Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка4/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ЗАСІБ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ У ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Інститут оскарження процесуальних рішень, дій та бездіяльності органів дізнання, слідчого та прокурора є ефективним механізмом захисту прав людини, але в той же час може використовуватися і з метою затягування досудового провадження у кримінальній справі: наприклад, оскарження законної та обгрунтованої постанови про порушення кримінальної справи з метою перешкоджання провадженню невідкладних слідчих дій, отримання можливості знищити докази, “обробити” свідків тощо. Те ж стосується й оскарження до суду на досудових стадіях деяких інших процесуальних рішень та дій органу дізнання, слідчого, прокурора. Саме тому надзвичайну актуальність набуває питання про визначення меж судового контролю у досудовому провадженні, тобто які скарги на дії, бездіяльність, рішення владних суб’єктів кримінального процесу можуть бути розглянуті судом (суддею) у стадії досудового розслідування.

Ст. 331 Модельного КПК для держав-учасниць СНД критерієм оскарження рішення визначає порушення прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства. Відповідно до ст. 125 КПК РФ, постанови дізнавача та слідчого про відмову у порушенні кримінальної справи, про закриття кримінальної справи, а також інші їх рішення і дії (бездіяльність), які можуть завдати шкоди конституційним правам та свободам учасників кримінального судочинства або утруднити доступ громадян до правосуддя, можуть бути оскаржені у районний суд за місцем провадження попереднього розслідування. Таким чином, КПК РФ передбачає можливість оскарження у досудовому провадженні не всіх рішень, дій (бездіяльності), а лише тих, які можуть завдати шкоди конституційним правам та свободам учасників кримінального судочинства або утруднити доступ громадян до правосуддя. При цьому, на відміну від Модельного КПК для держав-учасниць СНД, не обов’язковим є те, щоб шкода була завдана – достатньо можливості її завдання.

У літературі немає єдності з проблеми визначення кола дій, бездіяльності та рішень, скарги на які можуть бути розглянуті у порядку окремого провадження. Одними авторами визначаються конкретні дії, бездіяльність, рішення (Ф.Н. Багаутдінов, А.Н. Артамонов); іншими – певні критерії, за якими слід визначати можливість розгляду скарги в порядку окремого провадження (Л.К. Трунова, О.Г. Шило, В. Вознюк, А. Фоков); деякі вчені комбінують критерій із переліком рішень (І.Л. Петрухін, Є.Н. Никифоров).

При вирішенні питання про обмеження невідкладності судового контролю, слід визначити ті права, порушення яких дає право на невідкладний судовий контроль, а також ті правові засоби, які будуть використовуватися – критерій, дозвіл або заборона. На нашу думку, доцільно допустити невідкладний судовий контроль порушення тільки тих прав, які не охороняються при здійсненні інших функцій суду у досудовому провадженні, тобто тих прав, дозвіл на обмеження яких не дається судом (суддею) або тих прав, які не обмежуються при застосуванні судом (суддею) заходів процесуального примусу. Це такі права, як право на свободу та особисту недоторканість (при процесуальному затриманні особи, незвільненні її після закінчення строку затримання чи тримання під вартою), право на безпеку (при відмові у застосуванні або скасуванні заходів безпеки), право на захист (при відмові у допуску захисника, ненаданні або обмеженні зустрічей із захисником), право на доступ до правосуддя.

Визначивши права, необхідно визначити, який правовий засіб або які правові засоби доцільно використовувати при визначенні кола дій, рішень та бездіяльності, які підлягають оскарженню у порядку окремого провадження. Вирішення цієї проблеми неможливе без врахування того, що у кримінальному процесі можливе зловживання службовими повноваженнями, зловживання процесуальними правами, що не дає можливості створити таку модель, яка могла б працювати тільки при добросовісності як владних суб’єктів, так і учасників процесу.

І критерій як засіб визначення кола дій, рішень та бездіяльності, які підлягають оскарженню у порядку окремого провадження, і встановлення переліку рішень, дій та бездіяльності, що підлягають оскарженню, і встановлення переліку рішень, дій та бездіяльності, що не підлягають оскарженню мають свої переваги. Так, встановлення чіткого переліку рішень, дій та бездіяльності, що підлягають оскарженню, або рішень, дій та бездіяльності, що не підлягають оскарженню сприяє чіткості та однозначності нормативного регулювання та однаковості судової практики, відповідає принципу правової впевненості, який сформульований судовою доктриною Європейського Суду з прав людини. Однак у досудовому провадженні можлива велика кількість різних порушень прав фізичних та юридичних осіб, і закон не може передбачити усі можливі порушення. Тому з цих позицій привабливішим виглядає введення певного критерію невідкладного судового контролю, як зроблено, наприклад у КПК РФ. Однак наявність критерію для визначення того, які дії, бездіяльність, рішення можуть бути оскаржені в порядку окремого провадження, не завжди є ефективним, на що вже неодноразово зверталася увага у російській юридичній літературі [1,177; 2,21].

На нашу думку, при врахуванні того, що доцільно допустити невідкладний судовий контроль порушення тільки тих прав, які не охороняються при здійсненні інших функцій суду у досудовому провадженні, тобто тих прав, дозвіл на обмеження яких не дається судом (суддею) або тих прав, які не обмежуються при застосуванні судом (суддею) заходів процесуального примусу, і концептуальному визначенні тих прав, скарги на порушення яких мають підлягати невідкладному судовому контролю, можливе визначення закритого переліку тих дій, бездіяльності та рішень, які підлягають невідкладному судовому контролю. При цьому концептуальне визначення тих прав, скарги на порушення яких мають підлягати невідкладному судовому контролю може бути здійснено тільки на підставі певних критеріїв, які закріплені у судовій практиці та запропоновані у доктрині. Конституційним Судом України встановлено критерії допустимості невідкладного судового контролю, а саме: 1) наслідки, які виходять за межі кримінально-процесуальних відносин; 2) завдання такої шкоди конституційним правам і свободам внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновити їх буде нездійсненним [3]. Конституційний Суд РФ у Ухвалі від 23 лютого 1999 року визначив такі критерії невідкладного судового контролю: зачіпляються не тільки власне кримінально-процесуальні відносини; породжуються наслідки, які виходять за їх межі; суттєво обмежуються конституційні права та свободи особистості; відкладення судової перевірки може завдати шкоди, відновлення якого у подальшому буде нездійсненним [4].

У доктрині кримінального процесу пропонуються критерії невідкладності судового контролю. Загальним у пропозиціях вчених є те, що дії (бездіяльність), рішення, які підлягають невідкладному судовому контролю, повинні порушувати конституційні права та свободи (Л.К. Трунова, В. Вознюк, А. Фоков, І.Л. Петрухін, Э.Н. Никифоров, О. Шило). Крім того, до критеріїв невідкладного судового контролю відносять: неможливість або утрудненість ефективного поновлення таких прав у подальшому (В. Вознюк, О. Шило); процесуальні дії та рішення торкаються прав та свобод людини поза сферою кримінально-процесуальних відносин (Л.К. Трунова); відсутність прямого зв’язку між перевіркою законності та обгрунтованості процесуальних рішень або дій та тими питаннями, які повинен вирішувати суд при постановленні вироку (Л.К. Трунова, В. Вознюк).

При вирішенні питання про законодавче встановлення закритого переліку дій (бездіяльності), рішень, які підлягають невідкладному судовому контролю, слід враховувати такі умови. Доцільно допустити невідкладний судовий контроль порушення тільки тих прав, які не охороняються при здійсненні інших функцій суду у досудовому провадженні, тобто тих прав, дозвіл на обмеження яких не дається судом (суддею) або тих прав, які не обмежуються при застосуванні судом (суддею) заходів процесуального примусу. При цьому шкода, яка завдається цим правам, має бути така, що їх ефективне поновлення на подальших стадіях кримінального процесу буде неможливим або надзвичайно утрудненим. Перевірка законності та обгрунтованості дій (бездіяльності), рішень суб’єктів, які ведуть кримінальний процес, не повинна мати прямого зв’язку із тими питаннями, які вирішуються при розгляді справи по суті та постановленні акту правосуддя.



Література:

1. Судебная власть / Под ред. И.Л. Петрухина М.: Проспект, 2003.

2. Никифоров Е.Н. Пределы судебного обжалования решений и действий (бездействия) дознавателя, следователя и прокурора в ходе досудебного производства // Российский судья. – 2005. - №5.

3. У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора): Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2005 року // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. - №1. – с. 24-30

4. По делу о проверке конституционности положений статьи 133, части первой статьи 218 и статьи 220 Уголовно-процессуального кодекса РСФСР в связи с жалобами граждан В.К. Борисова, Б.А. Кехмана, В.И. Монастырецкого, Д.И. Фуфлыгина и Общества с ограниченной ответственностью «Моноком»: Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 23 марта 1999 года // Возможности защиты в рамках нового УПК России. М.: ЛексЭст, 2004.

Жадько Вікторія

ЗМІСТ І СТРУКТУРА ПОДАТКОВОЇ ФУНКЦІЇ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

Науково-технічний, інтелектуальний розвиток цивілізації в ХХ-ХІ сторіччях призвели до зміни образу сучасної держави. Сучасна держава стає засобом суспільного компромісу, формою подолання соціальних протиріч, управлінською організацією, яка самостійно впливає на хід суспільного розвитку [1, 15]. Змінюються функції держави, важливого значення набуває діяльність держави у забезпеченні оптимального розвитку соціальних інститутів. Еволюція функцій держави відбувається як під впливом змістовних та формальних характеристик держави, так і під впливом оточуючого середовища, що динамічно розвивається [2, 141-145].

Аксіоматичним у державознавстві є і те, що у кожній новій історичній епосі держава виконує певний «набір» функцій, викликаних актуальними потребами та завданнями, що постають перед нею на відповідному «щаблі» розвитку. У юридичній науці найпоширенішою є класифікація функцій держави в залежності від основних сфер суспільного життя, в яких здійснюється її діяльність. М.П.Шендрик виділяє економічну, соціальну, ідеологічну та зовнішньополітичні функції [3, 153]. М.В. Черноголовкін наголошує на економічних, ідеологічних, політичних функціях [4, 123]. О.Г.Варич вказує на існування економічної, політичної, соціальної, ідеологічної та екологічної функції сучасної держави [5, 77-84]. Л.А. Морозова виділяє у якості самостійних функцій, притаманних сучасній державі: забезпечення народовладдя; оподаткування та стягнення податків; інтеграція у сучасну економіку [6, 98]. З точки зору В.М. Хропанюка, до функцій сучасної держави відносяться: економічна, соціальна, фінансового контролю, охорони правопорядку, природоохоронна (екологічна). Дуже цікавою, змістовною та актуальною є класифікація, запропонована А.Б.Венгеровим. Він виділяє наступні функції сучасної держави: економічна; захист мігрантів, попередження міжнаціональних конфліктів; примирення зіткнення фінансово-промислових груп; забезпечення та контроль отримання податків; забезпечення соціального захисту громадян; підтримка охорони здоров’я; екологічна; державна підтримка освіти, науки та культури; забезпечення науково-технічного прогресу; охорона прав та свобод людини і громадянина; забезпечення законності і правопорядку [7, 145].

Отже, серед функцій, притаманних сучасній державі, значна частина науковців у тому чи іншому варіанті виділяє податкову функцію. Проте, питання про самостійність податкової функції залишається дискусійним в юридичній літературі, хоча стягнення податків є найдавнішою функцією держави. На мою думку, податкову функцію потрібно відносити до ряду самостійних функцій сучасної держави, зокрема України. Це пов’язане з тим, що податки є головним засобом системи управління cуспільством, універсальним регулятором в економічній, соціальній сферах життєдіяльності.

Оподаткування пройшло довгий шлях розвитку. В різних країнах, в різні часи правителі намагалися знайти нові джерела надходження податків до скарбниці: податок на туалети в Стародавньому Римі, ліктьовий збір у Візантії, податок на носіння бороди, на пічну трубу в Росії та ін. Податкова діяльність стає атрибутом кожної держави.

Історичний аналіз дає підстави вирізнити у процесі становлення податкової функції держави три основних етапи:

1) рудиментний етап ( від лат. rudimentalis - зародковий) податкової функції держави. Це етап розвитку суспільства від стародавнього світу до початку середніх віків, коли держава не мала фінансового апарату, здатного визначити, скільки та які податки необхідно збирати, визначалась лише загальна сума коштів, яку потрібно було отримати в скарбницю держави, процес збору податків покладався на місто чи громаду;

2) етап становлення податкової функції. В 16 – 19 ст.ст. держава організовує мережу державних установ, на які покладаються функції щодо поповнення скарбниці: встановлюються квоти оподаткування, процес збору податків стає підконтрольним та централізованим;

3) етап здійснення (реалізації) податкової функції сучасною державою. Держава бере в свої руки усі функції встановлення та стягнення податків; діє система спеціально створених органів; податкове законодавство є розгалуженим; в багатьох країнах переважає тенденція до кодифікації податкових норм; створюється спеціальні органи для боротьби з правопорушеннями та злочинами в сфері оподаткування та попередження порушень податкового законодавства.

Податкова функція сучасної держави, зокрема України, виступає самостійної основною функцією, тому що податок все більше використовується як потужний метод системи управління, універсальний регулятор, який спрацьовує не тільки в економічній сфері, а й в соціальній і зовнішньополітичній.

Предметом податкової функції є відносини у сфері взаємодії осіб та компетентних державних органів стосовно адміністрування, нарахування та сплати податків.

Податкова функція має своєю головною метою мобілізацію грошових коштів у розпорядження держави для формування матеріально-фінансової бази, яка здатна задовольнити потреби держави у грошових коштах, необхідних для вирішення завдань, що стоять перед державою. Визначення Конституцією України нашої держави як соціальної, є фіксацією мети, до досягнення якої повинні прагнути українська держава та суспільство, причому це – “мега-мета” і вона не деталізує конкретні напрями та шляхи її досягнення.

Завданням податкової функції, як основної самостійної функції є утримання державного апарату, забезпечення стабільного економічного розвитку, вирішення загальносоціальних проблем, успішне функціонування держави у міжнародній сфері [8, 22].

Податкова функція характеризується застосуванням переважно імперативного методу, хоча, на мою думку, заохочувальний метод є також доцільним та достатньо ефективним для регулювання державою податкових відносин. Проте, слід виділити і метод компромісу, притаманний, зокрема український державі. Наприклад, Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р. було вперше введено поняття “податковий компроміс” – домовленість між платником податків і податковим органом з питань, які платник вирішує у порядку процедури адміністративного оскарження [9, 96].

Податкова функція сучасної держави, зокрема України, уявляє собою основний комплексний напрям діяльності держави у сфері податкових відносин, який здійснюється з метою формування та розвитку повноцінної ринкової економіки, яка здатна в той же час забезпечити шляхом раціонального перерозподілу прибутків різних верств населення достатній рівень життя громадян та побудову соціальної держави. В умовах сучасної парадигми розвитку держави та економіки зміст податкової функції сучасної держави повинен зводитись не тільки до примусового збору державою податків та загальнообов’язкових платежів, але і до взаємодії суб’єктів податкових відносин, співпраці, надання підтримки платникам податків з боку держави.

В сучасній державі сутність податкової функції зводиться до наступного.

1. Забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, за якої виконуватись належним чином податкові норми, з метою забезпечення ефективного функціонування ринку.

2. Стимулювання економічного росту шляхом впливу завдяки податковим пільгам, ставкам податків на збалансований та стабільний розвиток різних секторів економіки. Так, українська держава за час своєї розбудови неодноразово надавала і продовжує надавати підтримку розвитку окремих «відстаючих» галузей народного господарства: сільськогосподарської, легкої і т.д. Наприклад, відповідно до Закону України «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв» підприємствам суднобудівної промисловості – суб’єктам СЕЗ «Миколаїв» була надана відстрочка на 5 років щодо сплати заборгованості перед Державним бюджетом України та державними цільовими фондами.

3. Перерозподіл прибутків та багатств для пом’якшення соціальної справедливості.

В рамках податкової функції держави можливо виділити складові частини – окремі, самостійні напрями. Їх можна назвати «підфункціями» або «субфункціями», а саме: регулююча субфункція та контрольна субфункція. За допомогою регулюючої субфункції податкової функції держава забезпечує на законодавчому рівні фінансування державного бюджету і розподіляє доходи між різними верствами суспільства. Контрольна ж субфункція податкової функції держави сприяє кількісному та якісному відображенню ходу розподільчого процесу, дозволяє контролювати повноту та своєчасність податкових надходжень є бюджет і в кінцевому підсумку визначати необхідність реформування податкової системи.

Отже, податкова функція є одним із найважливіших напрямів діяльності держави. В сучасному світі вона стала однією з пріоритетних, бо це основний комплексний напрям впливу держави на суспільні відносини у сфері оподаткування та стягнення податків, який здійснюється у певних формах та за допомогою певних методів, метою якого є мобілізація грошових коштів у розпорядження держави для вирішення нею суспільно необхідних завдань.

Література:

1. Оборотов Ю.Н. Современное государство: основы теории. Учебный курс. – Одесса: Астропринт, 1998. – 132 c.

2. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов.3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 c.

3. Шендрик М.П. Социалистическое общенародное государство: (Социально-философский очерк). – М.: Мысль, 1985. - 192 с.

4. Черноголовкин Н.В. Теория функций социалистического государства. – М.: Юрид.лит., 1970. – 215 с.

5. Варич О.Г. Функції сучасної держави: проблеми визначення та класифікації // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 30. – К.: Ін-т держави та права ім.В.М.Корецького НАН України, 2005. – 816 с.

6. Морозова Л.А. Функции российского государства на современном этапе // Гос. и право. – 1993 - № 6. – С. 98.

7. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов.3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.

8. Артемина Е.В. Налоговая функция современного государства: Автореферат дисс…канд. юрид. наук. – Нижний Новгород, 2004. – 25 c.

9. Голуб С. Проблема адаптації податкового законодавства України до законодавства європейських країн. Вісник прокуратури, № 1(67) січень 2007 року - С.96.



Заволока В.А.

ОСОБЛИВОСТІ СТАТУСУ ТА ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Після набуття незалежності Україна ставши повноправними членом світової спільноти, в своїй Конституції проголосила людину вищою соціальною цінністю, визнавши верховенство природних прав людини і відмовившись від пріоритету інтересів держави, що насаджувався в радянський період, по відношенню до інтересів особи. В той же час існуючі механізми захисту прав і свобод громадян не в належній мірі задовольняли потребам захисту громадянина від свавілля чиновників, що викликало потребу у формуванні принципово нового інституту..

Зважаючи на цей факт, а також враховуючи рекомендації Комітету з прав людини ООН та Комітету Міністрів Ради Європи, які закликали керівництво органів державної влади створити незалежний орган в особі омбудсмана для нагляду за виконанням законів і реагування на скарги громадян в нашій правовій системі з’явився інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Першим юридичним кроком у становленні інституту омбудсмана в Україні було закріплення у ст. 101 Конституції України концепції діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та у ст. 85 (пункт 17) надання Верховній Раді України права призначення та звільнення з посади омбудсмана. В подальшому 23 грудня 1997 р. був прийнятий Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [2], який визначав обмбудсмана як посадову особу, яка здійснює парламентський контроль з а додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі (ст. 1).

Аналізуючи погляди вчених, що досліджують інститут омбудсмана [1; 5; 6; 7] та норми діючого законодавства можна виділити наступні загальні риси цього інституту, що складають єдину концепцію:

- інститут омбудсмана є важливим доповненням правозабезпечувального механізму, що діє в державі. Його введення є закономірним підсумком демократизації суспільства;

- головне завдання діяльності омбудсмана – охорона прав громадян, що конкретизує його позицію як елементу системи охорони правопорядку в широкому сенсі, що існує разом з парламентським, судовим, адміністративним і іншими формами контролю і нагляду;

- посада омбудсмана відноситься до вищих посад держави;

- найважливіша межа інституту омбудсмана – його незалежність. У більшості країн він обирається парламентом, звітуючи лише перед ним. Так Уповноважений готує на підставі п. 17 ст. 85 Конституції України щорічну доповідь про стан дотримання та захисту прав та свобод людини та громадянина в Україні, що містить результати комплексної оцінки стану дотримання та захисту прав та свобод людини та громадянина. Можуть готуватись спеціальні доклади з окремих питань дотримання прав та свобод людини та громадянина;

- у основну функцію омбудсмана входить контроль за діяльністю виконавчих органів. Він може подавати подання до органів влади, щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини (ст. 15 Закону), конституційні подання щодо відповідності нормативних актів Конституції України та тлумачення конституції та законів України (ст.ст. 13, 15 Закону). А також подання Вищій Раді юстиції про зняття судді з посади чи порушенні дисциплінарного провадження по відношенню до судей Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, що передбачено ст.ст. 30, 38 Закону України «Про Вищу раду юстиції України»;

- у ряді випадків омбудсман розглядає справу не тільки з погляду відповідності закону рішень і дій адміністративних структур, але і з погляду людяності, справедливості і доцільності їх дій;

- інститут омбудсмана володіє рідкісною якістю: з одного боку, здатністю модифікуватися виходячи з різних соціально-політичних умов держави, а з іншою – не зраджувати своїм основним принципам і змісту;

- контрольні заходи омбудсмана направлені перш за все на реалізацію прав громадян з виправлення порушень у функціонуванні державної адміністрації. Він добивається цього, використовуючи арсенал засобів, специфічних тільки для нього: методи переконання, критику, гласність;

- необхідною умовою діяльності уповноваженого з прав людини є його політична нейтральність. Омбудсмани повинні бути неупереджені, об’єктивні. Омбудсман не виступає за проведення якого-небудь політичного курсу, тієї або іншої політики в конкретній сфері, будь то сфера економічних, соціальних і культурних, інших проблем;

- діяльність уповноваженого по правах людини в будь-якій державі має широкий суспільний резонанс. Чиновники всіх рівнів бояться потрапити в доповідь омбудсмана. У цивілізованих країнах одна тільки згадка імені чиновника або організації, що порушили права людини, може коштувати чиновнику кар’єри, а організації – падінню його авторитету;

- у всіх державах омбудсмани виконують свої функції неформально, хоча вони входять в систему формального юридичного контролю. Для людини спосіб його роботи зрозуміліший і простіший, до того ж безкоштовний;

- омбудсман через засоби масової інформації розголошує виявлені порушення в роботі органів державного управління, тим самим використовуючи як їх важелів дії на відповідні органи з метою відновлення порушених прав громадян. У цьому виявляється інформаційно-виховна функція інституту омбудсмана;

- особа омбудсмана – одне з найважливіших питань, що визначають ефективне функціонування інституту уповноваженого з прав людини. Як показує аналіз досвіду інших країн, особисті якості, моральний і етичний стрижень в людині – є необхідними умовами його діяльності.

Водночас проведене дослідження діяльності інституту омбудсмана свідчить, що в цій службі виникають труднощі у впровадженні його в структуру поки що не завжди ефективно діючого правозахисного механізму.

На сьогодні висвітився ряд проблем щодо заходів забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

В законодавстві України немає ніякої відповідальності за порушення повноважень омбудсмана і за невиконання його подання.

Неврегульованість статусу Уповноваженого у кримінальному та цивільному процесах та відсутність права внесення касаційного протесту на рішення суду у тих випадках, коли, за думкою Уповноваженого, мали місце порушення законодавства при розгляді тієї чи іншої справи [3].

Немає представників омбудсмана на місцях, що не дає інформованості про порушення прав та свобод людини «з перших рук» і обмежує можливість звернення до нього зі скаргами значної частини населення України. Це також створює навантаження на самого Уповноваженого і його секретаріат.

Не розроблена чітка взаємодія Уповноваженого з громадськими правозахисними організаціями.

Необхідно створення регіональних представництв інституту Уповноваженого з прав людини, а за відсутності таких покладення на державні органи влади й органи самоврядування обов’язку постійного співробітництва з загальнодержавним омбудсманом України.

Для більш ефективної праці за заявами, що надіслані до омбудсмана, необхідно збільшити штат служби Уповноваженого та створити електронній архів заяв.

Таким чином, Зважаючи на досвід зарубіжних країн, варто удосконалити українське законодавство, яке регулює діяльність омбудсмана, зокрема Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» та ряд інших нормативних актів.

Зокрема пропонується надати Уповноваженому Верховної Ради з прав людини права законодавчої ініціативи з законопроектів щодо змін чинного законодавства або доповнення його в інтересах забезпечення прав людини і основоположних свобод. Тим більше що така думка не є новою в роботах дослідників цієї проблеми [1; 6; 7].

Надати Уповноваженому право призначати своїх представників в областях, містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим з числа осіб, які проживають в цій місцевості, мають досвід у правозахисній діяльності і користуються високим громадським авторитетом [7].

Вважаємо необхідним підсилити гарантії діяльності омбудсмана закріпивши обов’язок державних органів та їх посадових осіб розглянути в місячний термін рекомендації омбудсмана і надати письмову відповідь щодо прийнятих заходів для відновлення порушених прав або обґрунтувати причини невиконання його рекомендацій, а також передбачити адміністративну (а в разі необхідності - кримінальну) відповідальність посадових осіб за умисне або неодноразове (систематичне) ігнорування запитів омбудсмана щодо надання йому матеріалів, документів, інформації або пояснень і щодо виконання його рекомендацій.

Чітко регламентувати взаємовідносини Уповноваженого та правозахисних організацій України.

Внесення таких змін дозволить в повній мірі визначити місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в системі органів державної влади і повною мірою реалізувати в Україні статус омбудсмана як найвищої незалежної публічної посадової особи, діяльність якого спрямована на утвердження і захист прав і основоположних свобод людини, а також на громадський контроль за реалізацією механізму їхнього гарантування державними органами і посадовими особами.



Література:

1. Башимов М. Институт омбудсмена в странах СНГ и Балтии //Российская юстиция. - 2007. - № 6. – С. 68-74.

2. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 20.

3. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Видання друге. – Харків: Консум, 2001. - 464 с.

4. Конституція України. – К., 2007.

5. Наулік Н. Проблеми впровадження інституту омбудсмана // Прокуратура, людина, держава. – 2004. - № 5. – С.102-109.

6. Тодика Ю., Марцеляк О. Конституційно-правовий статус Уповноважного Верховної Ради з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. - № 3. – С. 29-37.

7. Хаманева Н. Ю. Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан. – М., 1998. -80с.



Клеван Н.В.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка