Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами. Заняття №29

2 Творчість Остапа Вишні:

2.1 «Думи мої, думи мої»;

2.2 тематика творів;

2.3 світобачення;

2.4 жанрова своєрідність творів О.Вишні;

3 «Мисливські усмішки»
1 Життєвий шлях.
«У мене не було жодного сумніву в тому, що я народив­ся, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд—мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія. 1 листопада (старого стилю) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтав­щині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуто­рі Чечві біля Груні, в маєтку поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів»,—із таким тонким гумором писав у «Моїй автобіографії» 1927 р. Остап Вишня (справжнє ім'я—Павло Михайлович Губенко).

Його життя було незвичайним, наповненим найрізнома­нітнішими подіями, сумними і радісними, але він завжди сприймав їх із гумором. Певно, такий удався. До речі, найстарший брат Остапа Вишні —теж письменник, гумо­рист, відомий як Василь Чечвянський. А найменший — Костик, мав лише один рік, коли помер їхній батько, тож його «виводили в люди» старші брати і сестри, та чи не найбільшу роль у цьому відіграв Павло. Мама їхня на той час також померла. Остап Вишня протягом усього свого життя допомагав людям. Він їх дуже любив. І вони його любили і поважали надзвичайно.

...Родина Губенків не була заможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку. «Злидні злиденні»,— пригадуватиме згодом письменник. І все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлушу відда­ли до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у само­тині, і довго опісля ходив задуманий. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле. А як умів розповідати їм прочитане! Або ще краще—казки, що їх придумував сам.

Після закінчення двокласної школи в місті Зінькові дуже просився вивчитися «на вчителя», та грошей не було, і його відвезли в Київську військово-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утри­мувалися там на державний кошт, лише треба було по закінченні відпрацювати у військовому госпіталі.

Вчився Павло з охотою і добре. Писав додому якісь надзвичайні листи —вся родина сміялася, читаючи їх. На канікули часом приїздив із другом-сиротою. Грав у сільському драматичному гуртку комічні ролі. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко.

Ще з дитинства любив різних тварин: звірів і птахів. Коли жив у Харкові, в нього був дог Цяцька, якого він навчив сміятися. А згодом—спанієль Думка, який здох відразу по смерті господаря. На зиму купував онукам щигликів і синичок, а весною їх урочисто випускали на волю...

Після закінчення навчання аж до 1917 р. працював фельдшером у Київській залізничній лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розве­селити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною.

Доля спрямувала його іншим шляхом. Екстерном склав іспити за гімназію і 1917 р. вступив до Київського універси­тету на історико-філологічний факультет, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розрухи, революції, грома­дянської війни, голоду. Про своє студентство перегодом розповість так: «Як ударила революція—завертівся. Буду­вав Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Уні­верситеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я. Державний муж—одне слово».

Хіба тоді було до навчання?

Ця непосидюча вдача привела майбутнього письменника до Кам'янця-Подільського. Там же в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. за підписом П. Грунський опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор став працювати в редакції есерівської газети «Трудова громада». Водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За ту його активну діяльність у добу УНР (Української Народ­ної Республіки) 1920 р. був заарештований органами ЧК і, як «особливо важливий контрреволюціонер», на щастя, не розстріляний, а відправлений на додаткове розслідування до Харкова. Там його знайшов і порятував відомий політичний і партійний діяч, письменник Василь Еллан-Блакитний. Звільнення сталось у квітні 1921 р. Навіть більше, Остапові Вишні було запропоновано посаду перекладача газети «Вісті ВУЦВК».

Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літе­ратурі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював і в «Селянській правді», яку очолю­вав Сергій Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації «Плуг». Редагував «Червоний перець».

22 липня 1921 р. в «Селянській правді» з'являється усмішка «Чудака, їй-богу!», вперше підписана псевдонімом Остап Вишня. В різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони. Першою збіркою стала книжка «Марк Твен — Остап Вишня. Сіль­ськогосподарська пропаганда» (1923). У ній вміщено опові­дання Марка Твена «Як я був редактором сільськогоспо­дарського часопису» і три — Остапа Вишні. Одна за одною з'являються наступні книжки.

Остап Вишня часто виступає з читанням своїх творів. Без його усмішок не обходився жоден літературний вечір.

Офіційно Остап Вишня тривалий час не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х рр., після ліквідації ВАПЛІТЕ, став одним із організаторів Пролітфронту. На той час приятелював із М. Хвильовим та М. Кулішем. «Вони для нього були безсумнівними і бездискусійними авторитетами —як суспільними, так і мистець­кими. Тому, доки Хвильовий і Куліш стояли на чолі Проліт­фронту, доти Вишня мав необмежене довір'я до організації. З ними він пройшов увесь тяжкий шлях облоги, літератур­них сутичок і боїв, що їх зазнала група Хвильового — Куліша на початку лиховісних тридцятих років», — так згадує письменник Г. Костюк ті часи.

Не дивно, що під репресійний прес Остап Вишня, широ­ковідомий сатирик і гуморист, член Пролітфронту, друг Хвильового і Куліша, потрапив одним із перших. Його арештували 26 грудня 1933 р., звинувативши в контррево­люційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на това­риша Постишева під час жовтневої демонстрації. Абсурд­ність очевидна.

Під слідством перебував до 4 квітня 1934 р., зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і «зізнав­ся» в усьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засуди­ли до розстрілу, одначе вирок замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах, яке відбував у Чиб'ю Ухто-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі).

Великою підтримкою в засланні була для нього дружина Варвара Олексіївна. До арешту вона була актрисою. Разом із сином Остапа Вишні від першої дружини В'ячеком і власною донькою Марією її вислали з України. Цієї родини «ворога народу» цуралися друзі, її обминали знайомі. Посе­лилися вони в Архангельську, звідки й посилали письмен­никові посилки з одягом і харчами. Якось Варварі Олексіїв­ні навіть поталанило провідати чоловіка. Велике значення мали її теплі, щирі листи.

Якийсь час на засланні Остап Вишня працював співро­бітником табірної газети «Северный горняк». Він написав 22 нариси про людей-трударів, про їхні мрії завоювати цей суворий північний край. Навіть збирався створити роман.

Невдовзі довелось освоїти професію економіста. Окрім моральної депресії, його постійно мучила виразка.

1935 р. приніс нові несподіванки. Після смерті Кірова репресії посилилися. За спеціальним розпорядженням Оста­па Вишню посилають на загальні роботи до Кожви, за 300 км від Чиб'ю. До місця призначення мав добиратися сам. То була вірна загибель. Порятували друзі, серед яких і відомий актор, тоді теж в'язень Й. Гірняк. Вони добре спорядили його в небезпечну подорож до концтабору на тяжкі роботи...

Із заслання повернувся Остап Вишня в грудні 1943 р., до родини добирався через Москву. Спочатку прийшов до Максима Рильського в готель.

«Треба їхати в Київ і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) —жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...»,—так казав тоді Остап Вишня дружи­ні. Але поступово родинне тепло, увага друзів робили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісно, багато чого навіки залишилося в минулому. З табо­рів повернувся морально зломлений, тепер мусив виконува­ти роль слухняного служителя партійної ідеології. «У Вишні був великий сміх, та його витравили»², — скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.

Першим друкованим твором у післятаборовім житті митця була його усмішка «Зенітка», опублікована 26 лютого 1944 р. у газеті «Радянська Україна». Потім вона з'явиться в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.

Остап Вишня починає співпрацю в журналі «Перець», виходять нові його книги. Стає членом правління Спілки письменників України—отож, його визнають офіційно. Вільна пташка опиняється в золотій клітці, але їй там кепсько, незатишно. Прикметний факт—багато подоро­жує, багато перекладає (М. Гоголя, Марка Твена, О'Генрі, Я. Гашека,

А. Чехова)... Тобто намагається втекти від самого себе.

У 1955 р. був реабілітований судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 р.,— смерть, що постійно чатува­ла на нього на півночі, наздогнала.

Письменник В. Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росла з кожним днем. Люди сміялись, тільки-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст. Величезним успіхом користувались його "Усмішки сільські", "Мисливські", "Закордонні" та інші. У ті часи (двадцяті роки) Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Його фейлетони і гуморески робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завоював село, його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Т. Шевченка. Адже півмільйонний тираж книжки в ті далекі тепер часи, кінець 20-х років, щось-таки значив»

У 1924 р. вийшло 9 збірок Остапа Вишні, 1927 —15, 1929—28. Серед них найпопулярніші «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізує­мось» (1926), «Вишневі усмішки театральні», «Моя авто­біографія» (1927), «Вибрані твори» (1929), «Усмішки. Т. 1» (1929), «Вишневі усмішки закордонні» (1930), «Усмішки» в 4 т. (1928, 1930).

У ті роки Остап Вишня був не єдиним представником «веселого цеху». В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Чечвянський, Кость Котко, М. Годованець, В. Ярошенко,

О. Ко­вінька, П. Капельгородський —ці письменники також працювали у жанрі сатири і гумору. Але ту неповторну «країну веселої мудрості» (як назвав її Олесь Гончар) створив саме Остап Вишня.

Це був по-справжньому народний митець. У табірному щоденнику він колись занотував: «Скажіть усім, що я не ворог народу». То був крик його душі, зраненої тяжкими обвинуваченнями в репресійні роки.

Цей щоденник написано у 50-х рр.; там є чимало зайвого пафосу, удаваності й недого­вореності. Це й зрозуміло: помер Остап Вишня раніше, аніж було засуджено культ «вождя всіх народів» Й. Сталіна. Тому не встиг духовно розкріпоститися, сказати вголос те, що заховане глибоко в серці. Але є там таке щире зізнання: «Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш —тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгла­дилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,— щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися!

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіс­крити сумні його очі, — ніякого більше "гонорару" мені не треба.

Я —слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!».

Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20—30-х рр., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов'язана із злободенними проблемами свого народу.

Насамперед бачимо у цих творах українське село, затур­кане, неписьменне, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Зустрічаємо різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуа­ціях. їхня мова колоритна, жвава, побут передано з допомо­гою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів'я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад один одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.

Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Як пригадує його брат, «і в ранній період його життя в Харко­ві, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студен­ти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розповісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма гово­рив»

Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, його цікавила доля інших народів, наприклад, кримських татар. Звісно, ці твори були спрямовані проти патріотизму та націоналізму, проти релігії, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури і театру. У нього є ціла серія влучних і дотепних «мистецьких силуетів» про Петрицького, Довженка, Курбаса, Гірняка, Василька. Він висміював і дрібні вади своїх сучасників, хуліганство і грубість, ледар­ство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині.

Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня. Ніде правди діти, він мусив віддавати данину своєму часові і тим, що стояли над його долею. Найвищий суд вершила тоді партійна ідеологія. Більшість письменників були невільниками на своїй землі, мусили співати в єдино­му хорі. Тому кажемо, що сміх Остапа Вишні був сміхом крізь сльози.

У своєму світобаченні Остап Вишня—проникливий лірик, ніжний син своєї землі, зачарований красою приро­ди. Він любить свого героя, хоч би яким той був, сміх письменника доброзичливий, а не злісний і засуджуючий. Письменник хотів, щоб його народ (теж підневільний, як і він) бодай посміхнувся.

Загальна тональність його гуморесок—світла, сонячна. Кількома виразними штрихами він передає той чи той пейзаж:

«А сонце вище... А сонце ще вище.

Воно грається... Воно горить срібно-золотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч...

І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса...

А воно все вище!.. А воно ще вище!..

І все живе гониться за ним» («Кримське сонце»).

Природа ніби оживає на очах —автор щедро використо­вує персоніфіковану метафору. На тлі подібного пейзажу відразу створюється відповідний настрій, здебільшого

життєствердний і оптимістичний. Бо такий настрій, всупе­реч усьому, переважав у світосприйманні письменника.

У великому творчому доробку письменника представлено різноманітні жанри малої прози, але скрізь присутній іронічно усміхне­ний автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Він мовби сам усміхається, розповідаючи. Остап Вишня ввів в україн­ську літературу і утвердив у ній новий різновид гуморис­тичного оповідання, що його сам же і назвав усмішкою. Лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору. В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмі­шок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київ­ські, мисливські тощо.

Писав він і гуморески —невеликі оповіді про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Власне, це різновид тих же усмішок.

У ранній період творчості Остап Вишня створив чимало фейлетонів — різновид сатиричного, викривального жанру на актуальну тему («Антанта», «Муссоліні править»).

Писав він і автобіографічні оповідання: «Моя автобіо­графія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя з Гоголем», «Панська ялинка», в яких намагався посміхнутися над своїм життям, іронічно подивитися на себе мовби збоку.

Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тема­тикою, простотою й зрозумілістю широкому загалу Остап Вишня заслужив глибоке визнання й популярність у свого народу. В його усмішках знайдемо і типовий український пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і український гумор —«лукавий і добродушний».

У соковитих, різнобарвних, різноголосих «Ярмарці», «Темній нічці-петрівочці», «Косовиці» ніжний, акварельний український краєвид змінюється майстерним діалогом, влучні деталі супроводжують репліки, опис комічних ситуа­цій. І скрізь є «всюдисущий автор» —усміхнений, іроніч­ний, проникливий. Він кидає одну-дві деталі та мовби спо­стерігає реакцію читача.

3 «Мисливські усмішки».
Остап Вишня був затятим мисливцем і рибалкою. Щоправда, на полювання збирався з гаслом: «Хай живуть зайці!»

Остап Вишня постійно писав усмішки про мисливців і рибалок.

У 1958 р. вийшло найповніше видання цього циклу під назвою «Мисливські усмішки». Схоже, що це була одна з його найулюбленіших тем. Не тому, що сам був мисливцем і рибалкою. В таких усмішках не було необхідності кривити душею: показувати прогресивний поступ нового життя (якого в справжньому житті не було) чи передавати всена­родне піднесення від соціалістичного будівництва.

«Мисливські усмішки» Остапа Вишні в українській літе­ратурі— явище унікальне. У них спостерігаємо оригіналь­ний синтез народного анекдоту і пейзажної лірики. Пейза­жі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою.

Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Як засмажити коро­па», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по- справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письмен­ник разом зі своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою. Він по- дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою.

Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дива­куватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.

Герою так добре й затишно тут, серед зимової тиші! Незчувсь, як заснув, і рушницю хтось поцупив... Ситуація комічна, але мисливець не сумує, навіть ділиться досвідом полювання. Головне, що було добре на душі, затишно і спокійно.

Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися.

І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.

«Як варити і їсти суп із дикої качки» —одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському. Вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 р., вже після повер­нення письменника із заслання.

Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Про таке тихе плесо мріялося Остапові Вишні на далекій холодній Колимі...

Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука,що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідо­ри, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...».

За цим описом збирання на полювання—неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, від­чуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метуш­ні, умиротворення. Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» —час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» —своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом:

«Поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копи­ці пахучого-пахучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташо­вуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте».

Далі оповідач залишає вас «думати», а сам іде готуватися до «ранкової зорьки». Такий душевний стан був дуже доро­гий Остапові Вишні, надзвичайно бажаний після всіх попе­редніх життєвих випробувань, після такого жорстокого викреслення з літератури. Коли придивитися уважніше до фотознімків письменника, зроблених уже після заслання, можна помітити на більшості з них стомлений, зболений, сумний погляд митця. Якщо десь він і усміхається, то якось вимушено і неприродно. Варто звернути увагу й на такий факт: усі його післярепресійні гуморески та усмішки—в основному на політичні теми, бравурно-офіційні, плакатні, закличні (лише в такий спосіб міг тоді повернутися в стрій), а от «Мисливські усмішки» —щирі й задушевно-чисті, наче життєва оаза в завмерлій душі письменника.

...Отже, приготування до «ранішньої зорьки». Хтось за­був найголовніше—стопку, хтось радить надалі прив'я­зувати її в рюкзаці. «Найцікавіший момент» полювання — розповіді бувалих мисливців про колишні пригоди, дійсні й придумані.

«Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зоря­ми, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.

І вільно дихається, і легко дихається...». Зверніть увагу на останнє речення. Воно як зізнання самого автора. Дарма, що жодної качки не привезено; повернувшись, мисливець тихенько обскубе у своєму кабінеті базарну курку... Заради цього хоч би недовготривалого «легкого дихання» вже варто жити на світі та берегти в пам'яті ті мисливські спогади, «підживлювати» ними скніючу, знівечену, розтоп­тану свою душу.

Але свій, безперечно, тяжкий душевний стан Остап Вишня зміг уміло приховувати, ніколи не втрачав почуття гумору. Він надзвичайно любив життя, щоб марнувати його в плачах і печалі, ніжно любив людину, а без цього взагалі немислима художня творчість.

У його щоденнику є такий запис (від 10 березня 1951 р.): «Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші...».

Тому усмішки Остапа Вишні будуть популярними ще довго-довго...

Питання для самоперевірки:
1 Як і чому життєва біографія Остапа Вишні вплинула на тематичне спрямування його творів?
2 Що таке усмішка? Фейлетон?
3 Схарактеризуйте образ оповідача в усмішках гумориста?
4 Які риси українського національного характеру розкриваються в усмішках О.Вишні?
5 На чому заснований гумор Вишні: комізмі ситуації чи комізмі вислову?
6 Чому О.Вишня був особливо популярним у 20-ті роки?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань та вмінь студентів.
Література: [9] с. 147 – 164, [5] с. 248 - 268.
Заняття № 44