Ми помрем не в Парижі



Сторінка4/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6
Володимир Олейко
ЕРОС

Хвилі еросу котяться і заливають твій мозок.

Піна їх осідає на голос, який вже як хрип.

Озирнешся раптово, а поряд — розбурене море.

Твій вітрильник розбився. Він сів на невидимий риф.

З головою — у хвилі! Їх присмак солоніший волі.

Ця вода не тримає, а спрагло вбирає тебе.

Ти вже й сам віддаєшся їй. В цій добровільній неволі
ти і раб, ти і цар, ти і геній, що збувся тепер.

А смарагдова водорость гоїть розбурхане тіло.

Ти розплющуєш очі — сирени співають пісні.

Ураган ущухає. Хитаються хвилі несміло...

Тож невже це безумство тобі не приснилось вві сні?

...Знов збирати уламки і знов лаштувати вітрильник.


Вітер дихає вільно і квапить погожий відплив.

Ти задивишся в далеч і знову почуєшся сильним,

І. відчувши дорогу, забудеш про тих, що любив.


Василь Осадчий
РЯСКА

Давня цнота осінніх боліт і глибока вода!

Ряску віткою долі од берега хтось
відгортає. Осінь сади продуває,

і білі постелі


зринають в садах. Шлюбні ложа у променях
плавають! В ложах тих діви поснули
у тканках перлових, у давні весільні пісні
заблукали бабусі.

Ряску в дівках ще стерегли на цих болотах,


а досвітні пташки ряску зшайнули і їх
у постелях збудили. І кожухи по зросту
беручкий золотар їм приміряв
у слушну годину.

Промінь сонця, мов перстень, пощипує


пальці тонкі. Дзвонять води осінні,
за душу тебе обіймають. Шлюбні ложа
в садах. Відлітають досвітні пташки.
Покривається ряскою темне осіннє
болото.




ПРИБУТНА ВОДА

Прибутною водою років умиваюся вранці.

В ній чується плескіт весла, і човни
нерозгублених спогадів в тиші нічній
пропливають, і вільхи — в холодній
воді, і старі ситені, перемішані з тихими
зорями, теж зринають у шелесті, в поглядах
світлих облич.

Ліплять ластівки гнізда на коминах білих


печей — у ранкових туманах! Вербові кілки
набубнявіли, жук-хрестовик на вербі,
мов старий літописець, свої письмена
вирізає. Усе навкруж говоряще, біжуче
і світле, як хата, де рами подвійні
давно повиймали і витерли вікна.

А вільхи — в холодній водії! І за ніч


виростає гороб'ячий щавлик на всіх островах
Осока пожовтіє — дивись, — вже й води
по коліна. Вужі злотовухі поснули на сонці,
і сонце різьбить наші тіні. Зозуля кує
над водою років прибутною — водою Дніпра.




ЗОЛОТИЙ РИДВАН

У царському золотому ридвані

Сидить Єлизавета вельможна пані

А поруч із царицею сидить

Олексій Розумовський мов пан

Дванадцять коней запряжені цугом

У царський ридван

На кілька верстов позаду

Двірська розтяглась кавалькада

Ідуть вони далеко аж до Києва-града

Через усю імперію аж у південні прерії

З двірнею гарматами блазнями

Для мандрівної містерії

Біля ридвана улюблені царські хорти

На хутірських собак накидаються мов чорти

Гуси полохані вилітають із-під коліс ридвана

Стрічають старшини в Глухові

Царицю й вельможного пана

Скрізь із гербами ридванчики Кочубеї та Галагани
Перешили по моді кармазинові жупани
Сумно цариці сумно смуток її зборов
У погляді тінь невдоволення
Вловив Михаїл Воронцов

Ось зупинились під Києвом стали на княжій горі



  1. під'їжджа до ридвана верхи козак на кнурі
    Кланяється цариці низенько і раз і два

В руці в нього стругана з дерева
Довга держак-булава

Сміється імператриця сміються царські вельможі


А дзвони гудуть у Києві
Дзвони лункі на сторожі
На березі академія префект

Козачинський піїт


Чекають імператрицю біля тріумфальних воріт
Сам Рафаїл Заборовський вийшов стрічати царівну
Герб і клейноди Києва ждуть Єлизавету Петрівну
Радуйся Києве-граде брамою Варфоломія
Радуйся Києве-граде гарна твоя літургія
Радуйся Києве-граде гості у тебе веселі

Царський ридван відбивається у дзеркалах Растреллі







Радуйся до блакиті вознось небувалі мури
Радуйся на гірляндах дзеркал золоті амури




КНИГА II

Де ту книгу шукати сьогодні,


що ходила в Тетіїв із Кодні?
Книгу писану кров'ю й сокирою,
де конали надія із вірою?

Книгу Коденську, книгу з Волині,


що ходила по всій Україні?

Із Троянова в Умань ішла,


чорний попіл трусила з крила
на майдани, на спалені села.
Сучка коденська, тлуста, дебела!
Вся із галочками, із хрестами,
пообписувана почерками
всіх катів і панка-грамотія.

Із судилища книга-повія,


книга-помста. Запечені знаки.

Не спалили її гайдамаки,


сторчака не турнули із кручі,
не скрутив з неї Гонта онучі,
не втопив Залізняк у криниці
чорнокрилої книжиці-птиці.
Книги-долі, від чорта невісти...
Там повішені три бандуристи
і ведикти стоять непридумані
тих панків, недорізаних в Умані.




ВДОВИЛІВКА

Є град поміж небом і землею, а до нього


їде посол без шляху, сам німий, везе
грамоту ненаписану.

Із берестяної грамоти

А під небом є град на землі,
це Вдовилівка в нашім селі!

Вдови там на Вдовилівці пряли,


ткали килими... Знов розпускали.

Ткали килими з білих ниток.

Є в селі в нас жіночий куток,
біла хата, а в хаті — вдова,
улулукає в сінях сова.

Є Вдовилівка в нас край села,


терном стежка туди поросла.

На Вдовилівку в північ глуху


їде, їде посол без шляху.

Він німий, в нього пісня німа,


його слід замітає зима.

Мерзлу землю клепають копита,


в нього грамота смертю сповита.

Град вдовиний не йде з голови.

Ходять гості вдова до вдови.

Цілу ніч бачу блудні вогні,


цілу ніч я на білім коні.




Оксана Пахльовська

СТАРИЙ ВІТЕР. ДНІПРО

Вночі він бродить площами Подолу,
когось про щось питає крізь туман:


  • Де ж верби ті, що я їх гнув додолу?

І хвилі ті, що я тут підіймав?

А ті сичі, що тут перекликались?

А ясен той, що раз у раз скрипів?

Чого ж вони мене не дочекались? —


живі, реальні — або хоч напів!

А де ж той дим отих домашніх вогнищ?


Гарчать кругом сталеві двигуни.

Чого ж ти, Дніпре, не ревеш, не стогнеш?


Ревти забув — то хоч би застогни!




***

О, повернись, якою Ти була


сто літ тому, і тисячу, і вчора!
...Отруйні ріки вбрід перебрела.

І княжі тіні похилили чола.

Ти — Русь. Ти давня. Київська. Ще та,
чий меч святили у соборах Лаври,
і на рельєфах древнього щита
світився горем профіль Ярославни!

Був вітер — сторож всіх Твоїх границь.


Був теплим дух великих медозборів,
і темним — пурпур княжих багряниць,
і світлими — хрести Твоїх соборів.

Невже ж до нас Твій голос не озветься,


коли нащадки ходять по гробах?!

На тій землі, де зводили фортеці,


тепер стоїть бетонний саркофаг.

Уламки смерті робот підмітає.

І квітки вже сахається бджола.

Спитай в Дніпра — чи він ще пам'ятає


Тебе таку, якою Ти була?

0, як за все, що зроблено простити?!

В яких віках засне оця біда?

...Приходив князь. Хотів киян хрестити.


Але була вже мертвою вода.




ЧОРНОБИЛЬСЬКІ СЕЛА

Зажурилась Україна, що нігде прожити...

Народна пісня

Не озирнусь. Такого — не було.

Кругом ті ж самі трави придорожні.

Але як страшно — це нове село


і ці міста, навіки вже порожнії

Нові хати — ні краю, ні кінця.

І де тепер знайти собі розраду?

Ані в саду свойого деревця!


Ані малої стежечки до саду!

Бунтуйте, люди, хмари і птахи,


пісні, дерева, мови, діалектні
Хіба на ці однакові дахи
дорогу знайдуть з вирію лелеки?

І де ж рости смарагдовій траві,


якщо живого лугу не зосталось?

Бунтуйте, люди, поки ви живі, —


бунтуйте, люди, щоб цього не сталось!

Шумить навколо світовий базар.

Ламає руки запізнілий досвід.

І пам'ять роду — як старий кобзар —


йде до людей, хитаючись, наосліп.




***

Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!


Бо профіль вітру вранішнього строгий.
Твій корабель у гавані стоїть,
готовий до дороги.

А берег знов пустельний і нічий.

А чорна буря розправляє крила.

Але я сонце вишила вночі


на цих вітрилах.

Ти, може, не повернешся назад.


Далекий голос так співає тужної
Твоя любов — як дзвін старих балад —
гірка і відчайдушна.

З твоїх стихій немає вороття.

Моря шумлять, і холодно на світі.
Таких, як ти, чекають все життя
заради миті.

Весняний вітер зустрічей і втечі


Покинеш дім. Любитимеш чужинку.

Ти з тих, котрі цілують спершу меч,


а потім — жінку.


Ігор Римарук


***

ви хто щедро платив на відомий мотив


дань усім одноденкам
а на кручу зіниці камінні котив —
не кляніться Шевченком

хоч насунули смушком собі на чоло


правдолюбіє кволе
там де триста як скло товариства лягло
не було вас ніколи

під воротами звідки нема вороття


попіл гримав у груди —
п'ястуком каяття обчухрали життя
вас і завтра не буде

ані вдень ні вночі піднебесні ключі


не дістать окоренком
неспроста шукачів що ішли при свічі
ви лякали Шевченком

та не клятви кликуш і не платний кунтуш


у Шевченковім спадку
а кошуля катуш а незгашених душ
піднебесна загадка

і хоча шукача водномить від ключа


ви плечем одітрете
але світить йому молоденька свіча —
та що з Автопортрета




***

Ці нічні голоси —

ці закинуті в моторош митарі —
комірчину твою

не забудуть — проси не проси:


ти накликав їх сам,

їх шукав у вселенськім гармидері —


і на вбогу свічу

прилетіли нічні голоси.

Потаємні вони —

а тобі закортіло катренами


розікласти по аркушах їх —
о свята простота!.. —
але вбивць голоси

прикидались тоді убієнними,


а пророчі слова

заповзали вар'ятам в уста.

Ти благаєш тепер:

"Удостой мене іншої напасті,


а не хору нічного

провидців, катів, гультяїв...


їхні гімни й прокльони

хіба увібгати в анапести? —


кожен — щось утаїв.

Кожен — сповідь і лжу

на зап'ястях вузлує, мов ретязі:
не втекти

ні в подільські поля


ні в карпатські ліси...

0 нічні голоси,

ви й під землю також доберетеся!
Загніти мені слух! —

наближаються вже голоси.

Це покликачі —

знову мені загадати на розпити?






Чи восславили знов

мудреці празникову зорю?

Де чиї голоси?

Чом усі переплутались, господи?! —


зі всіма говорю —

наче відаю, що я творю".






***

Миколі Воробйову

Чуєш? — сіно шемрає в траві,
жовте у зеленім крекче тихо,
кряче ніж у мокрім рукаві,
в'юн пищить, казан туманом диха, —

знов, Миколо, серпень і вогонь,


а мовчиш... Не клюнуло на голос?

Та ж на денці плетених долонь


роздуває жабра мегаполіс!

Не змигне бездумним ліхтарем


і спливе в безмов'я білим воском...
Не за молодим календарем
серпень — за апокрифом та Босхом,

і тому говориш — а мовчиш,


відтинаєш час, але не муку
словом, що розкладене, як ніж,
на колодку смислу й лезо звуку.

... Юшка збігла. Вогнище згаса.

Йдем по хмиз — можливо, розігрієм

сургучеві темні небеса

над серпневим темним чорториєм,

щоб колись дотошний вік зламав,


як печаті на старім сувої,
лиця риболовів, ребра трав
і хребет рибини воскової.




***

Василеві Фльорку

блажен хто поділив на чистих і нечистих
роди і племена живий і мертвий люд
хто сходить на костер по празникових числах
а в будні — сам вершить сліпий і чесний суд

блажен хто вірить нам і кожній нашій титлі


поштиво зазира в поштовий синій храм
де апетитно так оракули петитні
вістують що було — борам і таборам

блажен хто зрозумів густу зимівлю світу


не квапить рішенець не преться на рожен
шанує Заповіт чита Бхагавадгіту
і знає геть усе — хто блазень хто блажен

а хто ж отой мовчун — нічий і споночілий


творця невдалий жарт корова на льоду
віки його знайшли і міткою нашили
старезну коляду на спину молоду

отямся хто блажен жени його з порога


запрагне до коша — негайно відкоша
бо в нього зла й важка — а все-таки дорога
затюкана й дурна — а все-таки душа




***

Ось дім ваш зостається порожнім для вас!


Євангеліє від Матвія

Гнізда птичі та нори лисичі,


олов'яне безлюддя олив...

У якому краю, чоловіче,


нині голову ти прихилив?

На якому правдивому диві


зрозумів, що не буде чудес?

Голоси, наче пси, шолудиві


ставлять землю — тремтячу, як пес.

Чи боїться вона моровиці,


що вповзає у кров крадькома,
чи на ній, мов на тій смоківниці,
споконвічне прокляття дріма?

Чи не втямив іще подорожній,


що слова його в жухлих віках —
наче в хаті, назавше порожній,
білі лебеді на килимках?..

Знає все — бо веде за собою


не одного сліпця й байстрюка.

Зайві тут чудеса: під стопою


не прогнеться залізна ріка.

В час державців, добром одержимих,

і суціль непорочних зачать
він зрива реп'яхи з одежини,
наче Агнець — останню печать.




ВІД'ЇЗД

Я від'їжджав і оком астролога


допитувався в зір — яка дорога
мене провадить у майбутні дні.

Микола Зеров

Зорі дрібні одійшли — як суниці:
птах доклював, що не визбирав люд.

Ні вечорниці ані власяниці


в коло обранців
не впишуть приблуд.

Час вирушати, о лицарство вперте,


пристрасті наші були замалі,
наша сторінка дописана — верте:

"Ми — не поети.

Поети — в землі".

Попри такі пасторальні гуральні,


повз гробівці, на яких не клялись,
ми від'їжджаєм,
і знаки астральні

чвиркають, як чиряки, з-під коліс.

Звісно, вернутися нас не просили,
звісно, не зорями зверстана путь.

Господи, дай же ти кожному сили


жінку в ранковому місті
забуть! —

жінку,


що вчула на березі Лети

наших дітей ненароджених крок...

А з-під землі повиходять поети —
знову дорогу спитають в зірок,

та не в суничних —


доволі їм тліти...




В тих, що злетіли з пекельних багать
і над рікою і містом, як діти —
голі, малі, перемерзлі — тремтять.


Василь Рубан
***

...тільки слідчі і провокатори


не шкодують похвал
для митця,
а друзі, меценати
і посіпаки
прикушують язика,

щоб не вимовити доброго слова,


набираються сил
для красномовного посмертного
мовчання.

Ці жінки


поодинокі й групами

на тротуарах,

тротуарах

цього Києва

проминають,

проминають.

Ці пісні в склепіннях
вирізані з житомирського граніту,
роса на камені,
ця пара в холодному повітрі,
цей сухий холодний простір,
без білих віночків на головах
уявних сніжинок,
чорний і білий кольори,
обидва для позначення символічного сну.
Без яскраво-червоного,
жахливого, як барва крові
загусла,
без нічого,
і цей Бог...




***

... ти


незасвічена церква,
а по темних кутках тіні,
то наш страх причаївся,
як порохно сердець.

Наші святі сліпі без свічок наших очей,


бо заснув вогонь у воску наших тіл.
жовтий вогонь непокірного духу.

Я прийшов на молебень до тебе,


храме духа мого,
з усіма гріхами світовими,
але з любов'ю єдиною,

щоб запалити свічку очей біля наших ікон,


і он там хтось просить вогню,
як конаючий води,
і он там,
і прийдуть,
і запалять,
і понесуть,

і засяють вогні у кожнім вікні.

Віримо в тебе і надіємось, Україно, мати наша...




***

...із руди

витискую важке оконеччя стріли,
загартовую,

занурюючи його в отруту моїх намагань

перебільшених,
в отруту, сплоджену любов'ю,
в отруту ненависті.

Як мітла двірника,

вбираю в себе найтонші міазми бруду й образ,
відкидаючи геть папірці виїдених цукерок

і горлатих афіш,


бо мушу кожного дня проходити вулицями Києва
і чути,

як чужі руки душать в мені предка.

Я не можу примиритися з цим потаємним вбивством

1 заливаю груди горілкою —

марно.

Я розказую про нашу справу друзям —


наші предки висовують із наших грудей руки
і стискають тверді від ефесів долоні,
аж кров капає на тротуар.

Я знаю, мій друже:


в кожному з нас,

хто навіть вголос відмовляється, що він українець,


живе напівзадушений предок
і рветься на світло.

Нарешті вмочаю стрілу в його серце.

Даремно мій рідний батько говорить залишити

цю безнадійну справу,

хоч нічого не пояснює,

даремно мати мені говорить: "Не губи себе,

кровиночко ти моя".
Даремно тітка рідна не запрошує мене в гості,
бо боїться за своїх дітей,
даремно дядько рідний не хоче мене в хаті.

Тож усі ви, мої родичі — люди,


почуєте,




як осяде в вашому серці стріла, затруєна любов'ю,
і нагодуєте її собою.

Ви не позбавитеся її доти,

доки не зробите пересадки серця від зозулі...




***

....сто двадцять кілометрів від Чорнобиля

вишні цвіли, як туман,

облазила шерсть із мого сибірського кота

коржами.

Я з надією позирав на небо і думав:



  • Куди його втікати?

Нову хату будували, вибивались із сил.
Але вітер був з Чорнобиля,
дерло В горлі;

моя трирічна донька сказала:



  • Я не боюсь радіації,
    пустіть мене в двір.

Ми з жінкою перезирнулися,
і хтось узяв мене рукою за душу.

Вишні вже відцвітали,


і починали цвісти яблуні...




***

...прощаюсь із твоїм тілом,


я не уявлю його кращим,

аби я цілував і цілував тебе,


одягаюсь на страту до квадрата дверей,
а ти —

заклик жадібної талої води,


вертаюсь ще раз — сліпий —
відчути тебе поцілунками.

Наша мовчанка — це згода на розлуку.


Кого ми тільки не згадували —

І Бога,


і слова циганки,

яка нам обом віщувала:

— Ви страждаєте

від наболілої відвертості,


бо втратили смак слів.

Хоч як цілував тебе всю-всю,


хоч як затримував біля тебе

зашерхлі від твого вогню долоні,


я все одно прощався.

Вийшов надвір,

вітер кинувся облизувати мене,
наче собака закривавленого звіра.
Намагаюсь ще затримати тебе,
відчути, уявити всю-всю,
яка ти
була.

Але побачив на бетонних стовпах,


які простоять довше, ніж ми,

і теж зникнуть,


квадратові оголошення людей,
які міняють спорожнілі квартири...


Микола Рябчук

НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ

Ах. ці мені реготуни, султане, вибач,
вони не відають, що творять, вони
гадають, ніби весь світ — це велике ігрище,
життя — забавка, смерть — забавка,
дрібниця, дурниця;

вони й не знають, що завтра сидітимуть на палях в

Бахчисараї,

а післязавтра від їхньої Січі не залишиться ані друзки


і їхні бездомні стогрішні душі смалитимуться у пеклі;

ти все знаєш, султане, і посміхаєшся,


перечитуючи листа, купленого в стамбульському

антикваріаті,


листа, який з року в рік стає все дорожчим і
дорожчим.




***

Чотири сніговики у кожнім куточку саду, чотири білих


кокони, у яких

вигрівається щось невідоме — скажімо,


серце, душа або й цілком
старосвітське: кохання, НІЖНІСТЬ; вони
ніби пильнують твій спокій, твій сад, твою
надію; вони

впевнені, що не розтануть, смішні

лялечки в стилі ретро, кокони часу, згустки безсмертя,

небесні пришельці, небесні

посланці.




ІЗ ЦИКЛУ "ФОРТЕЦЯ"

2

землетруси ворушать


кістками страченого покійника
наче течія водоростями

вирок миші читають


сургучеву печать погризли

потерта корона


від короля лишилась
і мумія королеви
і пишні панти

тільки завис у повітрі


гук барабанів і
прокидаються мешканці
кожної ночі

від невідомих пострілів






8

рвучко зриваєш краватку

відчуття петлі
кілець пітонових
не зникає

двоє янголів


влітають в кватирку
танцюєш із ними
мотузяний танець
африканський танок
скоріше й скоріше

радісніше


Михайло Саченко

СОН-ВЕРТАННЯ

Т. Г. ШЕВЧЕНКА З КОС-АРАЛУ

Запалають громи, запалають хати.

І хто б там не падав, і хто б там не гнувсь,
Як до сина озвуться повітка і тин,

Коли я вернусь.

Побитий дощами, багном і роками,

Криниці і цвинтарю я усміхнусь.

Багнетна верба заспіває руками,

Коли я вернусь.

За спиною стріли й постріли,

Стрічення, перестрічі, стрічі,

Остри без страху і — постаті
З вогню, із Дніпра, із Січі.

Проповзу через трави, кригу і жито


Стежиною крові до вишень у липні.

Хай дні до останку вже будуть прожиті,

Та я заридаю, хвіртка враз скрипне.

І дома, мабуть, вже не буде нікого,

Цвістиме любистку і м'яти шипшиновий кущ,
І призьби призахідний стриманий колір
Запече мені в горлі.

Коли я вернусь.

Буде падати сніг, наче лебідь підбитий,

Як з акації світ а чи пам'ять про Русь.

І ті, що зуміли мене вже сто раз схоронити,
Од безсилля помруть,

Коли я повернусь.

Це буде (коли б це не сталось,

І хто б там не падав, і хто б там не гнувсь),


Це буде раніше, ніж смерть і ніж старість,
Коли я повернусь.




МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО В МОРИНЦЯХ

Квіти посмішки!Червоні волошки у вазі! Ведмеді грають


у футбол... під сонцем на морі чайка годує свою сім'ю:
човник — хвиля — квіти — тіло людини у СОНЦІ; в центрі
сонця — труна — хліб — віночок! постій, дівко, не йди швидко,
дай коню води... 1965, квіти у синій вазі ягідка —
полунички — ...маленький Шевченко коло маминої могили;
жоржини в синій вазі — білі шавлії... в жовтій вазі; дика
курка у винограді; хатні українські помідори:
а ти стоїш і дивишся і про мене

забула





ІЗ ЦИКЛУ "ХІТОН ХАТИ"

І

На дні дна


динею — день

осінній,


з осами.

Вісь взута в колесо.

Колом, палею
Коліївщина,
колеться кригою

ріг річки.

Забаганка базару,
зразу зрізати затінок
цін.

Ціль цвілі — зацвісти

рястом,
джерелом ожеледиці

застелити стежку,


сніг батогом переймає хмару
марно.

Яма Омара Хайяма


ямбом дубовим цвіте.




З

Здалеку лет тіла


дулом долини горбиться,
гарбою незграбною
воли валяться,
трава страусом
вітер розхитує,
хромовий хітон
хтивої тіні
німіє ниткою

місяця,
зморшки річки


веслами морщаться,
дві руки ниткою
голубою

зашивають хвилі,


калина вилами
червоніє — мороз збився
в пучечок сухих порічок.




1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка