Міністерство аграрної політики та продовольства України Видається з 1996 року



Сторінка28/31
Дата конвертації09.03.2016
Розмір7.11 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Виклад основного матеріалу.

Підприємство, що є суб'єктом підприємницької діяльності, ставить перед собою мету організувати ефективне виробництво настільки, щоб не лише досягнути певний рівень рентабельності, але і розробляти чітку стратегію розвитку. Багато авторів пов'язують формування стратегії та її розвиток з інноваціями, підкреслюючи, що корпоративна стратегія і довгострокові плани підприємств АПК повинні включати в себе інноваційну складову [1, с.31-36]. В. Макаров зазначає, що диверсифікація є інноваційним процесом розширення активності підприємств і цілих галузей за рамки основного бізнесу з метою зниження ризику [5, с.118-124]. На наш погляд, інноваційний процес може бути представлений на підприємстві не лише як процес оновлення внутрішньофірмових ланок, але і дозволить підприємству швидко реагувати на зміни в зовнішньому конкурентному середовищі. Здатність підприємства до інноваційної діяльності є серед основних чинників успішного функціонування на ринку і досягнення ним високих результатів.

Визначення поняття диверсифікації, як інноваційного процесу перед підприємством може стати основним чинником забезпечення його ефективного функціонування та стратегічного розвитку на мікро- та макрорівнях. Це в свою чергу дозволить підприємству самореалізуватись, досягнути високого рівня конкурентоспроможності в умовах його постійної активності інноваційної діяльності. [7]

Передумовою переходу аграрного підприємства на диверсифікаційну основу є зниження попиту на продукцію та прибутковості капіталу вкладеного у традиційне виробництво або переміщення у витратні види діяльності. Фактично це полягає у пошуку можливостей, що забезпечать максимізацію прибутку, стабільність економіки, раціональне вкладення отриманих прибутків, підвищення конкурентоспроможності. Сучасну конкурентну теорію позиціювання товаровиробника на ринку М. Портер охарактеризував наступними ознаками [6, с.169]:

- інноваційний розвиток веде до стабільних конкурентних переваг в довгостроковому періоді замість короткотермінових виграшів за рахунок зниження витрат;

- національна конкурентна перевага має відносний характер;

- у галузях конкурують не держави, а фірми;

- конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиліть або ще довшого терміну;

- економічне процвітання ґрунтується на високому рівні продуктивності праці.

З позиції економіки сільського господарства диверсифікація – одночасний розвиток кількох, технологічно не пов’язаних між собою видів виробництв, розширення асортименту сільськогосподарської продукції і продуктів харчування. Однак, сільськогосподарські підприємства мають виражену спеціалізацію, що враховує такі специфіки аграрного виробництва, як кліматичні умови, природні ресурси, біологічні особливості сільськогосподарських культур і порід сільськогосподарських тварин також існують певні особливості використання виробничих об’єктів, обладнання, матеріальних і трудових ресурсів. Тому вагома частка підприємств АПК має вузьку спеціалізацію.

В умовах стабільної економіки, монополії, чіткої сегментації аграрних ринків такі підприємства мають високі результати своєї діяльності. Але при нестабільному середовищі спеціалізацію підприємства необхідно адаптувати до змін шляхом узгодження і забезпечення взаємодії з супутніми галузями і допоміжними виробництвами. Забезпечення пропорційності та оптимального поєднання галузей дозволить раціонально використати трудові і матеріальні ресурси, організувати безвідходне виробництво, створити можливості для використання альтернативних джерел енергії, застосувати ресурсоощадіні технології. В умовах агропромислової інтеграції диверсифікація результативно розвивається у таких напрямах виробництва: поглиблення переробки сільськогосподарської сировини; виготовлення продуктів харчування; розвиток «зеленого» або сільського туризму; народні промисли; заготівля і первинна переробка лікарської сировини; вирощування сировини для альтернативної енергетики.

При перебудові виробництва виникає потреба в інвестиціях, без яких неможливе впровадження інновацій. Реалізація значних інвестиційних проектів спонукає до створення компаній, в яких дочірні підприємства спеціалізуються на виготовленні вузького виду продукції відповідно її попиту на ринку. Відбувається процес концентрації виробництва на міжгалузевому рівні, що призводить до створення складних комплексів до яких входять підприємства, що мають абсолютно різні спеціалізації, і технологічно не пов’язані одне з одним. Розуміння механізмів диверсифікації і її запровадження створює умови для підвищення ефективності аграрних виробництв, забезпечуючи їх конкурентоспроможність, ділову активність і фінансову стійкість підприємства. Пріоритети розвитку агропромислової інтеграції відображені на рисунку 1.



мобілізація інвестиційних ресурсів для модернізації і технічного переозброєння підприємств

підвищення фінансово-економічної стійкості аграрних підприємств

сприяння реструктуризації низько ефективних підприємств шляхом злиття і поглинання


Рис. 1. Пріоритети розвитку агропромислової інтеграції.



В результаті диверсифікації виробництва може утворюватися додатковий дохід за рахунок зниження частки умовно-постійних витрат у собівартості продукції що випускається, оскільки для виробництва нової продукції використовується наявне обладнання, виробнича інфраструктура. Додатковий дохід підприємство отримує за рахунок прогнозованого збільшення обсягів продажів та комплексного задоволення потреб споживачів. Для формування інтеграційних об'єднань може бути використаний наступний алгоритм:

  1. Розробка стратегії розвитку інтегрованої структури.

  2. Аналіз зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на ефективність інтеграційних процесів.

  3. Комплексний аналіз товарного ринку, який дозволить оцінити конкурентні переваги інтегрованої структури та її окремих ланок.

  4. Аналіз фінансового ринку і фінансових інструментів щодо підвищення їх дієвості в функціонування інтегрованої структури.

  5. Техніко-економічне обґрунтування інтеграції та оцінка економічної доцільності створення інтегрованої структури в цілому.

  6. Формування декількох варіантів інтеграції і вибір найбільш привабливих позицій.

  7. Оцінка обраних альтернатив з використанням економіко-математичного моделювання та експертних методів.

  8. Організаційна робота щодо створення інтегрованої структури: узгодження позицій між керівниками підприємств-учасників інтегрованої структури, укладання попередніх угод та юридичне оформлення домовленостей.

Висновки з дослідження і перспективи подальших розвідок.

Процес диверсифікації для окремо взятого підприємства слід розуміти як перехід від масового виробництва однорідної продукції до виробництва за рахунок «ефекту різноманітності», суть якого полягає в тому, що виробництво декількох видів продукції в рамках одного великого підприємства вигідніше, ніж виробництво тих же видів продукції на невеликих спеціалізованих підприємствах.



Диверсифікація є достатньо дієвою формою взаємодії сільськогосподарських підприємств з переробниками що полягає в оптимізації існуючого виробництва та впровадження нових ліній і технологій, виходячи з потреб споживачів. Розвиток агропромислового комплексу, що спирається на диверсифікацію діяльності сільськогосподарських підприємств забезпечує раціональне використання природного, виробничого, фінансового і трудового потенціалу та дозволяє розширити обсяги виробництва продукції. При цьому можливо кілька підходів до диверсифікації:

  • по-перше, переробні підприємства, зацікавлені у розвитку сировинної бази, можуть формувати агрохолдинги або зводити свої взаємини з сільгоспвиробниками на принципах «контрактного сільського господарства» (поглиблення спеціалізації господарства і зростання концентрації виробництва профільної продукції – сировини для промислової переробки);

  • по-друге, формування спеціалізованих бізнес-структур, здатних функціонувати автономно, з багатогалузевих збиткових підприємств;

  • по-третє, розвиток нетрадиційних видів сільгоспвиробництва (створення власних енергосистем на базі використання нетрадиційних джерел енергії, організація народних промислів, деревообробної промисловості, лозоплетіння, сільській та етнотуризм тощо).





Список використаної літератури:

  1. Банникова Н., Ермакова Н. Стратегическое планирование в инновационно активных предприятиях аграрной сферы / Н. Банникова, Н. Ермакова // АПК: экономика, управление. - 2005. - №2. - С. 31-36.

  2. Гур'янов А.Б. Інтегративний підхід до визначення диверсифікації / А. Б. Гур'янов // Вісник економіки транспорту і промисловості. - Харків, Укр - ДАЗТ. - 2004. - № 5-6. - С. 218-220.

  3. Зінчук Т.О. Теоретико-методологічні засади диверсифікації сільської економіки в контексті європейського досвіду / Т. О. Зінчук, В. І. Ткачук. // Економіка АПК. – 2011. – № 1. – С. 27 – 37.

  4. Корінько М. Д. Організаційно-економічний механізм диверсифікації діяльності суб’єктів господарювання // Актуальні проблеми економіки (науковий економічний журнал) НАУ № 6 (84) 2008, С.134-142.

  5. Макаров В. М. Инновационная сущность диверсификации планирования производства с учетом динамичного спроса / В. М. Макаров // Инновации. - 2002. - №9-10. - С.118-124.

  6. Портер М. Конкурентная стратегия: Методика анализа отраслей и конкурентов. - [Пер. с англ.] . – М.: Альпина Бизнес Букс, 2008. - 452 с.

  7. Скиба Т.В. Особливості та напрями диверсифікації сільського підприємництва //Х Міжнародна науково-практична конференція «Формування ефективних механізмів підвищення конкурентного потенціалу економічних систем за умов розвитку інтеграційних процесів» [електроний ресурс] / Т. В. Скиба, Житомирський національний агроекологічний університет – Режим доступу : http: // mev-hnu.com / load / 2013 / 1 _ regionalni _ mekhanizmi _ formuvannja _ konkurentnogo _ potencialu _ ta _ perspektivi _ jikh _ vikoristannja /31-1-0-254.

  8. Ткачук В.І. Диверсифікація сільської економіки: соціально-економічний ефект / В.І. Ткачук, Н.М. Куцмус // Економіка АПК. – 2009, №4. – С.125-132.


Пелих В.В. Диверсификация сельскохозяйственного производства: становление партнерства села и города

В статье рассмотрены основные причины ограничения деловой активности сельскохозяйственных предприятий и предлагаются пути выхода из создавшейся кризисной ситуации через диверсификацию и интеграцию предприятий производителей сельскохозяйственной продукции с перерабатывающими предприятиями а также производство сельскохозяйственными предприятиями несельскохозяйственной продукции.

Ключевые слова: диверсификация, агропромышленная интеграция, сельскохозяйственное производство, перерабатывающие предприятия, приоритеты развития, интеграционные объединения.
Pelikh V. Diversification of agricultural production: development of partnership villages and towns

The article describes the main reasons for restricting the business activities of agricultural enterprises and suggests ways out of the crisis through diversification and integration of enterprise-producers of agricultural products processing enterprises as well as the production of agricultural enterprises of non-agricultural products.

Keywords: diversification, agro-industrial integration, agricultural production, processing plants, development priorities, integration of the union.
Дата надходження до редакції: 15.04.2014 р.

Резензент: д.е.н., професор Чупіс А.В.

УДК 631.145 : 338.26

РОЛЬ АГРОХОЛДИНГІВ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ

СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Т. Г.Самойленко, аспірант, Сумський національний аграрний університет
У статті розглянуто проблеми впливу розвитку агрохолдингових компаній на сучасний стан соціального та економічного розвитку сільських територій. Визначено роль держави в регулюванні та підтримці відносин на селі.

Ключові слова: сільські території, стратегічне планування, агрохолдингові компанії, соціально-економічний розвиток.


Постановка проблеми: Сучасний стан розвитку економіки України свідчить про позитивні зрушення, які відбулися за останні роки у сільськогосподарському виробництві, про окремі позитивні зміни, які були досягнуті в результаті реформування аграрного сектору економіки, але навіть вони не дали змогу розв`язати проблеми управління соціальним та економічним розвитком сільських територій. Соціальна та економічна сфера села продовжує занепадати. Найгострішими проблемами залишаються відсутність економічного інтересу жити й працювати в сільській місцевості, безробіття, трудова міграція селян та руйнування соціальної інфраструктури. Ці та інші факти становлять загрозу продовольчій безпеці країни, демографічному відтворенню селянства, створюють соціальну напругу на селі. Унікальність аграрної сфери полягає в тому, що це не тільки сфера зайнятості населення, а це спосіб життя сільських мешканців. Тому питання, пов`язані з розвитком аграрного сектора, повинні перш за все, передбачати заходи економічного та соціального спрямування розвитку сільських територій. Роль держави полягає у сприянні проходженню таких процесів. Саме село, у вигляді соціально-економічного облаштування сільських територій, потребує істотної державної підтримки. Вона повинна полягати у створенні сприятливого середовища для зростання добробуту сільського населення та реалізації соціально-економічного потенціалу сільських територій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: Аналіз досліджень і публікацій останнього часу показує, що проблеми розвитку села, сільських територій розглядаються в працях В.Бакуменка, В. Князєва, М. Кропивко, М. Латиніна, Ю. Лупенка, О. Могильного, О. Онищенка, М. Орлатого, О. Павлова, П. Саблука, С. Харчука, В. Юрчишина та інших.

Разом з тим, недостатньо дослідженими залишаються питання, що стосуються проблеми фінансування процесів сільського розвитку, а також розгляду питань, пов’язаних з впливом діяльності холдингових компаній на соціально-економічний розвиток сільських територій. Крім того, дотепер не сформована чітка державна регіональна політика як цілеспрямований вплив державної влади на сільські території в інтересах комплексного й збалансованого розвитку і самих територій, і держави в цілому.



Мета дослідження: виявити переваги та недоліки холдингових структур в аграрній сфері України та їх вплив на розвиток сільських територій та запропонувати напрями уникнення негативних аспектів діяльності агрохолдингів в економіці держави. Дослідити та проаналізувати нові механізми управління розвитком сільських територій. Саме до таких механізмів можна віднести стратегічне планування. Адже, розвиток сільських територій – це процес стабільного й збалансованого забезпечення розвитку сільської поселенської мережі і сільськогосподарського виробництва на основі реалізації комплексу державного та місцевого рівня економічних, соціальних і екологічних заходів, спрямованих на збереження і збагачення людського потенціалу села – першооснови розвитку сільських територій.

Виклад основного матеріалу дослідження: Сільські території досить різноманітні. Вони відрізняються, наприклад, в ландшафті, в природних умовах місця розташування, регіональних традиціях, культурній пропозиції – але насамперед стосовно своєї економічної ситуації . З одного боку існують регіони, які проявляють себе через сильний економічний розвиток. З іншого боку існують регіони, які стикаються з фактами безробіття, відсутністю перспектив для молоді і як наслідок з міграцією особливо молодого та краще освіченого населення. На цьому тлі , критичний розгляд сильних і слабих сторін регіону – це вирішальна передумова для позитивного погляду у майбутнє.

Для формування картини майбутнього, визначення етапів досягнення розвитку своєї місцевості, виходячи з наявних ресурсів-необхідно застосовувати стратегічне планування розвитку сільських територій. Стратегічний план представляє собою документ, який містить у собі погоджені та визнані розумними вимоги підприємств і населення до місцевої влади. Процес стратегічного планування передбачає пошук суспільного консенсусу широкого кола активних осіб. Але процедура стратегічного планування не може бути однаковою для всіх, оскільки, як зазначалося вище, різні місцевості відрізняються між собою в соціально-економічних, політичних умовах, природних ресурсах.

Стратегічний план, який містить стратегічні цілі та плани дій, повинен базуватися на баченні майбутнього. Саме це визначає шлях розвитку місцевості. Визначення стратегічного бачення громадою території власного майбутнього можливо здійснювати шляхом обговорення із залученням засобів масової інформації, анкетування, публічних виступів та інш. Місія розвитку місцевості включає довготермінове бачення суспільством того, яким воно прагне стати.

Важливим заходом щодо вирішення проблеми розвитку сільських територій є схвалення Концепції "Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року", в якій зазначається, що оптимальним варіантом розв'язання цієї проблеми є "створення правових, фінансових та організаційних умов для реалізації багатофункціональності сільського господарства, формування конкурентоспроможного аграрного сектору, диверсифікації виробництва і зайнятості сільського населення, сприятливих агроландшафтів, якісного середовища проживання людей у сільській місцевості та розвитку партнерства держави, бізнесу, територіальних громад".[2]

Ефективне управління розвитком села вимагає не лише підтримки аграрного сектору економіки, а й забезпечення високої якості трудового потенціалу, поліпшення умов життя, праці, побуту, дозвілля сільського населення, оздоровлення демографічної ситуації тощо.

Аграрні перетворення створили умови для формування агрохолдингів, що є принципово новим підходом в організації сільськогосподарського виробництва [7]. Діяльність таких формувань, які пов’язані не тільки з сільськогосподарським виробництвом, але і безпосередньо з сільською місцевістю починається з 2005 року. Агрохолдинги, як феномен пореформеного розвитку аграрного сектору економіки України, виникли під впливом ряду економічних стимулів і не є виключно українським явищем. Загалом, агрохолдинг – це специфічна форма володіння акціонерним капіталом, за якої материнська компанія, володіючи контрольним пакетом акцій інших підприємств, здійснює управління і контроль за їх діяльністю і завдяки цьому об’єднує їх в єдину організаційну структуру з відповідними цілями і місією [4]. За бажанням агрохолдинги можуть досить легко, не несучи відчутних втрат, вийти з аграрного бізнесу. Особливо це стосується тих , які займаються виключно рослинництвом, тобто орендують землю. У разі виникнення такої ситуації, село взагалі залишається ні із чим. Усе це непокоїть і сільських жителів, і місцеву владу, і, нарешті, уряд, який відповідає за ситуацію в селі загалом й сільському господарстві зокрема. Тому на рівні уряду стоять питання діяльності агрохолдингів та їх впливу на сільську економіку.



На 1 січня 2013 року 129 агрохолдингових формувань контролюють майже 8,7 млн.га, тобто 21,0% сільськогосподарських угідь країни, у тому числі 42,6 % угідь, які обробляються сільськогосподарськими підприємствами [5].

Суттєві фінансові переваги дозволяють їм не лише залучати найсучасніші технології, але і сплачувати порівняно з іншими суб’єктами земельних відносин, які орендують сільськогосподарські землі, більш високу орендну плату. Саме з цієї причини агрохолдинги стають монополістами у користуванні земельними ресурсами.

Отже, концентрація землі агрохолдингами шляхом витіснення з ринку оренди землі певної кількості аграрних підприємств і фермерів створює нову соціально-економічну ситуацію на селі. Її основними характеристиками є:

- припинення існування сільськогосподарських підприємств, як юридичних осіб;

- втрата для певної кількості сільських жителів місця роботи;

- ненадходження до місцевих сільських рад податкових та інших платежів від підприємств, що припинили своє існування;

- відсутність фінансування на створення та підтримку сільської інфраструктури, яке здійснювали сільськогосподарські підприємства (дороги, дитячі садки і школи, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти тощо);

- некерованість природокористування та сприяння зростанню кількості порушень та погіршенню криміногенної ситуації в галузі землеробства.

Сільськогосподарське виробництво і весь агробізнес нерозривно пов'язаний із ситуацією на селі, з розвитком сільських територій. У цьому контексті результати створення агрохолдингів не однозначні. З одного боку, вони підвищують ефективність сільськогосподарського виробництва, що має сприяти розвитку сільських територій, а з іншого - витісняють з агробізнесу традиційні форми ведення сільськогосподарського виробництва (аграрні підприємства і фермерські господарства). Виникнення агрохолдингів внесло певні корективи в існуючу ситуацію на селі. Підтримка і розвиток сільської інфраструктури за визначенням не є функцією агрохолдингів. Засновники агрохолдингів проживають зовсім в іншому місці і ні вони, ні члени їх сімей не користуються сільською інфраструктурою.

Крім того, позитивний вплив агрохолдингових компаній для місцевого населення, земельні паї (частки) якого використовують ці компанії, ще недостатній. Якщо працівники переробних, збутових, обслуговуючих ланок холдингової компанії отримують заробітні плати у грошовій формі, то плата за паї, на яких вирощується сировинна продукція, що використовується у переробних виробництвах, надто низька, та й вона більшою мірою виплачується продукцією або послугами. Нині плата за оренду землі близька 40 дол./га в рік,передача прав на оренду коштує 100-150 дол./га без урахування вартості оренди, акції ж продаються інвесторам за 1000-1500 дол./га [5]. Однією з важливих соціальних проблем в сільській місцевості є заробітна плата, а саме її низький рівень. Тому що саме цей показник характеризує такі макроекономічні параметри, як рівень життя, соціального захисту та платоспроможність населення.

Як свідчать дані досліджень Ю.О.Лупенко, М.Ф.Кропивко[5], розмір середньомісячної заробітної плати працівників, які зайняті у сільськогосподарських підприємствах, що входять до складу агрохолдингів у 2011 р. досягав рівня майже 1400 грн./міс, в той час як на сільськогосподарських підприємствах звичайного типу майже -1700 грн.\міс, що на 300 грн./міс нижче.

Наразі загострюються питання зайнятості, оскільки основним місцем застосування праці сільського населення залишається сільське господарство. Однак концентрація великих площ сільськогосподарських угідь в агрохолдингах призводить до зменшення кількості зайнятих у сільськогосподарських структурах, що входять до складу агрохолдингів. Так середньооблікова чисельність працівників у сільськогосподарських підприємствах, які підпорядковуються агрохолдингам, у розрахунку на 100 га сільгоспугідь майже на 10% нижча, ніж в сільгосппідприємствах звичайного типу.

Для роботи й обслуговування сучасної техніки іноземних фірм в агрохолдингах потрібні кваліфіковані спеціалісти. Наявна в сільській місцевості робоча сила не відповідає сучасним вимогам освоєння новітніх технологій. Тому агрохолдинги, з метою економії, не займаються перекваліфікацію та підвищенням рівня освіти існуючого резерву місцевого населення, а наймають кваліфікованих працівників з інших регіонів. Це призводить до того, що безробітними залишаються не тільки селяни, які не мають освіти, або її рівень низький, але й фахівці з вищою освітою. Не користуються попитом і малодосвідчені молоді спеціалісти, випускники аграрних вищих навчальних закладів.

Очевидно гостро назріла проблема розробки таких положень колективних договорів, регіональних і галузевих угод щодо соціального партнерства між орендаторами й орендодавцями, регіональною і місцевою владою, з одного боку, і територіальною громадою, з іншого, які сприяли би забезпеченню зайнятості місцевого сільського населення, збереженню і розвитку трудового потенціалу, легалізації робочих місць і зростання як зарплат для працюючих сільських жителів, так і орендної плати за землю. Необхідно підвищувати не лише продуктивну діяльність агрокомпаній, а й соціальну відповідальність бізнесу на селі, вкладання коштів як у стабільність функціонування агрокомпаній в інтересах підприємців, так і покращення умов життя сільської територіальної громади. Необхідність поєднання інтересів агрокомпаній, які орендують земельні паї (частки) селян в певному регіоні і вертикально інтегрованих компаній обумовлена провідним принципом просторової організації суспільства – соціальною спрямованістю розвитку і розміщення суб’єктів господарювання, зростанням спеціалізації й соціальної орієнтації економічних систем.

Успішною альтернативою крупним агрохолдингам можуть стати сільськогосподарські кооперативи – регіональні кластери малих та середніх виробників сільськогосподарської продукції. Їх чисельність в Україні зростає з кожним роком. Так, протягом 2013 року з’явилося понад 130 нових сільськогосподарських кооперативів, які об’єднали майже 30 тисяч селян і дали понад 2,5 тисячі постійних робочих місць. Саме ця форма господарювання допоможе підняти конкурентоспроможність малих форм господарювання та закладе основу для відродження українського села.

Що стосується агрохолдингів то вони, переважно, не вбачають необхідності у розвитку (підтримці) соціальної інфраструктури, хоча вона підвищує привабливість території, сприяє покращенню якості трудового потенціалу, гальмує вимивання працездатного населення та руйнацію населених пунктів. Сучасний стан соціальної сфери села, а за ним й інші аспекти життєдіяльності сільських територій, є близькими до критичного.



Дослідження підтверджують, що регулювання роботи великих агрохолдингів можна шляхом передачі в оренду землі сільгосппризначення тільки за наявності реєстрації підрозділів холдингів на місцях. Оскільки агрохолдинги зареєстровані в містах, тому доцільно запровадити механізм, який би забезпечував сплату податків підприємствами та організаціями, які ведуть агробізнес не за місцем реєстрації їх головної компанії, а за місцем діяльності їх аграрних підрозділів, тобто в сільській місцевості, де вони орендують земельні ділянки. Це дозволить сільським радам акумулювати грошові кошти місцевих бюджетів.

 Ці зміни повинні принести додаткові надходження від сплати податків і зборів до місцевих бюджетів, що дозволить сільським радам отримувати необхідні кошти для розвитку соціальної інфраструктури.

Висновки і перспективи подальших розвідок: Роблячи загальний висновок про діяльність агрохолдингів в Україні, можна стверджувати, що в найближчій перспективі в нашій державі буде продовжуватися процес концентрації сільськогосподарських земель в таких структурах за допомогою їх оренди та банкрутства неефективних аграрних підприємств. Цей фактор необхідно враховувати при розробці державної аграрної політики і программ підтримки розвитку сільських територій. Втім, цілком можливо, що в довгостроковій перспективі агрохолдинги будуть зменшувати масштаби землекористування і реорганізовуватися в інші організаційно-правові форми агробізнесу. Це буде залежати від політики, яку здійснюватиме держава з розвитку агробізнесу, і від стану світової фінансової системи. На сьогодні держава повинна сприймати агрохолдинги як об'єктивну реальність і заходами аграрної політики спрямовувати їх діяльність в русло існуючої державної стратегії (зокрема - і щодо розвитку сільських територій). В першу чергу це стосується системи оподаткування, яка повинна удосконалюватися в контексті загальної податкової реформи.

Стратегічний план надає місцевим жителям великі можливості для активної участі у житті громади. Процес розробки стратегічного плану із залученням громадськості допомагає сформувати у неї впевненість, що в її силах зробити що-небудь корисне для своєї місцевості. Стратегічний план є ефективним інструментом, який визначає адаптивний, стабільний характер територіального розвитку, що створює у населення відчуття впевненості в завтрашньому дні. Структура плану покликана налаштувати громаду на реалістичність і об`єктивну оцінку наявних ресурсів розвитку території. Ідеї стратегічного плану допомагають молоді сформулювати свої власні цілі життєвої самореалізації і погоджувати свої життєві плани з планом територіального розвитку. Для системи освіти стратегічний план є довгостроковим соціальним замовленням, для батьків-перспективною основою для життєвого самовизначення своїх дітей, Це також є важливим аспектом стратегічного планування [6].

Методологічною базою для розробки дієвих заходів, спрямованих на комплексний розвиток сільських територій у всій його багатовимірності та різноаспектності мають стати ґрунтовні наукові дослідження та активні дискусії в середовищі компетентних фахівців і зацікавлених осіб, а також сформовані на їхній основі рішення органів державної влади та місцевого самоврядування, орієнтовані на розвиток виробничого потенціалу, покращення якості природного середовища та підвищення якості людського капіталу сільських територій України[3].



Список використаної літератури:

1. Стратегія розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 р. N 806-р [Електронний ресурс] Режим доступу: http://document.ua/pro-shvalennja-strategiyi-rozvitku-agrarnogo-sektoru-ekonomi-doc163242.html

2. Данкевич А. Є. Організаційно-економічні засади розвитку агрохолдингів /Данкевич А. Є.// Економіка АПК. – 2012. – № 1. – С. 26–29.

3.Агрохолдинги в Україні: добре чи погано? Німецько-Український Аграрний Діалог. Інститут економічних досліджень та політичних консультацій.-2008. р [Електронний ресурс] Режим доступу http://www.ier.com.ua/files/publications/Policy_papers/Agriculture_dialogue/2008/AgPP_21_Ukr.pdf

4. Ю.О.Лупенко, М.Ф.Кропивко. Агрохолдинги в Україні та посилення соціальної спрямованості їх діяльності./ Ю.О.Лупенко, М.Ф.Кропивко /. // Економіка АПК.-2013.-№7.-с18.

5. Берданова О.В., Вакуленко В.М. Стратегічне планування регіонального розвитку : Навч. Посіб.- Київ : Вид.-во НАДУ.- 2007.

6. Харчук С. А. Сільські території як об’єкт соціально-економічного розвитку та управління [Електронний ресурс] Режим доступу http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=66756

7. Менеджмент регіонального розвитку: монографія. / за ред. М50 О. В. Васильєва, К. А. Фісуна; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. -Х.: ХНАМГ - 2010. - 375с.


Самойленко Т.Г. Роль агрохолдингов в социально-економической стратегии развития сельских территорий.

В статье рассмотрены проблемы, связанные с развитием агрохолдинговых компаний на современное социальное и економическое развитие сельских территорий. Определена роль государства в регулировании и поддержке економических отношений на селе.

Ключевые слова: сельские территории, стратегическое планирование. агрохолдинговые компании, социально-економическое развитие.
Samoilenko T. The role of agricultural holdings in the socio-economic development strategies in rural areas.

The current socio- economic situation in rural areas characterized by problems associated with the lack of economic interest to live and work in rural areas , unemployment, labor migration of peasants and destruction of infrastructure. These and other facts threaten the food security of the country , demographic reproduction of the peasantry , create social tension in the countryside.

To form a picture of the future , determine the stage of achieving their areas, based on available resources, it is necessary to apply the strategic planning of rural development. The strategic planning process involves the search for social consensus wide range of active people.

The Strategic Plan provides local residents a great opportunity for active participation in community life . The process of developing a strategic plan with public participation helps shape her confidence in her power to do something useful for their area.

Agriculture and agribusiness all inextricably linked to the situation in the country, with the development of rural areas. In this context, the results of the creation of agricultural holdings is not clear. On the one hand, they increase the efficiency of agricultural production, which should contribute to rural development, on the other - Agribusiness replacing traditional forms of agricultural production (agricultural enterprises and private farms ).

Effective management of rural development requires not only the support of the agricultural sector, but also provide high quality employment potential, improve living conditions, work, life, leisure, rural areas, improvement of the demographic situation and so on.

At present, the state must take agricultural holdings as objective reality and measures of agricultural policy to direct their activities within the framework of the existing state strategy (in particular - and the development of rural areas ). In particular this applies to the taxation system, which should be improved in the context of overall tax reform.

Keywords: rural areas, strategic planning. agroholding companies, socio-economic development.
Дата надходження до редакції: 12.05.2014 р.

Резензент:


УДК 332.02:338.28
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка