Михайло Антонович «виклади про козацькі часи на україні»



Сторінка1/10
Дата конвертації11.03.2016
Розмір1.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
ПРО КОЗАЦЬКІ ЧАСИ НА УКРАЇНІ

Михайло Антонович

«ВИКЛАДИ ПРО КОЗАЦЬКІ ЧАСИ НА УКРАЇНІ»

ТА ПРО ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ ПРОФ. АНТОНОВИЧА

«Виклади про козацькі часи на Україні», в першому чернівецькому виданні озаглавлені невдало «Бесідами», виголосив покійний В. Антонович у Києві в академічному 1895-1896 році. Із огляду на часи, які переживала тоді російська Україна, ці виклади лиш через те, що відбувалися в українській мові, мусили провадитися приватнo, навіть потайно, спочатку у господі самого Антоновича, а потім по черзі у декого з українських патріотів. Ті самі виклади, без жодної зміни, покійний професор міг провадити з університетської кафедри, тільки... в російській мові. Власне українська мова в такій мірі робила ці виклади нелегальними, що коли їх пізніше, видрукувані в Чернівцях окремою книжечкою, без імені автора, прислано в числі кількох сот примірників до Києва на адресу гімназійного професора д. Андрія Кучинського, то цей останній відправив цілу паку з книжками до жандармерії і мусив виправдувати свою невиновність, що, мовляв, одержав такий небезпечний крам. Там цю книжечку зразу і знищено, так що на російській Україні вона й зосталася майже невідомою. А ті самі виклади у московській мові студенти університету могли видавати, навіть без спеціальної цензури...

Ці виклади записувала з живого слова група слухачів, головно покійний Василь Доманицький, тоді студент університету першого року, і вищезгаданий д. Андрій Кучинський. Записувачі сходилися разом, щоб записане перевіряти, а задля загальної редакції перевірені записки передали покійному Олександрові Кониському. Сам автор, на жаль, зредагованого сам перевірити не міг, бо через хворобу виїхав на південь Італії, і ці виклади видрукувано за його відсутності. Редакція Кониського обмежувалася лише стилістикою записаного * Сам заголовок книжки («Бесіди») винайшов О. Кониський. В. Антонович на це нарікав; гадав, що вона повинна зватися «Викладами».

** В бібліотеці В. Антоновича був один примірник цих викладів із його власноручними поправками, але, на жаль, він десь запропастився.

слухачами, * Сам заголовок книжки («Бесіди») винайшов О. Кониський. В. Антонович на це нарікав; гадав, що вона повинна зватися «Викладами».

** В бібліотеці В. Антоновича був один примірник цих викладів із його власноручними поправками, але, на жаль, він десь запропастився.

але вона не обминула деяких qui pro quo.* Так, автор, переглядаючи видрукуваний примірник цих викладів, зауважив заміну деяких термінів, ніби не українських, іншими, що

мали інше, зовсім не те значення.**

Ці виклади про козацькі часи на Україні є власне одинокий науковий твір В. Антоновича, написаний (принаймні викладаний) по-українськи. Не є це власне спеціальний історичний дослід, а має він характер загального нарису доби, над якою історик чимало напрацювався за свого життя, і вартість цього твору тим більша, що він зложений майже наприкінці наукової роботи автора і представляє ніби resume його довголітньої праці.

Висновки і загалом увесь виклад покійного професора, оперті на грунтовних критичних студіях документальних джерел, зостаються і до сьогодні в повній своїй силі мимо тих успіхів, що їх зробила українська історична наука протягом майже двох десятків років, які проминули від часу цих викладів. В історичній перспективі нам нині представляється хіба лиш філософський світогляд автора щодо історичного процесу.

Відповідно до світогляду автора, основою історичного процесу являється розвиток і перебудування ідейного змісту суспільства. Матеріальні фактори наш історик визнає, але їх значення вповні не розвиває. Таким чином, самий історичний процес являється наслідком певного ділання факторів, передусім ідейного характеру. Тому й історичний розвиток українського народу має у своїй основі народні стихії громадського життя, що складаються із об'єднання матеріальних і духовних сил народу, і полягає в перебудуванні цієї основи під впливом інших, також ідейних факторів.

Один з учнів Антоновича, розглядаючи докладно його історичні погляди, формує схему історичного процесу, як її уявляв собі Антонович, передовсім пристосовуючи її до історії України, як ділання в історичному процесі певних сил, що почасти гніздяться в основі народної психіки, природженої для певної національності, а почасти являються вони сторонніми факторами, які мають могутній вплив на подальший розвій процесу, і навіть причиняються до основних перемін народного життя. Ці останні чинники можуть виникати із зовнішніх умов: географічних або психічних. Тут, власне, відіграє в історії роль окрема особа. Боротьба тих усіх чинників — це і є історичний процес, що творить нові форми життя: соціальний уклад, форми державного ладу тощо, і досліджуванням цієї боротьби і наслідків її повинен займатися історик. Представником ідейних основ, боротьба яких творить суть історичного процесу, є не окрема особа, а цілі верстви населення. Ціла маса народу, розбита на суспільні верстви, є представницею тих чи інших ідейних основ. Тому таке значення має соціальна історія суспільства. А що народна маса різнорідна, і різні верстви її мають різні інтереси, які іноді між собою протилежні, а іноді, навпаки, об'єднують між собою верстви населення, то для Антоновича таким чином історія — це наука про суспільство і ті верстви, на які суспільство поділяється.

Студіюючи ті ідейні основи, що від них залежить розвій народу, Антонович зазначає, що ті основи, навіть коли відступають перед іншими історичними факторами, все ж таки не зникають остаточно із народної психіки. Наприклад, староукраїнська громадська основа, розпавшись на станові елементи, все ж таки збереглася в деяких верствах населення, і такою верствою українського населення, що над усе пильнувала громадських основ і довго за них боролася, і була українська козаччина. Ось через що Антонович і думає собі, що козаччина має дуже давнє походження, що вона зберегла в собі старий громадський уклад і що через те в козацьких рухах і в козацькому укладі немає державної основи. Ці погляди Антоновича були в науці зовсім нові, і коли вони в наші часи видаються еклектичними, то все ж таки на них лежить печать оригінальної індивідуальності автора.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА

Задля своїх викладів з історії України ми беремо період козаччини. Беремо його тому, що в ньому найвиразніше і найяскравіше за все визначилася та провідна ідея, що виявила собою жадання народу.

Дійсно, коли почнемо придивлятися до історії різних народів, то спостережемо, що кожний народ у своєму політичному житті має властиву йому провідну ідею, а вона залежить почасти від антропологічних расових причин, почасти від різних условин та впливу територіальних обставин, від історичного життя, від культурного розвитку і т. ін. Який розмір значення і ваги має кожна причина, я не беруся тут рішати.

Провідна ідея нації може найширше і найкраще виявлятися під час самостійного життя нації. Коли пильніше придивимося до тих двох народів, що найближче сусідують із нашим народом, то і в політичнім їх простуванні, і в суспільнім устрої ми виразно бачитимемо провідну ідею кожного з них.

У великоруської нації бачимо, що її провідну ідею становить принцип авторитету державної влади, яку народ настільки шанував, що завжди зрікався на користь її всіх особистих вольностей. Така ідея відповідає грунтовним інстинктам народу, бо вона вимагає однієї голови, яка, нікого не питаючись, ні на кого не зважаючи, кермує самодержавне всім суспільством. Тим-то без помилки можна сказати, що у великоруського народу провідною ідеєю завжди був абсолютизм; за запомогою останнього цей народ і спромігся зорганізувати міцну державу та підбити інші нації, навіть і такі, що мали зовсім інші провідні ідеї.

Друга нація, польська, пішла іншим шляхом. Вона виділила із себе привілейований стан і дала йому спромогу все громадське добро забрати собі на потребу та й повернути на власну користь. Тут провідною ідеєю бачимо вже принцип аристократизму. Одначе Польща не обернулася на таку олігархію, яку бачимо, наприклад, у Венеціанській республіці у середніх віках, а являється вона зразком демократичної аристократії, хоч на перший погляд це здається і дивним.

Українському народові, що сидів посередині між польським та великоруським, прийшовся до типу третій принцип: принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства. Українському народові ніколи не довелося цілком і вповні виявити свою провідну ідею; йому доводилося лиш інстинктивно простувати до неї: у давнину, за княжих часів, вічевим, громадським та виборно-церковним устроєм, перегодом судовим устроєм у так званих копних судах; нарешті ж оця провідна ідея вельми рельєфно визначилася в козаччині, а ще виразніше із погляду запровадження й зреалізування її в житті — у Запорозькій Січі.

Не однаково легко кожну провідну ідею завести в життя: одну легше, другу тяжче; трудніш за все ту, що стоїть найближче до вселюдського ідеалу. Найлегше завести в життя ідею авторитету влади, — коли народ зрікається особистої волі і віддає себе на волю того, хто зумів у свої руки забрати більшу силу. Трудніш завести до життя ідею аристократизму, і тут державний устрій здіймає із народу обов'язок кермувати власним життям і призвичаює суспільність коритися тим, що так чи інакше вибиваються вгору понад народною масою. Цей устрій, нівечачи в народі почуття власних прав, найбільш сприяє запровадженню аристократичного стану; і от привілейована частина нехтує права другої частини суспільства, і тоді неминуче вже повинна виникнути боротьба між станами суспільства; така боротьба часом доводить навіть до зруйнування держави. Історія Польщі дає нам яскравий зразок такої колізії.

Геть трудніш іще впровадити в життя демократичний принцип. На те, щоби принцип демократизму набрався переважної сили.і значення, треба, щоб громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася у правдивості ідеї; треба ще й з-поміж усіх громадських станів великих особистих жертв на користь ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно особиста вигода окремих людей та станів, демократія не має способу розвинутись та взяти гору. Доказ на це подає нам найяскравіший момент в історії козаччини — Хмельниччина, коли історичні обставини сприяли найліпше, одначе ж увести в життя провідну ідею українського народу не довелося, бо на те не стало культурного розвитку, переконань та витривалості. Недостача цивілізації визначається тут у двох напрямках: у першім бачимо, що особистий егоїзм бере перевагу над громадською справою, — егоїзм той виявився пильнуванням старшини зробитися шляхтою, силкуванням урядників захопити чужі землі, повернути козаків на посполитих та обернути в кріпаків. Кожен запобігає собі протекції у центральної влади, не перебираючи у способах; наприклад, без сорому уживають доносів, поклепу, брехень і т. ін., і тим загальна справа занапащується.

А з другого боку, недостача цивілізації не давала конкретними виразами висловити народні бажання. Бачимо, що тогочасна суспільність не вміє скодифікувати своєнародного звичаєвого права, до якого козацтво вдавалося в потребі, тим-то суспільство і мусило звертатися знов до правничого чужого і ворожого кодексу, до Статуту Литовського, що затверджував становий, шляхетський лад, який, властиво, і викликав боротьбу. Отже, і бачимо, що велика внутрішня дисципліна потрібна для того, щоб демократичний принцип довести до діла.

Трагічна розв'язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватись народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури.

Ми збочили на теоретично-філософське поле тому, що історію України будемо студіювати із цього погляду.

ПЕРША ГЛАВА

Спроби вчених вияснити родовід козаччини. Козаки — стан місцевий. Т. зв. служби за часів

Великого Князівства Литовського. Перші історичні звістки про козаків. Перші козацькі ватажки.

Щоб зрозуміти початок козаччини, треба зробити огляд попередньої історії краю, заки виникла козаччина, інакше трудно тямити, звідкіль і яким чином з'явилися козаки.

В історії України маємо довгий час — цілих дві сотні років, — такий, задля якого зовсім бракує джерел. Тим-то, щоб з'ясувати родовід козаччини, вчені становили різні гіпотези, серед яких дуже трудно розібратися. Коло цього ми не будемо спинятись, а лишень звернемо увагу на декотрі гіпотези, якими користувалися історики на те, щоб вияснити родовід козацького стану.

У XVII ст. і наші й чужі письменники, трактуючи цю справу, йшли більш за все стежкою філології (тоді була така мода в науці). Візьмуть, було, ймення козацького стану і прирівнюють до того чи до іншого ймення якого-небудь народу. Такий спосіб вельми легкий, хоч одне слово само по собі нічого не значить і не може служити доказом родоводу. Чи не було б дуже чудним, коли б ми, наприклад, заходилися наближати народ Галичини до іспанців тільки через те, що в Іспанії є провінція Галіція, або почали б доводити тожсамість німецького народу з алеманами тільки через те, що французи називають німців алеманами? Письменники, що вживали таких заходів, дуже простосердно виясняли родовід козаків. До таких письменників перш усього належать два поляки XVII ст.: Пясецький і Коховський, сучасники Богдана Хмельницького. Вони прирівнюють слово козак до слова коза; із останнього, на їх думку, вийшла назва козаків, бо козаки, мовляв, на своїх конях були такі прудкі, як ті кози.

Більшого клопоту наробили ті історики, що назву «козак» наближували до назви таких народів, про яких нічого певного не знаємо. Так от, письменники XVIII ст. Грабянка, а за ним і Рігельман, назву «козак» виводили від хозар, що переселилися на Україну під час нападу монголів. Але ж про козаків маємо звістки тільки з XVI ст., а де ж вони були від XI до XVI ст.?

Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки — це нащадки тих косогів, яких Мстислав Володимиренко в XI ст. переселив на Чернігівщину. За Потоцьким пішов і російський історик Татищев. З того, що великороси за часів, наприклад, Петра І називали козаків черкасами, він придумав таку гіпотезу. В Єгипті, каже він, було місто Черказ; людність його перебралася на Кавказ і стала тут називатися косогами; татари примусили її перебратися на придніпрянські землі, де вона й стає відомою під назвою козаків.

Як найбільш ексцентричну треба згадати гі-лотезу козацького письменника кінця XVIII ст. Петра Симонояського. В одного з римських географів він знайшов на Кавказі край Гірканію і каже, що слово це походить з латинського «hircus» — козел (цап). Таким чином, на його думку, Гірканія це Козланія, а козаки це гірканці, що перебралися з Кавказу на Україну.

Польський історик Духінський і поет Падура вигадали навіть цілий народ, що звоював цілу Україну і потім став відомим під назвою козаків.

За цією групою письменників іде друга, що початку козаччини шукає в колонізації південної України, наприклад, історики: польський Кромер і російський Щекатов, Вони заходилися початок козаччини прив'язувати до половців, але довести цього нічим не можна, вже й через те, що про половців після XIII ст. жодних згадок не маємо, так само не маємо згадок про козаків до XVI ст.

Відомий французький письменник Вольтер, пишучи «Histoire de Charle XII» та історію Петра І, мусив згадати про козаків і попав на домисел, що козаки — це частина тих татар, які привподобилися до місцевого елементу і дали зав'язку окремому станові суспільності.

Інші письменники підійшли трохи більше до правди. Вони кажуть, що за часу удільно-вічевого періоду по берегах Росі — у Київщині, а також у Чернігівщині, почасти на Волині — сиділи різні тюркські орди, відомі нам із літописів під загальною назвою чорних клобуків. Зазнаючи нападів від інших кочівних народів у XII ст., вони поєднались із князями, добули від них землі і оселилися там стерегти границі. З часом чорні клобуки привподобилися до місцевого народу і увійшли до складу його. Із цього певним признати треба тільки те, що чорні клобуки лишили свій антропологічний слід, перемінивши дещо у фізичних і моральних рисах тубільців. Та знов-таки оці історики не звернули уваги на те, що з половини XIII ст. немає вже згадок про чорних клобуків, а до XVI ст. немає згадок про козаків. А що діялося за той проміжний час, ми не відаємо. Цієї гіпотези держались Карамзін, Со-ловйов, Міллер, Самчевський і Броневський.

Поруч із цими двома групами письменників-філологів, чи краще сказати псевдофілологів, були ще інші письменники, які дивились на справу тверезіше і висловили думки, ближчі до правди: що козаки — це місцевий стан, а виник він із народу.

У гурті цих письменників за давніх часів першим був Мартин Бельський, польський хроніст, дуже добре ознайомлений з історією України. Через те, що дядько його був першим старшим у козацькім війську на початку XVI ст., Бєльський у своїй хроніці запевняє, що козаки —тубільний стан, і виділився він із народу силою деяких умов. Таку ж думку висловив і український хроніст XVIII ст. Саднило Величко. Тієї ж думки був і чужоземець, французький інженер Боплан (XVII ст.), що років із двадцять перебував на Україні. Він вважав козаків за вільний, лицарський стан.

Із такою думкою трудно не згодитися. Треба лиш вияснити, яким чином це сталося. У кого симпатії, у кого антипатії до козаччини причинялися до того, що висловлювано різні думки про цю справу. Наприклад, під час найбільшого шовінізму серед польської суспільності — в 50—60-і рр. XIX ст.— польські письменники оповідали, що козаки були злочинці, засуджені у Польщі, звідкіля вони тікали від кари на Україну і тут склали вільний козацький стан. Дивні думки мусив мати такий письменник про моральність Речі Посполитої, відаючи, яке численне було козацтво за часу Богдана Хмельницького!

Костомаров був тієї думки, що козаки — це ніхто більше, як тільки міщани із українських міст, от як із Черкас, із Канева та інших, що ходили на промисли у степи, де їм доводилося боронитися від нападів татар, і таким робом завдяки обороні і склався козачий стан. Ця думка, хоч і дуже близька до правди, одначе не зовсім докладна. В історичних пам'ятниках ми стрічаємо одночасно назви і козаків, і міщан, а тим часом люди обох цих станів ходили в степи на промисли.

Сучасні письменники інакше знов з'ясовують походження козаччини. Російські письменники Карпов і Тумасов зв'язують козаків із княжою дружиною. Але ж ми знаємо, що дружина була княжим військом, а козаки — місцевий стан без усякої ініціативи державної влади. Окрім того, між козаччиною та дружиною значна прогалина — двісті років.

Дашкевич початок козаччини зв'язує з історією Болоховської землі. Але ж бо тут різниця у територіях. Болоховська земля займала середню і південну частину сучасної Волинської губернії, а козацтво — придніпрянські землі. Голубовський силкується зв'язати козаччину з бродниками, що за княжих часів займали степові землі. Але тут знов великою перепоною стає і територія, і час, бо бродники займали територію у басейнах рік Дону і Дінця.

Ясніш за всіх і цілком реально глянув на цю справу Михайло Максимович. Він не тільки дивиться на козаччину як на місцевий стан, але й доводить, яким робом вона виникла. І з часом, чим більш знаходимо нових документів, тим більш стає ясною Максимовичева теорія. За Максимовичем пішли й інші історики. За таку ж саму думку стоїть і професор М. Грушевський. Вияснити це не трудно, треба тільки розглянути той лад, який панував у Литовськім Князівстві перед тим, заки виникла козаччина.

Відома річ, що уряд Великого Князівства Литовського всі землі вважав за державну власність. Землі були поділені на частки, що називалися службами. Відомий і обшир таких служб: на сучасну міру—200 десятин. Такі служби уряд роздавав тим, хто хотів їх брати, із обов'язком: доставляти за службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя.

Хто, взявши службу, не справляв цього обов'язку, у того службу відбирали, і вона переходила до когось іншого. Одному можна було брати кілька таких служб, аби тільки доставив із кожної одного чоловіка до війська.

Уся територія Великого Князівства була поділена на землі та повіти. В кожному повіті був замок (місто чи город), де жив повітовий староста, чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. По лісових місцевостях (на Поліссі) старости легко знаходили охочих людей, що брали служби з поданими вище обов'язками, але на степових землях не так було. Причину того 'ми легко зрозуміємо, пригадавши собі систему, якою провадилося тоді сільське господарство. Того часу сільське господарство зовсім не мало того характеру, що нині. Найбільш корисними в господарстві того часу були бджільництво, лови звірів (боброві гони), рибальство (затони), дьогтярство і т. ін. Хліборобство стояло тоді геть на другому ступені, бо збіжжя тоді не вважали за річ торговельну чи крамарську. Хліб сіяли тоді єдине задля власної потреби. Таким чином, по таких місцевостях, де було багато лісів та води, люди охоче брали служби, а по степових країнах було навпаки: охочих до служб було обмаль, тим більше що ті країни не були забезпечені від нападів татар.

До того ж під кінець XV ст. кримський хан Менглі-Гірей робив страшенні напади на південну Україну. Більшу частину її людності він полонив, степи випалив, а решта людності повтікала на північ, на Полісся та на Волинь. От через те великий обшир землі лишився пусткою; тому в степових повітах (Київському — на півдні, у Переяславському, Канівському, Черкаському, Брацлавському і Вінницькому) ніхто не хотів брати служб. Із цілого Черкаського повіту тільки два чоловіки взяли служби. А тим часом старости повинні були обороняти країну від ворогів.

На те примірковано інші способи. Старости почали роздавати служби громадам, а не одиницям із привілейованого стану. Розуміється, громада за кожну службу повинна була справляти призначений відбуток: доставляти до війська озброєного чоловіка. Для селян було це дуже корисне через те, що до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалася. Таким робом виник громадсько-вічевий устрій.

Оце, здається, і є те зерно, що стало початком козаччини.

Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу року 1489-го. Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки. Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491-го. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. Перший документ, де згадано про козаків, належить до року 1499-го. То привілей великого князя Олександра місту Києву. Грамотою тією визначено, яке мито мають міщани брати з козаків за рибальський промисел.

З початку XVI ст. козаки займають уже визначну територію. Стрічаємо їх по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому та ін. Незабаром розрослася козаччина і змінилася настільки, що козаки не тільки вже обороняють край, але за татарські напади відплачують такими самими нападами. У 20-х роках XVI ст. козаки роблять уже напади на Крим, на Очаків, на Аккерман і на Буджацьку орду (Бессарабія). Пізніше літописи декого з козацьких ватажків непевне згадують як гетьманів; але то були звичайні старости. Між ними відомі: староста вінницький і брацлавський князь Костянтин Острозький, староста Хмельницький Предслав Лянскоронський і староста черкаський і канівський Остап Дашкевич. Останній боронив край від великого нападу,кримських татар і не тільки оборонив Черкаси, але розбив і прогнав татар. Отоді про козаків скрізь почали говорити. Користуючись тим, Остап Дашкевич подався до великого князя литовського, щоби надати козакам самостійну організацію. Але поради його не послухалися, може, через необачність того часу.

ДРУГА ГЛАВА

Початок Запорозької Січі. Становище вільних хліборобів за Великого Князівства Литовського.

Становище козаків по Люблінській унії. Т. зв. Баторієва реформа. Зріст Запорозької Січі.

Перші козацькі реакції: повстання Косинського і ворохобня Наливайка. Церковна унія (1569-1596).

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка