Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка18/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

УЧАСТЬ ПРОКУРОРА В ПРОВАДЖЕННІ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ АПЕЛЯЦІЙНОЮ ІНСТАНЦІЄЮ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ


Автор обрав темою статті «Особливості та проблеми апеляційного провадження», тому що вважаємо, що це питання є актуальним на сьогодні, оскільки захист прав та охоронюваних законом інтересів людини та громадянина з кожним роком набуває все більшого розвитку в Україні. Не беручи до уваги наявні проблеми, слід відзначити і те, що сама поява апеляційного оскарження є вагомим кроком вперед України до утвердження в суспільстві правової держави та демократії. Видатний німецький філософ І. Кант стверджував, що “Самий головний в світі предмет – це людина, тому що вона сама для себе – своя остання ціль. Право людини повинно бути священним”.

Суди, згідно з Конституцією України, покликані здійснювати правосуддя. За захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадяни мають право звернутися до суду.

В більшості випадків суди першої інстанції приймають законні та обґрунтовані рішення. Але в судовій практиці також трапляються помилки. Тому цивільне процесуальне законодавство передбачає апеляційний перегляд рішень і ухвал суду першої інстанції [1, с. 179]. Апеляція (лат. «appellatio» - звернення, скарга) спосіб оскарження судових рішень та ухвал першої інстанції, які не набули чинності [2, с. 5]. В незалежній Україні апеляція у цивільному процесі була введена з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. Значення апеляційного оскарження полягає в тому, що є однією з реальних гарантій здійснення права на судовий захист [4, с. 69]. Ст. 12 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» передбачає право оскарження судового рішення в апеляційному порядку учасниками судового процесу та іншими особами у випадках, передбачених процесуальним законом.

З гарантій забезпечення законності й обґрунтованості судових рішень, забезпечення однакового застосування різними судами законодавства при вирішенні цивільних справ виступає апеляційне провадження (статті 291-322 ЦПК України).

Розгляд справ за апеляційними скаргами дозволяє виправляти помилки судів першої інстанції, спрямовувати їх роботу, забезпечуючи правильний підхід до застосування норм матеріального і процесуального права, а також має превентивний характер - попереджає порушення норм права фізичними й юридичними особами [5, с. 475]. Особливо слід зазначити важливість участі прокурора у перегляду судових рішень першої інстанції як гаранта виконання вимог закону, - стаття 34 Закону України «Про прокуратуру» зазначає, що прокурор сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ і постановленню законних і обгрунтованих судових рішень Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії цивільного процесу. Особливості та проблеми апеляційного провадження відображені у публікаціях Гузь Л.Є., Гусарова К.В., Долежана В.В, Кравчука В.М., Луспеника Д.Д., Шевчука П.І. та ряду інших авторів.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, порівняльного, історичного, прогнозування.

Метою статі є дослідження особливостей та проблем апеляційного провадження, зокрема розкриття теоретичних та практичних аспектів участі прокурора в провадженні справ апеляційної інстанції. Метою роботи зумовлено виконання таких завдань:



  • визначити процесуального положення прокурора;

  • виявити проблеми в сфері участі прокурора в провадженні справ апеляційної інстанції;

  • запропонувати вирішення означених в статті проблем.

Якщо ст. 290 ЦПК 1963 р. передбачала право прокурора на подачу апеляційного подання на рішення або ухвалу суду тільки за умови участі його у справі, то за новим ЦПК право прокурору на подання апеляційної скарги надається і тоді, коли він не брав участі у справі (ч. 4 ст. 46 ЦПК). Отже, ЦПК 2004 р. розширив право прокурора на апеляційне оскарження судових рішень [6, с. 30].

Наприклад, у 2004 р. (за даними судової статистики) в Україні збільшилася кількість цивільних справ і матеріалів за апеляційними поданнями прокурорів на рішення та ухвали місцевих судів, що перебували у провадженні апеляційних судів, - яка становила 115,4 тис. справ, що на 36,8, % більше, ніж у 2003 р. [7, с. 23].

Участь прокурора в апеляційному провадженні викликається необхідністю повторного розгляду цивільних справ, вирішених судом першої інстанції, із метою перевірки законності і обгрунтованості постановлених по них рішень і ухвал, та захисту прав, свобод сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, та публічних інтересів [8, с. 118].

Роль прокурора як суб’єкта ініціювання апеляційного оскарження судових рішень заслуговує на особливу увагу. Це значною мірою пояснюється тим, що впродовж останніх років у теорії простежується бажання повністю зрівняти прокурора з іншими учасниками цивільного процесу із посиланням на конституційний принцип їх рівності перед законом і судом (пункт 2 ч. 3 ст. 129 Основного Закону).

М. Бородін із цього приводу пише: «...відповідно до ст. 292 ЦПК з 2005 року прокурор матиме право, незалежно від участі у справі, оскаржити рішення суду в апеляційному порядку» [9, с. 71]. Саме такого підходу дотримуються у літературі О. Гончар, К. Гусаров, І. Ємельянова та ін. [10, с. 49,92,16].

Прокурор має сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та ухвалених судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону України «Про прокуратуру») [11, с. 184].

У контексті положень ч. 4 ст. 46 ЦПК ставити питання про апеляційне оскарження має право лише прокурор або його заступник (керівники прокуратури). Помічники (старші помічники) прокурора, прокурори відділів (управлінь), інші прокурорські працівники, які не є керівниками відповідної прокуратури, можуть лише знайомитися із матеріалами справи у суді з метою встановлення підстави підготовки проекту апеляційної скарги.

Важливою теоретичною та практичною проблемою є відсутність у прокурорів вищої інстанції права вносити зміни та доповнення до апеляції, поданої прокурором-апелянтом. За глибоким переконанням автора, право на внесення змін чи доповнень до апеляції повинен мати не тільки прокурор, що подав апеляцію, а й прокурор вищої інстанції. Прокурор має право на одержання від апеляційного суду повідомлення про час і місце судового засідання по розгляду його скарги і брати в ньому участь.

Важливе значення має питання про можливість прийняття апеляційним судом від прокурора нових доказів, не досліджених у суді першої інстанції при розгляді справи. На думку автора, умови можливості прийняття апеляційною інстанцією до розгляду нових доказів мають бути вичерпно деталізовані в законі. Нові докази апеляційний суд може прийняти до розгляду лише тоді, якщо на них є посилання в апеляції чи відповіді на апеляцію [12, с. 81].

Наявність проблем, про які говорилося вище, обумовлена, насамперед, недосконалістю існуючого законодавства (хоча не можна не враховувати і людський фактор, питання моральності тощо), тому вирішення цих та інших проблем в сфері судочинства в цілому автор вбачає в удосконаленні українського законодавства.

На підставі проведеного досліджень автором зроблені слідуючі висновки:


  1. Право на внесення змін чи доповнень до апеляції повинен мати не тільки прокурор, що подав апеляцію, а й прокурор вищої інстанції;

  2. Прокурор, який подав апеляційну скаргу, повинен бути присутнім при перегляді цієї справи в апеляційному порядку;

  3. Слід врегулювати питання стосовно назви документу, який подає прокурор (апеляційна скарга чи подання) шляхом узгодження між собою ЦПК України і Закону України “Про прокуратуру”.

Література:

1. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Курс лекций. – 3-е изд., испр. и доп. – Х.: Консум, 2005. – 248 с.

2. Шевчук П.І. Апеляційне та касаційне оскарження судових рішень: Наук.-практ. коментар. – К.: МАУП, 2002. – 93 с.

3. Процессуальное право: Энциклопедический словарь. – М.: НОРМА, 2003. – 608 с.

4. Ярошенко І.С. Цивільне процесуальне право: Навч.-метод. пос. для самост. вивч. дисципліни. – К.: КНЕУ, 2003.

5. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч-Юре, 2005.

6. Шевчук П.І., Коваленко В.В. Апеляційне провадження за новим цивільним процесуальним законодавством // Вісник Верховного Суду України. - 2001. -№ 4 (26).

7. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 5.

8. Сірий М. Система перегляду судових рішень в Україні: погляд у майбутнє // Юридичний журнал. -2003. - № 3.

9. Бородін М. Перегляд цивільних справ у порядку апеляції // Право України. - 2004. - № 8. - 132 с.

10. Гончар О. Нісенітниці є. їх не може не бути? Питання судді на полях нового Цивільного процесуального кодексу // Закон і бізнес. - № 48 (672) 27 липня - З грудня 2004 року. Гузь Л.Е. Апелляционное и кассационное производ-ство: Теория, проблемьі и практика применения судами первой, апелляционной и кассационной инстанции. -Харьков, 2003. - 248 с. Гусаров К.В. Апеляційне провадження у цивільному судочинстві (Науково-практичний коментар статей 291-300 ЦПК України 2004 р.) // Бюл. М-ва юстиції України. - 2005. - № 5 (43). Ємельянова І. Апеляційний і касаційний перегляд судових рішень в цивільному судочинстві: теоретичні і практичні аспекти // Право України. - 2004. - № 2.

11. Долежан В.В. Шляхи конкретизації представницької функції прокуратури у майбутньому Законі України «Про прокуратуру» // Проблеми організацій прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. – 36 наук. праць. - X., 1998.

12. Руденко М., Дунас Т. Участь прокурора в провадженні цивільних справ апеляційної інстанції: теоретичні та практичні аспекти.//Юрид. журнал. – 2006. - № 2.

Скутельник О.А.

ТРУДОВІ СПОРИ (КОНФЛІКТИ) ТА ПОРЯДОК ЇХ ВИРІШЕННЯ

Початок XXI ст. поставив перед людством майже безальтернативну проблему: або оволодіти наукою і мистецтвом попередження та розв’язання конфліктів, або втратити перспективи виживання на Землі через численні руйнівні конфлікти. Як зазначають Л. Герасіна та М. Панов, проблема конфліктної взаємодії в суспільстві залишається актуальною протягом усього існування людської цивілізації. ЇЇ гострота особливо відчувається в перехідні, зламні моменти історії.

Соціально-економічні та політичні кризи, безкомпромісна боротьба за владу, дисфункції соціальних інститутів та інші конфлікти травмують людей, завдають шкоди діяльності трудових колективів, нерідко руйнують особистість. Усе це свідчить, про негативну роль конфліктів у групах людей, у суспільстві та для людства в цілому.

У працях Ф. Бекона вперше було проаналізовано причини конфліктів: матеріальні, політичні та психологічні. Він звернув увагу на те, що особливою причиною виникнення колективних трудових конфліктів є скрутне матеріальне становище працівників, зубожіння народу: «скільки в державі розорених, стільки й заколотників».

Трудовий конфлікт - це конфлікт у сфері трудових відносин з приводу засобів працезабезпечення, рівня заробітної плати, використання професійного й інтелектуального потенціалу, різних елементів і чинників трудового процесу, викликаний протилежністю інтересів. П. Пилипенко дотримується такої думки, вказуючи, що у процесі трудової діяльності між суб’єктами трудових відносин існують розбіжності, які можуть переростати у конфлікти. Саме через відмінність інтересів сторін соціально-трудових відносин між працівниками та власником підприємства або уповноваженими ними органами найчастіше виникають колективні трудові спори. Об’єктами таких спорів та конфліктів є трудові відносини та умови їх формування.

В. Кравцова вважає, що трудовий конфлікт є більш широким явищем, ніж трудовий спір, бо виступає як конфлікт інтересів значно ширших, ніж виробничі.

Об’єктивними причинами трудових конфліктів є недоліки в організації виробництва та праці, що зумовлюють протиріччя між сторонами соціально-трудових відносин.

Наочним прикладом може слугувати колективний трудовий спір метеорологів гідрометеорологічного центру, який у 2003 р. був зареєстрований на виробничому рівні в Рівненській області Національною службою посередництва та примирення (далі - НСПП). За зверненням гідрометеорологів відділенням НСПП у Рівненській області виявлено низку факторів, які можуть загрожувати не тільки здоров’ю, а й життю працівників і які безпосередньо стали предметом виникнення колективного трудового спору (конфлікту). Через шкідливі умови праці, за документами, наданими НСПП, відслідковується захворюваність 50 % працівників, а також смертність за результатами впливу шкідливих факторів. Вимоги метеорологів не були задоволені. Працівники метеостанції вступили у колективний трудовий спір (конфлікт) із своїм міністерством. Конфлікт було врегульовано, але це коштувало додаткових зусиль, моральних збитків і, безумовно, додаткових витрат. Якщо б було досягнуто порозуміння між сторонами, то таких наслідків можна було б уникнути. Тому важливим фактором своєчасного вирішення спору є згода та взаєморозуміння в конфлікті.

Конфлікт у сфері трудових відносин є найпоширенішим. Узагальнення практики участі у вирішенні трудових спорів Національної служби посередництва та примирення (далі - НСПП) в Харківській області свідчить, що лише у 2006 р. НСПП здійснила заходи щодо своєчасного розв’язання 678 розбіжностей між сторонами трудових відносин, які виникли на 882 підприємствах. І ця статистика стосується лише колективних трудових спорів.

І. Лаврінчук зазначає, що на трудові спори у цивільному провадженні припадає приблизно 30-40 %. В цілому, на мою думку, керівникам підприємств, установ, організацій слід вживати заходів для попередження трудових конфліктів.

Справа із конфліктами ускладнюється і тим, що держава замість того, щоб забезпечувати попередження, сама іноді генерує конфлікти у суспільстві. Як вже зазначалося, найбільша кількість трудових спорів стосується стягнення невиплаченої заробітної плати. Г. Кизименко зазначає, що впродовж 2005 р. територіальні державні інспектори праці перевірили 32 тис. підприємств з питань дотримання мінімальних гарантій з оплати праці. Встановлено, що на кожному п’ятому підприємстві не дотримано норм щодо розміру мінімальної заробітної плати. Найбільше по-рушень виявлено на підприємствах агропромислового комплексу (3319 підприємств), промисловості (343), у будівництві (208), в оптовій та роздрібній торгівлі (553), транспортній галузі (119), на інших підприємствах (8114).

У процесі перевірок виявлені порушення законодавчих норм про робочий час, час відпочинку, про укладення та виконання колективних договорів, правил ведення трудових книжок. Але є спори і про поновлення на роботі, скасування дисциплінарних стягнень. Збільшується кількість позовів про відшкодування моральної шкоди. Фізичні, моральні та матеріальні втрати несуть обидві сторони спорів. Якусь частину спорів з виконання рішень вдається вирішити Уповноваженій з прав людини Н. Карпачовій.

Стан судової системи такий, що після розгляду спорів із залу судового засідання одна сторона виходить переможцем, інша - відчуває себе такою, що програла справу.

Держава вживає заходів до попередження конфліктів, страйків. Так, у 1998 р. Указом Президента України була створена Національна служба посередництва й примирення, внесок якої у розгляд трудових спорів важко переоцінити. І все ж кількість трудових спорів залишається значною. Навантаження на суди не зменшується. А це зумовлює навантаження на державний бюджет.

А якщо трудовий спір виникає на недержавному підприємстві, то чого б його не розглянути у третейському суді за згодою сторін? Ми розуміємо, що держава охороняє право громадян на працю, що є основним і священним правом. Воно стосується людей, чия натхненна праця створює всі матеріальні та духовні цінності у суспільстві. Я вважаю, що немає серйозних перешкод до розгляду трудових спорів, які виникають у недержавному секторі економіки. Виявлено, що роботодавець погодився поновити працівника на попередній роботі, але без оплати вимушеного прогулу. І працівник на це погодився. Тут не вбачається в таких угодах порушення прав сторін. Це і є взаємні поступки.

Розгляд у третейських судах справ, що стосуються підприємств недержавного сектора, не зашкодить ні державі, ні працівнику, ні власнику підприємства. Він прискорить строки розгляду спорів. Серед трудових спорів є, наприклад, спори про визнання незаконним дисциплінарного стягнення у вигляді догани. Ці спори не пов’язані з грошовими видатками. Працівник захищає трудову честь і ділову репутацію. Завантажувати суди такими справами недоцільно.

Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Слід зауважити, що трудові спори, що підлягають безпосередньому розглядові у місцевих судах не можуть розглядатися Комісією по трудовим спорам (КТС), а спори про переведення, зміну істотних умов праці можуть розглядатися і в КТС.

Суд має проаналізувати фактичні відносини, які склалися між роботодавцем та особою і визнати їх трудовими чи цивільно-правовими. Тому даний спір не є предметом розгляду КТС – оспорюється саме статус особи як працівника організації, а КТС розглядає саме трудові спори між роботодавцем та працівником.

Спори, що випливають з трудових та інших тісно пов’язаних з ними правовідносин, розглядаються судами за загальними правилами позовного провадження але мають деякі процесуальні особливості їх розгляду.

Так, з позовом щодо поновлення чи визнанні порушених трудових прав до суду може звернутися працівник незалежно від виду трудового договору, що він уклав з роботодавцем. Наприклад, сумісники, тимчасові та сезонні працівники, надомники.

Можлива участь у судовому розгляді трудового спору від імені роботодавця – юридичної особи і арбітражного управляючого. Арбітражний управляючий діє як керівник організації і в межах повноважень визначених законодавством.

У судочинстві по трудових справах допускається участь не тільки представників сторін, але й представників профспілок і трудових колективів.

Роботодавець має довести у суді, що він вчинив певні дії, використав усі можливості щодо ознайомлення працівника з наказом про звільнення з роботи та видачі працівникові належно оформленої трудової книжки в день звільнення.

Суди не визнають поважною причиною пропуску строку звернення до суду тимчасову непрацездатність адвоката. Такими поважними причинами можуть бути: хвороба працівника чи членів його родини, надзвичайні обставини, катастрофа, природні катаклізми, стихійне лихо. Судова практика визнає поважною причиною пропуску строку звернення до суду і оскарження незаконного звільнення чи переведення на іншу роботу в органи по нагляду та контролю за додержанням трудового законодавства.

Отже, конфлікт у сфері трудових відносин є найпоширенішим. Держава намагається уникнути конфліктів в трудовій діяльності, але поки що їй це не дуже вдається. Тому, що держава дуже часто сама виступає ініціатором конфліктів. Постійна боротьба за владу призводить до невдоволення населення. Трудових конфліктів можна уникнути дійшовши взаємопорозуміння, досягнувши взаємних цілей, задовольнити інтереси обох сторін.

Література:

1. Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 03.03. 1998 р. Урядовий кур’єр // 1998 - 2 квітня.

2. Положення про національну службу посередництва та примирення затв. Указом Президента України від 17.11.1998 р. №1258/98 // Праця і зарплата - 1998 - № 23. (станом на 2006 р.).

3. Наталія Швець «Поняття та форми трудових конфліктів» // Підприємство, господарство і право. 2006 р. № 6, с.40-43.

4. Галина Гончарова канд. юрид. наук, доц. «Нові форми залучення громадян до розгляду трудових спорів (пропозиції до законодавства)» // Підприємство, господарство і право. 2007 р. № 8, с. 68-70.

5. Л. Грузінова «Особливості розгляду справ по спорах, що виникають з трудових відносин» // Праця і закон. 2004 р. № 14 (липень) с. 20-27.

6. А. Андрушко канд. юрид. наук доц., А.В. Андрушко доц., канд. юрид. наук. «Огляд судової практики вирішення трудових спорів при звільненні працівників за п. 1 ст. 40 КЗпП України» // Право України. 2007 р. № 11, с. 85.

7. Герасіна Л.М., Панов М.І. Проблеми правової конфліктології: феноменальний, гносеологічний та праксеологічний аналіз. - Х., 2004. - 109 с.

8. Беззубко Л.В., Зюнькін А.Г., Калина А.В. Управління трудовими конфліктами. - К., 2004 - 251 с.

9. Крівцова В.М. Юридичний конфлікт як феномен правової дійсності: Дис… канд. юрид. наук. - Х., 2005. - 176 с.

10. Лаврінчук І. Правова база потребує вдосконалення: ефективність розгляду колективних трудових спорів як одна з умов соціальної злагоди // Праця і зарплата. - 2004. - № 12.

11. Лазор В.В. Правове регулювання трудових спорів, конфліктів і порядок їх вирішення на сучасному етапі. - Луганськ, 2004.

12. Самохвалов В.М. Вступне слово: Третейські суди України // Науково-практичний юридичний журнал. - 2006. - Вип.1.

13. Колос М. Конфлікт: теорія і практика // Бюлетень Національної служби посередництва та примирення. - 2003. - №8. - С.39-43.

14. Трудове право України / За ред. П.Д. Пилипенка. - К., 2004. - с. 436-471.

Фурман Анастасія Павлівна

ВИЗНАЧЕННЯ ТИПОЛОГІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

В сьогоденному суспільстві панує думка, що поняття «правова система» пов’язане з такими категоріями як «нація», «країна», «держава» [1, с. 209, с. 243, с. 251]. Правова система розглядається як складна категорія, що охоплює ширшу сферу відносин за участю більшої кількості учасників, де істотна роль відводиться не лише державі. Слушно було б підкреслити те, що категорія «правова система» більш точно відображається висловом «національна правова система» [2, с. 117-118]. З урахуванням цього уточнення національну правову систему нерідко визначають як конкретно-історичну сукупність права (законодавства), юридичної практики і пануючої правової ідеології окремої країни (держави), підкреслюючи, що вона є елементом того чи іншого конкретного суспільства і відображає його соціально-економічні, політичні, культурні особливості. Таким чином, правова система існує не як якийсь окремо взятий феномен, ізольований від інших явищ суспільного життя, а, у свою чергу, є елементом соціальної системи, як необхідного організуючого елементу співжиття людства. Ми вважаємо, що саме такий підхід, враховуючи деякі уточнення, може бути покладений в основу визначення національної правової системи.

Проблема визначення типології правових систем, їхнє віднесення до тієї чи іншої правової сім’ї, є дійсно актуальною. Адже сьогодні склалася така ситуація, коли в умовах активних інтеграційних процесів, нав’язування окремих правових цінностей надзвичайно важливим є збереження національної правової культури. Така проблема, звісно ж, стосується і України, при чому це, як зазначає Ю.М. Оборотов, «не стільки сфера теорії права і порівняльного правознавства, скільки здійснювана в державі правова політика, що виражається у проголошуваних правових цінностях, законодавстві, реалізації та застосуванні права, професійній підготовці юристів».

Мета даної роботи полягає у визнанні першочергової ролі правової спадщини при формуванні сучасних правових реалій, прагненні показати різноманіття правових культур і виділити загальноправові тенденції та правові розбіжності, розкритті змісту діалогу правових культур, процесів правової акультурації й декультурації, визначенні специфіки правової культури України та її існування в рамках різних правових сімей.

Базовими для написання статті стали наукові розробки таких вітчизняних та зарубіжних вчених-юристів, як Р. Давид А.В. Малько М.М. Марченко, М.І. Матузов, Ю.М. Оборотов, П.М. Рабінович, А.Х. Саїдов, О.Ф. Скакун, Є.О. Харитонов та інші.

В існуючих теоретичних дослідженнях приналежності правової системи України та правових систем інших минулих радянських республік до певної правової сім’ї склались різні погляди, а також способи класифікації сімей права.

Так, Є.О. Харитонов виділяє Західну та Східну традиції в праві, при чому він розглядає дане питання в контексті локальних та світових цивілізацій, впроваджуючи ідею римоцентризму, де римське право визначає весь правовий розвиток людського суспільства в його різних культурах та цивілізаціях [3, c. 133]. Він у своїх дослідженнях використовує вчення про те, що світові цивілізації – це етап у історії людства, що відображає певний рівень потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, спосіб виробництва, устрій політичних та суспільних відносин, рівень духовного розвитку та відтворення. Локальні цивілізації виражають культурно-історичні, етичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, які пов’язані спільною долею і мають свій почерк і ритм, більш або менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій [4, c. 53-54]. Очевидно, кожній локальній цивілізації має відповідати своя система права.

На думку Є.О. Харитонова, врахування вказаних критеріїв дає підстави і для більш точного визначення місця права України поміж інших правових систем. Враховуючи приналежність України до східноєвропейської цивілізації, особливості світоглядного підґрунтя права, характер і ступінь впливу положень природного права на національну моральність та правосвідомість, її власні правові традиції та правову ментальність, він дійсно має достатньо підстав для того, щоб стверджувати, що національна правова система України належить до східноєвропейської правової родини.

До речі, не слід забувати, що значну частину своєї історії Україна перебувала у виборі між Сходом і Заходом, тому визначення типології української національної правової системи ускладнюється цією обставиною. «Заходом» традиційно вважалася Західна (латинська) Європа, розташована на захід від Галицько-Волинського князівства. Натомість «Схід», в залежності від ситуації, міг означати Візантію або Москву. Слід згадати, що поряд з концепцією «Східно-Західного» місця України, існує також характеристика України, як «країни границь», сформульована С. Рудницьким [5, с. 123-124], яка отримала знову популярність останнім часом, коли зазначається, що із заходу Україна зазнає впливу європейської традиції, зі сходу – російської, а з півдня близькосхідної. Отже, ті суперечності, які точаться навколо проблеми визначення національної правової системи, не є безпідставними.

Наступна точка зору стосується приналежності України до сім’ї романо-германського права. Однією з варіацій даного підходу є те, що Україна входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду [6, с.5 26].

Багато науковців роблять висновок про належність правової системи України до романо-германського типу правової системи, який характеризується юридичними ознаками: 1) визнанням нормативно-правового акта основним джерелом права; 2) ієрархічністю нормативно-правових актів, яка визначається їх юридичною силою; 3) визначенням найвищого рівня у цій ієрархії за конституцією; 4) кодифікованістю значної частини нормативно-правових актів; 5) наявністю спеціалізованих органів конституційного правосуддя; 6) поділом права на публічне та приватне, а також галузевим поділом; 7) відведення ролі генетичного джерела формування принципів права правовій доктрині; 8) подібністю правових принципів та понять у національних правових системах цього типу; 9) наявністю чіткої та ефективної юридичної техніки.

Сьогодні основними джерелами права в Україні є нормативно-правові акти, в ієрархії яких панують закони, найвищу юридичну силу серед яких має Конституція. ЇЇ положення конкретизуються через галузеве законодавство, хоча норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України). Невід’ємною частиною законодавства України є міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, відчутним є урізноманітнення зовнішніх форм (джерел) права, що відбуваються внаслідок плюралізації суб’єктів правотворчості [7, с. 152-153]. У випадках, передбачених законодавством України, джерелом права є також правовий звичай (наприклад, згідно з Конституцією присягу народного депутата України у новообраному складі парламенту виголошує найстарший за віком депутат; відповідно до Кодексу торговельного мореплавства навантажувально-розвантажувальні роботи виконуються за правилами порту).

Судова практика в Україні не є джерелом права (судовим прецедентом), проте вона має важливе значення, так як узагальнення та аналіз судової практики Вищими судовими органами України та Вищим господарським судом України дає можливість виявити прогалини у законодавстві, неефективні нормативні приписи, виробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства та правозастосовчої діяльності. Офіційне тлумачення положень Конституції та законів за своєю обов’язковістю має вищу юридичну силу порівняно з тлумаченнями інших органів, але його зміст не може виходити за межі актів, що тлумачаться (Конституційний Суд України правотворчою функцією не наділений). Проте перспективи для розгляду актів Конституційного Суду як джерела права існують. Адже у романо-германському типі правових систем прецедент визнається як джерело права (але як другорядне). В цьому випадку мова ведеться про пріоритет закону перед прецедентом (результатом суддівського правотворення, що здійснюється лише у межах закону) [8, c. 264-265].

На думку прихильників ідеї щодо приналежності України до романо-германської правової сім’ї, період радянського панування в Україні обумовив домінування в ній соціалістичного типу права, який змінив класичну романо-германську правову систему. Проте на даний момент вона перебуває на стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи. Водночас за період незалежності України було закладено правовий фундамент, а це говорить про те, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах її особливого європейського різновиду.

Окрім всього вищезгаданого, існує також такий варіант розвитку української правової системи, котрий полягає у формуванні загального слов’янського права з переважаючим впливом російської правової ідеології та законодавчих новел (основою цього процесу називаючи культурно-історичну, релігійно-етичну та морально-психологічну спільність народів). Деякі російські вчені відстоюють тенденцію самобутньої правової сім’ї – слов’янської. Основою такої правової сім’ї (до якої включають Україну, Росію, Білорусь) її прихильники вважають російську правову систему. До засад такої самобутності вони відносять: 1) зв’язок російського права з державою; 2) опору на колективістські форми господарювання; 3) наявність колективістських елементів у правосвідомості; 4) зв’язок права і держави з православ’ям; 5) спадкування через Візантію законодавчих традицій римського права; а також незмінність цієї самобутності, незважаючи на вплив іноземного права.

Посилаючись на специфічні ознаки, визначені у положеннях євразійства, деякі вчені підтримують позицію щодо існування особливої євразійської правової сім’ї, яка у різні періоди свого розвитку називалась як слов’янська правова сім’я (ХХ ст.), російська правова сім’я (середина ХХ ст.), соціалістична правова сім’я (друга половина ХХ ст.), але продовжує існувати, незважаючи на зміну конфігурації її правового простору. Євразійство конкурує із західництвом та є альтернативою до нього. Для євразійської цивілізації характерними є першість соборності, колективізму, слугування науці перед власними клопотами. Це визначається умовами існування народу, коли розміри держави вимагали високого ступеню централізації, підкорення всього соціального життя державному інтересу. І хоча ці дві позиції різняться між собою і за назвою (слов’янська і євразійська правові сім’ї), і за обсягом, але вони залишаються подібними за своєю сутністю. Тобто – на основі пострадянських правових систем утворити специфічний тип правової системи (з провідною роллю російської), який сприяв би розв’язанню російських геополітичних завдань. На думку кандидата політологічних наук О.С. Бодрука [9, с. 249], серед основних геополітичних пріоритетів Росії є повернення статусу наддержави і формування нового євразійського блоку на терені колишнього СРСР, геополітична декомпозиція України тощо. Особливе місце при цьому відводиться можливостям та механізму СНД.

Правова система України, отримавши самостійне буття, несе в собі традиції євразійської цивілізації та євразійської правової сім’ї, що забезпечує збереження правового менталітету народу України, специфіку його правової культури. А саме тому будь-які запозичення з інших правових культур виправдані лише тоді, коли вони не руйнують вітчизняну правову спадщину [10, c. 136].

Дослідивши основні погляди вчених-юристів щодо визначення типології національної правової системи, автор дійшов висновку, що кожен з підходів має свої переваги та недоліки один перед одним. Власне кажучи, ми більше схиляємось до думки, що правова система України як за своїм генезисом, так і за своїми основними юридичними ознаками, належить до романо-германської правової системи на правах особливого європейського різновиду, а нинішній період розвитку української правової системи пов’язаний не тільки з вдосконаленням основних ознак континентального права, але й зі зближенням її з європейськими міждержавними правовими системами.

Ми дотримуємось погляду, що під час панування в радянські часи марксистсько-ленінської ідеології і тоталітарного режиму відбувалось придушення континенально-європейських коренів, котрі були класово-ідеологічно забарвлені. Правове сьогодення можна назвати перехідним періодом, коли деякі риси соціалістичної системи ще неостаточно вичерпали себе.

Найбільш важливою є навіть не сама приналежність України до тієї чи іншої правової сім’ї, а здатність нашої держави зберегти свою правову самобутність, свої неповторні особливості в умовах посилення інтегративних процесів, активізації діалогу правових культур, широкого впливу одних культур на інші.

Література:

1. Марченко М.М., Порівняльне правознавство. Загальна частина. Підручник для вузів. // Київ.-Зерцало.-2001.

2. Cаїдов А.Х., Порівняльне правознавство (основні правові системи сучасності). Підручник. // Під ред.. В.А. Туманова,-Москва.-Юрист.-2000.

3. Оборотов Ю.М.Вступ до українського права / За ред.. С.В.Ківалова, Ю.М. Оборотова.-Одеса.- Юридична література.-2005.

4. Яковець Ю.М.,Історія цивілізацій. Навчальний посібник // Москва.-1995.

5. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України // Упоряд. проф. Шаблій О.І. –Львів.-Світ.-1994.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави та права // Харків.-Консул.-2006..

7. Рабинович П.М., Загальна концепція правової реформи в Україні: до хар-ки вихідних засад. // Вісник академії правових наук.-1991.-№1.

8. О.Г.Білоус. Глобалізація і безпека розвитку // Київ.-2001.

9. Цвайгерт К., Кьотц Г. Всуп до порівняльного правознавства в сфері приватного права./ / Москва.-1998.

10. Оборотов Ю.М.Вступ до українського права // За ред.. С.В.Ківалова, Ю.М. Оборотова.-Одеса.- Юридична література.-2005.

Христова В.А.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка