Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка7/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕФОРМУВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ УЧАСНИКІВ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

Незалежність держави у галузі бюджету - це свідчення її самостійності. Не може бути суверенної держави, яка не має коштів на першочергові потреби, що концентруються в бюджеті, і не може ними розпоряджатися. Правовий статус держави, органів її законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов’язково включає право на власну фінансову базу у вигляді бюджету.

Фінансові проблеми місцевої влади набули великої гостроти. Хронічна нестача грошей, фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел стали проблемою справ до загальнодержавної ваги.

Бюджетні повноваження України як суверенної держави і органів місцевого самоврядування визначаються перш за все нормами Конституції України, яка встановлює повноваження Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України у галузі бюджетної діяльності. [1]

Актуальним підняте питання є тому, що повноваження органів місцевого самоврядування, державних адміністрацій відповідного рівня на місцях потребують змін для спрощення їх функцій та можливості влади бути ближчими до громади, служити її інтересам.

На основі конституційних норм бюджетні повноваження розподіляються між представницькими і виконавчими органами різних рівнів.

Конституція України закріплює за Верховною Радою право затвердження законів, якими вводяться податки, інші доходи на формування доходної частини державного і місцевих бюджетів.

Розподіл бюджетних повноважень між Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України, між представницькими і виконавчими органами місцевого самоврядування одного рівня проводиться залежно від розподілу компетенція між різними гілками влади нормами Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та бюджетним законодавством, указаним у статті 4 Бюджетного кодексу України.[1]

Розмежування бюджетних прав за вертикаллю (представницьких і виконавчих органів держави і органів місцевого самоврядування) засновується на нормах Конституції України, які розподіляють повноваження між законодавчими і виконавчими органами державної влади і органами місцевого самоврядування та їх виконавчими органами.

Конституція України в статті 140 встановила, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування складаються з установлення порядку проходження місцевих бюджетів (складання і розгляд проектів місцевих бюджетів, затвердження цих бюджетів і рішень про місцеві бюджети та їх виконання, здійснення контролю за їх виконанням і затвердження звітів про виконання місцевих бюджетів). Згідно із статтею 75 Кодексу особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний період Раді міністрів АР Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад доводить Міністерство фінансів України.[2]

Оскільки в Україні існує єдина бюджетна система і бюджетні відносини регулюються єдиним бюджетним законодавством (ст. 4 Кодексу), органи місцевого самоврядування, самостійно вирішуючи питання місцевого значення в галузі бюджетної діяльності, мають повноваження, які можна об’єднати у три групи: 1) щодо Державного бюджету України; 2) щодо власного бюджету; 3) щодо бюджету нижчого рівня.[2]

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

За радянської доби регіональні і місцеві органи влади були позбавлені реальних важелів упровадження самостійного бюджетного планування, а їхня відповідальність за фінансовий стан на місцях була формальною. Процес «узгодження» бюджетів різних рівнів був насправді затвердженням владою вищого рівня доходів і видатків тих чи інших адміністративних одиниць, що завершувався «зведенням» їх у єдиний бюджет. При цьому встановлювалися індивідуальні для кожного регіону нормативи поділу тих чи інших податків між бюджетами різних рівнів, необхідні для фінансування місцевих видатків.

Згідно з Законом „Про місцеве самоврядування” ст. 61 органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з цим Законом та законом про бюджетну систему.

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріплений за ними нестабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів не допускається; за винятком випадків, передбачених Законом України „Про місцеве самоврядування” та іншими законами.

Якщо дивитися на нормативно-правові взаємовідносини між учасниками бюджетного процесу, що складаються на будь-якій із його стадій, то виникає певна „колізійність дій” тих осіб, які б здавалось, повинні діяти разом. Цей факт існує по двом причинам: по-перше, голови рад обираються, а голови державних адміністрацій (представники виконавчої влади) назначаються, а на базовому „сільському” рівні – виконавчу владу здійснює сільський голова, який обирається населенням конкретної територіальної громади; по-друге, вони представляють різні інтереси і захищають їх за допомогою інституту делегованих повноважень. Отже, як ми бачимо, існує складна система, яка перемішує в собі окремі вертикалі виконавчої та законодавчої гілок влади на місцях, а там де повноважень не вистачає, існує таке поняття як „делегування”. Така структура характеризувалася хаотичністю та неузгодженістю поділу завдань і компетенцій, відсутністю можливостей впливу громадян на політику властей та відсутністю громадського контролю, високим рівнем централізації бюджетної системи, утримуванням за рахунок бюджету усієї розгалуженої структури громадського сектору, та розгалуженою структурою урядової адміністрації.

Тому необхідно чітко розділити повноваження законодавчої і виконавчої гілок влади на місцях, при цьому за аналогією з загальнодержавним рівнем, особливу увагу необхідно звернути на статус сільського голови, на якого покладається основні важливі функції, які на рівні області виконують декілька органів.



Література:

1. Бюджетний кодекс України: закон, засади, коментар/ За ред. проф. О.В. Турчинова та доц. Ц.Г. Огня. – Київ: Парламенське видавництво. – 2002. – 197 с.

2. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002.- №2:Бюджетне законодавство України. – 416с.

3. Матвієнко А. Ініціатива населення як сходинка до гідного майбутнього. Голос України від 6.12.2002.



Воробель У.Б.

УМОВИ ЗАЛИШЕННЯ ЗАЯВИ БЕЗ РОЗГЛЯДУ ЗГІДНО П. 3 Ч. 1 СТ. 207 ЦПК УКРАЇНИ

Розгляд цивільних справ в суді спрямований на вирішення правового спору по суті. Однак не завжди, в силу об’єктивних чи суб’єктивних обставин, суд може ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Можуть виникнути обставини, які підтверджують неможливість або недоцільність подальшого розгляду справи по суті та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. В таких випадках справи закінчуються закриттям провадження або залишенням заяви без розгляду.

Залишення заяви без розгляду – це виняток із загального правила, а тому закінчення розгляду справи без ухвалення рішення даною формою дозволяється лише у випадках і за наявності підстав передбачених Цивільним процесуальним кодексом (далі ЦПК). Перелік підстав для залишення заяви без розгляду є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Однією із передбачених ЦПК підстав залишення заяви без розгляду є повторна неявка позивача в судове засідання без поважних причин (п.3 ч.1 ст. 207 ЦПК) [2]. Цю підставу залишення заяви без розгляду можна розглядати як цивільну процесуальну санкцію по відношенню до недобросовісного позивача [3, с.322].

Подібна підстава залишення заяви без розгляду була закріплена і в ЦПК 1963 року [2]. Однак слід зазначити, що у порівнянні із ЦПК 1963 р. значно змінився сам підхід законодавця щодо наслідків неявки в судове засідання позивача. Так, за ч. 3 ст. 172 ЦПК 1963 р. суд мав право розглядати справу у разі повторної неявки позивача, незалежно від причин неявки, якщо у справі були наявні достатньо матеріалів про права та взаємовідносини сторін. Наразі, п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК зобов’язує суд залишити заяву без розгляду у разі повторної неявки позивача, належним чином повідомленого про час та місце судового засідання і якщо від нього не надійшло заяви з проханням розглянути справу за його відсутності, навіть, якщо матеріали справи надають можливість ухвалити рішення за відсутності позивача. Це є вірним, оскільки в повній мірі відповідає засадам диспозитивності та змагальності процесу [5, с.336].

Слід звернути увагу, що застосування п.3 ч.1 ст.207 ЦПК як підстави залишення заяви без розгляду можливе лише за певних обставин (умов), а саме: належне повідомлення позивача про час та місце судового засідання; повторна неявка позивача в судове засідання; відсутність поважної причини неявки; не надходження від позивача заяви про розгляд справи за його відсутності.

Ознакою, що дозволяє кваліфікувати факт повторної неявки позивача в судове засідання як умову залишення заяви без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст.207 ЦПК, є “належне” повідомлення позивача. В цивільному процесуальному законодавстві України використовується поняття “належне повідомлення”, однак зміст його не розкривається. Слід погодитись із думкою про те, що категорія “належне повідомлення” включає в себе: конкретний спосіб повідомлення, передбачений цивільний процесуальним законодавством; дотримання встановленої законом процедури повідомлення з урахуванням обраного способу; своєчасність того повідомлення; наявність у суду доказів, що підтверджують фіксацію повідомлення або виклику [6, с.34]. Лише з’ясувавши всі перераховані обставини, суд може правильно вирішити питання, чи повідомлений позивач належним чином про час та місце судового розгляду, а відповідно і прийняти рішення про можливість залишення заяви без розгляду.

Мова йде про повторну неявку саме позивача. Адже у разі неявки у судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (ст.224 ЦПК України).

В літературі існує думка, що правило про можливість залишення заяви без розгляду у випадку повторної неявки позивача потрібно застосовувати за аналогією також у випадках повторної неявки без поважних причин Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, представників органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб [7, с.177; 4, с.580].

Суд зобов’язаний залишити розгляд справи у разі повторної неявки позивача лише за відсутності у нього поважних причин неявки. Так, ч. 2 ст. 77 ЦПК зазначає, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомити суд про причини неявки в судове засідання. А у разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з’явилися в судове засідання без поважних причин.

Разом з тим, питання про визнання причини неявки поважною є розсудом суду. Таким чином, повідомлення відповідачем обставини, що перешкоджають явці в суд, не завжди можуть призвести до відкладення розгляду справи. Суд може визнати обставини неповажними і залишити розгляд справи.

Отже, однією з важливих складових при цьому буде критерій, яким керуватиметься суд при визначенні поважності або неповажності причини неявки позивача. В юридичній літературі висловлені пропозиції відносно того, щоб законодавець чітко визначив підстави, які будуть визнаватися судом поважними задля недопущення вільного тлумачення суддями поняття “поважні причини неявки” та “неповажні причини” [8, с.46].

Звичайно, що судовій практиці це було б дуже зручним, однак різноманітність життєвих ситуацій не дає такої можливості законодавцю.

Викладене дозволяє зробити висновки про те, що неповідомлення позивачем поважних причин неявки включає в себе випадки: 1) невідомості причин неявки позивача; 2) повідомлення позивачем причин неявки, але визнання їх судом неповажними.

Як ч. 3 ст. 169, так і п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК зазначають, що заява може бути залишена без розгляду лише у випадку, якщо від позивача не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. Таким правом позивач може скористатися на підставі ч. 2 ст. 158 ЦПК. При надходженні до суду такої заяви сторона вважається де-юре присутньою у залі судового засідання. При цьому характер причини неявки його до суду значення не мають. Зазначена ситуація є нічим іншим, як правовою фікцією в процесі, тобто випадком, коли закон пов’язує настання певних наслідків із завідомо неіснуючим фактом.

Отже, умовами залишення заяви без розгляду згідно п.3 ч.1 ст.207 ЦПК є: належне повідомлення позивача про час та місце судового засідання; повторна неявка позивача в судове засідання; відсутність поважної причини неявки; не надходження від позивача заяви про розгляд справи за його відсутності. І лише за наявності усіх передбачених умов в сукупності суд може застосувати дану підставу для залишення заяви без розгляду.



Література:

1. Цивільний процесуальний кодекс України (від 18 липня 1963 р.). Офіційний текст - К.: Атіка, 2001. - 128с.

2. Цивільний процесуальний кодекс України (від 18 березня 2004 р.) // Відомості Верховної Ради України, 2004, № 40–41.

3. Гражданское процессуальное право: учеб. / под общ. ред. проф. Л.В. Тумановой. - М.:ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 608 с.

4. Кравчук В.М., Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. – К.: Істина, 2006. – 944 с.

5. Луспеник Д.Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. – Харків, 2006. - 488с.

6. Навроцька Ю.В. Належне повідомлення відповідача як умова розгляду цивільної справи у його відсутності // Актуальні питання реформування правової системи України. Збірник наукових статей за матеріалами I Міжвузівської науково-практичної конференції 27-28 травня 2005 р., м. Луцьк: Волинський державний університет ім.. Лесі Українки, 2005. – С. 30-34.

7. Пушкарь Е.Г. Исковое производство в советском гражданском процессе (Процессуальные последствия возбуждения дел). - Л.: Вища школа, 1978. – 199с.

8. Штефан О. Поняття заочного провадження в цивільному процесі // Юридична України. – 2005. - № 1. - С.45-46.

Еннан Р.Є.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У ПРАВІ СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ (СОТ)

Однією з характерних рис сучасного міжнародного економічного життя є інтернаціоналізація комерційного використання результатів інтелектуальної діяльності. Це пов’язано і з глобальною взаємозалежністю національних економік, обумовленою технологічними перетвореннями та появою нових інформаційних технологій, і з високою роллю нових знань, як факторів, визначаючих в значній мірі прибутковість комерційної діяльності та конкурентоздатність товарів, робіт, послуг. Інтернаціоналізація комерційного використання результатів інтелектуальної діяльності опосередковується комплексом заходів правового характеру, які приймаються на міжнародному та регіональному рівнях. На міжнародному рівні ключова роль у встановленні усіх основоположних аспектів у галузі охорони інтелектуальної власності та торгівлі правами на результати інтелектуальної діяльності належить Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та Світовій організації торгівлі (СОТ). На регіональному рівні головну роль відіграють Європейський Союз (ЄС) та Північноамериканська асоціація вільної торгівлі.

Інтелектуальна власність стала важливим питанням у сфері торгівлі, завдяки успішній пропагандистській діяльності промислово розвинених країн, які стверджували, що творці інтелектуальної власності втрачають дуже багато коштів у результаті порушення прав інтелектуальної власності, яке відбувається в багатьох країнах. Порушення прав інтелектуальної власності має особливо деформуючий економічний ефект, бо інформаційні товари дуже дорого розробляти, але дешево відтворювати. На відміну від інших видів виробів, де величина затрат зберігається більш-менш постійною протягом усього виробничого циклу, більшість коштів на виробництво продуктів інтелектуальної власності вкладаються на розробку першої одиниці, тоді як граничні витрати на виробництво ще однієї є незначними.

Недосконалий захист прав інтелектуальної власності створює конкуренцію, бо ті, хто затратив час і ресурси, розробляючи продукт чи створюючи мистецький твір, або ж утверджуючи репутацію торговельної марки, нездатні стримати інших (тобто тих, хто не вклав жодних коштів) отримувати матеріальну чи будь-яку іншу вигоду. Завдяки механізмові захисту прав інтелектуальної власності багато виробників потрапляють на ринок, що було б неможливим за інших умов. Держава повинна заохочувати інновації та конкуренцію, що зумовить у подальшому збільшення асортименту товарів. Захист прав інтелектуальної власності спонукає виробників товарів та послуг приділяти значну увагу покращенню якості своїх продуктів, що працюють на користь споживача.

Ведення світової системи захисту прав інтелектуальної власності збільшує прозорість та ефективність міжнародної торгівлі, зменшуючи водночас витрати на дотримання прав інтелектуальної власності, які сьогодні лежать на плечах споживачів. Приєднання сфери інтелектуальної власності до системи СОТ було здійснено шляхом включення до Додатку І Марракешського заключного акту про створення СОТ – Угоди про торгові аспекти прав на інтелектуальну діяльність (TRIPS). Економічними причинами цього приєднання були такі: захист комерційних інтересів країн, виробляючих інтелектуальний продукт, велика кількість у світовій торгівлі товарів, ускладнених „інтелектуальним” компонентом та захищених патентами та охоронними документами на засоби індивідуалізації виробленої продукції, а також існування великого сектора контрафактної продукції, яка дозволяється або навіть заохочується в різних країнах.

Приєднання сфери інтелектуальної власності до системи СОТ шляхом укладення угоди TRIPS дозволяє говорити про існування спеціальної групи міжнародних договорів, які пов’язані з торгівлею правами на результати інтелектуальної діяльності.

Необхідно підкреслити, що попередник СОТ – Генеральна угода з тарифів та торгівлі 1947 р. (ГАТТ) охоплювала відносини у сфері міжнародної торгівлі лише матеріальними об’єктами, не включаючи у сферу своєї дії права на продукти інтелектуальної діяльності. Ця частина міжнародного співробітництва знаходилась у компетенції інших міжнародних організацій, або самих держав.

Незважаючи на те, що СОТ включила в сферу своєї компетенції міжнародну торгівлю правами на об’єкти інтелектуальної діяльності, ВОІВ продовжує відігравати головну роль у питаннях реалізації діючих та розробці нових угод в галузі правової охорони та використання результатів інтелектуальної діяльності. У зв’язку з цим вважається, що сама інтелектуальна власність напряму не входить до компетенції СОТ і стосується останньої лише в частині, пов’язаній з міжнародною торгівлею. Ця обставина визначає важкий характер взаємозв’язку основних принципів СОТ та норм відповідних міжнародних угод з питань співпраці в галузі інтелектуальної власності. Як відомо, провідним принципом TRIPS є положення про те, що ця угода ні в якому разі ні в чому не звільняє державу від зобов’язань, які держави-члени можуть мати згідно з міжнародними угодами, учасниками яких вони є.

Міжнародні угоди, прийняті в галузі правової охорони та використання результатів інтелектуальної діяльності становлять велику самостійну групу міжнародних договорів. Угода TRIPS посилається далеко не на всі з них, однак держави-члени СОТ, які не є учасниками різноманітних конвенцій та договорів у галузі інтелектуальної власності, повинні додержуватися критеріїв правової охорони результатів інтелектуальної діяльності, встановлених конвенціями згідно з правилами TRIPS. Наслідком додержання цього правила є правова ситуація в галузі захисту прав на інтелектуальну власність, яка ставить в однакове положення всі держави – члени СОТ незважаючи на їх участь у міжнародних угодах, які діють в сфері охорони результатів інтелектуальної діяльності.

У 1994 р. внаслідок Уругвайського раунду переговорів було підписано Угоду про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угоду ТРІПС). Ця угода мала сприяти стандартизації системи захисту прав інтелектуальної власності і системі її дотримання в різних країнах світу. Угода ТРІПС – досить незвичне та нове явище у міжнародному та європейському праві. Вона є першою угодою, яка встановлює правові стандарти для правової системи держави, для її процесуального права, судової та адміністративної систем. Найголовнішим досягненням у сфері міжнародного захисту прав інтелектуальної власності вважають Частину ІІІ Угоди ТРІПС, яка вимагає, щоб існували ефективні засоби захисту прав інтелектуальної власності, наявність яких є обов’язковою. Угода ТРІПС була укладена із врахуванням існуючих угод у сфері інтелектуальної власності та підпорядковує зобов’язання у сфері інтелектуальної власності обов’язковому механізму врегулювання суперечок Світової організації торгівлі (СОТ).

Перед укладанням Угоди ТРІПС існували певні проблеми, пов’язані з міжнародним режимом прав інтелектуальної власності. У різних країнах світу наявний широкий спектр стандартизації у системі захисту та втілення в життя прав інтелектуальної власності. З іншого боку, багато країн, що розвиваються, та нових індустріальних країн не працювали в міжнародному режимі прав інтелектуальної власності у рамках ВОІВ. Окрім того, не було жодних механізмів, які б змушували країни виконувати свої зобов’язання в сфері прав інтелектуальної власності. Тому Угода ТРІПС порівняно з усіма іншими багатосторонніми угодами у сфері інтелектуальної власності найповніше охоплює різні аспекти захисту прав інтелектуальної власності. Ця Угода не створює повністю новий режим, а вдосконалює та розширює режим, створений угодами у сфері прав інтелектуальної власності, укладеними в рамках ВОІВ, і вдосконалює його за рахунок введення додаткових положень.

Угода ТРІПС посилює захист прав інтелектуальної власності за рахунок: встановлення мінімальних стандартів захисту; передбачення процедур і засобів забезпечення прав інтелектуальної власності на національному рівні; зобов’язання членів СОТ у разі виникнення суперечок з приводу порушення положень угоди врегульовувати їх у встановленому порядку. Передусім, Угода ТРІПС вимагає, щоб члени СОТ дотримувались своїх зобов’язань, викладених у прийнятих раніше угодах про права інтелектуальної власності в рамках ВОІВ.

На основі та на додачу до вже існуючих домовленостей, Угода ТРІПС встановлює детальні правила для країн-членів СОТ, дотримання яких забезпечить захист і виконання прав інтелектуальної власності. Всі члени СОТ повинні суворо дотримуватися нових правил захисту прав інтелектуальної власності і вносити їх до свого національного законодавства. Угода ТРІПС є спробою зменшити розходження на шляху захисту прав інтелектуальної власності в усьому світі та приведення їх у відповідність із загальними міжнародними правилами. Угода встановлює також процедури консультацій між членами СОТ у випадках, коли певний член СОТ вважає, що практика ліцензування або умови підприємництва в іншій країні-члені СОТ порушують Угоду ТРІПС або негативно впливають на добросовісну конкуренцію. Угода ТРІПС має додатковий важливий принцип: інтелектуальна власність повинна сприяти технічному нововведенню та передачі технологій.

За своєю структурою Угода ТРІПС охоплює такі головні елементи, як: застосування базових принципів ГАТТ і міжнародних угод у сфері прав інтелектуальної власності; мінімальний прийнятий стандарт захисту щодо кожного виду прав інтелектуальної власності; узгодження національного законодавства зі стандартами Угоди ТРІПС; врегулювання суперечок у сфері прав інтелектуальної власності стосовно введення звичайних стандартів захисту між країнами-членами СОТ; спеціальні перехідні норми впровадження нового багатостороннього режиму торговельних аспектів прав інтелектуальної власності.

Подібно до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі та Генеральної угоди про торгівлю послугами Угода ТРІПС містить основні принципи національного режиму (умови однакові як для національного виробника, так і для іноземного) і режиму найбільшого сприяння (однакові умови для всіх торговельних партнерів, які є членами СОТ). Хоча Угода ТРІПС накладає істотні зобов’язання на уряди, Угодою визнано право країн-членів СОТ вживати заходів, спрямованих на охорону здоров’я та інші соціальні потреби, а також не допускати зловживання прав інтелектуальної власності за умови, що такі дії відповідають нормам угоди.

Відповідно до загальновизнаної класифікації прав інтелектуальної власності, Угода ТРІПС містить правила, що охоплюють: авторське право і суміжні права; товарний знак; патенти; промислові зразки; географічні зазначення; топографії інтегральних мікросхем; нерозголошувану інформацію та комерційні таємниці.



Література:

1. Андрощук Г., Крайнев П., Кавасс И. Право интеллектуальной собственности: торговые аспекты. – К.: Ін Юре, 2000. – 164с.

2. Дюмулен И.И. Всемирная торговая организация. – М.: Экономика, 2003. – 271с.

3. Зенкин И.В. Право Всемирной торговой организации. Учебное пособие. – М.: Международные отношения, 2003. – 248с.

4. Захист прав інтелектуальної власності в контексті вступу до СОТ / Навч. посіб. за ред. Пятницького В.Т. – К.: „К.І.С.”, УАЗТ, 2001. – 80с.

5. Скурко Е.В. Глобальная и региональная торгово-экономическая интеграция. – СПб: Пресс, 2004. – 297с.

6. Скурко Е.В. ВТО: введение в правовую систему / Под ред. В.М. Шумилова. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 96с.

7. Трунк-Федорова М.П. Разрешение споров в рамках Всемирной торговой организации (ВТО). – СПб.: Изд-во ЮФ СПбГУ, 2005. – 312с.

8. Андрощук Г., Соловьев В. Анализ соглашения ТРИПС с применением унифицированного языка моделирования (опыт анализа юридических текстов) // Проблемы науки. – 2003. - № 2. – С. 26-32.

9. Богданов Н. Включение вопросов интеллектуальной собственности в сферу регулирования ВТО. Соглашение ТРИПС. // Интеллектуальная собственность. Промышленная собственность. – 204. - № 9-10. – С. 194-210.

10. Залесов А. Охрана прав на интеллектуальную собственность по соглашению ТРИПС // Интеллектуальная собственность. — 1997. — № 5-6. — С. 46-51.

11. Капіца Ю. М. Проблеми адаптації національного законодавства з інтелектуальної власності до вимог СОТ // Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики. — К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. — С 157-176.



Логін Сергій Васильович
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка