Методичні вказівки з дисципліни «Історія української культури» для студентів усіх спеціальностей



Сторінка3/12
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3. А) Розвиток людини на території України відбувався в основному за тими самими напрямками, що і в інших регіонах, і заселення сталось близько 1,5 млн. років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік, мідно-кам'яний (енеоліт).
Палеоліт тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту було людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.
Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому) з'являється неандерталець – людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.
На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отже, є підстави стверджувати про виникнення у цей період матріархату.

Удосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України Мізинська на Десні, Рилівська, Межирич і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

  • анімізму віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

  • тотемізму віри у походження людини від єдиного пращура тварини або птаха;

  • магії чаклування перед полюванням;

  • фетишизму віри у надприродні властивості речей.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.

Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху згідно з пам'ятниками матеріальної культури вже можна виділити окремі етнокультурні області.

У кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е. ). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу, тому що вже утворилося продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали  обпалена глина, а потім тканина.

Сусідська община змінює родову організацію людей. На місце матріархату заступає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.

Енеоліт – перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) пов'язана перш за все з корінними змінами у житті людини – опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV – кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями, пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом із кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, коней, свиней. Селилися трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) – Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках із кількома кімнатами.

Іноді трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки – через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього, були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житла. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці із сплаву міді і олова, бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи – дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла – гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла від землеробства (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

Упродовж бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур ямна, зрубна, культура багатопружкової кераміки, катакомбна і т. д.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

Б) Вишивана сорочка, плахта, тканий пасок, рушник, ліжник, килим, ряднина, доріжка, половик. Прадавні духовні захисники українців-русинів. У народних орнаментах архаїчного типу, що прикрашають речі, збереглася язичницька символіка. Спробуємо розглянути в ретроспективі духовний зміст і значення давніх виробів, проаналізувавши причини їх виникнення. Пізнати це – означає, проникнути в давні сподівання народу про заможне, гармонійне життя під егідою космосу.

Що примушувало оздоблювати, освячувати символічними знаками, орнаментами свої побутові речі? Мабуть, найважливіші життєві турботи - пошуки їжі та захист здобутків. Тому всю символіку можна поділити на два види: ту, що сприяє добуванню харчу, родючості поля, і ту, яка оберігає людину, результати праці. Але на речах, у побуті часто поєднуються символи родючості і захисту в єдиній, цілісній картині космосу.



Ці турботи відбилися у міфах. Коротко викладемо зміст прадавнього індоєвропейського космосу. У центрі – трійця богів. Їх ми виразно бачимо на славетному Збруцькому ідолі. У горішній частині фігури – бог неба, заплідник і захисник. То слов'янський Перун, який був рівновеликим грецькому Зевсові і римському Юпітерові. В центрі постаті зображена сестра і дружина - слов'янська богиня родючості Мокош (Деметра, Юнона). Внизу бачимо слов'янського бога підземелля Волоса брата Перуна (грецького Ада, римського Плутона). Волос охороняє нагромаджене предками надбання – онуків, худобу, землю, будівлі, скарбницю.

Існує давній вислів, котрий розуміють як міфопоетичний образ родючості наших ґрунтів: мати сира земля. Цей самий вираз у давніх індійців звучить так: мати сур'я земля (сур'я означає сонце). Його слід розуміти як матір – родючість землі, що залежить від сонця – наочного представника неба. У нас індоєвропейське слово сур'я видозмінилося за співзвучністю на лексему сира, тобто вогка. Адже лише на вологій землі проростає зерно.

Трійцю богів (поза Збруцьким ідолом) охоплює змій – персоніфікація ріки життя. Він захищає внутрішню цілісність космосу від зовнішнього хаосу. Він забезпечує вічний колообіг людських душ – на землі, під землею, на небі, знову на землі. Так безупинно повторюється зміна поколінь.

Образ змія-охоронця проявляється також на зображеннях загальної картини античного космосу, хоч і не так яскраво. Змій увійшов у світобудову пращурів українства під впливом індійської, єгипетської, фінно-угорської міфології. Тому не можна зіставляти повну картину космосу слов'янської міфології, користуючись тотожними критеріями. Зокрема, в античній архітектурі змій перетворився в орнамент по обводу карнизів - символ невпинного руху.

ОБРАЗ РОДЮЧОСТІ. Збирачі-мисливці одержували їжу від природи майже в готовому для вживання вигляді. Поки всі зайняті пошуками здобичі, в домівці залишалися матері – стерегти родинне вогнище. З того давнього часу збереглися скульптури голих огрядних матрон – богинь родючості.

У результаті великої виробничої революції мисливці перейшли до здобування продуктів від землеробства і тваринництва. На території України і Молдови у IV-III тис. до н.е. виникла перша розвинена хліборобська культура. Її відкрив 1896 року київський археолог В. В. Хвойка. Названа вона трипільською за місцем першої знахідки поблизу Трипілля Обухівського повіту Київської губернії.



Вироби цієї культури відрізняють весь науковий світ, хоч у ті стародавні часи схожі землеробські ареали з дещо подібними речами були у всій Європі.

Етноси періодично мігрували територією розташування трипільської культури. Але, як доводять археологи, з тих давніх часів земля тут оброблялася безперервно. Очевидно, певна частина населення підтримувала досягнення матеріальної і духовної культури трипільців. Остання грунтувалася на індоєвропейській міфології. Таким чином, збереглися до сьогодні її старовинні образи.

Трипільці у своїх великих селищах залишали багато побутових і сакральних глиняних виробів. Серед останніх – невеличкі жіночі фігурки. Землероби, як і мисливці, зображали богинь родючості голими. Та богині орачів-оріїв мали на поверхні тіл особливі символічні знаки. Ці знаки відображають глобальний міфологічний погляд на відношення неба до землі. Саме воно спричиняє всезагальну світову родючість.

На місці грудей богинь накреслювалася подвійна спіраль. На животі або на лоні малювався ромб, перехрещений на чотири частини. У кожну клітинку вдавлювали (до випалювання, в сиру глину) по одній хлібній зернині.

Грудна спіраль є небесним символом: хмара – блискавка, що надсилає на землю молоко-сім'я-дощ. Ромб зі злаками уособлює зоране та засіяне поле. Це також родюче місце богині, плід у її лоні.

Поєднання обох символів означає шлюб стихій неба і землі. Небо – батько, земля – мати.

Окрім цих двох символів, на стегнах, боках і сідницях усіх трипільських фігурок зроблені навскісні та спіральні надряпини. Вони виражають символ захисту родючості, але про це мова піде пізніше. Можна гадати, подібні "ієрогліфи" наносилися не лише на постаті богів, а й на тіла спражніх трипільських жінок. Радше, їх татуювали, бо клімат центру Європи не дозволяв обмежуватися малюнками, як це досі роблять жителі тропічних країн.

На вищому етапі розвитку наших пращурів магічна семіотика переноситься на одяг. Тисячоліттями зберігається давній символ плодовитості: чарівний розкреслений ромб – щедра нива. У стародавній Греції встановлювалися Елівсинські містерії. Навесні – на честь богині родючості ярого зерна Деметри, восени – у славу її дочки – богині озимини Персефони. Під час обох містерій жрець лив воду на землю, імітуючи небесне запліднення її дощем.

1970 року в Москву і Санкт-Петербург привозили музейні експонати зі столиці Кіпру – Нікосії. Серед них був глек з однією ручкою і носиком – прототип сучасного чайника. Носик зроблено у вигляді жінки, яка тримає у правиці невеличкий глечик без дна. Через нього можна лити воду з великого глека. Гадаємо, це ритуальний предмет Елівсинських містерій. Носик глека за формою нагадує ще й морду бика. Це образ бога неба Зевса, який, ллючи дощ, запліднює матір-землю.

Показовий одяг Деметри. Поверх сукні вона носить фартух у клітинку, розкреслений подібно трипільському ромбові.

В Україні з найдавніших – давен виготовляють плахту – верхню декоративну спідницю. Віра в чудесні властивості цього картатого одягу, який сприяє родючості в найширшому розумінні, дійшла до нас рядками правічних ритуальних пісень.

Греки ревно берегли таїну національної родючості. На тих самих Елівсинських містеріях під загрозою смертної кари заборонялося перебувати чоловікам, гетерам, а також будь-то-кому з чужоземців. Допускалися лише добропорядні матрони, причому за рекомендаціями. Це засвідчує відома комедія Аристофана "Жінки на святкуванні". Елліни побоювалися, щоб сторонні не пізнали загадки перетворення мертвого зерна в живий паросток, щоб не розкрили місцеву таємницю запліднення і не наврочили, не нашкодили національному здобуткові. Згідно з міфом дочка Деметри Персефона була викрадена володарем підземного світу, її дядьком Аїдом. Там він з нею одружився і Персефона пізнала таємницю підземного життя.

До нас дійшло відлуння цього дивного старовинного звичаю – зберігання національного здобутку. Почесному гостеві з чужого, але дружнього краю жінка в ритуальному вбранні підносить хліб-сіль на рушникові, прикрашеному споконвічною символікою. Жінка щиро передає в добрі руки частину врожаю і надр землі, всенародного добробуту.

Творчість землі, заплідненої небесною вологою, збагачується теплом променистого сонця. Його рух передається двома супутниками. Античні напівбоги-близнюки Діоскури везуть на колісниці по небу бога сонця Геліоса. Лівий – вранішній, правий – вечірній.

Образ богині родючості з двома супутниками був поширений по всій Європі. На Україні-Русі богиню заміняли древом життя у вигляді пишної квітки (часто у вазоні) – в поєднанні з двійкою коней, козлів, півнів. Лівий, вранішній – зеленого або синього кольору, правий, вечірній, – жовтого чи червоного.

Богиня-квітка освячує найважливішу в хаті річ – вогнище, руську піч. За нею постійно стежить господиня. Це її гордість. Час від часу вона підбілює символ родинного багаття. На видному, чільному місці хазяйка малює квітку.

Другий важливий предмет у хатині – ліжко. Його накривають ліжником, на якому вишиті орнаменти у вигляді тих самих ромбів, що сприяють родючості. Для подружнього ложа це найприродніший символ. Але родючість треба захищати, тому над ним із давніх-давен заведено вішати зброю – лук, меч, кинджал, шаблю, рушницю…

Язичницький ромб досі несвідомо відтворюють у національних орнаментах усіх регіонів України-Русі та священицьких ризах християн.

На фелоні зі спини нашивають два знаки: вгорі – навпроти серця – хрест або розп'яття, а внизу – на рівні колін – повернений на 45 градусів квадрат. Останній називають кустодія, що означає варта і нагадує про хресну страту Ісуса.

Про це розповідає легенда. Коли Христос помер на хресті, тіло було знято і покладено в печері та привалено великим каменем. Смерть настала у п'ятницю. А в суботу вся варта мала йти на свято Паски. Вона звернулася до прокурора Іудеї Понтія Пілата із застереженням: не залишати страченого без нагляду, бо учні Ісуса можуть викрасти тіло і оголосити, що він воскрес із мертвих і вознісся на небо.

Пілат наказав опечатати камінь. Чотири воскові печатки лягли на центрах чотирьох сторін кам'яного входу, утворивши язичницький ромб. Тож фелонь знаменує перемогу духа над тілом. Одягаючи її, священик пов'язує хаотичний світ пастви з небесним ладом.

ОБРАЗ ЗАХИСТУ. Мисливець може, пропустивши здобич, надолужити прогаяне наступного разу. Володар же землі, орач, повинен постійно докладати не тільки фізичних сил, а й духовних. День і ніч думати про врожай. Молити небо про своєчасний дощ. Він шукає духовні образи, сподіваючись на допомогу. Знаходить метафори серед зрозумілих понять – частин власного тіла (голови, грудей, живота, лона і фалоса), серед людських фізичних і духовних стосунків. Образи захисту себе і здобутків своєї праці орій шукає у зовнішньому світі. Щоб захистити село або лан, він робить навколо канаву. Це не дозволить проникнути злим силам у чистий космос польової культури. Пригадайте бурсака-філософа Хому Брута з гоголівського "Вія", який захищався від відьми чарівним колом.

Відрізняючи своє від чужого, людина знайшла духовну межу у вигляді ріки життя, що відокремлює внутрішній космос від зовнішнього хаосу. Майже в усіх народів світу вона асоціюється на землі зі змієм, який виходить на поверхню після дощу; на ближньому небі – з веселкою, що виграє проти сонця різнобарвною лускою після життєдайної грози; на далекому, зоряному небі – з Чумацьким Шляхом.

Тією рікою життя пливуть душі померлих дідів до богині родючості, а вона посилає ці душі в лоно матерів, щоб відродити їх у тілах онуків. Недарма існує звичай називати онуків іменами дідів.

Ріка життя захищає як особисто кожну людину, так і місцевість, яку займає родина, громада, народ. Особу береже одяг, а пас закріплює її. Етнографи свідчать, що карельські чаклуни носили пас із зміїної шкіри.

Відкриті місця тіла прикрашають захисні талісмани, обереги – кільця, намисто, сережки. Усі особисті прикраси, в тому числі вишивки на одязі, мають свої, притаманні лише даному, певному етносові відмінності.

У кімнаті охоронними предметами є доріжки, половики, килими, рядна. А багато предметів поєднують водночас і захисні, і плодотворні властивості у єдиний космос. Так, на посуді поруч зі знаком родючості (квіткою або плодом) обов'язково наявні огортаючі захисні смужки чи змійки.

В) Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII—X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX — перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кіммерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II—на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала можливість створювати значний додатковий продукт.

Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, які здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, правило курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні.

Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася суцільно залізна зброя, в тому числі і залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Важливою ознакою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси й частково асимілювавши кіммерійців.

Джерелом наших знань про культуру скіфів є твори античних авторів (насамперед Геродота) і археологічні розкопки, позаяк свого письма скіфи не мали.

Скіфська культура була тим новоутворенням, яке виникло завдяки складним етносоціальним процесам у євразійських степах.

За культурно-господарським типом скіфська культура належала до кочової (точніше - напівкочової) скотарської.

Лісостепова зона скіфських часів була заселена різноетнічними племенами: неври на Правобережжі, гелони і будини на Лівобережжі. Геродот згадує про каліпідів-елліно-скіфів, тобто змішане греко-скіфське, не кочове плем'я.

У середині V ст. до н.е. після підкорення лісостепу і вздовж Дніпра вже мешкали напівскіфські етноси – скіфи-орачі та скіфи-землероби. Різниця між ними полягала в тому, що перші культивували злаки для власного споживання, а другі – на продаж.

На формування синкретичного характеру скіфської культури вплинули контакти цих племен з грецькими містами-державами, що з'являються в VII ст. до н.е. в Північному Причорномор'ї, а також із Китаєм та Персією.

Третя чверть V – кінець IV ст. до н.е. – період розквіту скіфської держави, що тривав майже століття і закінчився наприкінці IV ст. до н.е. глибокою кризою.

Основним заняттям царських скіфів – провідного племені у скіфській державі – було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші – шестиколісними.

Уже на початку IV ст. до н.е., на поселеннях степового Подніпров'я фіксуються постійні житла. Це двокамерні напівземлянки з округлими приміщеннями, де розміщувалося відкрите вогнище та земляні лави по периметру.

Іноді трапляються наземні однокімнатні споруди, заокруглені в плані. У деяких поселеннях Подніпров'я зафіксовані прямокутні в плані землянки (поселення біля с. Первомаївка на Херсонщині та Лиса Гора біля м. Василівка Запорізької обл.). Основним матеріалом для виготовлення цих будівель були глина й дерево.

До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом.

Жінки – широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями.

Прикраси – браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки.

Вірування скіфів відносилися до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Геродот називає сімох скіфських богів, яких він ототожнював із грецькими богами. На чолі пантеону стояла богиня Табіті (Гестія) – охороняла вогнище та житло (саме ім'я Табіті означає "та, що зігріває"). Далі Папай (Зевс) та його дружина Алі (Гея) – божества неба і землі, союз двох стихій – джерело життя. Далі Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта), Галімасад (Посейдон).

Арей – молодший із богів, але в житті Скіфії його культу належала провідна роль. Геродот пише, що на честь Арея проводилися щорічні жертвоприношення. По всій Скіфії споруджувалися велетенські чотирикутні жертовники з хмизу, на верхівці яких був укріплений старовинний залізний меч (символ Арея). Цьому мечу скіфи приносили в жертву овець та коней.

Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тварин – ведмедя, рисі, бика, коня чи кози. Часто це символ-мітка: ратиця хижака, пильне око або потужне крило птаха, гостре ікло або пазур хижака. Саме зображення тварин чи характерних для них частин тіла дало назву особливій течії в декоративно-прикладному мистецтві "звіриний стиль". Основним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо.

До шедеврів світового мистецтва належить золотий гребінь із кургану Солоха (Запорізька область). Верхня частина гребеня прикрашена динамічною батальною сценою за участю трьох воїнів ймовірно скіфських воєначальників. Дослідники припускають, що автор цього твору був вихідцем із грецького місцевого середовища і, прекрасно оволодівши художніми засобами античного мистецтва, знав степову атмосферу життя кочівників.

До відомих у світі шедеврів скіфського золотарського мистецтва належить кубок із кургану Куль-Оба – виготовлена із сплава золота із сріблом ваза. На верхній частині вази зображені сцени із життя скіфів, нижня частина заповнена вертикальними жолобками у вигляді вузьких пелюстків.

Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. Розділена на три смуги - зооморфну, рослинну і антропоморфну. Пектораль є яскравим прикладом греко-скіфського ювелірного мистецтва. Особливо майстерно виконана композиція із зображенням двох напівроздягнутих скіфів, котрі стоять на колінах і тримають сорочку з овечого хутра – золоте руно.

Вражає досконалістю прикрашений фігуркою вепра кинджал з експозиції Національного музею історії України.

До наших днів дійшли взірці скіфської скульптури – виконані з граніту, пісковику чи вапняку, воїни у бойовому обладунку. Цей образ володаря причорноморських степів у ІІІ-ІІ ст. до н.е. ставили на могилах у Степовій Скіфії.

Знайдені в Неаполі Скіфському (столиця скіфської держави) теракотові статуетки і бронзові фігурки грецьких богів (Деметра, Кора, Афродіта, Гермес, Зевс) належать до предметів імпорту, але деякі з них, імовірно, виготовлялися на місці за античними зразками. Відомі й примітивні зооморфні та антропоморфні фігурки, ритуальні "хлібці", які свідчать про поширення місцевих землеробсько-скотарських культів.

4. Давні слов’яни були язичниками. Вони поклонялися річкам, озерам, болотам, колодязям та силам природи. Найвищий бог виступає під різними назвами: Перун – бог громів, Хорс – сонця, Сварог та його син Сварожич – вогню, Дажбог – добробуту, Велес – худоби, Стрибог – вітру. Були у слов’ян й інші боги: Чорнобог та Білобог, Явь та Навь, Лад і Лада, Макош та Ярило. Богам приносили жертви, просили їх про багаті врожаї, дощі, захистити від блискавки та грому.

У великій пошані були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожінням. Знали їх під різними назвами: волхви, кудесники, потворники, відуни, ворожбити. Ворожили і чоловіки, й жінки. У повсякденному житті було багато вірувань: у зустріч, у чихання, у птичі голоси, у те, що кінь спотикнувся, – усе це віщувало лихо. Усі народі свята супроводжувалися ворожінням та магічними обрядами: малювали замкнене коло та зображували дванадцять малюнків, що символізували дванадцять місяців.



У народних обрядах збереглися особливості давніх слов’янських свят. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця й розквіт природи. Русальний тиждень був присвячений русалкам, які, як вважалося, виходили з води й гуляли берегами. Святкували також Мертвецький великдень, присвячений пам’яті померлих предків, свято Купала – ніч чар, коли цвіте папороть і можна бачити заховані скарби й розуміти мову тварин. Під осінь приходило свято Коструба – прощання з літом, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. У вересні урочисто святкувалося свято роду на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому куштували "дари природи" – сир, мед, кашу.

На честь бога Велеса на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів. Бог сонця мав декілька назв: Ярило, Кострома, Купало. Його солом’яне опудало палили на багатті. Місця жертвування стародавні слов’яни називали капища. Загробне життя уявляли як рай чи вирій – гарний сад, де щасливо мешкали праведники після смерті. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті після смерті і стати рабами на цілу вічність.



Виникнення писемності у східних слов’ян було зумовлено об’єктивними причинами, основна з яких – необхідність задовольняти потреби у спілкуванні. Слов’яни застосовували "черти" і "рези", про які пізніше згадував болгарський письменник Храбр у оповіданні "Про письмена". Арабський письменник Ібн-Фадлан бачив написи по-руськи на уламках дерев. У Новгороді були знайдені берестяні грамоти, на яких писали про господарські та сімейні справи. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту – стилоса. Мовою письмового спілкування у ті часи була глаголиця – стародавній слов’янський алфавіт, який замінив "рези" і "черти". Найдавнішою пам’яткою стародавніх слов’ян є "Велесова книга", яка містить події історії слов’янства з кінця ІІ ст. до н. е. до І ст. н. е.

Слов’яни використовували також руничні знаки (давні скандинавські письмена на камені) та вузликове письмо, яким не писали, а передавали повідомлення за допомогою вузлів, пов’язаних на нитках, а вони вже були замотані в клубки – так звані книги. Звідси походить відоме висловлення – "вузлик на пам’ять". Таке вузликове письмо можна побачити на стінах храмів як орнаментальний візерунок поряд із образами святих.

У дохристиянські часи склалися перекази про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про "віщого" Олега тощо. Значне поширення мали різні перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання, легенди, які виховували почуття дружби, справедливості, вірності, любові до своєї батьківщини.

Мистецтво дохристиянської Русі

Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев’яної скульптури та архітектури. Наприклад, Софіївський собор у Новгороді був споруджений з дуба із високими зрубами. У Києві було побудовано кам’яний князівський палац, стіни якого прикрашали фрески, мозаїка, інкрустації з різнокольорових порід порфіру та мармуру.



Ювелірні вироби слов’яни робили зі срібла. Знайдені срібні фігурки коней із золотими гривами та копитами і фігурки чоловіків у слов’янському одязі з вишивкою на сорочці. Під Черніговом, де Чорні Могили, знайдені мистецькі шедеври – ритони (стародавній посуд для вина у вигляді турових рогів). На них зображені фантастичні тварини із крилами. Популярними у ті часи були вироби давньоруських майстрів – браслети, коралові намиста, виготовлені за допомогою техніки черні та скані.

Складну композицію має кам’яна скульптура збруцького ідола, знайдена в гирлі річки Збруч на Тернопільщині. Збруцький ідол – частина унікальної язичницької споруди – святилища.



Популярним у слов’ян було музичне мистецтво. Були знайдені різноманітні музичні інструменти – гудки, сопілки, гуслі, бубни, флейти, труби тощо. Сопілка – інструмент, що складався з кількох сопілок. Гуслі були подібні до арфи.

Під час свят проводили різні ігри та водили танки. Для цього існували спеціальні окремі витоптані майдани, що звалися ігрищами. Стара забава слов’ян – боротьба чоловіків. У народних іграх брали участь митці різного фаху, що мали різні назви: гудець – це разом музика і співак; плясець – танцюрист; півець – співак. Були й окремі музики: свирець (або сопільник), сопільник, трубник. Загальна назва цих народних артистів – скоморохи.

Стародавні слов’яни, як пишуть літописці, мали самобутні весільні обряди з музикою, співами й танцями. На весіллях було чути бубни, сопілки та різні "бісові дива". Весільні танки супроводжувалися плесканням у долоні. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини. Велику роль у весіллі відігравали свати – навіть весілля звалося тоді сватьба. Заручини мають назву від того, що жених брав дівчину за руки. Обрядове значення мали рушники, потім з’явився коровай та обрядове деревце. Вінчання – це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною.

Отже, культура дохристиянської Русі мала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством.



Контрольні питання:


  1. Основні джерела вивчення культури стародавніх слов'ян.

  2. Основні етапи розвитку старослов’янської культури.

  3. Трипільська культура та її особливості.

  4. Особливості культури епохи раннього залізного віку.

  5. Виникнення писемності на території майбутньої України.

Приклади тестів 1:



  1. Період існування Трипільської культури:

а) IV—III тис. до н. е.; б) V—II ст. до н. е.; в) Х— V тис. до н.е.

  1. В якій з культур за твердженням М. Суслопарова існував перший літеро-звуковий алфавіт:

а) трипільська; б) кіммерійська; в) скіфська.

  1. У якому році вийшла монографія В. Седова «Древнерусская народность»:

а) 1975 р. б) 1999 р. в) 2003 р.
Приклади тестів 2:

  1. У якому періоді кам’яного віку відбувся перехід від збиральництва та полювання до землеробства і скотарства:
    а) палеоліт; б) мезоліт; в) неоліт.

  2. Як звали слов’янського бога неба, заплідника і захисника:

а) Перун; б) Волос; в) Арей.

  1. В якому році вийшла стаття «Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського та російського народів та їх мов»:

а) 1973 р. б) 1989 р. в) 1998 р.

Приклади тестів 3:



  1. Яка із перелічених культур стала основою кіммерійської культури:

а) Білозерська; б) Трипільська; в) Скіфська.

  1. Хто із перелічених слов’янських богів був богом підземелля:
    а) Перун; б) Зевс; в) Волос.

  2. Хто із перелічених істориків дотримувався офіційної анти норманської теорії:

а) Е. Петровечі; б) Б. Рибаков; в) О. Стрижок.
Приклади тестів 4:

  1. Як звали слов’янського бога сонця:

а) Сварог; б) Дажбог; в) Хорс.

  1. Хто з істориків дотримувався анти норманської теорії:
    а) М. Грушевський; б) В. Хвойко; в) В. Довженко.

  2. В якому році у Санкт-Петербург привозили музейні експонати з Нікосії:

а)1987р. б) 1993р. в) 1970р.

Список використаної літератури


  1. Історія світової культури. Культурні регіони: навч. посібник / за ред. Л. Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.

  2. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.

  3. Бурдо Н.Б. Населення раннього етапу Трипільської культури межиріччя Дністра та Південного Бугу. – К., 1993.

  4. Смолій В.А. Історія України. – К., 1997.

  5. Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу: курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.

  6. Попович М. Нарис історії культури України: навчальний посібник. – К., 2001.

Тема 2: «Культура Київської Русі»
1. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян.

1.1 Релігійні вірування.

2. Прийняття християнства.

3. Писемність і літературна традиція.

4. Освіта і наукові знання.

5. Мистецтво Київської Русі.

5.1 Архітектура.

5.2 Образотворче мистецтво.

5.3 Декоративно-ужиткове мистецтво.

5.4 Музика.


Матеріальна і духовна культура східних слов'ян
Основною культурою Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробствопідсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До того часу у лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром.

Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х ст. і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні — понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е. — І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі».

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'як — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час у давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом:мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготовити свій виріб від початку до кінця, кожний із майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі, монети візантійських імператорів Анастасія I (491518 рр.) і Юстиніана I (527565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (у давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V—II ст. до н. е., грецький світильник IV століття до н. е., 6 тисяч римських монет II—IV ст. н. е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних у давніх джерелах назв міста: Гелон,Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще древнішим містом.

Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарикою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — уже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася «мир» або «вервь» (мотузкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь із добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону «Руської правди» (ХІХІІ століття) супроводжується численними конфліктами, описаними літописом.

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Як правило, князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але у міру формування князівських дружин із молодців, готових за командою вдалого ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х столітті великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX—X столітті широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х столітті Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень із Руссю і особливо — не допускати її союзу із кочовиками. Вже у VI столітті руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.

Релігійні вірування


Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Усе життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Невипадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він згідно із міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався із сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та ін.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в той самий час протегувала ткацтву, а також Дану — богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Помітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все із дерева, рідко – з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображує. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ М. Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами. «Такі … погані мольбища їх: ліс і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу і шанували, і жертви приносили», — осудливо писав пізніше один із церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств — прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.



Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — «суду божому». Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси на Русі відбулися вже після прийняття християнства.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка