Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка3/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

ЛІТЕРАТУРА

1. Шелер М. Феноменология и теория познания // Шелер М. Избранные произведения. – М. : Гнозис, 1994.

2. Husserl E. Ideenzueinerreinen Phanomenologie und phanomenologichen Philosophie. – Hamburg : Felix MeinerVerlag. 1992.

Тетяна Безштанько,

2 курс Інституту соціально-педагогічної

та корекційної освіти

Наук. керівник: ст. викл. В. О. Григор’єв


ФІЛОСОФІЯ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ

Історичний розвиток філософії постійно вносить мутації в культуру, формуючи нові варіанти, нові потенційно можливі лінії її динаміки. Багато вироблені філософські ідеї транслюються в культурі як своєрідні “дрейфуючі гени”, що у певних умовах соціального розвитку отримують свою світоглядну актуалізацію. На їх основі можуть створюватися релігійні, етичні, політичні вчення та публіцистика, які наповнюють емоційним змістом понятійні філософські конструкції, вносять до них конкретні життєві смисли, поступово перетворюючи їх на нові світоглядні підстави культури.

Філософію можна назвати вищим досягненням, узагальненням та самоосмисленням вселюдського досвіду, знання й культури. Адже недаремно Цицерон говорив, що “філософія – то культура розуму ”. Якщо уявити собі всі досягнення людства у вигляді піраміди, то духовно-інтелектуальною верхівкою цієї піраміди має бути саме філософія. Вона задає смисложиттєві орієнтири людству, кожному народові й кожній людині [1.384с.]

На думку Рассела філософія розташована на "нічийній землі" – між наукою та релігією. Попри всі свої відмінності філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистецтвом. З наукою її споріднює безперечне прагнення істини й домагання володіти нею, а також здатність виробляти абстракції й вибудовувати з них логічні конструкції, призначені для концентрації й переформування об'єктивних смислів. Релігія відгукується у філософії тим, що філософія так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю й нечутливістю до зовнішньої критики. З мистецтвом філософію споріднює особистісний характер філософської творчості, кінцева зверненість до внутрішнього світу людини. До того ж і у філософії, і в мистецтві результат не є абсолютно визначальним.

У масштабах усього людства чітко розрізняються три типи найбільших культур: індійська, китайська і європейська. Ці три культури історично сформувалися у відносній незалежності одна від одної. Не дивлячись на наступне взаємоспілкування і часткове змішання індійського, далекосхідного і європейського народів, тип їхньої культури до сьогодення зберігає свою неповторну специфіку. Формування трьох загальнолюдських типів культури обумовлена саме філософією, що у найбільш чіткій формі зафіксувала, виразила і постійно утримувала тип своєї культури. Філософія названих культур і їхніх народів формувалася цілком самостійно, виростала на своєму власному ґрунті без впливу чи запозичення своїх ідей в інших народів [4].

Здатність культури до самовідтворення й самооновлення традиційно пов'язується в європейській філософії зі свободою. Кант, котрий зробив перші кроки у філософському дослідженні культури, визначав її як здатність людини довільно ставити собі цілі, отже, як останню мету природи. Надалі пов'язаність культури й свободи розширюється. Культуру починають розуміти як царину ствердження й нарощування свободи, а разом і як механізм акумуляції свободи. Сполучена з культурою свобода виявляє себе не тільки як самовияв і самоствердження суб'єкта, не тільки як розгортання його можливостей, але й як вільно здійснюване самообмеження. Якщо свободу витлумачувати як "дихання культури", то тоді самовияв суб'єкта – вдих, а самообмеження - видих. Але у самому здійсненні свободи – в акті вибору – активність суб'єкта та її обмеження не чергуються у часі, а безпосередньо збігаються: вибір для реалізації якоїсь можливості означає разом з тим відмову від реалізації всіх інших. Але є така царина життєдіяльності людини, де її здатність до обмеження власною волею свого самовияву й своїх претензій до світу виявляється якнайповніше. Це – мораль. Вона немовби спеціалізує здатність людини до самообмеження, точніше, до свободи у самообмеженні. Тому мораль і моральність сприймаються як смислове ядро культури. Тому й принцип "антикультури" формулюється так: "Приємного повинно бути якнайбільше". Справді, нестриманість у бажаннях та їх задоволенні, нездатність покладати собі межу завжди у всіх народів розглядались як вияви некультурності[2.198с.]

Філософія не просто запозичує о значені риси тих чи інших царин культури. Вона злютовує їх у собі, постійно здійснюючи в культурі смисловий синтез. Від філософії надходять імпульси до цілісного єднання й подальшого нарощування культурних надбань людства, її з повним правом можна назвати смислотворчим ядром культури.

Отже, філософія зародившись у надрах стародавнього суспільства, що досягло відповідного соціально-економічного стану, рівня освіти й демократії, продовжувала функціонувати на всіх етапах історичного розвитку. Вона задавала вищі духовно-культурні орієнтири, до яких прагнуло людство й кожна окрема людина у здійсненні свого життєвого покликання й універсально-світового призначення.


ЛІТЕРАТУРА

1. Заїченко Г. А. Філософія / Г. А. Заїченко. – К. : Вища школа, 1995. – 45 с.

2.Петрушенко В. Л. Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії / В. Л. Петрушенко. – Л. : НУ“ЛП”, 2002.

3. Щерба С. П. Філософія / С. П. Щерба. – К. : Кондор, 2007. – 452с.

4. http://evduluman.narod.ru/Prop03.htm

5. Причепій Є. М. Філософія /Є. М. Причепій. – К. : Академвидав, 2010. – 320 с.



Наталя Буриліна,

4 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: І. І. Ліпич, к. філософ. н., доц.
УКРАЇНА XXI СТОЛІТТЯ: РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

На рубежі XX і XXI століть проблеми майбутнього України стали предметом передбачень у прогнозних документах провідних держав світу. Так, у "Стратегії національної безпеки США у наступному сторіччі" вказано, що Україна, як і інші нові незалежні держави, займає особливе місце у стратегії США. Підкреслюється, що неможливо відокремити "життєво важливі інтереси США в сфері міжнародної безпеки від еволюції України та Росії. Продовження демократичних та ринкових реформ у цих країнах, інтеграція в міжнародні економічні інститути, розширення співробітництва в НАТО дозволять проводити відкриту політику стосовно міжнародної спільноти". Проблеми майбутньої ролі України у глобальних відносинах піднімаються у "Стратегічній концепції Північноатлантичного союзу", прогнозі світового розвитку до 2015 року, виконаного експертами Національного розвідувального співтовариства США.

Слід, однак, відмітити, що не всі на Заході настільки прихильні до України. В деяких заявах політичних діячів і офіційних документах помітне зменшення інтересу до України, підведення їй другорядної ролі порівняно з її сусідами. Наприклад, у "Стратегічній концепції Північноатлантичного союзу" вказується, що "Україна займає важливе місце в обстановці безпеки в Євроатлантичному регіоні та є важливим, цінним партнером у справі захисту стабільності й загальнодемократичних цінностей", натомість Росія грає "виключну роль" в забезпеченні євроатлантичної безпеки. Частково це пояснюється меншим потенціалом України, а частково тими прорахунками, а часом і провалами у внутрішній та зовнішній політиці держави, що мали місце в останні роки. Та навіть за цих умов на Заході є аналітики, які підкреслюють значення України у геополітичних розкладках сучасного світу.

В концепції геополітичного простору, як "великої шахівниці" З.Бжезінського, Україна визначається як новий, важливий геополітичний центр на "євразійській шахівниці", саме існування якого в якості незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Цю думку аналітик повторював багато разів, у тому числі й у своєму виступі в Університеті Джорджа Вашингтона 22 квітня 2003 р., в якому проаналізував етапи американо-українських стосунків і наголосив, що "Україна природно, за своєю історією, культурою — європейська, а не євразійська". І це, за його словами, має пряме відношення до того, як мають чинити стосовно неї США та інші західні країни попри усі недоліки в її внутрішній і зовнішній політиці. Адже помилок не менше і в політиці інших пострадянських країн.

Перші десятиліття XXI ст. для України – це час завершення формування демократичної системи влади, національної політичної еліти, дієвої багатопартійності. Реалізація перетворень у цих напрямках можлива на основі забезпечення прав і свобод людини і громадянина, викорінення корупції, подолання впливів кримінальних кланів на формування політичних курсів держави. Без політичної, адміністративної, судової реформи, які б забезпечили демократичну збалансованість гілок влади, створили б систему противаг у відносинах між ними, неможливо позбутись авторитарних тенденцій, явищ "адміністративної демократії", засилля клептократії.

Вихід України з економічної кризи, модернізація економіки, прискорення науково-технічного прогресу та підвищення продуктивності праці хоча б до рівня центральноєвропейських держав охопить період щонайменше до 2015 року. Досягнення таких цілей може відбутися за двома сценаріями.



Перший сценарій передбачає ефективну економічну реформу на базі поєднання ринкових механізмів і державного стимулювання. Другий сценарій може бути пов'язаний з подальшою централізацією державної влади і посиленням її тиску па користь проведення економічних реформ. Дослідники, проте, вважають, що найреальнішим буде змішаний сценарій, тобто комбінація першого і другого. Такий сценарій може дати 3-5% зростання внутрішнього валового продукту, але якість життя населення, особливо його бідної частини, зростатиме повільніше, ніж ВВП, оскільки значна частина доходів витрачатиметься на вирішення проблем, що виникли за роки незалежності України або залишились ще від попереднього розвитку.

У політичному розвитку України XXI століття буде часом завершення формування демократичної системи влади, національної політичної еліти, ефективної багатопартійної системи, консолідації української політичної нації. Дальший розвиток України як незалежної і впливової держави світу можливий на основі сильної та ефективної політичної влади, гарантування прав і свобод людини і громадянина, викорінення корупції, подолання виливів кримінально-мафіозних кланів на формування і реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики держави.


ЛІТЕРАТУРА

1. Бжезінський З. Велика шахівниця. – К., 2000.

2. Геополітичне майбутнє України. – К., 1998.

3. Михальченко М. Україна XXI століття. І знову пошук шляхів розвитку // Віче. – 2001. – № 1.

4. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2003.

Евгения Бурляева,

4 курс гуманитарного факультета

Научный руководитель: А. М. Соловьев,

канд. юрид. наук, доцент

(ГОУ ВПО “Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт”)


О ПОНЯТИИ “ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ УСЛУГИ”

ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ РФ

Необходимо отметить, что хотя законодатель широко использует термин “образовательные услуги” в нормативных актах, в законодательстве он не определяется. Термин “образовательные услуги” используется Правительством РФ (в Правилах оказания платных образовательных услуг) и Министерством образования РФ (например, в Приказе “Об утверждении Примерной формы договора на оказание платных образовательных услуг в сфере профессионального образования”). Закон РФ “Об образовании” упоминает об образовательных услугах применительно к платными дополнительным образовательными услугам, под которыми понимается обучение по дополнительным образовательным программам (п. 1 ст. 45), и указывает, что негосударственное образовательное учреждение вправе брать плату за образовательные услуги, в том числе за обучение в пределах государственных образовательных стандартов (п. 1 ст. 46). При этом законодательство в области образования отождествляет понятия платных образовательных услуг, платного обучения, в том числе в пределах государственных образовательных стандартов, и платной образовательной деятельности.

Вышеназванная законодательная особенность, а также отсутствие четкого легального определения образовательной услуги в Законе об образовании предопределяет появление в литературе широкой дискуссии о ее содержании.

Так, В. М. Сырых придерживается узкого подхода в определении образовательных услуг, утверждая, что поскольку Закон об образовании проводит границу между деятельностью образовательного учреждения и оказываемыми им платными дополнительными услугами, то и отнести к сфере образовательных услуг образование, получаемое в рамках образовательных стандартов даже на платной основе, не представляется возможным [1, с. 69-74]. Возмездность как важнейший критерий определения образовательной услуги рассматривает С.В. Куров. По его мнению, в платной образовательной сфере само понятие “образование” вытесняется понятием “образовательные услуги” как более точно отражающим характер регулируемых отношений [2, с. 40-41]. Автор подчеркивает различную правовую природу отношений по обучению и воспитанию, возникающих на возмездной и безвозмездной основе. Эта позиция поддерживается А. В. Белозеровым, по мнению которого образование, получаемое за счет бюджетных средств, и образование, получаемое на возмездной основе, регулируются нормами различных отраслей права [3, с. 32].

Анализ Закона об образовании подтверждает точку зрения о довольно узком понимании образовательных услуг как услуг платных. При этом термин “услуга” регламентируется только в рамках дополнительных образовательных услуг (ст. 45). Закон закрепляет нормы о разных формах предоставления образования на платной основе.

Однако, представляется необходимым отметить, что образовательная услуга введенная в Законом об образовании как вид платной образовательной деятельности и рассматривавшееся скорее как исключение в деятельности образовательного учреждения, обусловленное недостаточным его бюджетным финансированием, постепенно приобрела все более широкое смысловое значение. В настоящее время необходимо исходить не из буквального содержания данного понятия, закрепленного законодательством, а придавать ему более широкое толкование, рассматривая образовательные услуги не просто как вид образовательной деятельности платного характера, а как ее основную содержательную составляющую.

Считаем, что вся деятельность вузов должна рассматриваться как набор образовательных услуг, которые могут оказываться либо за счет бюджетных средств, либо за счет средств потребителей этих услуг или которые могут быть оплачены третьими лицами.

Образовательным услугам присущи те основные свойства, которые характеризуют услуги в целом. Признаком, общим для обязательств по оказанию услуг, правоведы обычно называют отсутствие вещественного результата выполненной работы, объединяя под рассматриваемым понятием действия субъектов гражданского оборота, которые либо не завершаются определенным результатом, а заключают полезный эффект в себе, либо имеют такой результат, который не воплощается в овеществленной форме [4, с. 27]. Т.е. образовательные услуги носят нематериальный характер  они не существуют в овеществленной форме, поскольку основаны на информационном общении. Результат услуг может быть проверен только посредством практического применения полученных знаний.

В науке сформировались две основные позиции по вопросу о сущности услуг: одни ученые рассматривали услуги как саму деятельность, специфическую форму труда, а другие под ними понимали результат труда, полезный эффект деятельности. Так, С. С. Алексеев отмечал, что услуги  это не сама по себе деятельность, а определенный результат [5, с. 297]. Еще один подход к определению услуги основывается на восприятии услуги как совокупности деятельности и результата. В соответствии с таким подходом результат не имеет материального воплощения и вместе с действиями, предшествующими ему, составляет единое целое. Поэтому при оказании услуги “продается” не сам результат, а действия, к нему приведшие [6, с. 344].

Таким образом, мы рассматриваем услугу как действия определенного лица, совершаемые для удовлетворения потребностей иного лица и направленные на достижение блага последнего.

Подобное понимание позволит рассматривать образовательные услуги не только как платную деятельность образовательных учреждений и частных лиц на основе договора возмездного оказания услуг, но и как совокупность образовательных отношений, вступая в которые гражданин преследует цель удовлетворения собственных потребностей посредством освоения особой группы нематериальных благ  знаний, умений, навыков и т.п.

Образовательная деятельность реализуется посредством оказания образовательных услуг. Нам представляется неверным ограничивать образовательные услуги только платной сферой, как это предусмотрено российским законодательством.

На наш взгляд, такой подход не отражает сущности образовательных услуг, которые не могут быть сведены только к коммерческой составляющей. Представляется верным, исходить из более широкого понимания образовательных услуг как услуг, характеризующих отношения, возникающие между образовательными учреждениями (организациями), с одной стороны, и гражданами – с другой, для удовлетворения последними потребностей в общеобразовательных и профессиональных знаниях, навыках, умениях.

ЛИТЕРАТУРА

1. Сырых ВМ. О юридической природе образовательного договора с условием оплаты обучающимся стоимости обучения // право и образование. 2002. № 4. с. 69-74.



2. Куров С. В. Образовательные услуги: гражданско-правовой аспект. М., 1999. с. 40-41.

3. Белозеров А. В. Понятие и содержание обязательства по возмездному оказанию образовательных услуг: дис. ... канд. юрид. наук. М., 2000. с. 32.

4. Гражданское право: учеб. В 3 т. Т. 1 / Н. Д. Егоров, И. В. Елисеев и др.; отв. ред. А. П. Сергеев, Ю. К. Толстой. 6-е изд., перераб. И доп. М. : изд-во проспект, 2004. с. 27.

5. Алексеев С. С. Об объекте права и правоотношения // вопросы общей теории советского права. М., 1960. с. 297.

6. Комментарий к гражданскому кодексу российской федерации, части второй (постатейный) / отв. ред. О. Н. Садиков. М., 1998. с. 344.


Alexandra Gaan,

Technische Universität Dresden

Philosophische Fakultät

Institut für Politikwissenschaft
FAMILIEN – UND FRAUENPOLITIK IN DER SOWJETUNION 1945-1990

Es ist nicht einfach, etwas über Frauen zu berichten in einem Land, in dem über hundert Nationalitäten lebten; in einem Land, dessen östliche Grenze von seiner westlichen durch elf Zeitzonen getrennt war. Die sowjetische Frau gibt es genauso wenig wie die deutsche Frau. Aber es gab eine Besonderheit: die regionalen Unterschiede waren in der Sowjetunion viel zu groß. Im europäischen Teil herrschten ganz andere Lebensbedingungen und gesellschaftliche Normen als im asiatischen Teil der Sowjetunion. Ebenso waren die Bedingungen für die Frauen in den ländlichen Gebieten völlig andere als in den Städten.

Aber die Probleme, die Frauen in der Sowjetunion hatten, waren die gleichen wie überall in der Welt: Beruf und Familie, Gleichberechtigung, Kindererziehung usw. Bis heute sind diese Probleme genauso relevant und ziehen enorme Aufmerksamkeit auf sich. Gegenwärtig führen die Politiker eine scharfe Diskussion um die Zukunft der Familie, um der Ausbau der Kinderbetreuungseinrichtungen und wie könnte man Geburtenrate vergrößert werden. Besonders viele Forschungsarbeiten über die sowjetische Frauenpolitik und Frauenbewegung wurden in den USA durchgeführt. Aber alle Publikationen wurden im Zeitraum 1986-1997 herausgegeben. Seit 1998 gibt es fast keine Werke, die über das behandelnde Thema berichten. Vermutlich liegt die Ursache dafür im großen Interesse der Wissenschaftler während der Perestrojka und nach dem Untergang der Sowjetunion zur sowjetischen Frauen- und Sozialpolitik. Diese Ereignisse haben ein regestes Interesse ausgelöst. Seit 1998 ist eine rückläufige Tendenz auf diesem Gebiet der Forschung zu beobachten. Manchmal sind die Ansätze von verschiedenen Autoren sehr widersprüchlich. Wahrscheinlich hängt es von den Quellen ab, deren Zuverlässigkeit nicht immer unbestreitbar ist. Es geht um ein sehr verbreitetes Phänomen in der Sowjetunion, die so genannte “falsche Statistik“. Deswegen muss bei der Forschung vorsichtig mit den statistischen Angaben umgegangen werden.

Es ist unbestritten, dass “die Stellung der Frau und der Familie ein Barometer für den Entwicklungsstand der Gesellschaft ist“ (G. Krone-Schmalz). Die Familie genießt den “besonderen Schutz“ des Staates, laut Verfassung, aber was bedeutet es in der Realität?

Der Artikel 34 der sowjetischen Verfassung verkündete die Gleichheit der Männer und Frauen vor dem Gesetz in allen Sphären des wirtschaftlichen, sozialen und kulturellen Lebens. Die rechtliche Basis stimmte also. Die praktische Umsetzung stimmt nicht. Seit 1986 durfte ausgesprochen werden, was längst offensichtlich war: eine soziale Gleichstellung der Frau wurde in der Sowjetunion nicht erreicht. Es gab keinen Mechanismus, der die Einhaltung der Gesetze kontrollieren würde.

Die Erwerbstätigkeit, hohe Ausbildung und ein quantitativ hoher Anteil an wichtigen gesellschaftlichen Berufen, diese objektiv vorhandene Wirkungschance konnte aber nicht zugunsten der Frauen realisiert werden. „Die Gesellschaft gestand Frauen gleiche Rechte und Freiheiten wie den Männern zu, ohne die gesellschaftlichen Bedingungen für ihre Realisierung zu schaffen“ (Margolina 1994:198). Die Integration der Frauen in den Arbeitsprozess hatte nicht zu einer Gleichstellung am Arbeitsplatz geführt, vor allem auch nicht in der Bezahlung.

Charakteristisch für die Institutionen des sowjetischen Sozialstaates war das Fehlen eines Unionsministeriums für Sozialpolitik, das die wichtigen Entscheidungen direkt im Zentralkomitee hätte treffen können. Die kommunistische Partei entschied über die Umverteilung des Sozialproduktes, die Finanzierung und Organisation der sozialen Sicherung. Die Leistungen hatten einen stark paternalistischen Charakter und boten keinen hinreichenden Schutz beim Eintritt eines sozialen Risikos. Das vorrangige Ziel einer derartigen Politik richtete sich nicht auf die Lösung der sozialen Frage, sondern auf die Sanktionierung und Privilegierung einzelner Bevölkerungsteile in Abhängigkeit von ihrer gesellschaftlichen Stellung (Kempe 1997:60). Die Sozialleistungen waren sehr gering und reichten nicht um das Existenzminimum abzudecken.

Die Pflicht der Frau – Kinder zu haben und zugleich erwerbstätig zu sein, übte auf die Frau einen starken politischen und gesellschaftlichen Druck aus. Die Mutterschaft wurde als zentrales und unverzichtbares Ereignis im Leben einer Frau herausgestellt.

Zum Schluss möchte ich noch Mal betonen, dass die Familien- und Frauenpolitik eine sehr wichtige Rolle spielen und gerade deswegen untersuchen wir heute die Erfahrungen von gestern, um die Zukunft der Familie und der Gesellschaft zu sichern. Aber nicht Ideologie und Familienpropaganda werden die Familie retten und auch nicht Milliarden vom Staat – notwendig ist, auf den gesellschaftlichen Wandel zu reagieren und eine Umwelt zu schaffen, in der ein Kind nicht als Problem empfunden wird, das es zu bewältigen gilt, sondern als Glück (Dürr 2007:61).

Nur in der Gesellschaft, wo Frauen keine Angst haben, ihren Arbeitsplatz zu verlieren und in Abhängigkeit von ihrem Mann zu geraten, wo tatsächlich gleiche Rollenverteilung in der Familie gibt, wo Menschen selbst entscheiden können, wie ihre künftige Familien-verhältnis aufgebaut werden und wo der Staat die familienfreundliche Lebensbedingungen schafft, könnte man wahrscheinlich die rettende Lösung finden.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка