Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка13/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   31

ЛІТЕРАТУРА


1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис : підручник / І. Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.

2. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови : Синтаксис : монографія / Анатолій Загнітко. – Донецьк : ДонНУ, 2001. – 662 с.

3. Олійник Е. В. Семантика та прагматика з’ясувальних складнопідрядних речень : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / Е. В. Олійник. – Х., 2007. – 19 с.
Маргарита Качор,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: В. А. Нищета, к.пед.н., доцент (БДПУ)
В. Даль і Україна: історико-культурний вимір

В. І. Даль (1801-1872 рр.) – російський вчений, письменник, лексикограф. Увійшов в історію як автор “Толкового словаря живого великорусского языка”. Його працю можна назвати подвигом, здійсненим у славу російського народу. У В. Даля, за словами дослідників творчості, можна було навчитися багато чого, а саме: вихованню патріотизму, прагненню зберегти народні промисли, боротьбі за російську мову – усього, що складає основу російського національного характеру.

В. Даля знала вся Росія, що читала, а приніс йому славу його славетний Словник, створений невпинною працею патріота й громадянина, що присвятив усе своє життя служінню рідному народові. Словник Даля – пам’ятник російської національної культури – майже півтора століття служить людям.

Звернення до спадщини цієї славетної людини вважаємо актуальним, особливо в контексті святкування 210-х роковин від дня народження.

У дослідженнях О. Акімової, В. Бабайцевої, Т. Бріскмана, К. Горбачевича, О. Горбачової, В. Дерягіної, Ю. Єненко, В. Захарової, І. Корнєєва, П. Каліннікова, З. Люстрової, М. Рахімкулова, Л. Скворцова, В. Славкіна та ін. висвітлено внесок В. Даля в науку та світову культуру. На особливу увагу, на нашу думку, заслуговує аспект відносин Володимира Івановича з представниками української інтелігенції.

Мета роботи – дослідити зв'язок В. Даля з Україною, а також із представниками української науки й культури. Методи дослідження: біографічний і культурно-історичний методи, метод текстуального та контекстуального аналізу, духовно-історичний метод тощо.

В. Даль народився на території сучасної Луганщини. В Україні пройшла частина його дитинства та отроцтва. У чині статського радника він служив у м. Миколаїв у Чорноморській управі. Майже третину свого життя В. Даль прожив в Україні. Він досконало володів українською мовою, знав Україну, її побут, звичаї, культуру, літературу.

Видатний лексикограф та етнограф, В. Даль постійно збирав і записував малоруські слова й фольклор. Зібрані науковцем матеріали пізніше увійшли значною частиною у “Словник української мови”, редактором якого у 1902-1904 рр. став Б. Грінченко. Літературна творчість В. Даля надзвичайно цінна, між іншим, і тим, що вона сприяла зближенню російського та українського народів і розвиткові слов’янської культури [2].

Значний інтерес представляють питання, пов’язані з фольклористикою, що знайшли відображення в літературних взаєминах В. Даля з класиком української літератури Г. Квіткою-Основ’яненком. Митці мали спільні погляди на народну творчість, сприймали її як джерело вивчення життя, подій, помислів народу, його мови й історії, обидва серйозно й ґрунтовно цікавилися етнографією й літературою як Росії, так і України. Інтерес до казок у російській та українській літературі сприяв співробітництву В. Даля й Г. Квітки-Основяненка. В. Даль намагався зробити твори братського українського народу доступними для російської публіки. Це було однією з основних причин, які спонукали В. Даля взятися за переклад творів Г. Квітки-Основяненка на російську мову, над чим письменник особливо успішно працював у 1837 р.

Знання української культури, любов до неї зблизили В. Даля з відомими діячами: Т. Шевченком, Д. Григоровичем, братами Лазаревськими, Є. Гребінкою, Ю. Максимовичем [1].

У результаті аналізу тлумачного словника В. Даля [3] нами виявлено достатню кількість українізмів, які зазначено з поміткою “малоросс.”. Наприклад: “выкрест – перекрест” (с. 43), “вуаль – намитка” (с. 43), “червоный – красный” (с. 333), “оселедець – чуприна” (с. 195), “морковь – морква, баркан” (с. 147), “москаль – москвич” (с. 147), “лиса – хвостуха” (с. 129), “куща – кущиця” (с. 124), “кунтуш – кунтиш” (с. 120), “канап – москаль” (с. 88).



Висновок. В. Даль – один із світочів людства, що збагатив слов’янську та світову культуру; проживши й пропрацювавши в Україні, він спрямував усю діяльність – як громадянську, так і наукову – на укріплення дружби між російським та українським народами.
ЛІТЕРАТУРА

1. В. И. Даль ─ собиратель русского слова [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.foxdesign.ru/aphorism/biography/dal. html. – Заголовок с экрана.

2. Никитин О. В. “Я думаю по-русски” : (К 200-летию со дня рождения В. И. Даля) / О. В. Никитин // Русский язык за рубежом. – 2001. – № 2. – С. 49–52.

3. Толковый словарь живого великорусского язика : [в 4 т.]. – М. : ТЕРРА – Кн. клуб, 1998. – Т. 1–4. – Репр. воспр. изд. 1903–1909 гг. под ред. И. А. Бодуэна де Куртенэ.



Артур Кожевніков,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: В. А. Нищета, к.пед.н., доцент (БДПУ)
Питання української мови в публіцистиці Т. Зіньківського

Т. Зіньківський жив і творив у час, коли перед прогресивною інтелігенцією України поставала проблема нації, її існування, її майбутнього. Трохим Абрамович народився вчасно, багато зробив для національного утвердження інтелігенції. Більшість його думок, зокрема, і стосовно української мови, настільки злободенні, наче висловлені сьогодні. Україна наразі продовжує мурувати власну державність, і знову проблеми нації й мови вирішуються інтелігентами та політиками. Тому звернення до розвідки спадщини нашого земляка вважаємо актуальним.

Дослідженню мистецької та загальнокультурної спадщини Т. Зіньківського присвятили свої праці С. Болтівець, М. Войтюк, С. Денисюк, В. Древлянський, О. Ємець, С. Єфремов, О. Гнідан, С. Кіраль, Т. Перун, Є. Повєткін, В. Скрипка, П. Соколов, О. Хабарова, В. Шевчук, Г. Школа та інші. У розвідках науковців висвітлено філософські, лінгвістичні, літературознавчі, компаративні, політичні характеристики байкарських, епічних і публіцистичних творів Т. Зіньківського. Проте, на нашу думку, обійдено увагою дослідження доробку митця в контексті риторичного аналізу, риторичного пафосу. І, зрештою, екстраполяція ідеологем Трохима Абрамовича на сучасне буття України й українців, переконані, має тривати.

Мета роботи – проаналізувати в контексті сучасного світосприймання публіцистичну спадщину Т. Зіньківського; висвітлити непересічну значущість його суспільно-політичних поглядів та узагальнень щодо української мови й розбудови Української держави. Методи дослідження: біографічний і культурно-історичний методи, метод текстуального та контекстуального аналізу, духовно-історичний метод, риторичний аналіз публіцистичних праць, листування, спогадів сучасників Т. Зіньківського тощо.

80-ті роки ХІХ ст. в історії українського громадсько-культурного та літературного життя посідають особливе місце. Саме тоді відбувався процес повільного росту нового українства. Гурт національно свідомих діячів завзято, цілеспрямовано, з глибокою вірою у свою справу взялися за працю. У цьому невеличкому ґроні українських інтелігентів особливо виділявся обдарований і талановитий публіцист Т. Зіньківський, який, на думку С. Кіраля, був “другою поруч з Б. Грінченком характерною для 80-х років постаттю в нашому письменстві” [2, с. 45 ].

Т. Зіньківський досить рано усвідомив і правильно оцінив національно-мовну ситуацію і поступово дійшов переконливого висновку про необхідність функціонування єдиної літературної мови на всій території України, в основі якої лежав би той тип мови, який виник на Наддніпрянщині й утвердився у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка та інших представників української літератури. У статті “Молода Україна, її становище і шлях” Т. Зіньківський писав: “Мова…– органічний вимір всього життя твору, в ній відбивається, як у дзеркалі, його душа, його думки і погляди” [1, с. 8].

Питання відродження української мови було центральним у культурологічній системі Т. Зіньківського. Живучи в чужому для себе середовищі, серед росіян і російськомовних українців, він завжди розмовляв українською мовою. Митець перший мав мужність виголошувати наукові реферати українською мовою; говорячи про вищі моральні цінності, вироблені протягом тисячоліть різними народами світу, він намагався “з‘ясувати місце рідного народу та його культури в цьому процесі” [3, с. 266], вів активну перекладацьку роботу, вивчав світову культуру, літературу, філософію, звертаючи особливу увагу на властиві українській нації ментальні особливості. В обширі світової культури й формувалися світоглядно-філософські погляди Т. Зіньківського.

Слово покликане виражати нові життєві цінності в традиційних образах. У цьому аспекті Т. Зіньківського тривожило нерозуміння окремими особистостями тієї простої істини, що основною й найживотворнішою єднальною ланкою між інтелігенцією та народом є мова, і не тільки як засіб спілкування, а й як всенародний витвір нації, у якому, як у дзеркалі, відбивається його душа, думки та поривання.

Висновки. Т. Зіньківський обстоював мудру й удивовиж актуальну сьогодні позицію стосовно проблем української нації та її мови. Він створив свій індивідуальний мовний стиль, лексично багатий, гнучкий і чіткий. Наш славний земляк обстоював політичне право свого народу на рідну мову, і ці його переконання не слід забувати нам, молоді ХХІ століття

Література

1. Зіньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях / Трохим Зіньківський // Берегиня. – 1993. – № 2-3. – С. 6–25.

2. Кіраль С. С. Т. Зіньківський – публіцист : [навч. посібник] / С. С. Кіраль. – К. : ТОВ “Міжнар. фін. Агенція”, 1997. – 80 с.

3. Кіраль С. С. “Апостол молодої України” : Трохим Зіньківський у контексті доби : [монографія] / С. С. Кіраль. – К. : Видавництво “КИТ”, 2002. – 322 с.


Юлія Кондратенко,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: В. О. Юносова, к.філол.н., доцент (БДПУ)
ОСОБЛИВОСТІ НАГОЛОШЕННЯ ВІДДІЄСЛІВНИХ ІМЕННИКІВ СЕРЕДНЬОГО РОДУ НА -АННЯ

Наголошування слів характеризується в українській мові сталою системою і яскраво вираженими закономірностями. Акцентуаційні норми відображені в різних словниках, тому є загальнодоступними. Проте у практиці усного мовлення трапляється багато порушень цих норм, що знижує загальний рівень спілкування. Саме це і зумовило вибір теми нашого дослідження.

В українському мовознавстві наголосу, його видам присвячено чимало праць відомих учених, зокрема Л. Щерби, Н. Тоцької, Ю. Карпенка, С. Головащука та ін.

Складність засвоєння норм наголошення пояснюється такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як вільний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: вíтер, селó, самовдосконáлення. Така особливість, як рухомість, означає, що наголос може змінювати своє місце у межах форм певного слова, пор.: нóга – ногú, пишý – пúшеш [1, с.54].

У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосів. Іноді порушення норм наголошування пояснюються впливом російської мови.

Мета роботи – з’ясувати особливості наголошення віддієслівних іменників середнього роду на -ання. Джерело дослідження – “Інверсійний словник української мови” (К., 1985).

Як відомо, для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Шляхом суцільної вибірки нами було досліджено віддієслівні іменники середнього роду на -ання (загальна кількість – 5402 слова). У ході дослідження ми з’ясували такі особливості наголошення цих слів: в українській мові в словах, що складаються з трьох і більше складів, наголос ставиться на третій склад від кінця: бáчення, рíшення, відрóдження, оголóшення. Такий наголос називається дактильним; віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються звичайно на тому складі, що й інфінітиви, від яких вони утворилися. У таких словах може бути наголошеними як кореневі, так і афіксальні морфеми, пор.: корінь (мéшкати – мéшкання, вилáмувати – вилáмування), суфікс (запитáти — запитáння, поєднáти — поєднáння, давáти – давáння, навчáти — навчáння), префікс (вúрахувати — вúрахування); деякі іменники мають подвійне наголошення: відклúкáння, подáння′, дбáння′. Як правило, вони різняться за значенням. В іменниках, що вживаються на позначення завершеності дії, наголос падає здебільшого на корінь або префікс. Іменники, що називають незавершену або постійну дію, переважно мають наголошені суфікси [1, с.132]. За нашими підрахунками, слів з подвійним наголосом усього 11 від загальної кількості іменників на -ання); у двоскладових іменниках наголошується тільки останній склад: звання′, знання′. У нашому досліджені ми виявили таких слів 17; у деяких випадках наголос дієслова та утвореного від нього іменника не збігаються: вúзнати — визнáння, зобов’язáти — зобов’я′зання.

Здійснене дослідження переконливо свідчить про переважне наголошення суфіксальних морфем у віддієслівних іменниках середнього роду на -ання, пор.: суфікс наголошується у 2868 словах (53,1%), корінь – у 2534 словах, що складає 46,9%. Незначна кількість лексем (17) має наголос на останньому складі, ще менше слів (11) мають подвійне наголошення. У складних іменниках, яких нараховується 267 (4,94%), також переважає наголошення суфіксальних морфем – 193 (3,57%), корені наголошуються у 74 словах (1,37%).

Отже, система наголошування в українській мові досить складна. Тому у випадках сумніву щодо наголосу треба звертатися до словників. Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричинювати їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бондар О. І. Сучасна українська мова : Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія : навч. посіб. / Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин- Дружинець М. Л. – К. : ВЦ “Академія”, 2006. – 368 с.

2. Інверсійний словник української мови / [відповід. ред. С. П. Бевзенко]. – К. : Наук. думка, 1985. – 811 с.
Юлія Кондратенко,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Н. В. Саприкіна, ст. викладач (БДПУ)
НЕТРАДИЦІЙНІ ФОРМИ УРОКІВ У НАВЧАННІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Тема нетрадиційних уроків надзвичайно актуальна сьогодні. Наша держава стоїть на порозі глобальних змін у науці й освіті. Перед вчителем стоїть завдання – розвивати мислення учнів, комунікабельність; активізувати творчі здібності, захоплення дітей, інтерес до навчального процесу. Для цього важливо використовувати особливі форми і методи навчання, що сприяють формуванню освіченої, творчої особистості, становленню її фізичного і морального здоров'я, яке є одним із стратегічних завдань реформування освіти в Україні, згідно з Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті.

Багато вчених досліджували ефективність нетрадиційних форм навчання української мови. Серед них І. Чередов, В. Дьяченко, В. Сластьонін, В. Мельничайко, М. Пентилюк, Л. Рожило, Т. Окуневич.

Мета нашої роботи – визначити суть поняття “нестандартний урок”, розкрити роль нетрадиційних уроків у сучасному навчанні мови. Ми використовуємо теоретичні методи дослідження: збір й аналіз науково-педагогічної, навчально-методичної літератури з зазначеної теми.

Нетрадиційні форми навчання можна визначити як такі, які відрізняються нестандартністю організації навчального процесу, забезпечуючи оптимальність розв'язання навчально-виховних завдань. Аналіз педагогічної літератури дає можливість розкрити значення нетрадиційних форм навчання, яке полягає в тому, що вони урізноманітнюють форми роботи з учнями, сприяють вихованню творчої особистості школярів, дозволяють повніше врахувати особливості навчального матеріалу, підвищують продуктивність роботи учнів на уроці.

Не існує загальноприйнятої типології нетрадиційних уроків. Усі існуючі класифікації значною мірою можна назвати умовними. Наприклад, С. Кульневич і Т. Лакоценіна [1] виділяють такі групи нестандартних уроків: 1) уроки зі зміненим способом організації (лекції, захист ідей, урок взаємоконтролю); 2) уроки, пов’язані з фантазією (урок-казка, театралізований урок); 3) уроки, що імітують які-небудь види діяльності (урок-екскурсія, урок-експедиція); 4) уроки з ігровою змагальною основою (вікторина, КВК); 5) уроки з трансформацією стандартних способів організації (семінар, залік, урок-моделювання); 6) уроки з оригінальною організацією (урок взаємонавчання, урок-монолог); 7) уроки-аналогії певних дій (урок-суд, урок-аукціон); 8) уроки-аналогії з відомими формами й методами діяльності (урок-диспут, урок-дослідження). До них належать і уроки творчості: урок-твір, розробка проекту, розв’язання винахідницьких завдань, презентація казок і ребусів, створення кіносценаріїв тощо.

Незважаючи на таке величезне різноманіття, для більшості нестандартних уроків, як правило, характерні: колективні способи роботи; цікавість до навчального матеріалу; значна творча складова; активізація пізнавальної діяльності; партнерський стиль взаємовідносин; зміна ролі вчителя; нестандартні підходи до оцінювання [1, c. 11].

Уроки повторення навчального матеріалу з мови можна провести у формі уроку-аукціону, уроку-гри “Чи знаєш ти підручник?”, уроку-гри “Телеміст”; розширювати й поглиблювати знання учнів можна на уроці-грі, уроці-змаганні тощо; контрольні уроки також можна проводити у вигляді уроку-змагання, багатоетапної естафети, подорожі, заліку, урок-громадського огляду знань та ін.

Методичний аналіз сучасних форм роботи та проведення нестандартних уроків дає підстави стверджувати, що всі вони можуть успішно використовуватися в процесі навчання української мови. Наукова достовірність виучуваного матеріалу, його оптимальність, змістова наповнюваність є важливими чинниками, що в сполученні з правильним вибором методів навчання сприяють підвищенню ефективності занять. Інноваційний підхід забезпечує позитивну мотивацію здобуття знань, активне функціонування вольових та інтелектуальних сфер, дає відчуття потреби у самоосвіті, формує стійкий інтерес до предмета, сприяє розвитку творчої особистості.

Отже, можна зробити висновок, що однотипність уроків знижує учнівську активність, притупляє увагу. Нетрадиційний урок – це перш за все результат творчого пошуку вчителя. Запровадження нетрадиційного підходу до вивчення української мови в загальноосвітній школі забезпечує досягнення такого рівня володіння мовою, який забезпечить вміння грамотно вибудовувати усне й писемне мовлення, уміння корегувати власне мовлення і розвивати його індивідуальні риси.



ЛІТЕРАТУРА

1. Кларін М. В. Педагогічна технологія в навчальному процесі / М. В. Кларин. – М. : Знання, 1989. – 325 с.

2. Пентилюк М. І. Сучасний урок української мови / М. І. Пентилюк, Т. Г. Окуневич. – Х. : Вид. група “Основа”, 2007. – 176 с.

Інна Копоть,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Р. О. Христіанінова, к.філол.н.,

доцент (БДПУ)


СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ ЗІ СПОЛУЧНИМ СЛОВОМ ПОКИ У ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО

Учення про складнопідрядні речення так само, як і вчення про речення взагалі, належать до вічних мовознавчих проблем, тому що вони ніколи не можуть дістати абсолютно завершеного розв’язання попри зусилля багатьох дослідників збагнути і відповідним чином висвітлити їхню сутність. Вагомий внесок у розвиток теорії складнопідрядних речень зробили російські вчені М. С. Поспєлов, В. А. Бєлошапкова, Н. С. Валгіна, М. Ю. Максимов, І. Н. Кручиніна та ін. Особливості формально-граматичної й семантичної будови складнопідрядних речень були предметом дослідження багатьох українських мовознавців: Л. А. Булаховського, І. Р. Вихованця, Н. В. Гуйванюк, А. П. Грищенка, А. П. Загнітка, Л. О. Кадомцевої, М. Ф. Кобилянської, І. К. Кучеренка, О. С. Мельничука, І. І. Слинька, Є. К. Тимченка, К. Ф. Шульжука та ін.

Наша робота присвячена аналізові складнопідрядних речень зі сполучним словом поки у творчості Ліни Костенко. Вибір теми зумовлений, по-перше, тим, що в мовознавчих студіях сьогодення намітився перехід від аналізу великих груп речень до аналізу їхніх часткових виявів, і, по-друге, тим, що досі не звернуто достатньої уваги на всебічний опис складнопідрядних речень з окремими сполучниками та сполучними словами.

Метою роботи є з’ясування формально-синтаксичної організації і семантико-синтаксичних різновидів складнопідрядних речень зі сполучним словом поки та аналіз функціонування таких речень у творах Ліни Костенко.

Як основний застосовано описовий метод. Використано також зіставний метод.

Складнопідрядні речення зі сполучним словом поки належать до кількох формально-синтаксичних різновидів – конструкцій з приреченнєвими, прислівними валентно зумовленими, прислівними валентно не зумовленими підрядними частинами та конструкцій займенниково-співвідносного типу: Поки ми собі на здоров’я тут говорим про сотні тем, – гине час, стікаючи кров’ю не написаних нами поем (Л. Костенко); Король знову підняв руку і довго ждав, поки розхвильоване магнатство заспокоїться (В. Малик); Весь час, поки говорила жінка, Оксана Терентіївна не зводила очей з підсудних… (І. Маценко); Поки живий мій лютий ворог, мій кривдник хан Менгу, доти горітиме моя душа! (В. Малик).

Як свідчить обстежений фактичний матеріал, у мовотворчості Ліни Костенко переважають складнопідрядні речення з приреченнєвими підрядними частинами. Вони передають значення обмеженої одночасності (існування дії головної частини обмежене часом дії підрядної частини, тобто дія головної частини не виходить за часові межі підрядної): Цвіте торгівля, поки проворні греки шастають в протоки! (Л. Костенко); Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе (Л. Костенко) та значення обмеженого передування (дія або стан головної частини триває до певної межі, яку визначає підрядна частина): Ще ви, чорні, передохнете, поки кінь цей упаде! (Л. Костенко); Поки таку звела я огорожу, буква “Я” чкурнула через тин (Л. Костенко); І поки не горгуснули громи, – сплять оксамитно у корчах соми (Л. Костенко); Я хочу сказати серцем вистраждане слово, поки вона [голова дракона] не вищирила ікла (Л. Костенко). У головній частині таких речень може бути вказівна частка то: Я поки міг, то якось відгризався (Л. Костенко).

Зрідка поетеса вживає складнопідрядні речення займенниково-співвідносного типу, у яких корелятом до сполучного слова поки виступає співвідносний указівний займенник поти: Поки віриш, поти й душа не піде в жебри до тривог (Л. Костенко). Ці речення передають значення обмеженої одночасності.

Р. О. Христіанінова кваліфікує розглянуті в цій статті речення як тривало-часові [1].

Складнопідрядних речень з прислівними валентно зумовленими та прислівними валентно не зумовленими підрядними частинами, приєднаними сполучним словом поки, в обстеженому нами фактичному матеріалові не виявлено.

Отже, для мовотворчості Ліни Костенко характерними є складнопідрядні речення з підрядними частинами, приєднаними сполучним словом поки, приреченнєвого типу, які передають значення обмеженої одночасності та обмеженого передування.
ЛІТЕРАТУРА

1. Христіанінова Р. О. Семантичні особливості складнопідрядних темпоральних речень / Р. О. Христіанінова // Актуальні проблеми слов’янської філології : [міжвуз. зб. наук. ст. / відп. ред. В. А. Зарва]. – Ніжин : ТОВ Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – Вип. ХІІІ: Лінгвістика і літературознавство. – С. 73–81.


Єлизавета Костолович,

2 курс Інституту соціальної педагогіки

та колекційної освіти

Наук. керівник: Г. Л. Вусик, к.філол.н., доцент (БДПУ)


ПОНЯТТЯ ПРО СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО

Актуальність даного дослідження: соціально-політичне красномовство направлено на майбутнє; від волі його слухача залежить не тільки прийняття рішення(наприклад при голосуванні), але й в деякій мірі суспільна поведінка (трудолюбство, рішучість, мужність).

Вперше політичне красномовство досягло значного розвитку у Сіракузах,перейшло до Афін, потім до Риму. Досліджували такі видатні оратори як Аристотель, Демосфен, Платон, Ісократ, Лісій, Есхін, Цицерон та багато інших.

Соціально-політичне красномовство – це вид красномовства,змістом якого є проблеми влади, партійного будування, боротьби партій та гострі соціальні проблеми. Соціально-політичне красномовство характеризується великою енергією, відкритою авторською позицією (інколи провокаційною). Розраховане на аргументацію та відсутністю полутонів.

Жанри політичного красномовства: доповідь, виступ, мітингова мова, інаугураційне красномовство.



Відмінність соціально-політичного красномовства давнього та нового часу

Соціально-політичне красномовство давнього та нового часу дуже відрізняється: характером парламентських виступів дає можливість підготовитися до нього; підготовкою складається у набутті знань,научному ознайомленні з предметом сперечання; підготовкою говорити експромтом,заперечуючи на зауваження противників.

Друга відмінність сучасного соціально-політичного красномовства є його простота. Тільки у романських народів( французів), допускаються риторичні прикраси, нагадуючи висловлювання Цицерона та інших ораторів давнини. Найбільш важніші за значенням політичні висловлювання звучать у звичайних парламентах:але найбільша їх кількість промовляється на народних зібраннях,особливо на політичних виборах.

Згідно з цим соціально-політичне красномовство поділяється на парламентське та позапарламентське.



Види соціально–політичного красномовства

До видів соціально-політичного красномовства належать: доповідь, дипломатична мова, політичний огляд, мова мітингова, воєнно-патріотична мова.



Доповідь – мова,при якій офіційна особа доповідає перед зібранням за пророблену роботу, аналізує та оцінює її результати. Такий виступ носить офіційний характер. У ньому менш за все агітації і навіть пропаганди. У такій доповіді одночасно говориться про роботу, яка ще попереду та формулюються нові задачі.

Дипломатична мова – офіційний виступ особи,яка представляє ту чи іншу державу.

Політичний огляд – публічний виступ, у котрому висвітлюються та дуже коротко дають оцінку соціально-політичним подіям. Такий виступ носить інформаційно-коментаторський характер.

Мова мітингова – носить гострополітичний характер та присвячена завжди суспільно значущій темі.

Воєнно-патріотична мова, завжди проговорюється командиром перед вирішуючим боєм. У сфері воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Але за своєю формою,жанровими особливостями вони не дуже відрізняються від соціально-політичного та академічного красномовства. Дуже коротка мова носить патріотичний характер,сурова,вимагає масової мужності. Одною важливою особливістю такої мови є те,що вона не придатна до обмірковування тим паче критиці. Пафосна за своїм характером,мужня за інтонацією,локанічна за своєю формою,чітка та ясна в установах. Воєнно-патріотична мова-це не лише призив до подвига, але й наказ.

Висновок. Соціально-політична риторика вивчає красномовство у сфері політики. Риторика може навчити наводити відповідні доводи. У аргументації соціально-політична риторика повинна опиратися на відповідні суспільні місця, які були позичені як з політичних, так і з інших текстів. В області композиції специфіка політичного красномовства складається у розробці системи жанрів. У відношенні мовних засобів необхідно звертати увагу на мовні формули і традиції, які вже склалися.
ЛІТЕРАТУРА

1. Апресян Г. З. Ораторське мистецтво / Г. З. Апресян. – М., 1998. – 231 с.

2. Кохтев Н. Н. Основи ораторської мови / Н. Н. Кохтев. – М., 2001. – 124 с.

3. Стешов В. Г. Усний виступ : логіка та композиція / В. Г. Стешов. – М., 2006 – 47 с.


Олена Котляр,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: О. А. Крижко, к.філол.н., доцент (БДПУ)
СТИЛІСТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВЛАСНОГО ІМЕНІ

У ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ ЛІНИ КОСТЕНКО

Неповторність індивідуальної творчої манери Ліни Костенко закорінені в українській мові. У цьому прихований певний парадокс не тільки ідіостилю поетеси, а й поетичної творчості загалом. Художні особливості поетичного мовлення Ліни Костенко знайшли відображення в багатьох розвідках. Зокрема, аналізові особливостей функціонування власного імені як фонетичної гри на рівні сенсу в поетичних текстах Ліни Костенко присвячена праця Л. Краснової [1].

На сучасному етапі дослідження поетичного слова Ліни Костенко привертає увагу комплексний підхід, який дає можливість розкрити складові потенціалу її мовотворчості, адже поетеса заглиблюється у внутрішній світ людини, проникає в її психіку, передає складні несподівані ходи людської думки. Отже, виділення й характеристика засобів поетичного мовлення, зокрема аналіз стилістичних особливостей функціонування власного імені як одного з найбільш виразних у творах Ліни Костенко, становить актуальність дослідження.

Мета дослідження – на матеріалі поезій Ліни Костенко проаналізувати власне ім’я як один із найвиразніших стилістичних засобів, найбільш інформативно насичену одиницю поетичного мовлення, здатну актуалізувати потенціал художнього тексту. У роботі використовується описовий метод з елементами контекстуального аналізу.

Власні імена як особливі знаки поетичного мовлення Ліни Костенко сприяють ущільненню смислу, інформативній насиченості поезії, що реалізується на тісному мовному просторі, створюють інтелектуальне підґрунтя тексту, глибоку смислову перспективу. Найбільш виразними прийомами вживання власного імені в поезіях Ліни Костенко вважаємо такі: 1) здатність імені містити, розкривати й увиразнювати концепцію художнього твору. Добір імен у романах “Берестечко” та “Маруся Чурай” (Іван Богун, Богдан Хмельницький, Іван Іскра, Мартин Пушкар, Яким Сомко, Іван Шрам та ін.) спрямований на послідовне втілення концепції здобуття державності. Імена відображають історичний поступ (“Де впав Павлюк, там виріс Остряниця і всі кайдани розірвав Богдан”), етногенетичні та державотворчі процеси, сприймаються як ознака окремішності, самобутності, автохтонності народу: “У них там Боголюбський, / У них тверські та клязьминські. / А в мене за плечима король Данило Галицький. / А в мене за плечима всі Київські князі”; 2) звертання до апелятивів, адже відапелятивні назви часто відображають народну мудрість, здатність узагальнювати найбільш типове. Семантика апелятивів, від яких утворені власні імена, може бути свідомо актуалізованою для здійснення творчого задуму (Хмельницький – хміль; Маруся Богуславка – назва міста Богуслав, апелятив Богу слава; козак Небаба – апелятив не баба, Дега – омофон Де? Га?); 3) прийом контрасту й стилістичну фігуру антитези, які свідчать про полемічність авторської свідомості, служать рушієм інтелектуального пошуку читача. Вживання імен, засноване на протиставленні, дає можливість створити виразні, динамічні, сповнені інтелектуальної глибини образи. Іменник Ліни Костенко ґрунтується на широкій системі контрасних пар світоглядного характеру (Байда Вишневецький – Ярема Вишневецький, Бобренки – Чураї, Гриць Бобренко – Іван Іскра; Флорентієць – Старий).

У більшості випадків прізвища відомих людей виступають як символи часу, подій, несуть історико-символічні значення, котрі відображаються у пам’яті поколінь. Ім’я Данте – це художньо-інтелектуальний знак, ім’я-символ поета-вигнанця, поета-генія, який за життя зазнав гонінь, був приречений до страти, проте залишився вільним як митець. Концепцію досягнення вершин досконалості авторка втілює через ім’я-образ Мікеланджело. Ім’я втілює концепцію відданого служіння мистецтву, подвижництва, вимогливості до себе, нездоланного прагнення досягти досконалості. Культурно-мистецьке тло епохи Відродження формують імена Леонардо да Вінчі, Вазарі, Лоренцо Медичі. Аналіз власних імен дозволив визначити особливості вживання імен – знаків національної (української) культури. Серед них провідними є імена історичних постатей (князь Володимир, княгиня Ольга, князь Мал, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Богун). Аналіз специфіки функціонування власних імен у поезіях Ліни Костенко дозволяє характеризувати її стиль як орієнтований на абсолютно новий, нестандартний мовно-естетичний пошук. Основні функціонально-семантичні групи імен не тільки послужили засобом створення індивідуально-поетичного мислення Ліни Костенко, а й значною мірою вплинули на подальший розвиток мови поезії ХХ – ХХІ століття.


ЛІТЕРАТУРА

1. Краснова Л. Фонетична гра на рівні сенсу у віршах Ліни Костенко / Л. Краснова // Науковий вісник ВДУ. – 1999. – № 13. – С. 168–172.


Елена Крамчанинова,

6 курс Института филологии

и социальных коммуникаций

Научный руководитель: О.А. Сеничева, к.филол.н., доцент (БГПУ)


НОМИНАЦИЯ СМЕШНОГО В ЛЕКСИКОГРАФИЧЕСКИХ ИСТОЧНИКАХ В. И. ДАЛЯ

Смешное занимает неотъемлемую часть нашей жизни и играет в ней немаловажную роль. Смех отдельно от человека не существует, это часть человеческого существования. Внимание к данному явлению появилось очень давно. Существует огромное количество литературы о комическом, его сущности, формах и способах проявления. Это обусловлено тем, что комическое само по себе универсально и многогранно, ведь все можно рассматривать как серьезно, так и с комической точки зрения. Учитывая это, перед исследователями открывается немало путей и аспектов его изучения.

В нашей работе пойдет речь о номинации смешного в лексикографических источниках В. И. Даля.

Цель нашего исследования состоит в определении особенностей номинации смешного. Для реализации поставленной цели предусматривается решение таких задач: определить номинации смешного в лексикографическом источнике; выделить особенности приведенных номинаций. В работе были использованы такие методы исследования, как изучение и анализ лексикографических источников и литературы по языковедению.

Номинация (лат. nominatio – называние, именование) – образование языковых единиц с номинативной функцией, то есть служащих для: именования и вычленения фрагментов действительности; формирования соответствующих понятий о них в форме слов, словосочетаний, фразеологизмов, предложений. Термином «номинация» обозначают также результат процесса номинации – значимую языковую единицу [1].

В “Большом иллюстрированном толковом словаре русского языка” В. И. Даля мы наблюдаем следующие номинации смешного.

Балить – шутить, проказничать.

Балагурить – беседовать, шутить на словах; шуточно, весело разговаривать. Балагурный – шутливый, забавный. Балагурные картины – из лубочных, забавного содержания, напр.: Прохор да Борис за носы подрались и пр. [2, с. 16].

Шут м., шутиха ж. – человек, промышляющий шутовством ср. – шутками, остротами и дурачеством, на смех и потеху людям; шут обычно прикидывается дурачком, напускает на себя дурь и чудит, и острит под этой личиной. Шут полосатый, шут выворотной, гороховый, подновинский [2, с. 343].

Дурить, дуровать – шутить, забавляться, играть; шалить, дурачиться, делать шалости, глупости; причудничать, блажить, проказить и сумасбродить [2, с.60]

Шаль ж. – дурачество, шалость, повесничество, баловство; шутка, потеха, проказы [2, с. 336–337].

Прибаутка (от баять) ж. – складная приговорка, поговорка, острое словцо, в пословичной одежде, присказка, прибаска; иногда это короткий, смешной рассказец, анекдот; иногда пустой, но забавный набор слов с темными намеками [2, с. 245].

Баутка ж. – прибаутка (баять), прибаска, прибасенка, побаска, побасенка, басловка; иногда подбор пословиц и поговорок, присказка. Всякая баутка в сказке хороша [2, с.19].

Проказа, или мн. проказы – пакости, проделки назло кому, прокуда; шалости, дурачества, вредные шутки; или затеи, забавы и потехи. Проказить, проказничать – строить проказы, выкидывать штуки, чудить, чудачить; каверзить, пакостить, тешиться, делая что назло, во вред другим; дурить, шалить, шутить, забавляться, смешить людей. Проказник м., проказница ж. – кто проказит; более в шуточном значении шутник, потешник, забавник и выдумщик [2, с. 252].

Как видим, в данных примерах акцент ставится на оценке поведения. Показана градация шалости – от довольно невинных шуток до пакостей во вред другим.

Проведенный анализ номинаций смешного в лексикографических источниках В. И. Даля дает возможность сформулировать следующие выводы: современное восприятие шалости возникло на основе смягчения негативного отношения к такому поведению. Произошел переход от странного поведения, идеи причинения вреда к идее забавы.

Перспективы исследования могут состоять в дальнейшем анализе характера и оценки номинаций смешного.
ЛИТЕРАТУРА

1. Википедия : свободная энциклопедия (Номинация) [Электронный ресурс]. – Режим доступа : www.ru.wikipedia.org.

2. Даль В. И. Большой иллюстрированный толковый словарь русского языка : современное написание : ок. 1500 ил. / В. И. Даль. – М.: Астрель: АСТ: Хранитель, 2007. – 348, [4] с.: ил.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка