Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка15/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21

ДО ПИТАННЯ ПРО СІМЕЙНЕ ПРАВО ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Сторінки письмових джерел ХІ-ХV ст. майорять іменами учасників бурхливих подій життя Київської Русі. І не важко помітити, що в історії зовнішньої та внутрішньої політики давньоруської держави, її економіки та культури залишили пам’ять про себе не лише видатні князі та бояри, але й мудрі княгині та боярині, не тільки мужні правителі-воїни, але й далекоглядні, освічені правительки.

Актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що питання про статус жінки в політичній сфері та в сім’ї на сучасному етапі розвитку модерного демократичного суспільства набуває все більшого значення. Для більш глибокого та ґрунтовного дослідження даної проблеми слід повернутися далеко в історію нашої держави, щоб прослідкувати весь прогресивний процес еволюції статусу жінки в сім’ї та у суспільстві і об’єктивно визначити його сутність.

Тому метою даної статті є розкриття питання про ступінь розвитку сімейного права в Київській Русі, правовий статус жінки в давньоруській державі та її положення в сім’ї. З огляду на обмежений характер публікації, автор зробить лише схематичний начерк окреслених вище проблем.

Про шлюбно-сімейні відносини в Київській Русі знаходимо згадки в працях таких дослідників як А.Й. Рогожин, В.Я. Тацій, М.К.Цатурова, Н.Л. Пушкарьова, В. Борисенко, Л. Буркацький. Але ці науковці лише частково торкаються проблеми, а ґрунтовного дослідження досі немає.

Давньоруська держава була наступницею великої скіфської держави та ранніх слов’янських племен. Правові та культурні звичаї цих державних утворень знайшли своє продовження у дещо видозміненій та удосконаленій формі в праві Київської Русі [1, c. 17-34].

На початковому етапі розвитку в Київській Русі зберігалися шлюбно-сімейні відносини, основою яких було звичаєве право. З прийняттям християнства на Русі ці справи були віднесені до компетенції православної церкви, що копіювало візантійські звичаї. В життя держави прийшли нові поняття про смисл шлюбу, форми його укладання та умови встановлення. М.К.Цатурова говорить, що християнська форма шлюбу не приймалась населенням віками, ситуація залишалась напруженою до початку ХV ст.

Однією з найяскравіших форм протидії християнству було запекле небажання дотримуватися таїнства вінчання. Шлюби нерідко укладались без участі церкви [2, c. 4]. Боротьба священнослужителів з цим явищем мала жорстокий характер, політичний авторитет та економічна міць церкви не завжди сприяли появі у підданих необхідної поваги до церкви та її канонів. Тому кілька століть церква направляла всі зусилля на те, щоб населення держави підкорилось християнським устроям [3, c. 86].

І все ж не одна тільки церква опікувалася шлюбно-сімейними справами в Київській Русі. Окремі постанови тодішнього карного права охороняли життя жінки й навіть її честь. Так, у договорі русинів з німцями 1195 року сказано, що образа жіночої честі карається вирою, а це було рівнозначним покаранню за вбивство вільної людини. Стаття 8 цього ж договору приписує: якщо хто зірве з чужої дружини головний убір, то з того 6 гривень за сором [4, с. 17].

Першою найважливішою письмовою пам’яткою права Київської Русі стала «Руська Правда» - одне з найцінніших історичних джерел правничої літератури, в якому було зосереджено безліч норм, що стосувалися майнових відносин шлюбно-сімейного права Київської Русі.

Отже, «Руська Правда» і прямо, й опосередковано захищає майнові права і гідність незаміжньої жінки, визначає за нею право на успадкування землі. Закон обстоює також і беззаперечне право на володіння й успадкування землі дочкою та дружиною феодала.

Незаперечним є той факт, що й родинне право в епоху Давньої Русі було досить добре розвиненим. Вже «Устав Володимира» кваліфікує як злочин викрадення нареченої, колотнечу між чоловіком і жінкою за маєток і таке інше [5].

Багато уваги присвячує родинним справам і ролі в них жінки «Устав Ярослава», який віддає церкві всі шлюбні та розлучні справи.

Стаття 2 «Уставу Ярослава» передбачала вже норми покарання за викрадення нареченої з метою нецерковного одруження з нею. «Аже кто умчить дєвку або насилить, аже боярська дги, за сором єї 5 гривен золота, а єпископу 5 гривен золота; а менших бояр гривна золота, а єпископу гривна золота; добрих людей за сором 5 гривен срібла, а єпископу 5 гривен срібла; а на умичніцех по гривні срібла, а князь каз нить їх» [6, с. 168].

Весіллю за традицією передували змовини-заручини, які супроводжувалися святковим застіллям в оселі батьків нареченої. Обов’язковою стравою був сир, який виносила до столу відданиця. Обрядом «краяння», тобто розрізання сиру і паляниці на шматки, скріплялася угода про шлюб молодих.

Порушення угоди з боку нареченого розглядалося як вияв зневаги до дівчини й каралося грошовим штрафом: «Про дєвку сир краявши, за сором єї 3 гривни, а що втрачено, тоє заплатити, а митрополиту 6 гривен, а князь казнить» [4, с. 19].

Суспільство було зацікавлене в тому, аби дівчина вийшла заміж, оскільки за нормами давньоруського законодавства вона по смерті своїх батьків позбавлялася права на спадщину. Закон передбачав і відповідальність батьків, коли дочка не виходила заміж [6, с. 137-188].

Стаття 7 «Пространної редакції» «Уставу Ярослава» приписує: «Аже дєвка засяде великих бояр, митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр – гривна золота, а нарочитих людії – 12 гривен, а простої чуді - рубль» [6, с. 190].

Для вступу в шлюб на Русі молодятам потрібно було досягти шлюбного віку 15-16 років, а в ХІV-XV ст. – 14-18 років.

Пам’ятки ХV ст. свідчать, що право на розлучення на Русі могло бути як двостороннім (за взаємною згодою), так і одностороннім, за ініціативою одного з членів подружжя. Дружина мала право розлучитися з чоловіком і через подружню невірність, і через приховування ним свого холопства, й через матеріальну незабезпеченість. Чоловік, залишаючи дружину без достатніх на те підстав, змушений був виплатити їй велику матеріальну компенсацію, а також внести штраф на користь церковної влади. Аналіз історичних джерел показує, що в давньоруській сім’ї розподіл майна між чоловіком і жінкою проводився нерівноправно. Однак в Х-ХІІІ ст. жінки могли бути власницями великих коштів і маєтностей, отриманих від розподілу спадщини. Спадщина матері могла перейти не тільки синам, але й донці, причому і за заповітом, і без нього: «… без язика лі умре то у кого будєт на дворі била і кто ю кормив, то тому взяти»[4, с. 20].

В «Руській Правді» говориться: «Якщо хто вб’є жону, таким же судом судити, як і мужа» [7, c. 113]. Отже, чоловік не мав права на життя і смерть жінки, і за її вбивство карався так само, як і за вбивство чоловіка. Перед законом уже на той час чоловік і жінка були рівноправними

Перша згадка про повноваження жінок на володіння певним майном міститься в одній із найраніших юридичних пам’яток Давньої Русі – Договорі 911 року Олега з Візантією, що «утвердив право жінки зберегти за собою частину спільного з чоловіком майна навіть у випадку, якщо чоловік учинив убивство». Також цей договір вже розрізняв спадщину за заповітом і за законом [3, с. 104]. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Дочки спадкоємицями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За вищезгаданим договором у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, давши їй придане [1,c. 79-80].

У «Пространній Правді» за Троїцьким списком є свідчення про успадкування майна й землі смердами. «Пространна Правда» вважає князя прямим спадкоємцем померлого смерда. Але якщо у смерда залишилися незаміжні дочки, то вони теж отримують частину спадку. Після заміжжя вони втрачають право на спадок. Тут можемо прослідкувати подібність із нормами римського права про агнатичну сім’ю, згідно яких жінка після заміжжя ставала повністю підвладна своєму чоловікові і втрачала всі зв’язки з сім’єю батька, в тому числі й право на спадок батька [8, c. 69].

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати–вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати–вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів. Передача майна опікуну відбувалась при свідках. За виконання своїх обов’язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов’язаний відшкодувати збитки [9, с. 8].

Таким чином, всі сторони вивчення соціального статусу жінки в Київській Русі так чи інакше пов’язані з сім’єю, а для висвітлення статусу жінки в сім’ї очевидна необхідність, з одного боку, вивчення церковного вчення про сім’ю і місця в ній жінки, а з іншої – сприйняття церковно-юридичних норм сучасниками.



Література:

1. Історія держави і права України: Академічний курс: Підр. для студ. юр. спец. Вищих закл. осв./ АПН України; Нац. юр. акад. Укр. ім. Я. Мудрого: за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина: - К.: вид. дім «Ін юре», 2000. Т. 1

2. Цатурова М.К. Русское семейное право XVI-XVIII вв.: - М. «Юр. лит.», 1991

3. Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. – М., 1989

4. Українки в історії / За заг. ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2004.

5. Устав кн Владимира Святославича о десятинах, судах и людях церковных (в кн.:Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. Том 1. Законодательство Древней Руси. – М.: «Юр. лит.»,1984

6. Устав кн. Ярослава о церковных судах (в кн.:Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. Том 1. Законодательство Древней Руси. – М.: «Юр. лит.»,1984

7. Русская Правда (в кн.:Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. Том 1. Законодательство Древней Руси. – М.: «Юр. лит.»,1984)

8. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

9. Буркацький Л. Спадкування за княжої Київської Русі – України // Юрид. Вісник України. - № 20 - 20-26 травня 2006 року. – С. 8



Красюк А.Н.

ПРАВОВОЕ ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ РАСПРОСТРАНЕНИЮ НАРКОМАНИИ В УКРАИНЕ

Наркомания - одно из негативных социальных явлений тесно связанных с преступностью. Во-первых, все чаще с целью завладения наркотиками или денежными средствами для их приобретения совершаются тяжкие корыстные и корыстно-насильственные преступления. Во-вторых, значительное количество преступлений совершаются лицами, находящимися в состоянии наркотического опьянения. Наконец, прямая взаимосвязь наркомании и преступности проявляется в совершении противоправных деяний, связанных с незаконным оборотом наркотиков. Общепризнанным является то, что наркобизнес - это одно из самых опасных проявлений современной преступности.

Первая международная конвенция о наркотиках была принята в Гааге в 1912 г. Конвенцией был провозглашен ряд принципов, нашедших дальнейшее развитие в международных соглашениях (использование наркотиков только “в медицинских и других разумных целях”, правовое регулирование производства и торговли и т. д.).

Существенную новизну в международно-правовую практику внесла Женевская конвенция 1936 г.: было установлено международное уголовное преследование за преступления, связанные с незаконным распространением наркотических веществ. Нарушение законов о медицинском использовании наркотиков влекло за собой при определенных условиях выдачу преступника иностранному государству, что свидетельствует о более высоком уровне сотрудничества между государствами в вопросах борьбы с наркоманией. Это было вызвано, в частности, тем, что наркодельцы объединялись в межгосударственные преступные сообщества и в опасный для себя момент укрывались на территориях различных государств. Была предпринята попытка обязать договаривающиеся стороны установить в своем законодательстве уголовную ответственность в отношении лиц, занимающихся незаконным распространением наркотиков. Но конвенция имела недостаток: под контроль ставились лишь готовые наркотики, а вещества – сырьё для их производства, оставались за пределами такого контроля. [1,16]

В 1946 г. Экономический и Социальный Совет ООН создал Комиссию по наркотическим средствам – основную организацию, осуществляющую координацию международной деятельности в рассматриваемой сфере. В 1961 г. была принята действующая и поныне Единая конвенция о наркотических средствах, которая заменила международные документы, принятые ранее на протяжении полувека (кроме Женевской конвенции 1936 г.). Основные положения Конвенция с поправками, внесенными Протоколом 1972 г. представляет собой систему нормативных предписаний, среди которых можно выделить следующие: предусматривается классификация наркотиков по 4 спискам-перечням наркотических веществ или препаратов, причем отнесение к тому или иному списку влечет применение различных мер контроля, характер которых зависит от степени опасности средства или вещества для здоровья потребителя; государства – участники конвенции взяли на себя обязательство объявить наказуемыми правонарушениями культивирование и производство, изготовление, предложение, распределение, покупку, продажу, доставку на каких бы то ни было условиях, маклерство, отправку, переотправку транзитом, перевоз, ввоз и вывоз наркотических средств. Приведенный перечень не является исчерпывающим, и государства получили право признавать преступными и иные действия. [2,105-136]

Следующим масштабным международным актом по противодействию наркомании следует считать Венскую конвенцию о психотропных веществах 1971 г. В соответствии с видами контроля, основанными на неодинаковой степени опасности психотропных веществ и разнице в их фармакологическом действии и терапевтической полезности, утверждены 4 списка режима контроля.

Конвенция ООН 1988 г. о борьбе против незаконного оборота наркотических средств и психотропных веществ обязывает государства устанавливать наказание за незаконный оборот наркотиков, за сговор или намерение заниматься таким оборотом, а также за отмывание денег, полученных от продажи наркотиков.

Однако государственный суверенитет предполагает, что международные обязательства выполняются путем принятия нормы национального законодательства. На территории Украины право признания того или иного вещества наркотическим или психотропным предоставлено Комитету по контролю за наркотиками Министерства охраны здоровья Украины.[3]

Приказом Министерства охраны здоровья Украины утверждены три таких таблицы. Перечень данных веществ меняется и дополняется Постоянным комитетом с периодичностью примерно раз в год.

Основным Законом Украины, регулирующим оборот наркотических и психотропных средств, является Закон Украины «Об обороте в Украине наркотических средств, психотропных веществ, их аналогов и прекурсоров»[4].

Даже беглый сравнительный анализ показывает значительное расхождение этого Закона с международными Конвенциями. Расхождения начинаются с первых статей, касающихся определения терминов. Так, в единой Конвенции ООН о наркотических средствах 1961 г. даны четкие определения, разграничивающие понятия «наркотическое вещество (субстанция) «drug» и «лекарственный препарат, содержащий наркотическую субстанцию». Понятия «психотропное вещество» и «психотропный препарат» вводятся Конвенцией о психотропных веществах 1971 г.

Вероятнее всего возникли трудности с переводом слова drug, которое в английском языке может означать как лекарственное вещество (субстанцию), так и лекарственный препарат, однако в понимании конвенции оно трактуется как наркотическая субстанция (средство). Меры, которые в Украине направляются для ограничения оборота, во многих случаях относятся именно к наркотическим веществам, а не препаратам.

Можно предположить, что вследствие этого в Украине наркотические субстанции определены термином, который может трактоваться как лекарственное средство, содержащее наркотические вещества.

Помимо этого, понятие наркотического средства расширено по сравнению с определением Конвенции ООН 1961 г., которая ограничивает это определение лишь веществами, включенными в списки I и II. В Украине к этому добавили «препараты, растения, которые составляют опасность для здоровья населения в случае злоупотребления ими».

Таким образом, любой, даже самый «безобидный препарат» (например, витамин С), подпадает под определение наркотического (злоупотреблять могут практически любым лекарственным препаратом, даже безрецептурным, в том числе и витамином С). Кроме того, сюда включены и растения, которые в Конвенции ООН 1961 г. определены отдельно.

Как Конвенция ООН 1961 года, так и Конвенция ООН 1971 года определяет понятия «Список I», «Список II», «Список III» и «Список IY», которые означают соответственно пронумерованные перечни наркотических средств, психотропных веществ или препаратов, приложенные к настоящим Конвенциям, с изменениями, которые могут быть время от времени внесены в них в соответствии с процедурой, предусмотренной Конвенциями.

Закон Украины «Об обороте в Украине наркотических средств, психотропных веществ, их аналогов и прекурсоров», по сравнению с Конвенцией 1971 года, значительно расширил понятие психотропного вещества и включил в это понятие также лекарственные препараты. Таким образом, в Закон привнесены субъективные анатомические и физиологические понятия: влияние на ЦНС, нарушение восприятия, или эмоций, или мышления, или поведения. Если твердо следовать букве Закона, то под это определение попадают сигареты, алкоголь, кофе, чай. Все эти продукты действуют на ЦНС и составляют опасность злоупотребления.

Хотелось бы обратить внимание на то, что ни в одной из Конвенций нет понятия «аналоги наркотических средств и психотропных веществ». Создается впечатление, что при всем стремлении Украины к гармонизации своего национального законодательства с международными нормами и нормами ЕС, это понятие было привнесено из Федерального Закона РФ «О наркотических средствах и психотропных веществах», принятого Государственной Думой России в декабре 1997 года, почти на два года ранее украинского Закона. Используемое определение очень пространно и неконкретно. Под это определение может попасть почти любой лекарственный препарат, который хоть отдаленно напоминает по химической структуре психотропное вещество или наркотическое средство и каким-либо образом, пусть даже косвенным, действует на ЦНС. Опять же сюда подпадают чай, кофе, сигареты и алкоголь.

Любая страна обладает правом представить на рассмотрение вопрос о включении вещества в психотропные или наркотические и ввести на своей территории ограничения на вещества, не указанные в Конвенциях. Однако требуется четкое определение, чтобы из-за подобных мер не пострадали жизненно необходимые лекарственные препараты и, в конечном счете – больные.

Понятие прекурсора наркотического средства и психотропного не содержится ни в одной из Конвенций ООН, однако в Конвенции ООН «О борьбе с незаконным оборотом наркотических средств и психотропных веществ», 1988 года есть понятие «вещества, которые используются для незаконного изготовления наркотических средств или психотропных веществ». Это понятие синонимично понятию «прекурсор».

При сопоставлении норм Конвенции и норм Уголовного кодекса Украины мы также видим существенные отличия. Как участник конвенции Украина брала на себя обязательство объявить наказуемыми правонарушениями переотправку транзитом, перевоз, ввоз, и вывоз наркотических средств. В некоторой степени данные действия совпадают со ст. 305 УК Украины. Но данное преступление считается оконченным с момента фактического незаконного перемещения указанных предметов за пределы либо в пределы Украины. В данную статью явно не включены такое вышеупомянутое действие, как переотправка транзитом.

В Уголовном кодексе Украины отсутствуют такие понятия, как предложение, доставка наркотических средств и маклерство. Что является существенным упущением.

Как мы видим, в национальном законодательстве существует еще масса неточностей и недоработок. Потому хотелось бы больше внимания обратить на данную проблему.

Литература:

1. Гасанов Э. Г. Борьба с наркотической преступностью: международный и сравнительно-правовой аспекты/ Э. Г. Гасанов. – М., 2000. – С. 16.

2. Единая конвенция о наркотических средствах 1961 г.// Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. Вып. XXIII. – М., 1971. – С. 105-136.

3. Постанова Кабінету Мінітрів України Про комітет з контролю за наркотиками від 11 вересня 2003р. №1446

4. Закон Украины «Об обороте наркотических средств, психотропных веществ, их аналогов и прекурсоров» от 15.02.1995г.№60/95-ВР

Кушніренко Анна Вікторівна

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК НА РИНКУ ПРАЦІ

Становище українських жінок визначається соціально-економічними протиріччями сучасного періоду, оскільки сучасний стан економічного розвитку держави потребує широкого застосування жіночої праці.

Дослідження даного питання визначається значною актуальністю в сучасному еволюційному процесі правового закріплення фактичної гендерної рівності, зокрема в питаннях трудової діяльності.

Метою даного дослідження є аналіз ефективності правових норм, що регулюють аспекти праці за статевою ознакою в сучасних умовах ринкової економіки, жорсткої конкуренції на ринку праці, висвітлення реальної ситуації та причини її виникнення.

Конституція України (ст. 43) зазначає, що кожен має право на працю, належні, безпечні і здорові умови праці. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. [1, ст. 11]. Кодекс законів про працю України закріплює правові норми щодо забезпечення та належної охорони праці жінок, а саме:


  • роботи, на яких забороняється застосування праці жінок;

  • обмеження праці жінок на роботах у нічний час;

  • заборона залучення вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років, до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні і направлення їх у відрядження;

  • обмеження залучення жінок, що мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів до надурочних робіт і направлення їх у відрядження;

  • переведення на легшу роботу вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років;

  • відпустки у зв’язку з вагітністю, пологами і догляду за дитиною.

  • відпустки жінкам, які усиновили дітей;

  • перерва для годування дитини;

  • надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей до 14 років, путівок до санаторіїв та будинків відпочинку і подання їм матеріальної допомоги. [2, ст. 94-101]

Історично так склалося, що жінки завжди страждали від дискримінації у всіх сферах суспільних відносин і тому надання жінкам на законодавчому рівні додаткових пільг та переваг у трудових правовідносинах є результатом їх захисту від дискримінації. За часів, що передували виникненню держави Київська Русь, жінки мали досить високий статус, владу і права, які включали можливість брати участь у воєнних діях. Однак з виникненням Московської держави почалося стабільне « закріпачення жінок » і у ХVІ столітті створюється Звід законів під назвою «Домострой», який закріпив деспотичну владу чоловіків. Так, у 1906 році «Женский вестник» зазначав: «жінки – це найбільш безправна і обездолена частина населення. Вони підпорядковані чоловікам і цілком залежать від їхнього бачення. Вони знеособлюються та поневолюються законами, що існують, та своєю економічною залежністю від пануючої статі» [3, ст. 73]. Ще в сиву давнину Сократ висловив почуття примітивно-грубої чоловічої переваги над жінкою наступними словами: « Три речі можна вважати щастям: що ти не дика тварина, що ти грек, а не варвар, і що ти чоловік, а не жінка » [11, ст. 25].

Особисто мене, як представницю жіночої статі така позиція дуже ображає, а історична дискримінаційна ситуація взагалі викликає подив з психологічної точки зору, так як мало того, що чоловіки між собою з’ясовували стосунки щодо суспільних сфер життя, а ще й по відношенню до жінок виявляли неповагу та примітивні рабовласницькі позиції, виказуючи власні комплекси та зверхність. Соціальна дискримінація жінок означає обмеження або позбавлення прав за ознакою статі в усіх сферах життя суспільства, що призводить до зниження соціального статусу жінки і є однією з форм насильства над її особистістю, і, отже, загрозою для її безпеки.

У сучасних умовах загальновизнано, що вирішення конкретних проблем рівноправ’я жінок з чоловіками має фундаментальне значення для розвитку суспільства. Нормативними гарантіями реалізації цього міжнародного стандарту виступають з одного боку положення міжнародних конвенцій про рівність прав чоловіків і жінок в усіх основних правах і свободах людини, аз іншого – привілеї з урахуванням особливої соціальної ролі – народження і збереження дітей. [4, ст. 3-4].

Тому світовою спільнотою вирішення цієї проблеми виразилося в прийнятті низки міжнародних нормативних актів, зокрема згідно з Конвенцією про дискримінацію в галузі праці та занять будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять; будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом Організації після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами. [9, ст. 1].

Але, незважаючи на виголошені цінності та їх юридичне закріплення, на практиці в українському суспільстві жінка в трудових правовідносинах висувається на другий план. Сучасне становище жінок на ринку праці характеризується їх дискримінацією у сфері зайнятості, за якої вони не мають вільного доступу до конкурентних та високооплачуваних професій. Жінок перших звільняють і останніх приймають на роботу. Фемінізація бідності в Україні сприяє пошуку будь-якої роботи та засобів поліпшення матеріального становища, навіть без огляду на можливість негативних наслідків. Тому й спостерігається високий рівень трудової міграції за кордон, де, як правило, відбуваються порушення загальнолюдських прав жінок, поряд із зловживанням та насильством, що мають загальний характер. Разом з важкими умовами праці вони страждають від фінансової експлуатації, використовуються для сексуальних послуг. Ситуація в нашій країні ускладнюється не тільки кризовим станом економіки, а й тим, що процес міграції криміналізується, адже дешева робоча сила українських жінок становлять підґрунтя надприбутків посередників. [5, ст. 19].

В Україні в основному жінки працюють в такій криміналізованій сфері як торгівля, тому не випадково, що вони переважають в злочині – обман покупців. Суттєво впливає на злочинність серед жінок загострення протиріч у сімейно-побутовій сфері, оскільки жінка, зайнята важкою працею, відчуває постійну матеріальну нестачу, все складніше виконувати роль берегині домашнього вогнища. [7, ст. 80-81].

Проте деякі поліпшення все ж спостерігаються. Наприклад, для жінок, що працюють за трудовим договором, додатковими ознаками диференціації правового регулювання праці є вагітність і наявність малолітньої дитини, тобто виконання материнської функції. Додатковими стійкими факторами диференціації правового регулювання праці жінок:


  • фізіологічні особливості жіночого організму;

  • стан активного материнства працюючої жінки ( вагітність, пологи, годування грудної дитини );

  • соціальна функція жінки-матері з виховання малолітніх дітей.

Вітчизняне трудове законодавство, враховуючи анатомічні та фізіологічні особливості жіночого організму, виділяє стать працівника як одну з підстав диференціації правового регулювання найманої праці, що виражається у наданні жінкам додаткових прав на певні пільги та переваги, які дозволяють жінкам поєднувати працю і материнство, захищають організм жінки від негативних виробничих чинників. Національне законодавство про регулювання праці жінок свідчить, що працюючі жінки виокремленні в окрему категорію працівників, які потребують додаткового захисту, пільг і гарантій у трудових правовідносинах. [3, ст. 72].

Отже, таким чином, опрацювавши використані джерела можна зробити висновок, що становище жінки в трудовому законодавстві хоча і зазнало деяких змін в позитивному напрямі, але закріплені правові засади не завжди співпадають з реальною оцінкою ситуації на практиці. Загальнопоширеною є ситуація, коли жінок просто дискредитують на ринку праці, що на мою думку є просто ганебним явищем в сучасному демократичному суспільстві. До керівних посад жінок взагалі рідко допускають, тому охоплює гордість, коли, незважаючи на всі перепони, вони все ж йдуть « догори по кар’єрній драбині ». Тому, для вирішення даного питання лише формального закріплення в нормативних актах певних правових норм мало. Щоб змінити ситуацію необхідно вести активну роботу серед громадськості та підвищення правової культури населення.



Література:

1. Конституція України від 28.06.1996р.

2. Кодекс законів про працю України від

3. Шульженко І. Диференціація правового регулювання праці за статевою ознакою. Право України, 2007, №4

4. Чиж мар К. Принцип рівності прав жінок і чоловіків у міжнародному праві. Право України, 2001, № 3

5. Надьон О. Торгівля жінками: чинники, складові та шляхи подолання. Право України, 2003, № 6

6. Нестерцова – Собакар О. Розвиток державно-правового стану юридичної освіти жінок та юридичної практики в Україні. Право України, 2003, № 6

7. Надьон О. Жіноча злочинність: деякі особливості розслідування справ. Право України, 2003, № 9

9. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 року. Ратифікована Президіумом Верховної Ради СРСР 19.12.1980р.

10. Конвенція Міжнародної організації праці N 15 про адміністрацію праці: роль, функції та організація. Конвенцію ратифіковано Законом N 1967-IV ( 1967-15 ) від 01.07.2004

11. Бурим. В.М. Соціальна дискримінація жінок та гендерні чинники в життєдіяльності українського суспільства. Жінки в політичній еліті України: процес трансформації і творчість. Миколаїв, видавничий відділ МФ НаУКМА, 1999р.

Левочкина Татьяна Владимировна

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка