Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка5/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

ЛИТЕРАТУРА

1. СНГ : цифры, факты, персоналии. Минск. – 1998. – С. 253.

2. Казахстан. Международные договоры с государствами-участниками СНГ. Алматы. – 1997. – С.158.

3. Казахстанская правда. – № 45. – С.1-2.


Юлия Мамонтова,

магистрант Минского института управления

Научный руководитель: М.С. Мищенко,

к.ю.н., доцент

(Минский институт управления)
ОСОБЕННОСТИ РЕГУЛИРОВАНИЯ РАБОЧЕГО ВРЕМЕНИ

ПРОФЕССОРСКО-ПРЕПОДАВАТЕЛЬСКОГО СОСТАВА

Правовое регулирование рабочего времени имеет важное значение для всего общества и отдельных ее членов, заключающееся в том, что законодательство о рабочем времени закрепляет общественно необходимую меру труда, устанавливает свободное от работы время отдыха и направлено на охрану жизни и здоровья работников.

В связи с этим для организации труда работников учреждений высшего образования, применительно к профессорско-преподавательскому составу (далее – ППС) имеет значение правовое регулирование рабочего времени, в основе которого лежат как общие нормы трудового законодательства, так и специальные правовые нормы, обусловленные особенностями педагогического труда в учреждениях высшего образования.

Но следует отметить, что общие нормы трудового законодательства не рассчитаны на регулирование рабочего времени ППС.

В связи с особым характером труда, требующим повышенной умственно-эмоциональной деятельности, значительного интеллектуального и нервного напряжения, вызывающих быструю утомляемость, перечнем педагогических работников, которым устанавливается сокращенная продолжительность рабочего времени, утвержденным постановлением Министерства образования Республики Беларусь от 5 сентября 2011 г. (далее – Перечень), для ППС установлена максимальная продолжительность рабочего времени не более 36 часов в неделю.

В соответствии со ст. 115 Трудового кодекса (далее – ТК) продолжительность ежедневной работы определяется правилами внутреннего трудового распорядка (далее – ПВТР) или графиком работ (сменности) с соблюдением нормы продолжительности рабочей недели. Таким образом, в ПВТР учреждений высшего образования установлен 6-часовой рабочий день. По нашему мнению, во избежание спорных вопросов вышеуказанный Перечень в отношении ППС после слов “не более 36 часов в неделю” необходимо дополнить фразой “(не более 6 часов в день)”.

Примерные нормы времени для расчета объема учебной работы и основные виды учебно-методической, научно-исследовательской и других работ, выполняемых ППС учреждений высшего образования, которыми необходимо руководствоваться ректорам учреждений высшего образования Республики Беларусь, утверждены приказом Министерства образования Республики Беларусь от 24 ноября 1999 г. № 699 (далее – приказ № 699). Примерные нормы времени состоят из пяти разделов: 1) учебная работа, планируемая в часах; 2) учебно-методическая работа; 3) научно-исследовательская работа; 4) организационно-методическая работа; 5) воспитательная работа, планируемая, как правило, только по видам работ без нормы в часах.

Необходимо отметить, что режим, использование и учет всего рабочего времени данной категории работников не всегда поддаются регламентации, поскольку в отдельные дни фактическая продолжительность рабочего дня может составлять более шести часов, а в другие – менее.

В Республике Беларусь, в отличие от Российской Федерации, на законодательном уровне не установлен предельный объем часов для каждой должности ППС, за пределы которого ректор учреждения высшего образования не вправе выходить, устанавливая в учреждении высшего образования конкретную нагрузку для каждой должности ППС. На наш взгляд, наличие легально установленного предела часов нагрузки ППС позволит устранить необоснованное завышение нагрузки. Представляется, что в Республике Беларусь на законодательном уровне необходимо установить предельный объем нагрузки для ППС.

Конкретная продолжительность рабочего времени данной категории работников регулируется ПВТР учреждения высшего образования, уставом учреждения высшего образования, трудовым договором, учебным планом, расписанием занятий и графиком экзаменов и консультаций.

На кафедре должен вестись учет выполнения лицом из числа ППС утвержденного для него индивидуального плана, т.е. использования рабочего времени. Важное значение при этом имеет режим рабочего времени, под которым понимается порядок распределения нанимателем установленных в законодательстве для работников норм ежедневной и еженедельной продолжительности рабочего времени и времени отдыха на протяжении суток, недели, месяца и других календарных периодов (ст. 123 ТК).

При определенных позитивных условиях режим труда и отдыха может быть отнесен к факторам, существенно повышающим эффективность труда преподавателей учреждений высшего образования. Вместе с тем при необдуманных решениях этот режим выступает негативным обстоятельством, не способствующим, а, наоборот, противодействующим[3] деятельности ППС.


ЛИТЕРАТУРА

1. Трудовой кодекс Республики Беларусь, 26 июля 1999 г., № 296-З: в редакции Закона Респ. Беларусь от 31.12.2009 г // КонсультантПлюс: Беларусь [Электрон. ресурс] /ООО “ЮрСпектр”, Нац. центр правовой информации Республики Беларусь. – Минск, 2012.

2. Трудовой кодекс Российской Федерации, - М.; ЮРАЙТ, 2007. –206 с.

3. Михайлова Н. С. Трудовое право и творчество преподавателей вузов: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05. Перм. гос. Ун-т. Пермь, 2002. – С. 20.



Володимир Михайличенко,

4 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: І.І. Ліпич, к. філософ. н., доцент
НАРКОМАНІЯ ЯК СПЕЦИФІЧНА ФОРМА МОЛОДІЖНОГО ПРОТЕСТУ

Трансформація і криза суспільства, їх наслідки сприяло поглибленню і загостренню раніше існуючого конфлікту між поколіннями, між батьками і дітьми. Уже в 70-х і 80-х роках у молодіжному середовищі стали виникати, як зазначалося вище, специфічна культура, світогляд і світосприйняття з іншими, ніж у дорослих, ідеалами, потребами і цінностями, переорієнтовані на постматеріалістичні пріоритети. Сучасна молодь це вже інша епоха, інша ідеологія, ніж у її сьогоднішніх офіційних представників.

Вони по-іншому розуміють такі ідеологеми, як “свобода”, “демократія” вкладаючи в них вже зовсім інший сенс і зміст. Соціальна напруженість, як і конфлікт, перемістились з макро- на мікрорівень, прийняли численні, специфічні форми, які стали розвиватися по вертикалі не між суспільством, державою і масами або окремими соціальними групи, а між індивідом і суспільством, індивідом і державою, її інститутами, або між індивідом і соціальною групою, а по горизонталі між окремими індивідами.

Вживання наркотиків є актом соціального протесту, крім того саме вживання як протест може бути двох видів: несвідоме і усвідомлене. Останнє може являти собою протест проти всіх і всього, протест проти сучасного суспільства, його формалізованої культури та відчужують соціальних інститутів, протест проти конкретно існуючого режиму в Росії або Україні [2,134].

При цьому за ступенем усвідомлення вживання наркотиків в якості форми свого або групового соціального протесту можна серед молоді України (і Росії) виокремити кілька, досить умовно, соціальних груп.

Перша – безпритульні або безпритульна. У пресі або специфічної літературі їх ще називають “бомжата”, “побегушники”. Це діти від трьох до п'ятнадцяти-сімнадцяти років. Точна їхня кількість в даний час нікому не відомо, оскільки офіційної статистики не ведеться, та й сам соціальний феномен має значною мірою латентний характер, а його масштаби не усвідомлюються як державою, так і суспільством, але за деякими даними тільки в Росії їх чисельність близько півмільйона чоловік.

Друга група – бездоглядні. У пресі їх ще іноді називають “Іванко”. Діти від трьох до п'ятнадцяти-сімнадцяти років. Живуть вдома, часом ходять до школи, але не завжди її закінчують. На відміну від перших, вони більш-менш мають можливість систематично харчуватися, одягнені, взуті, але так само, як і перші, опинилися поза уваги і контролю.

Третя група – це представники двох перших, їх умовно можна назвати “маргіналами”, а групу “Маргінальною” або “кримінально-маргінальною”. Вік приблизно 17-18 років і вище, до 30-35 років. Сказане про дві перші групи відноситься і до них з урахуванням віку. Однак у її представників значно загострюються проблеми наявності роботи, безробіття, невиплати заробітної плати, її низький рівень, утримання власної родини. Її ще більшою мірою зачіпає розрив між наявними можливостями та бажаннями, безперспективність, безвихідність власного буття, безсилля і безпорадність перед соціальними умовами життя. Вони ще більшою мірою починають використовувати алкоголь і наркотики як засіб вирішення своїх особистих проблем, прагнучи “забутися”, “піти” від цього життя, що є неусвідомленою формою соціального протесту

Наступну групу, можна дуже умовно назвати “читаючої”. Вік її представників від 13-14 років і вище. До неї відносяться школярі старших класів, учні ліцеїв, коледжів, технікумів, вузів, молода інтелігенція, кваліфіковані робітники. Це орієнтована частина молоді, яка прагне здобути освіту, професію і що володіє значним рівнем знань. Так як рівень домагань у її представників вище, то розрив між можливостями і бажаннями зростає ще більше.

П'ята група, “богемна”, складається з представників творчої інтелігенції, в основному працівників сфери різних видів мистецтва, серед яких вживання наркотиків є не просто популярним і модним, а й ознакою залучення до цієї групи. Однак, і для них застосування наркотиків є своєрідна форма протесту. Раніше проти різного роду ідеологічних заборон, цензури, обмежень у творчій і концертній діяльності, зараз проти тих чи інших заборон моралі, поведінки та діяльності індивіда, особистої свободи. З іншого боку, прояву формалізованих форм офіційної чи панівної у суспільстві культури. Саме споживання є якоюсь формою вседозволеності, абсолютної свободи, яка виступає проти будь-яких обмежень, своєрідною “формою” проти моралі. При цьому присутнє бажання показати суспільству, публіці своє “Я”, створити собі певну популярність, зробити рекламу.

Отже, вказана проблема має глобальний характер і одній Україні самостійно її не вирішити, не вирішувана вона і в рамках СНД. Навіть локалізація розповсюдження наркоманії можлива лише завдяки зусиллям всього світового співтовариства, координації дій різних органів всіх країн, зусилля яких спрямовані на боротьбу з цією небезпекою, що загрожує всьому людству.
ЛІТЕРАТУРА

1. Головаха Е. И. Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине. – К., 2008. – 286 с.

2. Інформаційний вісник “Проблеми ВІЛ-інфекції, наркоманії та ІПСШ в Україні” / Науковий ред. Лазоренко Б.П. / К. 2004. – 40 с.

3. Кальчук А. И. Причины возникновения наркомании и возможности ее лечения. – Х.: Бриг, 2005. – 36 с.

4. Максимова Н. Ю., Толстоухова С. В. Соціально-психологічний аспект профілактики адитивної поведінки підлітків та молоді. – К.,2000. – 200 с.

Егор Мясников,

4 курс гуманитарного факультета

Научный руководитель: Н.Ю. Шлюндт,

канд. юрид. наук, доцент

(ГОУ ВПО “Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт”)


ГРАЖДАНСКО-ПРАВОВОЙ ДОГОВОР – ПРАВОВАЯ ФОРМА ВОЛЕИЗЪЯВЛЕНИЯ СТОРОН

Договор, являясь разновидностью правовых актов, представляет собой действия сторон, направленные на установление правовых результатов, требующих обязательного документального оформления. Следовательно, правовой акт является формой волеизъявления субъекта права в определенной форме. Если говорить о согласованном правовом акте, закрепляющем наличие обособленного волеизъявления контрагентов, то, несомненно, речь идет о договорном акте. Необходимо акцентировать внимание на том факте, что договорные волеизъявления – это обособленные согласованные волеизъявления. Более того, представляется вполне логичным, что договор может составлять правовое состояние. Действительно, “если сфера каждого индивида имеет основой и пределом его волю и если всякое правовое состояние является взаимоотношением, существующим между двумя индивидами, и который один есть субъект активный, а другой субъект пассивный, то очевидно, необходимо соглашение двух воль для того, чтобы расширить юридическую сферу одного и сократить юридическую сферу другого” [1, с. 65]. Таким образом, так как всякое юридическое состояние есть взаимоотношение двух лиц, то оно может возникнуть лишь из отношения между двумя волями. Так как оно является связью между двумя лицами, то оно по необходимости соответствует связи, созданной между двумя волями. Указанные средства, определяют сущность договора и облегчают применение норм гражданского права.

Сущность волеизъявлений субъектов договора заключается в том, что участник, исходя из мотивов волеизъявления выдвигает субъективные предложения, касающиеся, например, периодичности и формы оплаты, срока, и т.д. Такие односторонние обособленные волеизъявления согласовываются между контрагентами в рамках договора, что приводит к юридической связи – соглашению. В связи с этим О. А. Красавчиков отметил, что “посредством согласования индивидуальных условий субъекты вырабатывают общие условия, образующие содержание договорного акта” [2, с.11]. В общих договорных условиях воплощаются согласованные волеизъявления сторон, выраженные в реализации собственных интересов контрагентов. Данная конструкция обуславливает существование узкоправового (традиционного) подхода.

В более широком контексте общие условия подразделяются на индивидуализирующие и дополнительные условия. Индивидуализирующие (конкретные) условия  это условия, формирующие порядок действий субъектов по реализации их собственных интересов. Дополнительные (особые) условия  условия, обусловленные совершением действий, порождающих изменение, прекращение самой договорной связи.

Договорный акт способствует “рождению” конкретных прав и обязанностей участника, которые, в свою очередь, служат реализации не только его собственного интереса, но и интереса другого участника. В этом и проявляется наличие существенной черты правоотношения  юридическое равенство сторон и их независимость. Последствия игнорирования соответствующих фактов контрагентами могут проявляться в результате включения в договор так называемых “недобросовестных условий”, наделяющих одну из сторон статусом “сильной” стороны.

Презюмируя, можно сформулировать следующие выводы:

во-первых, отметим, что договор является необходимой формой, которая закрепляет при наличии множественности, обособленность, автономию, свободу и согласованность волеизъявления контрагентов;

во-вторых, это необходимая форма, которая признает в качестве необходимого элемента, проявляющегося в наличии обязательного метода юридического равенства сторон, и устанавливает договорную ответственность, которая проявляется в самообеспечении договорных условий;

в-третьих, теоретическая проработка дефинитивного понятия определения “недобросовестных условий” и практическое внедрение в профессиональную деятельность имеет немало важное значение, так как посредством договора выявляется реальное направление предпринимательской деятельности;

в-четвертых, установление подобных условий, позволит посредством договора определить объем прав и обязанностей сторон, порядок их исполнения и осуществления, учесть специфику взаимоотношений контрагентов.


ЛИТЕРАТУРА

1. Леон Дюги. Общие преобразования гражданского права. Со времен Кодекса Наполеона / пер. с фр. М. М. Сиверс // под. ред. А. Г. Гойхбарга.– М., 1919. – 108 с.

2. Красавчиков О. А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание, функции / О. А. Красавчиков – Свердловск. 1980. – С. 3-20.
Юлія Назарук,

6 курс Інституту соціально-педагогічної

та корекційної освіти.

Наук. керівник: В. І. Дуденок, к. філософ. н., доц.


МИСТЕЦТВО ЯК ФЕНОМЕН ЛЮДИНОТВОРЕННЯ

У сучасних рефлексіях щодо природи мистецтва спостерігається тенденція до нехтування його онтологічними та антропологічними вимірами. Існує когнітивний підхід, для якого мистецтво є носієм певних культурних значень (мистецтво розуміють як засіб індивідуального самовираження шляхом трансформації культурної традиції). Проте, справжнє мистецтво завжди і неодмінно є сутнісно традиційним у загальнокультурному розумінні, оскільки є феноменом, що відтворює базові екзистенційні переживання людини. Можна навіть сказати, що мистецтво за своєю природою є чимось принципово архаїчним, оскільки повертає людину до первинних, засадових ситуацій ставлення до світу, протистоячи його відчуженим формам, породжуваним сучасною цивілізацією. Отже, протиріччя в різних підходах щодо розуміння сутності мистецтва й зумовили вибір теми нашого дослідження – “Мистецтво як феномен людинотворення”.

В українській естетиці вперше людинотворчий сенс буття мистецтва дослідив В. Малахов, який розглядав художній твір як діалогічний “ретранслятор” і “генератор” цінностей і смислів культурного буття, що пов’язує між собою різні історичні епохи та різні цивілізації.

Історично першим типом теоретичної концептуалізації сутності мистецтва, що сформувався за античної доби, було його розуміння як “наслідування” з метою досягнення катарсису. Для античної людини сприйняття творів мистецтва не було самоціллю, його розглядали як засіб формування первинних морально-психологічних якостей. Зокрема, метою античної драми було спонукати глядача до переживання та осмислення законів світу та людської долі. Таке переживання виховувало в людині мудрість у розумінні власних життєвих перипетій, а відтак і міцність психіки. Окрім того, співчуття героям примушувало глядача штучно переживати негативні почуття і завдяки цьому позбавитися їх у власному житті. Мистецтво мало “очищувати” людину від зануреності у побут і повертати її до осмислення своєї долі та свого місця у Всесвіті. У середні віки художнє самовираження людини знову повертається у те середовище, з якого воно свого часу вийшло, – у сферу релігійного культу та релігійної символіки. Християнське мистецтво можна визначити як “утілену молитву”. У свою чергу, форми художнього втілення нового релігійного змісту були різними й охоплювали все коло існуючих у той час видів і жанрів мистецтва. Інтегральною формою, що синтезувала в собі всі інші, була літургія разом із храмовою спорудою, в якій вона відбувалася. Отже, вже сама цілісність художніх засобів “храмового дійства” має певний діалогічний характер за своєю структурою, оскільки тут, з одного боку, кожна людина вступає в діалог із своїм Творцем, а з іншого – виникає ефект діалогу між різними видами художнього вираження людського духу. У християнському мистецтві відбулося синтезування вже добре розвинених окремих видів і жанрів мистецтва у цілісне “храмове дійство”. Це відбувалося на засадах нового діалогічного змісту мистецтва – молитовної зверненості людини до Бога. Християнське мистецтво можна визначити як анагогічне (від грецького терміна “анагогія” – сходження), тобто спрямоване на розвиток і поглиблення релігійних переживань людини. Новий тип мислення, що виникає, починаючи з доби Відродження, визначається як експресивно-гедоністичний. Але тут він підпорядкований творчому самовираженню індивідуальності та створенню специфічної “естетичної насолоди”. Вперше з’являється поділ на “естетичне” та “утилітарне”, а мистецтво починають усвідомлювати як окрему сферу діяльності.

Для посткласичного мистецтва було специфічним звернення до глибинно-психологічних та екзистенційних рівнів естетичного сприйняття, які були поза увагою в класичній естетиці.

Таким чином, створювані засобами мистецтва форми сприйняття і переживання конкретних життєвих ситуацій в їхньому естетичному модусі дають нам змогу опановувати життєвий досвід людей із принципово іншим “життєвим світом”. Тому, можемо передбачити, що четвертим історичним типом мистецтва буде “діалогічне” мистецтво, головною культурною функцією якого стане підтримання максимальної взаємної прозорості “життєвих світів” різних особистостей, націй, цивілізацій.


ЛІТЕРАТУРА

1. Гадамер Г. Г. Актуальность прекрасного. – М. : Искусство, 1991.

2. Ильин И. А. Что такое искусство? // Ильин И. А. Одинокий художник. – М. : Искусство, 1993.
Ляззат Оспанова,

4 курс гуманитарно-социального факультета

Научный руководитель: Колдыбаева С. С.

к.и.н., доцент

(Костанайский государственный

университет им. А. Байтурсынова)


ФОРМИРОВАНИЕ НОВОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ЭЛИТЫ КАЗАХСТАНА

В истории Казахстана фактор влияния политической элиты на развитие общества всегда был повышенным. От политической элиты зависел характер преобразовательных процессов в обществе, стабильность и порядок в государстве.

Под понятием “политическая элита” целесообразно понимать высшее государственное, общественное руководство страны в тот или иной исторический период времени. С этой точки зрения, в новейшей истории современного Казахстана с известной долей условности, можно выделить два периода формирования политической элиты Казахстана: первый – до получения государственной независимости, второй – после обретения суверенитета, развивающийся в настоящее время.

В 1991 году 16 декабря был принят конституционный закон о независимости в Республике Казахстан. Это правовой, политический и идеологический документ, отражающий основные принципы общественности, прав и свобод человека, собственности, политического плюрализма и разделения власти. За годы независимости в стране произошли значительные крупномасштабные государственные преобразования, связанные с плодотворной деятельностью политической элиты Казахстана. С момента обретения независимости и в преддверии 20–летИя независимости Республики Казахстан, роль политической элиты обретает особую значимость [2, с.3].

Распад советского союза и образование независимых государств привело к тому, что национальная политическая элита обрела автономное существование. Если же в некоторых государствах бывшего союза произошла полная смена политической элиты, то в Казахстане она сумела сохранить свои позиции с небольшими изменениями. Специфика казахстанской политической элиты заключается в том, что наряду с произошедшими изменениями старая правящая элиты не исчезла с политической арены. Это доказывает, что невозможно полностью отказаться от старой правящей элиты и принять новую, которая не имеет своих профессионально подготовленных политиков. И для того чтобы создать эту новую качественную элиту были направлены за границу для обучения старые кадры, также были рекрутированы новые люди из числа сотрудников научно – исследовательских институтов и преподавателей вузов.

Такой сравнительно – исторический метод позволяет видеть как специфические, так и общие тенденции в формировании современной политической элиты Казахстана. Среди общих признаков, объединяющих её с механизмом формирования политических элит постсоветских республик является известная преемственность между так называемой «старой гвардией», т.е. партийной номенклатурой и современной политической элитой Казахстана. В подтверждение этого можно сослаться на то, что новая политическая элита Казахстана, России и некоторых стран СНГ возглавлялась бывшей номенклатурой в лице Н. Назарбаева, Б. Ельцина, Э. Шеварнадзе, Г. Алиева и др.

В то же время новая политическая элита Казахстана в лице У. Шукеева, М. Тажина, А. Перуашев и др. отражают тенденции перехода в политическую элиту новых сил, из числа вузовских работников и бизнеса.

Зачастую политическая элита включает в свой состав видных представителей других элит. Среди депутатов казахстанского парламента есть известные бизнесмены, писатели артисты, ученые, журналисты, спортсмены. Их приход в политику был обеспечен их известностью в обществе. Став составной частью политической элиты, они приняли на себя роль выразителей интересов той или иной социальной группы в процессе принятия государственных решений [1, с. 56]. Одним из ярких представителей казахстанской элиты, который был выходцем не из политической элиты, является Олжас Сулейменов. Олжас Сулейменов – известный во всем мире автор многих книг, вышедших на разных языках. Занимаясь обширной государственной и общественной деятельностью, Олжас Сулейменов никогда не забывал, что он прежде всего поэт, писатель. Особой заслугой Олжаса Сулейменова как общественного деятеля, политика является создание движения “Невада – Семей”, которое за короткое время добилось установления моратория на взрывы на Семипалатинском полигоне.

В своей лекции “Инновационная индустрия науки и знаний - стратегический ресурс Казахстана в XXI веке” президент страны Нурсултан Назарбаев отметил необходимость укрепления интеллектуального потенциала нации. Важнейшим направлением реализации этой задачи является подготовка политической элиты нового поколения. В 2010 году Центральным аппаратом народно-демократической партии “Нур Отан” создана высшая партийная школа, призванная повысить профессионализм партийных топ менеджеров. Высшая партийная школа создана в рамках исполнения поручений лидера партий, президента РК, данных на XII внеочередном съезде НДП “Нур Отан”. В настоящее время в Казахстане достаточно развита сеть послевузовского образования в области социально – политических и общественных наук. Создание специализированной школы является большим вкладом ведущей партией страны в укреплении интеллектуального потенциала нации, что, безусловно, будет способствовать модернизации деятельности политической элиты, так и в целом качественному обновлению казахстанского общества.

Таким образом, наряду с позитивными процессами в формировании политической элиты Казахстана имеются и слабые стороны – это отсутствие у большинства ее групп широкой социально – политической опоры. Многие группировки элиты не могут использовать широкую и организованную поддержку снизу.

Грядущие выборы в Казахстане должны показать уровень казахстанской политической элиты.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка