Ми помрем не в Парижі



Сторінка3/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6

і допроваджував відьму аж до самого двору,

де вже четвертий день хліба йому не дають,

хоч молоко збирають і не годують, як він, двоє сестер

і маму зовсім слабу...

і не тікають із лісу по шелескому листі,

вдвоє зігнувшись під хмизом, що не затримає кулі,

як не відхилить її відьма зі свого вікна...

Та як упіймають її з цілим полумиском сиру коло

старої криниці,
де вона сина ховала і берегла молоко,

то лиш Миросько буде довго з вікна дивитись,


як набрякає кров'ю білий солодкий сніг,
як до криниці прийде старий кутковецький чортяка,
витягне їй із грудей чотири засльозені кулі
й, кинувши їх у криницю, сина на місяць візьме...
а Катерину підійме і занесе до хати,

щоб за годину проплакалась


і віддавалась йому на подушках, що пахнуть
зіллям і мокрим снігом...




ІЗ ЦИКЛУ "ТЕРНОВЕ ПОЛЕ"

7

Недалеко від старої тюрми обвалився посеред вулиці асфальт,


і три дні люди у куфайках і шахтарських кашкетах з ліхтарями
лазили у ту яму і піднімали із підземелля автокранами
в'язанки людських кістяків, що туго були стягнуті колючим

дротом


і не розпадалися, коли їх складали у бортові машини...

А хлопцям з вулиці Танцорова веселіше стало жити,


бо прислідили вони, що відтоді по вулицях старих кварталів
почала тихо ходити довга і незграбна машина,

набита цеглою і, напевно,


досить тяжка, бо так обережно переставляла колеса, ніби йшла
по льоду, уже зализаному сонцем і їдкою водою, —
і люди з тої машини з якоюсь нездоровою обережністю
намагалися не показати, що воліють іти слідом за машиною,
вибираючи дорогу попід стіни і перекликаючись, ніби в тумані,
бо їм треба було лазити по старих підвалах, вистукуючи стіни

молотками,

і, знаходячи часом муровані перестінки входів у підземелля,

валити їх

і всередину іти, не вертаючись довго... і знову їх замуровувати
глибокими стінами у три цегли,
на світло виходячи

з поглядами землистими і в'ялими, ніби справді вони шукають


той підземний хід, що вів зі старого міста за озеро десь

і виходив

у дуплі старезного дуба, що давно згорів і в землю запався
а вода розмила і залила усі порожнини під озером...




11

Озеро тут, відколи себе пам'ятають люди


І загати вміють робити з повалених дерев,
присипаних камінням і землею...

Тільки коли запалили вороги

старе городище Сопільче,

а людей порізали і розігнали,

озера, напевно, не було,

бо димом низьким позаростали поля...

І довго не наважувався ніхто
тут замок будувати.

І озеро заливати.

і гармати ставити на стінах.

бо гармаші ночами мусіли не спати.

а шептатися і палити з гармат по воді,

видивляючись, як виносить ріка порожнього човна

і помалу веде під замкову стіну,

ніби хтось навіки заклявся

древню вість донести

городянам...






Іван Малкович

НАПУЧУВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,

покликана захищати своїми долоньками


крихітну свічечку букви "ї",

а також,


витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви "є",

що зрізаний з неба


разом із ниточкою.

Бо кажуть, дитино,


що мова наша — солов’їна.

Правильно кажуть.

Але затям собі,
що колись

можуть настати і такі часи,


коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший соловейко.

Тому не можна покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.


ВШАНУВАННЯ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Жаль ся, Боже України...

Іван Мазепа.

Сплять птахолови край діброви,


ось-ось устануть косарі
і кобзарі, і пазурі:
задумано великі лови...

Наш бідний Боже України,


чи ти збайдужів, а чи спиш,
чи між богами ти, як миш.
тремтиш залякано й мовчиш,
що весь твій люд нечистим стіни
мурує, здурений... Дивись,
та сам собі тепер молись.

Нас — лисий Фауст взяв до спілки:


й по нині у ясну майбуть
з його скаженої пробірки
гомункули червоні пруть,
а ліра — тужить гопака
і глухне від чужої лайки
із уст онука (балалайки
бадьоро порскнуть "Чумака“)...

І ніч, і жах, димить волосся,


і раптом голос — божий спів:

  • Душе моя. не змалоросся...

Душе моя, не змалоросся! —
так плакав Бог вкраїнських днів,
так плакав я, так плакав хтось —
і все пітьмою пойнялося...

І полювання почалось.


КРАЇНА СОНЦЯ

Убивця знахарює під місточком,


безокий стереже серця й корони,
банкір складає вірші про листочки,
поет громаді шиє панталони;

повії, співаки і футболісти


сидять на троні; мулярка дебела
на ковзанах фігурно чеше твісти...

В дуплі регоче буйний Кампанелла.




ЗОЛОТИЙ ЛАНЦЮГ

Я ж не люблю її


З надмірної любови.

І. Франко.

Іван:

Золотий мій ланцюг чи, як мовлять, хребет


дуже гнеться в мене... ба й всенька моя родина
скоцюрблена ходить, а глянеш, бува, вперед —
гнеться хребтами геть вся Україна.

Коваль:


Може, які хрящики зам'які стали
чи зносився рід, чи, може, заспали?

І в а н:

Ні, пане ковалю, це трохи не так:


це наче є в душі якась ключка,
що, мов гілку черешні, пригинає карк
перед дужчим і злішим... Отака приключка.

Мо', зарадите чимось, пане ковалю?



Коваль:

Тут, пане Йване, одна рада — на палю.

І в а н:

На кралю?!

Коваль:

На палю!


І в а н:

Як то — "на палю”?

Коваль:

А гузнами, гузнами, любий другарю...


Кажу ж бо — паля, вона як ніхто

хребти випростує. Після неї гнуться






Але нам тра’ таку — аж під небо, щоб то
всім стало місця, бо ще й за палю поб'ються

І в а н:


?!!, ???, ...

Коваль:


Іншого ліку нема, небоже, —
нашому роду лиш паля поможе.




ПІСЕНЬКА ПРО ЧЕРЕШНЮ

На черешні, що зрубана


й спалена давно,
малий хлопчик до стовбура
прихилив чоло.

Якщо добре придивиться —


можете уздріть
на сорочці проти серця
черешеньки слід.

Сорочечка білесенька,


а личко — як без:
не бий, мамо, телесика —
цей слід відпереш.

Не бий, мамо, бо уранці


за тринадцять літ
ще раз буде на кошульці
від кісточки слід.

Ой, та кісточка просвердлить


сорочку тонку,
ввійде вона у серденько,
як в черешеньку...

Хтось там сивий до стовбура


притулить чоло,
до черешні, що зрубана
й спалена давно.




ТІЛЬКИ СПОГАД
В і н:

  • Було це так давно, що й родимок на тілі
    я вже би не згадав: сузір'я їх сумні

ще й світяться немов, та вже десь відлетіли,
і їх розташувань не відтворить мені.

Вона:


  • Було б тобі в ті дні, печальний кароок,
    не ружі нетривкі, не вірші дарувати,

а в тиші затяжній скидати ланцюжок
і родимки мої губами рахувати...


Тарас Мельничук

***

а лід зелений


як у мене очі

ще й вода пішла

зверху зелена

і - дзеркало


ідуть по березі дерева
ідуть по березі люди
хмари ідуть по парі
тільки небо само

я подумав це батьківщина


й пішов на дно




***

тихо скавулять кімнати

на гратах
горицвіт зірок у синьому горщику
несе янголам борщику

а година хоче спати

звари мені вкраіноньку мати
зрубай мені голівоньку кате




***

з якихось пір

я люблю ногами копати
це не корова мене навчила

що вибивала мамі з рук


дійницю
не дєдів кінь
що так любив
давати прочитати
хлопцям копито
це ні

це зовсім інше


кінь грається
коли б'є

і корова завиграшки

б'є

щоб я пас її


не за молоко
а за так
а це інше

кажу вам: це інше


це отак:
ідеш — кіт — копнув
ідеш — вівця — копнув

ідеш — богородиця — копнув

ідеш — вухате сонце —

бац


(марш у лопухи)
за сонцем — колорадський жук —
бац — нема
за жуком снігурка —
бац_— убив

ще й опудало зробив






людина — бац — убив
ще й барабан зробив
а як уже всіх переб'єш —
розбігаєшся
і себе в черево

в пах —


бах-бах

в купу очей


в спину вух —
бух-бух
а потім виходиш

крізь вікно на дорогу —

і не видно жодного німця




***

рухаюсь мало


наче риба в акваріумі
але я не риба
а мені кажуть

ти риба


і якщо ти не в акваріумі
то значить ти в морі

І я вже схильний думати


що це саме так
я риба
я в морі

у вільному морі


якщо не зважати
на маленьку дрібничку —
гачок у губі

але мене переконують


неправда
ти риба
ти в морі
ти вільна риба
у вільному морі
не віриш

помацай себе за губу


помацав а й справді
гачка нема

і радісно стало мені


аж покотилися сльози:
я риба
я в морі
вільна риба
у вільному морі

на цементній підлозі






***

вчуся в таборі


грати на бандурі
бо думаю собі
поки я в таборі
то хай хоч навчуся
грати на бандурі

і вчуся вчуся


а то у мене

нічого не виходить:

струни з-під пальців
тікають на Україну


Ірина Мироненко

***

Але ж це вишивання по білому білим,


але ж це ночування чутке при рушниці
об'єдналось природно в одне чоловікове діло
так правічно і мудро, як стигнуть у горах чорниці.

Але ж це вишивання по білому чорним,


але ж це ночування чутке при пістолі
беззахисно і гордо, неначе ожини в горах,
на сльозах і піснях у жіночій об'єднаній долі.

Як обом їм самотньо оті вишиванки носились!


Ночували морози у їхніх слідах і кишенях.

Біла нитка — до тіла, чорна нитка — до тіла,


аж поки не збіліли волоссям, зчорніли душею.

їх самотність ховала, мов річку — старезна бруківка


Він ходив на ведмедя, вона до потоку ходила.

І минало життя, наче з рани смертельної цівка —


просто більшало вишивки, пісні і меншало тіла.

І коли вже у зморшках навіки запали хвоїнки,


вишиванки залишені рідність свою зрозуміли,
бо уже не могли повторити плечей чоловіка і жінки
Залишилася пісня душею і тілом.


Петро Мідянка

***

Пучки закарпатців — червоні від полуниць,

Пучки закарпатців — червоні від помідорів,
Пучки закарпатців — червоні від барви на пряжу,
Пучки закарпатців — червоні від цегли...

В закарпатців — дюралеві заборола,

В закарпатців — дзеркальні особняки,

В закарпатців — колоритні картини...

Оригінал "Скорботи" Манайла аж цілих 2000!
(Плітки!)

А де ж діти колишню скорботу?!

На музейних бокорах пустити по руслу сухому?!
У гражду музейну її закопати?!

Збутися в Пешті чи, може, у Пожоні?!

Душа закарпатців — це Тиса у повінь,

Душа закарпатців — полонини напровесні,

Душа закарпатців — це розкотиста пісня
З Бач-Бодрога, Срими, Угочі і Берега
Й зашкарублі, тугі давньоруські слова,

Котрі днесь вимовляєш без стиду і страху...






ДОЛИНЯНКА НА РИНКУ
(За однією монотипією)

Твоя вогняна запаска


Обвилася довкруж стану,

Наче змія-спокусителька, що


Обвивала колись райське дерево.

Ти їла плід грушки згниличений


Разом із бурим насіннячком —

Це на ринку, у Солотвині.

І твоє невиразне лице
Розпливлось у світанковому мареві,

Як рожева округлість


Сходу сонця над горами...

Когут хотів піяти протяжно,

Але спритна перекупка
(Вона ще там мешкала зовсім недавно)
Розв'язала на півневі нитяну шворочку,
Що залишалася з тої пори,

Коли ткала запаску, мабуть,

Ще на віно.

Потому та шворка — на ногах


У небіжчика.

Її звідти вкрала: сподівалась на щастя.

І ось вона в тебе...

Отак і стоїш за шворкою німо:

Чужі півні б'ються
В курниках, горлопанять!




ПАСТІВНИЦЬКЕ

Бики ремигали,

Ягнята і кози
Цупким колом
Скотаря

Обступили, лементували.

Гачі того скотаря
Тримав вовняний очкур,

Він міг коли-небудь

Урватися, але очкур був червоним,

І жодні недобрі очі


Не чіпали ні кіз, ні бичків...

Очі того пастуха були місячні.

Ні!

Одне око місячне —



Народжувало ніч,

Друге око сонячне —

Народжувало день.

Але коли очкур на гачах тріщав —


Скотар котився по росяній паші
У моцнім обтисненні
Череса з пряжками.

Коли упирі раду радили поночі,


Худобинка вся спала...

Але стрижка привела на світ


Сивасту ягничку,

Аби тішився хлопчик,

Загортав И петеком-гунею,

А вуєчко зранку її пустить до мами,


А поки що ніч.

Роса в травах морозяна,

Над горами

Звізди й босоркані на зборищі...






ТРАВНЕВА ВАРІАЦІЯ З ХРУЩАМИ

Хрущі травневі! Ваш тепер політ


у цій долині, у блакитній димці...
їсте вишневе листя, тішить цвіт,

А хтось затявся: шкідники, ординці!


Як солодко клекоче з нір вода:

З водою разом се тремке гудіння.

І сяють по заквітчаних садах
їх крильця — перламутрові одіння.

Ми прагнули цих райдужних створінь,


Мов паростків бузку і жимолості,

Від льоту їх, надривчастих гудінь


Поля були зелені — стоголосі.

Ці піруети! Цей короткий вік


І вражений оркестриком погонич...

В тій музиці сьогодні як живі —

Тарас Шевченко, молодий Антонич!
Хрущі затихнуть трішечки на мить,
Коли прилине в діл гримуча плова.

Хто з комашок хребти перелетить


І вдариться в камінні мури Львова?
Мине "гоппляци", крутячись в дощі,

Не знаючи про забуття осінні...

Та травень наш! Ще й як гудуть хрущі,
Народжені по всенькій Україні!




ІРОНІЧНЕ

Загорнуті троянди в целофан,

Шматок кашне з-під кожуха старого.

Се не поеті Істерик і профан!

Минайте. Пріч. "Сахайтеся від нього!" —
Кричали стрічні згарячу, в серцях,

Всі розпавичені, в містечку добре знані.


Поет вростав у землю. Наче цвях,

З землі стирчав. І був він — рана в рані.


Але ж ніколи не стидався ран,

Хоча йому й далеко до атланта.

І після всіх невиспаних зітхань
Згинавсь, немов од сліз тяжких троянда.

Переламався? Випроставсь назад!


Поніс у невідь випещені квіти.

Жінки собі хихикали: “Вар'ят!


Не знав же бог куди його подіти..."


Віктор Могильний

БЕРЕСТЕЧКО

Чи ж наша дзвіничка
вбралася до свята? —
чотири разочки
чудо-диво коралів.

Чотири разочки


на чотири стріли —
злітайтеся, чорні круки,
від усієї України.

Від усієї України,


ще й Дикого Поля...

Ступайте, нозі, в колюче терня,


ступайте босі.




ЯБЛУКО

Злітайтесь, простокрилі птиці,


на тополиний клич легенди,
блакитний вершник воду п'є
під малиновою зорею.

Блакитний вершник воду п'є,


зімкнувши звільна час і відстань,
і наші голови зорять крізь вічну ніч,
на ратищах піднесені над містом.

І наші голови зорять крізь вічну ніч,


і зорі падають, і падають каштани,
і хлопці зграбно крають яблуко на тричі,
залюблені в оцю країну до нестями.




ОСІНЬ

Як ти прийшла по золотих шовках,


розквітнув мох на дикому камені.

А тепер вже осінь,


і я вилущив твої перса
в гірку пригірщ.

Щоб цілому світові щебетали,


як ти прийшла по золотих шовках.


Аттила Могильний
БІТЛЗ

Коли звучить ця музика ліверпульців


і моя долоня лягає тобі на груди,
я бачу, як прокидається пристрасть у твоїх очах,
і розумію,

що ця музика розповідає про те,


як вранці оживає місто
і як ми виходимо на роботу,
коли з каштанів летять краплі води
і, прощаючись,
в моїх обіймах

ти говориш мені про кохання,


хоча напевно

ми вже ніколи не побачимо одне одного.

Моє місто дало мені тебе,
і вранці ти зникаєш у його шумові,
тільки на прощання

спалахує на вістрі твоє поплутане волосся


і одяг обвиває твоє тіло,
яке належить уже не мені,
а цій пекучій і спраглій музиці ліверпульців.




Костянтин Москалець

ІЗ ЦИКЛУ "ВІСІМ ТЬМЯНИХ СОНЕТІВ“

III. ЄВХАРИСТІЯ

Сто гіацинтів хоробрих вирушають до вічного міста,


закутавшись у блиск і пил,
у пошарпані плащаниці з чужого плеча,
грудку землі взявши, грудку землі.

Сто гіацинтів, обминаючи вовчі ями,


сторожко нюхаючи безшум, хвалу і хулу,
ретельно витираючи за собою тіні сутулі,
ідуть, пахнуть милом, повторюють ім'я Рема.

По дорозі тій, трудній і невечірній,


зустрічається кінь з копитами, стертими вщент;
хто повторить вовчиці виття,

змушеної спостерігати зі своєї прозорої ями,


як один по одному заходять відважні квіти
до пащі блакитної, вперто повторюючи Ромула ім'я?




  1. АПОКАЛІПСИС

Потай зривається листя — канони велять, —
кривди у тому не бачить, ні свята;
ти не повернешся — біле, вогнисте, вузлисте,
ти не пригорнешся. Падають зерна. Канон.

Дай мені шибку, туманна і зимна князівно,


наймані гратимуть гірше, хай грають свої,
хай у кімнаті знайдеться остання пташина —
я попрощаюся з нею. Вона полетить.

Ви голосніше, білі священики, ви голосніше,


юж дотлівають маєтки, лиш шибка оця
в пальцях князівни ніжнішає вищістю

слів, із якими туманна та зимна до мене іде:


"Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне,
знову Ірейко святий у копиці складе".




  1. ФУГА БАРОККО

Взяти в ліву долоню юних сліз барокко,
взяти в праву долоню тендітну дівчину,
взяти в стиглу долоню дрібних доріг,
взяти в смарагдову долоню друга-Бога.

Взяти в бідну долоню темних руж барокко,


взяти в багату долоню світлих ножів,
взяти в сьому долоню злотих криниць,
взяти в чисту долоню мертвих міст барокко.

Взяти в зрячу долоню зів’ялу, як чара, сіль барокко,


взяти в сліпу долоню глибокий, мов колиска, хліб барокко,
взяти в святу долоню ранню пташку барокко.

Взяти в грішну долоню пташку і хліб, сіль і місто,


криницю і ніж, ружу, і бога, й дорогу, дівчину і сльозу, —
випустити їх на спраглу, зайву волю.




ІЗ ЦИКЛУ "ДУМИ"

VIII


Україно, земле непізнана, шибко, до котрої
вічногарячим чолом дотуляюся: каюся —
я на папір переношу ім'я твоє зболене,
дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки
пропоную перехожим, а хто з них вартує того,
щоб смутну хворобу оцю — батьківщину —
у груди прийняти, до того прийняти, аби
лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити...

Може, ти скажеш: "Боплан був так само чужий,


а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг
на вічноплиннім камінні паперу закарбувати".

Так, але жодна вдова не змальована там,


а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність
в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно

змальованих мап.

А скількох він сиріт — хоча б крапкою
кожен десяток — позначив? А кобзарів?

Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,


що як труни — на тлін розраховані;
я кожен слід тогочасних орлів і лелек
у нечіпанім лоні квітучого неба
зобразити хочу і кожну сьозу в позолочених
рамах поставити в залах Олеського замку,
кожну сльозу, що як відбитки пальців,
котрі наругу і благо приносили
Роксоланії... А коні, що жодного разу
за чотири століття не спали?

А чайки козацькі, а хлюпіт води


попід веслами з щирого золота?

А дзвони, в залізному тілі яких


карбували вірші? Серця породіль,
живими закопаних ляхами в землю
так не били, як дзвони ті з віршами.

Врешті що тут казати! Поглянь,

Де ми знаходимось — ти

погодишся: тільки хоробрий і чесний народ

міг опинитися тут.


Володимир Назаренко
ЖИТТЯ

Спускаєшся по драбинці на землю.


Кладеш на опалене виноградне листя
молоток і цвяхи.

Виходиш на вулицю поза двір:


ось вона, довга-довга дорога...
Вертаєшся зі слізьми
щастя в очах,

обережно шорсткою долонею


торкаєш чола принишклих дітей.

І потім,


лежачи на широкому ліжку,
чуєш з напівпритомності,
як хтось промовляє
даленіючим голосом
в кімнаті, засипаній снігом:

...у віданні... і в невіданні...

...наче по суші мандруючи...

...по безодні стопами...






Віктор Неборак


***

Вона піднімається, як голова,


відрубана голова волоцюги,
вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА.

Над юрмищем площі нависло навкіс
її всевидюще летюче барокко,
кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА.

Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнули з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові.

Та зішкребе слід іржавий з чола


ПРИВИД

ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!


Жереш мелодрами телевізійні —
ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з "Оркестру” Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай — не сховатись ніде —
площа приходить у схови, площаі
Бруківку темну свято полоще,
і в небеса Ренесансу гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
ЯГОЛО ВАЛІ ТАЮЧА
ЯГО ЛОВАЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ

ЧАГОЛО... Ю... АЯ... АО... А... 0...






ЛІТАЮЧА ГОЛОВА. ВИРОБНИЧИЙ АВТОПОРТРЕТ

...А голову літаючу монтують за подобою моєю в шахті.

Бригада упирів у комбінезонах тарабанить триметровий ніс.

У ніздрях — фейєрверки і дроти, і серпантин, два гучномовці

зяють вниз —

мій ніс масивний, хлопський, ніс монументальний — де там

різній шляхті...

В каркас триповерховий сектор управління опускають краном,


а мозок перетворено на важелі, педалі і кермо.

Чоло моє — напнутий алюміній — варять металісти, трохи

вниз дамо —

повіки там ладують і під'єднують електрику очам-екранам.

Ще кілька слів про рот — дияволів десяток пре щелепу,
розлізся в ній слимак-гігант, брехун бундючний, єго мосць —

язик,


його чатують зуби і ні разу не пломбовані, язик, як сплячий

бик,


дві анаконди стулені його ховають, щоб не втрафив у халепу.

Ось вуха припасовують, клепають шкіру, стики зварюють —

і реви ще, і спека.

Вмикає полум'я у соплах

інженер-люципер-лицедій.

Я у скафандрі, я прощаюсь, "ну, поєхалі“, я лізу в мозок свій


На старт збігається дивитися півпекла.




ВЕЧЕРЯ

нас було семеро


за одним столом
у порожній вареничній

листя опускалося на дно туману

нас було семеро
мовчазних і балакучих
друзів і випадкових подорожніх
живих і покійників

кожний був у своєму часі


кожний мав своє вікно у світ
у кожного було своє ставлення до
їжі

художник-студент

художник-випускник що збирався до війська
художник-сюрреаліст з довжелезним волоссям
ударник рок-групи з розмальованим лобом
клавішник цієї ж групи
я

і дівчина яка мені подобається

кожний сидів над своєю тарілкою
і час від часу висловлював якусь думку

Андрій виявляв що час закурити


Петро відраховував дні до армії
Дем їв вареники
Анрі реготав

Юрко вареники критикував


я їх відстоював і поглядав на дівчину
яка мені подобається
вона ж

розглядала кожного з нас


волосся її було золотисте

очі були кольору ночі






я б її цілував у суничні губи
я б її полюбив

якби не вареники з сиром






МОНОЛОГ З ПСЯЧОГО ПРИВОДУ

Тіло покійника знайшли у рові посеред


подвір'я, підвішаним на цепу, і закопали
за городом.

Джульбарс повісився — самовбивця-пес!


Душу Джульбарса поженуть з небес.

Там йому скажуть: не здох, як слід!


Там його підважать під хвіст і під...

Джульбарс повісився на цепу вночі —


справжнє кіно ноцне: щурі-глядачі,
і зітхання, і завивання,
і залицяння, і злягання!

Джульбарс повісився! Чуєте — ви?!


Ви читаєте "Листя трави"?

Маркеса? Борхеса? Гессе? "І цзіна"?

Джульбарс повісився! Ось — переміна.

Ти звешся поетом, а він собакою.

Тебе вірш гризе,

а його — ланцюг.

Ти станеш колись

професійним писакою,


а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!

Скільки можна на місяць брехати?

Скільки можна чекати зарплати?

Скільки можна зади ваші дерти? —


вічно? —

до смерти!

(Що за професія шизофренічна —
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз...)

Пронизує землю і небеса


Сузір'я Пса!


1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка