Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка14/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31

Олена Кульбашенко,


2 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: О. С. Єсіпова, асистент (БДПУ)


ЕСХАТОЛОГІЧНІ МОТИВИ В РОМАНІ ГЕРМАНА МЕЛВІЛЛА “МОБІ ДІК, АБО БІЛИЙ КИТ”

Історія літератури знає чимало випадків, коли нащадки “відкривали” великих художників, творчість яких не була поміченою й оціненною сучасниками. Така доля Германа Мелвілла (Herman Melville). Його не визнали за життя, але сьогодні він займає місце на американському літературному олімпі, а його роман “Мобі Дік, або Білий Кит” (“Moby-Dick, or The Whale”) – це шедевр світової класики, енциклопедія американського романтизму і визначний роман XIX століття.



Актуальність теми зумовлена тим, що творчість Германа Мелвілла залишається до теперішнього часу не до кінця дослідженою і зрозумілою, а проблеми, які він розглядав у своїх творах, не втратили гостроти й у сьогоденні.

Новизна дослідження полягає в тому, що, незважаючи на існуючі десятки біографій і монографій, сотні статей і публікацій, тематичних збірок і колективних праць, присвячених різним аспектам творчого доробку митця, проблема есхатологічних мотивів у письменницькій діяльності Германа Мелвілла не була досліджена до цих пір.

Метою роботи є дослідження роману “Мобі Дік” з точки зору міфологічної категорії – есхатології.

Система образів “Мобі Діка” дає нам досить чітке уявлення про основні есхатологічні мотиви, наявні у романі Мелвілла. Есхатологічним катастрофам часто передують порушення права й моралі, чвари, злочини людей, внаслідок чого відбувається загибель світу у вогні, потопі, холоді, спеці, голоді – усе це ми бачимо в безсмертному романі, який показує життя американського суспільства початку XIX століття. Так, наприклад, образ капітана Ахава викликає до себе глибокий інтерес. Він досліджений Мелвіллом найдетальніше та ґрунтовніше, бо йому письменник надавав великого значення. Образ Ахава – таємничий і незбагненний, як будь-яке майбутнє. Він йде до своєї мети, не бентежачи себе та інших християнськими заповідями. Що йому християнське писання! Він готовий викинути його за борт і укласти союз з самим дияволом. Немає таких перешкод, через які він не міг би переступити. Його не збентежать ні загибель, ні сльози сиріт, ні міркування про справедливість і свободу. З огляду на такі прояви характеру, цей образ можна сміливо назвати есхатологічним. Моральні протиріччя образу були тією субстанцією, де сходилися, переплітаючись у дивовижній діалектичній єдності, роздуми Мелвілла про найбільш важливі з його точки зору тенденції суспільного, політичного й морального життя Америки середини XIX століття. Ці роздуми втілилися у трагічному та водночас символічному образі шаленого титана, який піднявся, щоб знищити світове зло, яке бачилося йому в образі Білого Кита, і погубив усіх людей, які були під його керівництвом, так і не досягнувши своєї мети.

Для оцінення всієї важливості наслідків, пов’язаних з діяльністю Ахава, необхідно постійно пам’ятати “про істину”, що видобувається свідомістю. Цей образ ближче Мелвіллу, ніж усе інше. Його діяльність як раз і є варіантом “інтелектуального споглядання”, втіленням якого в романі є Ізмаїл. З точки зору есхатології, присутність Ізмаїла на кораблі можна пояснити тим, що він біжить від хаосу життя на землі, рятуючись у широких просторах океану. Ізмаїл – простий матрос, але він освічена людина, колишній учитель. Він бідняк, але іде у плавання не лише для заробітку, а й тому, що “на землі не залишилося нічого, що могло б займати” його, бо це “перевірений спосіб розв’язати смуток і налагодити кровообіг”. Плавання заміняє йому “кулю в пістолет”.

Безпосередньо образ самого Мобі Діка уособлює неосяжний, загадковий “космос”, прекрасний і одночасно жахливий. Він прекрасний тому, що він білосніжний, наділений фантастичною силою, здатністю до енергійного та невтомного руху. Він жахливий з цих самих причин. Жах білизни кита здебільшого пов’язаний з тими асоціаціями, які породжує цей колір в людській свідомості (смерть, саван, привид тощо). Але головне, що робить білизну в очах Ізмаїла такою жахливою – це її безбарвність. Поєднуючи в собі всі кольори, білизна знищує їх. Вона, по суті, не колір, а видима відсутність всякого кольору, і навіть саме по собі світло в його великій сутності, незмінно залишається білим і безбарвним: “<...> У самій білизні таїться щось невловиме, але більш моторошне, ніж у зловісному червоному кольорі крові” [2, с. 233].

Таким чином, Г. Мелвілл у романі “Мобі Дік” підбив підсумок багаторічним зусиллям романтичної думки і прийшов до важливого висновку: антигуманні сили, направляючи громадський розвиток Америки, діють не ззовні, а зсередини. Вони лежать у самій природі буржуазного суспільства, в його свідомості, в його моральних принципах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зверев А. М. Г. Мелвилл и XX в. / А. М. Зверев // Романтические традиции американской литературы XIX в. и современность. – М. : Наука, 1982.

2. Мелвилл Г. Моби Дик, или Белый Кит / Г. Мелвилл ; [перевод И. М. Бернштейн]. – Устинов : Удмуртия, 1987. – 638 с.

Тетяна Кураченко,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: ВОЮносова, к.філол.н., доцент (БДПУ)
ОСОБЛИВОСТІ ЛЕКСИЧНОГО ВИРАЖЕННЯ ТЕМПОРАЛЬНОСТІ

В ПОВІСТІ О. ЗАБУЖКО “КАЗКА ПРО КАЛИНОВУ СОПІЛКУ”

Словниковий склад української мови є системою елементів, які певним чином взаємопов’язані між собою. Ця система охоплює різні лексико-семантичні поля. Лексико-семантичне поле – відносно автономна сукупність лексем, об’єднаних спільною гіперсемою [1, с.220]. Лексична система сучасної української літературної мови охоплює кілька десятків лексико-семантичних полів, наприклад, темпоральності, просторовості, кількісності, причиновості, руху і пересування та ін. Дослідження їхнього статусу й структури в українській мові стають дедалі актуальнішими, зокрема вивченню категорії темпоральності присвячено праці О. І. Бондаря, І. Р. Вихованця, Т. М. Голосової, А. П. Загнітка, М. В. Цегельської та ін.

Категорію темпоральності моделюють одиниці різних рівнів, які пов’язані між собою на основі загальної ідеї часу.

Мета роботи – виявити особливості функціонування лексичних одиниць на позначення часу в повісті Оксани Забужко “Казка про калинову сопілку”.

Методи дослідження – описовий, метод лінгвістичного спостереження.

У повісті О. Забужко часові поняття охоплюють кілька лексико-семантичних груп і виражаються різними частинами мови: дієсловами, іменниками, прикметниками, прислівниками тощо. Зокрема, це лексеми на позначення:

– часових сфер (тоді, тепер, колись, зараз, теперішній, майбутній): У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби батьківська хата випихає її з себе; якщо Оленка засватається, вона, Ганнуся, зараз же, махом опиняється в свої вісімнадцять – серед перестарків…;

– часових інтервалів і дат (зима, літо, день, ніч, рік, вранці, тиждень, нічний та ін.): Вийдеш увечері? – питався, озираючи її прицінно чіпким оком…; …нездужаючи, Оленка заводила серед ночі жалібний рявкіт…; Красун парубок, що й казати, надто як підпережеться в неділю червоним поясом…;

– часового перебігу (починати, продовжувати, закінчувати, кінець, повторюватися): Вибратись, проте, все не ставало часу – починалися жнива, й за цілоденною, від світання до смеркання, роботою, слава Богу, дерев’яніли, притупляючись, і змисли, й помисли…

– послідовності дій (одночасно, спочатку, наступний, напередодні, випереджати): …дівувати вони з Ганнусею почали сливе одночасно…; Попри те, що загодя поклала собі відмовити, Ганнуся – ото чудне те дівоче серце, аж сама дивувалася! – чогось таки од того сватання сподівалась…; …про Ганну-панну, яка тричі приїздила на королівський бенкет – спершу четвериком, тоді шестериком, а тоді восьмериком таких вороних, як змії…

– часової нелокалізованості (завжди, вічний, постійний, звичний): …і люди, як завжди, все й бачили, бо ж від їхнього ока нічого не сховається…; …те, чим єдино й живила свою вічно голодну душу

Лексико-семантичні поля не є ізольованими, вони пов’язані між собою, що засвідчується багатозначними словами, які окремими своїми значеннями входять до різних полів [3, с.212]. Так, слово година значеннями “час, пора”, “60 хвилин” належить до темпорального лексико-семантичного поля, а значенням “погана погода” – до метеорологічного поля. Пор.: …і тільки знай снувала собі тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретені, мов теж чекала своєї години; Хмара та була непрозоро-жовтявою, й щось із неї сочилося – пасокою замість дощу, і раз під таку годину змушена вирушати, бо вже прислано коні

Іноді авторка передає часові значення за допомогою лексем, яким вони не властиві, напр.: Марія важко зітхала, встаючи перед півнями, коли сон найкрихкіший…; …виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік – і так до сивої коси…

Отже, в повісті О. Забужко використовуються різні лексеми на позначення часу, семантика окремого слова розкривається внаслідок його протиставлення іншим компонентам лексико-семантичного поля темпоральності.


ЛІТЕРАТУРА

1. Бондар О. І. Сучасна українська мова : Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія : навч. посіб. / Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин-Дружинець М. Л. – К. : ВЦ “Академія”, 2006. – 368 с.

2. Забужко О. Сестро, сестро : [повісті та оповідання] / Оксана Забужко. – К. : Факт, 2009. – 260 с.

3. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства : підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів / М. Кочерган. – К. : Видавничий центр “Академія”, 2001. – 368 с.



Альона Кутузова,

2 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Т. І. Нікішина, асистент(БДПУ)
МАНІПУЛЯТИВНИЙ ФАКТОР ФУНКЦІЙ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ

Політика – одна зі сфер суспільного життя, з якою стикаються щодня. Боротьба за владу залишається основною темою даного виду комунікації. Нею цікавляться як професійні політики, журналісти та політологи, так і широкі маси населення. Політика відноситься до особливого типу спілкування, для якого характерна висока ступінь маніпулюваності свідомістю громадян.

Останнім часом все більшого поширення набуває політична лінгвістика. Вона займається вивченням політичної сфери комунікації, розглядає засоби і способи боротьби за політичну владу в процесі комунікативного впливу на політичну свідомість громадян. Вивчення політичної лінгвістики допомагає краще розібратися в процесах, які відбуваються в сучасному світі, а також виявити прихований намір політичних діячів, способи та засоби маніпуляції суспільною свідомістю. Саме цим викликаний інтерес до вивчення цієї проблеми, що й становить актуальність даної роботи.

Проблемі дискурсу, виділення його функцій та з’ясування їх маніпулятивних можливостей займалися і продовжують займатися чимало вітчизняних та зарубіжних лінгвістів, а саме: Ф. Р. Анкерсміт, Н. Д. Арутюнова, Ф. Н. Баранов, Р. М. Блакар, Ж. Бодрийяр, Т. ван Дейк, Ж. Дерріда, Ю. Н. Караулов, К. І. Кубрякова, Л. Марен, П. Рікер, Н. Феркло, О. І. Шейгал та багато інших.

Мета даного дослідження – вивчення фактору маніпулятивного впливу функцій політичного дискурсу.

Методи дослідження (порівняльний, описовий, контент-аналіз) допомагають розкрити потенціал мови суспільно-політичних ЗМІ.

Дискурс – одне із найскладніших понять, яке піддається чіткому визначенню в напрямі сучасних гуманітарних досліджень [1. с. 37].

Політичний дискурс виконує сім основних функцій: інформаційну, інструментальну, прогностичну, нормативну, легітимну, переконання та політичної пропаганди [2, с. 89]. Розглянемо кожну з них докладніше.

Інформаційна функція реалізується на основі взаємодії між суб'єктами політики та ЗМІ. Проекція інформаційного поля дискурсу на аудиторію, що здійснюється в основному через ЗМІ, є необхідною ланкою здобуття та утримання влади. Процес інформування є основною умовою підтримання владних відносин у суспільстві.

Інструментальна функція забезпечує механізми інформаційного відтворення політичного дискурсу в суспільстві, її основу складають взаємовідносини влади та ЗМІ. Суть цих взаємовідносин полягає в тому, що влада прагне тотально контролювати інструменти відтворення політичної інформації у суспільстві, які фактично знаходяться повністю в руках у ЗМІ. В свою чергу ЗМІ здійснюють значний вплив на політичний дискурс, володіючи монополією на інструменти підтримання та зміни співвідношення політичних сил у суспільстві.

Центральною рисою функції нормування є розподіл ресурсів – найважливіший елемент змісту відносин домінування-підкорення в суспільстві.

Легітимна функція та прогнозу здійснюють внутрішньодискурсний зв'язок минулого, теперішнього та майбутнього, забезпечуючи підтримку певних відносин у суспільстві.

На нашу думку, одними з найважливіших функцій політичного дискурсу є функції переконання та політичної пропаганди. Такий тип дискурсу, перш за все, зорієнтований на свідомість громадськості, тобто є достатньо небезпечним інструментом впливу, оскільки зорієнтований на всі прошарки суспільства.

На основі виокремлених функцій можна зробити висновок, що дискурс не відтворює структури навколишнього світу, а виробляє владу в ході процесів специфічної актуалізації мови. Отже, значні можливості маніпулятивного впливу на політичну свідомість громадян знаходять своє втілення в засобах масової комунікації, а саме програмування суспільних думок, настроїв і навіть психічного стану, щоб забезпечити поведінку, вигідну, маніпуляторам, надати повідомленню бажаного змісту.

Таким чином, усе вищесказане свідчить, що політична комунікація не може бути звільнена від маніпуляції. Політичний дискурс володіє всіма можливостями для управління думками й відносинами аудиторії в необхідному для суб’єкта руслі. Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти.
ЛІТЕРАТУРА

1. Блакар Р. М. Язык как инструмент социальной власти / Р. М. Блакар // Языки моделирования социального воздействия. – М. : Прогресс, 1987. – 410 с.

2. Кара-Мурза С. Г. Краткий курс манипуляции сознанием / С. Г. Кара-Мурза. – М. : Издательство Эксмо, 2003. – 288 с.
Наталя Малюга,

4 курс Інституту психолого-педагогічної

освіти та мистецтв

Наук. керівник: К. В. Портфілова, асистент (БДПУ)


ПОЕТИКАЛЬНА СПЕЦИФІКА РІЗДВЯНОГО ОПОВІДАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ, РОСІЙСЬКІЙ ТА АНГЛІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРАХ ХІХ СТ.

Пріоритетним завданням сучасного літературознавства стало переосмислення культурного надбання світової художньо-естетичної думки загалом і нове розуміння творів українського письменства зокрема, нове концептуальне осмислення класики на основі традиційних і новітніх методик та досягнень різних шкіл.

Актуальність теми обумовлена зверненням до європейського діккенсівського різдвяного оповідання як знакового явища в історії різдвяного оповідання у світовій літературі та особливостями його рецепції слов’янськими літературами. Актуальним є, зокрема, і дослідження того, як літературно-художні якості “Різдвяних оповідей” набувають повноцінного вияву не лише в рамках власної поетики, а, як зауважує Н. Шевчук: “Завдяки наведенню типологічних зв’язків (опертих на хронотопну зумовленість різдвяного оповідання) розкриваються у широкому жанровому контексті: діккенсівському, національному, надетнічному” [2]. Такий спектр охоплення художніх явищ дозволяє досліджувати “Різдвяні оповіді” як суму “канонічних” одиниць формозмісту різдвяного оповідання, визначаючи їхню особливу роль у історії жанрового різновиду, процесу його формування і розвитку.

Предметом літературознавчого аналізу є визначення традиційного і новаторського в різдвяних оповіданнях представників української (Олена Пчілка, Г. Хоткевич, С. Васильченко, Марко Черемшина, В. Стефаник, М. Коцюбинський та ін.) та російської (М. Лєсков, А. Чехов, М. Короленко, Ф. Достоєвський та ін.) літератур у порівнянні з європейським різдвяним оповіданням (цикл “Різдвяні оповіді” Ч. Діккенса).

Сам цикл “Різдвяні оповіді” Ч. Діккенса в різних його ракурсах доволі часто був предметом наукових досліджень (Т. Сільман, О. Генієва, В. Івашова, І. Катарський, З. Лібман, Н. Шевчук, Л. Богачевська та ін.). Питання витоків різдвяного оповідання, історії його функціонування висвітлено в літературно-критичних працях (І. Франко, І. Свенціцький, Д. Наливайко, К. Шахова, В. Даркевич, Ж. Ле Гофф та ін.). Але й сьогодні ця тема є недостатньо вивченою і потребує подальшого опрацювання.

Період середини ХІХ – початку ХХ століття майже в усіх національних літературах пройшов під знаком звернення до жанру різдвяного оповідання, на що вказує “вибух” різдвяного оповідання в усій строкатості його художньо-довершених зразків, які в новій ідентичності все ж не втратили ознак міфологічного тексту при тому, що подієвість завжди розвивається на соціально-історичному тлі. “Різдвяні оповіді” Ч. Діккенса відкривають новий етап в історії різдвяного оповідання, оскільки в них використано художні можливості сакрального часу для глибшого розкриття соціальних механізмів історичної епохи.

Звернення до різдвяного оповідання слов’янської культурної традиції набуває в системі поетики різдвяного оповідання нового значення. Шляхи взаємоузгодження етнодиференційного досвіду засвідчують, що нова ідентичність жанру набуває тут надзвичайної сили та яскравості художніх втілень, які одночасно демонструють і власну специфіку (поява політичних, національно-визвольних мотивів, пасторальність, етнопозначеність тощо). Найхарактернiшою особливістю творів слов’янських літератур є подвійна природа жанру – святочне / різдвяне оповідання, оскільки зближення народної і церковної традицій відбулося на цих землях значно пізніше (пор.: прийняття християнства у Київській Русі – 988 р., у Британії – 597 р.). Тема Рiздва вносить додатковi мотиви євангельських притч, а також трактування головних заповiдей християнства – всепрощення, любовi до ближнього, покаяння тощо. Жанроочiкуване чудо не виходить iз реалiстичних рамок: найчастiше використовується мотив рiздвяного сну (Олена Пчiлка, М. Лєсков, А. Чехов, В. Короленко та iн.), прийом психологiчної фiкцiї, гра уяви (С. Васильченко, Б. Прус, М. Лєсков та iн.). Поглиблення змiстовностi рiздвяного оповiдання сприяє витворенню ряду модифiкацiй: ідилія, тюремне, психологічне, соцiально-психологiчне, побутово-психологiчне, анекдотичне.

Отже, місце та роль “Різдвяних оповідей” Ч. Діккенса в історії становлення традиції “різдвяного оповідання” є визначальними, бо саме він поклав початок формування, “скульптурування” літературного різдвяного оповідання.



ЛІТЕРАТУРА

1. Столяр М. В. Різдвяна казка в землі забуття / М. В. Столяр // Філософська думка. – 2004. – № 3. – С. 125–135.

2. Шевчук Н. Особливості жанрової природи “Різдвяних оповідей” Ч. Діккенса / Н. Шевчук // Вісник Львівського національного університету ім. І. Франка. Серія іноземні мови. – Вип. 9. – Л. : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 309–318.
Мар’яна Сиротюк,

4 курс Інституту початкової освіти,

практичної психології та мистецтв

Наук. керівник: Б. А. Салюк, асистент (БДПУ)


трансформація традиційного мотиву створення штучної людини у п’єсі Б. Шоу “пігмаліон”

Антропологічна проблема походження homo sapiens, зокрема, через створення штучної людини, хвилювала мистецьку думку протягом багатьох культурно-історичних епох. Зародження цієї теми відбулося в архаїчній міфології (міфи про появу перших чоловіка та жінки), подальше втілення – у фольклорі (казки різних народів світу), а повноцінне ствердження – у літературі. Відтак мотив творення штучної людини стає традиційним. Однак, найбільшої якісної трансформації аксіологічних та онтологічних домінант цей мотив зазнає у зарубіжній літературі ХХ ст.

В українському літературознавстві розбудові теорії традиційних сюжетів присвячена діяльність т.зв. “чернівецької школи” (А. Волков, А. Нямцу та ін.), працями яких і послуговуватимемося.

На думку А. Волкова, мотив створення штучної істоти має подвійну міфологічну ґенезу. По-перше, це – архаїчні антропологічні міфи, в яких розповідалося про перших чоловіка та жінку, яких було зроблено богами з каменю, дерева, металу, землі або глини. Іншим, пізнішим, джерелом походження цього мотиву стала давньогрецька міфологія, зокрема, міф про критського царя Пігмаліона, який закохався у власний мистецький твір – статую прекрасної дівчини, яку оживила богиня Афродіта [1, с. 16]. Власне, саме цей міф був покладений в основу п’єси Б. Шоу “Пігмаліон” (1912), в якій пройшов крізь авторське переосмислення.

Мета дослідження полягає у вивченні шляхів трансформації традиційного мотиву створення штучної людини у “Пігмаліоні” Б. Шоу.

Б. Шоу вважають одним із найяскравіших представників “нової драми”, що базувалася на соціально-психологічній драматургії, зорієнтованої на обговорення “злободенних” тем і проблем. Відтак у п’єсі англійського драматурга міф про Пігмаліона, втративши будь-яку міфологічну основу (відсутня фантастична складова оживлення статуї дівчини богами), отримав соціальний вектор і нового, сатиричного, звучання, а тому певним чином “виходить із тематичного кола сюжетів про штучну людину” [1, с. 16].

Подібно до Пігмаліона, Професор фонетики Хіггінс, уклавши парі з полковником Пікерінгом, вирішив перевиховати вуличну квіткарку, Елізу Дуліттл, у вишукану та привабливу панянку. Однак, тут сюжет міфу змінюється. Елізу відрізняє від аристократок тільки неправильна вимова та вульгарні манери, і насправді вона набагато вища за середовище, в якому опинилася. Драматург доводить, що чесніть і працьовитість Елізи були притаманні дівчині від початку, хоча вона й народилася та виросла у нетрях Лондона.

Варто зазначити, що не стільки Хіггінс перевиховує дівчину, скільки сама Еліза спрямована на “творення самої себе” [2, с. 106]. Вона хоче довести оточуючим, що здатна на більше, ніж від неї очікують. Експеримент завершується успішно, і професор виграє парі. Давньогрецький міф про Пігмаліона далі відтворюється навпаки: “творіння” Хіггінса – панянка Еліза – закохується у свого творця. Однак, “виліплена” його ж руками, професору вона не цікава, адже “справжнім Пігмаліоном – творцем, який створив диво, коли примусив неживу статую дихати і рухатися, – повинна виступити по відношенню до самої себе кожна людина” [2, с. 107]. Хіггінс хоче, щоб Еліза перестала поводити себе як світська дама і стала “справжньою жінкою”, яка здатна викликати повагу до себе з боку іншої творчої особистості. Лише коли Еліза демонструє такі якості, професор залишається задоволений.

Отже, трансформація мотиву про штучно створену людину, який у давньогрецькій міфології втілився у міфі про Пігмаліона, у п’єсі Б. Шоу відбулася на таких рівнях: ідейно-тематичному (соціальна домінанта), хронотопному (місце і час дії – сучасна авторові Англія), сюжетному, мотиваційному (зміна акцентів: парі Хіггінса, самотворення Елізи), на рівні персонажів.
ЛІТЕРАТУРА

1. Волков А. Від Адама до роботів / А. Волков // Зарубіжна література. – 1998. – № 25-28. – С. 15–29.

2. Зарубежная литература конца XIX – начала XX века : учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / В. М. Толмачёв, Г. К. Косиков, А. Ю. Зиновьева и др. ; [под ред. В. М. Толмачёва]. – М. : Издательский центр “Академия”, 2003. – 496 с.

3. Зарубежная литература ХХ века (1871–1917) : учеб. для студ. фил. фак. пед. ин-тов / [под ред. В. Н. Богословского, З. Т. Гражданской]. – М. : Просвещение, 1979. – 351 с.


Анжела Масляк,

1 курс Інституту психолого-педагогічної

освіти та мистецтв

Наук. керівник: А.Г. Чікібаєв, ст. викладач (БДПУ)


МОВНА ГРА З ПРЕЦЕДЕНТНИМИ ФЕНОМЕНАМИ В МОВЛЕННЄВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТА-ФІЛОЛОГА

У поданій статті ми дотримуємся широкого розуміння мовної гри (МГ) (Л. Вітгенштейн) як “вживання мови”, використання комунікативних актів з певною інтенцією. У сучасному суспільстві мовні ігри реалізуються у рамках інститутів, які приводяться в рух кваліфікованими партнерами, професіоналами. Наукове знання вимагає вибору однієї з мовних ігор – денотативної – і виключення інших. Критерій прийнятності висловлювання – оцінка його істинності.

Недостатній ступінь розробки цієї проблеми зумовлюють актуальність нашого дослідження.

Мета дослідження полягає в описі методики мовної гри з прецедентними феноменами на заняттях.

На навчальному занятті матеріал, який треба засвоїти, багаторазово повторюється, що сприяє його “вербальному імпринтингу” (термін Л.П. Дядечко) [1]. Постійно здійснюються інтертекстуальні зв’язки: 1) підручник або інше джерело інформації → текст студента; 2) текст викладача → текст учня; 3) текст студента → текст студента (за умови роботи в парах). Специфічними функціями інтертекстуальності в цьому випадку постають: 1) формування корпусу прецедентних (тобто хрестоматійних текстів, які постійно відтворюються в аналогічних і змінюються в епістемічних ситуаціях) навчальних текстів зі спеціальності; 2) здійснення принципу наступності в навчанні; 3) організація міжкурсових та міжпредметних зв’язків; 4) формування у студентів соціокультурної компетенції.

У результаті багаторазового відтворення навчальний текст поступово стає фактом свідомості студента, значущим для подальшої навчальної та професійної діяльності. Він починає відтворюватися в мовленні студента як парафраз або цитата: – Why did you use Future Continuous Tense in this sentenceBecause Future Continuous expresses continuing action in future (‘Чому Ви використали Future Continuous Tense в цьому реченні? – Тому що Future Continuous виражає тривалу дію в майбутньому’). Пор.: The Future Continuous Tense is used to express an action still continuing in future (‘Майбутній тривалий час використовується для вираження тривалої дії в майбутньому’). Парафраз ґрунтується на заміні пасивного стану активним (expresses continuing action – is used to express an action), при цьому основний зміст (continuing action in future) студентом збережений.

У ролі навчально-наукових прецедентних висловлень звичайно постають такі мовленнєві жанри студента, як переказ, формулювання орфографічного правила, дефініція, відповідь на навчальне питання, роз’яснення, зауваження, вказівка, коментування, уточнення, перепитування, переформулювання, корекція, метапитання тощо, наприклад: ЖИ /ШИ пишется с буквой И. Або: Не з дієсловами пишеться окремо.

Цитата з наукових джерел (як прецедентне висловлення) студенти використовують набагато рідше, ніж парафраз. При цьому запозичений відрізок мовлення може бути дослівним (учень дещо скорочує цитату, опустивши деякі зайві, на його погляд, елементи: емоційно забарвлені слова, вставні конструкції тощо) і містити закінчену думку: Як писав Л. Вітгенштейн, границы моего языка означают границы моего мира. Джерелом імпліцитної цитати можуть бути “хрестоматійні” прецедентні тексти навчальної, наукової та художньої літератури.

У ролі символу навчально-наукового ПТ (Прецедентний текст) можуть бути терміни – алюзії і, рідше, імена видатних лінгвістів, які відсилають студента до знайомого тексту [2]. Так, термін “іллокутивне самовбивство” зазвичай пов'язується у свідомості студента з роботами Зено Вендлера, “категорія стану” – з дослідженнями Л. В. Щерби.

У мовленні студентів багато канонізованих прецедентних текстів, узятих із підручників та дидактичного матеріалу з мови, яка вивчається, зазнає десемантизації. Десемантизація – це розпад, зменшення або редукція змісту; процес, згідно з яким певний текст починає частково або повністю втрачати своє значення. Значення існує, його можна знайти в тлумачному словнику, можна відновити у свідомості, але в мовленні (в конкретному акті мовленнєвої комунікації) воно не проявляється. Якщо текст багаторазово повторюється, у свідомості адресата він починає втрачати свій зміст (не збільшувати його): мозок припиняє декодувати вхідну інформацію як вже опрацьовану й починає “відпочивати”. Прецедентний феномен стає мовним штампом.


ЛІТЕРАТУРА

1. Дядечко Л. П. “Крылатый слова звук”, или Русская эптология : учебное пособие / Л. П. Дядечко. – Киев : КНУ, 2006. – 336 с.

2. Караулов Ю.Н. Вехи национально-культурной памяти в языковом сознании русских в конце ХХ века // Актуальные проблемы современной лексикографии / Ю.Н. Караулов. – М. : МГУ, 1999. – С. 23-28.

Катерина Мельникова,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: І. В. Шиманович, к.пед.н., доцент (БДПУ)
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФОНОСТИЛЕМ
В ПРОЗОВОМУ ТВОРІ

Основною одиницею фонологічного рівня є фонема, головна функція якої – розрізнення значимих одиниць мови. В англійській мові, як і в будь-якій іншій, існують певні засоби, або моделі, організації до створення тих чи інших акустичних ефектів.

Проблема функціонування засобів фонетичного рівня мови досліджувалася М. Д. Кузнецем, Ю. М. Скребневим, Дж. Лічем, Є. Д. Полівановим, В. М. Жирмунським, І. В. Арнольдом. Проте, водночас, слід зазначити, що у сучасній теорії фонетичної стилістики проблема функціонування фонетичних засобів виразності мови в прозі ще не отримала докладного висвітлення. Більшість дослідників розглядають звукову організацію на прикладі поетичного твору.

Це й визначило мету дослідження – проаналізувати фонетичні стилістичні засоби мови прозового твору.

Матеріалом для нашого дослідження послугував художній текст американського письменника Ф. С. Фіцджеральда “Великий Гетсбі”.

Ми будемо розглядати інструментовку як модель організації звукового потоку. Інструментовка (від фр. instrumentation verbae) – сукупність способів відбору і комбінації звуків, які надають висловлюванню певний звуковий настрій, а звідси – емоційну та експресивну забарвленість. [2, с. 49].

На фонетичному рівні різні типи повторів організують звуковий устрій художнього твору. Загальна фонетична окраса тексту створюється виділенням на загальному фонетичному фоні близько розташованих повторів. Висування цих елементів повідомляє нам ритмічну роль, яка виявляється помітною, чим тісніше вони розташовані. Близькість повторюваних звуків називається тіснотою ряду [1, с. 145].

Як в поезії, так і в прозі можливі суміжні звукові повтори, які розташовані ланцюгом і створюють емоційну піднесеність й виразність. Проаналізувавши твір Фіцджеральда ми виявили, що у подібних повторах можуть бути не тільки метр та ритм, але й інші фонетичні уявлення. Можливі випадки як повторів суміжних двох приголосних, так і більш складні випадки, коли повторюванні приголосні розділені іншими звуками, послідовність їх може змінюватися і все ж вони залишаються відчутними для слуху. Наприклад: When she's had five or six cocktails she always starts screaming like that [3, с.143] – повторення s – l; tl; s – m; n – d. One autumn night, five years before, they had been walking down the street when the leaves were falling [3, с.148] – повторення n – t, f – r, n – w.

Звуконаслідуванням називається відповідність звукового складу висловлювання картині, що зображується. Найпоширенішим випадком звуконаслідування є використання слів, фонетичний склад яких нагадує названі в цих словах предмети чи явища – звуки природи, крики тварин, рухи, що супроводжуються деяким шумом і т.д. У тексті ми виявили наступні: splash, rustle, babble, whistle, tap, knock, tick, tremble, scream, hiss та ін. Наприклад: She turned her head as there was a light dignified knocking at the front door [3, с.,115]. When she's had five or six cocktails she always starts screaming like that [3, с.143].

Алітерація  це повтор приголосних звуків на початку близько розташованих ударних складів. Алітерацією називають також повтор початкових літер. Як і в прозі, алітерація слугує засобом звукової організації висловлювання, що збільшує його виразність. Наприклад: Fifty feet from the door a dozen headlights illuminated a bizarre and tumultuous scene [3, с.73]. She began to cry—she cried and cried [3, с.103].

Асонанс – це навмисне багаторазове повторення однакових (чи акустично подібних) голосних у близькій послідовності з метою звукової та смислової організації висловлювання. Звичайно асонанс використовується у сполучені з алітерацією. Наприклад: Then there were bloody towels upon the bath-room floor, and women's voices scolding, and high over the confusion a long broken wail of pain [3, с.52]. His eyes, seeing nothing, moved ceaselessly about the room [3, с.223].

Таким чином, елементи фонетичного рівня в прозовому твору виявляють виразну схильність до естетизації художнього мовлення, сприяють гармонії стилю. Основна функція фонетичних стилістичних прийомів – збільшення виразності за рахунок особливої організації звукового потоку.


ЛІТЕРАТУРА

1. Арнольд И. В. Стилистическая функция текста и ритм / И. В. Арнольд // Вопросы теории английского и русского языков. – Вологда, 1973.

2. Стилистика английского языка / [А. Н. Мороховский, О. П. Воробьёва и др.]. – К. : Выща школа, 1991.

3. Фицджеральд Ф. С. Великий Гэтсби / Ф. С. Фицджеральд. – М. : Айрис-пресс, 2010. – 288 с.: ил. – (Читаем в оригинале).



Юлія Мусенко,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Н. В. Володіна, к.пед.н., доцент (БДПУ)
ТЕМАТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ НІМЕЦЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ

Фразеологічні одиниці (далі ФО) як основні мовні знаки належать до складних і суперечливих явищ мови. Теоретичні та практичні аспекти фразеології були предметом монографічного опису у працях багатьох зарубіжних та українських вчених. Дослідження фразеології передбачає поглиблене вивчення не тільки загальних, але й спеціальних питань, таких як, визначення місця фразеології у системі мови та її обсягу, з’ясування системних зв’язків у фразеології, вивчення фразеології як джерела лінгвокраїнознавчих відомостей, її дослідження з точки зору антропоцентризму; визначення внутрішньої форми фразеологічної одиниці, а також зіставний аспект вивчення ФО споріднених та неспоріднених мов.

Відомо, що людина з дитинства засвоює мову, а разом з нею і менталітет свого народу. Оскільки кожен носій мови одночасно є і носієм культури, то мовні знаки виконують функцію знаків культури і є засобом репрезентації її основних положень, зокрема образності.

Особливо актуальним є дослідження системи мов у зіставному аспекті, а саме німецької (спорідненої) і української (неспорідненої) мови.



Об’єктом нашої розвідки є національні мовні картини світу німецького та українського етносу.

Предметом дослідження є фразеологічні одиниці зазначених мов.

Мета пропонованої роботи – проаналізувати фразеологічні одиниці німецької та української мов з точки зору семантики та розподілити їх на відповідні тематичні групи.

Об’єкт, предмет і мета дослідження обумовили постановку наступних завдань:

1) визначити тематичні групи фразеологізмів німецької та української мови;

2) вивчити семантичні особливості ФО зазначених мов;

3) порівняти конотативні значення обох мов.

Матеріалом дослідження слугують фразеологічні одиниці, вилучені з тлумачного словника Дуден “Deutsches Universalwörterbuch“ [3], з фразеологічного словника української мови [2], а також з текстів художньої літератури.

Ряд дослідників (Н. В. Щербакова, Б. М. Ажнюк, Р. П. Зорівчак, Л. Г. Авксентьєв, Ю. Ф. Прадід, П. О. Редін, Л. Г. Скрипник, Д. В. Ужченко, К. Мітула, А. Анастасіаді-Сімеоніді) зосередили свою увагу на вивченні окремих фразеологічних груп. При аналізі ФО за основу було взято класифікацію, запропоновану в “Учбовому фразеологічному словнику російської мови“ [1].

1) Властивості та якості людини: in allen Sätteln gerecht sein майстер на всі руки; старий вовк – хтось вже дуже досвідчений у даній справі.

2) Дії, вчинки та поведінка людини: убити двох зайців – зробити відразу дві справи; jmdm. einen Bärendienst erweisenнадати ведмедячу послугу.

3) Міжособистісні стосунки: jmdm. die Stange halten допомагати комусь, підтримувати; відводити біду – захистити кого-небудь від чогось.

4) Мовленнєва діяльність: sich den Mund verbrennen проговоритися; кидати слова на вітер – даремно, марно говорити що-небудь.

5) Вираження почуттів: Kopf hoch! – вище голову!; Immer Mut! – Не хвилюйся!; лиха година принесла! вживається для висловлення незадоволення з приводу прибуття кого-небудь небажаного.

6) Абстрактні поняття: Die hohe Kante – чорний день, дуже важкий час, сповнений неприємних клопотів, страждань; маска Януса – лукавство, лицемірство.

Проаналізувавши зазначені вище семантичні класи, можна стверджувати, що більшість з них безпосередньо пов’язані з людиною. Так, В.Д. Ужченко висловлює думку, що у центрі мовотворчості перебуває людина, відбір і оцінка нею найрізноманітніших реалій та оцінка самої людини, при виборі різних сфер її діяльності. Вторинні найменування вже названих реалій, якими є ФО, пропущені крізь призму людських почуттів і емоцій.

Аналіз антропоцентричної інформації мовних одиниць за допомогою формування їх глибинної та поверхової семантики може надати нові можливості для інтерпретації культурного (людського) чинника в мові.
ЛІТЕРАТУРА

1. Быстрова Е. А. Учебный фразеологический словарь русского языка / Е. А. Быстрова, А. П. Окунева, Н. М. Шанский. – Л. : Просвещение, 1984. – 271 с.

2. Сучасний фразеологічний словник української мови / [уклад. А. П. Ярещенко та ін.]. – Харків : Торсінг Плюс, 2008. – 640 с.

3. Duden. Deutsches Universal Wörterbuch. Mannheim – Leipzig – Zürich, 1983.



Вікторія Назаренко,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Ю. Ю. Тріфонова, асистент (БДПУ)
СКЛАДНОПІДРЯДНІ РЕЧЕННЯ В НОВЕЛІ ЕРНЕСТА ТЕОДОРА АМАДЕЯ ГОФМАНА “КРИХІТКА ЦАХЕС НА ПРІЗВИСЬКО ЦИННОБЕР”

Актуальність даної роботи зумовлена важливими на сьогодні проблемами мови та мовних одиниць в художній літературі як українських письменників, так і зарубіжних.

Метою дослідження є виявлення та значення складнопідрядних речень в новелі А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер”.

Для досягнення мети були покликані наступні завдання: виділення і фіксація складнопідрядних речень в новелі А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер”; з’ясування видів складнопідрядних речень та їх стилістичного значення; визначення взаємодії різних видів складнопідрядних речень, їх входження в простір художнього твору; висвітлення участі складнопідрядних речень у створенні художнього цілого – новели А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер”.

Методом нашого дослідження перш за все є класичний описовий, філологічний метод, що полягає в розгорнутому, максимально повному описі наявних у творі складнопідрядних речень. Щоб урахувати кількісні параметри функціонування складнопідрядних речень, ми спиралися на кількісний метод. Взаємозв’язки складнопідрядних речень викликали потребу звернення до методу внутрішнього зіставлення.

Складне речення, предикативні частини якого синтаксично нерівноправні і з’єднані сполучником підрядності або сполучним словом, називається складнопідрядним [1, с. 161].

У мовознавстві поширені дві класифікації підрядних речень: логіко-граматична і структурно-семантична [3, с. 576].

У новелі А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер” представлено всі види складнопідрядних речень.

Найбільше автор використовує такі сполучники: що, щоб, як, ніби, наче, коли, де, які виконують функції характеристики фантастичного міста і його героїв у новелі А. Гофмана.

Щоб охарактеризувати філістерів та ентузіастів, А. Гофман найчастіше вводить складнопідрядні речення порівняльної обставини: “…мене охоплює такий жах, ніби я бачу навіженого, що в зухвалій дурості уявляє собі, наче він коронований володар і пестить саморобну солом'яну ляльку, гадаючи, що обіймає королівську наречену!” [2, с. 24].

Сполучники обставини часу у підрядних реченнях висвітлюють стан і емоції, переживання, почуття героїв в тій чи іншій ситуації: Коли професор починає говорити про природу, у мене душа розривається… [2, с. 24]; Серце в Бальтазара затремтіло з захоплення, коли в Терпіновім домі назустріч йому вийшла Кандіда…[2, c. 26].

Найбільше Гофман грається зі сполучником що, який в одному випадку входить до складнопідрядного означального речення (Щиросердий Птоломеус злякався, натрапивши на студентів, що весело і в доброму гуморі гуляли собі за містом”) [2, c. 37], а в іншому – до складнопідрядного з’ясувального (“Вона вже думала, що настала її смертна година…”) [2, c. 52].

У поєднанні складнопідрядних речень з кількома підрядними А. Гофман застосовує різні види зв’язку; іноді в одному реченні можуть поєднуватись не лише три види підрядних (означальні, з’ясувальні, обставинні), а ще й різноманітність обставинних підвидів: “А незабаром начебто справдилося й те, що панна вміє замовляти вогонь і воду, викликати хмару й град, насилати ковтун тощо, і ніхто вже не засумнівався, коли чабан вибовкав, ніби опівночі, пойнятий жахом, бачив, як вона мчала на мітлі, аж свистіло, а перед нею летів величезний розсохач, між рогами в якого палахкотіло блакитне світло!” [2, с. 64].

Таким чином, складнопідрядні речення з різними видами підрядного зв’язку є важливим компонентом у новелі А. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер”; вони є сигналом до характеристики героя, місця його перебування, означення його дій. Усі складнопідрядні речення взаємопов’язані між собою, вони утворюють складне синтаксичне ціле – художній текст.


ЛІТЕРАТУРА

1. Горпинич В. А. Русский язык. Синтаксис / В. А. Горпинич. – К. : Вища школа, 1986. – 248 с.

2. Гофман Е. Т. А. Малюк Цахес / Ернст Теодор Амадей Гофман. – К. : Фоліо, 2003. – 656 с.

3. Ющук І. П. Українська мова / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2004. – 640 с.



Анастасія Пазіна,

2 курс Інституту психолого-педагогічної

освіти та мистецтв

Наук. керівник: І. В. Школа, ст. викладач (БДПУ)



1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка