Міністерство аграрної політики та продовольства України Видається з 1996 року



Сторінка27/31
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.11 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

ЕФЕКТИВНІСТЬ МЕХАНІЗМІВ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА: СУЧАСНІ ОРІЄНТИРИ
О. С.Новікова, ст. викладач, Сумський національний аграрний університет
У статті класифікуються та досліджуються окремі інструменти екологізації сільського господарства та проблеми, що перешкоджають його ефективному екологозбалансованому розвитку.

Ключові слова: екологізація сільського господарства, платне природокористування, механізм екологізації, раціональні сівозміни.


Постановка проблеми. Економічна теорія і світовий досвід розвитку ринкового господарства свідчать про те, що в силу специфічних особливостей ні сільське господарство, ні продовольчий ринок не є саморегульованими системами. Це обумовлює необхідність постійного втручання держави та недержавних організацій в аграрне виробництво з метою коригування його розвитку для забезпечення населення якісними продуктами харчування у достатній кількості з мінімальною шкодою для оточуючого середовища. Традиційні способи господарювання дрібних агроутворень не спроможні забезпечити достатній рівень прибутковості і поступаються сучасним методам виробництва. Переваги отримують агрохолдинги, які часто нехтують екологічними принципами. Внаслідок цього виникає необхідність у формуванні надійного механізму екологізації агропромислового господарювання з використанням різноманітних інструментів впливу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення та вдосконалення теорії і практики екологізації виробництва вцілому та безпосередньо сільськогосподарського є важливою темою для досліджень. Цьому питанню приділено багато уваги у працях вітчизняних вчених: Геєця В.М., Данилишина Б.М., Саблука П.Т. Трегобчука В.М, Третяка А.М, Царенка О.М та інших [1, 2, 3, 4]. Тим не менш, аналіз літературних джерел виявив необхідність більш детально проаналізувати складові механізму екологізації АПК та дослідити проблеми, що не дозволяють ефективно перевести вітчизняне сільське господарство на засади сталого розвитку.

Постановка завдання.

Метою дослідження є конкретизувати окремі складові механізму екологізації АПК та встановити дієвість його окремих інструментів у сучасних умовах. Об’єктом дослідження є процес використання організаційно-економічних важелів у процесі екологізації сільськогосподарської діяльності.



Виклад основного матеріалу дослідження.

В умовах обмеженості природних ресурсів та стрімкого руйнування і деградації середовища існування, екологізація суспільного виробництва та перехід на принципи сталого розвитку є необхідною умовою подальшого існування людства. Сільське господарство досить довго залишалось поза увагою екологів, але зараз впевнено посідає одне з провідних місць у переліку екологічно шкідливих видів діяльності через тісний зв'язок з природним середовищем, можливість спричиняти суттєвий і довготривалий вплив на екосистеми.

Екологізація за В.І. Вернадським – це процес неухильного і послідовного впровадження системи технологічних, управлінських та інших рішень, що дозволяють підвищувати ефективність використання природних ресурсів і умов поряд з поліпшенням чи хоча б збереженням якості навколишнього середовища. Тобто вона передбачає зміну самого підходу до прийняття рішень, застосування принципу екологічно прийнятності або обумовленості у кожному аспекті суспільного виробництва. Стосовно екологізації сільського господарства, за визначенням О. М. Царенка - це безальтернативний шлях вирішення екологічних проблем агропромислового виробництва, мета якого - збереження й відтворення природно-ресурсного потенціалу АПК, формування екологічно комфортного середовища для життя й діяльності населення, забезпечення виробництва екологічно безпечної сільськогосподарської продукції. [4]

Механізм екологізації прийнято розглядати в економічному, організаційному, правовому, мотиваційному розрізах, вказуючи на різні важелі впливу на процеси суспільного виробництва. Ми вважаємо, що в рамках даного дослідження припустимо застосувати узагальнення і представити єдину класифікацію важелів, які через фінансово-економічне та організаційне обмеження та сприяння стимулюють здійснення природоохоронних заходів. Так, Коняєв О.В., Бігдан О.В, Дубодєлова А.В., досліджуючи механізми екологізації агровиробництва, виділяють у їх складі примусову, стимулюючу та ринкову (маркетингову) складові [5]. Ми погоджуємося з такою класифікацією і хотіли б представити інструменти екологізації у нерозривному зв’язку з цілями і задачами екологізації – задоволенні екологічних потреб людства (Рис.).



Екологічні потреби суспільства



АГРОВИРОБНИКИ

Примусові механізми

Економічні:



  • податки

  • штрафи

  • платне природокористування

Неекономічні



  • законодавство

  • норми та стандарти

Екологізація агровиробництва

Стимулюючі механізми

Економічні:



  • пільги

  • субсидії

  • кредити

Неекономічні:



  • державна підтримка

  • програми розвитку

  • інформаційне забезпечення

Ринкові механізми

  • вимоги споживачів

  • ринок екопродукції

  • поліпшення іміджу

  • сприятливі ціни



Рис. 1. Механізми екологізації агровиробників



Деталізуючи окремі його складові можна зазначити, що серед примусових інструментів ми виділяємо економічні (перед усім податкові) та неекономічні важелі впливу (необхідність дотримуватися норм екологічного та земельного законодавства, стандартизація продукції та виробничих процесів). Розглянемо детальніше ефективність окремих примусових важелів у сучасних умовах з огляду на практику їх застосування в умовах національного АПК.

Дієвим важелем впливу на підприємства завжди залишались податки. В світі існують різні податкові механізми стимулювання екологізації виробництва: екологічні податки, екологічні податки за продукцію, диференційовані податки, адміністративні податки, податкові пільги, система повернення задатку [6]. Такі збори покликані з одного боку виступати джерелом фінансування екологічних проектів, а з іншого, виступаючи додатковим фінансовим тягарем для господарюючих суб’єктів. Збільшуючи вартість неекологічних товарів вони фактично сприяють стимулюванню виробництва екологічно чистої продукції [7].

У національній податковій системі України податкові інструменти екологічного регулювання проходять стадію становлення. Спеціалізовані екологічні податки фактично не були впроваджені в практику господарювання. Окремого розвитку отримали принципи платності розміщення відходів та платного природокористування.

З 2011 року підприємства України сплачують екологічний податок, який передбачає компенсацію за розміщення, викиди та скиди відходів. Для сільського господарства цей податок застосовувався стосовно розміщення органічних відходів підприємствами тваринництва та птахівництва, але з 2013 року його було скасовано для підприємств, що в подальшому використовували їх у сільгоспвиробництві, тобто фактично повністю утилізуються за різними напрямами.

Механізми платного природокористування у сільському господарстві представлені земельним податком і платою за спеціальне водокористування. Концепція платного природокористування передбачає фінансове відшкодування природокористувачем суспільних витрат на збереження, відновлення, вилучення й транспортування природних ресурсів, що використовуються, потенційних зусиль суспільства щодо повернення або адекватної заміни використовуваних нині ресурсів в майбутньому. Нажаль, земельний податок у даний час не виконує стимулюючу функцію щодо власників землі та землекористувачів, які позбавлені мотивації для забезпечення її ефективного використання за цільовим призначенням, а його розміру недостатньо для відшкодування якості землі внаслідок часто виснажуючого господарювання [8].

Таким чином можна стверджувати, що на сьогодні економічні важелі механізму екологізації сільськогосподарського виробництва є малозадіяними і потребують доопрацювання.

Неекономічні примусові інструменти передбачають необхідність дотримання норм екологічного та земельного права. Законодавство з цього питання є досить детально опрацьованим і закріплене у Конституції України, земельному, екологічному, водному кодексах тощо.

Внаслідок порушення земельного законодавства (руйнування, пошкодження забруднення ділянки та інше) передбачене настання цивільної відповідальності – необхідність компенсації завданих збитків, в окремих випадках можливе настання кримінально відповідальності за суттєву шкоду навколишньому середовищу та здоров’ю населення, але прикладів фактичного застосування суворих покарань майже не зафіксовано [9]. Така практика безкарності не сприяє формуванню у підприємців екологічно свідомості, залишаючи найголовнішим принцип економічної доцільності, чим фактично стимулює екологічні порушення.

Деякого розвитку набули механізми штрафування, так з метою захисту родючості ґрунтів та недопущення вирощування монокультур і нераціональних сівозмін з 1 січня 2013 року почали діяти штрафні санкції за відсутність та недотримання затверджено сівозміни для землекористувачів з площею землекористування більшою як 100 га [10] , але на сьогоднішній момент науковці сумніваються в агроекологічній ефективності такого заходу. Згідно із статистикою Держземагентства України на початок червня 2012 р., в Україні налічувалось 18527 землекористувачів, які згідно нових вимог мусять господарювати за Проектом землеустрою, але лише 200 з них фактично отримали проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь; 862 землекористувачі уклали угоди на виконання цих робіт. Тобто 95% господарств фактично порушують вимоги закону щодо розробки проектів землеустрою [11]. Серед причин такої пасивності називають і відсутність ефективного механізму складання та затвердження дієвих проектів землеустрою. Усталена практика формування сівозміни вимагає не лише значних фахових знань в сфері землеустрою, а й агрономії, економіки, екології тощо. Сівозміна має враховувати спеціалізацію господарства, його технічні та технологічні можливості; бути прив’язаною до державних та регіональних програм розвитку і виробництва; містити рекомендації та варіанти взаємозаміни культур при виникненні форс-мажорних обставин (загибель, вимушений пересів тощо), а також багато іншого. Через це розробка такого проекту потребує суттєвих знань навичок, часу а також витрат, співставних з розмірами штрафів за відсутність проекту [12]. До того ж навіть за умов складання проекту землеустрою (відсутність якого коштуватиме до 8500 грн.) штрафи за його недотримання досить незначні – 510 грн., що ставить під сумнів дієвість такого карального механізму для крупних господарств, які і є основними порушниками.

Система екологічних норм та стандартів віднесена нами до примусових елементів механізму екологізації, хоча фактично лише частина нормативів є обов’язковими до виконання. Ряд підприємств проходять добровільну сертифікацію на відповідність екологічним стандартам з метою поліпшення прибутковості власної діяльності. Тим не менш ця практика є не досить поширеною і потребує спеціально уваги держави. Підтримка екологічних торгових марок на загальнонаціональному рівні посилить конкурентоспроможність вітчизняної продукції та надасть додаткових переваг відповідальним товаровиробникам.

Щодо підтвердження якості сільськогосподарської продукції та процесів, система стандартів досі залишається недостатньо розвиненою, ряд вчених вказує на застарілість застосовуваних норм [13]. Розвиток системи сертифікації та стандартизації можливий лише за умов більш активно участі спеціалістів підприємств – лідерів галузі, які поруч з науковцями мають визначати контрольні параметри та методи оцінювання. Окремо постає питання застарілості матеріально-технологічної бази сертифікованих лабораторій, що не здатні оперативно і широкомасштабно виявляти залишки пестицидів, наявність ГМО. Шляхи їх фінансового оздоровлення та інноваційного оновлення можуть бути розглянуті в рамках окремого дослідження.

Висновки.

Система організаційно-економічних та правових важелів впливу на сільськогосподарські підприємства з метою екологізації виробництва, хоча і детально досліджена в працях вітчизняних науковців, носить швидше декларативний характер. Окремі інструменти стимулювання екологічної діяльності підприємств в Україні представлені у вигляді законодавчих положень, але не будучи впровадженими у практику господарювання, фактично не задіяні. Більш дієвими на сьогодні є ринкові механізми, які менше залежать від державних інститутів і стимулюють виробника до випуску екологічно чисто продукції з метою виходу на нові ринки та отримання конкурентних переваг. Ефективність таких інструментів може бути посилена зусиллями держави, наприклад, законодавчо встановлюючи критерії екологічності підприємств, продукції та процесів.





Список використаної літератури:

1. Розвиток господарських формувань і організація виробництва в аграрній сфері АПК / За ред. М.В.Зубця, П.Т.Саблука, В.Я.Месель-Веселяка. – К.: ІАЕ УААН. – 1999. – 269 с.

2. Геєць В.М. Пріоритети національного економічного розвитку в контексті глобалізаційних викликів: монографія. У 2 ч. / за ред. В.М. Гейця, А.А. Мазаракі. – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008.

3. Трегобчук Валентин Михайлович – видатний дослідник економіко-екологічних проблем / Б. Й. Пасхавер, Д. Ф. Крисанов, О. Л. Попова, В. В. Юрчишин // Економіст. – 2010. – № 12. – С. 14.

4. Царенко О.М. Економічні проблеми виробництва екологічно чистої агропромислової продукції. – К.: Аграрна наука, 1998. – 251с.

5. Бігдан, Олег Васильович. Економічний механізм екологізації сільськогосподарського виробництва: автореф. дис. канд. екон. наук : 08.00.03 / Бігдан Олег Васильович ; Нац. акад. аграр. наук України, Нац. наук. центр "Ін-т аграр. економіки". - К., 2013. - 20 с.

6. Левандівський О.Т. Інструменти фінансово-економічного регулювання природокористування та відтворення природних ресурсів / Левандівський О.Т. // Сталий розвиток економіки. – №1. – 2010. – С.91–94.

7. Поліщук В.Г., Франчук Ю.О. Роль екологічного оподаткування в контексті стимулювання сталого розвитку регіону // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/35_OINBG_2010/Economics/75994.doc.htm

8. Мартин А.Г., Лісецький В.В. Платність сільськогосподарського землекористування в Україні потребує реформування // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zsu.org.ua/andrij-martin/102-2012-03-01-15-11-22

9. Юридична відповідальність землевласників і землекористувачів за шкоду, заподіяну землям сільськогосподарського призначення та іншим природним об'єктам//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/literatura/agrar-pravo/82.php

10. Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження родючості ґрунтів//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1443-17

11. В. Литвинець Організація сівозмін: законодавчі вимоги // Пропозиція, 2014, №1- Режим доступу http://www.propozitsiya.com/?page=146&itemid=4028

12. Кириленко І., Кравчук В. (Пояснювальна записка 28.12.2012) „Про внесення змін до законів України щодо удосконалення розробки проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь”

13. Система державного регулювання безпечності харчових продуктів в Україні: на шляху вдосконалення. Аналітичний звіт конференції IFC “Реформа системи харчової безпеки: міжнародний досвід та рекомендації для України”, 2009


Новикова О.С. Еффективность механизмов экологизации сельскохозяйственного производства: современные ориентиры.

В статье классифицируются и исследуются отдельные инструменты экологизации сельского хозяйства и проблемы, которые препятствуют его эффективному экологосбалансированному развитию.

Ключевые слова: экологизация сельского хозяйства, платное природопользование, механизм экологизации, рациональные севообороты.
Novikova O. Effectivity of mechanisms of agricultural production ecologization: modern perspective

Mechanizms of ecologization of agricultural production are classified and analyzed in the article. It also concerns problems, which prevent from its effective ecologically balanced growth.

Keywords: agricultural ecologization, paid nature usage, mechanisms of ecologization, rational crop rotation.
Дата надходження до редакції: 15.04.2014 р.

Резензент:

УДК: 330.341.4 : 338.33:631.115.1

ДИВЕРСИФІКАЦІЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА:

ІНТЕГРАЦІЯ СЕЛА І МІСТА
В. В. Пелих, аспірант, Сумський національний аграрний університет
У статті розглянуті основні причини обмеження ділової активності сільськогосподарських підприємств та пропонуються шляхи виходу з кризової ситуації через диверсифікацію та інтеграцію підприємств-виробників сільськогосподарської продукції з переробними підприємствами та виробництво сільськогосподарськими підприємствами несільськогосподарської продукції.

Ключові слова: диверсифікація, агропромислова інтеграція, сільськогосподарське виробництво, переробні підприємства, пріоритети розвитку, інтеграційні об'єднання.


Постановка проблеми у загальному вигляді.

В умовах нестабільної економіки конкуренція на аграрних ринках стає все більш жорсткою. Зважаючи на це, сільськогосподарські товаровиробники змушені постійно покращувати якість продукції, технології удосконалювати виробничі процеси. Упродовж останніх років економіка аграрного сектору України характеризується підвищенням ділової активності товаровиробників. Диверсифікація сільськогосподарського виробництва гарантує отримання високих кінцевих результатів як на мікро-, так і на макрорівні. Більш того, ці процеси тісно пов'язані з проблемами забезпечення сільського населення робочими місцями, ефективного використання фінансових ресурсів, охорони навколишнього середовища, продовольчої безпеки, покращення соціально-демографічної ситуації тощо.

Основою виходу з кризи мають стати заходи, спрямовані на підвищення прибутковості і стабільності агровиробництва покращення соціально-побутових умов на селі. Цьому процесу сприятиме інноваційна діяльність, яка для багатьох підприємств проявляється в розширенні асортименту продукції. Існує така практика у формі диверсифікації, що характерно для багатопрофільних підприємств, фінансовий стан яких є більш стійким, порівняно з спеціалізованими виробництвами. Проте, у публікаціях останніх років зазначається, що зважаючи на наслідки аграрних трансформацій, які відбулися в Україні протягом останніх двох десятиріч можна стверджувати, що сталий розвиток сільської економіки неможливий виключно за рахунок сільського господарства. Відхід від агроцентричної моделі розвитку села став поштовхом для розвитку інших, несільськогосподарських видів підприємництва. [7]

Традиційно, економічний і територіальний розвиток сільських та міських районів розглядаються як окремі теми дослідження і політики. Зазвичай це обумовлюється тим, що існують розбіжності в соціально-економічних, культурних і просторових умовах, що викликають ці відмінності. Однак, міські та сільські райони все більше інтегруються і фізично, і функціонально, шляхом такого взаємного проникнення створюється вигода для обох сторін. У науковців і практиків зростає інтерес до нових форм диверсифікації аграрного виробництва. На диверсифікацію безпосередньо впливають:

- погіршений фінансовий стан підприємств;

- брак фінансової підтримки з боку держави;

- ризики банкрутства;

- відсутність або застарілість інформації щодо нових технологій, ринків збуту тощо;

- відсутність належного кадрового потенціалу;

- недосконалість законодавства, щодо регулювання інноваційної діяльності.



Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Дослідження питання диверсифікації висвітлені в працях таких вчених: А. Гур'янова, М.Д. Корінька, В. Макарова, М. Портера та інших. Проте, через недостатність глибоких досліджень поняття диверсифікації в контексті інноваційного процесу, та необхідність врахування сучасних тенденцій сталого аграрного виробництва і вигідного партнерства міста і села, зумовили необхідність проведення даного дослідження.

Диверсифікації сільськогосподарських підприємств також присвячені праці М.Й. Маліка, В.С. Дієсперова, В.М. Дерези, О.О. Лемішко, Н.Г. Маслак, В.М. Миньковської, В.В. Юрчишина, Т.О. Зінчук, В.І. Ткачук, Н.М. Куцмус. Однак перманентні кризи в Україні вимагають поглиблення наукових досліджень, особливо в розрізі надання практичних рекомендацій і їх реалізації в конкретних умовах господарської діяльності.

У своїх працях М. Д. Корінько зазначає, що диверсифікація - це інноваційний процес різностороннього розвитку господарюючого суб'єкта шляхом перерозподілу ресурсів, проникнення в інші галузі виробництва та на ринки нових товарів і послуг з метою зниження ризиків та збільшення доходу. [4, с.134-142]. На думку А. Гур'янова диверсифікація являється інноваційним процесом, розширення господарської активності організації в нові сфери діяльності з метою зниження ризиків самої діяльності [2, с. 218-220.].

До процесу диверсифікації економіки доцільно залучати як аграрні підприємства шляхом розширення асортименту продукції, надання послуг, розвитку на їх базі виробництв альтернативної продукції, у тому числі промислового призначення, так і господарства населення, підприємницький потенціал яких також дає можливість отримувати стабільні доходи [8, с.125-132.]. Наприклад, в країнах ЄС, США, Китаю успішно реалізуються програми підтримки несільськогосподарських видів діяльності в сільській місцевості: надання субсидій для погашення відсотків по кредитам що були отримані на створення переробних підприємств. У Польщі найпоширенішими видами діяльності стали надання агротуристичних та інших видів послуг і роздрібна торгівля через зареєстровані фермерські магазини й кіоски. У Чехії більше розвинутими є послуги з переробки сільськогосподарської продукції. В Угорщині – розвиток лісового господарства, заходи із залісення [3, С. 27 – 37]. На розвиток агротуризму, народних промислів і ремесел, торгівельних підприємств, організацію побутового і соціально-культурного обслуговування сільського населення, підприємства по заготівлі і переробці лікарської сировини, грибів, ягід передбачається субсидування кредитів.

Розвиток несільськогосподарських видів діяльності вимагає державної підтримки: забезпечення нормативно-правової бази; надання безкоштовних консультацій і інформаційних послуг щодо підприємницької діяльності; пільгове оподаткування; створення відповідної інфраструктури (транспорт, зв’язок) надання грантів, державних інвестицій під ці проекти. Диверсифікація надає додатковий шанс підприємствам різних організаційно-правових форм, пристосуватися до мінливої кон’юнктури ринку та впливати на неї.



Формулювання цілей статті.

Сучасні жорсткі ринкові умови, посилення негативних наслідків економічної кризи, знос основних засобів агропромислового комплексу, відсутність фінансування на їх оновлення, призвели до кризових явищ у галузі. Стає зрозумілим, що самотужки, без суттєвої підтримки фінансових установ, промисловості, органів влади розвиток сільського господарства і сільських територій є неможливим. Одночасно з цим наявність великих площ сільськогосподарських угідь, потенційні можливості виробляти екологічно чисті і порівняно дешеві продукти харчування, попит на які зростає не тільки в Україні, але і у всьому світі, викликає необхідність переорієнтації на диверсифікацію сільського господарства та тісну взаємодію села (як виробника сільськогосподарської продукції) та міста (як бази для створення матеріально-технічної бази для сільськогосподарського виробництва, переробки продукції так і основних ринків збуту продуктів харчування).


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка