Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка19/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   31

Маргарита Федорова,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: І. І. Ходикіна, ст. викладач (БДПУ)
СТИЛІСТИЧНЕ ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ РОДУ ІМЕННИКІВ-ЗООНІМІВ У ЗІСТАВНОМУ АСПЕКТІ

При перекладі з однієї мови на іншу виникають певні труднощі, думка про легкість перекладу близькоспоріднених мов є помилковою. Мета – розглянути морфолого-стилістичні засоби української та російської мов у їх зіставленні на матеріалі іменників-зоонімів. Основний метод роботи: зіставний.

Стилістичний аналіз органічно пов’язаний із вивченням граматичного матеріалу. “Стилістика не протиставляється граматиці, а розглядається як закономірне її продовження, як вищій рівень вивчення мовленнєвої діяльності” [1, с. 113].

Активна участь морфологічних форм у стильотворенні, у досягненні відповідного емоційно-експресивного ефекту визначається не лише умовами контексту, а й їх внутрішніми засобами. Вивчення багатьох морфологічних категорій, наприклад, роду, числа та відмінка іменних частин мови дає багатий матеріал для стилістичних спостережень. На це звернули увагу М. Я. Брицин, М. А. Жовтобрюх, А. В. Майборода, Г. Й. Волкотруб та ін. Не можна не брати до уваги і паралельні процеси розвитку стилістичних систем обох мов, що знаходять, в тому числі, відображення у подібній організації граматичного матеріалу, закріпленого за певними функціональними сферами. Про це свідчать у своїх роботах А. Г. Гулак, Т. А. Космеда, Л. І. Курач, О. Я. Титаренко, М. К. Дем’яненка та ін.

Стилістична кваліфікація морфологічних засобів має й свої особливості: на відміну від лексем, які безпосередньо передають те чи інше стилістичне значення, граматичні форми виражають його у більш узагальненому вигляді, з урахуванням ознак, властивих усьому даному класу слів. Зіставно-стилістичний аналіз морфологічних засобів російської та української мов базується на близькості їх граматичних систем, які проявляються у спільності властивих їм категоріальних значень, подібності багатьох словозмінних парадигм.

Структурно-семантичні відмінності співвідносних морфологічних засобів російської та української мов можуть супроводжуватися або ж не супроводжуватися розбіжностями у стилістичній та емоційно-експресивній забарвленості.

Відмінності у стилістичному використанні родових показників іменників-зоонімів можуть бути пов’язані з тонкими нюансами значень, можливістю образного використання. Так, іменник лебедь // лебідь у російській та українській мовах – чоловічого роду. Але при стилізації в російській поезії слово лебедь виступає у формі жіночого роду: Сильная, смелая, как лебедь белая (із пісні). Для української народної творчості характерне порівняння з лебедем особи чоловічої статі: Та йшла дівка та яриною, та ярина леліє, за нею іде козаченько, як лебідь біліє (народна творчість).

В російській мові іменник жіночого роду лисица зазвичай означає і самця, і самку; у фольклорному мовленні у переносному, метафоричному вживанні найчастіше, однак, використовується форма жіночого роду лиса: Лиса и во сне кур считает; Всякая лиса свой хвост хвалит (народна творчість). Для російських казок, характерною ознакою яких є обов’язкове найменування своїх персонажів, народ навіть виробив і активно використовує онім Лиса Патрикеевна тощо. А іменник чоловічого роду лис залучається при необхідності підкреслити чоловічу стать тварини.

В українській мові вживається переважно іменник жіночого роду лисиця: До Лева грізного, сумна, мов сирота, припленталась Лисиця без хвоста (М. Годованець). Але в текстах усної народної творчості, у метафоричному плані, перевага надається іменникові чоловічого роду лис: Лукавий Лис – усюди Лис, не раз про його, може, чули (Глібов). Якщо ж звернутися до казкових українських текстів, то для них непритаманна обов’язкова ономізація як для російського казкового простору, однак ми теж зустрічаємо у наших казках вироблення специфічного оніму на позначення чоловічої статі – це, безперечно, Лис Микита.

Стилістичні конотації родових форм проявляються особливо виразно, якщо паралельно функціонують два однозначних слова різної родової приналежності. В залежності від того, як представлені ці словоформи у кожній мові, визначається також їхня співвіднесеність у зіставному плані.

Отже, зіставне вивчення стилістичної завантаженості українських і російських іменників–зоонімів свідчить про неоднорідність функцій таких словесних одиниць та наявність розбіжностей у вираженні категорії роду.
ЛІТЕРАТУРА

1. Сопоставительная стилистика русского и украинского языков / [отв. ред. В. И. Кононенко]. – К., 1980. – 208 с.



Елена Фоменко,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Г. Л. Вусик, к.філол.н., доцент (БДПУ)
РОЛЬ СУГГЕСТИВНОЙ ФУНКЦИИ ЯЗЫКА В ПОЛИТИЧЕСКОЙ КОММУНИКАЦИИ

Ряд современных российских лингвистов – А. К. Киклевич, Л. Н. Мурзин, А. А. Романов, Е. А. Потехина, И. Ю. Черепанова – рассматривают суггестию в качестве ключевой темы науки о языке и намечают перспективы максимально комплексного решения лингвистической проблемы языковой суггестии.

Обзор теоретической литературы демонстрирует, что наиболее перспективные направления лингвистического исследования языковой суггестии – прагмалингвистическая теория и теория речевой деятельности – на данном этапе не нашли должного отражения в теории суггестивной лингвистики. Актуальность проблемы заключается в том, что будущее научного исследования языковой суггестии видится нам за привлечением терминологического аппарата и методологии коммуникативно-функционального подхода. На наш взгляд, выделение суггестивной коммуникации как одной из функционально детерминированных форм речевого общения позволит максимально исчерпывающе определить специфику осуществления языковой суггестии в рамках различных коммуникативных ситуаций (политическая коммуникация, индивидуальная психотерапия и т.д.).

Предметом исследования являются языковые средства суггестии в рамках политической коммуникации. Лингвистически ориентированные системные исследования суггестивной политической коммуникации как особой формы речевой деятельности, насколько нам известно, не проводились ни в отечественной, ни в зарубежной лингвистике.

Основная цель исследования заключается в системном научном описании суггестивной политической коммуникации и выявлении языковых средств, используемых для реализации суггестивной интенции в суггестивном политическом дискурсе.

Для достижения цели исследования в нем решаются следующие задачи: определяется статус суггестивной коммуникации в общем контексте речевой деятельности человека; формулируется определение суггестивной коммуникации и выявляются ее основные прагматические характеристики; раскрывается сущность суггестивного политического дискурса как специфического акта суггестивной коммуникации.

В соответствии с целью и задачами исследования в качестве основных методов анализа использовались метод лингвистического наблюдения и описания, метод дедуктивного выявления коммуникативных стратегий.

Отмечая роль суггестивной функции языка, некоторые исследователи предлагают целое лингвистическое направление [3]. Ю. И. Черепанова исследует фоно-просодический уровень. Однако психологическая реальность данных исследований требует практической верификации. Так, А. Р. Лурия отмечал, что “в нормальном состоянии человек отвлекается от звуковых ассоциаций в пользу смысловых связей” [4].

А. А. Романов выделяет более специфическую сферу использования суггестии – это политическая лингвистика, предметом которой является речевая дискурсия власти. “Политический дискурс как предмет политической лингвистики... анализируются функции языка политической власти и устанавливается зависимость приемов воздействия от политической ориентации субъекта, порождающего политический дискурс” [6].



ЛИТЕРАТУРА

1. Авдеенко И. А. Структура и суггестивные свойства вербальных составляющих рекламного текста : автореф. дисс. канд. филол. наук / И. А. Авдеенко. – Барнаул, 2001. – 23 с.

2. Арутюнова Н. Д. Фактор адресата / Н. Д. Арутюнова // Известия АН СССР. Серия лит. и языка. – 1981. – Т. 40. – № 4. – С. 356–368.

3. Арутюнова Н. Д., Падучева Е. В. Истоки, проблемы и категории прагматики / Н. Д. Арутюнова // Новое в зарубежной лингвистике. – М. : Прогресс, 1985. – Вып. 16: Лингвистическая прагматика. – С. 3–43.



Юлія Фофанова,

1 курс Інституту психолого-педагогічної

освіти та мистецтв

Наук. керівник: О. М. Кондратьєва, викладач (БДПУ)


Навчання ІНОЗЕМНОЇ МОВИ У контексті полікультурної освіти

Пріоритетними завданнями сучасної педагогічної науки України є реформування освіти у напрямі гуманізації навчання, формування майбутнього спеціаліста, який дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування інших представників народів світу. У наш час набуває великої актуальності питання культури й освіти людини, національних і загальнолюдських цінностей, толерантного ставлення до культурних відмінностей та здатності до міжкультурного діалогу. Все це вимагає інновацій в організації навчально-виховного процесу вищих навчальних закладів.

На сучасному етапі під час вивчення іноземних мов спостерігається підвищення уваги до лінгвокраїнознавства – науки, яка дозволяє ознайомитись з культурою та традиціями країни, мова якої вивчається. Нові суспільно-політичні, економічні, соціальні та культурні реалії в нашій державі та загалом у цілому світі вимагають розширення функцій іноземної мови як навчального предмета і формування лінгвокраїнознавчої компетенції під час її вивчення.

Надзвичайно важлива роль у процесі педагогічної підготовки майбутніх філологів відведена сформованості у них відповідної картини світу, оскільки це передбачає позитивне ставлення до представників інших країн та спрямовує інтерес до їхньої культури.

На думку С. Дрожжиної велике значення має впровадження полікультурної освіти у вищій школі. На її думку основними напрямками культурної політики України, які спонукають українських освітян втілювати принципи полікультурності в освітньо-виховний процес є [1]:проголошення, гарантування, державна підтримка культурної самобутності кожного народу, що дає можливість всебічного розвитку людини, мобілізує кожен народ, кожну соціальну групу до засвоєння елементів інших культур; встановлення контактів з традиціями й цінностями інших народів: збереження та захист культурної спадщини кожного народу; створення соціальних культурних умов, що полегшують, стимулюють і гарантують мистецьку та інтелектуальну творчість, без жодної дискримінації будь-якого характеру; сприяння розвитку авторської освіти, що покликана не тільки передавати, але й формувати вміння самостійно здобувати їх; сприяння застосуванню національних умов для передачі знань на всіх рівнях освіти; забезпечення передачі об’єктивної інформації про культурні події та досягнення в сфері культури в різних країнах; уникання будь-яких форм нерівності й підкорення, а також заміни однієї культури іншою.

Реалізація лінгвокраїнознавчого підходу може здійснюватись під час використання текстів аутентичного характеру під час вивчення мови, адже значення слів являє собою узагальнену форму відображення суб’єктом суспільно-історичного досвіду, надбаного у процесі спільної діяльності та спілкування.

Можна зробити висновок, що реалізація лінгвокраїнознавчого аспекту відбувається через вивчення основних відомостей про країну, її культурних звичаїв, історію, національно-релігійні особливості. Його застосування у контексті полікультурної освіти спонукає до формування навичок міжкультурного діалогу у майбутніх філологів та сприяє становленню толерантних відносин між людьми.
ЛІТЕРАТУРА

1. Дрожжина С. Полікультурна освіта : теоретичні засади реформування / С. Дрожжина // Педагогічні інновації, ідеї, реалії, перспективи : [зб. наук. пр.]. – 2009. – Вип. 11. – С. 40–46.

2. Пейчева О. П., Келембет Р. В. Лінгвокраїнознавчий аспект навчання іноземної мови та його реалізація в навчанні читанні / Р. В. Келембет, О. П. Пейчева // Збірник наукових праць БДПУ (Педагогічні науки). – Бердянськ, БДПУ – № 2. – 2007. – С. 143–153.

Ірина Фоменко,

1 курс Інституту психолого-педагогічної

освіти та мистецтв

Наук. керівник: О. Л. Бросленко, ст. викладач (БДПУ)


ТВОРЧІСТЬ ДЖ. М. КУТЗЕЄ У ДЗЕРКАЛІ КРИТИЧНОЇ РЕЦЕПЦІЇ

Творчість південноафриканського романіста, письменника, який двічі отримав Букеровську премію (1983 р. та 1999 р.), лауреата Нобелевської премії 2003 року, Джона Максвела Кутзеє, викликає гостру зацікавленість в лінгвістиці, стилістиці, та, безумовно, в літературознавстві. Кутзеєвські твори відрізняються складною жанровою природою, композицією та оригінальним хронотопом. Стабільний інтерес з боку як зарубіжних, так і вітчизняних літературознавців, неоднозначність критичних оцінок лише підкреслює масштабність та багатогранність прози Кутзеє як літературного явища епохи постмодернізму.



Мета – розглянути творчість Дж.М. Кутзеє у дзеркалі критичної рецепції.

У західній критиці перший сплеск зацікавленості творчістю південноафриканського автора спостерігається після отримання ним Букеровської премії у 1983 р. за “Життя та час Микаела К.” (“Life & Times of Michael K.”). У 1999 р. виходить у світ новий роман “Безчестя” (“Disgrace”), завдяки якому автор здобуває другу Букеровську премію. Досі жоден письменник в світі не володіє двома “букерами”. Але пик визнання творчості Кутзеє ще попереду – Нобелевська премія з літератури за 2003 р.

Дослідники романів Кутзеє вказують на той вплив, який має на письменника творчість видатного діяча літератури, ірландського письменника Семюела Беккета (особливо це помітно в романі “В серці країни”, який читається жіночим монологом в стилі Беккета). Кутзеє близькі мінімалізм та філософська тематика Беккета. Не менший вплив на письменника має творчість австрійського письменника Франца Кафки (що яскраво виражається в останній главі роману “Елізабет Костелло”). Гостра зацікавленість творами Ф. М. Достоєвського відобразилося у романі “Осінь в Петербурзі” а–ля Достоєвський, з властивим йому психологізмом та драматизмом.

У нашій країні романи Кутзеє почали публікувати в кінці 80-х, коли з’явилися романи “В очікуванні варварів” (“Waiting for the Barbarians”), “Життя та час Микаела К.”(“Life & Times of Michael K.”), “Містер Фо” (“Foe”).

В середені 90-х Кутзеє відкрили заново. Журнал “Иностранная литература” опублікував два нових його романи “Безчестя” та “Осінь в Петербурзі”. Саме після виходу роману “Осінь в Петербурзі” спостерігається сплеск зацікавленості персоною Кутзеє та його романами на просторах вітчизняного літературознавства.

Роман “Елізабет Костелло”, опублікований у 2003 році, між другою Букеровською премією автора та першою Нобелевською преміями, – белетризований цикл лекцій, “маніфест взаємовідносин”. Психологічні лабіринти, побудовані Кутзеєм, потребують від читача пройтися ними декілька разів для того, щоб знайти вихід.

Судді Шведської академії називають “Елізабет Костелло” есе-романом, в якому поєднуються, з нестриманим гумором та іронією, сучасний роман і міф, філософія і балачки: “In his essay-novel Elizabeth Costello he combines, with uninhibited humour and irony, contemporary narrative and myth, philosophy and gossip” [1].

Книги Дж.М. Кутзеє потребують неспішного читання, поступового осягнення і засвоювання тому, що вони багатопланові і пласти знімаються автором поступово, відкриваючи одним за одним кола життя.

Шведська академія на врученні Нобелевської премії з літератури у 2003 відмітила вражаючу несхожість одного на інший кутзеєвських романів та його здатність втручатись у спорожнілий читацький простір: “Every new book by Coetzee is astonishingly unlike his others. He intrudes into the uninhabited spaces of his readers” [1].

Отже, Англійська газета “Гардіан” приводить цитату самого Дж. М. Кутзеє, в якій розкривається сенс всієї концепції творчості англомовного письменника сучасності: “I am not a herald of community or anything else. I am someone who has intimations of freedom (as every chained prisoner has) and constructs representations of people slipping their chains and turning their faces to the light” [2]. А саме: “Я не є якимсь герольдом суспільства чи кимось ще. Я той, хто має натяки на волю (як і кожен закований тюремник) і той, хто створює картинки, в яких люди позбавляються кайданів та повертають лиця до світу”.

ЛІТЕРАТУРА

1.The Nobel Prize in Literature 2003 – Presentation Speech [Електронний ресурс]: www.nobelprize.org/.

2.[Електронний ресурс] : www. guardian. co. uk/ books/ 2008/ jun/ 11/j m coe tzee.
Володимир Чикунов,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник׃ Л. О. Алєксєєва, к.пед.н., доцент (БДПУ)
ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАСОБІВ ЕМОЦІЙНОСТІ У МОВОТВОРЧОСТІ
ВАСИЛЯ СТУСА

Мова містить у собі певні складники, які несуть власне емоційне навантаження. На мовному рівні емоції трансформуються в емотивність׃ емоція – психологічна категорія, а емотивність – мовна, оскільки емоції можуть і викликатися, і передаватися у мові і мовою. Єдність інтелектуального, емоційного і вольового в психічній діяльності людини обов’язково знаходить своє вираження в контексті. Різні мови мають різний набір емоційних компонентів. Експресивні мовні одиниці вживають для передачі оцінок, емоцій, висновків про предмети, явища та ін. Українська мова багата на засоби вираження емоційної семантики.



Актуальність теми зумовлюється необхідністю дослідження мовотворчості Василя Стуса, оскільки багатогранна творчість митця вивчена ще недостатньо.

Мета роботи – дослідити образно-метафоричні особливості поетичної манери В. Стуса.

Методи дослідження: метод лінгвістичного спостереження, описовий метод, метод стилістичного та контекстуального аналізу.

Твори поета насичені стилістичними засобами творення емоційності й експресії віршованих рядків. Дослідженням цього питання займалися багато мовознавців, літературознавців, зокрема Ю. Бедрик, І. Бровко, В. Калашник, М. Коцюбинська, Ю. Шевельов, та інші.

Творчість поета характеризується надзвичайно розвиненою метафоричністю, яка є важливим засобом творення образності і допомагає В. Стусу висловитися найповніше. Цей троп найголовніший прийом передачі внутрішнього світу і стану душі. Складна багатозначна метафора присутня у вірші “І вже за радість, що прийдуть...”: “І вже за радість, що прийдуть / і поведуть – мов на Голготу, / супроти всіх вітрів, супроти / всіх хуг колимських – буде путь. / Бо цей невикрут, це ждання – / щодня, щомиті, щогодини – / вкрай осоружне – самотини / мені не дасть” [1, с. 82]. Оксиморони: “колись пісок, уже занадто мертвий, прокинеться – і житом і зелом”, “цей бенкет смерті в образі життя щасливого”; “отак мені чим далі од Вітчизни, тим легшає. Тим тяжчає мені” [1, с. 2]. Уособлююча метафора: “а панич лопоче” („Гора за горою”); “всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий, це плетиво заламаних доріг” [1, с. 11].

Великі стилістичні можливості має метонімія: „вогонь ще бився крильми” („Бентежністю вивищена до неба...”); “світанок – не бризне” (“Гора за горою”); „калинова кров – така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах” (“Ярій, душе. Ярій, а не ридай”) [1, с. 11; 2, с. 163]. Використання риторичних фігур: речень, стверджень, звертань, вигуків, запитань. Цей прийом яскраво представлений у вірші “Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?”, де перші вісім рядків складаються з тринадцяти риторичних питань: “Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?/ Не можеш вибачити? Клянеш?/ Не можеш вивіритись розлуці?/ Серцю – довіритися?/ Мовчиш, як покинута вагітна?/ Мовчиш, як бомба? Мовчиш?/ Думаєш, од чекання розтрісну?/ Думаєш – збожеволію?” [2, с. 118].

Емоційні звертання й прикладки як підсилювальні й уточнюючі елементи можуть входити і до інфінітивних речень із значенням неможливості дії, надаючи мові поезії більшої пристрасності та емоційності׃ Товаришу любий мій, брате, Дивися у вічі рабам, Як будете так воювати – Вкраїни не бачити Вам [2, с. 218]. Не стримають, не захитати, Рука і дух без оков. Товаришу мій, брате, Нас вдруге єднає кров! [2, с. 216].

Риторичні речення у вірші “Сто дзеркал спрямовано на мене”,: “Справді – тут? Ти – справді тут?.. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? Досі свого зросту не досяг?.. Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може, і живий, і мрець – і – сам-на-сам?” [2, с. 193]. Така кількість риторичних фігур є засобом створення емоційної напруги, хвилювання, великого душевного збурення.



Висновки. Образно-метафоричні особливості у поетичній мовотворчості Василя Стуса відрізняються своєю експресивністю, пластичністю, вони унаочнюють предмет чи подію, мобілізують емоції читача. Вживання різних засобів образності допомагає поетові створити нове смислове ціле, новий художній образ. Майстер слова застосовує їх як спосіб вираження власних думок, переживань і сподівань, а також передає складний психологічний стан своїх ліричних героїв.
ЛІТЕРАТУРА

1. Стус В. Твори у чотирьох томах / – Л. : Просвіта. – Т. 1. – Кн. 1. – 1994. – 431 с.

2. Стус В. Твори у чотирьох томах. – Л. : Просвіта. – Т. 3. – Кн. 2. – 1995. – 495 с.

3. Шевельов Ю. Трунок і трутизна. Про “Палімпсести” Василя Стуса // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття у 3кн. Кн.3 – К. : Рось, 1994. – 688 с.



Валентина Шашмурина,

1 курс Інституту психолого-педагогічної

освіти та мистецтв

Наук. керівник: А. Г. Чікібаєв, ст. викладач (БДПУ)


ПРЕЦЕДЕНТНИЙ ФЕНОМЕН ЯК ЕЛЕМЕНТ КОГНІТИВНОЇ БАЗИ СУЧАСНОГО СТУДЕНТСТВА

Прецедентні феномени (ПФ) як найважливіші елементи когнітивної бази лінгвокультурного співтовариства розглянуті у статті як одні із основних засобів спілкування студентів у межах рідної лінгвокультури і культури країни, мова якої вивчається: у стислому вигляді ПФ здатні передавати інформацію про текст-джерело або про цілу культурну / історичну подію.

Недостатній ступінь розробки цієї проблеми, а також нагальна потреба сучасної науки в теоретичному обґрунтуванні засобів формування лінгвокультурної компетенції студентів зумовлюють актуальність нашого дослідження.

Метою роботи є дослідження когнітивної бази сучасного студентства

ПФ – компонент знань, який відображає стереотипізовані еталонні уявлення людей про явища навколишнього світу. Він виражає ціннісні, вкорінені у свідомості носіїв мови переконання, поняття та вірування стосовно соціально-культурного, соціально-економічного та соціально-політичного життя суспільства. У мовленні ПФ функціонує як ім’я, висловлення, текст, (1) значущий для тієї чи іншої особистості в пізнавальному та емоційному відношеннях, (2) який має надособистісний характер, тобто добре відомий і широкому оточенню цієї особистості, включаючи її попередників та сучасників, (3) звернення до якого відновлюється неодноразово в дискурсі цієї мовної особистості.

Прецедентне ім’я (ПІ) – індивідуальне ім’я, пов’язане або з широко відомим текстом, або з прецедентною ситуацією: В. Гюго, О.С. Пушкін, Л.В. Щерба, Т.Г. Шевченко.

Прецедентне висловлення (ПВ) – репродукований продукт мовленнєво-мисленнєвої діяльності; закінчена й самодостатня одиниця, яка може бути або не бути предикативною. Це складний знак, сума значень компонентів якого не дорівнює його смислу: останній завжди “ширший” за просту суму значень. До числа ПВ належать цитати (власне цитати як фрагменти тексту; назви твору; повне відтворення тексту, представлене одним або декількома висловленнями), “крилаті слова”, афоризми, прислів’я та приказки, девізи, лозунги тощо: Хотіли як краще, вийшло як завжди.

Прецедентний текст (ПТ) – закінчений і самодостатній продукт мовленнєво-мисленнєвої діяльності; (полі)предикативна одиниця; складний знак, сума значень компонентів якого не дорівнює його смислу; він добре відомий будь-якому пересічному членові національно-лінгво-культурного співтовариства, наприклад, “Євгеній Онєгін” тощо. Звернення до ПТ може багаторазово відновлюватися в процесі комунікації через пов’язані з ним прецедентні висловлювання або прецедентні імена. До числа прецедентних належать твори художньої літератури, тексти пісень, реклами, анекдотів, політичні публіцистичні тексти тощо.

У навчальній діяльності студентів реалізацією ПТ постає парафраз дидактичного тексту: правил, дефініцій, “топіків” тощо. У “натуральному вигляді” (Ю. М. Караулов) використовуються ПТ малої форми (лічилки, “запам’ятовувалки”, лімерик тощо), які в комунікативному акті відтворюються повністю [1]. Більший текст, що має статус прецедентного, зберігається у свідомості людини не від першого до останнього слова, а як певний “концепт”, тобто стислий “образ”, максимально лаконічне уявлення про цей текст (включаючи сюжет, основні колізії, персонажів, окремі деталі тощо). Щоб упізнати канонічний варіант і “розгорнути” концепт, необхідно мати уявлення а) про вихідний варіант; б) про контекст його появи й існування в мові; в) про можливі типи його мовних трансформацій.

Саме прецедентні феномени становлять базове ядро стереотипних знань учнів. ПФ як одиниця когнітивного рівня набуває в тексті реалізації у вигляді сукупності взаємопов’язаних інтертекстових одиниць.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка