Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка6/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Типология действия права во времени

Исходя из деления времени на прошлое, настоящее и будущее, видно, что нормативно-правовой акт может действовать в трёх направлениях, распространяясь на юридические ситуации прошлого, настоящего и будущего времени – в связи с этим выделяют три различных типа действия норм права во времени. Д.Н. Бахрах формулирует их так: «норма перспективного действия регулирует то, что будет; норма немедленного действия регулирует то, что есть и что будет; норма обратного действия регулирует то, что было, есть и будет» [1,154].

Практическая значимость этой проблемы обусловлена, во-первых, выявлением способности правовой нормы воздействовать на отношения, не современные наличию у неё юридической силы (предшествующие вступлению их в силу либо следующие за их официальной отменой), и, во-вторых, коллизией во времени между старыми и новыми правовыми нормами.

В общей теории права принято выделять обратное действие (обратную силу, ретроактивность), немедленное (прямое) действие и переживающее (ультраактивное) действие нормативно-правовых актов [2,40; 3,108-109]. Однако, как обоснованно замечает Д.Н. Бахрах, такое деление неточно, поскольку обратным и немедленным действием обладают новые законы, а ультраактивным – старые: этим нарушается логическая последовательность классификации. В его монографии приводится таблица соотношения способов действия во времени новой и старой норм, имеющая такой вид [1,158-159]:



Старая норма

Новая норма

Переживание (ультраактивность)

действия


Перспективное действие

Немедленное прекращение

Немедленное действие

Досрочное прекращение

Обратное (ретроактивное) действие

Близка к этому и позиция французского правоведа Ж.-Л. Бержеля, предлагающего три возможных решения проблемы действия нового закона:

1) новый закон в полной мере применяется к актам, фактам или ситуациям, возникшим во время действия старого закона, что равнозначно наделению первого обратной силой;

2) отвержение любой возможности применения нового закона к текущим ситуациям и к актам или фактам, которые возникли до его вступления в силу, что будет соответствовать абсолютному отсутствию обратной силы нового закона (то есть – перспективному его действию);

3) промежуточное решение, состоящее в том, чтобы подчинить действию прежнего закона уже имевшее место проявление актов, фактов или ситуаций, а действию нового закона – их будущие проявления, что соответствует немедленному (непосредственному) действию нового закона [4,216-217].

Главная особенность подходов Д Н. Бахраха и Ж.-Л. Бержеля заключается в том, что в предлагаемых ими классификациях действия норм права (закона) во времени, они не смешивают старые нормы права с новыми, что было бы серьёзной методологической ошибкой, противоречащей законам логики.

Переживание старого акта (нормы) означает, что нормативный акт, отмененный новым, в какой-то мере продолжает действовать и после утраты им юридической силы. С ультраактивностью нормы можно встретиться довольно часто – обычно старой нормой с более мягкой санкцией руководствуются при назначении уголовного, административного наказания за правонарушения, совершенные до вступления в силу нормы, увеличившей санкцию.

При ультраактивность старой нормы новая норма распространяется только на те факты, отношения, которые возникли после ее вступления в силу. Такой тип действия нормы предлагается назвать перспективным [5,48]. Переживание старой нормы связано с перспективным действием новой.

Переживание (ультраактивность) старой нормы, а значит, перспективное действие новой, подразумевается в ч.3 ст.5 ГК Украины: «Если гражданские отношения возникли ранее и регулировались актом законодательства, который утратил силу, новый акт гражданского законодательства применяется к правам и обязанностям, возникшим с момента приобретения им силы». Отсюда следует, что к отношениям, возникшим ранее вступления в силу нового законодательного акта, должен применяться старый нормативный акт.

Обратная сила – это ревизионная сила нормы. Такая норма «предполагает пересмотр (ревизию) уже урегулированных в соответствии с ранее действовавшим законодательством прав и обязанностей». Норма обратного действия обязывает пересмотреть правоприменительные акты о размере выплат, привлечении к уголовной ответственности, признании права собственности и т. д.

Опираясь на уже имеющиеся исследования, предлагается следующее понимание типов действия новой нормы во времени:

а) перспективное – на факты, возникшие после вступления ее в силу и порождающие новые правоотношения;

б) немедленное – на факты прошлого и ранее возникшие правоотношения, изменяющие права и обязанности их участников с даты вступления ее в силу;

в) обратное – на правоотношения, которые возникли до ее вступления в силу: с какой-то более ранней даты или даже с момента их возникновения. Норма обратного действия частично или полностью пересматривает ранее возникшие правоотношения. В украинской правовой системе сделана попытка дать легальное истолкование сути обратного действия законов и иных нормативно-правовых актов во времени, исходя из положений ст. 58 Конституции Украины: она усматривается в том, что их предписания распространяются на правоотношения, возникшие до вступления их в силу, при условии, если они отменяют или смягчают ответственность лица [6].

Прекращение действия старой нормы можно обозначить так:

а) переживает себя, если продолжает регулировать отношения, которые возникли на ее основе и после даты вступления в силу новой, то есть после ее формальной отмены;

б) немедленно прекращает действие на все отношения, которые ранее регулировала, с даты утраты ею силы;

в) досрочное окончание срока действия прекращает влияние на отношения, которые раньше регулировались ею, а впоследствии были пересмотрены и стали регулироваться новой нормой, имеющей обратную силу.

Любопытно отметить, что не только применительно к нормативно-правовым актам можно говорить о разных типах действия во времени. Так, в соответствии со ст. 631 Гражданского кодекса Украины гражданско-правовой договор вступает в силу с момента его заключения, однако по договорённости сторон условия договора могут применяться также и к отношениям, возникшим между сторонами до его заключения. Вместе с тем, окончание срока договора не освобождает стороны от ответственности за его нарушения, имевшие место в период действия договора. Это свидетельствует о следующих способностях договора: 1) оказывать регулятивное воздействие на отношения, имевшие место до его заключения (обратная сила), 2) иметь возможность применяться к отношениям, возникшим в период своего действия уже после утраты договором юридической силы (ультраактивное действие).

В связи с тем, что между старыми и новыми нормами, как правило, возникают коллизии, особое место среди иных норм права занимают коллизионные темпоральные нормы.

В теории права существует обоснованное мнение о том, что все правовые нормы можно разделить на две группы: первичные (субстанциональные) и обеспечивающие. Темпоральные нормы относятся к обеспечивающим нормам и представляют собой правила поведения, описывающие порядок вступления норм права в действие, прекращение их действия, порядок выбора подлежащих применению норм. Темпоральные нормы, определяющие порядок действия других правовых норм и являются коллизионными [1,11; 1,24], то есть специализирующимися на разрешении разногласий между разновре́менно действующими субстанциональными нормами права.

Существование темпоральных коллизионных норм обусловливается необходимостью издания нормотворческим органом дополнительных правовых предписаний, которые по-разному регламентируют одно и то же обстоятельство, а также случаями, когда правотворческий орган, принимая норму, не отменяет предыдущую[7,75].

Общие принципы действия нормативно-правовых актов и правовых норм во времени должны быть обеспечены органичным единством следующих положений: 1) способа действия новых (старых) норм права во времени; 2) содержания новых (старых) норм права; 3) целей принятия новых норм, их влияния на существующие правовые статусы субъектов права, правовые процедуры [1,25; 1,179].

Говоря об обратном действии (обратной силе) новой правовой нормы и переживающем действии (ультраактивности) старой нормы следует заметить, что употребление здесь понятий «действие» и «сила» – лишь дань сложившейся в правоведении традиции. Действие или юридическая сила правовой нормы имеет начальную и конечную границы: вступление в действие (в силу) и утрата силы (отмена); следовательно, как в своё время отметил ещё П П. Цитович, «закон действует лишь на факты, совершающиеся современно его существованию, и поэтому только для них он свой закон. Между тем, применение закона не имеет для себя подобных границ» [8,88]. Отсюда становится очевидным, что в более точном терминологическом смысле ретроактивность и ультраактивность – это не типы действия норм права во времени, а способы применения правовых норм. Однако, учитывая устоявшуюся практику использования выражений «обратное действие (сила)» и «переживающее действие», следует признать возможность употребления их в качестве фразеологизмов.



Литература:

1. Бахрах Д. Н. Действие норм права во времени: Теория, законодательство, судебная практика. – М.: Норма, 2004. – 224с.

2. Тилле А. А. Время, пространство, закон. – М.: Юрид. лит., 1965. – 204с.

3. Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави. – Одеса: Юридична література , 2002. – 182с

4. Бержель Ж. -Л. Общая теория права. – М.:Nota bene, 2000. – 574с.

5. Бахрах Д. Н. Конституционные основы действия правовой нормы во времени // Журнал российского права. – 2003. - №5. – С. 40-53.

6. Решение конституционного суда Украины по делу об официальном толковании статьи 58 Конституции Украины, статей 6, 81 Уголовного кодекса Украины по конституционному представлению 46 народных депутатов Украины (дело об обратном действии уголовного закона) № 1-3/2000 от 19 апреля 2000 года.

7. Бобровник С. В. Колізійні норми в системі засобів правового регулювання // Правова держава. – 2001. - №12. – С. 69-76.

8. Цитовичъ П. П. Курсъ русскаго гражданскаго права. Томъ І. Ученіе объ источникахъ права. Выпускъ первый. – Одесса: Тип. Г. Ульриха, 1878.– 128с

Пожар В.Г.

ВІДМІННІ РИСИ ДОБРОВІЛЬНОГО ТА ЗАКОННОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Як в теорії так і практиці кримінального процесу давно вже сталим є ділення кримінально-процесуального представництва на два види: законне і договірне. При цьому кожен різновид такого представництва не досить докладно регулюється кримінально-процесуальним законодавством. Тому виникає необхідність наукового дослідження цих двох різновидів представництв, а саме дослідження відмінностей між ними задля забезпечення більш чіткого їх розмежування та правильного застосування, бо вони мають різні підстави та передумови виникнення, різний об’єм повноважень представників тощо.

Загальновідомо, що усі види представництва загальною передумовою виникнення мають норму права, і в цьому значенні вони законні. Поза правовим регулюванням кримінально-процесуального представництва просто не може бути. Звідси, широко використовуваний термін "законне представництво" є певною мірою умовним. Тому що, закон не може бути підставою представництва недієздатних осіб. Він лише встановлює, за наявності яких юридичних фактів (народження дитини, усиновлення, призначення опікуном, піклувальником, патронатним вихователем тощо) виникають права й обов’язки відповідної особи як представника, аналогічно тому, як це відбувається під час представництва за договором. Юридичні факти, як відзначає С.С. Алексєєв, у ряді випадків прості і "непомітні", їх "буденність" і породжує ілюзію, начебто деякі правовідносини випливають безпосередньо із закону [1, 153]. У зв’язку з цим, обґрунтування терміна “законне представництво” вказівкою на те, що воно виникає безпосередньо із вказівки закону, не зовсім правильне.

Одна з перших відмінних рис законного і договірного представництва полягає у підставах виникнення. В одних випадках представництво виникає незалежно від волі особи, яку представляють, в інших випадках воно встановлюється по волі того, кого представляють. Така класифікація підстав представництва повинна мати в своїй основі загальний поділ юридичних фактів на події та юридичні дії. Виходячи з відмінностей в підставах представництва, цілком резонно підрозділяти його на два види обов’язкове (законне) і добровільне. Обов’язкове представництво виникає внаслідок обставин, не залежних від волі особи, яку представляють, причому юридичні факти - підстави представництва - не регулюють відносин між тим, кого представляють і представником, бо вони регулюються законом. І навпаки, юридичний факт, який послужив підставою для виникнення відносин добровільного представництва, визначає поведінку представника шляхом надання вказівок, інструкцій з боку того, кого представляють, які можуть і не співпадати з повноваженням, які випливають з угоди.

Другу відмінність можна провести за суб’єктами представництва. Законні представники покликані законодавцем охороняти права і законні інтереси недієздатного чи частково дієздатного суб’єкта. Визнаною є думка, що представництво за законом обумовлюється відсутністю в особи, яку представляють, повної процесуальної дієздатності через неповноліття, фізичні чи психічні вади [2, 90; 3, 10]. Договірне ж представництво здійснюється і щодо цілком процесуально дієздатних осіб. Воно обумовлено бажанням особи реалізовувати свої процесуальні права за допомогою представника.

Добровільні представники отримують повноваження на представництво інтересів особи, яку вони представляють, від неї самої. Законні ж представники отримують ці повноваження не від самої особи, яку представляють , оскільки вона не володіє повною дієздатністю, а на підставі закону. Тобто, законні представники захищають інтереси осіб, яких вони представляють без спеціального уповноваження з їх боку.

Звідси випливає ще одна відмінність - обсяг прав представників. Обсяг прав законного представника не залежить від волі представлюваного, в той час як обсяг прав добровільного представника навпаки цілком залежить від неї. Саме обсяг повноважень представника встановлює межі його діяльності. Тому юридичне значення для особи, інтереси якої представляють, мають тільки такі дії представника, які здійснені на підставі даних йому повноважень. Дії, вчинені представником з перевищенням повноважень, слід вважати неправомірними і вони не повинні тягнути юридичних наслідків для особи, інтереси якої представляють. Межі здійснення процесуальних прав є неоднаковими для договірних представників і для законних представників. Представник, який виступає за угодою, вчиняє самостійно від свого імені тільки деякі процесуальні дії. Зокрема, він вправі за власною ініціативою заявляти клопотання, подавати скарги, докази, брати участь в дослідженні обставин вчиненого злочину в межах необхідних для захисту прав особи, інтереси якої він представляє. Однак представник не може здійснювати самостійно такі дії, які охороняються матеріальним законом або тягнуть для особи, інтереси якої представляють, матеріально-правові наслідки, а саме – повністю чи частково відмовитись від позову, змінити предмет позовних вимог тощо. Такі дії називаються розпорядчими, тому що вони безпосередньо і суттєво зачіпляють інтереси особи, яку захищають і заради захисту якої представник бере участь у кримінальній справі. Представник може здійснювати дії розпорядчого характеру тільки за умови, якщо таке особливе повноваження спеціально закріплене в угоді або в довіреності. У цивільному судочинстві встановлено порядок, за яким суд повинен бути проінформований про існуючи обмеження повноважень добровільного представника (ст. 44 ЦПК України). У кримінально-процесуальному законі подібної норми немає. Тому вважаємо що орган, який веде провадження у справі, повинен у кожному необхідному випадку самостійно перевіряти межі повноважень добровільних представників не чекаючи виконання вказаними особами цього обов’язку (за аналогією з цивільним процесуальним законом).

Однак, взявши за основу зміст норм ЦПК України, можна визначити процесуальні дії, які представник вправі здійснювати тільки з особистої згоди особи, інтереси якої він представляє. До них слід віднести заяву цивільного позивача про повну або часткову відмову від заявленої вимоги чи передачі повноважень іншій особі (передовір’я).

Щодо законних представників, то з часу допуску їх до участі в справі вони можуть користуватися процесуальними правами без спеціального дозволу зі сторони особи, інтереси якої вони захищають. При цьому ініціатива заявлених тих чи інших вимог, пов’язаних із захистом особистих і майнових прав та інтересів підопічного також виходить від законного представника.

Йому не потрібно особливої згоди від особи, інтереси якої він захищає, щодо заявлення цивільного позову, чи зміну предмета, чи розміру позовних вимог тощо. Ці дії законний представник здійснює самостійно, від свого імені, і орган, який веде провадження у справі, зобов’язаний оцінити їх як юридично значущі правомірні дії, оскільки вони скеровані на забезпечення інтересів учасника процесу, який не володіє повною дієздатністю.

Прийнято вважати, що законній представник має всі права представлюваного, якщо той недієздатний [4, 121-122]. Тому процесуальні права законних представників є ширшими від процесуальних прав представників за договором, тому що вони не зв’язані волею тих осіб, інтереси яких представляють і охороняють. Крім того, законним представникам належать деякі права, які взагалі не притаманні представнику за договором, наприклад, бути присутнім під час допиту неповнолітнього обвинуваченого (ст. 438 КПК), свідка чи потерпілого (ст. 168 КПК).

При цьому законний представник, здійснюючи представництво, виражає свою волю, в той час як представник, що діє на підставі виданого йому повноваження, вчиняючи ті чи інші дії, виражає не свою волю, а волю особи, яку він представляє. Так, наприклад, опікун недієздатного не може виражати волю особи, яку він представляє, тому що остання не володіє волею, якій може бути надане правове значення взагалі. Він виражає свою волю, вона визначається і диктується покладеними на нього обов’язками щодо виховання дитини і захисту її прав [5, 184].

Як правило, законний представник не може відмовитись від виконання покладеного на нього обов’язку захищати права і законні інтереси представлюваного. Як зазначає А. Пергамент: «Повноваження законного представника недієздатного є не тільки його правом здійснювати представництво, але одночасно є його обов’язком» [5, 185]. В той час як добровільний представник має право відмовитись від виконання взятого на себе обов’язку у випадках передбачених законом або угодою. Окрім того, сама особа, щодо якої здійснюється добровільне представництво, може відмовитись взагалі від свого представника або замінити його на відмінно від особи, щодо якої здійснюється законне представництво.

Поділ кримінально-процесуального представництва на законне і добровільне та дослідження їх відмінних рис має також велике практичне значення, оскільки допомагає з’ясувати різні сторони, особливості цих видів представництва і сприяє його правильному використанню в практичній діяльності правозастосовних органів.



Література:

1. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск, 1964.

2. Адаменко В. Д. Субъекты защиты обвиняемого. – Красноярск, 1990.

3. Лазарева В. А. Охрана прав и законных интересов несовершеннолетних потерпевших в советском уголовном процессе. Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук – М., 1980.

4. Божьев В. П. Представительство в уголовном процессе // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 15. – 1968.

5. Пергамент А. И. Опекун как гражданско-правовой представитель несовершеннолетнего // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 14. – 1968.



Шилін Д.В.

ПРЕЮДИЦІЯ ТА ВНУТРІШНЄ СУДДІВСЬКЕ ПЕРЕКОНАННЯ

У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалося стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що приводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням насамперед означає формування власного погляду на фактичні обставини справи, необхідність особистої оцінки доказів органом, що провадить оцінку доказів. Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що суддя (слідчий, прокурор, орган дізнання) тільки в тому випадку повинен визнати факт встановленим, коли він на основі зібраних доказів в цьому особисто переконався [7, 47; 5, 55]. Формування їхнього переконання відбувається в умовах, що виключають будь-яке стороннє втручання. Вплив на суддів, примушування їх до ухвалення певного рішення заборонено законом. Гарантією цього є норма ст. 126 Конституції України, згідно з якою: «Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється».

Застосування преюдицій є винятком із загального правила оцінки доказів за внутрішнім переконанням, оскільки означає використання в доказуванні фактичних даних, встановлених раніше іншим судом при розгляді іншої справи.

Доказове значення преюдиції засновано на довірі к акту правосуддя. Мається на увазі, що вирок, який вступив у законну силу, є законним, обґрунтованим, істинним і в силу цього немає необхідності знову досліджувати докази, покладені в основу вироку з дотриманням усіх процесуальних умов.

Проте, на практиці виникають ситуації, коли встановлені судом раніше обставини які покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду по справі, що розглядається. Такі обставини не можуть мати значення заздалегідь встановлених доказів, оскільки практиці відомі випадки набуття законної сили незаконними і необґрунтованими вироками. Тому уявляється, що у разі, коли при розгляді кримінальних справ, пов’язаних з раніше вирішеною, з’являються дані, що свідчать про неправосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому судовому рішенні [9, 117].

Закон не містить ніяких вказівок, як діяти, коли при розгляді кримінальної справи, пов’язаної з раніше вирішеною, достовірно встановлюються фактичні дані, що свідчать про незаконність і необґрунтованість раніше винесеного рішення. У такому випадку виникає колізія між законною силою раніше винесеного рішення і внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на оцінці доказів по новій справі.

Відзначаючи можливість колізії між преюдицією і внутрішнім переконанням, Г.М. Резник указує на три моменти колізії: а) суд дійде іншого висновку з питання про те, чи мала місце подія або дія, ніж суд, що вже розглянув це питання раніше в порядку кримінального чи цивільного судочинства; б) розбираючи кримінальну справу про свідомо неправдиві показання (дачу свідомо помилкового висновку), суд переконується, що ці показання чи висновок, власне кажучи, правильні; в) внутрішнє переконання суду по виділеній кримінальній справі вступає в суперечність з висновками, що містяться у вироку по основній справі [5, 57].

В юридичній літературі немає єдиної точки зору на те, як необхідно діяти суду при виникненні колізії між його внутрішнім переконанням і преюдиціальними фактами.

Одні процесуалісти пропонують: “Якщо у суду виникають сумніви в істинності преюдиціально встановлених фактів, він вправі їх заново досліджувати. Дійшовши до переконання, що ці факти були встановлені неправильно, суд зупиняє провадження у справі і входить із поданням про опротестування раніше винесеного вироку за нововиявленими обставинами” [5, 59].

Інші вчені виходять з того, що у формуванні своїх висновків суд не зв’язаний ніякими раніше винесеними рішеннями. М.С. Строгович, наприклад, вважає, що дана суперечність повинна бути вирішена на користь оцінки доказів за внутрішнім суддівським переконанням. Він заперечує обов’язковість для будь-якого суду фактів, встановлених вироком, що вступив в законну силу, чи рішенням суду по іншій справі. М.С. Строгович відзначає: «Встановлений цивільним рішенням факт вважається істинним доти, доки при розгляді кримінальної справи немає підстав у ньому сумніватися, доки в кримінальній справі немає суперечних даних і даних, що його спростовують. Якщо ж виникають підстави для сумніву, якщо в справі містяться докази, що спростовують встановлений цивільним рішенням факт, останній підлягає перевірці, дослідженню, доказуванню, і суд, що розглядає кримінальну справу, не може бути зв’язаний винесеним раніше цивільним рішенням» [6, 216].

Так само М.С. Строгович вирішує питання про обов’язковість фактів, встановлених вироком, що вступив в законну силу, і які мають значення для справи, що перебуває на розгляді: «Суд зовсім не виходить із встановлення першим вироком фактів як істинних, але зобов’язаний дослідити всі обставини справи, що стосуються обвинуваченого, і задовольняється стосовно деяких фактів їх засвідченням раніше винесеним вироком у тих випадках, коли ці факти безперечні, підтверджуються розглянутими у справі доказами» [6, 219].

Ще одна група процесуалістів вважає, що факти, встановлені вироком, який вступив в законну силу, чи рішенням суду, не входять до предмета доказування при розгляді інших справ і повинні прийматися як уже доказані, істинні положення. Ці вчені вважають, що до скасування судового рішення (вироку), що має преюдиціальне значення, суд, який розглядає справу, пов’язану з раніше вирішеною, не вправі виносити вирок (рішення) за внутрішнім переконанням, тобто вирішують колізію на користь преюдицій [8, 80; 4, 124].

З.З Зинатуллін підтримує цю точку зору і вказує на те, що:” Суд може використовувати матеріали, відображені у вироку (ухвалі, постанові) по іншій справі, але не вправі робити по них висновки, що суперечать цьому вироку” [2, 74].

Р. Іскандеров досліджуючи дану проблему доходить висновку, що коли з’являються докази, що спростовують раніше встановлені факти і висновки, суд вправі дати їм нову оцінку відповідно до тієї сукупності доказів, що є в його розпорядженні, і винести вирок за своїм внутрішнім переконанням. Р. Іскандеров вважає, що в цьому випадку суд разом з вироком повинний винести мотивоване подання на адресу правомочної посадової особи про необхідність опротестування попереднього вироку [3, 23].

На нашу думку найбільш правильною є точка зору, яка не дозволяє використовувати преюдицію у разі протиріччя з внутрішнім суддівським переконанням.

Таким чином виходячи з вище зазначеного можна сказати, що беззастережне дотримання єдиної точки зору щодо співвідношення преюдиції та внутрішнього суддівського переконання веде до порушення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону й оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Вирішення питання на користь преюдиції приводить до винесення вироку всупереч внутрішньому переконанню суддів, а на користь оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів - до винесення суперечних один одному вироків (рішень) стосовно тих самих фактів.

Існування суперечних рішень судових органів нанесе велику шкоду авторитету цих органів, викликає недовіру до їхніх рішень. Тому, необхідно вказати шляхи вирішення цієї проблеми.

З цього приводу є слушною думка Ю.М. Грошевого, який намагається знайти рішення, що не обмежувало б внутрішнього переконання і зберігало значення преюдиції. Говорячи про правові наслідки преюдиції, Ю.М. Грошевой переконливо обґрунтовує точку зору, що в подібній ситуації суд повинен виносити вирок за своїм переконанням, але оскільки ним відкинута преюдиція, то цей вирок набуває законної сили після перевірки вищим судом обох вироків, тому що «...мова йде про незв’язаність суддів у встановленні фактичних обставин вчиненого злочину і формуванні власного їхнього знання з усіх питань, що підлягають вирішенню у вироку» [1, 117].

Цю точку зору підтримує І.Л. Петрухін і пише: „суд, який розглядає кримінальну справу, зв’язану з раніше вирішеною кримінальною чи цивільною справою, повинен мати можливість винести вирок за своїм внутрішнім переконанням, навіть якщо це і суперечить вироку (рішенню) суду, що вступив у законну силу. Однак вирок, яким відкинута преюдиція, не набуває законної сили доти, доки вищий суд не перевірить обидва вироки, і не вирішить питання, який з них правильний” [7, 360].

Таким чином дана точка зору дозволяє вказати на те, що преюдиція в кримінальному процесі не несе характеру предвстановлених доказів, а правила використання преюдцій не можуть перебувати в протиріччі із принципом оцінки доказів за внутрішнім суддівським переконанням.

Література:

1. Грошевой Ю. М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе.- Харьков: Вища школа, 1979.

2. Зинатуллин З. З. Уголовно - процессуальное доказывание.- Ижевск: Изд - во Удмуртского гос. ун - та, 1993.

3. Искандеров Р. О преюдициальном значении приговора // Советская юстиция. -1990.- № 2.

4. Каминская В. И. Учение о правовых презумпциях в уголовном процессе. - М.- Л.: АН СССР, 1948.

5. Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств. М., 1977.

6. Строгович М. С. Учение о материальной истине в уголовном процессе.- М.: АН СССР, 1947.

7. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н. В. Жогина.- М.: Юрид. лит., 1973.

8. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1975.

9. Юсубова У.М. Преюдиции в советском уголовном процессе. Дисс… канд. юрид. наук. – М. 1979.



Борбич І.М.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка