Ми помрем не в Парижі



Сторінка2/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6

НАЗАВЖДИ

Ніколи свого серця не щерби.

Аби лише виспівувати гарно.

Не промовчи Шевченка у собі.

Не прокричи Стефаника задарма.

Творив Тараса гнів, а не жура.

А що поробиш, люде без'язикий,
Коли з-за грат у душу зазира
Твоя свобода, змучена до крику,

Коли поети пнуться в паничі,

І побратими цвенькають потроху,
І кобза почорніла на плечі,

Як домовина вбитої епохи?!

Не возлюби себе. Не розгуби
Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
І завжди обирає кручі духу.

Іде і йтиме у тривожний час,

І вже його не зупинить нікому.

Ви чуєте?

Минаючи Парнас,

Шевченко повертається додому!




Василь Голобородько
З ДИТИНСТВА:

ДОЩ


Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,

уплетена дорога, що веде до батьківської хати,


уплетена хата, що видніється на горі, як зелений птах,
уплетене дерево, що, притихле, стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на тирлі.

А хмара плете і плете


зелене волосся дощу,
холодне волосся дощу.

Але усім тепло,

усі знають — дощ перестане,

І хто напасеться,

хто набігається,

хто нахитається,

хто насидиться на горі,

хто належиться,

а хто прийде до дому

у хату, наповнену теплом, як гніздо.






ДІВОЧЕ

ІМ'Я


Казала мені угадати ім'я,
а я ніяк не міг угадати.

Вперше я кликав тебе водою,


казав:

  • Іти за тобою,

наче за водою річковою, — не повернутися. —
Ти казала, що ти не вода.

Казав:


  • Трава. — Сміялася, а я пояснював:
    ти, як остання травинка на галявині,
    світиш мені зеленим ліхтариком,
    щоб тебе завжди знаходив.

Признайся, може, тебе пташкою звати,
бо коли цілую, то руки — начеб ловили
пташку, що літає у тебе над головою!
Ніколи мені не вгадати твоє ім'я

як не вгадати нічого про тебе,


бо я знаю тільки про воду,
про траву
і про пташку.




ТРОЯНДА
У ВІКНО

Троянда троянді каже

про тінь нетроянди на землі

і як вона плаче, бо не червона.

Але виходить у сад квітникар,
піднімає тінь, прикладає до уст —
вона червоніє і стає трояндою.

Тоді кидає ту троянду у вікно,

де живе замурована у білу колону дівчина.




***

Ти — озеро блакитнооке,


я — річка на моє ім’я, що тече до тебе:
рибинки моєї річки лише золоті,
камінці моєї річки лише кольорові,
вода моєї річки лише тиха.

Припливу до тебе на човні і дізнаюся,


що з твого озера сім рік витікає:
тайна мого дня виявляється,
як би глибоко я не ховав її під воду.




БОЛІСНИЙ СПОГАД

Біла пір'їна птаха

ім'я якого забули люди

довго зеленіє на білій стіні очей

з широко розкритими очима
тиша висіває квіти
із дзеркальцями пелюсток
куди боляче зазирати дівчатам.




***
Хлопчик-сурмач попереду війська скла
вип'є ковток води навхилки з глечика
поставить глечика під кущ у затінок
погляне на козацькі могили на обрії
з могил скляні бані Софії здіймаються
і на них бджола летить.




МАЛЮНОК
ЧЕРВОНИМ ОЛІВЦЕМ: МАК

Хіба сказав коли:

ця кров опадає від помаху шаблі,

як макова пелюстка,

і не треба проливати крові —

краси нетривкого існування.

Побратими ходили по полю
і його не впізнали —
він був уже мак.




ТУР З ОДНИМ
РОГОМ

Посилала мене мати


Зеленого жита жати.

Народна пісня

Із темної печери, що була житом,
виходив тур з одним рогом, що був плугом,
і кидався на жінку, що була нивою,
аж та падала — як рілля...

Поранена об ріг тура, що був плугом,


жінка лежала на землі
і гляділа квіти — червоний мак.

Заходив тур з одним рогом, що був плугом,


у темну печеру, що була житом.




***

Коли зрідка приїжджаю


з інтервалами у багато років
до Києва

з небагатьма живими друзями


йду на могили вмерлих
на Байкове кладовище

потім ідемо

жменька піску тих хто лишився

до скансену

ходимо між вітряків

де давно уже не мелють

між старих хат

де ніхто не живе

до колодязів

з яких не беруть воду.




Олександр Гриценко

***

все більше поетів хороших а різних


і поготів

все менше тих кого обходить


це позитивне явище

все більше тих хто усвідомлює потребу

в потрібних віршах

все менше тих кому потрібна уся ця

поезія

слова в брилах строф красивих немов


свіжезаморожені фрукти вкриті памороззю рим
що на сонці тануть і стають як
маленькі порожні ворочки

ними не нагодуєш

тисячоголосого хору що скандує футбольні частівки

натхненно

як “іліаду"




МОВОЗНАВСТВО

людина й світ сім'я та школа


знання та сила хліб та сало
мовчімо й жуймо і довкола
так хороше так тихо стало

всі від шофера до завмага


від молдаванина до фінна
як вчить друкована бомага
добробут зміцнюєм невпинно

і слідчі мудрі та хоробрі


і телевізорні ведучі
щодня гаруємо на образ
тишайшого благополуччя

глибинним будучи і пружним


він на стількох стоїть підпорах
що прибери одну і в ту ж мить
ік бісу розлетиться в порох

додолу тільки загуркочуть


перелаковані химери
ах як зрадієш ти як скочиш
душі людської інженере

бар'єр зметеш язик розв'яжеш


табу скасуєш усі чисто
про все як схочеш так і скажеш
та що ти скажеш цьому місту

де дужчі звуки метал-року


від риків раненого лева
де ходить сноб на бессарабку
по щиру мову кобзареву

де брейкер панка б'є по пиці


де смалять "марльборо" чувіхи
а вишивані олімпійці

кайфують від старої стріхи






звичайно чужорідні впливи
застійні річ ясна умови
напевно справді справедливо
не слухати тієї мови

а хлопці гоцають до рання


під бездуховний "модерн токінг"
начхати їм на існування
антоничевих строф високих

а може друже разик зважиш


свою літературну гордість
бо може ти іще розмажеш
сльозу розчулення по морді

поезію щонайвисоку


відкіль черпати як не з того
немальовничого потоку
замутненого та живого

від "слова" аж до воробйова


від тех інструкції до мату
і позичаєш тую мову
в свою чудову пребагату




***

кмітливим кроком чемні кчеми


за рухом рух за раттю рать
умільці вміть умільці мать
умільці брать і бить без треми

усе мистецтво сотворять


зі слини слова трунок слави
всю тонкість правил гри без правил
шліфуй плекай дарма не трать

пахтять кав'ярні й кавіяр


летять салямі над полями
а руб як дуб росте до хмар
а звідти непомітні плями

карбують крок квітучі кчеми


лискучий кейс блискуча пер-
спектива мить якась і вже ми
та ба та враз та що ж тепер

щоденне віче тиче в вічі


то те то се та що їм тре'
та дайте ж час ми з себе вича-
вим геть віджиле і старе

хоч ми у страсі та не в трансі


не дрейф не спійманий не вкрав
супроти кривди ваших правд
останні шанці наших шансів

у нашому ж відриєм бруді


на повний профіль чи й на фас
ми відіб'ємося від вас
себе себе б’ючи у груди

умільці брать стрибком паркани


питань поставлених на ре-
бра ми й тепер на раз пере-

будуємося от чекай-но







кричи що слід ступай у слід
передніх не згинати стану
поволі звикнеш пару літ
протримайся а там відстануть

а там чи сям тихцем зітчемо


м’яких безладь ситенький лад
і глядь вертаються назад
кмітливим кроком чемні кчеми




***

Ти — в ранковім метро серед тупоту ніг,


в цигарковім диму недобитих пивних,
ти свій свист розчиняєш в трибунному свисті —
від праматері Геї відтятий Антей,
маргінальна культура, суспільний коктейль,
борщагівський Макмерфі, дитя передмістя.

Як затято ти мів себе, шкріб себе, сік —


і присохлий кізяк, і незграбний язик
відривав, відтинав, відганяв, як хворобу.

Та балконний городик цвіте навесні,

та під хриплу гармошку весільні пісні

все ще скачуть звірям між панельних коробок.

Ти мости запалив. Від старої ріки
ти до світлого завтра спішив навпрошки,
а тебе видають всі твої язики —
ти зарвався, друзяко, але не піднісся...

Та минають роки недарма, вочевидь,


бо синам, що навчились все знать і все вміть,
ти смішний і чужий, мов із цирку ведмідь,
борщагівський Макмерфі, дитя передмістя.




Ярослав Довган

ЗЕЛЕНІ РОДОВІ ВОДИ

..по суворих диких верхах, десь у безводах,
в безслихах, гніздиться всяка мара...
Михайло Коцюбинський.

Тіні забутих предків

Горою ліс за лісом ліс
над лісом діти
а тут

за водою вода за водою вода


за водою під водою
зелені родові води
а там

за безводами безслихи за безслихами


безодні мовчки

появ планетник воду

дівчину зелену

за ліс
а ліс

у ньому кожне деревце
у кожний корінь
землетрус
над лісом вода під лісом вода
риби прозорі дивляться
медузи плетуть водяні вінки
і всяка сила і несила
із безводів у води
із безслихів у шум
з безодень в ліс
зелені позелені родові води
Стояло море
наречені

все бились хвилями об нього


та обтікали море з ніг до голови
безкосте безмозке море

Горою ліс за лісом ліс




***

Не від того я помру, що на світі буде война,


а від того, що вона мого вірша не достойна.
Вона...

падоньку ж ти мій!


Вона...

Господи ж мій милий!


Повний келишок налий і на білу постіль
вилий.

Голо скрізь, зело цвіте,


падають зелені звізди.

Коло, різь. Село і те


згадую: шалені грізьби.

Парко Морто,раз вона


мого вірша не достойна —
п'ю твій келишок до дна...

Біла постіль — в Лету пройма.



Не від того я помру...

ДО ПОЕЗІЇ

Спокусо,

бестіє,


поганко,
одухотворений тобою Бог!
Лі Бо
у горах

п'є вино до ранку.






Оксана Забужко

КОМЕНТАР ДО ДІЙ СВ. АПОСТОЛІВ

Що ж ти, Петре, стоїш?

Вже ті стражники щезли за рогом —

Тільки натовпу гук од намісницьких лине палат.

І яка різниця — чи богом він був, чи не богом.

Справа, зрештою, в іншім, а в чім —

то не знає й Пілат.

А от люд прибува —

з хрипом, вереском, сопухом пивним


На Голготу стікається, з темних сповзаючись нір!
Провінційний актор, тричі поспіль освистаний півнем,

Ти стоїш, затулившись плащем на простацький поганський манір.


Пальці грубі й шорсткі, шкіра, дублена ядухом рибним...

Чи ж рибалці Симону апостольське впору ім’я?..

Ти, звичайно, не той, хто готовий за тридесять срібних, —

Але вже і не той, хто розпнеться за люди своя.

...А за кого ж мені розпинатись, о боже великий?!

У подертому неводі мому — саме жабуриння й намул...

Ох, лишіть мене всі.

Я не знаю цього чоловіка.

Я нікому не винен.

І вже поготів — не йому.

Так, я був з ним. Крізь сльози,

без продиху стиснутий черню,

Молитовно дивився, і слухав, і плакав осанну, дурний...

А спитати б — Учителю, що їм за діло до твого учення?

Ти натли їх п'ятьма буханцями та воду в вино оберни!
Та іще коби штук!..

Тут ми — враз: хоч підводити мертвих.

Хоч ковтати вогонь, хоч ступати по жалу ножа...

Тільки як мені зараз піти по воді, мов по тверді,

Коли віру мою стільки років точила іржа?..

...Ах, цей лемент повсюдний,

і ах, ці вологі безецно
Магдалинині чорні маслини з-під вигнутих вій...

Тут і смерть — лицедійство: герой, зрозуміло ж, воскресне






І вклонитися публіці вийде во славі своїй.

Тут продумано все — до дрібниць, за сценарієм певним:


Як розмінні монети, згрібати у копи серця...

Виганяли торгуючих з храму — посіли вакантні місця.

Я твій учень, Ісусе. Я, може, останній із ревних.

Я страшніш од Голгофи боявся такого кінця.

...І, крізь зміну учень і пророків

/як тягнеться вік цей !/,

Крізь примари каплиць і катівень,

крізь місиво темних століть


Тут реальний один —

той, хто вдосвіта тричі відрікся,

А уже на полуднє звернуло, а він все стоїть і стоїть...

Що ж ти, Петре, стоїш, заступаючи пів-небокраю?

Чи тебе не сягають земні велелюдні плачі?

...За плечима у нього — зачинена брама до раю,

І грубезний п’ястук затискає Іржаві ключі.




КОРАБЕЛЬ ДУРНІВ
(варіація на тему С. Бранта)

Наче в Ноїв ковчег, нас упхалось в цей Час непомалу —

Кат і жертва, брехун і підбрехач, і той, кому — так, все одно,
Всі пліч-о-пліч сопуть, і усі норовлять до штурвалу,

Поки все таки штиль і покіль ще не йдемо на дно.

Як ми трудно пливем на усі сторони на чотири!
Розгойдає — ну що ж: помагай — кому Бог, кому чорт...
Чоловіче за бортом, якої ти нації й віри? —

Розпитають, а потім розважать — чи варт витягати на борт...

А як змило кого, то й таке: заощадимо труни

(Бо ще й мертвих вози — он живим не стачає де жить!).

Ох, тяжкий той вантаж, що уже розпирає нам трюми,

Що уже ватерлінія врівень з водою дрижить!..

Та вже б якось пливли — хіба ж стільки трималися років? —
Ще вібрує двигун, як нетвердо намацаний пульс...

Тільки з палуби все, як навмисне, змивало пророків —

Хто ж нам вкаже тепер, як лягти у тумані на курс?

А коли хитавиця, на двох таки важко стояти —

Ще й, гляди, не зіпхнули б — без шуму і без боротьби...

(Ех, прекрасен був час, коли знаєш, у кого стріляти,

Коли знаєш, і звідки удару чекати тобі!)

...Але в барі танцюють, наводять на палубі глянець,

Але грає оркестр, і змивають червоне вино —

І вже вкотре повз нас пропливає Летючий Голландець,

І далеко під нами нечутно здригається дно...




ЛЮБОВ

А обійми стекли, як вода,

І нічник нашу тінь роздвоїв...

Не офіра, не пристрасть, не дар —


Просто спроба лишитись живою.

Із зачумлених стронцієм міст.

Понад їх передсмертні муки
Палахкоче леткий поміст —
Переплетені голі руки.

І допоки це сонце вночі,

І допоки ці спалахи бистрі —
Прокохай, продрижи, прокричи
Цю — останню! — хвилину на вістрі!
Розчахнувши нічні дзеркала,

Мов портрети, із рам виходим —


Але з вуст, шорсткий, як зола.
Осипається подих...

Так, немов відітхнути хотів —

А легені навиліт пробиті,

Й ціпеніють відбитки тіл


У зім'ятім гарячім повітрі.

Ах, звідкіль це, і як, і чом


Цей мертвотний відсвіт на стелі?
Глянь, мій милий, що там, за вікном?
Подививсь і сказав:

  • Пустеля...

ФЕЄРІЯ ПРО ДИРИГЕНТА СВІЧОК



Диригенте свічок!

Ув очах мерехтять чоловічки...

Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни —

Ах, за сам тільки жест, котрим він відкида рукавички,

Я готова прийняти щось більше за муки земнії
Диригенте свічок,

Ваші руки гіллясто-нервові


В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч.

0, я чую —

сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові,
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.
Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,

Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули...


Диригенте свічок!

Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —

Цих вогнів, що дрижать в канделябрах,
неначе патрони в стволі.

Поруч мене у кріслі сопе бородата мачула,

Перед мене парфумами дихають тлусті плаття...
Диригенте свічок!

Таж, крім мене, ніхто Вас не чує —

В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.

Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?..


Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі однії
"Перша свічка чадить.

І вобще, в етом вашем оркестре

Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів", —
Шелестять голоси, шелестять у пітьмі, як банкноти...

У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну:


Диригенте свічок!

Ваших пальців обвуглені гноти,



  1. я знаю, за мить спалахнуть

пелюстками живого вогню!
0, тоді вони схопляться з крісел, зі схлипом і скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,

Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,

На їх заспані лиця осипавши злий фейєрверкі..

І коли Ваш невичахлий попіл пропалить застояні мозки


(Задля кого згоріти, ой боженьку мій, перед ким!..) —




Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом повільно піднімусь на кін...
диригенте свічок!

Я відкину убік рукавички


(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —

Й заступлю за Ваш пульт

ДИРИГЕНТОМ ОСТАННЬОЇ СВІЧКИ —

Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене...






Олександр Ірванець

ТІНЬ ВЕЛИКОГО КЛАСИКА

"Вул. Уїльяма-Шекспіра".

Напис на табличці.

На вулицю Уїльяма Шекспіра
Я дівчину недавно проводжав.

Був дощ — не дощ, а просто мжичка сіра


І вулиця Уїльяма Шекспіра,

Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину "під локоток" держав
І ми ішли з кінотеатру "Космос“,

Який римується з диктатором Сомосою,

Якого нахиляли з Нікарагуа...

Я захопився...

Але ніч така була!
І був індійський фільм "Любов і помста" —

Сам по собі прекрасний привід для знайомства.


Отож ми йшли по вулиці Шекспіра.

По вулиці Уїльяма Шекспіра.

Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра!
Захоплено щось теревенив я.

Всміхалася супутниця моя.


Її душа так пристрасно кипіла,

Бо не могла забути (й не забула!)

Сліпучу посмішку Ріші Капура.

(А всі наші вірші, товариші, —

Ніщо супроти усмішки Ріші!)

Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра.

По вулиці Уїльяма Шекспіра.

Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра...

На вулиці нікого не було.

Точніше — не було нікого видно.

Ви скажете, що — ніч і це не дивно.

А я скажу: ото ж бо і воно.

Я відчував чийсь гострий-гострий погляд.

(А власник погляду десь мусив бути поряд.)






І погляд цей... супутниці моїй...

Впивався... В спинку...

НІ, не нижче — в спинку...

Мені ж вертатись на автобусну зупинку...






ТРАВНЕВА БАЛАДА

Травень, а так, понімаєте, холодно.


Так, понімаєте, все навпаки.

А за вікном починається поле


І видно за полем село Бармаки.

В час, коли бідній душі одиноко,

А поруч дорога гурчить об’їзна,

Я плащ одягаю і йду на дорогу —

А може полегшає, хто його зна.
Дорога, так само, як я, неприкаяна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні —

В дощі рожевіють її корпуси.

В мене тут зараз ніхто не вмирає,

Так що й сумління знеболено спить.


В мене тут є санітарочка Рая.

В Раї для мене знайдеться спирт.*


Підем гуляти? Рая не проти.

Станем в садочку під деревце.

Віршів читати Рая не просить
І дуже я вдячний Раї за це.

Рая сама говоритиме більше.

Каже: "Наравиться дуже мені
Американьський писатель Селінжер.
Знаєш — питає — такого, чи ні?"

Я відповім (не те, що подумав).

Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.

Я відчуваю — підходжу до краю,

Вже й бісенята стрибають в очах.

Я обніму санітарочку Раю


Прямо в холодних і мокрих кущах!..
Далі вже слів не знаходиться в мові.
Тільки — що ми молоді і живі.

Буде як острів в зеленому морі.

Плащ мій, простелений на траві.
*Спирт нашатирний -№Н4ОН. (Примітка автора).


Скоро вмирати я ще не збираюсь
Я ще Існую, бо я
ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І
мокру під нею вітчизну мою.

Але коли таки прийде по мене


Баба безноса з косою в руках
Хай би росли такі темно-зелені
Мокрі й холодні кущі в головах!..


Анатолій Кичинський
СВІЧКА

А жінка сидить, як свічка горить...


Українська народна пісня

Спіткнись, і спинись, і вернись у той дім,


що був тимчасовим притулком твоїм, —
ти світло забув погасити у нім.

Спіткнись, і спинись, і вернись хоч на мить —

там жінка сидить, наче свічка горить,

чий вогник, мов серце від страху, тремтить.

Це ти запалив її в пітьмі нічній.

Не дай же дотла їй згоріти одній.

Не дай їй погаснути в долі твоїй.

Білішим без неї не стане твій світ,


бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме гніт.

Спіткнись, і спинись, і вернись наяву


до жінки, що схожа в цей час на вдову.

Не бійсь обпектись об сльозу воскову.




ПОШИТИЙ У ДУРНІ

стріляним горобцем

до того ж білими нитками

аж пальці знати

курям на сміх

пришиєш кобилі хвіст

і як дурень з балалайкою

не знаючи броду полізеш у воду

наче поперед батька в пекло

туди де Макар телят не ганяв

де Сидір козам роги править

де смаленого вовка побачивши

до нових віників його пам'ятатимеш

сядеш у калюжу

сьорбнеш тієї солоної водички

накрутишся в ній наче муха в окропі

вхопишся за соломинку

вискочиш на сухе

наче Пилип з конопель

і мов горохом сипнеш

намелеш сім мішків гречаної вовни

на здогад буряків щоб дали капусти

почнеш притуляти горбатого до стіни

і як по писаному вилами по воді

сон рябої кобили розповідати

про чудеса в решеті

про те що на городі бузина

а в Києві дядько

наколотивши гороху з капустою

завариш такої каші

що і в ступі її не втовчеш

зіпсуєш її маслом масляним

передаси куті меду

зуби на ній з'їси

У бога теля з'їси

невинним ягням прикинешся

очей у сірка позичиш

шила в мішку не втаївши

ухопиш ним патоки




заправиш вола за неї
віддаси її за масляні вишкварки
почувши як вітер в кишенях свище
копійку з коліна вилупиш
купиш кота у торбі
за те що купиш за те й продаси
закривши цю лавочку
сядеш на улюбленого коника
з піску мотузок насукаєш
наловиш риби у каламутній воді
вхопиш бика за роги
насиплеш на хвіст йому солі
в баранячий ріг його скрутиш
три шкури із нього злупиш
глянеш на все крізь пальці
за деревами лісу не побачиш
почнеш валити через пень колоду
наламавши дров
станеш у ліс їх возити
потому в собачу ристь
гайнувши за двома зайцями
наче за вітром у полі
облизня вхопиш
як собака обметиці
ждаників не наївшись
підеш за сім верст киселю їсти
не одну пару підметок стопчеш
заблукаєш межи хатою й коморою
за словом до кишені полізеш
підлиєш масла у вогонь
напечеш раків
проковтнеш пілюлю
макогона оближеш
забажаєш пташиного молока
попадеш пальцем у небо
наловиш гав

сядеш на пташиних правах


білою вороною між ними
намотаєш на вуса
те що сорока на хвості принесе
солов'єм заспіваєш
пустиш півня




лаври пожнеш де не сіяв
ляжеш на них спочити
заснеш без задніх ніг
І прокинешся у свинячий голос




МЕМУАРИ

Піниться на березі Буг,


темний від крові.

Тягнуть заржавлений плуг


діти і вдови.

Вітер ворушить золу.


Холод і голод.

Крильми волочать ріллю


ворон і голуб.

Небо — як віко труни.

Поле жалоби
всіяне дітьми війни
й культу особи.

...Пам'ять сидить за столом


в хаті над Бугом.

Слово іде за пером,


наче за плугом.




НАПРИКІНЦІ ЛІТА
НАПРИКІНЦІ ЛІТНЬОГО ДНЯ

потоки зеленого світла трави і дерев


по литки по стегна по груди по плечі по очі
легкі золотисті одежі Адамів та Єв
піском шелестять прибережним до самої ночі
і чайки сріблисті над хвилями кольору ночі
і міст у завмерлім стрибку наче бронзовий лев

і сад над рікою і яблук натрушених рінь


на вимитій з берега бистрими водами глині
і входить у змилені води стриножений кінь
і довго стоїть по коліна у їхньому плині
і ловить губами у цьому несплинному плині
густу прохолоду і жадібно п'є свою тінь

збурунене тіло ріки до камінного дна


прохромлюють погляди і протинає проміння
наприкінці літа наприкінці літнього дня
на жовтогарячім піску бурштинове каміння
вже не обпікає і перед збиранням каміння
ще довга лишається мить на купання коня

на слухання звуків гортанних що в тишу хистку


летять наче бризки об груди розбитої хвилі
на те щоби дивлячись хоч би в дзеркальну луску
заглянути в очі собі на піщаному схилі
на погляд на сонце що нижчає на небосхилі
на те щоб годинник на слух відшукати в піску




***

Срібна голка і нить золота.

Там, де тонко вже,
рветься...

Суєта ця —

зшивати літа —
уже болем зоветься

Що не пучка —

до крові сколов,
зіпсувавши відбитки.

Все грубішим виходить мій шов,


хоч і тоншає нитка.

Хто застане мене за шиттям,


усміхнеться і скаже:

"Це заняття зоветься життям", —


скаже, мовби зав'яже.

Срібну голку і нить золоту


взявши,

пальці поколе,


та знайому мені суєту
не розлюбить ніколи.

Всі до одного зшиє літа


і згадає начало.

"Срібна голка і нить золота" —


непогано звучало.




Віктор Кордун
ПОРА МІФОЛОГІЇ

Виповзає і виповзає


золотоперий дракон

із власної пащі.

дні позад нього
(гнізда старі)
із чорного шовку.

Вістря списів димлять


у руках пониклих.

Прислухаються трави


до прозорих потоків сердець,
що углиблюються
підземно.

Тіні тіл


зійшли з табунів —
кучугури болю
по степах біліють.

Пора міфології —


поглинає сам себе дракон
(поглинає чи вивергає?) —

бутони повітря, води і вогню


розквітають глибинно і повно:
урівень душі.




РУСЬ ЧЕРВЛЕНА

У камінь
увігнано меч —


і скрапує із розколини

Замкнене світло:

із прадавнини.

Коні, доскакавши із бойовиська,


ще розповідають жінкам,
як смерть доцвітає у далях —
червоно.

  1. як, скоро-тільки зачувши

її ще зовсім рослинний запах,
відлітають

зоряними джмелями


і князь, і дружина.

Жінки


  • по сльозині сльозина —
    витікають у поле,

і потім водою талою

стоять отак тихо у ранах воїнів —

без дна, без часу:

навіть чисті дівочі замети

червінь кривава розтоплює.

І як збагнути,

що серце таке глибоке, аж срібне,
неначе рибка,

у кожній-кожнісінькій краплі?

Заблукані — ріками стануть,
їхнє солоне срібло — русалками.

Нині смерть — уже не цвітіння:


скороминущість крові — тепер людська,




коні замовкли.

і снігів білина — не дівоча також.


а лишень із хмар.

Та й усе проминуле


і все, що навіч, —
то тільки видива хмарні,
розпливчасті й перебіжні.




КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Дерев'яне серце


на брамі.

Не по довгих пальцях —


по гілках
двох дерев,

смертельних для князя,


перестрибують голуби.

О, чому така мука вічна? —


це ж були лагідні руки:
у волоссі мужевім зацвітали
біло-біло і дрібно-дрібно.

(Дві дички у полі


білину-білу
тчуть на всі дні).

Вилітають горлиці


із душі княгині,

кожна з іскрою в дзьобі.

І летять, і летять нескінченно
деревлянське місто палити.


  1. чому ж не підпалює
    жодна

двох усохлих дерев
і мого

дерев'яного серця?






У ДАЛЕКУ ПУТЬ

Реквієм — пам'яті батьків

Мить приторку землі і неба —
блакить проникла у глибини крові,

і хмари світла упереміж з волохатими зірками


протягли довженне піщане волосся
в свідомості,
осклілій враз.

Краплина порожнечі,


розгорнувшись, заплеснула обрії,
тепер вона невідворотна,
спостигла нас вона.

Позашерхали кровоносні ріки


і тіні їхніх течій

розтеклися поховальним ходом,


в якому люди — миттєвозниклі хвилі воскових рік,
що завжди вогниками блимотять незгасними.

Але як мало цих краплин тепла,


щоб розтопити срібло відверненого погляду
і холод проваль
у власні чорні тіні.

Скінчилося життя стеблисте


між двох небесних доторків.

Величезні прозорі стріли увігналися у землю


довкола хати. Про час питати годі.

Суцільна і непроникна луска зеленуватих океанів


і простори, порослі пір'ям,
вергаються, вирують.

Багатоокий вітер

зняв над нами кущі метеликів рожевих;

підніс високі хвилі солі,

яку розкопували на місцях плачів;

бурхнув у хату крізь змалілі враз, але небиті шибки

сірих розкошлачених биків розпуки,




і, зруйнувавши обличчя, укриті інеєм,
що виринув із середини,

лишив у душах тремтливі купи гірких великокрилих цвіркунів.

Ще діти пахнуть вологим росяним бузком,
і повня обпікає їм вуста розтулені,
шукаючи у сонних ротиках маленьких місяців.

Іще весна зеленогруда розхитує туди й сюди


черемху, заглиблену у власне квітування,
що напинає білі нитки для куполів іскристої зими.

Іще моря ввіходять у жінок,

лишаючи ледь-ледь примітні сліди на тілі.

Ще сутеніє запах хвої


і розтріскується шишками,
ще із сердець загиблих моряків
утворюються поклади срібла.

А дерево твоє, і птах на ньому,


а сонце у вікні і чорнобривці при порозі,
душа і скрижаніле чоло
нараз небесними
постали!

Ще осока сичить шорсткими язиками


і в сутіні прозорих пальців
дівчат у сукнях із дощів
розпукуються хмарні горицвіти.

В лугах спалахують бусли і знову гаснуть,


настурції від спеки глухнуть,
і вибухають із землі дерева світляні.

Це час заграв дзеркальних. Роздмухується полум'яно


дедалі збільшуваний білоликий птах,
і довге пір'я опадає на дороги,
обтяжене насінням теплих своїх яблук.

Прислухайсь, Господи, на цих рівнинах жовтих


нечутно плачуть полохливі і здрібнілі,
з тілами, що набралися землею,
твої стада.

Душа уже ніколи не вбереться


ні в листя, яке дерева скинули, —
сліди їх безнадійних сходжень в небо;
ні в іскри, що, сплітаючись рухливо

у височенні хмільні храми,







стремлять безсонно вгору;

ні в сновидіння, в яких нема де сісти птахам,


і тільки легшають вони й кричать чимраз пустельніше.

Немає тут оселі для душі —

не буде і старої хати,

обжитої до кожної піщинки,

в якій на шибах ще помітний

пилок метеликових крил

тих, хто стискався тут навколо свого серця

од вітрів лапатих

та у вікна безнадійно бився.

Як тіло винесуть,

усе спрозоріє разом із садом

і клямки у дверях вже не намацає ніхто.

Полопалися бруньки мармуру —

обвалюється глина у поминальні чарки, налляті тишею.

Вже сонце розчинилося усе в крові
і темрява наринула іззовні та із серця.

Скінчилося життя стеблисте —


націлилися журавлі обвуглені
в далеку й безповоротну путь.

Земля оця трилика. Червоні і ліси, і села,

вітри червоні і отари перекотипольні — усі вони в скорботі.

Найпершого світанку світло-кров,

що несподівано заглянула і в нас

та корені пустила у тілах,

зв'язавши нас навіки із землею:

дивись — он урвище ще й нині кровоточить.

Земля оця трилика. Легка і осяйна, немов кульбаба,
вона незмінно висівається в світи,
вона нестримно меншає,
а десь у білих і святих галактиках,

У досі непобачених сузір'ях і недосяжних,


і на відстані руки

вже проростають перші сурми наших мінералів.

Прозоре сонце пускає у луги

нескінченні смутноокі табуни зі світла й воску,

і тиха, тиха така земля,

неначе соколиновидий час,






що довго гніздувався на гіллі власного скелета,
покинув усі оселі й дні, —
а хто розкриє нині жінку —
побачить небо всередині
і вже не вернеться із чистоти польоту.

Земля оця трилика й чорна.

Не викопати в ній криниць, —
щоразу натикнешся на льодові вуста.

Хай сьози, наче птахи,

в'ють гнізда у пісках, вишиваних хрестами,
аж поки не стечуться в ріки
і змиють усю землю, та видно стане, що вона —
із сяйва.

Ми сяйво бачимо навкруг людини,

навколо дерева, навколо звіра, але воно — ще непромінне.
Ми всі народжуємося утому сяйві,
ціле життя навколо себе носимо
і відходимо з ним.

І от життя скінчилось, так нежданно,


як сонячне затемнення в душі дитини.

Все яскравіше й виразніше проступають зорі


з глибин схолонулого тіла.

Жінки стемнілі — як світила згаслі.

В серцях людей — пустельні піщані рівнини.

Ліси утопкують у землю сонце


і риють нори втечі крізь коріння.

Визміюється із землі


блискучолуский барвін із синім ротом.

У полиновім горлі осені

кубляться дими, і відчай прорізує своє проміння
до всіх живих і мертвих.

Прощання час — мить оніміння трав,


мить омертвіння вин і оземління вуст.

А потім — наступає безвихідне мовчання.

Жінки спускають долу довженні темні крила —
аби не допустити на край життя
ні хижих квітів,




ні відчаю гіркотою здощівлених людей.

Хай буде тільки тиша — назавжди, навіки.

Вінки ці - на мовчання, ці сльози — на мовчання,

Примерзлі оси втупились у глиб землі,


ряст самовладно населяє хати,

посліпли бруньки, і зчорніли від того ліси,

і полягли ліси — не встануть,

лелеки у полях розсипалися снігом і зойками.

Прощання навічне і суцільне,

закличний помах руки того, хто відійшов,

і рани світла.

Коли земля дозріє,

із кожної могили сяйнуть дитинні промені,
безмежно — із одної,
а поки — хай буде тиша.


Світлана Короненко

Як хвиля кіс повз поцілунок, як
засліплені свічею вікна проти
свічі на тлі вікна — отак рука
воскресне проти вікон і собою
затулить зорі, квітами сухими
шерхнувши... Найтремтячіша із зір
відділиться повільно від параду
і на однім крилятку попливе,
аби згоріти...

Батожна епоха двох несповідимих імен,


де горлом не взяти, де душі високі, як храми,
застигли в мовчанні і невідворотну печаль
сповідують в дивному місті із іменем левів.

І очі вологі і карі, як шкіра дерев,

під снігом прощальним, і мокрим, і темним крізь смугу
мойого волосся (о, аве Марія?), як плач
під темним костьолом, де пахне бузком і печаллю,
подивляться в очі Мадонни...

...аби згоріти у волоссі жінки,


яка на котрійсь із планет живе
і так космічно плаче коло вікон,
коли вмирають зорі і летять
з одним крилятком, а земля їх ловить
у пелену блакитну, щоб вони
не боляче упали...

...подивляться в очі Мадонни, і сніг,


будинки готичні над містом мерщій заховавши,

(о, аве Марія?) розтане під ранок, і ці


золочені пальчики висвітлить, і крізь костьоли
уже непритомний і чистий, як плач, попливе,
бо ж то і не ніжність, коли це волосся спадає
безбожно-навскісно і мужньо боронить слова,

що так неозвучно плачуть і плачуть над нами






у дивному місті із іменем левів чи Льва,

де леви виходять невимушено-граціозно,

як графи, на сходи, і гриви їм срібно течуть
на білі сніги і не тануть, і готика довго
струмує до неба — Латинський собор, як свіча,
яку запалили і подиху дуже бояться,
бо навіть собори невічні: долонька, як щит,
напівнепритомно борониться а чи боронить
від чогось страшного це щемне світіння свічі
під всіми снігами, де навіть органа не чути,
де жінці блакитній у чорному сниться поет,
де свічка, як ніч чи як очі, волога...

...не боляче упали, і зникать


із небозводу починає срібло
під старовинний золотий орган,
що вперше незбагненно обізвався
у цій оселі, де колись жона
крізь зоряне обложне опадання
ледь осміхнеться в галактичну ніч,
щось осягнувши...




***

... А найчорніший із усіх котів


уполював руду печальну мишу
між двох лозин і довго посміхавсь
у теплі вуса, що, мовляв, ця миша —
лише початок, і її душа —
це тільки квітка, котру тре’ у вазу
поставити під ранок, і кришталь
її красу одразу віддзеркалить.

А найчорніший із усіх котів,


заходячи на тихих-тихих лапах,
дивитиметься у прозоре скло,
розлігшись біля вази й біля миші,
немов таких рудих і злих мишей
йому ловить не вперше й не востаннє,
щоб у прозорий зляканий кришталь
їх теплі й полохливі душі ставить.




Олег Лишега

ПІСНЯ 551

Поки не пізно — бийся головою об лід!
Поки не темно — бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся —

Ти побачиш прекрасний світі

Короп — той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно —

Та короп і служить для того,

Щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше...


Але ж ти людина — тебе не впіймає ніхто.

Коропи — ті не такі.

Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, —

Вони віддаляються в протилежний бік —

Бач, наше століття давно поспішає вслід? —
Торкається плавником як рукою їхніх плавників

І втікає... ти покинутий? — але ж ти людина —

Не відчаюйся — ти проб'єшся.

Поки не пізно — бийся головою об лід!



  1. прекрасний неозорий засніжений світ...




ПІСНЯ 212

Так багато суперзірок, порослих очеретом...

Десь там Том Джонс

Співає про зелену-зелену траву...

В таку ніч місячними борами
Водять хороводи опеньки,

Притрушені цинамоном...

Як би я хотів пуститись знову
Тим Чумацьким Шляхом назад,

Поорати ще теплий пил...

В таку ніч

Відкриваються найбільші оперні театри —


Для тих, хто в морі, для тих, хто не спить
Елла Фітцджеральд
Мажеться глиною голубою —

Ми не пропадем у цьому світі! —

Ніколи, ніколи не сумуватиму —

Зовсім як дерево низенько над водою...






ПІСНЯ 352

Коли вам так завагалось погрітись,

Коли вам так хочеться перекинутись хоч словом,
Коли вам так хочеться хоч крихту тепла —

То не йдіть до дерев — там вас не зрозуміють,

Хоч архітектура в них просто космічна

І з комина в'ється прозорий димок...

Не йдіть у ці гори хмарочосів —

З тисячного поверху

На вас можуть висипати жар...

Коли вже вам так не терпиться за теплом.

То йдіть на завіяний снігом город.

Там скраю стоїть самотня хата хрону...

...А ось і вбога хата хрону...

Світиться? — світиться... він завжди дома —


Стукайте до хати хрону, стукайте до цієї хати...
Стукайте — і вам відчинять...




ПІСНЯ 822

Перший: Справжній тобі гербарій —

Гроші на деревах ! —

Ідеш і зриваєш, і сієш по снігу...

Та не такий там уже й мед,

Скажіть мені:

А коли на кожному дереві
Сидить по кілька ворон в інеї —

Хіба ж це гербарій?

А словник безсилий...

Другий: Шапки нема,

Кожуха нема — хіба це зима?

Третій: А я написав там оду латинською мовою,

Починається так: “Донесення“ — дві крапки
"Нарешті" — знак оклику —

“Ріка прийняла кригу" — знак оклику,

А може, й кома —

“Дала поцілувати рученьку свою".

Другий: Що не кажіть, а в наш час

Просто неможливо без латини —

А хто з нас знає,

Як, наприклад, по їхньому "плакуча верба“?


Перший: Ох, дай боже пережити цюю зиму.


черепаха

Нюхом я чув — десь тут має бути гриб!


Дуб, мох, волого - десь тут...

Я відійшов кілька кроків убік і рвучко обернувся —
Маневр, щоб не встиг заховатись у траві...

За кушем хтось принишкнув.

Я опустив голову, знов пішов ніби далі.

Але все ближче, ближче... ні, то не дубовий лист...

Не камінь... якась бронзова посудина?..

На високо збитій моховій подушці.

Якраз, де впало сонце, розкинувши лапи.

Лежала черепаха.

Може, чиясь?.. ніде нікого... справді, дика...

Якось ще малим раз бачив у Запоріжжі,

В гнилій затоці...

А ця тут, у витоптаному лісі...

Я взяв на руки —

Ніжний панцир такий прохолодний...

Кістяна пластина, але жива...


я би тримав таку ношу вічно,

Аби ти тільки казала, куди тебе нести...

Кістка бліднувата, вичовгана як долоня —

Мабуть же, там вирізьблені лінія любові,

І дорога, і смерть...

Я опустив її знов на мох


І, не оглянувшись, пішов.

...Кілька днів по тролейбусах, в метро


На правій долоні відчував її прохолоду —

А робота для рук завжди знайдеться —

Пиляти, стругати, місити глину...

Мене знов потягнуло до лісу,

Але, проблукавши день,
Так і не знайшов тої місцини.

При дорозі в сутінках маячів мурашник.

Я присів навпочіпки
І низько нахилив над ним лице...

Бистрі методичні мурашки, здавалось,

Тягали в нору під землею гострі цвяхи...

І раптом моя права долоня

Ніби зовсім окремо від руки впала між них...






Я не міг її підняти, чужу, і вона там заклякла,
Обліплена залізними кристалами,

Покірна, груба, неповоротка,

Далеко від мого обличчя із заплющеними очима...
А бачите, таки не просто прокусити
Мою волячу шкуру...

Як з глибокого колодязя, потроху запульсувала


Жилами комашина отрута...

Кусайте, кусайте, я стерплю...

...Ранком, прокинувшись,
одразу обдивився долоню —

Бліда, мляво натягнута шкіра,

З'їдена милом і роботою...

А може, то приснилось, що вона тримала на собі,


Як на моховій подушці,

Покраплену листям і сонцем істоту...

Але нащо тоді вчора кинув її в ту озлоблену нору
Поміж мурашок?..




ПІВЕНЬ

Я замісив його з пінки, з вершків,

Що відстоялись на дні ями з дощівкою —

А як же? — він мав бути пишний.



Аби піяв зі своєї утроби, як з ями під урвищем,
Могутній — в нього можна було
Засипати мішок зерна...

І одне око, розкинуте у світ, волало:



  • Як ви ще спите? довкола повно вовків!
    Недавно приручені собаки

Об'їлись кістками вепра!
Вже недалеко й до вас!
Я брав його на руки і гладив:

  • Любий, не треба... так... заспокійся...

Ти вже мені рідний...

Батько теж мене щодень повчає:



  • Дивись на глек і повторюй за мною:
    Доцільність. Повнота. Надійність.

Знов повтори — зранку і ввечері —

Може, колись будеш людиною...

...А в друге, заплющене око, я нашіптував:


  • Любий, скоро вогонь... ти готовий?
    Обсмалиться, звуглиться гребінь...

Кліпни заплилим оком —

Хіба вже ти так перейнявся


Роллю гладущика зі смальцем? —

Чуєш, вогонь... ти згориш, згориш


І за все життя так і не запієш!...

...І коли він підсох, скінчилося літо.

З батьком викопали яму, вмостили півня,
Привалили дровами, підпалили
І стали недалеко копати картоплю,

З кожним помахом сапки нижче до землі.

Хоч спиною відчував, що і йому не легше...

І, може, кожне око в розпеченій ямі


Давно скипіло сльозою...

Було темно, я вже не бачив картоплі


І розтинав її кривою сапкою навпіл,

Радіючи, що не босу ногу...






...І коли бабахнуло за спиною
І город засипало жаром, я вже все знав...
Доцільність... повнота... ти, тату, казав правду...

...Я думав, колись він буде повний.

І приробив до шиї масивне вухо,

Адже він півень, непевний, збаламучений,

І коли тримати на грудях, чого доброго,

Може дзьобом проламати череп...

Але він став інакшим —

Дитина могла підняти одним пальцем


Тонкий задимлений тулуб без голови, без крил,

І лише трохи видовжена опуклість


Вказувала на хвіст могутнього колись птаха...

А там, де мала початись шия,

Потріскана форма гинула в дикому співі
З ями, засипаної осколками і попелом...


Ігор Маленький

уберусь я вояком всохлого за дідом саду
на коня укладу сідельцем хустину чорну невбирану
червоними ружами наплакану бабою Михайліною
з весільного рання поперед довгим вечором вдовиним

у гриву заплету гіллячку трепети на вірність


на плече косу вербову як шабельку на воді свячену
на голову шолома з листя сливки спасівочки
полотнищем білого диму в оба кулаки
Ім'я мого батька —

Мирослав...

ступить кінь мій грудьми в дорогу
скине гривою на хвіртку
як на чепіги що рук зчекалися

побредемо двома воликами червоними


понад ріку оболонню
аби цілину звернути селом
як плугом на каменяччі спаленим

ой не ступи коню в малу ямку


за межею останньої хати...




З ДИТЯЧОГО

Місяць злодійкуватий і, як прутик, худющий


ніяк не хотів забиратися з темного подвір'я,
шурхаючи по мокрому щебеню мокрими черевиками
на тоненьких козячих ногах, що рипіли в колінах,
ніби два переплетені стовбури старої сливки...

Тулився до ліщинового тину, як підсліпуватий злодій,


що прийшов відкрадати своє до сварливого сусіда,
хихикаючи рідкими зубами до цигарки в кулаці,
дотупцявся до вікна і почав краяти шибку,
ніби різав сухий хліб щербатим серпом...

Потому постояв серед хати, впустивши рукави до підлоги,


пошморгав носом над подушками і, тихо рипнувши дверима,
пішов хлипати по дорозі попід темними парканами,
як здитинілий старий чарівник, якого сполохала курка,
що закудахкала на бантах голосом старої баби...




ЛИСТОПАД 1943-ГО

...Вона була доброю відьмою,


знала, як зілля варити
і від пристріту, й щоб смерть не брала,

вміла дурити німців і затуляла Мироська білим осиковим

листям,

доки він краяв ковбасу і по слизькій черепиці йшов



до осики і нюхав...

Потім прикопував у листі

і йшов розганяти корів з кислим лицем і животом на хребті,

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка