Ми помрем не в Парижі



Сторінка1/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.92 Mb.
  1   2   3   4   5   6


POETS OF THE EIGHTIES

An Anthology of New Ukrainian Poetry

Edited by Ihor Rymaruk

Introduction by Mykola Riabchuk

Canadian Institute of Ukrainian Studies Press
University of Alberta
Edmonton 1990

ВІСІМДЕСЯТНИКИ



Антологія нової української поезії

Упорядкування Ігоря Римарука

Передмова Миколи Рябчука

Видавництво Канадського Інституту українських студій
Альбертський університет
Едмонтон 1990


Canadian Cataloguing in Publication Data

Main entry under title:

Visimdesiatnyky

In Ukrainian.

ISBN 0-920862-69-1

1. Ukrainian poetry - 20th century.

I. Rymaruk, Ihor.

PG3934.V58 1990 891-7’91308 C90-091130-1



Copyright © Canadian Institute of Ukrainian Studies Press
352 Athabasca Hall
University of Alberta
Edmonton, Alberta
Canada T6G 2E8

Tel: (403)492-2972


Fax: (403) 492-4967

All rights reserved.

No part of this publication may be produced, stored in a retrieval system, or
transmitted in any form or by any means, electrical, mechanical,
photocopying, recording or otherwise without the prior permission of the
copyright owner.

Publication of this volume is made possible in part by a
grant from the Cosbild Club Endowment Fund.



ЗМІСТ

“Ми помрем не в Парижі..."

Передмова Миколи РЯБЧУКА хі

Юрій АНДРУХОВИЧ

Країна дітей 1

Козак Ямайка З

Павло Мацапура, злочинець 4

Промовляння самотній 6

Опівнічній політ з Високого замку 7

Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

“Забуваються лінії запахи барви і звуки" 8

Пора репетицій 9

Русалочка 10

Калина 11

Сто років юності 12

Юрій БУРЯК

"Стануть поля золотисті іще золотистіш" 13

Біос у кераміці 14

Із циклу “Фрески на бистрині" (1,5) 15

"Коли в жар-птичий розмах крил" 16

Станіслав ВИШЕНСЬКИЙ

Притча про вершника 17

Техніка вишивання 19

Мазепа 20

Микола ВОРОБЙОВ

Навістити матір 21

Місто інків 24

Розширення очей 25

Петро ГАЛИЧ

" — Після тебе нікого в роду" ЗО

Василь ГЕРАСИМ'ЮК

Старовинний пейзаж 32

"Ми на камінь поклали мечі" 33






Досвітні душі 34

“Прийшли вночі" 36

Старий завіт 37

"Не зло і не зламане в хащі крило" 39

Павло ГІРНИК

"Маємо, доле, свободу і вічну журу" 40

"Старовинна баладо, висока свіче воскова" 41

Урок 42


“Та відколи, поете, і голос, і музику" 44

Назавжди 45

Василь ГОЛОБОРОДЬКО

З дитинства: дощ 46

Дівоче ім'я 47

Троянда у вікно 48

"Ти — озеро блакитнооке" 49

Болісний спогад 50

"Хлопчак-сурмач попереду війська скла" 51

Малюнок червоним олівцем: мак 52

Тур з одним рогом 53

“Коли зрідка приїжджаю" 54

Олександр ГРИЦЕНКО

“все більше поетів хороших а різних" 55

Мовознавство 56

"кмітливим кроком чемні кчеми" 58

“Ти — в ранковім метро серед тупоту ніг" 60

Ярослав ДОВГАН

Зелені родові води 61

"Не від того я помру, що на світі буде война" 62

До поезії 63

Оксана ЗАБУЖКО

Коментар до дій св. апостолів 64

Корабель дурнів 66

Любов 67

Феєрія про диригента свічок 68

Олександр ІРВАНЕЦЬ

Тінь великого класика 70

Травнева балада 72




Анатолій КИЧИНСЬКИЙ

Свічка 74

Пошитий у дурні 75

Мемуари 78

Наприкінці літа наприкінці літнього дня 79

“Срібна голка і нить золота“ 80

Віктор КОРДУН

Пора міфології 81

Русь червлена 82

Княгиня Ольга 84

У далеку путь 85

Світлана КОРОНЕНКО

“Як хвиля кіс повз поцілунок" 90

“...A найчорніший із усіх котів" 92

Олег ЛИШЕГА

Пісня 551 93

Пісня 212 94

Пісня 352 95

Пісня 822 96

Черепаха 97

Півень 99

Ігор МАЛЕНЬКИЙ

“уберусь я вояком всохлого за дідом саду" 101

З дитячого 102

Листопад 1943-го 103

Із циклу “Тернове поле" (7. 11) 104

Іван МАЛКОВИЧ

Напучування сільського вчителя 106

Вшанування першоджерел 107

Країна сонця 108

Золотий ланцюг 109

Пісенька про черешню 111

Тільки спогад 112

Тарас МЕЛЬНИЧУК

"а лід зелений" 113

“тихо скавулять кімнати" 114






“з якихось пір" 115

"рухаюсь мало" 117

"вчуся в таборі" 118

Ірина МИРОНЕНКО

“Але ж це вишивання по білому білим" 119

Петро МІДЯНКА

"Пучки закарпатців — червоні від полуниць" 120

Долинянка на ринку 121

Пастівницьке 122

Травнева варіація з хрущами 123

Іронічне 124

Віктор МОГИЛЬНИЙ

Берестечко 125

Яблуко 126

Осінь 127

Аттила МОГИЛЬНИЙ

Бітлз 128

Костянтин МОСКАЛЕЦЬ

Із циклу "Вісім тьмяних сонетів" (III, VI, VII) 129

Із циклу "Думи" (VIII) 132

Володимир НАЗАРЕНКО

Життя 133

Віктор НЕБОРАК

"Вона піднімається, як голова" 134

Літаюча голова. Виробничий автопортрет 135

Вечеря 136

Монолог з псячого приводу 138

Володимир ОЛЕЙКО

Ерос 139

Василь ОСАДЧИЙ

Ряска 140

Прибутна вода 141

Золотий ридван 142

Книга II 144






Вдовилівка 145

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

Старий вітер. Дніпро 146

"О, повернись, якою Ти була" 147

Чорнобильські села 148

"Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!" 149

Ігор РИМАРУК

“ви хто щедро платив на відомий мотив" 150

"Ці нічні голоси" 151

"Чуєш? — сіно шемрає в траві" 153

“блажен хто поділив на чистих і нечистих“ 154

“Гнізда птичі та нори лисичі" 155

Від'їзд 156

Василь РУБАН

"... тільки слідчі і провокатори" 158

"... ти" 159

"... із руди“ 160

"... сто двадцять кілометрів від Чорнобиля" 162

"... прощаюсь із твоїм тілом" 163

Микола РЯБЧУК

Ненаписаний лист турецькому султану 164

"Чотири сніговики у кожнім куточку саду" 165

Із циклу "Фортеця" (2, 8) 166

Михайло САЧЕНКО

Сон-вертання Т. Г. Шевченка з Кос-Аралу 168

Марія Примаченко в Моринцях 169

Із циклу "Хітон хати" (1. 3) 170

Василь СТАРУН

Сільська Голгота 172

Автограф 173

Не чаша книг 174

"Кому — Байкове, кому —Арлінгтонське" 175






Микола ТИМЧАК

“Я, синку, принесу тобі калини" 176

Спрага 177

Тарас ФЕДЮК

Джо Дассен 178

Лист ліричному тенору 179

Елегія 180

В історичному музеї 181

Володимир ЦИБУЛЬКО

Кімната з дощем 182

"Перша жінка пахне акацією" 183

“У астральний вінок" 184

Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ

На вечір Курбаса в Молодіжному театрі 185

Пам'яті Івана Миколайчука 188

Авторам і всім творцям кінофільму "Криниця для спраглих" 192

Григорій ЧУБАЙ

Говорити мовчати І говорити знову 194



Про авторів та їхні вірші

199

"МИ ПОМРЕМ НЕ В ПАРИЖІ"



... А чи варто помирати в Парижі?

Це запитання пролунало два роки тому на одному з перших


"перебудовних" і тому особливо п'янких і зухвалих поетичних
вечорів у київському Будинку художника, після того як Наталка
Білоцерківець прочитала вірш з епіграфом із Сесара Вальєхо: “Я
помру в Парижі в четвер увечері".

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю


в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу


надто сильно любили

коханців соромлячи тим


надто вірші писали поетів зневаживши

зроду


нам вони не дозволять померти в Парижі

і воду


під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

Хоч як не смішно, але поетесі довелося відповідати на це


запитання, пояснюючи, що мова йде зовсім не про той Париж, де
багатії п'ють коньяк, а безробітні помирають під мостами (як це нам
упродовж десятиліть пояснювала радянська преса), мова йде взагалі
не про географію і політику, а про культуру, про систему
конвенційних символів, серед яких "Париж“ — це, безумовно,
столиця, але столиця мистецтв, столиця художників і поетів,
своєрідна Мекка, до якої ми здійснюємо якщо й не реальне, то в
кожнім разі уявне культурологічне паломництво. У цьому розумінні
“Париж" протистоїть, звичайно ж, не Києву, Москві чи Бердичеву, а
провінції, вбогості і нудоті духовного, культурного,
емоційного життя, — і розташовуватись ця "провінція" може де
завгодно, хоч би й у самому Парижі.

Але чому проблема провінціалізму, переживання її як


своєрідного психологічного комплексу саме для української
літератури є такими характерними?




Передусім, очевидно, тому, що навряд чи й у цілій Європі
знайдеться ще один такий багаточисельний народ, про існування
якого у світі було б майже невідомо, не кажучи вже про його
літературу й мистецтво. Навряд чи знайдеться народ Із такою
мізерною кількістю інтелігенції, якщо мати на увазі, звичайно,
інтелігенцію, що розмовляє з народом тією самою мовою. Чи ж не
тому один із найбільш "народних" і, як прийнято вважати,
“загальнодоступних" поетів Тарас Шевченко болісно запитував: "Для
кого я пишу? Для чого", або й зовсім уже в серцях вигукував: “На
батька бісового я трачу і дні, і пера, і папір!" Чи ж не тому подібним
питанням терзалася й Леся Українка: “Як научить байдужих
почувати? Як розбудити розум, що заснув?", і чи ж не тому впадав
деколи у гірку самоіронію Іван Франко:

Смішний сей світі Смішніший ще поет,

Що все в нім хоче серіозно брати,

Що в тій погоні до незвісних мет

Розумну думку рад би відшукати.

Звичайно, ми знаємо в цих поетів і цілком протилежні настрої


("Возвеличу малих отих рабів німих/ Я на сторожі коло них поставлю
слово"), і все ж невідчепні сумніви, трагічна підозра, що мало хто
прочитає ці вірші сьогодні і вже зовсім нікому буде їх читати завтра,
пронизує ледь не всю українську поезію від Шевченка й до наших
днів. Злочинно було б замовчувати той політичний та соціально-
культурний контекст, який навіював, а значною мірою і сьогодні
навіює українським поетам подібні настрої: "Ми помремо в неволі",

  • такими полемічно загостреними рядками звернулася нещодавно
    до своєї "парижофільствуючої" колегині інша молода українська
    поетеса.

Думка про "безперспективність", "приреченість" української
мови й культури, як правило, не висловлюється зараз у пресі, а проте
в навколомистецьких кулуарах лунає досить часто, як і впевненість
у її "провінційному“, "другосортному" характері особливо поширена
у напівінтелігентському середовищі зрусифікованих українських
міст, — що видно із яких-небудь саморобних кіноафіш на кримських
курортах, де фільми київської студії їм. 0. Довженка завбачливо
йменуються "мосфільмівськими" — аби привабити глядача, і з
цинічних відповідей продавчинь у книгарнях на запитання: "Що у
вас доброго?" — "Да ничего. Все на украинском языке".

Ця специфічна ситуація, зрозуміло, не може не позначитися на


творчості молодих літераторів: навіть найзавзятіші з-поміж них

"естети" змушені в той чи інший спосіб з її гостротою рахуватися і







по-своєму на неї реагувати. Реакція може бути різною: від
"покаянних" віршів Юрія Андруховича ("Кому від того стане легше,
що ти рядки заримував?“) до відверто дидактичного “Напучування
сільського вчителя" Івана Малковича:

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,


але ти, дитино,

покликана захищати своїми долоньками


крихітну свічечку букви "І",

а також,


витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви "є",

що зрізаний з неба


разом із ниточкою.

Бо кажуть, дитино,


що мова наша — солов'їна.

Правильно кажуть.

Але затям собі,
що колись

можуть настати і такі часи,


коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.

Тому не можна покладатися


тільки на солов'їв,
дитино.

Той факт, що до подібних декларувань вдаються поети, загалом


не схильні до віршованих інвектив, поети, яким критика нерідко
вичитує за надмірну "метафоричність", "ускладненість“ творів, за
"ухиляння" від "злободенних" проблем, за свідому орієнтацію на
нешироке коло втаємничених шанувальників, — видається мені
досить симптоматичним. Публіцистичні "зриви" таких поетів
виглядають особливо знаменними, оскільки засвідчують буквально
фізичну неможливість віддаватися роздумам про “вічне", нехтуючи
"минущим", — надто вже велика нині вага “минущого" для долі
"вічного".




І тим не менше проблема "герметизму", "позасоціальності"
молодої поезії обговорюється сьогодні в українській критиці доволі
гостро, зачіпаючи творчість багатьох включених до цієї антології
поетів. Коли б такі докори приходили лише від нормативної
вульгарно-соціологічної критики, котра впродовж десятиліть
вимагала від радянських письменників головним чином “оспівувань"
і “прославлянь", ми не вбачали б нині в цьому особливої проблеми.

Та в тому-то й річ. що опонентами сьогоднішніх українських


герметистів виступають нерідко люди цілком чесні, не заплямовані
кон'юнктурництвом і колабораціонізмом.

Загальнокультурна ситуація на Україні, на жаль, справді така,


що суто "естетична" позиція залишається для поетів , може, й
бажаною, але недопустимою розкішшю, — що, у свою чергу, створює
надто сприятливі умови для поезії суто “утилітарної", I, що
особливо небезпечно, спекулятивно-"утилітарної". Можна зрозуміти
всіх, хто перешкоджає молодим “естетам" “померти в Парижі", хоч,
гадаю, "густі конвої" довкола "мостів" тут цілком зайві: значно
надійніше береже сміливців від нерозважливого вчинку їхнє
внутрішнє, болісне й неуникненне почуття відповідальності перед
мовою і культурою як перед останніми редутами, після зруйнування
чи ерозії яких розпочинається вже необоротне зникнення нації.

"Ми помрем не в Парижі“ — це вельми гірке, але й вельми тверезе


визнання, що відкриває шлях до мужнього усвідомлення власної
долі.

І все-таки — як, у чому конкретно має втілюватися це почуття


"відповідальності“: у продовженні “месіанської", "проповідницької"
традиції української поезії — з надією достукатися до серця й
розуму багатомільйонних мас? Чи, може, у створенні рафінованої,
витонченої, елітарної культури, здатної здивувати весь світ, який
покищо про існування цієї поезії не підозрює?.. А може — з безумною
одержимістю спробувати якось примирити альтернативи, знайти
діалектичну єдність протилежностей?

Сьогоднішня українська поезія дає найрізноманітніші відповіді


на ці питання. З одного боку, існує ціла група поетів (Павло Гірник,
Микола Тимчак, Станіслав Чернілевський та ін.), яка полемічно
протиставляє мистецьку вишуканість і суспільну заангажованість,
наголошуючи на тому, “про що", а не “як" написаний вірш. Крайній
вияв цієї позиції знаходимо у відомих рядках Станіслава
Чернілевського: “І річ не в тім, наскільки гарна мова, А річ у тім,
наскільки не брехня“, — рядках, що викликали кілька років тому не
меншу полеміку, ніж давніші декларації прихильників “чистого
мистецтва".




А з іншого боку, маємо групу поетів (Микола Воробйов, Віктор
Кордун, Олег Лишега, Василь Старун, Віктор Неборак та ін.), які
виявляють позірну байдужість до "суспільно! проблематики", за що
час від часу теж потрапляють під вогонь супротивної, вульгарно-
соціологічної чи "народницької" критики.

До конфронтації, однак, між цими напрямками не доходить —


почасти тому, що "естети" не виявляють жодного полемічного
запалу, ставлячись до своїх колег-"просвітян" зверхньо-
поблажливо, а почасти й тому, що всі розуміють небезпечність такої
конфронтації (досвід 20-30-х років надто повчальний І болючий),
розуміють, зрештою, й неповну щирість своїх опонентів, елемент
пози у їхній позиції; до того ж інтуїтивно, гадаю, кожен митець
мусить відчувати, що багатоманіття стилів і напрямків тільки й може
бути запорукою його власного нормального розвитку і нормального
розвитку усієї культури.

Сьогодні, здається, вперше після 20-х років ми досягли такого


багатоманіття, і то не лише у межах офіційної Спілки письменників
(яка, до речі, займає зараз досить прогресивні позиції, через що й
питання про її розпуск як справді скомпрометованої сталінської
організації на Україні поки що не ставиться). Багатоманіття ми
маємо й у виникненні діяльності “неформальних" літературних груп

  • "Пропала грамота“ в Києві, “Лугосад“ у Львові, “Бу-ба-бу" у Львові,
    Рівному, Івано-Франківську, — груп, що, не маючи змоги видавати
    власних журналів, успішно надолужують контакт з аудиторією
    дотепними виступами на естраді. Варто згадати й про
    “неоваплітянську" групу, що згуртувалась при Київській організації
    Спілки письменників навколо самвидавного часопису “Літературний
    ярмарок“, та подібну групу в Житомирі, що видає самотужки
    альманах “Житній ринок“.

З якоїсь іронії долі сьогоднішня молода поезія України — це, по
суті, три різних покоління, що збігом обставин змушені дебютувати
одночасно — хто у двадцятилітньому, а хто й у
п'ятидесятилітньому віці, віці батьків і дітей — часом у
найпрямішому значенні цього слова: так, майже одночасно
з'явилися у книгарнях дебютні книжечки Аттили Могильного та
його батька Віктора (під псевдонімом Віть Вітько), майже одночасно
побачили світ поезії передчасно померлого Григорія Чубая (1949-
1982) і пролунали з естради талановиті авторські пісні його сина
Тараса.

Звичайно, це сумні співпадання, адже свої перші вірші


сьогоднішні сорока-п'ятидесятирічні "дебютанти“ опублікували, як
правило, ще у 60-і роки: це стосується і Віктора Кордуна, і Василя
Голобородька, і Михайла Савченка, і Василя Рубана, і Миколи




Воробйова, і Станіслава Вишенського... — що сталося з ними, так
званими "постшістдесятниками“, спадкоємцями й творчими
опонентами своїх старших колег-"шістдесятників“; що сталося з
іншими тогочасними молодими поетами — з Ігорем Калинцем, з
Василем Стусом?..

Брежнєвський "некривавий культ", хоч і не був зовсім


"безкровним" (недарма й українське відродження 60-х років
називають “задушеним” — за аналогією до "розстріляного
відродження" 20-х), мав усе ж певні переваги: більшість українських
поетів у ті роки все ж вижила, і то не лише фізично, а й морально;
більше того, навіть у глушині “застою" постшістдесятницька поезія
залишалася живим чинником культурного ЖИТТЯ: хотіли того чи ні
самі поети, але їхні вірші поширювались у списках, виходили у
самвидаві, прямо й опосередковано впливали на молодь.

Сьогодні, читаючи вірші Голобородька і Кордуна, Воробйова й


Савченка, нам уже важко збагнути, що за крамола містилася в цих
безневинних метафоричних писаннях, які державні устрої підрива-
лися цими герметистськими екзерсисами, — і то такою мірою, що аж
треба було сконфісковувати їх при обшуках, а студентів за читання
подібних текстів виключати з університету?

Подібний ідіотизм лежить, однак, у самій природі тоталітаризму:


будь-яка духовна незалежність і нестандартність сприймалася
щербицько-брежнєвським режимом як "антисуспільний" бунт, а
звичайне небажання митців брати участь у довколишній фальші й
брехні трактувалося цілком у сталінському дусі — як “саботаж"
здобутків "розвинутого" соціалізму. Українська герметична поезія
кінця 60-х — початку 80-х років виконувала, по суті, ту саму
функцію в духовному житті суспільства, що й італійська герметична
поезія часів Муссоліні.

Відтак, хоч якими важкими були для України т. зв. "роки застою",


поетична традиція лишилася неперерваною. молоді поети 80-х років
могли спиратися на досвід не лише шістдесятників, а й
постшістдесятників; не лише на здобутки національної класики, а й
на твори українського авангарду 20-х років, частково повернуті за
хрущовської "відлиги"; не лише на паралельні пошуки у російській
поезії, а й на всю світову поезію, представлену в часописі “Всесвіт”

(за врядування Д. Павличка — 1971-1978 pp.) особливо широко 1


яскраво.

З'явилося чи не вперше в українській літературі покоління


поетів, народжених якщо й не в міських, то в інтелігентських
родинах, з дитинства привчене до книжок, до іноземних мов, до
культури як певного життєвого середовища; покоління, здатне

перекладати, писати критику й есеїстику, займатися самоосвітою й






поважати освіченість в інших, а головне — бути самоіронічним;
“постмодерністської" іронії українцям, здається, завжди бракувало,
бо ж традиційний бурлескно-гопачний сміх — мені здається, лише
зворотний бік нашої понуро-патетичної ментальності.

В кожнім разі, навіть така дрібниця, як зникнення з молодої


поезії поширених у 60-1 роки культурно-мистецьких реалій
(покликаних засвідчити авторську "освіченість" та "інтелігентність"

  • у дусі часу), видається мені вельми симптоматичною: за всіма
    тими “Бахами", "Гойями" й "Ван Гогами", згадуваними до ладу і не до
    ладу, вгадувалась не так авторська освіченість, як хизування
    сільського парубка новими, погано на нього підігнаними джинсами.

Тим часом у сьогоднішніх молодих поетів (Василь Герасим’юк,
Олег Лишега, Ігор Римарук, Іван Малкович, Віктор Неборак,
Олександр Гриценко, Юрій Андрухович) знайдемо обмаль
"уславлених імен", зате безліч прихованих алюзій, цитат, парафраз —
і то не лише з класики, а й один з одного; розкішна
постмодерністська гра, що відкривається в їхніх текстах перед
літературним гурманом, не заважає, зрештою, звичайному,
поверхово-прямолінійному сприйняттю їхніх творів читачем менш
втаємниченим.

До певної міри це стосується і культурологічних поезій Юрія


Буряка та Оксани Забужко, тернопільського (“терново-пільського”)
епосу Ігоря Маленького, іронічних "балад" Олександра Ірванця,
футуристсько-сюрреалістських поем Володимира Цибулька,
медитативних "дум" Костянтина Москальця, містечкової
закарпатської "хроніки" Петра Мідянки.

Кілька слів варто сказати й про ще одне покоління молодих


поетів, яких ми умовно зараховуємо до "вісімдесятників" і яких за
часом і характером їхнього дебюту можна було б назвати
“сімдесятниками" — коли б 70-ті роки справді явили нам якийсь
специфічний стиль художнього мислення й творення, а не, навпаки,
майже цілковиту уніфікацію всіх індивідуальних стилів. Група
поетів, які дебютували у другій половині 70-х років (Тарас Федюк,
Наталка Білоцерківець, Василь Осадчий та ін.), скорше всього у тих
роках і залишилася б, подібно до багатьох своїх ровесників, коли б
не зуміла в подальших своїх книжках осягти справді нову поетичну
якість, виробити оригінальний стиль, витримати конкуренцію з
молодшими і зухвалими ’"вісімдесятниками" та старшими і
напівлегендарними на той час "постшістдесятниками".

Всі ці обставини, гадаю, роблять цілком виправданим акцент на


слові "н о в а" в означенні української поезії, а не на слові "молода";
"молодою" її можна назвати лише дуже умовно, тим часом як "новою"




вона є в багатьох відношеннях, в чому, сподіваюся, читачі зможуть
самі пересвідчитись.

Та хоч би якою новою й різноманітною була ця поезія, вона


виростає з певної національної традиції, з певної мови й культури,
зрештою, з певних суспільно-історичних обставин і певного
національного менталітету. Відтак і спільний знаменник, спільний
ідейно-проблемний стрижень у ній відшукати не важко. По-
англійськи його можна було б означити одним містким словом
"identity"; по-українськи, очевидно, його варто було б розшифрувати
як пошук національної, родової, особистої ідентичності, пошук на
різних рівнях — починаючи з прямих історико-культурологічних
екскурсів у різні шари минулого й кінчаючи значно складнішими,
опосередкованими заглибленнями в особливості національної
психіки, національного мислення, мовлення, фольклорно-
міфологічної метафорики й ідіоматики, національного ландшафту,
зрештою, а точніше — того космо-психо-логосу, ідентифікацією
якого ось уже друге століття займається українська поезія.

Жодна поезія світу, здається, не задивлена нині так у минуле, як


поезія України, жодна поезія не шукає там собі і своєму народові
виправдання 1 підтвердження права на існування, жодна інша поезія
не перебуває нині в такій критичній, “межовій'' ситуації між буттям і
небуттям.

Доля народу, на жаль, дуже мало залежить від рівня його поезії,


але якщо ми пристанемо на думку Т.С. Еліота про незримий,
опосередкований вплив поезії на життя етносу, на сам характер його
світовідчуття й світовираження, ми повинні пристати й на іншу його
думку: "Я можу не читати по-норвезьки, але якби мені сказали, що
поезія норвезькою мовою більше не писатиметься, я відчув би
тривогу, що була б чимось значно більшим, аніж великодушне
співчуття. Я вважав би це рецидивом хвороби, що може
розповсюдитись по всьому континенті; початок занепаду, що привів
би до того, що люди скрізь втратили б здатність виражати, а
відповідно, і переживати емоції цивілізованих істот“.

Микола Рябчук


м. Київ


Юрій Андрухович
КРАЇНА ДІТЕЙ

"Всякий город і містечко в землі козаків багаті мешканцями,


надто ж маленькими дітьми. У кожному городі безліч дітей, і всі
вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато,
чоловіки їхні були вбиті у безперервних війнах. Але в них є гарний
звичай: вони одружують своїх дітей юними, і з цієї причини вони
численніші від зір небесних та піску морського".

(Подорожні нотатки Павла Алеппського, XVII ст.).

У сорочок росте жадання крил.

Ще зовсім юна кров. Найменші люди


прийшли над сон землі і тлін могил,
повітря сколихнувши, як прелюди.

Вони — мов мак, їх море звідусюди


гряде в цей дім, в цей витоптаний діл.

З яких смертей, з якої тьми й полуди,


з яких кохань, з яких забитих тіл? —

З німих побоїщ і з гучних побіді


Сама любов зіп'ялась невтолима
в очах ночей!

І засвіт — у похід,

І ранні вдови з іншими очима
завмерли, аж мовчать, аж наче схима
лягла на них. Завмер глибокий плід —
сирітська купіль з квітами сухими.

І сто ворон, що крячуть їм услід:

(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали
де палі наче милі у тріщинах до дна
убогими дорогами натішитесь недовго ви
ангелики волошки блудна сарана
колючки пустирні
байстрючки псалтирні
потерчата хирні
ягнята ясирні

та лучче б ви в деревах ненарожденні спали


та лучче б ви листками на чорну глину впали)




Але повік не вищезне трава
на згарищах!

Живе квітує рясно,


хоч біль і страх, і язва морова,
і сіль камінь кривавить юні ясна,
і сивий попіл обмітає небо,
і рікам переламано хребти,
і згіркле світло плеще променево —
їм тут цвісти.

І в землю цю лягти.

(корабель дітей вирушає річкою
у сорочках найбіліших такі немов херувими
ця земля пошрамована вміє бути вічною
навіть палі проростають саджанцями живими)




КОЗАК ЯМАЙКА

о скільки гивере братику крутих чудасій на світі


дивився б допоки круки очей не вип'ють

а мало:


по сей бік багама-мама

по той бік пальми гаїті

і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

і так мені з того гризько що й виблякли всі шаровари


якого лисого чорта з яких попідземних фаун
та й зрадили нас у битві морські косарі корсари
а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром


а ще тринадцять безодень де золото-срібло коморне
дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром
і хочеться їм любові а їх зодягли у чорне

кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком


кажу йому схаменися кажу покайся паскудо
невже коли ти європа то вже не єси чоловіком
якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу


плеще мене позаплічно міняє плоди на зорі
оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу
to be or not to be каже і булькає I'm sorry

невільницю каже маю зі шкірою мов какао


купи сизокрилий орле маркотно ж без господині
город засівати не конче — прицмокує так лукаво
город на ній проростає тютюн ананаси дині
наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша
та щось ярму не дається шия моя душа

та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку


конику мій невірнику апостоле мій хома
піду на зорю вечірню зріжу цукрову сопілку
сяду над океаном

та вже мене і нема






ПАВЛО МАЦАПУРА, ЗЛОЧИНЕЦЬ

“Мацапура — потвора, страховисько... Можна гадати, що


це прізвисько пішло від злочинця і ката Павла Мацапури, що,
як свідчить указ Ніжинської полкової канцелярії 1740 p.,
відзначився страшними злочинами, серед яких — “ядение
человеческого мяса и прочие богопротивньїе злодеяния".

(З коментарів до "Енеіди" І. Котляревського).

наша змора нічна ти давиш на дух як магніт
що за черево бідне носило сей капосний плід
прогорів у злобі своїй ніби отруєний гніт
мацапура павло скверносій солодій содоміт

аж тепер йому страта мотузка амінь і гаплик


аж із вуст його темних повисне язик наче шлик
погойдаєшся чорною грушею павлику пане
кличмо з неба музик биймо в бубни

тим паче в тимпани

повилазить усе навіть очі якими нас пік
а на небі комета з рогами затміння і шиш
заговорена кров двадцяти і семи чоловік
перемелені кості монети серця і гашиш

чорний квіте ночей магістре залізних тортур


збур ходячий ганьба сім'ї мацапур
людоїд маколиз єзуїт зорекрад
продавець вінків рушників і дівчат

і зійшовши павло на хиткий на досмертний поміст


і говорить павло побачивши яма яка
ніжні ніжинці оскоромлені в піст
може був я лиш сумнів у божих руках

а тепер полечу в нічний вавілон вавілон


і нікого з вас не болить не болить не скубе
що жив на світі такий павло
аби благими ви чули себе




та й поліз у петлю ніби там анаша
або херувимська музика ніжна
і хоч зашморг

вийшла на світло душа


і кружляла над площею міста ніжина




ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

...і хоча все золото світу не варте твого мізинця


і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки


сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво


ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги


злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь




ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ

авжеж не райський сад не світять помаранчі


загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха


чи виросте вогонь

коли позолотить найменша іскра тиха


розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді


і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові


і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми

за сімома шляхами

шукаємо любов як золото в ріці

закрито всі доми

спідниця з реп'яхами

і скалка


на щоці


Наталка Білоцерківець

Я помру в Парижі в четвер увечері.
Сесар Вальєхо

Забуваються лінії запахи барви і звуки


слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні


сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б II не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась


і бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю


в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу


надто сильно любили

коханців соромлячи тим


надто вірші писали поетів зневаживши
зроду

нам вони не дозволять померти в Парижі

і воду

під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим






ПОРА РЕПЕТИЦІЙ

Наша кожна закоханість кожна тісніша та ближча


смертоносною голкою вишито флер цей і дим
поверни місяць так щоб він падав на рідне обличчя
і тремти як художник і плач як убивця над ним

це пора репетицій дерева виходять на сцену


кров старого актора стіка листопад листопад

о наївний глядачу ти віриш ця смерть достеменна


смерть завжди достеменна тебе научає театр

і на сад що тепер помира і воскресне весною


на зів'ялі оголені плечі старої гори

і на рідне обличчя що збліднуло перед тобою


накладає мистецтво широкий підкреслений грим

це пора репетицій вже текстом великої драми


перетруджено губи ремарки горять із пітьми
хай не будуть проклятими ролі що обрано нами
ми як пізні дерева готові уже до зими




РУСАЛОЧКА

Русалочка плаче вночі під мостами Дніпра —


Вже й літо минає.

Минула любов, сигарета в руці догора —

І не догорає.

Три літа, чотири — відкрию вікно на Дніпро,


Опівночі встану:

Горить сигарета, горить, мов підпалена кров,


Вгорі над мостами.

Сто літ пролетіло, здигнулися очі мої


В підземному смерчі,

Як пальці твої, що тримали мене і її,

Згоріли по плечі.

За вічністю вічність пала сигарета стара,

І тоскно, неначе

Вже під немостами уже не-Дніпра


Русалочка плаче.




КАЛИНА

Ковтаючи густий космічний дим,

На полі неба ми ішли Із тим,

Кого люблю я дужче від дихання.

Горіли стерні в небі, і тому
Ішли ми у протяжному диму —

Коханий мій і я, без повертання.

Поволі ми прискорювали крок
І от влилися у ходу зірок —

Виток! Виток! І коло! І пустинно!


Земля — як глобус, глобус — наче птах,
Тріпочуть крила на материках,

Неначе океани: безупинно.

Уже сто літ минуло від зими,

Коли померли ми. Забули ми


Людської мови пестощі і муки.

Забули сльози і забули сміх —

І тільки легкість безтілесних ніг
І невиразні безтілесні руки.

І раптом — вогник. Гроно із вогнів!


Два грона. Три! Як спогад защемів,

Як білі корінці переплелися!


Моя голубко, ластівко, гора!
Мій соколе, мій степе! І Дніпра
Ласкава хвиля!

  • Листя, листя, листя...

Тоді уперше за сто літ підряд
Я пригадала слово — слово “брат":
"Скажи, мій брате, чому листя лине?

На листі — краплі крові? Ні, не так —

Це ягідки! Уста! Це мак! Це знак!"
І він поглянув і сказав: "Калина".




СТО РОКІВ ЮНОСТІ...

Сто років юності, а далі все — пустеля.

Околиці свого старого міста
Хіба не чуєш, затуливши очі?

Крізь мертвий дим палаючого листя


Біжать собаки нашого дитинства
І підростає кров... Сто років

юності, а далі все — пустеля.

Тут солов'ї, неначе цвяшки, вбиті
У груди доквітаючих кущів;

У вересні просушені дощі


Полощуться на сонці, як білизна,
Розвішена між вікон. А сніги!
Великі, фіолетові... Але ти

мусиш ближче підійти

До рук, плечей, до шкіри, до сорочки.

Гарячої від спеки. До стіни,

Холодної від страху і від моху.

Хіба не чуєш, затуливши очі,

Свою колишню круглу чистоту?

Хіба не хочеш увійти у камінь,

Ховаючись від перших поцілунків?

Туди, туди — у камінь і у мох,

У биту цеглу, порвані м’ячі,

У солов'їв! У лагідних собак


Дитинства нашого, що все повзуть за нами
Крізь мертвий дим палаючого листя.

Аж кров їм проступає на хребтах.

У мох! У страх!

...а далі все — пустеля.


Юрій Буряк

***
Стануть поля золотисті іще золотистіш.

Айстри розквітнуть від погляду змружених віч.


Ніжна, ти житимеш вічно в серпневому місті.
Іскорки умбри в очах твоїх — вічні, божисті,

Ясно від них. Ще ясніш буде впродовж сторічі

Тануть поля золотисті, літа наші бистрі.

Айстри серпневого вечора — кольору літ.

Хвилі полів золотистих — іще променисті.

Айстри в серпневому вечорі — як в аметисті


Умбру примерхлу прохромлює горній блакит.

Тануть, але не розтануть літа скороплинні.

Далі — чимдалі ясніш одуховлений світ:

Ірій серпневий і обшири степу рівнинні,

Нурт вколо сонця, ключі золоті журавлині —

Обіг любові в сяйливім колобігу літ.

Вічно — невпинний, довічно — невпинний віднині
Айстр необлітних, твоїх журавлів круголіт.




БІОС У КЕРАМІЦІ

Тут кожен виток — із джерел прасущих.

Ядра золоті бринять у жилах.

Містерія любові у вселенськім КВІТІ:


Квітування і віншування Праматері-Природи.
Все — пракорінне і пракореневе:

Із гілки вироста крило, з крила — рука,

З руки — любов. Від дотику руки
Двигтять й переграють на сонці ядра.

Біжучі ядра у золотоносній плоті.

Незаймані, опуклі ледве лона
Цнотливих океанів. Величний біос.

Двигтіння народжуваних материків.

І ледве стерпна, майже нестерпуча,

Наскільки лиш можливо,

Охоплена тенетами найтонших вигинів
І рисок, — єдино точна вивіреність форм.




ІЗ ЦИКЛУ "ФРЕСКИ НА БИСТРИНІ"

1

Мандрівники вирушають вздовж пересохлих річок.



Сонячна спека — згадкою про давнину в світлі чуттєвості.

Срібна луска коропів на чорних купальниках білих купальниць.


Пахощі оливника, частоколи, хрести в яблуневих садах біля хат.
Стежка на краю провалля, блимання каганця, сяяння місяця.
Курна дорога, котра перетинає кордон двох давніх князівств.
Ватра на високому березі,

потріскування сухих поліняк,


димування глиці.

5

Макове горно уяви,



остуджене образом сніжного тіла.

Дівчинка світлойменна, що виліковує голосом,

Знову — лоза Ізольди і солов'ї Трістана?

Давнє... увічнене в її голосі —


іншою, матір'ю котрогось із князів,
що омивала рани своєму ладо

і голосила на стінах фортечних.

Те, що наскрізно вражає полум'ям, —
думати тільки про те, яка чистота,
яке світле волосся!
Як воно напинається від подуву вітру.


  1. квітко в схові такого цвіту!

Я знаходжу тебе в зеленярки в оне літо
на якомусь великому ринку
в букеті оксамитових гвоздик:
усі — різного кольору,

і ти — найнепомітніша. Я відчуваю, як починає


гоготіти вогонь у пелюстковому горні.

Дочекатися розквіту. Це ще тільки початок.

Ще тільки початок. Тільки початок.




***
Не захист мрій — блаженний дім,
Але молімся зорям дальнім...

Богдан-Ігор Антонич

Коли в жар-птичий розмах крил
Ввірвався струмінь зрад вогненний...

Не захист мрій!— а дім блаженний


І погляд, звернутий до зір.

Нехай нас промені проймуть


Зірок віддалених, пекучих,

Останнім змахом неминучим


Хай муки нас не обминуть.

Не серце з'ятрене, що тане,

Не листя, що паде на діл, —

Благаймо долю невблаганну,

Хай стане захистом для крил.




Станіслав Вишенський

ПРИТЧА ПРО ВЕРШНИКА

Час тривати слов'янським іграм —
синім з карими грати:
не без обрію колір індиго,
просто льон-довгунець довгуватий.

Так судилось: по всіх митарствах


навіть жар полюсів відчувати,
даль космічну — в погаслих айстрах,
суть поганства — у слові Хрещатик.

На мороз горобців підгодовую


і дивлюся змальовану гру,
а коваль булави стопудової
варить в нервах землицю сиру.

Виникає на обріях вершник,


ніби з обрію вийти мета.

І народ, що вбиває уперше,


навіть коней чужих пам'ята.

Іга-га! Кочівництва іго.

Ну, а потім — поштовий вагон:
виселяється з пам'яті Ігор
після матері ймення свого.

Знову вершник — для степу вершина —


бовваніє й зника нараз,
а земля — молода дружина
всіх предметів, які без назв.

Вже обличчя вгорі вирує


і на решту планети вплива:
білі плями на карті фарбує
і комори — підтексти в словах.

В серці лічені покоління

і вогонь, котрий м'язом стає




і легеням — повітря корінню —
пристрасть силу свою віддає.

Я позбудуся срібла полуди,


тільки б вповні лишалася кров:
за щитами — обличчя і люди,
що не відають мертвих мов.




ТЕХНІКА ВИШИВАННЯ

Кінчик голки — а голка в атомі —


відламати — і вмре Кощій:
без кісток білий світ триватиме —
пошук нитки в воді дощовій.

Зеленіє середина атома —


зілля, звабник, Маруся Чурай:
на розщепленнях світ стоятиме,
як пливе корабель на щурах.

Голка — пензель, коли білітиме


рушникове тонке ПОЛОТНО:
вже відтоді зникають ці літери,
як зробився євшан полином.




МАЗЕПА

Рідний вогник в оправі вікна


(уночі пасовисько на свічці):
я із храму вогонь перегнав
в інший храм — вже в похилому віці.

Знову гріюся — знову молюсь


(десь В ПИЛЮЦІ ПИЛОК чорнобривців):
знаю — прийде по мене малюк
з того храму, де я забарився.

І завдасть мені сорок морок,


ув’язнивши в своєму портреті:
скільки в Альти буває приток
в день полтавської смерті...

Знову чую — різновид видінь —


на портреті зображено голос:
в ноосферу сферичних склепінь
йде луна передчутого болю.

Осінь. Кров'ю позначений час


(випадковість, що серце невічне):
оця кладка — по вістру меча —
та й на два береги протиріччя.


Микола Воробйов

НАВІСТИТИ МАТІР

Хата до хати
червоне яблуко котить.
Поспліталося світло
золотими рогами.

Вогонь поліно струга.


Цвіркун

білу горошину котить


по сажі,

що оксамитом росте.

Навістити матір —
кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.

Обвалюється снігом


в посадці сорока

У чорній сітці


дятел пробиває зірку...
Горщик розкрутивсь назад —
в купу глини.

Журавлиним горлом


дихає відро.

Наче птиця йде і йде,


теплий дощ
У присмерку іде.

Сидить мати навпроти серця,


розмитий клен тече
і затіка між плечі.




Навістити матір —
кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.

Біла хустка в’яжеться,


синцями сміється.

На білій хустці бліді блискітки


пересипає плач.

Осінь,


наче жовті собаки валують
і червоні язики виливають.
Сиджу собі вдома, коло землі,
Згадую вас, діти...

Вітер вікна скубе,


хрипотить по шляху,
піднімаючи листя.

Затулилися щільно дерева.

І по них, по глухих,
шурхотять срібні птиці.

Навістити матір —


кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.

Скриплять ворота від ворон


і причиняють ніч.

Язик дверей реве,


морозу синя морква
стриба біля дверей.

Сорока розлилась по стінах,


пташки поснули в відрах.

Ти даленієш, мамо.

Дерев на вітер кинуті хвости,
а їх лице звірине —
у шибки...

Легенькі голови курей рябих


важку обклали голову твою.




але безсоння не склюють
заплющеними очима.

Навістити матір —


кому холодно, кому вітряно,
кому вітряно, кому ніколи...
Навістити нікому.




МІСТО ІНКІВ

"Будемо відпливати" — сказав чоловік, майже схований в тумані.


Тільки чорне довге весло стриміло.

Бородань, оглядаючись, тримав за руку жінку.

По якомусь часі виринула стіна, помережана знаками.

З висоти проглядалось укріплене місто.

Довгі ряди грубо обтесаних каменів тяглися вздовж поля.

Аж по обіді ми досягли останньої сходинки.

Людина-кіт сиділа на лавці. Власне, вона відпочивала,
гріючись на сонці. Але коли сонце зайшло, вона так само
лишилася сидіти. Прохід щоразу завертав, і годі було визначити
місце, де ми були. Це було схоже на страшне перетворення
в невідомих істот.

Більшість мармурових колон попадали і порозколювались.

А вцілілі ще більше підкреслювали пустку.

Кам'яні дерева височіли вздовж вікон.

Два воїни охороняли вхід,
їхні постаті відбивалися у воді.




РОЗШИРЕННЯ ОЧЕЙ
Вогнище згасло.

Малими іскрами діти летять до осель.

Хіба вони не звірі рум'яні у темряві
Хіба не вулкани до жнив?

Коли крильця мовчанкою знепорушені,


а з білих одеж виглядають коліна,
наче з ринв, поминувши троянди,
у землю вростає кригою космос...

У червоному дівчинка йде під гору.

Під горою подумав про осінь,
про шарудіння зерен в одежах вітру,
про золото із свинцем.

Я молодий.

Чому ж ти молода під снігом?

Біле, а нічого сказати не може.

Зробив я з паперу кораблика,
пустив його разом з іншими,
та й досі знайти не можу...

Біле, а нічого сказати не може.

Хтось женеться за мріями,
а насправді — лише від погоні втікає.

А звістка про нього — безнога пташечка снігу


сідає на руку матері.

Корабель — це завтра!


Але очі його вже з кораблем.

Хтось проколов листок на кленові —


і тепер витікає червоне його ім'я.

Калюжі засвічені перами.

Випадають колючки із сміху квітів.

Захлинається пес,

і глибиніє дорога з холодним гіллям.

І якщо вдивлятися довго, то зморшки чола —


то і є найдрібніші гілки над дорогою.




Глибока дорога, а на ній панцир,
той, що не брязкіт з нього,
а лише колір і форма
і відчуття пізньої осені.

А ти несеш білих метеликів,


і то треба швидко, дуже швидко,
аби ще встигнути до ночі,
а вже поночіє.

І тільки на дні ще біліє одне крильце...

Ти б і не йшов, але як подумаєш,

що там хтось не лише проситься, щоб його впустили,

але й гупає, аби повалити браму...

Як подумаєш, то вже мусиш іти.

Найдивніше те, що ключа в тебе немає.

Лише безмір просторів, де вітер сороку розкочує.


Бач, які крила, що їх і не видно,
лише прохолода синіє між крил.

Це не поїздка до друга.

І навіть не вимір обличчя.

Це розширення очей.

Ти свідок, ти вилом у полудні.

Ти зриваєш червону вишню,


а падає сто синіх вишень.

Розпашіле лице перед твоїм лицем.

Ще дрижать зачіски у снах розкішних.

Ще ямки червоняться


там, де спів соловейка.

А ти вже піднявся.

Грузько йти поміж тих, що сплять.

В темряві берег крутий і високий,


але чутно, як диха кінь.

Ти ідеш і дерева у воду перевертаєш.

Пересинений човен питає:
що, не було нікого?

Ні, не було нікого...

Розширення очей — це небезпечне знання дороги.

Це шум річки, чутний вночі.

Це лице, освітлене з одного боку —




і темно-синє з другого: от-от підеш...

це ляльки, що силкуються зазнати розпачу.

Це чарки і нерухомі плечі із вічної мерзлоти.

Це казань уривки.

Це щоразу стара контора.

І той самий мовчазний водій дощового ранку.

І коли ненароком ти міцно заснув,
ліс багрянцем згорів.

І насіння в туфлях натерло ноги.

Ти заснулий музика? — питають.

Пам'ятаєш, як діти сміються, заївшись варенням?


В річці світло блищить.

В річці небо найближче.

В кожній річці втонуло чиєсь життя.

Пам'ятаєш, як діти сміються...

Медовіє очерет.

Розплющеність його очей


навіває думки про давність.

Місячним пером написані вечірні люди.

Увечері лише ОДИН прохід:
пробігли чорнобривці, і ніде нікого.

Дерева потемніли, а чорнила і геть не видко.

Бути самому — це те, що найтонше.

Тонше за воду і холод.

Те, що вапно позбавляє змісту
через безмірність поглиблення.

Сухим чорнилом шепоче осінь.

Вночі за вікном полинові метелики —
гіркнуть ліки при світлі місяця.

А вітер такий,

що навіть мушлю на схилі побачити можна.

До стіни відвернувшись, посміхаюся їй.

Сміх перламутру на схилі.

Коли довго стоїш на місці, а потім оглядаєшся,


то всі будинки видаються жовтими.

Якщо цього не робити,


то обов'язково треба рушати




Що це значить?

Це віддаль між птахами.

Печатки цього року недосконало виготовлені.
Розмиті печатки схожі на обличчя.

Той, що приходить, гріє руки над плитою,


переставляє стільці у порожній кімнаті.

А в садку можна груш назбирати. Як сон...

Виходячи з оселі, ти ніколи не забував узяти щита.
А за дверима вже ніде було його поставити.

На глибині, де всі ми без портрета,


хто з нас на глибині?

На глибині, де кожен просинається,


мов біла ваза на обрії тріскає...

На глибині, де метелик летить.

І тільки нерухомий князь може його піймати.

А коли сніг розтане,


з розбитої вази ми знайдемо вушко.

З-поміж зеленої і жовтої


мав ще червону фарбу,
бо знав усе про зими.

А вдома: мати, яблука, сніг.

І білосніжний усміх прадавньої крові.

Як це далеко...

Викинутий з того часу,

ти спинився, аби подивитися на поштарів.

І побачив, що найголовніші речі
завше на видноті.

І почув брязк у пітьмі:

може, купався в ставку закутий в золото вовк...
Сміялася луска на ньому.

Смолистими бруньками здригалася ніч.

Картографи, що забули нанести село в долині,
мають бути звільнені
не пізніше, ніж снігом засипаний млин
перестане катати мишей.

Підготуйте наказ.

Але з них не вернувся ніхто.




Та ще стоси неописаних білих аркушів

залишилось від тої зими:

кожен може ставати царем.

В загублених речах царі подорожують.


А в кімнаті для гостей
не вмикають світла:
отак вони полюють,
не відбуваючи нікуди.

Ніби десь невідомо коли


обвалилась слюда.

А вершини її досі блукають.




Петро Галич

***
Після тебе нікого в роду,
ти останній, найменший.

Ти вузлик на кінчику нитки тонкої,


якою не вишивати,

якою не пришивати вирвані з живим


гудзики...

А латати-залатувати розірвані на грудях


сорочки —

ТАК ХОТІЛОСЬ НАДИХАТИСЬ ВВОЛЮІ

А латати: накладати соті латки на колінах —
ніхто й не здогадувавсь, що все життя
виселений і стражденний його дух
коліньми по землі
здоганяє, йде слідом.

Оглянешся-дивуєшся, що за блискучі смуги

поверх трави летять аж до асфальту,
летять — як сліди від полоззя...

(Якою з двох себе наздоганяти, якою втікати?!)

А латати-перелатувати батькову одежу
на своїх плечах,
батьківські сорочки рвати в себе на грудях
і думати — це нові, ще не ношені.

Колись здогадаєшся,

а може, просто почуєш запах поту —
легка ця ноша, що не кажи!


  • Не дай бог забудеш! Зарубай на носі!

Вузлик на згадку візьми й зав'яжи!

Ниточка тоненька,

а полотно ріденьке світиться на обидва боки.

Простіше слово "ДОЛЯ" зав’язати


на мертвий вузол,
простіше слово "МАТИ" розв'язати

на словах немовляти,






простіше слово "МИЛА" зав'язати
одним поглядом...

А як бути, коли ти останній на ниточці свого роду?

Якими пальцями її тримати, щоб не випорснула?
Якими губами на неї дихати,

якими словами її вмовляти?

Бо перед ким же ти будеш виправдовуватись,
якщо ти останній на ниточці свого роду.


Василь Герасим'юк

СТАРОВИННИЙ ПЕЙЗАЖ

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені...
Немов у забуте століття зайшов і стоїш.
Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.
Дзвіночки про них сповіщають,

сповільнюють вірш.

І сиплеться попіл на трави старі і короткі,
і подув залізний плече, як вода, відчува.

Якого ще треба терпіння, навіщо і доки?

Яка ще потрібна душа і яка голова?

Небесні потоки лягли унизу на каміння,


і древні, забуті отари в тумані висять...

Якого ще, доки й навіщо потрібно терпіння?


Які колокільця про хвору ходу сповістять?




***

Ми на камінь поклали мечі


і в ріці наших коней купали,
а чужинці прийшли уночі
і на березі табором стали.

Ми ховались у хвилях сумних,


перша сотня голодного війська.
Ми шукали старий оберіг,
нас шукала зневага чужинська.

Виглядали дружину з імли,


а діждались чужої навали.

Ми не винні, що зайди прийшли


і на березі табором стали.

Ми не ждали хвали чи хули


і погибелі злої сьогодні —
не по славу чужинці прийшли,
не по голови першої сотні.

Ми на камінь поклали щити


і в ріці своїх коней купали.

Нам сьогодні отут полягти.

Ми сьогодні чужинців не ждали.

Притулилась до неба вода,


в небесах наших коней гойдає...

І з'явилась лисиця руда


з-поміж хмар на північному краї.




ДОСВІТНІ ДУШІ

Ще б кілька слів, хоча би зо два,


і все — на місці, все — як слід.
Лежить у голові, як лодва,
стара, сліпа залежність від...

Та що перелік і для кого?


Спочатку хоч собі втовкмач,
що не в старого й не в сліпого
питать за кожну із невдач.

В дні золоті і в ночі срібні


ти не співав псалми, не звик.
Для цього не такі потрібні
душа, і шкіра, і словник.

Ти вибрав із усіх мелодій


мотив отав у Космачі.

Косити ходиш, ніби злодій, —


нечутно, крадьки і вночі.

Ти думав: тут музикам грати..?!


На всі ці гори й небеса
молись, аби пекла у п’яти
хоч ворога твого коса.

Останні виють пси пастуші,


останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі...

Вони


приходять

неспроста!


Одна при одній! Ніде стати...

За крок від правди і біди


вже й ворогу шепочеш: брате,
прикошуй

прадідів


сліди...




***

Як звіра, гладиш проти шерсті


оцей покіс, оцей поліг,
оцей узір, де кожен хрестик
не вишитий для губ твоїх.

Уже й коса не косить — миче


з корінням... Вже в землі вона...
Собі шепочеш: чоловіче,
якій худобі ці сіна?

Останні виють пси пастуші,


останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі...

Вони


приходять

неспроста!

Невже ти косиш на чужому,
спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
невже співатимеш псалми?




***

Ігореві Римаруку

Прийшли вночі. "Твій, діду, син, умер.
Потрафив у скалу — лежить в потоці.

Не міг тікати. Спершу кинув гвер“.

Старий не відповів: "Заходьте, хлопці", —

він їх не знав, а може, не впізнав.

Але ввійшли у хату, бо намокли
в потоці тому. Сіли і замовкли.

"Ви з Космача чи з Брустур?" —

"Ми з облав.

У піч усе, що видів, замуруй.

Клятьби отецькі замуруй у грудях.
Прости нас, діду, виплачся на людях
Як худобину, душу не гайтуй".

Самі стелились, покотом лягли


на лавиці, на ліжку, на долівці...

Старий зігнувся при незримій свічці,


покликав сина з темної скали.

Поснули всі. А пізно уночі


прокинувся один, немов злякався, —
старий перевертався на печі,
немовби у землі перевертався...

Ні! Не в землі — в повітрі!


З темних брил
на скелю падав, що стриміла збоку,
і — вниз, на них,

що сплять на дні потоку.

Під ними — син.

А в них нема могил.

...З потока підняли, несуть у ліс...

І той, котрий прокинувся, заплаче.

А може, й ні. Бо там не буде сліз,

де ти перевертаєшся, Космаче.






СТАРИЙ ЗАВІТ

Володимиру Забаштанському

Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт. А поруч труп
лежав. Іще вчорашній. Наче зруб
зіяв барак. Не винесли і вранці,

і тато книгу між собою й ним поклав


поклав. Заплющив очі і розплющив.

Бо вимовить не міг. А зір подужчав.


Здіймавсь барак, мов полонинський дим.

Ще мертво спали і живі. Тому


почув мій тато кроки. Руку потай
поклав на книгу. І побачив постать
в бараці — наближалась у диму,

нагадуючи здалеку Чугайстра:


звисала вовна з нього, борода,
як вовна, сива, лісова хода,
а поглядом барак, мов дебрю, — наскрізь.

Перехрестився тато — той не зник.

І вдруге, втретє, але той не здимів —
вистукував копитами своїми,
немовби він зайшов у пастівник.

В літа пастуші тато мій не раз

його стрічав у світанковій мряці;

та вперше у тифозному бараці

Цей добрий дух, як смертний страх потряс.

Ніхто й не ворухнувся. Мов не сплять,


а вимерли усі, як дід, що поряд.

Про що ці люди думають, говорять,


виходячи з бараків, як з багать?..

Не вимовити слова. Мертвий крик


підкрався збоку, душить по-злодійськи...




все вище дим, все вище — полонинський!..
І плаче полонинський чоловік

в тифозному бараці. Кличе він...

Вона жива. Вона жива ще, мати.

В якій би книзі смерть свою сховати?

Хто хвойний дим підніме із колін?

А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш,


копитами вистукуєш в бараці.

Ти ще закрутиш у своєму танці,


але на цвинтар ти не віднесеш,

бо яма там на всіх одна. Вона


чекає нас. Вона щороку глибша.

Скликає полонинських духів тиша


з бараків наших. Теж — на всіх одна.

Вони приходять, коли мертво ми


спимо. І книга захищає ложе.

І добрі, й злі. Ніхто з них не поможе,


коли вже нам несила буть людьми.

Вони приходять у вечірній млі,


вони приходять у ранковій мряці.

Мій тато у тифозному бараці


побачив їхні ратиці в золі.

...Мій присмерковий полонинський дим..


Кого він в піднебессі не вколише!
Мій тато вчасно розминувся з ним
в ранковій тиші.

Стало ще тихіше.






***

Не зло і не зламане в хащі крило


хитнули у вірі,

а те, що піднесло, а потім пішло


морозом по шкірі.

Хай програно бій, наступив супостат


на груди ногою.

а пам'ять стоїть, як останній солдат, —


не кидає зброю.

І жінка стоїть при вікні, при свічі,


немовби у тиші

порубані руки, що стисли мечі,


свіча відколише.

Вона тебе жде, а трава-хоругва —


похилена слава.

Не плач, моя мила, то пізня трава,


то рання отава.

А ти це вже вкотре свій зранений рід


підняв, як сокиру?

Ти ще підповзеш до отецьких воріт


із битви за віру.

Ти ще заховаєш зіниці старі


під отчим порогом.

Проклявши тебе, відійшли матері,

що мовчали: з богом.

Щоб ти не хитнувся у вірі своїй,


останній вояче,

Ми рід свій погубимо — приймемо бій,


і ворон докряче.




Павло Гірник
***

Маємо, доле, свободу і вічну журу.


Маємо щастя, яке не мина, бо єдине —
Подумки, пошепки досповідатись Дніпру
Серцем, очима і словом твоїм, Україно.

І Трахтемирів, і Заруб, і ти, ковила,

Броде Татарський і кості, підмиті водою,
Благословіть на дорогу, яка б не була —
Чорною, білою чи від пилюки рудою.

Ви, не розвіяні часом і лихом слова,

Ви, не дотовчені ціпом і стресами нерви,
Тут, на вітрах і вогнях, де лягає трава
На голоси, на віки, на чуби і шедеври,

Дайте напитися волі, що світ продима,

І наодинці почути, як важко — бідою! —
Камінь росте на могилі і гусне пітьма
Там, де пороги ростуть під ясною водою.
Хай нахиляє

траву забуття

не роса —

Дужчає вітер, і мова стискається важче.


Дайте почути, як в серці клекоче гроза,

І не питайте — востаннє чи напропаще!






***

Старовинна баладо, висока свіче воскова,

Освіти на сьогодні слова, зворуши не до ладу.

Не подужає серця колишня печаль вікова,

Але й серце не здужає смутку, баладо.

Не уява, а так — засвідомо забута жура,

Що вертаю додому, доріг вже не треба нікуди, —
А захмарений Всесвіт старенький димар підпира,
А під ним уже хати нема і не буде.

Відкіля оцей спомин? Чому полотніє душа?


Прощавайте, кобзарю! Ще трохи годують за пісню?
Нащо вам ця громада, що нікуди сама не руша —

І пісень вистача, і героїв завізно.

Не співайте ніколи, що доля звела вас на пси.
Півзабута балада єднає століття між нами —

Все про тих ворогів, що беруть кобзарів на списи,


Як шляхи козаків поростуть бур'янами.




УРОК

Запитують мене у класі діти:



  • Скажіть, письменник скільки заробля?
    ...Відкіль оця хвороба — все на світі
    Ще змалечку підбити до рубля?!

...Урок. Шевченко.

Не згаса вовіки


Освячене кріпацтвом визнання.
Цікавитесь, який мав заробіток?

Отримав десять років заслання.

Його вінець — над золоті корони.
Задосить було муки і покар.

Писати й малювати заборона —

Оце його був другий гонорар.

Не каявся. Писав у казематах.

Відрікся від щедрот і нагород.

І не зважав на цензорів пихатих —

Яка цензура викреслить народ?!

А допити, а вічні протоколи?

Священна будь, невтолена жаго!

Невже і ви не чуєте ніколи,

Як плаче слово голосом його?

А він згорів. І так бува не часто.

За гроші промовчав би — і живи.
Шевченко і сьогодні наш сучасник,

Бо з його болю починались ви.

Політика, освячена царями, —

Понівеч, зрадь, купи чи задуши!


...Його життя написане сльозами,

Що запеклися кров'ю на душі.

У кожний звук, у кожний тон у слові
Кріз чорноту минущих лихоліть

Услухайтесь!






Почуйте в його мові

Те, що лікує, плаче й попелить,

Почуйте серцем голос несхололий,
Вдивітеся у змучене лице.

Ви рідну мову чуєте у школі


І чим йому заплатите за це?




***

Та відколи, поете, і голос, і музику,

І віддавна хрещатий вогонь рукава
Ти зв'язав у тугенькі приношені вузлики
І знічев'я назвав — застарілі слова?

Слів нема застарілих!

Є вбиті, понищені,

Дистрофічні з колиски, сухотні і злі.


Відвівай випадкові, бо мислиш не віршами,
А високим прийдешнім своєї землі.

Віща кобза до тебе колись забалакає


І спитає не якось, а так, як завжди,

Чи потурчився ради нещасного лакомства


Під всіма канчуками крутої біди.



  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка