Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка5/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

СПЕЦИФИКА ДЕТЕРМИНАЦИИ ТЕРРОРИЗМА

Исследование терроризма как уголовно-правового явления требует включения в его диапазон всего спектра политических, социально-экономических, национально-культурных, психологических, экологических и исторических аспектов проблемы. Терроризм рассматривается и как отдельное преступление, и как разнообразные формы преступной деятельности, и как социально-правовое явление, в качестве террористических доктрин, террористических организаций, как инструмент, метод преодоления противоречий, решения конфликтов и тому подобное. Хотя очевидно, что объективно терроризм не содействует решению конфликтных ситуаций, а наоборот, усугубляет существующие противоречия, он является изощренной формой насилия или угрозы его применения.

По мнению многих специалистов, на распространение преступлений террористического характера влияют, прежде всего, те же криминогенные факторы, которые детерминируют и общеуголовную преступность: бедность, обострение социального неравенства, безработицу, наличие этноконфессионной напряженности, негативные последствия миграции, ослабление семейных и социальных связей и т.п.

Научный анализ современного терроризма позволяет сделать несколько выводов относительно его природы, механизмов и причин. Без знания этих проблем и путей их решения, хотя бы теоретического, борьба с терроризмом не может быть эффективной. При этом детерминанты терроризма должны быть исследованы так, чтобы в фокусе внимания были те факторы, которые порождают именно терроризм, а не какие-либо другие явления. Только в этом случае предупредительные усилия будут конкретными и предметными.

Традиционно причины терроризма следует различать в зависимости от того, к какому виду принадлежат данные преступные действия. Анализ специальной литературы позволил предположить наличие следующих причин современного терроризма, имея в виду различные его типы.

– Нерешенность национальных, экономических, социальных, государственных, религиозных и иных проблем, имеющих для данной группы бытийное значение, а также стремление к перераспределению определенных жизненных ресурсов и природных богатств.

– Политическая борьба, опирающаяся на религиозное, национальное или националистическое движение и эксплуатирующая иррациональные, низменные побуждения самых отсталых слоев населения. Стремление той или иной группы или организации захватить государственную власть путем отделения (суверенизации) от остальной страны. Необходимо отметить превалирование процессов суверенизации над экономической целесообразностью, политическими, духовными и нравственными ценностями; выдвижение в этой связи максималистских требований, не основанных на реальности.

Профессор Антонян Ю.М. в качестве причин терроризма называет также несовпадение этнических и религиозных границ, возникновение в связи с этим территориальных и политических претензий одной нации к другой, одной конфессии – к другой, а также желание сделать свою страну мононациональной или монорелигиозной.

– Стремление группы (профессиональной, национальной или религиозной) к сохранению своей идентичности и сопротивление навязываемым другими культурами, властью или иными структурами либо организациями чуждого образа жизни, чужой культуры и системы ценностей, мировосприятия, миропонимания.

– Чрезмерная симбиотическая связь данной группы со своей землей, культурой, языком, символами, духовностью: любое покушение на эти ценности рождает страх тотальной катастрофы, а потому оправдываются любые средства ее предотвращения. В зависимости от воспитания это отношение стимулирует как патриотизм, так и крайний национализм в его террористических проявлениях. [1]

Особую прочность и инерцию национально-культурным традициям придает религия или заменяющая ее идеология, хотя к терроризму толкает не сама религия, а ее толкование, часто сугубо субъективное. Она превращает стандарты поведения в жестокие и обязательные стереотипы.

– Острая зависть, неприязнь и ненависть одних культур, стран или социальных и этнорелигиозных групп по отношению к другим культурам, странам или группам, которые богаче, сильнее, представители которых ведут более престижное и обеспеченное существование, могут навязывать и даже диктовать свои условия жизни и стандарты. Наличие стран или социальных групп, отличающихся от своих ближних и дальних соседей высоким уровнем материального благосостояния и культуры, а также, что еще важнее, в силу своей политической, экономической и военной мощи либо иных возможностей диктующих свою волю другим странам и социальным группам, может вызвать реакцию в виде террористической деятельности в отношении них.

Поэтому терроризм сегодня в его широком понимании и особенно международный – это не только и не столько столкновение религий, наций, цивилизаций, сколько антагонизм между бедностью нередко потенциально богатых регионов и богатством развитых стран. Но и здесь движущей силой выступает не столько сама бедность, сколько ощущение величайшей социальной несправедливости в мире. При этом завидующие богатству других не задумываются над тем, что богатство было достигнуто в результате упорного труда и более разумной организации жизни. [2, 324-325; 3, 96]

– Формирование теневого национального компонента при образовании национальной буржуазии и предпринимательства. В некоторых случаях они могут прибегать к терроризму для отстаивания, утверждения своих экономических интересов, на стадии дикой рыночной конкуренции. [1] Террогенным фактором можно считать разгул в государстве организованной преступности, представители которой нередко прибегают к экономическому терроризму или их услугами пользуются криминализированные коммерческие структуры

– Война и военные конфликты, в рамках которых террористические акты становятся частью военных действий, как, например, во время войны в Чечне в 1995-1996 годах. Партизанские движения, как отмечают многие террологи, достаточно часто прибегают к терроризму, то же обычно делают оккупационные армии для устранения населения завоеванных территорий.

Наряду с названными причинами действию террористов способствуют условия в виде 1) слабости государственной власти, ее учреждений и институтов, особенно в годы социальных катаклизмов и распадов, перестройки экономических и социальных отношений, когда общество находится в состоянии аномии; 2) ущербная деятельность или бездеятельность спецслужб, не способных вовремя выявить и предотвратить террористические акты, что создает им ореол неуязвимости; 3) существование тайных (полутайных) обществ и организаций, в частности религиозных, сектантских, революционных, сепаратистских и т.д.; 4) одобряющее, поддерживающее отношение к террористам их социального окружения, населения в целом, отдельных групп, одобрение и поддержка террористических действий, взгляд на терроризм как на войну малых народов, которые иным способом не могут добиться справедливости, а поэтому его полное оправдание.

Отдельные люди, группы, слои, а иногда и целые народы, сочувствующие декларируемым целям лидеров терроризма, а чаще всего обманутые ими, мотивационно озабочены реальными противоречиями и несправедливостями их жизни и деятельности. Они составляют для террористов ту самую социальную базу, на которую последние опираются и поддержкой которых спекулируют.

Таким образом, в развитие идей о причинах терроризма и способствующих ему условиях представляется целесообразным рассмотреть следующие положения.

Регионы, «зараженные» терроризмом, по-своему переживали социально-экономические, культурные и политические процессы. Особенности этих переживаний, прежде всего, связаны с архаическими формами социальной организации. В одних регионах можно наблюдать апелляцию борющихся сторон к событиям многовековой давности и религиозному фундаментализму (Северная Ирландия, Палестина, Баскония, Чечня). В других районах движущей силой терроризма становится борьба за «справедливость» между бедными и богатыми. Эта борьба часто носит сугубо криминальный характер, направлена на передел собственности и сфер влияния или приобретает политическую окраску в тех случаях, когда объектом терроризма становятся представители власти.

Все эти обстоятельства свидетельствуют о явном отчуждении, особой природе «зараженных» регионов и вызывают в целях профилактики терроризма необходимость поиска исторических корней происходящего, исследования специфических общественных структур, предопределяющих возникновение терроризма. Взгляд на механизм запуска актов террора как на борьбу по преимуществу националистическую (этнорелигиозную), преследующую этнические цели, себя не всегда и не во всем оправдывает.

Политическое противоборство, мобилизуя этническое и религиозное сознание, часто преследует при этом цели, весьма далекие от декларируемых. Нередко причиной терроризма выступает мощное стремление национальной или этнической группы к сохранению своей самоидентичности. Разумеется, использование терроризма для сохранения своей самобытности должно осуждаться, но само стремление к ее сохранению следует всячески приветствовать.

Разделяя мнение Е. Наден, считаем необходимым указать, что серьезной проблемой является все более настойчивые и масштабные попытки ряда стран при разрешении своих как стратегических, так и тактических политических и иных целей использовать потенциал террористических организаций и методы их действий.

Двойные стандарты относительно террористов, заигрывание с ними, все более настойчивые попытки некоторых стран использовать экстремистов для достижения стратегических, политических и иных целей обеспечивают не только существование терроризма, а и его развитие, процветание. Какими бы многочисленными и непримиримыми не были различные террористические и экстремистские группировки и движения, сами собой без политического, финансового, материального, дипломатического и иных видов внешней поддержки они не могут эффективно функционировать. В этом заключается наибольшая опасность терроризма, его угроза международному сотрудничеству. [4, 94]

Поскольку носителями непосредственных причин преступного поведения являются конкретные люди, то кроме перечисленных террогенных факторов причиной совершения террористических преступлений следует рассматривать также психологические особенности личности террориста.



Литература:

1. Антонян Ю.М. Проблемы природы и причин современного терроризма. Социальные и психологические проблемы борьбы с международным терроризмом. // Ред. В.Н. Кудрявцев. – М.: Наука. – 2002. С.10-21

2. Криминология / под ред. академика В.Н.Кудрявцева и доктора юридических наук профессора В.Е.Эминова. – М.: «Юристъ», 2006. – 734с

3. Лунеев В.В. Тенденции терроризма и уголовно-правовой борьбы с ним. Социальные и психологические проблемы борьбы с международным терроризмом / ред. В.Н. Кдрявцев. - М.: Наука, 2002. - С. 93-105

4. Наден О. Оцінка тенденцій розвитку та взаємозв’язку тероризму та найманства. Запобіжні заходи протидії цим явищам в Україні // Підприємство, господарство і право. – 2006. - №10. – С. 91-95

Мельник Я.Р.

Раскалєй М.О.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У ПРОЦЕСІ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПОДАТКОВИХ КОНФЛІКТІВ.

Кожна особа має на меті реалізацію власних інтересів, але оскільки вона існує у суспільстві, то і реалізовувати їх вона має також у відповідності з інтересами суспільства. На практиці ж публічні інтереси дуже рідко збігаються з особистими, більш того, вони зазвичай їм суперечать, ставлять перепони на шляху до реалізації особистих інтересів. Серед таких конфліктів, де публічні інтереси обмежують інтереси приватні можна виділити саме податкові конфлікти. Сфера виникнення податково-правового конфлікту – суспільні відносини, які формуються на певному етапі фінансової діяльності держави та її правових утворень. Але конфлікт не може виникнути сам по собі. Об’єктивна сторона такого конфлікту виражається у формі дії або бездіяльності, що обумовлене не бажанням дотримуватись прав та інтересів протилежного суб’єкта [1]. Для подолання конфлікту у податково-фінансовій сфері необхідно досягти податкового компромісу, як одного з дієвих механізмів вирішення конфліктної ситуації.

Проблемі вирішення таких конфліктів присвячено чимало праць. Зокрема В. Нечепуренко, В.Касьянов, І.Криницький, Л.Бринцева та багато інших − приділили увагу визначенню конфлікту у податково-фінансовій сфері, причинам його виникнення та процедурам подолання.[3,4,5]. Роботи таких вчених, як Ю. Козлов, М. Штатіна, В.Колпаков, О. Федорчук, А. Осадчий та інші – займалися дослідженням інститутів адміністративного оскарження, але питання уніфікації процедури вирішення податкових спорів на нашу думку потребує додаткової уваги.

Оскільки податковий конфлікт має юридичні властивості, податкове законодавство повинно передбачувати наявність юридичних процедур його вирішення. Протилежність майнових інтересів суб’єктів права, їх диференційоване відношення до публічної діяльності, їх видове різноманіття передбачає вироблення оптимальних правових засобів, призначених для усунення протиріч сторін. Загальною теорією права вироблено два способи вирішення такого роду конфліктів [2]. До них відноситься по-перше – вирішення конфлікту самими учасниками, та по-друге – вирішення конфлікту за допомогою втручання третьої сторони.

Але ж яким чином фізичні та юридичні особи можуть захистити свої законні інтереси у сфери публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Одним із способів вирішення конфлікту, а отже і захисту порушених прав є оскарження. Механізм вирішення податково-правового конфлікту має певні особливості, які відображають пріоритет владного правового впливу на фінансові відносини, їх публічний характер. Насамперед існує загальний порядок оскарження встановлений Кодексом адміністративного судочинства України. В той же час платникам податків додатково надано право оскаржувати незаконні рішення і дії податкових органів в адміністративному порядку, шляхом подання скарг до відповідного податкового органа, що знайшло своє відображення у ст.5 закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р. № 2181 та Положенням про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби. Право на адміністративний захист реалізується шляхом подання адміністративної скарги до вищого у порядку підлеглості органу виконавчої влади (посадової особи). Отже, саме дослідження адміністративної процедури оскарження спрямоване на розроблення та оптимізацію системи органів або підрозділів, що мають бути спеціально уповноваженими для вирішення таких спорів (конфліктів), необхідності у створенні дієвого механізму захисту прав та законних інтересів осіб та вдосконалення та уніфікацію процедури вирішення адміністративно-правових спорів. У Концепції адміністративної реформи України наголошується на необхідності суттєво поліпшити законодавчого регулювання механізму позасудового захисту прав і свобод громадян, що порушуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

Згідно наказу ДПА України від 07.04.2003р. №160 про затвердження стратегічного плану розвитку Державної податкової служби України на період до 2013 року, щодо реорганізації податкових органів, у цих органах створено спеціальні підрозділи для розгляду апеляцій (сектори, відділи, департамент). Але недостатній вплив на кінцевий результат розгляду окремої апеляції, затримання процесу адміністративного оскарження тощо – обумовлене проблемою наявності у податковій службі декількох рівнів для подання апеляцій.

На сьогодні в Україні діє трирівнева система адміністративного оскарження у податкових органах. Але така система має ряд недоліків. По-перше – це порушення принципу судочинства, за яким жодна особа не може бути суддею у своїй справі (йдеться про розгляд скарг на рішення тією посадовою особою, яка раніше і прийняла це оскаржуване рішення). По-друге, якщо оскаржуване рішення розглядає особа, яка раніше його прийняла, то не викликає сумнівів зацікавленість такої особи, у тому, щоб це рішення не було скасоване. Окрім того, необхідно звернути увагу, що оскарження рішень податкових органів крім основної своєї функції, − захисту від неправомірних дій та рішень, є гарантованим способом відтягнення строку сплати нарахованого податкового зобов’язання та штрафних санкцій, як показує досвід, майже на рік, що часто використовують недобросовісні платники податків. Отже, одним з основних недоліків трирівневої системи адміністративного оскарження є затягування процесу розгляду апеляції, адже чинним законодавством передбачене відстрочення сплати спірної суми податку до закінчення процедури адміністративного оскарження. В той самий час, досвід багатьох країн, де застосовується однорівнева система апелювання, вона теж, за об’єктивних обставин, не в змозі повною мірою вирішити покладені на неї завдання.

Безперечно, створення спеціалізованих підрозділів для вирішення податкових спорів є важливим кроком на шляху поліпшення механізму захисту прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб в адміністративному порядку. Але така система адміністративного оскарження в органах податкової служби потребує значного доопрацювання. Вдосконалення цього порядку має на меті не лише створення системи спеціально уповноважених підрозділів, а й уніфікацію процедури вирішення спорів податковими органами. Не викликає сумнівів, що відсутність такого роду конфліктів була б значно краще. Отже, оскільки податковий конфлікт, зазвичай, виникає тоді, коли учасники податкового правовідношення мають різні інтереси і знаходяться у стані протиборства відносно їх реалізації необхідним дієвим механізмом подолання конфліктів у галузі податкових правовідносин є усвідомлення особою взаємозв’язку приватного та публічного інтересів. Тобто необхідно поставити на меті вирішення питання добровільної взаємодії учасників податкових правовідносин, і лише потім, як виключення, порядок оскарження та вирішення конфліктів, які виникають з цього приводу.



Література:

1. Вдовівен В. Податково-правовий конфлікт // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №6. – С. 87–90.

2. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права. – СПб., 2003.

3. Касьянов В. В., Нечепуренко В. Н. Социология права. – Ростов н/Д., 2002.

4. Криницький І.Особливості податково-процесуальних правових норм // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №6. – С.70–73.

5. Бринцева Л. Деякі питання вдосконалення системи адміністративного оскарження в органах податкової служби // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №4



Мустафаєва А. С.

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ВЕКСЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Основні напрямки розвитку та удосконалення права пов’язані, серед іншого, із соціально-економічними перетвореннями, що відбуваються в державі. А власне розвиток права як явища неодмінно та одночасно позначається на тих глибинних змінах, які відбуваються щодо його змісту, та окресленні такої тенденції його розвитку, як тенденція розвитку системи права. Такі процеси мають прояв у рості значення самого правового регулювання, яке здатне розповсюджувати свій вплив на якісно нові суспільні відносини, які відокремлюються в рамках структурних елементів системи права та мають таку істотну характеристику, як комплексність. Розглядаючи комплексність як загальну рису, властиву для певної сукупності правових норм, зазначимо, що вона неодмінно обумовлена комплексним характером, у першу чергу, предмету правового регулювання нового структурного елементу системи права. Важливо констатувати, що такі процеси можуть відбуватися тільки в тих правових системах, які відрізняються певним рівнем розвитку. Не є виключенням з такої загальнотеоретичної формули розвитку системи права і поява, становлення та розвиток вексельного права України. Отже дослідження загального питання про вексельне право України обумовлює звертання до його предмету, деякі аспекти визначення якого позначені як проблема даного дослідження.

При обґрунтуванні природи вексельного права як певного елементу системи права визначення його предмету є основоположним питанням, важливість з’ясування і визначення якого має свої витоки з загальної теорії права, коли мова йде про виділення певних критеріїв структурної побудови системи права. Сьогоденну ситуацію розвитку правової науки України, коли переосмислюються ті критерії, що беруться за основу для обґрунтування структурного ділення системи права на певні елементи, схильні розцінювати як позитивне явище, оскільки таким чином підкреслюється динамічний характер розвитку системи права. Але навіть у таких умовах не підвергається сумніву виділення предмета правового регулювання як об’єктивного критерію об’єднання правових норм у певну сукупність. У науковій літературі вважається, що первісна структура права поділяється на галузі по предмету та методу правового регулювання. Предметом правового регулювання є та різноманітність видів суспільних відносин, яка є об’єктивним критерієм поділу права на частини (галузі, підгалузі, інститути), та відображає змістовність її структури. Усталеним є підхід до визначення предмета правового регулювання як суспільних відносин, які об’єктивно можуть бути опосередковані за допомогою специфічних юридичних засобів, у певних соціально-економічних умовах потребують регламентації та мають вольовий характер [1, 292].

Зазначимо, що вибір законодавцем тих чи інших суспільних відносин як потребуючих правових засобів регулювання обґрунтовується актуальністю їхнього існування та розвитку в умовах життєдіяльності конкретної держави. Така актуальність досліджується та пояснюється саме на науковому рівні. Така ж ситуація має місце і відносно вексельного права України, на підтвердження чого наведемо аргумент про те, що сучасні господарський та цивільний обіги неможливо уявити без застосування векселю, який може розглядатися в різних аспектах, зокрема таких, як: фінансовий інструмент, що слугує для збільшення обігових коштів суб’єктів господарювання, як засіб кредитування, як форма взаєморозрахунків між суб’єктами господарювання. Зазначене покликане довести, що є належні підстави говорити про актуальність та значущість для сучасної правової науки України ставлення питання про розробку теоретичних основ вексельного права України.

У самому загальному вигляді предмет правового регулювання – сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права [2, 241]. Такий висновок цілком може бути застосований і щодо уособлення підгалузі права в рамках певної галузі, а отже – і до вексельного права.

Предметом правового регулювання вексельного права постають вексельні правовідносини. При з’ясуванні сутності та визначенні поняття останніх дуже важливим і таким, що потребує окремої уваги, становить питання про вексельне зобов’язання та його співвідношення з вексельним правовідношенням. Безперечно, вексельне зобов’язання входить до вексельного правовідношення, але останнє не вичерпується ним. До поняття вексельного правовідношення повинні бути включені будь-які відношення, що виникають щодо видачі, передачі, погашення (оплати) векселю та захисту прав законних держателів векселів, або, іншими словами, будь-які відносини, що опосередковують виникнення, здійснення, припинення вексельних зобов’язань.

Завдання науковця щодо визначення предмета правового регулювання вексельного права України дещо ускладнюється та набуває своїх особливостей, ураховуючи необхідність обов’язкового врахування невідривного зв’язку цивільного і вексельного права як цілого та частини, а також впливу основних принципів правового регулювання цивільного права на розвиток та становлення вексельного права. В аргументацію такої позиції можемо навести той факт, що зв’язок цивільного та вексельного права і, більше того, приналежність вексельного права до цивільного вченими сумніву не підвергались. Ускладнення, яким вище позначений один із аспектів на шляху визначення предмету вексельного права, має свій прояв у комплексності останнього, тобто здатності охоплювати своїм змістом різноманітні суспільні відносини, але все ж таки об’єднані навколо векселю. Особливістю позначений той стан розвитку вексельного права України, завдяки якому на сьогодні є підстави говорити про нього як комплексну підгалузь цивільного права. Це ще один аргумент, який: по-перше, руйнує погляд на систему права, відповідно до якого остання складається з норм, інститутів і галузей, а по-друге, надає підстави підтвердження існування комплексних елементів системи права.

Як бачимо, питання про визначення предмету вексельного права України є дуже важливим і, одночасно, таким, що відрізняється відсутністю єдиного підходу до його вирішення. Важливість відповіді на окреслене питання допоможе визначити місце вексельного права в системі права України та усуне такі негативні прояви, як підміна поняттям вексельного права розкриття змісту та деяких особливостей сучасного вексельного обігу України, що фактично є сферою практичного застосування відповідних нормативно-правових положень у сфері векселів.



Література:

1. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1981. – 360 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2001. – 656 с.

Оборотов И.Г.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка