Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка4/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Вивьен Гильфанова,

3 курс факультету истории и права,

Научный руководитель: А. В. Лабыгина,

к. юр. н., доцент

(Таганрогский государственный педагогический институт имени А. П. Чехова)
ПРАВОВАЯ ПАССИВНОСТЬ СУБЪЕКТОВ ИНСТИТУТА СОЦИАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА И ПРОБЛЕМЫ СТАНОВЛЕНИЯ ДАННОГО ИНСТИТУТА В УСЛОВИЯХ ПЕРЕХОДНОГО ГОСУДАРСТВА

Россия в настоящее время является переходным государством. В представленной работе автором предпринята попытка обозначить вопрос о правовой пассивности субъектов института социального партнерства и проблемы становления данного института в условиях переходного государства.

Актуальной темы обусловлена, прежде всего, слабой изученностью самого института социального партнерства, как одного из ключевых институтов трудового права, и проблем его эффективности. По мнению автора, правовая пассивность, столь характерная для государств, имеющих переходный характер, сказывается и на работе института социального партнерства. В настоящее время существуют проблемы, как в правовом регулировании данного института, так и в его практической работе.

Цель научной работы: рассмотреть взаимосвязь правовой пассивности субъектов социального партнерства и проблемы развития данного института в целом.

В исследовании использованы общенаучные методы: диалектический, сравнительного и системного анализа, формально-логический.

Сегодня социальное партнерство выступает как способ согласования интересов различных групп при разрешении возникающих противоречий и предотвращении конфликтов в социально-трудовой сфере.

В этой связи целесообразно обратить внимание на правовое положение субъектов социально-партнерских отношений, а именно профсоюзы и объединения работодателей, для того чтоб выявить особенности, присущие российской модели рассматриваемых отношений.

Профсоюзы, как общественная организация, основаны на членстве, создаются на основе совместной деятельности для защиты общих интересов и достижения уставных целей. Исторически профессиональные союзы возникли как добровольные объединения рабочих и служащих по профессиям.

Однако в настоящее время при анализе деятельности профсоюзов ярко прослеживается правовая пассивность данных субъектов, которая выражается, прежде всего, в плохой организации работы органов профсоюза, а также, зачастую в отсутствии взаимодействия с другими субъектами социально-трудовых отношений.

Таким образом, при возникновении споров по защите трудовых прав и свобод граждан, профсоюзы не обладают достаточной силой, чтобы защитить работников от обнищания и не всегда законного произвола работодателя, что в целом ведет к неудовлетворенности состоянием жизненного уровня работников и населения, ухудшению условий труда, несоблюдению трудовых прав и социальных гарантий. Профсоюзы должны противостоять этим явлениям, но они просто бездействуют, в то время, когда должны проводиться митинги, забастовки, профсоюзы ждут, когда начнет действовать государство, перекладывая всю ответственность на него.

Становится очевидным, что влияние профсоюзов во многих трудовых коллективах значительно ослабло. Правовая пассивность данного органа ведёт к неверию в него и в его деятельность.

Феномен правовой пассивности наблюдается и в деятельности объединений работодателей, другой стороны социально-партнерских отношений. Прежде всего, это проявляется в отсутствии достаточного количества данных объединений. Руководители организаций не проявляют особой заинтересованности в создании таких объединений. По мнению автора, работодатели просто не нуждаются в данных объединениях, поскольку имею другие механизмы разрешения конфликтов и споров в социально-трудовых отношениях, как законные, так и незаконные.

В заключении следует отметить, что переходное состояние государства изменяет суть и характер всех общественных отношений, в том числе и социально-трудовых. “Перерыв постепенности – переход, но не в том смысле, что прекращается развитие, прогресс. Такой перерыв совершается в соответствии с диалектикой жизни как отрицание, отрицания” [1,с.111].
ЛИТЕРАТУРА

1. Соболев В. В. Общее учение о государстве и праве переходного периода. – М, 2010.


Наталя Демко,

4 курс соціально-гуманітарного факультету

Науковий керівник: О. В. Харченко, к.політ.н., доц.
CОЦІАЛЬНА НЕРІВНІСТЬ – ОСНОВА СТРАТИФІКАЦІЇ

Cуспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. Нерівність властива для всіх типів людського суспільства. Навіть у примітивних суспільствах, де не існує майнової різниці, є нерівність між різними індивідами, між чоловіками і жінками, між молодими і старими тощо.

Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації. Термін “стратифікація” (від латинського stratum – прошарок і facere – робити) запозичений з геології, де він означає вертикальне розшарування ґрунтових пластів. У соціології цей термін уперше був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація – це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих та нижчих прошарків – страт.

Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи [2].

Однак у суспільстві відбуваються постійні зміни, переміщення людей та соціальних груп з одного класу (верстви) до іншого, переміщення в межах однієї верстви з однієї групи до іншої, зміна владних верств, створення нових соціальних груп та ін.

Усі соціальні переміщення особистості або соціальної групи включаються у процес мобільності. За визначенням П. Сорокіна, “під соціальною мобільністю розуміється будь-який перехід індивіда або соціального об’єкта чи цінності, створеної чи то модифікованої завдяки діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої” [4].

Існують два основні типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Залежно від напрямку вертикального переміщення розрізняють два види вертикальної мобільності: висхідна й спадна (тобто соціальний підйом або соціальний спуск).

Саме соціальна мобільність – шлях до подолання нерівності в Україні. За підрахунками ООН, за межею бідності нині живе кожні четверо із 5 українців. При цьому за останній рік українці збідніли на 10%. Україна посідає 83 місце у рейтингу розвитку суспільства ООН, втративши 7 позицій лише за рік.

Водночас експерти підкреслюють, що українська бідність у порівнянні із бідністю в Азії чи Африці має свої особливості, головна з яких – бідність серед освічених. Українці не є ні заможними, ні багатими, а в основному (23,4%) – громадянами, чий матеріальний рівень нижче середнього [3].

В умовах поглиблення соціальної нерівності в Україні потрібно запровадити: нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання і діють як законодавчо встановлені й обов’язкові (величина прожиткового мінімуму, мінімальна зарплата і пенсія, гарантований мінімум послуг охорони здоров’я, житла тощо); соціальні трансферти, тобто різні засоби перерозподілу прибутків (регіональні субвенції, соціальні виплати і т. ін.); оподаткування, що стимулює створення нових робочих місць; уведення прогресивної шкали для надвисоких прибутків; індексація прибутків; регулювання зайнятості. забезпечувати збалансований розвиток середнього класу; підтримка вразливих категорій населення (пенсіонерів, малозабезпечених сімей з дітьми, бездомних громадян) [1]. Всі ці заходи підвищать мобільність населення.

Отже, нерівності призводять до суспільних розшарувань, поділів, породжують суспільне напруження, призводять до масових суспільних збурень, зіткнень, революцій. Разом з тим, нерівність є стимулом для того, щоб прагнути зайняти краще місце в суспільстві, працювати над собою, щоб отримати доступ до більшої кількості матеріальних та інших благ. Нерівності, відтак, є потужним джерелом суспільної енергії, яке підживлює, стимулює позитивні суспільні процеси, але й можуть призвести до неконтрольованого вибуху і суспільної катастрофи.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бєляєв О., Диба М, Кириленко В. Економіка. Підручник. — К. : КНЕУ, 2005. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://buklib.net/index.php?option=com_jbook&catid=122

2. Дворецька Г. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2002. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ualib.com.ua/b_160.html

3. Кириченко И. Анатомия неравенства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrrudprom.ua/digest/Anatomiya_neravenstva.html

4. Осипова В. Соціологія. Підручник – К. : Юрінком Інтер, 2003. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.radnuk.info/pidrychnuku/sotsiologiya/507-osupova
Тетяна Долiч,

2 курс соцiально-гуманiтарного факультету

Науковий керiвник: Авдеєва О. С.,

старший викладач (БДПУ)


ВТIЛЕННЯ СТИЛЮ БАРОКО В УКРАЇНСЬКIЙ АРХIТЕКТУРI

Бароко – важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI-XVIII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості. Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Тому вивченню цього питання зараз приділяється велика увага.



Мета та методи дослiдження: метою мого дослiдження є ґрунтовне вивчення стилю бароко, як унiкального явища, та проведення параллелей його втiлення в європейськiй та українськiй архiтектурi. В ходi роботи були використанi матерiали першоджерел, пiдручникiв та журналiв.

В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.Українське бароко найяскравіше втілилося у храмовому будівництві. Бароко – це стиль тих церков – шедеврів XVII-XVIII ст., які стали візитною карткою України в усьому світі.[1, с.22-25] Навіть ті, хто майже нічого не чув про нашу країну, напевно знають Софію Київську, Андріївську церкву чи Успенський собор Печерської лаври. Софійський і Успенський собори – давньоруські храми, перебудовані в добу бароко, Андріївська церква теж побудована в ті часи. Але, звісно, барокових шедеврів в Україні набагато більше; стиль цей розвинувся не тільки в мурованій, а й у дерев’яній архітектурі.На цей час припадає створення оригінальних і неповторних за зовнішнім виглядом храмів, де мурована архітектура епохи досягла виняткового стильового виразу. Будівництво відбувалося у Києві, полкових містах і Слобожанщині. Щодо плану церкви, то дотримувалися традицій (три-, п'яти- й дев'ятидільні). Найдоцільнішими виявилися тридільні з розвиненою центральною частиною, що відповідало базилікальній системі та потребам служби. Тут, як і в інших типах храмів, зберігалась традиція монументального купола – символічної вершини, справжнього центра, який під час літургії мав виняткове значення [2, с.44-46]. В історії України до найвидатніших меценатів належав І.Мазепа. Мистецтво ' його часу називають козацьким бароко, а також мазепинським. Мазепинська доба збагатилась низкою монументальних будов, які гідно прикрасили Київ, Чернігів, Переяслав. Спорудження відбувалося у цивільній ділянці: добудова Київської академії (поява другого поверху), будинок київської ратуші, мур навколо Києво-Печерської лаври з вежами і брамами. Щедре фінансування І.Мазепи сприяло побудові великої кількості храмів. Конструктивне і художнє вирішення цих монументальних споруд набуло специфічного вигляду – національного стилю. І. Мазепа у 1687-1706 pp. власним коштом збудував такі церкви: Миколаївську та Печерську, Троїцьку і Головну церкву Лаври, Братську на Подолі, Всіх Святих над Економічною брамою Лаври, Вознесенську в Переяславі; розбудував п'ять інших храмових споруд старокняжої доби. На цивільну архітектуру цього часу вплинуло палацове будівництво Петербурга та Москви, а також поширене у Волині й Правобережжі будівництво, що належало до так званого барокового класицизму, за яким стильова двозначність була виявом нових естетичних потреб.[3, с.11-22]

Бароко в українській сакральній архітектурі – тема настільки захоплююча, наскільки й невичерпна. Адже бароковий пафос – це не тільки симфонія у камені чи дереві, а й частинка української душі. Але це вже виходить за межі архітектури...


ЛIТЕРАТУРА

1. Івашко Ю. Перлини українського бароко. – К. : Мистецтво, 2003. – C. 10-36.

2. Крип’якевич І. Історія української культури. – К. : Либідь, 2002. – C. 513-524.

3. Макаров А. Світло українського бароко. – К. : Мистецтво, 2004.- 288 с.




Руслан Жусупов,

3 курс гуманитарно-социального факультета

Научный руководитель: К. Е. Орынбаева,

ст. преподаватель (Костанайский

государственный университет им. А. Байтурсынова).

ПОЛИТИКА “СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ МОДЕРНИЗАЦИИ” СЕЛЬСКОГО ХОЗЯЙСТВА КАЗАХСТАНА В 20-30 ГГ. ХХ ВЕКА

Осуществляя строительство социалистической экономики, Коммунистическая партия исходила из того, что опорой Советской власти могут быть только рабочие крупных промышленных предприятий. Применительно к сельскому хозяйству этот принцип выразился в проведении курса на коллективизацию мелких крестьянских хозяйств, ликвидацию кулачества как класса и создание класса "коллективизированных" крестьян. Определяя сущность и результаты насильственной коллективизации, Комиссия Президиума Верховного Совета РК по изучению постановлений КазЦИК и СНК КАССР, касающихся коллективизации в Казахстане, отмечает: "Казахстан стал гигантским полигоном для проведения антигуманного социального эксперимента. Здесь была предпринята преступная реализация ортодоксального марксистского постулата "возможного перехода отсталых народов к социализму, минуя капитализм", что закончилось разрушением традиционных систем жизнеобеспеченности этносов Казахстана и, в конечном счете, привело к беспрецедентной в истории катастрофе" [1].

Отметим, что силовой коллективизации предшествовал ряд "ударных" антисоциальных кампаний. Первый удар по традиционной структуре казахского этноса был нанесен в начале 20-х годов, когда развернулась силовая акция по ликвидации хозяйств так называемых баев – полуфеодалов, которая в дальнейшем переросла в массовую кампанию по ликвидации "кулачества как класса".

Отметим, что после ликвидации байских и зажиточных хозяйств, произошла существенная пауперизация населения обнищавших казахских аулов. Особенностью этого процесса в Северном Казахстане явились более крупные масштабы конфискаций и раскулачивания. В докладной записке Казкрайкома от 15 мая 1928 г. это объяснялось особым положением в северных земледельческих областях. В докладной дословно говорится следующее: “В северной земледельческой полосе, где материальный уровень развития аула выше, чем в остальных районах, где, в основном, казахские массы давно уже вышли из поры капиталистического разложения и “окрестьянились” (на основе товарных отношений), где сложилось казахское земледельческое хозяйство по типу хозяйства русских крестьян тех же районов и одинакового уровня техники с ними, наряду с обычным байским (кулацким) элементом мы имеем крупные капиталистически организованные хозяйства предпринимательского типа…”. [2]. 27 августа 1928 г. был издан декрет КазЦИК и Совнаркома КАССР “О конфискации байских хозяйств”. Баями считались все, кто обладал по норме 400 головами крупного скота в кочевых районах, по 300 голов – в полукочевых и 150 - в остальных. Всего за три месяца было раскулачено и выслано около 700 байских семейств. Изъятые у них 145 тыс. голов скота и сельскохозяйственный инвентарь были переданы во вновь образованные колхозы.

Одновременно с коллективизацией была развернута кампания по оседанию. Проведение оседания при установленной норме земли на человека (едока) в несколько гектаров привело к небывалому сокращению скота от бескормицы и обеспеченности водопоем. Нисколько не учитывалось, что в случае засухи или джута семью колхозника, не получившего необходимых продуктов на трудодень, ждет голод. В созданных животноводческих сельхозартелях семье (хозяйству) в личном пользовании разрешалось иметь: единицу крупного скота (кобылицу, верблюдицу, корову), 5 овец или коз и домашнюю птицу. В условиях кочевого хозяйства это количество не обеспечивало даже простого воспроизводства скота, не говоря о росте поголовья. Более того, разрешаемых норм скота не хватало даже для того, чтобы прокормить семью. Однако все эти моменты игнорировались и коллективизация проводилась искусственно созданными скоростными темпами. Темпы коллективизации были максимально ускоренными. их масштаб к концу проведения коллективизации стал всеобщим, так к сентябрю 1931 г. в КАССР было коллективизировано 65% хозяйств, к концу 1932 г. – уже 87,3%. Единоличный сектор сузился до 2%[3, С.206]. К 1933-34 гг. насильственная коллективизация в Казахстане была в целом завершена. Говоря о ее последствиях, нельзя считать, что они появились позднее, негативная реакция шла синхронно по времени и в определенные моменты достигала критических значений.

Итак, можно лишь констатировать, что последствия насильственной коллективизации стали пагубными для традиционного, доиндустриального хозяйства Казахстана, была полностью разрушена его структура, произошли существенные изменения в социально-демографической сфере общества, началась ломка национального менталитета и духовной культуры кочевников. Последствиями коллективизации явилось серьезное изменение демографической ситуации в Казахстане: больше половины населения республики стали составлять переселенцы из центральных районов России, резко уменьшилось число коренного населения – казахов. Произошли подвижки в социальной структуре общества за счет уменьшения абсолютной численности и удельного веса крестьянства, в первую очередь кочевников-скотоводов, и увеличения количества рабочих и служащих.


ЛИТЕРАТУРА

1. Насильственная коллективизация и голод в Казахстане 1931-1933 гг. Сб. док. и мат. Алматы : Гылым, 1998, С. 5.

2. Архив Президента РК, Ф. 141, Оп.1, Д.234, Л. 146.

3. Социалистическое строительство Каз ССР. Экономико-стат. сб. за 1920-1935 гг. М.-Алма-Ата, 1936. – С. 128-206.



Олександра Карбула,

4 курс соціально-гуманітарного факультету

Науковий керівник: Харченко О.В., к.політ.н.,доц.
ПОНЯТТЯ “СІМ’Ї” ТА “ШЛЮБУ” В СОЦІОЛОГІЇ ТА СІМЕЙНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Сім’я – головний осередок суспільства. Вона відіграє надзвичайну роль у його життєдіяльності – через фізичну й соціокультурну зміну поколінь забезпечує мож­ливість існування суспільства. У сім’ї створюється найбільше суспільне багатство – людина. Тут вона народжується і формується як особистість. Це та клітинка, з котрої розпочинається будь-яка держава. Немає країни без сім’ї, сімейно-родинних відносин.

Сім'я як найважливіший соціальний інститут досліджувалася класиками соціології – Л. Морганом, Ф. Енгельсом, М. Ковалевським, Ф. Ле Пле, Б. Малиновським, О. Контом, Е. Дюркгеймом, П. Сорокіним, Г. Спенсером та ін.

В соціології “сім’я” розглядається, як мала соціальна група людей, що поєднанні шлюбом, родинними зв’язками, спільним побутом, проживають разом і економічно пов’язані.

Окремі науковці, у тому числі й представники юридичної науки, відстоюють думку щодо недоцільності юридичного визначення поняття сім’ї. Вони вважають, що поняття сім’ї, яке розроблене наукою соціологією, має використовуватись у правознавстві.

У Сімейному Кодексі України ст.3 прописано, що сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

У науковій літературі розрізняють поняття “шлюб” і “сім’я”, що означають два найважливіші об’єкти вивчення соціології сім’ї.

Шлюб – це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється. Таке визначення подається у підручнику з соціології автора Вербець В.

Відповідно до ст. 21 Сімейного Кодексу України шлюб це:

1.Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Зміни, які відбуваються у сучасному суспільстві зачепили й інститут сім'ї. Можна визначити наступні тенденції розвитку сучасної сім'ї: збільшення кількості розлучень; збільшення кількості неповних сімей та дітей, народжених поза шлюбом; зниження рівня народжуваності; зменшення середньої тривалості шлюбу; відкладання часу вступу до шлюбу; збільшення кількості самотніх людей, які не одружуються; зменшення кількості повторних шлюбів; проживання подружніх пар без оформлення шлюбу; зміна відносин між дітьми та батьками (вони стали більш гнучкими, рухливими та рівноправними).

Кількість розлучень в Україні зростає. У 1996 р. було зареєстровано 200 тис. розлучень їхня кількість зростає із Заходу на Схід. У м. Бердянську половина з зареєстрованих розлучилися. Якщо брати статистику 2010р.,то зареєстровано було 829 шлюбів, з них 429 пар розлучилися. Цікаво, те що більша частина розлучень відбувається за ініціативою жінки.

Отже, сім’я в Україні на сьогоднішній день потребує особливої уваги і допомоги. Бачимо дуже сумну статистику з приводу розлучень і малодітності сімей. Вважаю, що владі потрібно звернути увагу на ці проблеми, щоб покращити показники, стабілізувати політичне і економічне становище у країні. Але і пересічний громадянин також повинен внести свою долю у процеси покращення ситуації в Україні. Можна із впевненістю сказати, що суспільство й держава зацікавлені в тому, щоб розлучень було менше, а шлюбно-сімейні відносини розвивалися стабільно. Якщо в сім’ї буде стабільність, буде впевненість у завтрашньому дні, то молоді пари зможуть і будуть хотіти народжувати і виховувати більшу кількість дітей. Адже на сьогоднішній день багатодітні сім’ї асоціюються з бідністю.
ЛІТЕРАТУРА

1. Вербець В. В., Субот О. А., Христюк Т. А. Соціологія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //pidruchniki. ws/15840720/ sotsiologiya/sotsiologiya_-_verbets_vv

2. Ничипоренко С. В. Демографічний аспект сімейної політики в Україні.//Демографія та соціальна економіка. – 2005. – №2.

3. Сімейний кодекс України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2947-14


Сауле Молдабаева,

2 курс гуманитарно-социального факультета

Научный руководитель: С. С. Исмаилов,

к.ист. наук, ст. преподаватель

(Костанайский государственный

университет им. А. Байтурсынова)



КАЗАХСТАНСКО-УКРАИНСКИЕ ВЗАИМООТНОШЕНИЯ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ

На сегодняшний момент отношения Казахстана с Украиной являются одними из стабильно развивающихся по многим направлениям. Подобная ситуация складывается исходя из давних взаимоотношений, которые сложились еще в период существования Советского Союза. Украина является одним из основных торговых партнеров Казахстана на пространстве СНГ. В Казахстане действует более 250 совместных предприятий с участием украинского капитала. Валовый приток прямых инвестиций из Украины в Казахстан за период с 2001 года по 1 квартал 2011 года составил 20,6 млн. долларов.

До обретения независимости Казахстана и Украины в 1991 года украинско-казахстанские отношения носили неупорядоченный, во многом случайный характер, либо регулировались общей системой внутрисоюзных связей и, соответственно, центральными властями. И только после обретения независимости появилась возможность динамично их развивать, углублять и совершенствовать, исходя из национальных интересов обеих стран и их народов.

Украина и Казахстан относятся к числу государств, обладающих богатейшими природными ресурсами. Украина, площадь которой превышает 600 тысяч квадратных километров, является крупнейшей по территории страной в Европе после двух евроазиатских стран – России и Турции. А Казахстан – третья по территории страна в Азии, уступающая лишь Индии и Китаю. Превышая в 4,5 раза Украину по территории, он вместе с тем втрое уступает ей по численности населения [1, с. 54].

В наши дни своеобразным связующим мостом между двумя странами призвана служить украинская диаспора в Казахстане. Однако в таком важнейшем аспекте ее потенциал далеко еще не раскрыт. Дальнейшее организационное укрепление этого сообщества – в интересах украинской и казахстанской сторон. История дипломатических отношений между Украиной и Казахстаном вкратце выглядит так. В декабре 1991 года наши страны обменялись телеграммами о взаимном признании независимости. Дипломатические отношения были установлены в июле 1992 года. С мая 1994 года начало работать посольство Украины в Казахстане, с декабря того же года – посольство Казахстана в Украине. Первый визит Президента Казахстана в Украину состоялся 20 января 1994 года. В ходе его были подписаны многие соглашения, в том числе Договор о дружбе и сотрудничестве, соглашения о свободной торговле, о поощрении и взаимной защите инвестиций. Во время визита главы Казахстана было определено, что обе страны основывают свои отношения на взаимном уважении, доверии и согласии, на принципах уважения независимости, государственного суверенитета, территориальной целостности и нерушимости границ и т.д.

В результате переговоров было подписано соглашение об упрощенном порядке приобретения и прекращения гражданства гражданами двух государств. В Казахстане действуют около 20 украинских культурных центров. При них функционируют воскресные школы, фольклорные ансамбли, хоровые коллективы, библиотеки. В Астане с 1994 года работает Украинский учебный комплекс (детский сад, воскресная школа, гимназия) [2, с. 25]. Важнейшим показателем экономического сотрудничества является объем товарооборота между двумя странами. В 1999 году он составлял 174 миллиона долларов, в 2000 году – 348 миллионов, в 2001 году – 645 миллионов, в 2003 году – 739 миллионов, а в 2004 году впервые превысил миллиард долларов. Доля Украины в общем объеме внешней торговли Казахстана составила за прошлый год 3 процента, в том числе экспорт в Украину – 1,4 процента, и импорт из Украины – 5,7 процента. Украина занимает второе после России место среди стран СНГ – торговых партнеров Казахстана, и седьмое – в общем списке 170 его торговых партнеров. В структуре украинского экспорта в Казахстан преобладают машины, оборудование и запчасти к ним, продукты питания. Украинские предприятия-экспортеры взаимодействуют с Казахстаном по 157 направлениям, среди которых значительная доля поставок приходится на продукцию машиностроения. В казахстанском импорте Украина занимает четвертое место после КНР, России и Германии. В украинском импорте из Казахстана преобладают нефть, газ, некоторые марки проката, ферросплавы, асбест. С учетом темпов развития казахстанской нефтегазовой промышленности и зависимости Украины от внешних источников энергоносителей для нас приоритетным направлением является сотрудничество именно в этой сфере [3, с. 1]. Таким образом, казахстанско-украинские отношения развиваются динамично и являются показателем взаимовыгодного сотрудничества между двумя государствами. На сегодняшний момент существуют все предпосылки для дальнейшего поступательного развития отношений во всех сферах, начиная от социально-экономических и культурно-образовательных направлений.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка