Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка22/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   31

ЛІТЕРАТУРА

1. Літературознавча енциклопедія : в 2-х т. / [авт.-укл. Ю. І. Ковалів]. – К. : ВЦ “Академія”, 2007. – Т. 1. – С. 222.

2. Козуля О. Жінки в історії України / О. Козуля. – К. : Український центр духовної культури,1993. – 256 с.

Вікторія Густ,

5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: С. С. Журавльова, к.філол.н, доцент (БДПУ)
Книга буття. Глава четверта” Оксани Забужко як повість-антиутопія

Повість “Книга Буття. Глава четверта” – це перша прозова річ Оксани Забужко. Твір відзначається своєрідним жанровим синкретизмом. Авторка визначає жанр повісті як футурологічну притчу (у творі дійсно спостерігається поєднання різних жанрів – притчового і науково-фантастичного). На нашу думку, у повісті також чітко вирізняються характерні ознаки антиутопії, що споріднює його із класичними зразками цього жанру (наприклад, “1984” Джорджа Орвела, “Ми” Євгена Замятіна, “Цей дивний новий світ” Олдоса Гакслі).

Літературознавці майже не приділяли уваги повісті “Книга Буття. Глава четверта”, вважаючи її певним наслідуванням роману Джорджа Орвелла. Однак твір української письменниці відзначається новаторством, оскільки Оксана Забужко, певною мірою наслідуючи антиутопістів-попередників, робить спробу прогнозування майбутнього (футурологічний рівень) через інтерпретацію біблійного сюжету про Каїна та Авеля (притчовий рівень). Відсутність літературознавчого аналізу повісті “Книга Буття. Глава четверта” зумовлює актуальність нашого дослідження, мета якого – виявити жанрові ознаки антиутопії у творі Оксани Забужко.

Антиподом Авеля, головного персонажа повісті, його негативним віддзеркаленням є Каїн, за Фахом – Соціалізатор (Авель має отримати Фах Цивілізатора). Протистояння двох опонентів зумовлено різними життєвими позиціями: Каїн насолоджується Правилами, «приміряє» їх на себе, живе виключно за Правилами; Авель, навпаки, виконує їх тільки заради того, щоб вижити. Отже, маємо змогу визначити, за Р.Гальцевою та І.Роднянською, одну з основних рис антиутопії: “…неодмінний диспут між героєм-нонконформістом, який не пристосувався до “щасливого” світу, і тим натхненником і апологетом нового життєвлаштування” [1, с. 218], якого у нашому випадку уособлює Каїн, адже він є “стерильною” людиною Цивілізації.

Авель у Оксани Забужко – це типовий герой антиутопії, нонконформіст. Усвідомивши свою чужість у “новому світі”, званому Цивілізацією, він кидає виклик усталеним суспільним нормам. Ставши на шлях пошуку істини, герой стикається з проблемою нестачі слів. Мовний запас людей обмежено трьома гаслами: “Цивілізація, це! згода! Цивілізація, це! поступ!.. Цивілізація, це! лад!..” [2, с. 24]. Принагідно згадаємо, що в антиутопії Джорджа Орвела “1984” свідомість людських мас теж керується трьома подібними партійними гаслами. Години Ритуалу у “Книзі Буття” нагадують двохвилинки і тижні ненависті у романі Джорджа Орвела. У суспільства, змальованого в антиутопії української письменниці, відібрано слово як засіб вираження власних думок. якщо вони й виникають, то знищуються Праритмом.

Серед цього абсурду Авель знаходить слово, що стає вартісно необхідним для нього. З цією знахідкою до юнака приходить кохання – почуття, яке для громадян Цивілізації не існує. Це слово – “Ада”, ім’я жінки, яка пробуджує в душі Авеля митця. Гадаємо, Авель у цьому випадку дуже подібний до замятінського героя Д-503. На підтвердження думки наведемо вислів А. Звєрєва: “якийсь шаленець наважується кинути віршем у Єдину Державу” [3, с. 342]. Пісня Авеля теж виявилась знаряддям поступової руйнації цивілізованого світу.

Зауважимо, що звернення Оксани Забужко до жанру антиутопії не є випадковим. Написанню “Книги Буття”передувало захоплення антиутопіями, зокрема романом “1984” Джорджа Орвела, і створення низки есе подібного характеру. повість “Книга буття. Глава четверта” є своєрідним художнім додатком до есеїстики Оксани Забужко. Авторка подає у ній оптимістичний футурологічний прогноз: мистецтво має відновити втрачене минуле, зцілити й очистити людей від схильності до антигуманізму, прокласти шлях до самоствердження людської особистості.
Література

1. Гальцева Р. Помеха – человек (Опыт века в зеркале антиутопий) / Р. Гальцева, И. Роднянская // Новый мир. – 1988. – № 12. – С. 217–230.

2. Забужко О. Книга Буття. Глава четверта. Футурологічна притча / Оксана Забужко // Прапор. – 1989. – № 12. – С. 17–56.

3. Зверев А. Зеркала антиутопий / А. Зверев // Антиутопии ХХ века : Евгений Замятин, Олдос Хаксли, Джордж Оруэлл. – М. : Книжная Палата, 1989. – С. 336–349.


Наталя Дейдей,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: А. В. Гринюк, ст. викладач (БДПУ)
СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ РАДІОМОВЛЕННЯ

Радіомовлення як засіб масової інформації та як вид електронних медіа є одним із наймасовіших культурно-соціальних явищ у суспільстві. Воно відіграє важливу роль у розширенні меж громадської активності, сприяє налагодженню діалогу між владою, громадськістю й журналістикою.



Актуальність теми дослідження. Сучасне українське радіомовлення впливає на поступ самої спільноти, оскільки характеризується певними функціональними особливостями, здатними відображати суспільну дійсність і формувати громадську думку, отже займає провідну позицію серед державних засобів масової інформації.

До наукових і науково-популярних досліджень, які окреслюють специфіку функціонування радіомовлення з позиції світової практики (історії, досвіду) й теорії журналістикознавства, належать праці Дж. Брауна [1], Н. Барабаш [2], Ю. Буданцева [3], Л. Гейдж, М. Голядкіна [4], П. Гуревича [5], В. Цвіка, А. Шереля, В. Ярошенка та ін. Загалом висновки дослідників сучасного радіомовлення свідчать про те, що існують радіомовні технології, які можна адаптувати до політичних, економічних, соціальних стандартів та культурних традицій будь-якого суспільства, тобто, все, що стосується специфіки комерційного радіомовлення – вже винайдено, а іншим залишається лише (вдало чи не зовсім) інтерпретувати її для місцевих чи регіональних ринків.



Метою дослідження є характерні особливості становлення й розвитку українського радіомовлення в умовах пострадянського суспільства, які засвідчують його важливу роль у формуванні демократичних цінностей та перспектив залучення радіомовлення України до практики світових електронних медіа.

В умовах суспільних трансформацій радіомовлення набуває певних функціональних особливостей, які постійно досліджуються в межах філологічних та політичних наук і відстежуються в контексті розвитку медіаринку. Ці функціональні особливості цілком характерні як для комерційного, так і для некомерційного радіомовлення, засвідчують перспективні можливості радіо як виду ЗМІ щодо становлення діалогу в суспільстві, можливості обирати ту радіостанцію, той радіоканал отримання інформації, який задовольнятиме інтереси й потреби слухача. Функціональні особливості радіо в ринкових умовах отримують певні корелятивні уточнення, оскільки вони формують соціальний рівень цільової аудиторії, що завжди береться до уваги інвестором, рекламодавцем та й усім суспільством. Тому в умовах медіаринку надзвичайно суттєвими стають функції інформування, просвіти й розважання, які складають основу програмної політики радіостанцій будь-якої форми власності, однак у системі комерційного радіо їх варто розглядати ще й з економічної точки зору.



Висновки. Із розвитком комерційної діяльності у сфері електронних медіа становлення українського радіомовлення позначилося зміною парадигм, оскільки змінилося розуміння принципів функціонування радіожурналістики як прикладної науки. Такі зміни в класичній системі української радіожурналістики викликані багатьма передумовами, засадничими з яких вважаємо такі:

  • по-перше, світова практика розвитку комерційного радіомовлення суттєво вплинула на традиційні базові основи українського радіоефіру;

  • по-друге, політичні, економічні та соціальні зміни в Україні в 90-х роках дозволили законодавчо закріпити можливість утримувати електронні медіа (радіомовлення) у приватній власності, а, отже, поєднувати журналістську роботу з підприємницькою діяльністю;

  • по-третє, потенціал самого українського радіомовлення дозволяв здійснити суттєві зміни в управлінській сфері та програмуванні, хоча й не такі швидкі та показові, як, зокрема в європейських країнах.


ЛІТЕРАТУРА

1. Браун Дж. Эффективный менеджмент на радио и телевидении : в 2-х т. / Дж. Браун, У. Коул. – [пер. с англ.]. – М. : Мир, 2001. – Т. 1. – 509 с., Т. 2. – 557 с.

2. Буданцев Ю. П. Что говорит рейтинг? / Ю. П. Буданцев // Телевидение и радиовещание. – 1990. – № 3.

3. Барабаш Н. Ведущий информационно-музыкальной радиостанции (К проблеме формирования закономерностей творческого процесса) / Н. Барабаш // Отечественное радио в современных условиях : [сб. ст.]. – М., 1998. – Ч. І. – С. 46–69.

4. Голядкин Н. Радиовещание США : специализация станций / Н. Голядкин // Телевидение и радиовещание за рубежом. – М., 1991. – Вып. 3.

5. Гуревич П. С. Советское радиовещание. Страницы истории / П. С. Гуревич, В. Н. Ружников. – М. : Искусство, 1976. – 382 с.


Алла Дерябіна,

2 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Г. О. Бєлаш, к.філол.н., доцент (БДПУ)
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ МІФУ ПРО МЕДЕЮ В РОМАНІ Л. УЛІЦЬКОЇ

МЕДЕЯ ТА ЇЇ ДІТИ”

Актуальність дослідження полягає в необхідності визначення детермінант художньої інтерпретації міфу про Медею в романі Л. Уліцької з позиції сучасної компаративістики. Необхідно проаналізувати міфологічні елементи, використані у творі, та простежити їх роль у розвитку сюжету та формуванні основних образів.

У сучасному літературознавстві актуалізується тенденція до міфологізації. У формуванні міфопоетичної моделі світу важливу роль відіграє ритуал, оскільки міф побудований на ньому. Вагоме місце займають категорія героя, художній час, певні символи, що є невід’ємною частиною міфу і суттєво відрізняються від роману.

До проблеми міфу в літературі зверталися такі дослідники, як Евгемер, Віко, Шеллінг, Мюллер, Афанасьєв, Потебня, Фрейзер, Леві-Строс, Малиновьский, Леві-Брюль, Кассирер, Фрейд, Юнг, Лосєв, Топоров, Мелетинський, Фрейденберг, Еліаде та інші. Роман Л. Уліцької насичений вкрапленнями міфу, але все ж таки є унікальним, чим викликає пильну увагу та інтерес для його вивчення. Цим зумовлене звернення до нього таких відомих дослідників, як Й. Мендельштам, М. В. Момедова та інші.

Метою роботи є дослідження інтерпретації міфу про Медею в романі Л. Уліцької “Медея та її діти”, виокремлення певних міфічних елементів із твору та зіставлення їх з реально існуючим міфом. Для досягнення поставленої мети нами використано порівняльно-історичний та комплексний методи дослідження.

Міф репрезентує Медею, як жінку, для якої кохання та пристрасть важливіші за дітей та власну родину. У романі ж Л. Уліцька зобразила жінку-хранительку домашнього вогнища, що не мала дітей, а піклувалася про своїх онуків та їхніх дітей.

Міфічний образ і образ літературний здаються на перший погляд абсолютно різними. Оточення, події, у яких вони беруть участь, герої, які тісно зв’язані з ними, навіть характер та зовнішній вигляд – все це відрізняє їх. Але все ж вимальовуються риси,що їх об’єднують. Однією з таких рис є природа. Обидві героїні гармонійно зв’язані з нею, візуально утворюють одне ціле. Так, у романі Л. Уліцької природа є повноцінною учасницею всіх подій і тісно зв’язана з головною героїнею – Медеєю Мендес: “Для местных жителей Медея Мендес давно уже была частью пейзажа” [1, с. 20].

Море також відіграє важливу роль. Воно зображується бурхливим, мінливим, і може як дати щось, так і забрати.

Іншою спільною рисою є надприродні здібності. І міфічна героїня і героїня роману Л. Уліцької мали їх і вправно користувалися для досягнення своїх цілей. Ще одним збігом між міфом та романом є мотив подружньої зради. Але реакція героїнь на неї різна. Якщо Медея міфічна не змогла примиритися з нею і знищила суперницю, то Медея Мендес прийняла цю подію спокійно, як необхідність, доленосний момент її життя.

Поведінка племінників Медеї Мендес також має міфічний характер: “Женщины из рода Синопли, правнучки медноголовых греческих предков Харлампия и Матильды, наделены античным культом свободы страстей, жизнелюбия, искусством общения с противоположным полом” [2, c. 10].

Останньою рисою, на яку необхідно звернути увагу, є циклічність розвитку подій, що притаманно як міфу, так і самому роману. Події змальовувалися у певному хронологічному порядку, але неодмінно повторювалися у визначений час.

Таким чином, Л. Уліцька використала в своєму романі цілу низку міфічних елементів, які сформували нових героїв та їх навколишню дійсність. Ії Медея та міфічна героїня відрізняються одна від одної, та все ж таки мають певні спільні риси: єдність із природою, володіння надприродними здібностями, подружня зрада. Роман, як і античний міф, насичений почуттями, пристрастями, які пережили усі герої. І свідком усіх цих подій стала природа, на лоні якої вони відбувалися.
ЛІТЕРАТУРА

1. Улицкая Л. Е. Медея и её дети / Людмила Улицкая. – М. : Эскмо, 2004.

2. Мендельштам О. Роман Л. Улицкой “Медея и её дети” [Электронный ресурс] / О. Мендельштам. – Режим доступа : http://sochinenie.blogspot.com/2010/03/blog-post_18.html.
Олександр Довгань,

3 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Ю. О. Мельникова, к.філол.н., доцент (БДПУ)
ЖАНРОВА ПАЛІТРА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕКСТІВ

(НА МАТЕРІАЛІ БЕРДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ)

Характерною ознакою інформаційних текстів є різноманітність їх жанрової палітри, яка постійно збагачується, що і обумовило актуальність нашої роботи. Зазначена проблема має важливе практичне й теоретичне значення, оскільки класифікація жанрів є суперечливою, незважаючи на те, що більшість журналістикознавців порушують питання про інформаційні жанри.

Окремі аспекти вивчення інформаційних жанрів розглядали вітчизняні та зарубіжні учені: Г. Вартанов, Л. Васильєва, С. Дацюк, В. Здоровега, О. Князєв, І. Мащенко, А. Москаленко, В. Різун, О. Тертичний, В. Цвик, В. Шкляр, Ю. Шаповал, А. Яковець. Вони досліджували функціонування інформаційних жанрів, у яких закріплюються найбільш стійкі, продуктивні структури творів.

За мету править виявлення ролі інформаційних матеріалів у системі сучасних засобів масової інформації, оскільки вони постійно еволюціонують, набуваючи ознак кількох жанрів, що дає підстави говорити про жанрову дифузію.

До інформаційних жанрів належать замітка, звіт, інтерв'ю, репортаж, огляд подій, інформаційний коментар. Їх використовують для оперативного відображення подій, фактів, явищ. Названі матеріали характеризуються логічною послідовністю викладу подій, актуальністю, вдалим оперуванням особливостями одного жанру та доцільністю поєднання кількох жанрових ознак, а це, насамперед, впливає на емоції, привертаючи увагу.

Жанри функціонують не ізольовано, а в системі. Вони несуть пізнавальну функцію, інформують суспільство про нагальні проблеми і актуальні питання, неодмінно мають бути об’єктивними, коректними і точними.

Найчастіше на сторінках бердянської преси зустрічаються такі новоутворені жанри: інтерв’ю-фоторепортаж, звіт-замітка, репортаж-інтерв'ю тощо. Розглянувши основні інформаційні жанри, можемо говорити про їх рухливість. Найчастіше вони не мають чітких меж, що іноді ставить журналістів у складне становище при визначенні жанру конкретного матеріалу. Така динаміка й розмитість обрисів пояснюються специфікою журналістської творчості. Отже, проаналізувавши жанрову різноманітність, ми дійшли висновку, що працівники ЗМІ в підготовці своїх матеріалів звертаються не тільки до особливостей одного жанру. Вдалий синтез різних жанрових ознак, супроводжений логічним, послідовним викладом подій, свідчить про високопрофесійні здібності журналістів.



Ірина Єременко,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Науковий керівник : О.П. Новик, к. філол. н., доцент (БДПУ)
ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ЗЕМЛІ У ПОВІСТІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ “ЗЕМЛЯ” ТА РОМАНІ ЛЮКО ДАШВАР “СЕЛО – НЕ ЛЮДИ”

Тема села в українській літературі представлена досить широко. Наразі змінилися пріоритети, погляди, але тема села залишається незмінною, вічно інтригуючою і захоплюючою. Художнє осмислення соціальних проблем села, влади землі – давня традиція світової літератури. Не оминули увагою цієї проблеми і відома Ольга Кобилянська, і сучасна українська письменниця Люко Дашвар.



Актуальність теми полягає в тому, що на сьогодні недостатньо досліджена проблема землі в творах представниць переломних епох в історії української літературі, а саме Ольги Кобилянської та Люко Дашвар. Вивченню повісті Ольги Кобилянської “Земля” присвячено досить велику кількість наукових праць, але про роман сучасної письменниці Люко Дашвар написано дуже мало. Об’єктом роботи виступає повість О. Кобилянської “Земля”, а також роман “Село не люди” Люко Дашвар. Предметом дослідження є особливості інтерпретації проблеми влади землі у повісті “Земля” та романі “Село не люди”. Мета роботи – порівняти твори Ольги Кобилянської “Земля” та Люко Дашвар “Село не люди” під кутом інтерпретації проблеми землі.

Новизна дослідження полягає в тому, що вперше порівнюється проблеми землі у творах письменниць різних напрямів Ольги Кобилянської та Люко Дашвар.

У кожного з героїв твору “Земля” свої особисті стосунки з землею. Вона живе в думках кожного члена родини Івоніки Федорчука. Заради неї старий Івоніка весь свій вік тяжко працював — ціною каторжної роботи та загубленого здоров'я він таки зібрав гроші на кілька шматків землі. Вона стала його здійсненою мрією, Івоніка ставився до землі, як до живої істоти, — пестив і годив, любив і боявся. Земля стала нав'язливою ідеєю багатьох селян, розділила людей на дві групи: щасливців, що мали землю, та бідолах, для яких вона залишилася нездійсненною мрією. Проте чи винна була в цьому сама земля? Ні! Це люди зробили з неї монстра, молоха, це люди будували на ній свою систему вартостей. І я вважаю, що сама таке ставлення до землі і призвело до трагедії [1, с. 58-59] .



Поняття “влада землі” ввів в обіг російський письменник і публіцист Г. Успенський, він наголошував, що над народом панує “необмежена, могутня” “влада землі”, а “в самім корінні його існування лежить неможливість непослуху її велінь”. [2, с. 17]. Саме це ми і бачимо в романі “Село не люди” – відірваність селянина від землі несе за собою не лише душевну порожнечу, але й порожнечу фізичну.

Від того, що вродить на землі, залежав добробут селян у романі “Село не люди”: прогодувати худобу та прогодуватися самим, продати врожай, та купити одіж на зиму. З початком низки безкінечного горя, земля втрачає свою цінність, тобто втрачає весь смисл свого значення, бо на перший план виходять куди важливіші проблеми. Горе падало на селян все частіш і частіш, ніби воронка повисла над Шанівкою. Для одних біда – це чума, що забирає життя безневинних людей, втрата найціннішого, що є в житті (Роман, Раїса, Льоня, Дарина), для інших – це нажива (Залусківський). Доки селяни намагаються оговтатися після пожежі, Залусківський не витрачає часу дарма, а швиденько скуповує землі за безцінь [3, с. 24].

Ставлення і О. Кобилянської, і Л. Дашвар, і героїв їх творів до землі неоднозначне: з одного боку, вона є життєдайною силою, живий зв'язок із нею відчувають працелюбні селяни; з іншого — ці ж самі селяни перетворили землю на щось страшне, що приносить зло, бо заради володіння нею брат іде проти брата, сусід йде проти сусіда, забуваються всі людські моральні закони. 



Для української літератури, віддавна і дотепер, земля є першоосновою всіх моральних засад, першоосновою життя не в сучасному потрактуванні, а в первинному, біблійному, міфологічному, як ми бачимо в аналізованих творах Ольги Кобилянської та Люко Дашвар. Проблема влади землі завжди буде актуальною, бо це проблема людства, а все, що тривожить людину залишається актуальним довіку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гундорова Т. Кобилянська – Довженко: навколо “Землі”, або Різниця аналогій // Слово і час. – 1997. – №11–12. – С.57–62.



2. Гурдуз А. І. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській "прозі про землю" кінця ХІХ- першої третини ХХ ст. : автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.05 / Андрій Іванович Гурдуз; К., 2006. 19 с. 

3. Дашвар Люко. Село не люди. – Х. : ВИДАВНИЦТВО “КЛУБ СІМЕЙНОГО ДОЗВІЛЛЯ”. – 2010. – 270 с.


Ксенія Задворна,

6 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: А. М. Носко, ст. викладач (БДПУ)
ІСТОРІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО РАДІОМОВЛЕННЯ УКРАЇНИ

Реалії сучасного суспільства мають сприяти розвитку інформаційних жанрів радіожурналістики, адже у ХХI ст. засоби масової інформації стали так званою “четвертою владою”. Нинішній стан засобів масової інформації в Україні зумовлений історично, політично і економічно. Професіоналізм журналіста включає не тільки фахову компетентність, а й високі моральні якості. Закономірності творчого процесу в журналістиці знаходять своє вираження у різноманітних усталених формах засобів масової інформації. У межах різних потоків журналістської інформації існують вироблені довгою практикою; історично сформовані жанри радіожурналістики.



Актуальність теми дослідження полягає у тому, що інформаційне радіомовлення України, яке покликано виховувати національно свідомого, патріотичного, об’єктивно поінформованого громадянина, потребує дослідження та аналізу крізь призму історичного розвитку. В умовах демократизації українського суспільства першорядного значення набуває об’єктивне та неупереджене інформування громадян про найвагоміші події в різних сферах суспільного, економічного життя. Розширення інформаційних інтересів громадян, юридичних осіб, державних інституцій є визначальною характеристикою розвитку України ХХ – початку ХХІ ст. Наявність збалансованої інформації вважається одним із головних чинників ухвалення політичних, економічних та будь-яких інших рішень.

Наукова новизна і теоретична значимість роботи полягає у тому, що здійснена спроба прослідкувати за процесом розвитку інформаційного радіомовлення України, визначити його роль для суспільства.

Об’єктом дослідження став розвиток радіосправи України. Предметом дослідження є історія інформаційного радіомовлення України.

Мета роботи передбачає дослідження та аналіз історії розвитку інформаційного радіомовлення України.

Досягнення мети полягає у виконанні низки завдань: дослідити історичний розвиток інформаційного радіомовлення України; проаналізувати вплив інформаційного радіомовлення на суспільство на території України.

Початок функціонування інформаційного мовлення пов’язаний із виникненням радіо як технічного засобу зв’язку в 20-х роках ХХ століття, що зумовлювалося необхідністю оперативного поширення суспільно-політичних відомостей про діяльність держави. Стрімкий розвиток радіосправи перетворили інформаційне мовлення із технічного засобу зв’язку на інструмент пропаганди та агітації, здійснюваних партією та державою. Усі історичні етапи розвитку, що їх пройшло інформаційне радіомовлення, слугували підґрунтям для формування об’єктивного інформування громадян в кінці ХХ – на початку ХХІ століття. Радіостанції України у складі Радянського союзу, були невід’ємним фактором формування громадської думки та заклали початки розвитку сучасних засобів масової інформації.

Трансформація ідеологічно-сутнісних та структурно-жанрових засад мовлення означала піднесення якості інформування громадян. Зміни дозволили створити власне українське інформаційне мовлення та наблизити його до світових стандартів, унаслідок чого підвищилася зацікавленість слухачів в отриманні об’єктивних відомостей про події держави та світу.

Сьогодні інформаційне радіомовлення України забезпечує реалізацію державної інформаційної політики – створює новий рівень поінформованості та обізнаності слухачів. Тим самим виконує ще й свій професійний та громадянський обов'язок – знаходиться на сторожі інтересів суспільства, захищає суверенну незалежну державу.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка