Методологічна культура вчителя: у пошуках концептів професійної діяльності



Скачати 451.31 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації29.03.2016
Розмір451.31 Kb.
  1   2   3   4
О. О. Лаврентьєва

Методологічна культура вчителя: у пошуках концептів професійної діяльності


Поняття «методологічна культура» лише досить недавно стало вживатися приналежно до сфери професійної діяльності вчителя. Довгий час вжалося, що цей феномен може бути розглянутий лише в контексті професійної культури вченого, дослідника чи фахівця в галузі методології науки. Однією з головних причин такого явного звуження сфери методологічної культури було ототожнення методології й філософії, відповідно філософської й методологічної культури в радянські часи. І якщо діяльність ученого чи дослідника могла бути описана ще з гносеологічних позицій, то в зміст поняття, що досить близько підходить до «методологічної культури педагога», вносилося суто ідеологічне підґрунтя, а конкретно – ступінь оволодіння суб’єктом марксистсько-ленінською філософією.

Головним критерієм методологічної культури вченого-дослідника й педагога-практика було знання основних положень діалектичного матеріалізму, уміння їх використовувати в процесі пізнавальної діяльності. Постійна увага приділялася формуванню так званої «світоглядної культури». На заняттях методологічних семінарів розглядалася методологічна роль положень марксистсько-ленінської теорії, прийоми й способи їхнього застосування в пізнавальній діяльності [19].

Разом із цим, незважаючи на значний ідеологічний тиск, методологія науки, завдяки працям П. Йолона, П. Копніна, С. Кримського, В. Лекторського, В. Садовського, В. Швирьова, Г. Щедровицького, Е. Юдина та інших, розвивалася, стали з’являтися спроби опису феномену методологічної культури як ученого-методолога, так і діяльності в цілому.

У 80-х рр. минулого століття методологічна культура, позбавившись ідеологічного тла, стала розглядатися в контексті інтелектуальної культури. М. Бургін, І. Ладенко та інші, вказуючи на доцільність оволодіння вчителем методологічними знаннями для вдосконалення професійно-педагогічної діяльності, вбачали необхідність у формуванні в нього необхідного рівня інтелектуальної культури, без якої в сучасному суспільстві не можуть успішно реалізовуватися функції педагога [8]. Зміст інтелектуальної культури при цьому мають складати: ґрунтовна професійна підготовка, гнучкість і адаптивність мислення, володіння методологічними знаннями, що забезпечують орієнтування в мінливих умовах професіональної діяльності [31].

Зазначимо, що й у наш час термін «методологічна культура вчителя» ще не встоявся в освітянській практиці. Уважається, що методологічна діяльність як сфера функціонування методологічної культури, є цариною педагогів-дослідників. Як зазначає В. Краєвський «робота дослідника – особливий вид діяльності, відмінний від діяльності практичної… Учитель, звичайно, може (але не повинен) займатися також і науковою працею, але це буде означати, що він залучений до різних, хоча й взаємозалежних, видів діяльності, кожний з яких має специфічний об’єкт, засоби й результати. Той, хто не розрізняє свої функції в кожному із цих видів діяльності, швидше за все, ні в тому, ні в іншому не досягне успіху» [26]. Разом із тим, власне В. Краєвський, а також В. Андреєв, О. Бережнова, Є. Бондаревська, С. Гончаренко, П. Кабанов, В. Кравцов, С. Кульневич, В. Кушнір, В. Семиченко, В. Сластьонін, Є. Тамарін, О. Ходусов та інші, вважають, що в умовах пошуку нових цілей, змісту освіти, в яких активну участь беруть учителі-практики, розвинена в них методологічна культура має вирішальне значення. Проте, учені застерігають від уніфікації змісту й функцій методологічної культури педагога-практика та педагога-дослідника; наголошують на необхідності оволодіння вчителем методологічною культурою у взаємозв’язку з такою інтегральною характеристикою його особистості й діяльності як професійно-педагогічна культура.

При цьому професійно-педагогічна культура не може бути представлена як сукупність безлічі професійних «культур» – моральної, методологічної, інтелектуальної, комунікативної, емоційної і т. д., вона не є «мозаїчним» утворенням. Професійно-педагогічна культура – є цілісним феноменом, цілісним культурно-освітнім середовищем, епіцентром якого є дитина, що розвивається, а також особистість, культурний суб’єкт [6].

Сьогодні найбільш прийнятною є думка проте, що кожна зі складових професійно-педагогічної культури має своє самостійне значення й проявляється у відповідній соціокультурній ситуації. У контексті ж сучасної гуманістичної освітньої парадигми актуалізується сенсопошукова діяльність педагога, що й визначає нагальність окремого розгляду методологічної культури вчителя, виокремлення її специфічних функцій.

Філософські аспекти методологічної культури


Із філософських позицій, методологічна культура може бути розглянута як показник рівня розвитку методології науки і як певна характеристика особистості, що володіє цією методологією.

Зазначимо, що категорія «методологія» охоплює широке коло суспільних і наукових проблем як у галузі філософії, так і в інших наукових дисциплінах. Методологія виходить на перший план в тих сферах, де фіксуються способи організації й побудови теоретичної й практичної діяльності. Проте, на сьогодні єдиного й загальноприйнятого її визначення не існує і власне ця обставина і позначається на розпливчасті змісту методологічної культури в різного роду дослідженнях.

«Методологія» (від грецьк. methodos – буквально «шлях до чогось» або «шлях дослідження», logos – слово, поняття, навчання) може бути представлена як «вчення про метод». Однак сьогодні, трактування, що базується на розкритті етимології складових терміну, не вважається чітким і правильними. Досить часто, у зв’язку з культурно-історичним поступом суспільства, зміною уявлень щодо предмету праці, деякі зі слів втрачають початковий сенс. На рівні з багатьма іншими поняттями, і зміст категорії «методологія», окреслюваний вивченням методу, дістав змін.

Методологія з сучасних позицій, не лише поєднує методи, а створює вчення про них, виробляє певні правила й способи організації наукової діяльності щодо досягнення найкоротших шляхів пізнання істини. Методологія стосовно методу є поняттям більш широким і загальним. Метод же є конкретизацією методології. У ньому зафіксоване можливе коло об’єктів і предметів дослідження, основні процедурні вимоги до роботи з об’єктом, передбачувані результати.

Фіксується розходження між методологією й методикою. Хоча досить часто у фізико-математичних, у технічних науках їх ототожнюють. Якщо методологія спрямована на вирішення загальних питань, то методика – є описом на логічному рівні якої-небудь конкретної діяльності. Методологія – це галузь науки, а методика – є сферою інструментально-практичного знання. Конкретизацією методики є технологія, в якій діяльність представлена процедурно, тобто як певна система дій [8].

Таким чином, «методологія» й «методика» відображають відповідно стратегічний і оперативний рівні наукового пізнання, а «метод» – його тактичний рівень. Саме у методах і конкретизується методологія.

У Новітній філософській енциклопедії (2011) методологія трактується як система принципів і способів організації й побудови теоретичної й практичної діяльності, а також вчення про цю систему [36]. В. Швирьов вказує, що методологія – тип раціонально-рефлексивної свідомості, тобто специфічний спосіб відображення об’єктивної дійсності, спрямований на вивчення, удосконалення й конструювання методів у різних сферах духовної й практичної діяльності [36, с. 553].

Методологія виступає як система науково й соціально апробованих принципів (правил) і нормативів пізнання навколишньої дійсності, її об’єктивних законів і є формою теоретичної рефлексії, тобто – способом осмислення принципів пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури й змісту знань, а також шляхів, що ведуть до істини [23].

Думки вчених стосовно місця методології в колі сучасних галузей знань, досить розбіжні. Одні ототожнюють методологію із загальнотеоретичними проблемами будь-якої науки, інших – з власне філософією, треті – з діалектикою, четверті вважають, що методологія – це самостійна приватна наука, яка не збігається з філософією. Докладний аналіз зазначених позицій не є предметом даного дослідження. Укажемо на те, що кожна з існуючих і наведених вище позицій правильно відображує лише той або інший окремо взятий аспект методології, і саме тому жодна з них не розкриває цілісності й універсальності цього своєрідного феномена [40].

У сучасній науковій практиці успішно співіснують методологічні уявлення й концепції різного ступеня розробленості й конструктивності, різного рівня й широти охоплення (методологія на рівні філософської рефлексії, загальнонаукова методологія й методологія наук міждисциплінарного рівня, методологія окремих наук). Своє місце в цій системі займає й методологія педагогіки, хоча її існування як окремого феномену все ще не є однозначно прийнятим в наукових колах.

Дослідження П. Кабанова в річищі філософії показало, що методологія педагогіки не може вирішувати фундаментальні проблеми поза методології філософської, тому що визначення змісту освіти, цілей навчання й виховання можливе тільки шляхом встановлення їхнього зв’язку зі світоглядними питаннями, у співвіднесенні зі сенсожиттєвими цінностями людини. Вирішення педагогічних проблем відбувається на основі методології філософії, методології суміжних наук і методології самої педагогіки. Проте, фіксується в педагогіці наявність тих ідей, невиведених безпосередньо з філософських або яких-небудь інших уявлень, що свідчить на користь існування і суто педагогічної методології [19]. Цієї думки притримуються всі провідні вчені, що працюють в галузі педагогічної науки.

Вважається, що в гуманітарних і суспільних науках, у силу недостатнього рівня розвитку їхнього теоретичного апарату у минулому й сьогоднішньому, склалася тенденція відносити до методології всі теоретичні побудови, що перебувають на більш високому щаблі абстракції, усі найпоширеніші, устояні узагальнення [37]. Разом із тим, учитель повинен знати, з яких питань йому варто звертатися до методології, а що потрібно шукати в педагогічній теорії. Методологія педагогіки не створює педагогічні теорії, а вивчає їх, розробляє методи їхнього створення, спрямовуючи в такий спосіб діяльність педагогів-дослідників (М. Бургін [8]).

Педагогічна методологія визначається як вчення про вихідні положення і способи наукового пізнання закономірностей розвитку психолого-педагогічної науки, складових явищ педагогічної діяльності, закономірностей розвитку дитини, апріорно-апостеріорних підходів у проведенні науково-дослідних робіт і розвитку конкретних освітніх проблем [38, с. 25].

Таким чином, «методологію» варто розуміти як концептуальну єдність безлічі компонентів. Вона не є локальною дисципліною, що існує ізольовано від усього комплексу наук, тому що внутрішньо іманентна всій науці в цілому й кожній її окремій галузі. Імовірно, основною об’єктивною причиною появи різних неоднозначних тлумачень поняття «методологія» є та обставина, що людство перейшло в нову постіндустріальну епоху свого розвитку, супроводжувану такими явищами, як-от: інформатизація суспільства, глобалізація економіки, зміна ролі науки в суспільстві, підвищення інтелектуалізації праці тощо [37]. Множинність методологій не означає внутрішньої розірваності, втрати єдності методологічного знання. Методологія має бути розглянута як загальне наукове керівництво до дії, що становить базис всієї системи знань, пізнавальний стрижень будь-якої галузі науки (М. Рябоконь [40]).

Методологія має коло специфічних проблем, що визначають предмет методологічної діяльності. З-поміж них: 1) аналіз принципів, концепцій, теорій, підходів; 2) пророблення понятійного апарату пізнавального процесу й відповідної термінології, мови досліджень; 3) опис і аналіз дослідницького процесу, його етапів і фаз; 4) вивчення сфер застосовності різних методів, процедур, технологій; 5) розробка окремих методів (від загальних до часткових) [23].

Методологія виконує такі функції: визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища; спрямовує, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета; забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, яке вивчається; допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки; забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці; створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання (Д. Чернілевський [45]).

У науковій літературі зазначене вище узагальнено й конкретизовано в такі функції методології, як-от пізнавальна, інструментальна, нормувальна, регулювальна, орієнтувальна, проектувальна, організаційна тощо або в критико-аналітичну, критико-рефлексивну, проектно-конструктивну, теоретико-світоглядну функції тощо, які в цілому дають обґрунтування наукової діяльності за різними аспектами методологічного аналізу.

Ці ознаки поняття «методологія», що визначають її функції в науці, дають змогу дійти такого висновку: методологія – це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, чіткої, систематизованої інформації щодо процесів та явищ [45].

Якщо виходити з реальної практики методологічних досліджень, то виявляється, що сучасна методологія науки не обмежується вивченням методів наукового пізнання, методів дослідження й процедур. Вона, разом із цим, займається вивченням будови й властивостей наукового знання, його ґенези й функціонування, закономірностей розвитку науки в тій частині, у якій це приводить до вироблення раціональних форм і методів їх логічної й історико-наукової реконструкції [34]. Відповідно до цих міркувань розрізняють різні типи методології – методологію формального (дескриптивного) й нормативного (прескриптивного) типу, які виконують відмінні функції.

Фахівець із методології, особа, що розробляє методологію чого-небудь є методологом. Сутність цієї особи і виражається, на думку В. Кузнєцова, поняттям «методологічна культура» [27]. Передбачається, що вчений, який володіє методологією наукових проблем, повинен знати таємницю методу, вільно послуговуватися технологіями його практичного застосування.

Найважливішим і невід’ємним показником методологічної культури особистості є володіння нею методологічним аналізом. Під методологічним аналізом розуміється така діяльність, що ґрунтується на методологічних знаннях своєї й суміжних з нею інших наукових галузей і реалізується в концептуальному, індивідуально-творчому, аргументованому підході до виявлення сутності професійно значущих проблем й перетворення дійсності [33].

Предметом методологічного аналізу є системи наукового знання, узяті з боку їхніх функцій, властивостей, будови, взаємовідношень і процесів, що відбуваються з ними. Оскільки сучасне наукове пізнання немислимо поза рамками тієї його форми як наукова теорія, то остання, точно так само як і науковий метод, перебуває в центрі уваги методолога [34]. Це означає, що власне можливість методологічного аналізу припускає наявність у методолога певної інформації про аналізовану систему знань. Отже, очевидно, зміст методологічної культури включає у себе систему знань, у першу чергу – методологічних – філософського, загальнонаукового, конкретно-наукового й технологічного рівнів.

Методологічні знання – відправні пункти для дослідження певної реальності і проектування її розвитку. Саме цим методологічні знання відрізняються від знань теоретичних, адже перші характеризують підхід, шлях до пізнання об’єкта, а інші – розкривають його природу. Методологічні знання не можна замінити теоретико-предметними чи теоретико-методичними знаннями, оскільки вони покликані пояснити місце кожної парадигми, теорії, методики в системі знань, а тому методологічні знання є надпредметними, «метазнаннями» (В. Кушнір [30]).

Методологічні знання можна класифікувати, виходячи з завдань нормативної і формальної методології. Нормативні методологічні знання включають уявлення, факти, теорії щодо структури наукового знання; законів виникнення, функціонування й розвитку наукових теорій; понятійного каркасу науки та її окремих дисциплін; умов і критеріїв науковості, тобто включають в себе позитивні рекомендації й правила здійснення наукової діяльності. Формальні методологічні знання створюють уявлення логічної структури наукового знання, методологічних і методичних принципів і засобів, операцій і форм побудови наукового знання.

Методологічні знання формуються як різні узагальнені знання, які одночасно можуть виступати як методологічні позиції, методологічні погляди, методологічні основи, методологічні ставлення, виходячи з яких розуміються та сприймаються досліджувані системи знань.

Методологічне ставлення – це ставлення суб’єкта до дійсності, у якому фіксуються засоби, що можуть бути використані для пізнання й перетворення дійсності. Методологічне ставлення проявляється у використанні не тільки принципів, методів, логічних засобів, але й засобів загальнонаукових методів дослідження. Сюди ж належить ставлення суб’єкта до дійсності в формі проблеми (знання про власне незнання), гіпотези (достовірного припущення про властивості об’єкта), закону й теорії (достовірного знання суб’єкта про об’єкт), Ці ставлення вказують на характер зв’язку суб’єкта й об’єкта, а також на необхідну форму прояву активності методолога стосовно досліджуваної системи знань [19].

У методологічному аналізі систем знань використовуються засоби двох класів, що умовно можуть бути розділені за позицією суб’єкта на засоби, застосовувані «користувачем знань» та його «дослідником». Подібна подвійність ставлення методолога до системи знань – як до засвоєної ним інформації і як до деякої зовнішньої реалії – характеризує його дослідницьку позицію. Вона нібито поєднує в собі позиції читача й критика літературного твору (В. Кузнецов [27]).

У методологічних дослідженнях послуговуються різними засобами. В. Кузнєцов виокремлює з-поміж них змістовні й формальні. До змістовних засобів методології, окрім традиційного філософського інструментарію, належать засоби історико-наукового, неформального термінологічного, понятійного, лінгвістичного, компаративистського та інших видів аналізу. З-поміж формальних засобів аналізу, історично першими вважаються засоби логіки. Значне місце в сучасній методології науки займають також засоби новітньої семіотики й семантики, зокрема пов’язані з поняттями знака, змісту, значення, денотата, референта, синтаксису, семантики, прагматики тощо. В останні 30 р. намітилася тенденція не просто логічної формалізації методологічних досліджень на основі сучасної логіки й лінгвістики, але й певної їх математизації, як-от: засобами теорії множин, теорії нечітких множин, теорії іменованих множин, засобами сучасної алгебри, теорії однорідного простору, нестандартного аналізу, топології; штучного інтелекту й комп’ютерного моделювання [27].

Методологічна культура проявляється у володінні її носієм процедурами методологічного аналізу. Показниками виступає не лише здатність популярно й зрозуміло для неспеціалістів викладати зміст систем наукового знання на тій або іншій філософській або методологічній мові, а й можливість здійснювати достатньо глибокий науковий аналіз систем знань в плані виявлення їх внутрішніх і зовнішніх, статичних і динамічних, атрибутивних і реляційних, ціннісних і аплікативних властивостей і структур [27].

Вияві методології побудови сенсу в системі знань чи діяльності сприяє методологічна редукція – процес виявлення дослідником універсальних стратегічних структур (основних положень, ідей, установок), які послужили підґрунтям для одержання результатів теоретичної й практичної діяльності (Е. Гурсель, М. Хайдагер). Методологічна редукція, здійснювана педагогом-дослідником, дозволяє відокремити філософські основи педагогічних теорій від загальнонаукових і власне педагогічних; не тільки виявляє власний зміст педагогіки, але й показує як положення самої педагогіки виступають у ролі методологічних підстав у ході подальшого розвитку педагогічних знань. Методологічна редукція входить у більш широке поняття «реконструкція ідей», застосовуваного, наприклад у філософії при виявленні філософських ідей у нефілософських джерелах, під час аналізу історико-педагогічних джерел й детермінації педагогічних вчень (П. Кабанов [19]).

Отже, методологічна культура особистості, є, по-перше, культурою мислення, тобто слідуванням правилам формальної логіки в ході методологічної роботи. По-друге, передбачає дотримання правил наукового пошуку, прийнятих науковим співтовариством [19].

Під методологічною культурою розуміють, таким чином, складну багаторівневу структуру, що включає спеціальнопредметні, загальнонаукові й філософські знання, особливі вміння й навички, які полягають у здатності визначати, створювати універсальні стратегічні форми діяльності (П. Кабанов [19]).

Методологічна культура актуалізується у випадку, коли суб’єктові необхідно розробити стратегію пізнавальної й практичної діяльності, здійснити розробку методології нових рішень в галузі теорії й практики досліджуваної системи знань. Тобто у випадку методологічної ситуації, коли для вирішення наявних проблем дослідникові не вистачає готових схем і процедур. Відтак, показниками методологічної культури варто вважати наявність у суб’єкта дослідницької методологічні позиції стосовно системи знань; володіння системою наукових знань, узятих з боку їхніх функцій, властивостей, будови, взаємин і процесів, що відбуваються з ними; здатність до глибокого методологічного аналізу систем знання в плані виявлення їх внутрішніх і зовнішніх, статичних і динамічних, атрибутивних і реляційних, ціннісних і аплікативних властивостей і структур; володіння процедурами методологічного аналізу [27].

Методологічна культура є механізмом саморозвитку дослідника, оскільки дозволяє ефективно вирішувати виникаючі проблеми на базі запозичених або створених ним самим методологічних установок. Опанування методологічною культурою відбувається шляхом аналізу досвіду застосування методологічного знання в процесі власної дослідницької діяльності [41].

Методологічна культура, будучи пов’язаною з методологією наукового пізнання, не може бути зведена лише до знання про дослідницьку процедуру й укладена тільки в рамки філософської методології. Методологічна культура вчителя передбачає свідоме оволодіння, окрім філософської, загальнонаукової рефлексії в рамках окремих наукових напрямів галузевої науки, ще й методологією професійної педагогічної діяльності.

Становлення методологічної культури передбачає поступальний рух від методологічної грамотності (знання методологічних проблем), методологічної освіченості (знання шляхів вирішення методологічний проблем), методологічної компетентності (здатності до самостійного творчого вирішення методологічних проблем теоретичного чи прикладного характеру в різних сферах життєдіяльності [12]) до власне визначеного рівня методологічної культури [19].


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка