Миколаївський навчальний центр перспективи розвитку юридичної науки очами молоді



Сторінка9/21
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

РОЛЬ СУДУ У ВИРІШЕННІ ПИТАННЯ ПРО РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ ЗА ЗАЯВОЮ ПОДРУЖЖЯ, ЯКЕ МАЄ ДІТЕЙ

Актуальність теми дослідження обумовлена введенням в 2005 році абсолютно нового порядку розгляду та вирішення справ про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей. Питання про підвідомчість цієї категорії справ неоднаково вирішувалося на різних етапах розвитку шлюбно-сімейного законодавства. Шукаючи найбільш прийнятний порядок розгляду та вирішення вказаної категорії справ, законодавець протягом тривалого часу вагався між адміністративним та судовим порядками.

На сьогодні, відповідно до ч. 3 ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 р. [3] та ст. 109 Сімейного кодексу України від 10.01.2002р. [2] справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей розглядаються судом в порядку окремого провадження. Але виникає запитання, наскільки виправданим та правильним є такий вибір законодавця? В літературі з цього приводу існують суперечливі погляди.

Так, одні автори вважають, що, в судах мають бути сконцентровані усі справи про розірвання шлюбу, а РАГСи - це органи реєстрації, а не органи, які можуть розривати шлюби [15, 66].

За необхідність судового порядку розірвання шлюбу виступав також Г.К. Матвєєв. «Як показала практика, - зазначає він, - судова процедура розлучення не знищує свободи розлучення. Вона є гарантією лише проти зловживання цією свободою» [11, 47].

Проте інші автори зауважують, що така довіра до суду і суддів у світлі судової реформи та реального стану судової влади виявляється передчасною [12, 101; 7, 56].

Більшість авторів, хоча й відносять справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей до компетенції суду, але значно звужують його роль у вирішенні цієї категорії справ. Так, одні автори вважають, що оскільки відносини, що виникають в шлюбі, за своєю суттю є такими, що ніхто не може примушувати вступити до нього, так нікому, крім самого подружжя, не надано право вирішувати, продовжувати його чи припинити. У тих випадках, коли подружжя погоджується на розлучення, державні органи мають лише реєструвати їх згоду на це [17, 76; 6, 101; 13, 191; 18, 122].

Суд не має права відмовляти в розірванні шлюбу, якщо обидва подружжя заявляють про це вимоги. Шлюб розривається у цьому випадку в суді лише тому, що цього потребують інтереси неповнолітніх дітей [16, 124].

Але інші автори заперечують, зазначаючи, що в такому разі уся судова процедура розірвання шлюбу виглядає непотрібною і за своєю суттю формальною. Якщо наперед відомо, що при наявності взаємної згоди суд ухвалить рішення про задоволення заяви про розірвання шлюбу, то шлюборозлучний процес немає жодного виправдання ні з точки зору заявників, ні з точки зору всього суспільства в цілому [14, 29; 8, 148].

Погоджуючись з цією думкою, варто зазначити, що ми не можемо зводити роль суду до звичайного реєстратора. Розірвання шлюбу відповідно до ст. 51 Конституції України від 28.06.1996р.[1] поставлене під контроль держави і може здійснюватися тільки відповідними державними органами: чи органом РАЦСу, чи судом. Розірвання шлюбу за згодою подружжя здійснюється органами РАЦСу, якщо подружжя не має дітей, та судом, якщо подружжя має неповнолітніх дітей. Отже, особливістю розглядуваної категорії справ є те, що розірвання шлюбу зачіпає інтереси дітей. Вирішення питань, що стосуються неповнолітніх дітей, не входить і не може входити до компетенції органів РАЦСу, оскільки акти, що приймають органи РАЦСу та суду мають різну юридичну значимість. Передати ці питання у відання органів опіки та піклування або розглядати їх у суді незалежно від розірвання шлюбу в РАЦСі складно, оскільки таким чином домовленість щодо дітей може взагалі вийти з-під контролю. В цьому можливості суду є значно більшими, ніж державного органу РАЦСу, оскільки в компетенцію суду також входить й розгляд спорів, пов’язаних з утриманням і вихованням дітей [5, 170]. Усе це дає підстави остаточно переконатися у правильності вибору законодавця щодо судового порядку розгляду та вирішення справ про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей.

В рамках цієї теми також варто розглянути питання про розмежування компетенції суду щодо розгляду та вирішення справ про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за видами провадження. В літературі щодо цього питання думки вчених дещо розділилися. Так, Зейдер Н.Б. відносив вказану категорію справ до окремого провадження, оскільки заява подружжя, що вимагало розірвання шлюбу, направлена не на захист певного права, а на отримання судового акту, який санкціонує розірвання шлюбу [10, 36]. Проте, Абрамов С.Н., заперечував, вказуючи, що оскільки судовий розгляд має на меті на основі попереднього з’ясування і встановлення фактичного складу вирішити питання про права та обов’язки суб’єктів правовідносин, постільки… судочинство зберігає позовний характер навіть при наявності згоди сторін на розірвання шлюбу [4, 12-13].

Сьогодні справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей розглядаються та вирішуються в порядку окремого провадження. Подаючи спільну заяву про розірвання шлюбу подружжя тим самим засвідчують свій єдиний спільний інтерес – припинити шлюбні відносини, тому відсутність сторін з протилежними інтересами це важлива ознака відсутності спору про право в цілому, а отже, і необхідності розгляду цієї категорії справ в порядку позовного провадження.

Підсумовуючи усе викладене вище, слід зазначити, що власне наявність у подружжя дітей і визначає підвідомчість цієї категорії справ. Суд, розглядаючи та вирішуючи справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, лише констатує домовленість між сторонами. Основне завдання суду по цій категорії справ – це вирішити усі питання, що стосуються взаємовідносин батьків та дітей. Законодавець уповноважує саме суд вирішити зазначені питання з огляду на те, що лише рішення суду може бути пред’явлене до примусового виконання.

Література:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.

2. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002 р.- № 21. – Ст. 135.

3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004 р. - № 40, (№№ 40-42). - Ст. 1530, ст. 492.

4. Абрамов С. Н. Характер и особенности судопроизводства по делам о расторжении брака по законодательству СССР. – М., 1947. – 128 с.

5. Бикова О.Ю. Укладення та розірвання шлюбу за законодавством України: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. – О., 2005. – 220 с.

6. Васильєв С. Припинення шлюбу: історико-правовий аспект // Право України. – 1998 р. - № 2. - Ст. 98 - 101.

7. Ворожейкин Е.М. Правовые основы брака и семьи. – М., 1969. – 356 с.

8. Глиняна К.М. Правове регулювання розлучення за сімейним законодавством України: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Одеська національна юридична академія. – О., 2006. – 207 с.

9. Гопанчук В.С. Сімейне право України. – К.: Істина, 2002. – 304 с.

10. Зейдер Н. Процессуальный порядок рассмотрения дел о расторжении брака // Социалистическая законность. – 1945. - № 8. – с. 35 - 38.

11. Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. – К.: Изд-во Киев. ун-та, 1960. – 247 с.

Миронова Г. Моральні засади Сімейного кодексу України // Право України. – 2004. - №4. - С. 99 - 102.

12. Науково - практичний коментар до Сімейного кодексу України / за ред. проф. Харитонова Є.О. – Харків: «Одіссей», 2006 р. – 550 с.

13. Оридорога М.Т. Расторжение брака (по материалам судебной практики УРСР). – М.: Госюриздат. – 1958 р. – 75 с.

14. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє // Право України. – 2001 р. – № 2. – С. 64 - 69.

15. Сафончик О.І. Правове регулювання припинення шлюбу в Україні: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Одеська національна юридична академія. – О., 2004. – 206 с.

16. Свердлов Г.М. Брак и развод. – М., 1949 р. – 129 с.

17. Сергєєва С.М., Сидоров Я.О. Розлучення як форма припинення шлюбу (історичний аспект) // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007 р. - № 4. – с. 114 - 122.

Палехов Д.О.

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО ІНСТИТУТУ СТРАТЕГІЧНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОЦІНКИ

Протягом останніх десятиріч у Європі було докладено багато зусиль щодо розробки правових основ регламентації та впровадження у життя процедури стратегічної екологічної оцінки (СЕО). Стратегічна екологічна оцінка розглядається реальним інструментом захисту екологічних інтересів суспільства шляхом превентивного врахування екологічних проблем на рівні планування розвитку суспільства. Вимоги належного застосування стратегічної екологічної оцінки висуваються для усіх країн ЄС, проте критичну актуальність має прискорення імплементації процедури у нових незалежних державах, які намагаються розвинути систему управління охороною довкілля та гармонізувати національне екологічне законодавство з acquis communautaire ЄС, підкреслює Комітет з екологічної політики ЄЕК [1]

Погоджуючись з тим, що стратегічна екологічна оцінка є необхідним інструментом забезпечення екологічно збалансованого управління розвитком країни, Україна підписала міжнародний Протокол про стратегічну екологічну оцінку до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, 2003 р. (Протокол про СЕО) [2]. У зв’язку з цим дослідження питань теоретичного і практичного характеру, пов’язаних з проблемою формування принципово нового для України правового утворення – інституту стратегічної екологічної оцінки, що може претендувати на самостійність у рамках екологічного права, є надзвичайно актуальним завданням.

Підкреслимо, що в концептуальних працях вітчизняних українських юристів (В.І. Андрейцева, А.П. Гетьмана, М.І. Єрофєєва, С.М. Кравченко, А.В. Котелевець, В.Л. Мунтяна, Н.Р. Малишевої, М.О. Фролова, Ю.С. Шемшученко, ін.) завжди зверталася увага на важливість екологічної узгодженості державних рішень з питань перспективного розвитку. Ю.С. Шемшученко, визначаючи головні завдання управління охороною навколишнього середовища, підкреслює необхідність попередження негативних екологічних впливів у процесі розробки схем розміщення продуктивних сил країни, планів розвитку галузей народного господарства та містобудування, інших рішень стратегічного напрямку. Проте, огляд сучасних наукових досліджень переконливо свідчить, що організаційно-правове забезпечення екологічності державних актів стратегічного розвитку є новою проблемою для української науки і потребує окремого дослідження.

Вивчаючи правові норми застосування екологічної оцінки, що визначені в європейському праві, законодавствах країн ЄС та українському законодавстві, спробуємо з’ясувати особливості інституту стратегічної екологічної оцінки.

Відомо, що предметом права є суспільні відносини, які, згідно своїй природі, можуть піддаватися нормативно-організаційному впливу. Оскільки реально існують різні види таких відносин, першоосновою відокремлення певного інституту права є визначення специфічних суспільних зв’язків, на регулювання яких він спрямований. Право регулює відносини, що виникають між людьми з приводу певного об’єкту, зазначає М.М. Бринчук [3, с. 44].

Об’єктом у галузі стратегічної екологічної оцінки, з приводу якого між суб’єктами виникають, змінюються або припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки, є стратегічне рішення, що розробляється і підлягає екологічній оцінці. Однак, українське право не пропонує чітких ознак стратегічних управлінських рішень. Спираючись на положення сучасної теорії адміністративного акта, під стратегічним рішенням ми розуміємо правовий акт, що визначає мету, задачі, напрямки, пропорції, часовий період та інші характеристики планованого розвитку тих або інших процесів у системі державного управління, відносно якого уповноважені суб’єкти публічного управління (органи виконавчої державної влади та місцевого самоврядування) мають зобов’язання з підготовки, прийняття або внесення зміни.

Таким чином, предметом правового регулювання у галузі СЕО є суспільні відносини, що виникають з приводу підготовки, прийняття або зміни стратегічних управлінських рішень в єдиній системі державного управління, але не будь-яких, а таких, що потребують оцінки їх можливих впливів на довкілля, внесення або посилення до них екологічних розумінь з точки зору сталого розвитку і, з цією метою, формування сприятливих або обмежуючих правових умов для здійснення конкретних проектів діяльності.

Побудова інституту стратегічної екологічної оцінки пов’язана з важливою проблемою розмежування об’єктів оцінки залежно від масштабів їх просторово-часового управлінського впливу. Відмітимо, що для означення стратегічної сутності управлінського акту у теорії та законодавчий практиці різних країн широко застосовуються терміни – “концепція”, “стратегія”, “програма”, “політика”, “план” тощо, які часто вживаються інтегровано або як синоніми. Наприклад, Екофорум розуміє під стратегічним рішенням політику, план, програму, правило, законодавство, інші будь-які узгоджені правила, що визначають майбутні дії та офіційно приймаються державним органом [4].

В законодавстві ЄС склалося усталене розмежування стратегічних рішень за “ярусним принципом” на політики, плани і програми. Словосполучення “політики, плани, програми” навіть вживається в офіційній назві Директиви про СЕО (Директиви 2001/42/EC Європейського Парламенту і Ради щодо оцінки впливу певних планів і програм на навколишнє середовище, 2001 р.) [5]. Протоколом про СЕО стратегічна екологічна оцінка передбачається при розробці: “…планів, програм і, наскільки це можливо, політики і законодавства”.

У багатьох країнах Європи до об’єктів стратегічної екологічної оцінки включений увесь комплекс державних стратегічних рішень. Наприклад, Ісландія ще у 1997 р. закріпила норми екологічної оцінки політик, планів і програм в Законі про планування і будівництво, які пізніше були розвинуті у спеціальному Законі про стратегічну екологічну оцінку. Фінляндія у 2005 р. прийняла Закон про оцінку впливу державних планів, програм і політик на екологію.

В Україні порядок розроблення та затвердження управлінських стратегічних рішень визначається Законом України “Про державне прогнозування і розроблення програм економічного і соціального розвитку України”. Законодавець виділяє два класи документів – прогнози, які мають аналітичний характер, і програми, що розробляються на підставі прогнозів [6].

Аналізуючи цей Закон, можна відмітити, що запропоноване визначення стратегічних рішень не зовсім адекватне з точки зору європейського права. Наведені поняття мають надто інтегрований зміст, законодавець не розрізняє рішення з точки зору ієрархії управлінських впливів. По-друге, не передбачається яка-небудь процедура інтеграції екологічних розумінь в управлінські рішення стратегічного розвитку та перевірки їх екологічної узгодженості. На наш погляд, існує необхідність у правовому стандарті про “управлінські рішення стратегічного рівня”, який розмежує їх функції і завдання за “ярусним” принципом, згідно якого побудована класифікація стратегічних рішень в європейському праві. Оцінка екологічності управлінських рішень кожного виду ще на стадії їх проектування сприяє взаємному урахуванню екологічних вимог і принципів сталого розвитку від політик, планів, програм до окремих проектів.

Кінцевою метою й одночасно задачею стратегічної екологічної оцінки є забезпечення екологічності управлінських впливів з боку носіїв державно-владних повноважень засобом організації систематичної екологічної оцінки актів стратегічного управління у процесі їх розробки. Суб’єктні відносини, що виникають у процесі застосування стратегічної екологічної оцінки, охоплюють взаємозв’язки між різними учасниками процесу – органами влади, з одного боку, та органами державного управління у галузі охорони навколишнього середовища, органами державного управління у галузі охорони здоров’я, громадськістю, експертами тощо, з іншого боку. Правове провадження стратегічної екологічної оцінки виявляється в організаційно-правовому забезпеченні ефективної реалізації прав та виконання обов’язків усіма учасниками процедури, що приведе до прийняття екологічно сталого стратегічного рішення.

Таким чином, дослідження дозволяє визначити інститут стратегічної екологічної оцінки як об’єктивно відокремлену в рамках галузі екологічного права сукупність взаємозалежних юридичних норм, що регулюють суспільні відносини у процесі виконання комплексу дій з метою забезпечення екологічності управлінських впливів з боку носіїв державно-владних повноважень.

Даний інститут є складним, комплексним і характеризується рядом специфічних ознак. Правові норми, які регулюють правові відносини у галузі стратегічної екологічної оцінки, стосуються всіх рівнів державного управління (національного, регіонального, міського) та усіх сфер діяльності (господарської і негосподарської). Інститут стратегічної екологічної оцінки має міжгалузевий характер, оскільки його норми розпорошені по різних галузях законодавства (конституційному, адміністративному, екологічному, про охорону здоров’я, цивільному тощо), а також включає до свого складу деякі норми інших інститутів екологічного права – екологічного прогнозування, моніторингу, екологічного планування тощо. Серед інших важливих ознак правового інституту стратегічної екологічної оцінки можна вказати: відносну самостійність щодо регламентації видових відносин, стійкість і специфічність методу правового регулювання, що обумовлені безпосереднім зв’язком норм права з особливостями регульованих ними суспільних відносин, і можливістю формування загальних понять у рамках видових явищ у сфері охорони навколишнього природного середовища.



Література:

1. Environmental Performance Reviews: Ukraine - Second Review Series: Environmental Performance Reviews. Series, № 24. UNECE. – United Nations New York and Geneva, 2007.

2. Протокол щодо стратегічної екологічної оцінки до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті. Європейська Економічна Комісія ООН. – Київ, 2003.

3. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. – М.: Юристъ, 1998.

4. Report of the second meeting of the Convention on Access to Information Public Participation in Decision-making and Access to Justice in Environmental Matters. 12 July 2005. ECE/MP.PP/2005/2. – Geneva : UN, 2005.

5. Directive 2001/42/EC of the European Parliament and of the Council of 27 June 2001 on the assessment of the effects of certain plans and programmers on the environment. OJ L 197, 21.07.2001.

6. Закон України “Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України” від 23.03.2000, № 1602 III // ВВР України. – 2000, № 25.

Петруненко Я.В.

ПРАВОВІ ОСНОВИ ПЛАНУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ

З переходом України до ринкових відносин державне управління економікою стало здійснюватися на основі принципів, що об’єднують приватно-правові та публічно-правові інтереси. Необхідність державного керівництва і державного планування не відпала. Однак ці процеси почали поєднуватися із самостійністю суб’єктів господарювання, зростанням ролі угод, іншими принципами ринкової економіки.

Управління державними закупівлями – це тривалий процес, який включає в себе етапи формування, розміщення і виконання державного договору. Сьогодні доцільним є дослідження етапів державних закупівель та їх послідовності з метою розкриття сутності механізму управління та вироблення певної схеми дій для підвищення рівня ефективності державозакупівельного процесу.

За змістом частини 1 статті 13 Господарського кодексу України [1], державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

Державні контракти належать до планових господарських договорів, під якими у теорії господарського права розуміються договори, в основі котрих знаходиться акт державного планування, а обов’язковість їх укладення для певного кола суб’єктів господарювання імперативно встановлена законом [9].

У Законі України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 року № 887-ХІІ [3], який втратив силу разом із набранням чинності Господарським кодексом України [1], прямо вказувалося на те, що державне замовлення (разом з угодами, укладеними з постачальниками продукції (робіт, послуг) та постачальниками матеріально-технічних ресурсів) виступає як основа складання планів підприємства.

Планування закупівель, так само як і планування фінансів, є одним із найважливіших етапів діяльності господарюючих суб’єктів. Від рівня якості планування державозакупівельного процесу залежить підвищення рівня забезпечення потреб і ефективного безперебійного функціонування суб’єктів господарювання, які є учасниками тендерних процедур.

Відповідно до чинного законодавства, Державний бюджет України має бути затверджений до 31 грудня кожного року. Затвердження бюджету дає підстави для оголошення тендерних процедур закупівель, оскільки бюджетом визначаються бюджетні призначення головним розпорядникам коштів.

Бюджетне законодавство України регулює формування і виконання державного та місцевих бюджетів України. Відповідно до статті 2 Бюджетного кодексу України [2], бюджет–це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Згідно зі статтею 3 цього ж Кодексу [2], бюджетний період становить календарний рік.

Разом з цим, стаття 23 Бюджетного кодексу України [2] зобов’язує розпорядника бюджетних коштів здійснювати будь-які зобов’язання та платежі з бюджету лише за наявності бюджетного призначення, що має кількісні та часові обмеження, встановлені законом України про Державний бюджет чи рішенням про місцевий бюджет на відповідний рік (бюджетний період). Недотримання цієї норми відповідно до глави 18 Кодексу [2] зумовлює призупинення бюджетних асигнувань або зупинення операції з бюджетними коштами.

Таким чином, укладення договорів, виконання яких фінансується за рахунок бюджетних коштів, здійснюється за результатами процедур закупівель, проведених відповідно до законодавства щодо державних закупівель тільки на підставі бюджетних призначень, що встановлюються законом України про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет на відповідний рік. Разом з тим, у разі закупівлі послуг чи робіт, зокрема, будівельних, виконання яких здійснюється протягом тривалого періоду часу (більше одного календарного року, а від так більше одного бюджетного періоду), договір за результатами процедури закупівлі доцільно укладати щодо всього проекту, на реалізацію якого спрямовуються цільові державні кошти, що будуть передбачатися у бюджетних призначеннях кількох відповідних бюджетних періодів.

Для легітимності проведення процедур державних закупівель потрібно визначити бюджетні призначення щодо всіх видатків, які здійснюються через тендерні процедури. Тому для отримання гарантії виконання замовником зобов’язань є потреба затвердити як програми, які здійснюються через процедури державних закупівель, так і конкретні обсяги закупівель. Також є потреба визначитись із процедурою закупівель. Пропонується ці питання розглядати і вирішувати на засіданнях Тендерного комітету у процесі або одразу ж після затвердження кошторисів головних розпорядників коштів.

Процедура складання, затвердження та виконання кошторисів бюджетних установ регламентується положеннями Бюджетного кодексу України [2], щорічними законами про Державний бюджет України, Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року № 228 «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» [4], наказом Міністерства фінансів України від 28 січня 2002 року № 57 «Про затвердження документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету» [5], наказом Державного казначейства України від 25 травня 2004 року № 89 «Про затвердження Порядку обслуговування державного бюджету за видатками» [6], іншими нормативно-правовими актами.

На думку автора, відповідно до стадій бюджетного процесу необхідно проводити роботу по визначенню програм та видатків, які будуть здійснюватись через тендерні процедури закупівель, ще на етапі підготовки проекту бюджету. Особливо це стосується довготермінових капіталовкладень, насамперед, будівництва, проведення реконструкції або капітального ремонту, які потребують координації багатьох учасників як з боку замовників, так і з боку виконавців.

Крім цих питань, на засіданнях Тендерного комітету необхідно також визначити, які закупівлі в межах одного коду економічної класифікації видатків є потреба виокремити, а які навпаки, об’єднати, визначити членів Тендерного комітету або відповідні структурні підрозділи, відповідальні за проведення тієї чи іншої процедури закупівлі або яких планується залучити до підготовки тендерної документації. З метою упорядкування цих відомостей замовники повинні складати річні плани державних закупівель.

Річний план державних закупівель має три форми, які затверджено розпорядженням Антимонопольного комітету України від 20 червня 2006 року № 218-р [7]. Ними є річний план діяльності Тендерного комітету щодо організації та проведення процедур державних закупівель, річний план державних закупівель, який підлягає оприлюдненню в інформаційній системі у мережі Інтернет та річний план здійснення закупівель товарів за рахунок коштів державного бюджету на умовах міжвідомчої координації.

До річного плану можна вносити зміни щодо обсягів фінансування, їх зменшення або збільшення, щодо настання непередбачуваних об’єктивних обставин, невідповідності закупівлі державним потребам, перенесенні терміну проведення процедур закупівлі.

Слід звернути увагу, що державні підприємства, які здійснюють закупівлі не за кошти Державного бюджету України та не за кошти бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, річний план державних закупівель не затверджують та не оприлюднюють.

Коли бюджетні призначення на поточний рік не затверджені і є необхідність у здійсненні державних закупівель на початку року, складається тимчасовий розпис бюджету [8] (тимчасові індивідуальні кошториси, які затверджуються керівниками бюджетних установ-розпорядників державних коштів) на відповідний період. Виходячи з обсягів коштів, затверджених у тимчасовому розписі на відповідний період, доцільним є складання тимчасового плану державних закупівель, обрання і проведення відповідних процедур закупівель. Після затвердження і доведення в установленому порядку кошторису на рік замовник затверджує річний план державних закупівель, який своєю чергою, повинен включати закупівлі, здійснені відповідно до тимчасового розпису або відповідно до статті 46 Бюджетного кодексу України [2], де сказано, що щомісячні видатки Державного бюджету України не можуть перевищувати 1/12 обсягу видатків на бюджетний період. При цьому, обрання і проведення нових процедур закупівель повинно здійснюватись замовником без урахування обсягів закупівель, здійснених до затвердження кошторису на рік.

На підставі власних опрацювань автора та практичного досвіду здійснення тендерних процедур, можна запропонувати розглянути певну схему дій щодо здійснення державних закупівель у контексті бюджетного періоду:



  • затвердження бюджету;

  • складання бюджетного розпису;

  • доведення до розпорядника коштів бюджетних призначень;

  • ухвалення календарного плану проведення тендерних процедур (річного плану державних закупівель);

  • складання плану кожної тендерної процедури та призначення осіб, відповідальних за проведення процедури закупівлі або яких планується залучити до підготовки тендерної документації;

  • проведення процедури закупівлі;

  • укладання договору з переможцем процедури закупівлі;

  • виконання договору;

  • проведення фінансових розрахунків з виконавцем або постачальником у терміни та в обсягах, передбачених бюджетними асигнуваннями;

  • аналіз та підготовка пропозицій щодо нового бюджетного періоду.

Таким чином, бюджетний розпис відіграє важливу роль у плануванні проведення тендерних процедур, оскільки ним визначається кошторис доходів та видатків розпорядників коштів та графік оплат за поставку товарів, здійснення робіт та надання послуг. Відповідно до бюджетного розпису або його проекту планування закупівель здійснюється у двох напрямках: щодо кожної окремої процедури закупівлі та щодо річного плану закупівель.

Як уявляється, при реформуванні системи державних закупівель в Україні доцільно було б законодавчо закріпити право замовників розпочинати процедуру закупівлі у поточному році до затвердження кошторису (програми, плану використання державних коштів) та річного плану державних закупівель, виходячи з бюджетної пропозиції та очікуваної річної вартості предмету закупівлі, з метою забезпечення якісної безперебійної поточної діяльності на наступний рік.

Отож, існує твердження, що процедури проведення закупівель є занадто обтяжливими. Насправді, вони є дисциплінуючим фактором при плануванні діяльності розпорядників державних коштів на період, який прямо пов’язаний з бюджетним процесом. При добре організованому плануванні тендерних процедур всі терміни, визначені законодавством, можуть бути дотримані, здійснення процедур буде ефективним, а забезпечення інтересів учасників може бути максимальним.

Література:

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний вісник України.–2003.–№ 11.–Ст. 462; www.rada.gov.ua, документ 436-15;

2. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України.–2001.–№ 37.–Ст. 189; www.rada.gov.ua, документ 2542-14;

3. Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 24. – Ст. 272; www.rada.gov.ua, документ 887-12;

4. Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. № 228 // Офіційний вісник України.–2002.–№ 9.–Ст. 414; www.rada.gov.ua, документ 228-2002-п;

5. Про затвердження документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету: Наказ Міністерства фінансів України від 28 січня 2002 р. № 57 // Офіційний вісник України.–2002.–№ 6.–Ст. 257; www.rada.gov.ua, документ z0086-02;

6. Про затвердження Порядку обслуговування державного бюджету за видатками: Наказ Державного казначейства України від 25 травня 2004 р. № 89 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 24. – Ст. 1609; www.rada.gov.ua, документ z0716-04;

7. Про затвердження форм Річного плану закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти: Розпорядження Антимонопольного комітету України від 20 червня 2006 р. № 218-р // Офіційний вісник України.–2006.–№ 32.–Ст. 2363; www.rada.gov.ua, документ z0904-06;

8. Лист Міністерства економіки України від 09 грудня 2005 р. № 77-36/2840.

9. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг. ред. В.К. Мамутова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 688 с.



Польовий Павло
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка