Ми помрем не в Парижі



Сторінка5/6
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.92 Mb.
1   2   3   4   5   6
Василь Старун

СІЛЬСЬКА ГОЛГОТА

Вразливі душі, списані в росі,
некуплені і на дощах сокриті...
на крейдяну Голготу хліб возив,
гойдав дітей в холодному кориті.

Лопату взяв і прокопав путі —


і сніг впаде, і море витікає,
і зелен явір личко витикає
у недосяжно білій пустоті.




АВТОГРАФ

У чистім зошиті Шевченка


не ходе сніг у шатах золотих

ідуть походи


пнеться небо в прах

кирилиці обложена свіча


НЕ ЧАША КНИГ

Причиною нашого галасу


була непотрібна вода.

І те, що вночі одмикалося,


лежало на сході Дніпра.

І те, що удень переходило


отарним подзвінням сюди,
лежало чадними приходами
на мареві вроди-води.

Отримуй гніздечко посіяне,


тримай в рукаві солов'я.

Не торбами віщого Сіріна


одіп'ється море слов'ян.




***

Кому — Байкове, кому — Арлінгтонське,


край села кому шмат землі.

Поховають, зариють,


в коріннях потонуть
всі — великі, середні, малі.

Перемиті підземними водоспадами,


фосфоричними тінями кості лежать —
ті, що зраджені, ті, що зрадили,
ті, що думали сіно жать.

Із обручками в синім полум’ї,


з оберегами при душі,
перемиті і переголені
на вселюдянім на дощі...

Кому — Байкове, кому — Арлінгтонське,


а кому — шпаків’яний дім.

Розкладуть, приберуть під сонцем,


пустять човником по воді.




Микола Тимчак

***


Я, синку, принесу тобі калини.

Вона ще є в душі старого лісу,


де олень тихне біля олениці,
поклавши в ялівець козачий роги,
де вічність під крилом нічної птиці
сивенько дихає, і дух II вологий
вкриває памороззю дивною пір'їни.

Я, синку, принесу тобі калини.

Її колись було дорідно в лісі.

Казали мама, що вони дівчатком


робили з неї запашні коралі,
а вечорами під рипіння прядки
смоктали спрагло ягідки прив'ялі,
як не стачало для роботи слини.

Я, синку, принесу тобі калини.

Бо знаю стежку: нею завжди тато
верталися і простягали в жмені
примерзлі кетяги невигаслого жару.

Я стежку випитав. Джерела там студені,


там вітер притуля до губ флояру —
і довго тужить голосом низинним.

Я, синку, принесу тобі калини.

Вона ще є у незрубимій пущі.

Її сестер, пов'язаних пучками,


тітки волочать на прилавки міста —
і тішаться, і дзвонять мідяками...

Чи знаєш ти, що куплена

пречиста
гіркава ягода —

вже не така цілюща?

Я, синку, принесу тобі

калини.





СПРАГА

Мій пращур міг Дніпро шоломом пити.

Йому кохана в річці одіж прала,
а потім довго пахла лепехою

у полотнянім сяйві серед ночі...

Признаюся: з Дніпра напитись хочу,
та причаститися не зважуюсь водою.

Мій пращур міг Дніпро шоломом пити.

Я прадідівську пісню п'ю у спрагу
великими, до хрипоти, ковтками.

В ній ще не чути присмаку мазуту —

хоч є мугикання на місці слів забутих,
загублених, затертих, наче шрами.

Мій пращур міг Дніпро шоломом пити.

Я відшукав сьогодні твої очі.

У них лежало темно-каре листя,

обірване з любовей проминутих...

Шануймося — пересихають душі,


до їхніх річищ полини зійшлися.

Мій пращур міг Дніпро шоломом пити.






Тарас Федюк
ДЖО ДАССЕН
На білих пальцях

сива крапля воску.


В руках свічі останній мікрофон.

Так просто. Несподівано і просто


Ні вуст не розтулити, ні долонь.

Ні в білому, ні в чорному не вийти


У зал до нас і не до нас...

Тепер


Його ні у Парижі, ні у Відні,

Ні на гастролях у СРСР.

Це — смерть. І вже не варто говорити
Про те, що не збулося, а могло...

Не розтулити вуст,

але над світом
Живуть пісні, і голос, і тепло.

Живуть в піснях

мої пісні і мрії.

Мої поля, полин і плин лелек.

Його французьку краще розумію.

Ніж українську деяких колег,

З якими кричимо, а винуваті,

Що тихне пісня наша вся, як є,

Що у садку вишневім біля хати
Співає нам французький шансоньє,

Який про нас нічого і не знає...

Дніпра не бачив, плуга не тримав...
Який, здається, й голосу не має,

Якого і на світі вже нема.






ЛИСТ ЛІРИЧНОМУ ТЕНОРУ

Зректися залів, і оркестрів,

І палички поводиря...

Змінити чорний фрак маестро


На сіру свиту кобзаря.

Пройти гарячими полями


Поміж усіх весіль і лих...

В рай клубах, що були церквами,


Пісень співати, що були.

І тих, що будуть.

Для бандури
Крутити струни з власних жил.
Під тином жити і під муром,

І в полі жити на межі.

Ковтати пил доріг великих,
Вуста росою лікувать...

І іноді бездарним криком


Безсмертно горло роздирать.

Записувати крик, і рани,

І щастя — посеред села
На витоптаний диск майдану,
Де революція ішла.

А якщо чорний біль причинний


В очах важке гніздо зів'є...

Що ж, є народна медицина,

Й народна вічна пам'ять є.




ЕЛЕГІЯ

Упала вовча ніч

на сніг овечий,
Навпомацки у темінь брешуть пси.
Накину золоте руно на плечі
Край крапельки гарячої роси.

Немає світла. Свічка. Це буває.

Дроти старі. І їм далекий шлях.
Вогонь в печі козацької співає,

Дим на супутниках висить

і на зірках.

Після шляхів і станцій окаянних


Цей затишок — єдиний на віку.

Дві пари лиж чорніють дерев'яних


У чорнім дерев'яному кутку.

Вечерю принеси. І трохи чаю,

В якому — чорна ніч і гіркота...

А там — вогню тихенько підспіваєм,


Якщо не обпечем собі вуста...




В ІСТОРИЧНОМУ МУЗЕЇ

Зали. Сонця позолота.

І доглядачі незлі.

Пахнуть порохом і потом


Гаківниці і шаблі.

Пахне вольними степами


І святами, що були.

І скляними скатерками


Вкриті золоті столи.

Карти. Чорних стрілок зграйка


Марне б'ється в стольний мур...
...Промені перебирають
Струни бойових бандур,

Шат шовкових багряниці,


Трьохстолітнє знамено...

Але погляд, наче птиця,


Вилітає за вікно,

Де дзвінкі вітри кружляють,


Хмари

з медом і вином,

Де козацька зброя сяє

Під важким дніпровим склом.






Володимир Цибулько

КІМНАТА З ДОЩЕМ

Так озонно в кімнаті.

Барвінок в'ється по шторах,


і штори пливуть десь у течії протягу,
і так близько вже їм
до небесного барвінку.

Ледь поскрипують двері,


й динамік торочить все про НЛО,
аж тарілки подзвонюють у миснику.

Липа біля вікна стає


велетенським барвінком,
і здається — бризне музичним соком
конопате яблуко минулого літа.

А перед очима... Бреде


дзвеняче дівча, протолочивши
кришталеву солому дощу.




***

Перша жінка пахне акацією.

Перша жінка... о долечко-доле!
Оті кохальні оказії

дай бог кожному пережить.

Перша жінка... Тіні блакитних сорочок,
хмари легких одіял,
прикусивши губу,

згадувать нам


там десь... там...

Серед неблагополучних дітей


і неблагополучних поетів
лице, зашторене дощем,
освітлювати руками.

Згадування, щем...

Ми були не зовсім чесними
з першими своїми жінками.
І, коли, набродившись у темряві,
забачиш знайоме вікно,
пройдеш тихо,

на порозі лишивши


букетик морозу.

Сам зрозумієш —


лиш раз:

навіщо стукати в двері?

Ми там залишилися вдвох.




***

У астральний вінок


цієї глупої ночі
наплетеш десь барвінків,
та чорт їх бери!

Я любив оцю жінку!


Я на неї всі видивив очі.

Плач калиновий клав у конверти.

Я кидався серцем,
наче на фінку,
на її бровенята безсмертні...

В свої дві руки

я брав дві дороги, як віжки,
і пристрасть горіла,
і мерзла калина,
та ніжність минала,
не вірила в мене ніжність,
у мерзлих калинах
брела по коліна.

Мовчки й у вічність


ніжність брела українна.

Білокрів'я моє, чорнокрів'я моє,

чортокрів'я

серед зими

випросить цвіту у вишень.

І так од любові разочок померти хотів я,


щоб тисячу разів вижить.

Бо любив я цю жінку!


Я на неї всі видивив очі.

...розмивають барвінки плач калиновий,


україновий,

вереснем призолочений.






Станіслав Чєрнілевський

НА ВЕЧІР КУРБАСА


В МОЛОДІЖНОМУ ТЕАТРІ

За горбочком — то шабля, то шапка, то чуб,
За горбочком — гопак при покосах смертей.
А попереду серце й життя на розруб —

А попереду Гонта ховає дітей.

Люте свято відплати на плитах потал.

Але, криком покривши безжальну грозу,

На червоній китайці кипить, як метал,

Кров отця, переплавлена в чорну сльозу.

Вітер чорного крику з червоних пожеж.

Ці пожежі ще вибухнуть чистим вогнем,

Коли з дальніх, воздвигнутих волею веж
Темні душі просвітить розвиднілим днем...

Ми обійдені повноголоссям предтеч.

Тільки рвані відлунки крізь мур закриття.

Як міраж, виривається Курбасів меч


Коли чується хиже відьомське виття.

Рік за роком ця прикрість безплідних атак


На спресований шлак двоїни і мани.

Рік за роком казати, що “так" — це не так,

Рік за роком доводить, що ми не слони.

Рік за роком довбати утоптаний міф.

Рік за роком ковтати нектар з полинів.

Бо на тривкості літ за каліфом каліф,

А каліфам так вигідно мати слонів.

Що ж, коли ми слони, то й повільний наш біг.


Та від чогось він міниться круто, як путь.
Нас не чути, бо двадцять для вух — то поріг.

Двадцять герц. А слони під порогом гудуть.






Нас не чути, коли навіть звуки впритул.

На слонів у каліфів окремі досьє.

Та повітря вібрує і чується гул, —

Отже. мова, хоч нижче двадцятки, та є.

Є, як прагнення літа. Хочень слонопас
Неспроможний вловити гудінь зв'язкову.
Довгим хоботом слова низького крізь час
Ми вискубуєм з липня зелену траву.

Ми слони. Капловухі та сірі слони.

Наша місія — цирк, зоопарк та їзда.

Щось протяжно степи гомонять з далини —


Обернутися нас не пускає вузда.

Але гомін за нами летить навздогонь


І з того, що пройшли ми, не виймеш вузла.

Ми слони, що навчились ковтати вогонь.

Ми тому такі сірі, що в шкірі зола.

Нам розписано простір. Нам час — куцоверт.


Не во благо, щоб шлях за хребтами звенів.
Після чинних промов благочинний концерт,
А в концерті — гопак цирковчених слонів.

Та не видно ні з центру, ні з круглих кутів


Колової арени, що в рухах тряських
Ми витягуєм хоботом з вуха чортів
І сміємось над ними в частотах низьких.

Над порогом не чути цей регіт і рев.

Він проходить крізь двері, врата і літа.

Ні за терни кущів, ні за крони дерев


Зачепитись не може низька частота.

І тоді несподівано тріскає скло


І утоптаних міфів безліття брудне.

І тоді те, що бути ніяк не могло


Та збулось, — повертається знову до “не".
І тоді, як від стебел нагістря серпа

Вириваються кулі зворотньо зі скронь,





І вода з-перед горла назад відступа,

І з бензином облитої плоті — вогонь.

І тоді з невідомого темного дна
В цей гулкий і неспинний потужний порив
Виринають з води не лише імена,

А й вогонь вулканічний, що їх сотворив.

Літо буде! І повноголосся предтеч
Ще повинно явити свого вороття,

Бо зринає над чолами Курбасів меч,

Коли чується хиже відьомське виття.

Літо буде, хоч поки ще сірі слони.

Літо буде, хоч стримує віжки каліф,

І степи — не степи, а шматки і клини,

І безвічний свій камень все котить Сізіф.

І ридає в конюшні великий кріпак,

І кричить на частотах низьких Прометей,

І не чути, бо вище двадцятки — гопак,

А попереду Гонта ховає дітей.

Двісті років ховає в багряний покров.

Він зарізав їх сам. Він їх тятиме ще.

Та сльоза, як розплавлена Гонтина кров,

По червоній китайці металом тече.




ПАМ'ЯТІ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Я свеча, я сгорел на пиру,

Соберите мой воск поутру...

Арсений Тарковский

Іваночку, Іваночку, Іване!
Світи летять дорогами стома.

Живеш отак життя своє погане —

І враз — холодним вибухом: нема!

І враз крізь біль: чого ми варті? всі ми?

Якої міри ми і наша суть?

В цей день, в цю сіру тінь від Хіросіми


Тебе з-перед Чорнобиля несуть.

Ні тихими, ні грізними громами


Не врізалося в чвари й чагарі.

Лиш голосом знесиленої мами


Розчахнуто повітря угорі.

І звідти раптом звалене, незване,

Немов сирітський плач з-під рукава,

Незвірене, незвелене: Іване!


Іваночку! Іваночку! Іва-а...

І поки ми шепочемо: "Не треба..."

Знесилені, знесилені, знеси...

Той голос, небо витиснувши з неба,

Залив і злив списи і полюси.

І зливою, і зливою по страті,

І злизує, і злизує слова,

І в сірій прірві, в білому квадраті


Прозоро-сивий привид колива,

І розлива одну на всіх провину,

Одне видіння всім по голосьбі:

Стоїть Іван і теше домовину

Собі і скрипці, скрипці і собі.




А над безмовним трепетом трембіти,
Над зойком тримби звівши балачки,
Немов каплиці, стали єзуїти
І дмухають пітьмою на свічки.

І дмухають на очі і на губи,

На полум'я святих жіночих лон,

І тішаться зачаєно з погуби,

На частки розчахнувши Вавілон.

І хиляться в належності плаксивій


Лукаві цілувальники тавра —

Це молодість лежить в оправі сивій!


Це молодість, навік уже стара.

Окрадена, окровлена, окута,


Манкуртами отруєна тихцем.

По краплі в жили вціджена цикута


Підкралася до серця манівцем.

І втішились інтриги та вериги,

І втишились під світом рутяним,

І хрест Йордані, вирубаний з криги,

І біла пара крику понад ним.

І це чоло, і руки воскові ці,

І всі ці звуки, всі до одного
Пішли ТУДИ в Шевченковому віці,
Лишивши вольну молодість його.

Цю молодість не вкрили живокриї,


Та вкрали, щоб не била з першорядь.
Лише свічки горять — від Чорториї,
Під зливою не гаснучи, горять!

А хто ж ці свічі визбирає зранку?


Кому ж тепер ця магма воскова?

По всій землі лиш мамине, Іванку!


Іваночку! Іваночку! Іва-а...
Кому ж тепер ці стебла, ці хвоїни,

Ці лебеді, ці крижані хрести?






По всій землі лелеки України
Рвонулись тобі крила принести.

По всій землі — жальбою листяною,


Всім золотом доріг — до череска...

Та над труною темною стіною


Стоїть вода і крил не пропуска.

І ті стоять — ілоти і кастрати,

І завтрашнє стоїть, як василіск.

Кому ж той віск, Іваночку, зібрати.

Коли такий по слові нашім тріск?

Коли така залива в горловину


Твоїх трембіт, глухонімих сиріт?

Твоя земля летить на домовину,

А в тій землі — асфальт, каміння й дріт.

Не видно сліз — вода залляла очі,

І в ямі тій — не рута чи зело:

Гіркий полин чорнобильської ночі.


Перед якою Слова не було.

Окрадене, окровлене, окуте,


Манкуртами отруєне тихцем, —
Шевченкове, колись палюче й люте,
Облудно захомутане правцем.

А ти уже над сущим і над ложним,

Над лопотом видінь і мерехтінь.

Як тінь, тепер стоятимеш за кожним


І перед кожним виринеш, як тінь.

Над нашими квартирами й дахами,

Над нашими дорогами з драгви.

Немов з глухонімими дітлахами,


Руками говоритимеш з трави.

По коренях всотаєшся в дерева,

В лелечі крила — не в іконостас.

І молодість, і воля Кобзарева

З очей твоїх дивитимуться в нас.




І в тих, з таємно-темних осередків,

Що їм воздається чашами смертей,

І тінями забутих наших предків,

І страдництвом ошуканих дітей.

Суд є. І тіні є. І ми — спірити.

І потойбічне світло спраготи


Глухонімих подвигне говорити,
Ліниводухих — мати й берегти.

Так мусить бути.

Бо для чого всі ми?

Для чого в грунт, як нерозкриту суть,


Від Чорториї в голос Хіросіми
Тебе з-перед Чорнобиля несуть?

Так мусить бути. Бо життя — насіння,


Хоч та вода все літо покрива,

Хоч ця хода — суцільне голосіння:


Іваночку, Іваночку, Іва-а!..

І винуватим не перепросити.

І зупинились крила й дзигарі.

Кому ж цей дощ над нами покосити?


Кому цей віск зібрати на зорі?

Косар лежить, легенький, мов пір'їна,

І на очах роса не воскреса.

Чи то над небом плаче Україна?

Чи то над нею плачуть небеса?




АВТОРАМ І ВСІМ ТВОРЦЯМ
КІНОФІЛЬМУ "КРИНИЦЯ ДЛЯ СПРАГЛИХ“,

ПРЕМ'ЄРУ ЯКОГО ЗАТРИМАНО НА 21 РІК

Хочу низько вклонитися тим, хто

стоїть у цьому залі,

хто прийшов на цей вечір.

З виступу Івана Драча на


вечорі з нагоди його 50-ліття
у Республіканському будинку кіно

Низько кланяюсь тим, хто стоїть


В час, коли джерело заколотять.

День скоротять і вечір скоротять —

Та згуде нескорочена мідь.
Набіжать, налетять, хапкома
Позасмоктують води й копита.

Коні є. А дорога закрита.

Спраглі є. А криниці нема.
Важко рвати залізо в собі.

Ланцюги на душі й на цямринні.

На скількох ми скорочені нині
В нашій стиснутій крильній тужбі?
Ніч квиління з глухих манівців.

Даль мовчання, така грозозбірна.

Для чиїх же то гасел потрібна
Популяція куцих людців?
Целулоїд, в якому серця
На калинові грона скипіли, —

"Нас тут триста, як скло..."

Фермопіли:

Час народу — і привид мерця.


Хто скоротить коріння дерев?

Хто скоротить джерела підземні?

Долі стиснуті – полум’я в кремні.

Іскра дзвону продовжує рев.






Треба знати, що ми не малі.

Раз ми стужені нашим горінням.


Можна вирвати крону з корінням,
Та не вирвати землю з землі.

Хто сказав, що одурена суть?


Вийдуть води з пустелі бояння.
Час народу — це самостояння.
Низько кланяюсь тим, хто стоїть!


Григорій Чубай
(1949 — 1982)

ГОВОРИТИ МОВЧАТИ І ГОВОРИТИ ЗНОВУ


Я так довго мовчав

ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках


вустами вологими на добрі слова натрапляти
коли надовкіль — злі назви річок
(колись таких добрих річок!)
що сповільнили ритм свій до ритму лікарень

і хмари на їхньому плесі сьогодні надвечір —


це психіатри досвічені
зодягнуті в біле

коридором ріки

вони відпливають у темряву

перемовляючись по-латинськи

сплески рибин і діагнози

озлоблені вірші

озлоблений колір троянд

назви ліків

що зроблять нас дуже спокійними
серед дерев озлоблених — серед акацій
коли їх чорне насіння буде лунко витріскувати
із рудуватих стручків

і мов зграї сполоханих птиць пролітатиме високо над нами


щоб місяця беззахисного боляче зранити

назви ліків

що нам допоможуть сьогодні вночі

передсмертні волання місяцеві вислуховувати розважно

допоможуть нам бачити поезію




в тому як він буде від болю корчитися
в тому як він з останніх сил хрипітиме


  • зупиніть їх

спиніть

я ж насправді вмираю

в розквіті сил високо над повільною річкою

я вже сьогодні не в змозі навіть освітити обличчя


тим що мене убивають жартуючи
ХТО ВОНИ7

звідки у них

ця жадоба кривавих розваг?

спробуйте може якось їх розчулити —

привезіть їм "Джоконду" в куленепробивному ящику

або ж змайструйте для них бляшаного місяця —


хай вони собі поціляють в нього досхочу
кожної неділі
цілими родинами

все стає справжнім лише під осінь
все стає очевидним лише під осінь

Коли знову із глибин

з-під коріння старих і напрочуд привітних акацій
кістки Піфагора вигрібає бульдозер
і знову як і щороку о сій порі

стурбовані батьки нахиляються над його усміхненим черепом


а потім поквапно беруть за руки дітей і відводять до школи
щоби ті якнайскорше навчилися Геометрії Доброти
хоча кожному із батьків досить добре відомо
що в Геометрії Зла і Добра однакові правила
і що тихий та хриплуватий голос
старого вчителя з рукавами зашмуляними крейдою
щоосені зовсім заглушує

жовтого і червоного листя велетенський духовий оркестр






і ось уже втеклі з уроків ще такі лагідні хлопчаки
забавляючись викреслюють циркулем на асфальті
місячне коло — обличчя від злості бліде

а потім лінійку беруть — і вже по прямій

віють холодні вітри із сходу на захід

і видно тим хлопчакам як відлітає за вітром

душа тендітної дівчинки — їхньої однокласниці

душа котра на темному горищі школи

серед поламаних парт і плетених кошиків

ось уже сорок днів що минули по смерті

все ще старанно готувала уроки при тьмяному світлі

совиних очей

та сьогодні вітер над дахами містечка
відносить її на захід разом із сторінками
вирваними з підручника Геометрії
разом з вітрячками ясенового насіння

а долом біжить дітвора


кривляючись і вигукуючи образливі слова
і намагаючись вцілити камінням
в знайомий силует що пропливає в повітрі

………………………………………………………..



а вітер відносить все далі і далі —

тендітну емігрантку з республіки юного тіла

щоб вона собі високо в небі

плавала наввипередки з літаками

разом з душею місяцевою тендітною як і вона

що королівство свого тіла поцятковане чорнотою

також залишила назавджи

котре відтепер лишень відлуння ваших нічних балачок

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка