Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка10/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ПРИ ВИКОНАННІ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ

Стаття 56 Кримінального кодексу України визначає, що громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Безоплатні суспільно-корисні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час. Конкретні види таких робіт визначаються органами місцевого самоврядування. Ними можуть бути: прибирання вулиць, парків, скверів, інших територій, роботи з благоустрою населеного пункту, ремонту будівель, комунікацій, вантажно-розвантажуючі роботи, догляд за хворими, сільськогосподарські роботи, роботи по впорядкуванню лісів та інші роботи, що не потребують спеціальної підготовки чи певної кваліфікації.

Отже при здійсненні нагляду cлід приділяти увагу не тільки додержанню терміну відбування покарання а і кількості фактично відпрацьованих годин кожного дня відбування покарання. Слід звертати увагу, щоб покарання у вигляді громадських робіт не відбували особи які визнані інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Прокурору слід пам’ятати, що вільні від роботи чи навчання часом є вихідні, святкові дні, а також денний час, що залишається після робочого дня (часу навчання). Виконання цього покарання в нічний час (з 22-ї до 6-ї години) щодо працюючих вдень осіб видається недопустимим, оскільки це суперечить нормам законодавства, що встановлюють право особи на відпочинок а безробітні можуть відбувати це покарання і в нічний час.

Кримінальний кодекс не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), умовно-дострокового їх звільнення від покарання (ст. 81), а також заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст. 82). Ухилення від відбування громадських робіт утворює склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 389. Ухилення від відбування громадських чи виправних робіт особою, засудженою до цього покарання,– карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Прокурору слід наглядати за тим щоб відповідно до законів:



  • кримінально-виконавча інспекція здійснювала контроль за виконанням покарання у виді громадських, щоб кримінально-виконавча інспекція вела облік засуджених, роз’яснювала порядок і умови відбування покарання, погоджувала з органами місцевого самоврядування перелік об’єктів, на яких засуджені відбувають громадські роботи, здійснювала контроль за додержанням умов відбування покарання засудженими і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за місцем відбування засудженим громадських робіт, вела сумарний облік відпрацьованого засудженим часу.

  • органи внутрішніх справ – проводили індивідуально-профілактичну роботу за місцем проживання засудженого.

  • наглядати за дотриманям строку приводиться до виконання – вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Після отримання копії вироку суду кожна засуджена особа викликається до інспекції (неповнолітній - з батьками або особою, яка їх заміняє). З нею проводиться бесіда, під час якої роз’яснюються порядок та умови відбування покарання, повідомляється про стягнення, які можуть бути накладені, про відповідальність за ухилення від відбування громадських робіт. За результатами бесіди засуджена особа дає підписку, у якій власноручно зазначає про ознайомлення з вимогами щодо осіб, засуджених до громадських робіт. Крім цього, засуджена особа заповнює анкету.

Заздалегідь визначивши з органом місцевого самоврядування перелік підприємств, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, працівник інспекції не пізніше десятиденного строку з дня отримання копії вироку суду видає засудженій особі направлення на одне з цих підприємств, де вона відбуватиме покарання.

Прокурорам слід наглядати за виконанням обов’язків власників підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу, де засуджені особи відбувають покарання у виді громадських робіт. Відтак на власника підприємства за місцем відбування засудженими поркарання (у виді громадських робіт) покладається:


  • погодження з інспекцією переліку об’єктів, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, та видів цих робіт, що можуть ними виконуватись;

  • контроль за виконанням засудженими особами визначених для них робіт та дотриманням правил техніки безпеки;

  • своєчасне повідомлення інспекції про ухилення засуджених осіб від відбування покарання та переведення їх на інше місце роботи, появу на роботі в нетверезому стані чи в стані наркотичного або токсичного сп’яніння, порушення громадського порядку;

  • ведення обліку та щомісячне інформування інспекції про кількість відпрацьованих засудженими особами годин та їх ставлення до праці.

У разі систематичного несвоєчасного надання інформації про виконання громадських робіт або нездійснення контролю відповідальною особою за роботою та поведінкою засуджених осіб, а також невиконання інших вимог статті 39 Кримінально-виконавчого кодексу України працівник інспекції надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно зі статтею 382 Кримінального кодексу України. Відповідно, прокурор приймає відповідне процесуальне рішення. Копії цих матеріалів долучаються до особових справ засуджених осіб.

Прокуророві направляються такі матеріали:



  • подання;

  • довідка працівника інспекції про допущені порушення власником підприємства при виконанні покарання у виді громадських робіт і вжиті у зв’язку з цим заходи;

  • пояснення особи, яка здійснювала контроль за роботою засудженої особи, або власника підприємства про причини допущення порушень;

  • ксерокопії повідомлень про вихід засудженої особи на роботу в установлені дні;

  • інші матеріали, що засвідчують допущені порушення.

Особам, засудженим до громадських робіт, надається робота, не пов’язана із шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров’я. У разі ушкодження здоров’я під час виконання покарання відшкодування шкоди засудженим особам здійснюється відповідно до законодавства про страхування від нещасного випадку.

Строк громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких засуджена особа працювала за визначеним місцем роботи. У залежності від часу роботи (навчання) засудженої особи на основній роботі та режиму роботи підприємства за місцем відбування покарання власником підприємства щомісячно складається графік відбування громадських робіт та заповнюється табель виходу на роботу.

До відпрацьованого часу зараховується тільки той строк, який засуджена особа відпрацювала згідно з повідомленням власника підприємства, весь інший час до строку відбування покарання не зараховується (у тому числі й час хвороби).

Не зараховується до часу відбування покарання час, якщо засуджена особа прибула для виконання робіт у стані сп’яніння. Кількість відпрацьованих засудженою особою годин заноситься в картку обліку, яка заповнюється щомісяця. Після відпрацювання встановленої вироком суду кількості годин інспекція надсилає власнику підприємства повідомлення про припинення відбування покарання засудженою особою, і вона знімається з обліку.

Стосовно особи, яка порушує порядок та умови відбування покарання або ухиляється від відбування покарання у виді громадських робіт, працівник інспекції направляє прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженої особи до кримінальної відповідальності відповідно до частини другої статті 389 Кримінального кодексу України.

Прокуророві направляються такі матеріали: подання; копія вироку суду; копія облікової картки; довідка про відбутий засудженою особою час покарання (у годинах); довідка про вчинені ним порушення та вжиті інспекцією заходи впливу; пояснення засудженої особи; інші дані, що свідчать про ухилення.

У поданні вказуються конкретні факти ухилення засудженої особи від відбування покарання:


  • кількість випадків невиходу на роботу, порушення трудової дисципліни, появи на роботі в нетверезому стані і протягом якого часу вони здійснені;

  • неявка в інспекцію за викликом без поважних причин;

  • які не виконав обов’язки та допустив порушення порядку й умов відбування покарання;

  • які вчинено проступки засудженою особою та чи притягувалась вона до адміністративної відповідальності;

  • ухилення від реєстрації.

Якщо місцезнаходження осіб, засуджених до покарань у виді громадських робіт, невідоме, а також у разі неприбуття після звільнення з місць обмеження або позбавлення волі до обраного місця проживання (при заміні покарання більш м’яким) працівник підрозділу інспекції, у якому засуджена особа перебуває на обліку (на територію обслуговування якого мав прибути), проводить такі початкові розшукові дії:

Отже прокурору в першу чергу слід звертати увагу на додержання порядку виконання покарання, умови відбування покарання (зокрема і за умовами праці), додержання строків(строку відбування покарання, строку щоденного виконання робіт, строку приведення вироку).



Фігель Марія

НАУКОВІСТЬ В ПРАВОТВОРЧОСТІ

Однією з актуальних проблем сучасного загальнотеоретичного правознавства є проблема принципів правотворчості. Вона обумовлена, насамперед, зміною світоглядних підходів до правотворчості, її співвідношення з процесом правотворення та ролі в ньому держави, які відбулися в Україні за роки незалежності.

Сьогодні доречно об’єктивніше і неупередженіше, ніж це мало місце в радянські часи, підійти до визначення засад правотворчості, особливо щодо місця і ролі науки і практичного досвіду у цьому процесі з врахуванням відомого ще з древніх часів висловлювання про те, що «право є мистецтвом (наукою) добра і справедливості».

Принцип науковості є одним з найчастіше згадуваних науковцями-правниками принципів. Різні дослідники називають його по-різному: науковості [1, 414], наукової обґрунтованості [2, 92], використання правового досвіду і його зв’язок з правозастосовчою практикою [3, 232-233], науковий характер правотворчості і його зв’язок з правозастосовчою практикою [4, 308] та ін.

Загалом питанню значення науки в процесі правотворчості присвячено чимало сторінок наукових досліджень. Однак питання чи є науковість самостійним принципом правотворчості, а чи можливо лише одним з елементів правотворчої діяльності, залишається.

З впевненістю можна говорити, що в необхідності застосування даних (результатів) наукових досліджень усі автори сходяться. Розходяться вони щодо того, які саме дані науки є для цього процесу вагомими і обов’язковими.

Визначатися ці дані теж можуть по-різному. Вагомість науки може розкриватись через визначення закономірностей в праві та закономірностей суспільного розвитку, або ж за допомогою такої категорії як «істина». Часто для визначення значення науки для правотворчості використовується термін «раціональність».

Однак, нові тенденції розвитку правової думки свідчать про те, що вищезгаданими категоріями наука в праві обмежуватись не може. На сьогодні вагомого значення набувають вчення про буття права (онтологія права), вчення про пізнання права (гносеологія права), вчення про цінності права (аксіологія права), вчення про людину в праві (антропологія права), наука соціології права та ін.

Тому, при всій важливості науки і її результатів, які мають мати місце в правотворчості, слід враховувати те, що право є явищем набагато складнішим, ніж наукове пізнання. Для права вагоме значення має досвід, професійність правотворців, які повинні орієнтуватися не тільки на наукові результати, а й на певні цінності (справедливість, рівність, невід’ємність і незаперечність прав людини тощо). Тому перебільшення ролі наукового знання в праві зазвичай є невірним. Адже наукові знання в праві виконують здебільшого організаційну функцію, оскільки правові норми на відміну від науки слугують не пізнанню світу, їхньою метою є регулювання поведінки людей.

Тому право не можна зводити лише до наукових знань. Знання в праві важливі тільки тоді, коли вони належним чином поєднуються з цінностями та ідеалами суспільства. Механізм орієнтації права в соціальному середовищі здійснюється не так через істину, що притаманне науці, як через практичну діяльність. Саме практичний досвід, а також цінності і ідеали, часто покликані компенсувати брак наукових знань.

Відтак, виникають сумніви щодо можливості розглядати принцип науковості як самостійний принцип в правотворчості, адже з огляду на специфіку правового пізнання він має поєднуватись з іншими чинниками.

Адже наука не може замінити собою усіх форм пізнання світу, всієї культури. І усе, що не попадає в поле її зору, компенсують інші форми духовного осягнення світу – мистецтво, релігія, мораль, філософія. До цих форм духовного осягнення світу можна віднести також право. Нажаль цей аспект права залишається малодослідженим у вітчизняному правознавстві.



Література:

1. Венгеров А. Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999. – С. 414.

2. Правотворчество в СССР. / Под. ред. проф. А. В. Мицкевича, М.: Юридическая литература, 1974. – С. 92.

3. Теория государства и права. Учебник / С.С. Алексеев, С.И. Архипов, В.М. Корельский и др.; под ред. С.С. Алексеева. – М., 1998. – C. 232-233.

4. Общая теория права / Под редакцией В. К. Бабаева – Нижний Новгород, 1993. С. 308.

Шумило М.М.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Сьогодні вже є очевидним та необхідним реформування пенсійного забезпечення державних службовців, адже ці правовідносини залишились осторонь проведеної реформи системи пенсійного забезпечення України. Одним із основних елементів пенсійного забезпечення є розмір пенсії і її збільшення після набуття, згідно чинного законодавства, відповідного стажу роботи. Оскільки законодавець виділив пенсійне забезпечення у окремий правовий інститут, то відповідно і питання ці вирішуються різними правовими конструкціями.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» за кожний повний рік страхового стажу понад 25 років чоловікам і 20 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком. Аналогічна норма діє і у Законі України «Про державну службу», проте дещо в іншій редакції. За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку. Дискримінаційне положення Закону України «Про державну службу» щодо збільшення розміру пенсії очевидне.

Крім цього, слід звернути увагу на те, що збільшення пенсії для державного службовця відбувається уже після 10 річного стажу служби, чого позбавлені інші категорії громадян, щодо яких застосовують загальні правила збільшення розміру пенсії.

Важливим для детального дослідження Законів України «Про державну службу» та «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» є скрупульозний аналіз правової конструкції норм права щодо збільшення пенсії із набуттям певного стужу роботи. Висновок даного дослідження показав принципові розбіжності у цьому питанні. Тобто, для державного службовця після досягнення ним 10 річного стажу служби, розмір пенсії збільшується на один відсоток від заробітку. Для інших категорій громадян після 20-ти річного для жінок та 25-ти річного для чоловіків відповідно, розмір пенсії збільшується на один відсоток від мінімально розміру пенсії за віком.

На мою думку, ст. 37 Закону України «Про державну службу» регулює не властиві даному закону відносини. Положення про спеціальний (пільговий) стаж для державного службовця необхідно вилучити із Закону України «Про державну службу», а при вирішенні цього питання керуватись положеннями Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Що стосується питання збільшення розміру пенсії для державного службовця, то ці відносини необхідно привести у відповідність із чинним законодавством і збільшувати розмір пенсії на загальних засадах. Такий принцип рівного підходу гармонізує пенсійне законодавство України.

Окрім вище згаданих особливостей правового регулювання пенсійного забезпечення державних службовців, уваги заслуговує положення ч. 11 ст. 37 Закону України «Про державну службу». Державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів. Такий розмір грошової допомоги не має аналогів у національному пенсійному законодавстві. Як приклад, можна навести виплати грошової допомоги при виході на пенсію наукових працівників. Згідно ст. 24 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» від 13 грудня 1991 року № 1977 (з подальшими змінами), науковому (науково-педагогічному) працівнику видається грошова допомога у розмірі шести місячних посадових окладів (ставок) з урахуванням надбавок та доплат за наявності стажу роботи для чоловіків 12,5 років, для жінок 10 років. Цей закон деталізує, при яких умовах особи, які віднесені до категорії наукових та науково-технічних працівників, набувають права отримувати таку грошову допомогу, а також обґрунтовує та визначає специфіку наукової діяльності і її значення для держави. Виплата грошової допомоги науковим працівникам є раціональна.

На мою думку, згадане положення ст. 37 Закону України «Про державну службу» не є обґрунтованим. Це положення необхідно скасувати, а державним службовцям, які виходять на пенсію припинити виплату такої грошової допомоги. Йдеться про те, що держава повинна допомагати та утримувати лишень соціально незахищені верстви населення або такі, які потребують такої допомоги, державні службовці такими не є, а отже, ця норма не може надалі діяти.

Підводячи підсумки розгорнутого вивчення деяких положень Закону України «Про державну службу» стає очевидним та доконаним фактом те, що сьогодні цей закон у частині пенсійного забезпечення не відповідає вимогам сучасності і є таким, що або прямо, або опосередковано суперечить чинному законодавству. Основний висновок даного дослідження зводиться до то, що правове регулювання пенсійного забезпечення державних службовців має бути скасоване і віднесено до відання Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне забезпечення». Переконаний, що теоретично обґрунтованої причини відносити правове регулювання пенсійного забезпечення державних службовців до відання спеціального закону немає.



Абдуллаєва З.

ІПОТЕЧНІ БАНКИ ЯК НЕОБХІДНА СКЛАДОВА ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

З 1991 року в Україні розпочався масштабний процес реформування політики держави у сфері земельних відносин. Було обрано курс на поступову інтеграцію в Європейський Союз, що в свою чергу потребує постійного вдосконалення національного законодавства, приведення його в узгодження з міжнародними нормами і стандартами. Так, з метою визначення основних засад реформування земельних відносин на основі раціонального та ефективного використання землі, гарантування громадянам, юридичним особам, територіальним громадам сіл, селищ та міст права власності на землю, формування ефективного механізму регулювання земельних відносин і державного управління земельними ресурсами 30 травня 2001 року було прийнято Указ Президента України „Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки”. Згідно з яким, визначено, що задля забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання одним із основних напрямків державної політики у сфері регулювання земельних відносин є необхідність удосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин, підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами, удосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель, удосконалення порядку справляння плати за землю, а також розвиток ринку земель та кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування та ін.

Хоча за період проведення земельної реформи виконано значний обсяг робіт з вдосконалення і приведення в узгодження національного законодавства, однак й досі не створено системи законодавчих актів, які б належним чином забезпечували проведення земельної реформи. Не проведено розмежування земель державної та комунальної власності. Технології ведення державного земельного кадастру є застарілими. Моніторинг земель не має системного характеру та сучасного технічного забезпечення. Заходи земельної реформи не мають належного фінансового забезпечення. Існують проблеми пов’язані з відсутністю реального ринку землі, у зв’язку з чим не отримує належного розвитку іпотечне кредитування, що в свою чергу гальмує розвиток економіки країни в цілому. Зокрема, при тому, що даний вид іпотеки може стати одним із дійових засобів залучення інвестицій в освоєння земельних ділянок і, разом з тим, стати чинником розвитку сільськогосподарського і аграрного виробництва.

Таким чином, на даному етапі розвитку Україні, ми можемо констатувати той факт, що реформування земельних відносин не призвело до очікуваного результату, кінцевої мети - економічно ефективного та екологічно безпечного використання земель України - ще не досягнуто. Це зумовлює необхідність комплексного підходу до розв’язання проблеми реформування земельних відносин на ринкових засадах, у тісному поєднанні з економічними реформами у державі в цілому. Також необхідним є визначення основних напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечення ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів України, запровадження системи економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель. Чим і обумовлюється актуальність досліджуваної нами теми.

Вивченню становлення і функціонування інституту іпотеки та діяльності іпотечних банків, як необхідної складової частини реалізації земельної реформи в Україні присвячені праці І.І. Каракаша, В.В. Носіка, В. Сидора та ін. Але, все ж таки висвітлення проблематики створення і діяльності іпотечних банків в Україні на науково-теоретичному рівні залишає окремі проблемні питання законодавчого закріплення. Дослідження деяких з цих питань ми й ставимо за мету нашої статті.

Як зазначає І.І. Каракаш, специфіка сучасної земельної реформи в Україні полягає в тім, що основна маса земельного фонду знаходиться у власності держави й у користуванні колективних господарств. Тому задача земельної реформи повинна зводитися до роздержавлення державної землі, у тому числі і на основі викупу і деколективізації земель сільськогосподарського призначення за допомогою їхнього паювання, сертифікації й інших форм індивідуалізації. Тобто необхідно здійснити перехід від ідеальної частки в праві земельної власності до реальної частки на землю [1; с. 178]. На наш погляд, саме запропонований підхід до реформування земельних відносин і забезпечить належне формування розвитку системи іпотечного кредитування, що в свою чергу сприятиме зменшенню адміністративного тиску з боку управлінських органів. Адже ми вже маємо негативний досвід застосування адміністративних методів регулювання земельних відносин органами державної влади, що призвели до гальмування проводжуваної земельної реформи.

Розширення сфери застосування цивільно-правових методів в регулюванні земельних відносин сприятиме створенню умов для рівноправного функціонування всіх трьох передбачених чинним законодавством форм власності на землю, що в свою чергу потребуватиме створення спеціальної кредитно-фінансової структури. Саме завдяки цьому практичного застосування набудуть положення Земельного кодексу України та Закону України „Про іпотеку”, щодо можливості укладення договору застави земельної ділянки, проведення розрахунків за придбання громадянами земельних ділянок у власність та деякі інші положення земельного законодавства.

Вже сама специфіка землі як засобу виробництва та просторового операційного базису передбачає, що закладно-іпотечні операції з землею й іншою нерухомістю, зв’язаною з землею, може виконувати аж ніяк не кожен банк, що у стані здійснювати довгострокове кредитування аграрного виробництва. На думку І.І. Каракаша необмежена легалізація допуску загальної банківської системи до роздержавлення земельної власності і розвитку на цій основі колективної і приватної власності на землю ні до чого, крім як до хаосу в земельних відносинах, не приведе [1; 178].

Україна має власний досвід функціонування іпотечних установ, які були представлені земельними банками (у середині XIX ст.), особливістю діяльності яких було надання кредитних ресурсів виробникам сільськогосподарської продукції, в основному під заставу сільськогосподарських угідь, як найбільш цінного виду нерухомості. Зараз перспектива створення і функціонування земельних банків в Україні підтримується багатьма вченими. Але впровадження земельних банків на сьогодні потребує створення належної матеріально-технічної і нормативно-правової бази, яка б регулювала заставні відносини. Оскільки економічні передумови розвитку іпотеки землі в Україні вже склалися, то наявність відповідного законодавства забезпечить створення інфраструктури іпотечних банків як необхідної складової інституту іпотеки.

Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок, що вітчизняна правова наука та відповідна законодавча база поки що відстає від економічних потреб розвитку іпотечної справи. На наше переконання необхідною є подальша розробка спеціальних програм державного сприяння розвитку іпотеки, з врахуванням регіональних аспектів формування іпотечного ринку. Але самої розробки механізмів втілення цих програм замало, тому що в даному випадку, вони носитимуть тільки декларативний характер так і залишившись лише на папері. Необхідним є їх належне фінансування, завдяки чому ці програми будуть втіленні в життя. Адже іпотека – це засіб концентрації інвестицій на найбільш перспективних напрямках економіки. Саме її подальший розвиток слугуватиме підвищенню ефективності державного фінансового регулювання і економічної політики країни в цілому.



Література:

1. Каракаш И.И. Правовые основы создания и деятельности земельно-ипотечных банков в Украине // Збірник наукових праць – Одеса: Астропринт, 1997. – 280 с.



Бабенко Юлія

Мельниченко Марина

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ДЕЛІКТУ ЯК ПРЕДМЕТУ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДЕЛІКТОЛОГІЇ

Останнім часом рідко з’являються публікації присвячені адміністративній деліктології – науці, основною задачею якої є вивчення проступків, відповідальність за які передбачена в адміністративному праві. Проблема досліджувалася такими вітчизняними і зарубіжними вченими як Є.В. Додін, С.Д. Подлінєв, В.І. Рємнєв, О.Л. Бугайчук. Запропонована В.І. Рємнєвим назва „адміністративна деліктологія” походить від латинського „delictum” – провина, проступок, і грецького слова „logos” – вчення.

Адміністративні проступки достатньо розповсюджені і вчинюються значно частіше, ніж про це можуть свідчити статистичні дані. Величезна кількість деліктів в силу тих чи інших обставин залишаються невиявленими спеціально уповноваженими органами держави, що призводить до неможливості застосувати до правопорушника заходів впливу. Це певним чином стимулює громадян здійснювати антисуспільні діяння, впевнившись у своїй безкарності, і, як наслідок, виникає нігілістичне відношення громадян до закону.

Особливої гостроти набула проблема боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями, які створюють серйозну загрозу розбудові молодої, незалежної держави. Криміногенна ситуація залишається одним із найбільш небезпечних соціальних лих, а заходи, що вживаються для її стабілізації, бажаного результату поки що не дають. Це пояснюється тим, що діяльність різних державних органів зосереджена на боротьбі із самими проявами злочинності, а не з причинами та умовами, що їм сприяють. Заходи ж, які намічені щодо профілактики адміністративних проступків виконуються не завжди і не належним чином (К.Л. Бугайчук). Розробити ці міри можливо лише на основі аналізу суті проблеми, тобто всієї сукупності вчинюваних адміністративних проступків.

Значний вклад в дослідження зазначених питань було здійснено в такій науці як кримінологія. Проте такі дослідження в галузі адміністративного права, зокрема щодо вивчення поняття та сутності адміністративного проступку, причин та умов його вчинення, особи правопорушника та дослідження заходів щодо профілактики адміністративних проступків в достатній мірі не велися.

Безумовно, адміністративні делікти не мають великої громадської небезпеки, але дезорганізовують діяльність органів державної влади і управління, посягають на суспільний порядок, власність, права і свободи громадян. В окремих випадках вони переростають у злочини.

Поняття адміністративного проступку пов’язане з трансформаційними процесами у сфері кримінального права – поступовим виділенням із кримінальних правопорушень (злочинів) особливої групи діянь, що кваліфікуються як малозначні або кримінальні проступки (делікти). Відмежування адміністративного проступку від кримінального на сьогоднішній день є важливою проблемою, оскільки склад кримінального делікту ще не передбачений українським законодавством. На теперішній час делікти мають зовнішні ознаки злочину (дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, злісна непокора законному розпорядженню працівника міліції, тощо), але не мають жодного відношення до сфери державного управління. На нашу думку, всі зазначені діяння є аналогічними кримінальним проступкам, які передбачаються проаналізованим нижче законодавством зарубіжних країн, а також європейською судовою практикою. Звернення до права країн Західної Європи зумовлено близькістю змісту і загальних принципів правового регулювання України до романо-германської правової сім’ї, з якою її зв’язують традиції історичного розвитку.

Так, наприклад, у кримінальному кодексі Федеративної Республіки Німеччини виділяють два види злочинних діянь: злочин і проступок. В основі такого поділу лежить формальна ознака – мінімальний розмір покарання. Згідно до кодексу злочином є заборонені кримінальним законом протиправні діяння, за які передбачено покарання на строк не менш ніж рік, або більш суворе покарання. Проступки – протиправні діяння за які передбачено позбавлення волі на строк менший, ніж 1 рік або грошовий штраф. Якщо ж за вчинене діяння передбачене покарання у вигляді іншого різновиду грошового штрафу, то воно є порушенням громадського порядку і передбачене в так званому „додатковому кримінальному праві”.

У французькому кримінальному кодексі існує розподіл злочинів на три категорії: злочини, проступки і порушення. Матеріальним критерієм їх диференціації є тяжкість діяння. Така класифікація визначає систему покарань: так злочини у Франції тягнуть кримінальні покарання (позбавлення волі), проступки – покарання виправного характеру, а порушення – поліцейські покарання у вигляді штрафу, тощо.

Отже кримінальне законодавство деяких зарубіжних країн класифікує злочинні діяння на три групи, адже це дає можливість виявити найбільш істотні ознаки антигромадських діянь, сприяє їхньому розмежуванню й встановленню справедливих санкцій, допомагає правоохоронним органам правильно кваліфікувати проступки і обирати відповідні їм заходи впливу. Оскільки світова юридична практика підтвердила ефективність такої класифікації, то виявляється можливим застосувати таку практику і до українських реалій, тобто, аналогічно до зарубіжного законодавства здійснити поділ адміністративних проступків на дві групи: проступки, що вчинюються в сфері управління (адміністративні делікти), і всі інші порушення громадського порядку. При розмежуванні цих двох видів правопорушень необхідно використовувати ряд критеріїв:

1) наявність у діянні суспільної небезпеки або шкідливості та її характеристики;

2) порушення діяннями особи публічних інтересів;

3) неуправлінська сфера вчинення проступків;

4) вид стягнень.

Виокремлення адміністративних деліктів зі сфери адміністративно правового регулювання і створення інституту кримінального проступку в системі кримінального права дасть можливість гуманізувати систему покарань, дозволить уникнути чисельності та дублювання норм, зробить їх дію значно ефективнішою і, водночас, сприятиме систематизації адміністративного права, яке нині містить абсолютно не властивий йому інститут неуправлінських правопорушень.

Практичне значення адміністративної деліктології на сьогоднішній день досить мале, тому що ця наука знаходиться на початковому етапі свого становлення, але незважаючи на це, її можливості досить великі і при належній увазі з боку науковців і, зокрема, держави вона може зіграти ключову роль в організації профілактики правопорушень в Україні.



Баденко Анна

СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ ТА ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

Однією з найгостріших проблем українського суспільства за роки проведення соціально-економічних реформ у напрямі подальшої демократизації суспільного життя є корупція. В Україні корупція є однією з проблем, яка потребує невідкладного розв’язання. Тому створення дієвої системи запобігання корупції, розробки і впровадження комплексу організаційно-правових заходів для протидії цьому явищу, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків має стати одним із пріоритетів держави та її кримінологічної політики.

З середини 90-х років почався процес нормативного та організаційного оформлення заходів боротьби з корупцією в Україні: був прийнятий Закон України “Про боротьбу з корупцією“ від 5 жовтня 1995 р.; прийнята низка додаткових законів, указів, інших нормативно-правових актів, концепцій, програм, спрямованих на боротьбу з корупцією; створені чисельні державні органи, безпосереднім завданням яких стала боротьба з корупцією. Але всі ці заходи не дали відчутних позитивних результатів внаслідок стійкої корупційної установки значної кількості державних службовців. Боротьба, що велась з корупцією, була декларованою і реально не стала одним із національних пріоритетів у внутрішній політиці.

Серед головних недоліків українського антикорупційного законодавства можна виділити наступні: відсутність спеціалізованих органів, що були б реально визначені та наділені відповідними ресурсами для протидії корупції; роздільність між різними галузями законодавства визначень корупційних правопорушень; обмеження проблеми лише публічною сферою; відсутність дієвих законодавчих та загальносоціальних механізмів попередження корупції (наприклад, стандартних законодавчих конструкцій щодо регулювання конфлікту інтересів, гарантій прозорості адміністративних процедур тощо); недоліки в механізмах формування усіх гілок влади і державного апарату в цілому; відсутність інституційно-визначених механізмів залучення громадянського суспільства до антикорупційної активності. Особливе занепокоєння викликає стан справ у виборчому законодавстві України, яке, на думку фахівців, є максимально корупційним. Достатньо назвати проблеми формування і витрат виборчого фонду, партійних списків, депутатської недоторканості депутатів місцевих рад та ін.

Нажаль, поки що всі спроби змінити ситуацію на краще не принесли результатів. Для того щоб призупинити ці явища, необхідна системна протидія корупції як стратегічне завдання держави.

З метою реалізації антикорупційної політики Президент України своїм Указом затвердив Концепцію подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності” та вніс на розгляд Верховної Ради України пакет законопроектів, спрямованих на виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері протидії корупції. Усвідомлюючи складність цієї проблеми в Україні – як системоутворюючого фактора, який пронизує всі сфери суспільного життя, Глава держави вніс до Верховної Ради законопроекти “Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції” та “Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією” та “Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією”. Ратифікація цих документів сприятиме утвердженню позитивного іміджу України як держави, де створюється сприятливий політичний клімат для широкомасштабного, взаємовигідного співробітництва з усіма країнами, у тому числі й з питань протидії корупції та іншим правопорушенням, безпосередньо пов’язаним з нею.

На реалізацію зазначених документів спрямовані внесені Президентом проекти Законів України “Про засади запобігання та протидії корупції” та “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”. Вони уточнюють поняття корупції, видів корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних із корупцією, передбачають положення щодо антикорупційної експертизи нормативно-правових актів, участь громадськості у запобіганні корупції.

Проектом Закону України “Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення” пропонується встановити відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень та визначити порядок притягнення до відповідальності.

Досвід багатьох країн свідчить, що активність громадян, зацікавлених у подоланні корупції, є головною передумовою виявлення корупційних правопорушень і ефективності антикорупційних заходів. Але ефективної системи впливу на ситуацію у сфері попередження та виявлення корупції з боку різних інституцій громадського суспільства, зокрема неурядових організацій, до цього часу в Україні не створено. У зв’язку з цим важливого значення набуває розвиток системи громадянського контролю за антикорупційною діяльністю тих органів, на які безпосередньо покладений обов’язок боротьби з корупцією. Особливу роль у цьому процесі повинні відігравати політичні партії та об’єднання громадян, засоби масової інформації, представницькі органи влади та окремі громадяни. Форми і методи такої діяльності, а також запровадження обов’язкового реагування відповідних державних органів на повідомлення про факти корупційних діянь мають бути чітко визначені у законі.

Слід також зазначити, що українська “модель” протидії корупції увібрала достатній набір засобів щодо її попередження, випробуваних і добре відомих в світі. Разом з цим, досвід показує, що ефективність стратегії боротьби з корупцією визначається не кількістю пропонованих заходів, а їх якістю, тобто здатністю реально впливати на ситуацію та змінювати її. І це головна проблема для України, яка повинна бути вирішена, перш за все, у базовому законі “Про основні засади запобігання та протидії корупції”.



В останні роки в країні активно обговорюється питання про створення спеціального державного органу, на який має бути покладено проведення оперативно-розшукової діяльності, адміністративне провадження і розслідування справ про злочини і корупційні діяння службових осіб у вищих ешелонах влади. Розроблено і подано до Верховної Ради проект закону “Про державну службу розслідувань України”. Група народних депутатів у січні 2007 подала до Верховної Ради проект закону про Державний антикорупційний комітет України, який має стати спеціалізованим правоохоронним органом з повноваженнями з організації і проведення системної боротьби з корупцією і злочинами, пов’язаними з корупцією, що становлять високу соціальну небезпеку життєво важливим інтересам держави та її громадян. У проекті стверджується, що цей орган буде перебувати під керуванням Кабінету Міністрів і діятиме під контролем Верховної Ради, а у питаннях, пов’язаних з національною безпекою, під контролем Президента. Це дуже складне питання, вирішення якого має як своїх прихильників, так і противників. Виконання функцій протидії корупції у рамках існуючих правоохоронних органів та створення окремих підрозділів для цього має як переваги, так і недоліки. До недоліків відносяться дублювання діяльності правоохоронних органів, суперництво між ними, значні фінансові витрати, небезпека їх корумпованості. До переваг окремого підрозділу належить спеціалізація та можливість громадськості оцінити результати діяльності такого органу і покласти відповідальність за недоліки у сфері протидії корупції на конкретних осіб і на конкретний орган. Фактично, тут йдеться про зміни концептуальних основ функціонування правоохоронної системи і її системне реформування. Але концепцій таких змін, наскільки мені відомо, ніхто не розробляв і науково не обґрунтував. А без цього таке відповідальне рішення про створення подібних органів прийматися не може. Те, що реформування правоохоронної системи необхідне, ні у кого не викликає сумніву. Але робити це треба зважено і науково обґрунтовано з широким залученням до цього процесу науковців і практиків. У цьому зв’язку я вважаю за необхідне вирішити питання про створення в Україні Антикорупційного комітету, який має здійснювати нагляд за реалізацією національних антикорупційних стратегій і планів дій, без надання йому правоохоронних функцій. З урахуванням політичної ситуації в країні, можна дійти висновку, що створення все нових і нових підрозділів по окремих напрямах боротьби зі злочинністю і корупцією у системі правоохоронних органів не виправдовує себе. Тому, зрозуміло, необхідно продовжити реформування органів прокуратури у напрямі надання їй більших можливостей для здійснення координації дій між правоохоронними органами з протидії та запобігання злочинності і корупції. На порядку денному стоїть і нагальна необхідність створення спеціального державного органу, який би займався виключно усією складною сукупністю проблем попередження злочинності і корупції, як однією із галузей державного управління і реалізовував би кримінологічну політику у цій важливій галузі державного управління.

Вважається, основними завданнями такого органу мають бути такі: визначення основних напрямів державної політики у сфері боротьби зі злочинністю; аналіз чинного законодавства; інформаційно-аналітична діяльність; розробка науково обґрунтованих методик підрахування збитків від злочинів і шляхів їх відшкодування; проведення загальнонаціональних обстежень з метою виявлення рівня латентності злочинності; координація діяльності галузевих міністерств і відомств з правоохоронними органами; координація наукових досліджень; організація міжнародної співпраці у сфері боротьби зі злочинністю; обґрунтування розподілу ресурсів згідно до державного бюджету і т. ін. Необхідно також запровадити систему реального громадського контролю за нормотворчою діяльністю. Кожному з державних органів необхідно розробити власні Регламенти роботи, забезпечити їх оприлюднення та доведення до відома юридичних та фізичних осіб.

В цілому ж можна дійти висновку, що ефективність протидії корупції залежить від чотирьох головних складових:1) наявності належної правової бази антикорупційного спрямування; 2) ефективного і повного її застосування; 3) розвитку системи громадського контролю та формування антикорупційної громадської свідомості; 4) організаційно-управлінського забезпечення антикорупційної діяльності.

Причому, всі ці складові можуть спрацьовувати лише разом узяті. Такий комплексний підхід до боротьби з цим явищем вбачається найбільш доцільним і потребує свого нагального втілення в життєдіяльність українського суспільства.



Базілюк І.

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Організація ефективної системи попередження злочинності у сфері економіки є однією з найактуальніших проблем сучасності, вирішення якої для багатьох країн світу є надзвичайно важливою і складною справою. Особливо це стосується країн з перехідною трансформаційною економікою, до яких належить і Україна. Рівень злочинності у сфері економіки впродовж XX сторіччя рік у рік зростав в усіх країнах світу незалежно від ступеню економічного розвитку, а наприкінці його досяг транснаціональних масштабів і став загрожувати національній і міжнародній безпеці багатьох країн світу. Через зміни соціально-економічних умов вона постійно трансформується в нові види і форми, видозмінюються і засоби вчинення таких злочинів. Все це обумовлює необхідність продовження досліджень з цієї проблематики і пошуків найбільш ефективних заходів протидії.

Значний внесок у дослідження економічних злочинів зробили В. Бриков, К. Гуцалова, І.О. Кащук, А. Клименко, О. М. Литвак, І.В. Озерський, В. Сулжинський та інші дослідники. Важливими є роботи зарубіжних вчених, зокрема А.І. Алексєєва, Є. Є. Дементьєва, Г. Кайзера, Ю.Ф. Кравченко, В. В. Лунєєва, М. Мамардашвілі, А.М. Медвєдєва, Свенсона Бу, Г.Г. Шиханцова, Г. Шнайдера, А. М. Яковлєва та інших. Хоча роботи вказаних авторів мають суттєве наукове і практичне значення, проте аналіз спеціальної юридичної літератури свідчить, що на сьогодні теоретично не розробленою або малодослідженою у науковому плані є низка ключових проблем побудови системи попередження злочинності у сфері економіки в умовах ринкових перетворень з урахуванням нових економічних реалій. Мета дослідження полягає в комплексній науковій розробці концептуально-теоретичних та прикладних проблем попередження економічної злочинності в Україні з урахуванням міжнародного досвіду.

Використовуючи вислів М. Мамардашвілі, економічну злочинність можна розглядати як своєрідну «фіксовану точку інтенсивності», тобто як явище, зміст якого не виявлений до кінця, не може бути виявлений до кінця, але пізнання якого є важливим стимулом для безперервного пошуку нового змісту. [1, 32]

Проте порівняльна оцінка кількісних та якісних характеристик економічної злочинності, її причин та заходів профілактики в різних країнах демонструє наявність спільних рис. Це дозволяє стверджувати, що попередження злочинності, усунення причин та умов її існування, стає міжнародною, інтернаціональною проблемою. Багатолітній досвід розвитку міжнародних контактів у боротьбі зі злочинністю сприяв формуванню досить складного та багатостороннього інституційного механізму співробітництва при розробці та реалізації загальних та спеціальних профілактичних заходів.

Глобалізація посилила взаємну залежність держав і суспільств, а сучасні інформаційні технології відкрили широкі можливості для руху фінансових ресурсів, зближення людей, що представляють різні цивілізації. Це загострило сприйняття соціальних, етнічних і релігійних відмінностей, а глобалізація, скоротивши відстані, примножила точки зіткнення й розбіжності між культурами та цивілізаціями, посилила нестабільність національних фінансових ринків, спричинила деградацію економічних потенціалів багатьох країн та регіонів світу.

Це означає необхідність активізації міжнародної взаємодії у сфері боротьби з негативними проявами тінізації та криміналізації економічної сфери, відмиванням грошей за наступними напрямами: максимальне поширення сфери дії міжнародних угод з боротьби з корупцією та криміналом; міжнародна стандартизація економіко-статистичного, бухгалтерського обліку; активізація міжнародного інформаційного обміну, формування режиму прозорості та підконтрольності руху капіталів, інвестиційних ресурсів, усіх форм міжнародної економічної діяльності.

Міжнародне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю має базуватися на принципах, що включають як загальні, закріплені Статутом ООН, так і спеціальні, що закріплюються в міжнародних конвенціях: 1) взаємна повага до національного суверенітету і неухильне дотримання норм національного законодавства та міжнародного права; 2) невтручання в питання політичного, військового, релігійного або расового характеру; 3) добросовісне виконання зобов’язань щодо міжнародного права; 4) недоторканість кордонів, територіальної цілісності; 5) повага прав людини та ін. [2, 90-93]

Є дві основні площини співробітництва держав у боротьбі з відмиванням грошей: укладання міжнародних договорів з різних аспектів цієї діяльності, а також участь у міжнародних організаціях, що спеціалізуються на боротьбі з відмиванням грошей та міжнародною злочинністю взагалі.

Міжнародні організації з боротьби з відмиванням грошей, які прямо або опосередковано впливають на ситуацію в даній сфері, є регіональними (ЄС, ОАГ) та глобальними (ООН, ОЕСР) структурами, які забезпечують можливість для обговорення та розв’язання першочергових проблем у сфері профілактики злочинності та кримінального правосуддя. На європейському континенті було засновано Європейську організацію вищих органів фінансового контролю (ІНТОСАЇ) для розширення контактів у сфері державного фінансового контролю. На рівні країн СНД можна відзначити створення у 1993р. Бюро з координації боротьби з організованою злочинністю і іншими небезпечними злочинами на території СНД. Зростає й увага ООН до відмивання грошей та фінансових аспектів боротьби з організованою злочинністю. Проблема відмивання грошей є предметом аналітичних розробок ряду міжнародних організацій та структур, зокрема FATF, ЮНКТАД, СОТ, МОП, МВФ, Світового Банку, інститутів ЄС та ін.

Кожна країна, користуючись міжнародно-правовими нормами, розробляє та впроваджує власну систему та заходи боротьби з легалізацією злочинних коштів, яка становить один з найпоширеніших злочинів у сфері економіки. Для того, щоб протистояти національним та транснаціональним масштабам дестабілізації економіки та політики, Україна має зосередити увагу на традиційних схемах „відмивання” брудних коштів, використовувати міжнародний досвід протидії організованій злочинній діяльності. [3, 125]

Так, у рекомендаціях Міністерства фінансів США пропонується ретельно досліджувати на “підозрілість” всі доступні факти стосовно угод на суми від 10 тис. дол. США. Особливу обережність пропонується проявляти щодо трансакцій і банківських стосунків, якщо є сумніви щодо ідентифікації клієнтів, трансакцій, що здійснюються за участю третіх країн тощо. Чинне законодавство Італії зобов’язує банки та інші посередницькі структури вести детальну документацію щодо валютних операцій резидентів, аби не пропустити спроби відмивання коштів. В Ірландії Кримінальний юридичний акт (1994 р.) зобов’язує всі фінансові інститути вимагати від нових клієнтів, які здійснюватимуть великі трансакції, документального підтвердження походження грошей. Стратегія банків Кіпру базується на принципі “знай свого клієнта” і спрямована на виявлення осіб, які мають кілька довірчих рахунків, несумісних з формою їх бізнесу, або рахунків, на які надходять депозити від значної кількості різних приватних адресатів, а також тих клієнтів, які намагаються відкрити рахунок на велику суму навіть на невигідних умовах. Законодавством Греції передбачається ідентифікація клієнтів у разі укладення контрактів, відкриття рахунків, найму сейфів, кредитування під заставу; водночас ідентифікації не потребують страхові операції на незначні суми і терміни та пов’язані з пенсійним страхуванням. У 1991 р. Федеральна банківська комісія Швейцарії заборонила (за винятком надзвичайних випадків) відкривати анонімні рахунки та позбавила розпорядників майна права приховувати при відкритті рахунків справжні імена своїх клієнтів. В Австрії – єдиній у Європейському Союзі державі, яка дозволяла вести анонімні банківські рахунки – під тиском FATF розроблено програму їх поетапного скасування. Фінансові органи Бельгії, суворо контролюючи переміщення грошей, обов’язково перевіряють всі угоди на суму понад 10 тис. євро. Відповідно до законодавства Литви банки та інші кредитні установи, страхові компанії, митниця, пошта, нотаріуси, ломбарди, спецслужби країни надають податковій поліції відомості про осіб, що підозрюються у відмиванні коштів, про всі операції на суму понад 50 тис. літів (16,9 тис. дол. США), а також про обмін валюти на суму понад 10 тис. літів (3,4 тис. дол. США). За законодавством РФ операції, сума яких дорівнює або перевищує 600 тис. рублів (19,5 тис. дол. США) та мають визначені законом ознаки сумнівності, підлягають обов’язковому контролю. Польські банкіри передусім контролюють операції з великими сумами готівки, надходження значних переказів із країн, відомих як виробники наркотиків або підозрюються у причетності до тероризму тощо. У Франції кошти, отримані у результаті злочинних дій, вважаються незаконними, а всі операції з ними – відмиванням “брудних” грошей, що є кримінальним злочином.

Отже, для запобігання економічній злочинності в Україні важливим напрямом є співпраця з іноземними колегами, які мають вже відпрацьовану схему протидії злочинам в сфері економічної діяльності. Вже діють зв’язки практично з усіма країнами Європи, СНД і США. Ефективна боротьба з проявами економічної злочинності потребує комплексного системного підходу і органічного поєднання профілактичних, правоохоронних та репресивних заходів, чітко визначених пріоритетів та належного забезпечення. Нині основними завданнями підрозділів Департаменту Державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України залишаються [5]: боротьба з хабарництвом та корупцією; створення сприятливого клімату для розвитку підприємництва та легального бізнесу, захисту вітчизняного товаровиробника від кримінального впливу, незаконної конкуренції; попередження та викриття зловживань з бюджетними коштами, викриття та припинення злочинних схем витоку бюджетних коштів у тіньову економіку, в тому числі шляхом незаконного відшкодування податку на додану вартість; оперативне супроводження процесів законності роздержавлення, розпродажу і відчуження державного майна, припинення зловживань під час приватизації землі; попередження втрат держави від протиправної діяльності у паливно-енергетичному комплексі, сфері надровикористання, АПК, у тому числі спиртовій та рибній галузях; боротьба з правопорушеннями у сферах фінансових послуг; захист інтелектуальної власності, боротьба з комп’ютерною злочинністю; протидія легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутого злочинним шляхом, контрабандою; подальше перенесення акцентів на якість і кінцеві результати роботи (в тому числі відшкодування завданих збитків), посилення впливу на найбільш криміналізовані і пріоритетні для економіки регіонів галузі господарювання.

Таким чином, одним з головних завдань попередження економічної злочинності і боротьби є створення таких правових умов, за яких вчинення економічних злочинів стало б невигідною справою підвищеної ризикованості. Збільшення ризику вірогідності притягнення до кримінальної відповідальності, соціальних і економічних втрат і зменшення рівня впливу криміногенних факторів - це ті складові, які повинні стати головним напрямком кримінологічної політики держави в умовах трансформаційної економіки.



Література:

1. Мамардашвили М. Картезианские размышления. - М: Издательская группа «Прогресс», «Культура», 1993. - 352 с.

2. Виноградова О. Принципи міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю // Право України. – 1999. – № 4. – С. 90–93.

3. Чуніхіна Л. Протидія традиційним схемам (прийомам, механізмам, заходам) „відмивання” брудних коштів, отриманих злочинним шляхом як запобіжний засіб боротьби з організованою злочинністю // Підприємництво, господарство, право. – 2003. - №9. – С.125-129.

4. Законодавчі та інші нормативно-правові акти, спрямовані на боротьбу з організованою злочинністю і корупцією // http://mndc.naiau.kiev.ua/zak/zakon.HTM

Батижманська І. О.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПРОФСПІЛКИ ЗА ЧИННИМ КЗПП ТА ПРОЕКТОМ НОВОГО ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Висвітлення проблемних питань проекту Трудового кодексу слід відзначити як актуальне завдання науки трудового права, кожного вченого, оскільки це дозволяє своєчасно удосконалити його структуру та окремі норми, уникнути багатьох неточностей та прогалин, вилучити з тексту норми, які вочевидь спрямовані на обмеження трудових прав працівників та ліквідацію їхніх гарантій, передбачених чинним трудовим законодавством.

Традиційно профспілка на підприємстві вважалася тим органом, де виділяють дешеві путівки або кімнату в гуртожитку, оформляють мат допомогу, видають дитячі новорічні подарунки і реєструють лікарняні. Рідше згадували про те, що профспілка від імені всього трудового колективу домовляється з адміністрацією підприємства про умови праці найманих працівників і контролює дотримання досягнутих домовленостей.

Поступово розподільчі функції профкомів скоротилися: вже ніхто не сумнівається, що лікарняні оплатять незалежно від членства у профспілці, замість того, щоб стояти у черзі на путівку, багато хто віддає перевагу самостійній організації свого відпочинку, а на зекономлені від членських внесків гроші особисто вибирає своїй дитині подарунок на Різдво.

І все ж таки, не можна недооцінювати функції і завдання, які покладаються на профспілки. На думку В. Ткаленко, надійною гарантією для рядових працівників і спеціалістів юридичних осіб і ще одним нагадуванням тим керівникам, які нехтують законом, звільняючи працівників з незаконних підстав, не забезпечують безпечних і нешкідливих умов праці, не дотримуються законодавства про працю, що таке виробнича демократія у вигляді профспілок чи комісії по трудовим спорам, які завжди зуміють, якщо не самі, то за допомогою судових органів юстиції забезпечити захист їхніх прав та інтересів.[1, c. 17]

Крім Закону України про професійні спілки, діяльності профспілок присвячена окрема глава в чинному Кодексі законів про працю України. Що ж до проекту нового Трудового кодексу, то в ньому відсутня окрема глава чи розділ, який би визначав права, повноваження профспілки. Окремі права та компетенція цього органу вказані безпосередньо в інших статтях проекту.

Основні функції профспілки, вказані в КЗпП, та які залишились незмінними і в проекті нового Трудового кодексу:

- участь у розробці, затвердженні та контролі за виконанням колективного договору;

- узгодження графіку роботи підприємства, включаючи тривалість робочого часу, графіки змінності, залучення до роботи у вихідні дні і до понаднормових робіт, встановлення перерв у роботі тощо;

- узгодження графіку надання відпусток і випадків їх перенесення, а також надання відпусток без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням при простої підприємства;

- узгодження форм і систем, норм і розцінок оплати праці;

- контроль за виконанням адміністрацією вимог законодавства про охорону праці;

- право давати згоду на звільнення працівника, який є членом профспілки.[2, c.]

В проекті Трудового кодексу створена нова книга шоста, яка присвячена колективним трудовим відносинам. В цій книзі є глава щодо соціального діалогу. Дане поняття не було визначено і закріплено в чинному КЗпП.

Соціальний діалог - це система відносин між працівниками, роботодавцями (їх представниками), органами державної влади та органами місцевого самоврядування, спрямована на погодження їх інтересів.

Завданнями соціального діалогу є:

- досягнення балансу трудових та соціально-економічних прав і інтересів працівників, роботодавців і держави;

- створення ефективного механізму регулювання трудових, соціальних та інших відносин;

- сприяння утвердженню соціальної злагоди і попередження виникнення напруженості між соціальними партнерами;

- активна участь сторін у проведенні колективних переговорів та укладанні колективних договорів і угод;

- попередження порушення прав та інтересів сторін соціального діалогу;

- запобігання виникненню колективних трудових спорів і сприяння їх вирішенню. Цікавим це питання є тому, що на профспілкові організації покладена функція представників сторін соціального діалогу:

на національному рівні – всеукраїнські професійні спілки та їх об’єднання, всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців та Кабінет Міністрів України;

на галузевому рівні – всеукраїнські професійні спілки, організації роботодавців та їх об’єднання, що діють у відповідній галузі або декількох галузях, та відповідні центральні органи виконавчої влади;

на територіальному рівні – професійні спілки та їх об’єднання, організації роботодавців та їх об’єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації, виконавчі органи міських, селищних, сільських рад;

на виробничому рівні – одна або декілька первинних профспілкових організацій або їх об’єднаний представницький орган, за їх відсутності - вільно обрані працівниками представники (представник) і роботодавець.[3]

На мою думку, існують певні відмінності в компетенції профспілки щодо укладання колективного договору між КЗпП та проектом Трудового кодексу. У ст. 12 КЗпП зазначено, що колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом, з однієї сторони, і первинними профспілковими організаціями, а у разі їх відсутності – представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони.[4] Що ж до проекту, то в ньому вказується, що колективний договір підписується роботодавцем або його представником та уповноваженим представником (уповноваженими представниками) працівників не пізніше ніж через п’ять календарних днів після дня схвалення його загальними зборами (конференцією).[3]

З цього можна зробити висновок про те, що в проекті Трудового кодексу зменшене значення профспілки в підписанні колективного договору, вона вже не виступає безпосередньою стороною колективного договору, як це вказано в ст. 12 КЗпП. Я вважаю, що сторонами колективного договору є саме працівники і роботодавець, які власне і мають безпосередньо виконувати даний договір. Я підтримую точку зору авторів проекту Трудового кодексу, тому що профспілкова організація повинна виступати допоміжною ланкою в процесі підписання колективного договору.

Проект Трудового зменшив строк розгляду подання власника про розірвання трудового договору з працівником. Виборний орган первинної профспілкової організації розглядає письмове обґрунтоване подання власника не у 15-денний строк ( як у КЗпП), а у 14-денний термін. Цей же орган повинен повідомити власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі вже не в 3-денний термін, а на наступний день після його прийняття.[3,4] Це нововведення, на мою думку, є недоцільним, так як профспілкова організація може знаходитись поза межами підприємства, установи, організації (як зазначено в проекті Трудового кодексу) і тому надіслання чи передання письмового рішення на наступний день після його прийняття може викликати певні ускладнення.

На думку О. Косенко, проект Трудового кодексу залишив трудівників малих підприємств поза законом. Вона зазначає: «Згідно зі ст. 24 Конституції всі громадяни мають рівні права і є рівними перед законом. Але розробники проекту чомусь вирішили, що на громадян, які працюють у суб’єктів малого підприємництва, ці гарантії не поширюються. Йдеться про спрощений порядок звільнення працівників малих підприємств, позбавлення їх права на учбові відпустки, на укладання колективного договору, необмежену можливість залучення до роботи у вихідні дні. Ці обмеження пояснювалися необхідністю стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу».[5, c.45]

Проект нового Трудового кодексу України викликав значний інтерес як у фахівців, так і пересічних громадян. Значення Кодексу важко переоцінити, оскільки для регулювання трудових правовідносин він є своєрідною конституцією. Це означає не тільки те, що він – головний акт серед безлічі нормативно-правових актів різного рівня у сфері праці, а й те, що він повинен охопити регулюванням весь комплекс відносин з основних питань трудового права. Відповідно до вказаного слід і оцінювати проект, оскільки на нього покладаються важливі завдання, з ним пов’язані серйозні очікування. Фахівці пов’язують з проектом кодексу ефективне розв’язання багатьох сучасних проблем, які не має можливості вирішити чинний нині Кодекс законів про працю. Пересічні громадяни хочуть бачити його чітким, простим і зручним для користування, таким, що містить відповіді на основні питання, які найчастіше постають на практиці. Наприклад, як захистити себе при звільненні або як відстояти своє право на своєчасну і у повному обсязі оплату праці? Чи можна для цього використовувати такі поширені заходи як пікетування та страйки. А якщо так, то який порядок їх проведення?

Також метою проведення кодифікації є подолання суперечностей та інших неузгодженостей в законодавстві, прогалин і колізій в регулюванні трудових відносин, усунення множинності нормативно-правових актів, забезпечення їх системності та узгодженості шляхом включення до проекту створюваного акта чинних норм та нових норм, які вносять зміни в регулювання трудових відносин.

На мою думку, проект, хоча й має певні недоліки, та все ж зможе оправдати надії, що були покладені на нього та виконати завдання, які не зміг виконати Кодекс законів про працю, тобто захистити права працівників, не утискуючи інтересів роботодавців.

Література:

1. Ткаленко В. «Трудовий кодекс: плюси і мінуси проекту»// Урядовий кур’єр – 2004 - 6 травня, с. 17.

2. Карась О. «КЗпП для керівника і бухгалтера, або навіщо потрібні профспілки»// Все про бухгалтерський облік – 2002 – 13 листопада, с. 41-45.

3. Останній Проект трудового кодексу України.

4. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року.

5. Косенко О.// Соціальний захист – 2005 №7, с.44-45.




1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка