. їхню історію Валер'ян Підмогильний розповідає невимушено, психологічно тонко, з необхід­ною дозою іронії.

Марта, як і герой роману «Місто» Степан Радченко, приїхала до Києва, аби розпочати нове життя, завоювати, як і він, місто. І хоча вони обоє постають перед нами жертвами цього могутнього молоха, доля їхня складається по-різному. Степан деградує поступово, сам того не підо­зрюючи, кожне його нове сходження на щабель достатку, слави стає новим витком його падіння. Марту ж місто відкинуло, розчавило відразу. Втім, її любовна трагедія —то лише необхідна умова її морального загартування. На цю думку наводить і назва твору — «Невеличка драма». В ній закодовано екзистенційну ідею — людина, з її маленькою душею, є лише непомітною піщинкою на тлі велетенського Всесвіту з його глобальністю, а тому власні трагедії ви­даються так само непомітними, маленькими, «невелички­ми». Але ця ідея звучить у романі підтекстово. Найрельєфніше виокремлюється сам образ Марти у його контрастно­му протиставленні зовнішньому світові. Марта уособлює справжню українську духовність. Вона чиста, не торкнута корозією честолюбства та кар'єризму, мрійлива, поетична, досить освічена дівчина, чутлива, схильна до романтичних фантазій. Тож у місті почувається чужорідним тілом, не вписується в середовище ситих, недалеких і примітивних міщан — співмешканців по квартирі Іваничуків, співробіт- ників-службовців, особливо начальника Безпалька. Водно­час є сильною, цілком сформованою особистістю. Такою її задумав автор. Вона не піддається залицяльникам, які чужі для неї,—інженерові Дмитрові Стайничому чи колишньому лікареві Льові Роттеру. Перший — то втілення нового типу керівника, прагматичного і категоричного, другий—ідеа­ліст, надто відірваний від реального життя. Це для Степана Радченка жінки могли виконувати роль «підсобних» сходи­нок до мети. Марта—глибша і сильніша натура. Вона береться власними силами вирішити свою долю. Проте автор не ідеалізує свою героїню. Мрії та фантазії, які були сутністю її єства, завадили дівчині розгледіти чужорідність і фальш її обранця—професора Юрія Славенка. Шалена пристрасть засліплює Марті розум, окрилює й підносить, але водночас поглиблює прірву між світом світлих, високих ілюзій і прагнень її максималістської душі та прозаїчною, раціоналістичною, жорстокою дійсністю, в якій поки що розкошує розрахунок, прагматичність, кар'єризм, пристосу­ванство. Місто, яке уособлювало для Марти нове життя, антилюдяними, незрозумілими законами, що їх вона не може визнати за свої моральні орієнтири, розтоптало чисту, по-дитячому відкриту й беззахисну душу. Славенко поки­нув Марту (для нього вона лише дивакувата діловодка з мізерною платнею) та одружився з донькою професора Ірен. Марту ж письменник лишає на роздоріжжі, перед вибором. Стомлена, вона самотньо спить у своїй кімнаті. Читач уже сам мусить поміркувати, чи збереже вона, навчена таким гірким досвідом, свою душу, свій багатющий внутрішній світ від зазіхань світу зовнішнього, а чи зло­миться, втратить власне «Я», як то робить більшість.


5.2 «Повість без назви…»
«Один із най блискучіших і найсерйозніших творів не тільки

В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури»,—так охарактеризував письменник Валерій Шевчук «Повість без назви...», що створювалася автором напередодні арешту, в 1933—1934 рр. Уперше вийшла друком у незакінченому вигляді 1988 р. У підзаголовку дається таке уточнення: «...до того ж цілковито неймовірна, вигадана від початку до кінця автором, щоб показати сутич­ку деяких принципів, важливих для нашого дня і майбут­нього».

Фабула досить проста: її стрижнем є історія харківського журналіста Андрія Городовського, який, потрапивши до Києва у видавничих справах, несподівано і незрозуміло для себе вирізнив у натовпі жінку. Навіть не встиг запам'ятати ЇЇ обличчя, не те що усвідомити, чим саме вона його прича­рувала. Андрій вертається до Києва і починає пошуки, які поглинають його, зрештою змінивши життєву позицію. Здається, пошуки ті будуть безкінечними та безуспішними, але не в тому суть. Головним для Андрія стає сам процес шукання —як прагнення людини до певної мети в житті, що допомагає їй самій очиститися, проясніти, випростатися, набути вартості та цілеспрямованості.

На шляху своїх пошуків Городовський зустрічає худож­ника Безпалька і фізика Пащенка —двох протилежних за світобаченням типів. Всі троє і є уособленням різних життє­вих принципів, «важливих для нашого дня і для майбут­нього».

Що є існування людини? Життя—це сукупність хао­тичних випадковостей чи упорядкована доконечність? Життя—це абсурд, а чи має свою цінність? Ці та подібні екзистенційні питання намагається осмислити Валер'ян Підмогильний.

Нагадаємо, що екзистенціалізм (від лат.існу­вання) як модерністська течія в європейській літературі оформився на початку 40-х рр. XX ст. і найвиразніше про­явив себе у творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю. Тому можна твердити, що ці екзистенціалістські тенденції, що відобрази­лися в «Невеличкій драмі» В. Підмогильного, були цілком новаторськими на початку 30-х рр. не лише для української літератури. Вони розширювали ідейно-естетичні пошуки інтелектуального роману, що вже з'явився в ній.

Прагматичний, діловий, організований художник Без­палько дуже дбає про порядок свого існування: все сплану­вав та обміркував, знає, чого хоче від життя, — його влашто­вує «філософія радісного осла». Це тип людини-пристосуванця, який задля власного спокою ладен продати душу кому завгодно. Продасть — і не буде тим особливо пере­йматися.

Цілком протилежний художникові (здавалось би, творчій та вільнолюбній людині) фізик Пащенко. Замість раціона­лізму й розрахунку попереднього героя, він у житті керується принципом випадку. Для нього довколишній світ — хаотичне нагромадження випадковостей, а людина в ньо­му — «квола, недолуга істота, що пробивається у всесвіті з блимаючим каганчиком свого розуміння». Але саме Пащенко—типовий людиноненависник, безпомічний і слабоси­лий, хоча рішуче не визнає цього. Він уважає себе мало не напівбогом («все пізнав і пережив»), а істинним світом — світ своїх примарних ілюзій, що тримається, власне, на гашишній цигарці. Його позицію відкидає Андрій Городов- ський: «Ви—безсилий злобитель, безсилий невдаха... вики­день життя. Ви потвора... ви намагаєтеся забруднити все велике в людині—її розум, натхнення, її пориви й любов...» Це екзистенціалістське відчуження Пащенка від суспільства, в якому йому судилося жити, не хоче повтори­ти Андрій Городовський. Він шукає власного шляху. В цих пошуках —сенс його життя.


5.3 «Місто».

Роман «Місто», написаний 1927 р., двічі видавався в Харкові (1928, 1929 рр.), 1930 р. з'явився російською мовою. Свого часу привернув найпильнішу увагу критики та гро­мадськості. Було проведено кілька публічних дискусій, на яких обговорювався твір.

У 20—30-х рр. був оцінений як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний», у якому соціальне замінено біологіч­ним, село протиставляється місту, як твір «наскрізь несучасний, ворожий радісному сприйманню життя».

Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала маргі­нальну [від лат. —край, межа] проблемати­ку, без заглиблення у психологічний підтекст складних взаємин міста і села. Маргіналами тоді називали вихідців із села, які ставали міськими жителями. На догоду тогочасній партійній політиці в ній було показано «синтез міста і села в єдиному процесі соціалістичного будівництва», розкрито потребу союзу робітників і селян. Усе, що писалося про село не в такому — пафосно-оптимістичному — річищі за­суджувалося, розглядалось як вороже справі революції, антирадянське. В українській літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, робітничого класу, а психологіч­ний аналіз тогочасних проблем, взагалі увага до людини, її внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною ідеоло­гією, неприйнятною для соціалістичного мистецтва.

Хоч як це дивно, але й до недавніх часів літературознав­ство розглядало цей твір В. Підмогильного в негативних тонах: автора звинувачено в увазі до мистецької богеми, в невмінні побачити й відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста. Водночас радян­ська література активно цікавилася маргінальною проблема­тикою.

«Містом», по суті, започатковувалася нова українська урбаністика, саме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було розкрито глибоко, психологічно вірогідно, в дусі класичних взірців Дж. Лондона, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака, а також Панаса Мирного, А. Толстого. Водночас роман В. Підмогильного є цілком оригінальним, самостійним і значною мірою автобіографіч­ним.

Ось як у 1929 р. письменник пояснював свій задум: «Написав "Місто", бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентру­вати його в ній, і коли мені частина критики закидає "хуто­рянську ворожість" до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх» .

Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоби потім поверну­тись у село, Степан Радченко їде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань, переконаний, що він — «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здаєть­ся, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні мину­лого й сміливо будувати майбутнє», тож він уважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути... Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохит­ні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять, В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він—один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».



Чи ж переміг Степан Радченко Місто? Яким він став сам, яку духовну еволюцію пройшов, що пережив—ці питання найперше цікавлять Підмогильного-психолога. І са­ме цим вабить нас роман.

Степана досить легко прийнято до інституту, він швидко освоївся за нових обставин, здобув у собі певність, почав писати твори і став письменником, невдовзі прийшли до нього слава та достаток. Це сходження було настільки стрімким, що видається абсурдним, невірогідним. Степан розумний, повороткий, місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Він навчився використовувати кожен сприятливий момент, що його посилала йому доля. Але що він одержав у душу нато­мість? Радість переможця? Гіркоту втрати? Солодкість пам'яті? Чи сум і підсвідому тугу за чимось безповоротно втраченим? Мабуть, усе це разом, бо хисткою і нетвердою в нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними», в його душі підні­мається хвиля протесту: «Невже й він такий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?» Він, як бачимо, самокритично оцінює себе і довколишній світ, але не може втриматися від спокус, що їх пропонує йому місто, а насамперед можливостей зробити собі вдалу кар'єру. Підмогильний тонким скальпелем психо­лога розтинає душу свого героя, показує його роздвоєність. Ось чим переймається Радченко на літературному вечорі: «Він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були наго­родою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них, з'являючись коло кафедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково —прозаїком чи поетом». На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано штурмує науку, щоб понести її в село, Степан щиро нама­гається визначити свою нову роль—своє теперішнє міське життя. Місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло його, зробивши з нього справжнього індивідуаліста, товсто­шкірого кар' єриста-пристосуванця. Чи задовольняє це Радченка? Адже рівночасно досяг багато чого, про що на початку своєї міської кар'єри тільки мріяв,—добре житло, престижну роботу, славу? Мабуть, що ні. Згадаймо, як він шукає собі жінок, як швидко розча­ровується в них... Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири, вдвічі старша; мила, жвава, корінна городянка Зоська, що через нього ж заподіє собі смерть; нарешті, «завмерла маска» Рита, яка манить за собою... Степан використовує кожну з них у своєму сходженні на вершину слави, достатку. Водно­час він хапається за кожну нову жінку, як за свій поряту­нок, хоч і тимчасовий: йому погано, він самотній, його мучить тяжкий дисонанс, душевна роздвоєність. Недарма невдовзі його потягло до світлої, чистої Надійки, з якою колись разом приїхав до міста. Але та цнотлива дівчина зникне під впливом великого молоха — міста, безповоротно змінившись. Він тоді в розпачі кинеться розшукувати Зоську, щоб вибачитися, але зіткнеться з безжальним спові­щенням: «Та вона ж отруїлась!» Як бачимо, місто не дало Степанові найбільшого —душевної гармонії, спокою. Наприкінці твору він зустрічається з Ритою, як останньою фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі парадоксів, знову «буяє радістю знайдення», навіть сідає писати «свою повість про людей»: «Збіг на шостий поверх», розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу...» Але ми вже не віримо, що Степан —щасливий переможець, думаємо про скороминущість його радості. Надто часто марився йому рідний степ, на­стирливо прориваючись крізь раціональні заборони, особ­ливо в миті неспокою, коли місто притискало його до стін­ки своїми законами, вимогами і спокусами. Та внутрішня роздвоєність між істинним «Я» і «Я» привнесеним буде присутньою в ньому тепер завжди. Щоправда, його душа зробилася настільки прагматичною, що відразу цього не відчуває. Тільки збоку можна роздивитися малість і дріб'яз­ковість його запитів і поривань, тільки уважно придивив­шись, можна роздивитися його самотність і розгубленість, відчути хибність, почуття самовдоволеного завойовника. Звернімо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його. І він терпів божевільний біль люди­ни, що втратила особисте...» Тривожно, болісно ставлячи в центр свого роману маргі­нальний характер, психологічно глибоко, правдиво дослі­джуючи його соціальну природу, автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав'язує читачеві готових висновків, примушує самому думати над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство цих начал і є невід'ємною часткою складної дійсності.

Питання для самоперевірки:
1 Що ви можете сказати про Підмогильного - перекладача?
2 Які твори зарубіжної класики найбільше вплинули на його індивідуальний стиль?
3 Яких ідеологічних позицій він дотримувався?
4 Чому ми називаємо В.Підмогильного автором інтелектуально-психологічної прози?
5 Хто були його літературні вчителі?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [4] с.159 – 182, [5] с.155 – 189.
Заняття № 42
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка