Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка7/31
Дата конвертації19.02.2016
Розмір6.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31

Висновок: Літературна творчість гетьман Івана Степановича Мазепи-Колединського складає: чотири вірші та дванадцять листів. Це незначна кількість, але її значення для українського письменства й історії України в цілому дуже велике. Майбутні історики повинні присвячувати його віршам і любовним листам більшу увагу, ніж досі, бо це талановито написані твори, часто з поетичною майстерністю, яка перевищує вправність і майстерність писання багатьох тогочасних авторів.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бієловський А. Іван Мазепа і його листи. – Варшава, 1884. – 370 с.

2. Брукнер А. Література польська. – Париж, 1947. – 515 с.

3. http;//ukrlife.org/main/2000/mazepa.htm


Юрій Білай,

2 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: О. С. Авдєєва, старший викладач (БДПУ)
ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА БОЙОВИЙ ШЛЯХ
КРИМСЬКО-ТАТАРСЬКОГО “КОЗАЦЬКОГО” ДИВІЗІОНУ

Проблема служби кримських татар у військах “козацького” зразку в останній чверті XVIII ст. залишається практично недослідженою. По-перше, це поясняється тим, що при вивченні історії козацьких військ цього періоду увагу дослідників привертають формування чисельно більші ніж військо татар. По-друге, дуже обмежена джерельна база.

Історіографія питання про службу Кримсько-татарського війська представлена небагатьма працями. У 1899 р.в Известиях Таврической ученой архивной комиссии” (№ 30) з’явилась стаття Ісмаїла Муфтій заде “Очерк военной службы крымских татар”. Значне місце в дослідженні автор приділяв обставинам, завдяки яким татари опинились на військовій службі в Росії. Зазначимо, що в "Опыте статистического описания Новороссийского края" А. Скальковський приділив увагу всім етнічним групам, що мешкали на півдні України наприкінці XVIII ст. Водночас, він майже проігнорував кримських татар, включаючи й історію їх служби у складі російської армії. Лише у 1899 році в “Известиях Таврической ученой архивной комиссии” (№ 30) з'явилась стаття Ісмаїла Муфтій заде “Очерк военной службы крымских татар”. Значне місце автор приділяв саме обставинам, завдяки яким кримські татари опинились на військовій службі в російській армії.

Мета цієї роботи – прослідити процес інкорпорації Кримського півострова до складу Російської імперії за допомогою створення етнічних військових формувань.

Після анексії Криму у 1783 році було прийнято рішення про вербування місцевих мурз до військової служби. [3; 2]. За проектом князя Г. О. Потьомкіна 1 березня 1784 року Катерина ІІ підписала наказ про створення війська з числа татар[1;136]. Згідно з наказом передбачалось створити п’ять дивізіонів.

До складу п’яти дивізіонів входило 1.035 козаків. На утримання щороку уряд планував витрачати по 41.450 карбованців [1; 136].

Це військо відрізняється від решти козацьких формувань півдня України тим, що до його складу входили лише етнічні татари. На червень 1784 р. було сформовано вже три дивізіони. На чолі першого урядом було призначено ротмістра Мустафу Мурзу Кіятова, другого – майора Абдулу Вєліча, третього – майора Батира ага Кримтайського [3; 3].

Згідно з реформою 1787 р. з трьох дивізіонів утворювалося лише два. [3; 3]. Ці зміни співпали з початком російсько–турецької війни 1787-1791 рр. Причина їх скорочення в тому, що російський уряд не був впевнений у лояльності татар.

Туреччина розпочала бойові дії 21 серпня 1787 року нападом на російську фортецю Кінбурн.

Першими заходами уряду по забезпеченню оборони півострова були: переселення татар за перевали гірського Криму (1787 рік), конфіскація зброї у татар (1788 рік)[2; 54]. Для того, щоб уникнути заворушень з боку татар, останніх було поставлено під нагляд призначених адміністрацією осіб. [2; 55].

У квітні 1788 року для захисту Севастополя з суходолу було створено угрупування російських військ, до складу якого входив і 3-й дивізіон кримських татар [2; 59]. У той самий час на захист Сімферополя було відряджено татарський напів-дивізіон.

У 1788-1790 роках дивізіони Кримсько-татарського війська несли службу безпосередньо на території півострова. [3; 4].

Навесні 1790 року з татар Криму було сформовано ще чотири дивізіони. Всі шість дивізіонів було відправлено на російсько–польський кордон[3;6].

Наприкінці 1792 р. Кримсько-татарське військо одержало наказ повернутись до Криму, де уряд ліквідував чотири дивізіони, два дивізіони продовжували службу до розформування у 1796 р.[3; 6].

Створення Кримсько–татарського війська, яке проіснувало лише 12 років, можна вважати першою спробою російського уряду привернути кримських татар до військової служби.
ЛІТЕРАТУРА

1. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. XXII.

2. Лашков Ф. Охрана Крыма во вторую турецкую войну 1787 – 1791 года (по архивным материалам) // ИТУАК. – Симферополь, 1889. – № 8.

3. Муфтий заде И. Очерк военной службы крымских татар с 1783 по 1899 год (по архивным данным) // ИТУАК. – Симферополь, 1899. – № 30.



Максим Васильєв,

2 курс соцiально-гуманiтарного факультету

Науковий керiвник: Авдєєва О. С.,

старший викладач (БГПУ)


ТРОЦИНА ТРОХИМ ВАСИЛЬОВИЧ

Актуальнiсть: спростування висновкiв про те, що гетьман Мазепа був одинаком у своїх планах порвати стосунки з Московським царством.

Ступiнь дослiджуваностi проблеми: дослідження дає базові орієтири для розуміння, інтерпретації подій історії України 1687–1709 рр., концентрує актуальну інформацію для генеалогiчних та історичних студій.

Мета: систематизація наявних відомостей про членів команди, яку сформував у 1688 – 1708 р.р. Iван Мазепа.

Прилуцьким полковим суддею Т. Троцина згадується у 1707 р., а до цього старшина майже 20 років сотникував у Срібному. 1708 р. Д. Горленко залишив його наказним полковником у Прилуках як найбільш довіреного на час власної відсутності. Відразу після переходу мазепинців на бік шведів прилуцький полковник інформував свого заступника: “Мой ласковый приятелю, господине судия наш полковый прилуцкий. Ознаймую вашей милости, за божиею помощию, щасливо пребыли мы с ясневелможным добродеем нашим паном гетманом 24 числа месяца октоврия до шведского войска, где всех нас с приналежитою обсервациею любовне приняли. Яко изустно вашей милости приказывал, так теперь и листовне повторяючи, пилно приказую, дабы всякую вместе осторожность имел, людей пресмыкающихся поместу перестерегал, также со всех местечок и сел полку нашего Прилуцкого, всех казаков, конных и пеших, согнал для обороны места. А бысте имели ежели от неприятеля, на нас наступающаго, боронитца, что все дабы было с пилным вашей милости доглядом и стараньем, пилно приказуем, и жичим ему ж доброго здоровья”. [2, с.120-122]. Д. Горленко зробив і важливу дописку: “Для чего и для каких причин с шведскими войсками совокупились, будет универсалами его милости пана гетмана, нашего добродея, в скором часе всей Украине объявлено, ибо не для какой приватии, но для добра всего поступства их волностей”. [2, с.123] Після спалення Батурина до Прилук примчав полковий обозний Іван Ніс, який, за вимогою царських урядовців, зініціював чолобитну від прилучан про вірність царю. Її підписав і полковий суддя. Хоча найвірогідніше це зробив сам зрадник батуринської залоги. Адже невдовзі Трохим Троцина на завдання гетьмана їздив до запорожців з посланням. У листі Г. Волконського від 29 лютого 1708 р. з Сорочинець повідомлялося, що за прилуцьким суддею, який “послан был от изменника Мазепы”, “посылал я партию, и того судью и казака запороского взяли”. [2, с.126] Спійманого мазепинця відправили у Лебедин, де він, очевидно, разом з козаком, який його супроводжував, був страчений.

Висновок: сформована І. Мазепою команда була загалом опозиційною до царської колоніальної політики. Оточення гетьмана позитивно ставилося до зміни протекції як найреального ішого шляху виходу з кризової ситуації, в якій опинилась Україна. Підбір і розстановка кадрів здійснювалися Батурином з урахуванням негативного щодо Росії орієнтаційного потенціалу кандидата на посаду.


ЛIТЕРАТУРА

1. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.– К. : Час, 1993.

2. Дашкевич Я. Р. Гетьманська Україна: полки, полковники, сотні Лівобережжя // Пам’ятки України. – 1990. – № 2.

3. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – К. : Либідь, 1994.



Євген Гнибіда,

6 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: к.і.н., проф. В. М. Константінова (БДПУ)
ТРАДИЦІЇ ВЕСІЛЬНОГО ОБРЯДУ УКРАЇНСЬКОГО СІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ БЕРДЯНЩИНИ КІН. ХІХ- ПОЧ. ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ УСНОЇ ІСТОРІЇ)

В умовах пошуку та становлення української національної ідеї, провідне місце відводиться формуванню національної самосвідомості. В її основі є збереження та відродження традиційної української культури. Однією з форм функціонування духовних традицій виступає весільна обрядовість, як своєрідний прояв найстійкіших і найскладніших компонентів традиційно-побутової, духовної культури та яскравий показник етнічної ідентичності.

Весілля як форму культури розглядали В. Борисенко, Ф. Вовк, В. Наулко, О. Правдюк. І. Березовський, Н. Гаврилюк, А. Пономарьов, О. Кравець, О. Новійчук в своїх роботах глибоко проаналізували весілля як святково-обрядову систему. Особливості сучасного весілля досліджував В. Матушенко. Вивченню окремих аспектів традицій весільного обряду українського сільського населення Бердянщини кін. ХІХ-поч. ХХ ст. присвячена стаття І. Дерман.

Мета нашої роботи полягає у розкритті основних етапів проведення українського сільського весілля.

Традиційне українське весілля розподіляється на три складові частини – передвесільну, весільну й післявесільну обрядовість. Передвесільний обряд пов’язаний зі згодою молодих та їхніх батьків на шлюб. Для цього обряду характерні запити, сватання, оглядини й заручини.

“Запити” – це попереднє розвідування родиною молодого намірів батьків молодої. У кінці XIX на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів [2].

Сватання – перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали “старостами”, але трапляються також назви “сват”, “посланець”, “сватач”, “говорун” [2]. На Бердянщині, в селі Дмитрівка таких посланців зазвичай називали “старостою” або “сватом”. Як розповіла, уроженка села Дмитрівка, старожил Надія Мазенко у них в селі досить часто роль сватів виконували самі батьки парубка. Разом з ним вони заходили до оселі молодої і заводили завуальовану розмову про наречену: “А де тут наша барашечка заховалася? Ми прийшли по неї”. Якщо дівчина давала згоду, то вона виходила і всі разом сідали за стіл.

Після сватання відбувалися заручини. Заручини – це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і відбувався обмін подарунками. Назва цього обряду походить від з’єднання рук, що за народним звичаєм, набирало юридичної сили [1]. Як правило, на Бердянщині обряди сватання та заручин відбувалися в один день.

Початком весільної обрядовості було запрошення гостей на весілля. Традиційною формою запрошення було особисте відвідування молодими родичів, друзів, сусідів.

Що ж до обряду посаду, то молодий чи молода сідали на кожух або рядно, під які клали жито, гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх [3]. За словами мешканки села Петрівка, Ольги Ткаченко в їхній місцевості існував спільний посад молодих.

Найбільш багатою і цікавою була обрядовість весільного дня. Якщо наречена виходила заміж за парубка з іншого села, то покидаючи рідну домівку вона у весільному вбранні, обходила кожен двір села і просила благословення односельчан. Такий обряд був характерним для Бердянщини, зокрема села Дмитрівка.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за своєю нареченою зупиняли біля її воріт вимагаючи викуп. І лише отримавши його родичі молодої віддавали її нареченому.

Найурочистіша подія – обряд вінчання, відбувався в церкві. Священник взявши за руки наречених тричі обводив їх навколо церкви і біля вівтаря, після чого відбувався обряд причастя і молоді обмінювалися обручками.

Після завершення вінчання біля двору молодого наречених зустрічали батьки, обсипали їх цукерками, монетами, пшеницею. Потім розпочиналося велике застілля, яке тривало 3-4 дні.

Отже, традиції весільного обряду українського сільського населення Бердянщини кін. ХІХ–поч. ХХ ст майже повністю відповідають колориту українського весілля. Але спостерігаються риси,характерні саме для цієї місцевості. Так, передвесільний обряд сватання та заручин міг проходити в один день. Особливістю обрядовості весільного дня було благословення всіх односельчан молодої, яка виходячи заміж покидала село.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гаврилюк Н. К. Картографирование явлений духовной культуры (По материалам родильной обрядности украинцев) / Н. К. Гаврилюк // – К. : Наукова думка, 1981. – 279 с.

2. Павлюк С. П., Горинь Г. Й., Кирчів Р. Ф. Народознавство: навч. посіб. / С. П. Павлюк, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчів. – Л. : Фенікс, 1994. – 608 с.

3. Пономарев А. П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине: Этносоциальные проблемы / А. П. Пономарев // – К. : Наукова думка, 1989. – 317 с.



Дмитрий Деккер,

3 курс политехнического факультета

Научный руководитель: Шнейдер Е.М., к.п.н., доцент

(ГОУ ВПО “Невинномысский государственный

гуманитарно-технический институт”)
ИСТОРИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ И ПРАКТИЧЕСКОЕ ПРИМЕНЕНИЕ МЕТРОЛОГИИ

Метрология – наука об измерениях, методах и средствах обеспечения их единства и способах достижения требуемой точности.

В практической жизни человек всюду имеет дело с измерениями. На каждом шагу встречаются и известны с незапамятных времен измерения таких величин, как длина, объем, вес, время и др.

Велико значение измерений в современном обществе. Они служат не только основой научно-технических знаний, но имеют первостепенное значение для учета материальных ресурсов и планирования, для внутренней и внешней торговли, для обеспечения качества продукции, взаимозаменяемости узлов и деталей и совершенствования технологии, для обеспечения безопасности труда и других видов человеческой деятельности.

Метрология имеет большое значение для прогресса естественных и технических наук, так как повышение точности измерений – одно из средств совершенствования путей познания природы человеком, открытий и практического применения точных знаний.

Для обеспечения научно-технического прогресса метрология должна опережать в своем развитии другие области науки и техники, ибо для каждой из них точные измерения являются одним из основных путей их совершенствования. [1]

Основными задачами метрологии (по ГОСТу 16263-70) являются:

установление единиц физических величин, государственных эталонов и образцовых средств измерений;

- разработка теории, методов и средств измерений и контроля;

- обеспечение единства измерений и единообразных средств измерений;

- разработка методов оценки погрешностей, состояния средств измерения и контроля;

- разработка методов передачи размеров единиц от эталонов или образцовых средств измерений рабочим средствам измерений.

Потребность в измерениях возникла в незапамятные времена. Для этого в первую очередь использовались подручные средства. Например, единица веса драгоценных камней – карат, что в переводе с языков древнего юга-востока означает “семя боба”, “горошина”; единица аптекарского веса – гран, что в переводе с латинского, французского, английского, испанского означает “зерно”. Многие меры имели антропометрическое происхождение или были связаны с конкретной трудовой деятельностью человека. Так, в Киевской Руси применялись в обиходе вершок - длина фаланги указательного пальца; пядь – расстояние между концами вытянутых большого и указательного пальцев; локоть – расстояние от локтя до конца среднего пальца; сажень – от “сягать”, “достигать”, т. е. можно достать; косая сажень – предел того, что можно достать: расстояние от подошвы левой ноги до конца среднего пальца вытянутой вверх правой руки; верста – от “верти”, “поворачивая” плуг обратно, длина борозды.

Древние вавилоняне установили год, месяц, час. Впоследствии 1/86400 часть среднего периода обращения Земли вокруг своей оси получила название секунды.

В Вавилоне во II в. до н. э. время измерялось в минах. Мина равнялась промежутку времени (равному, примерно, двум астрономическим часам), за который из принятых в Вавилоне водяных часов вытекала “мина” воды, масса которой составляла около 500 г. Затем мина сократилась и превратилась в привычную для нас минуту. Со временем водяные часы уступили место песочным, а затем более сложным маятниковым механизмам.

Важнейшим метрологическим документом в России является Двинская грамота Ивана Грозного (1550 г.). В ней регламентированы правила хранения и передачи размера новой меры сыпучих веществ – осьмины. Ее медные экземпляры рассылались по городам на хранение выборным людям – старостам, соцким, целовальникам. С этих мер надлежало сделать клейменые деревянные копии для городских померщиков, а с тех, в свою очередь, – деревянные копии для использования в обиходе.

Метрологической реформой Петра I к обращению в России были допущены английские меры, получившие особенно широкое распространение на флоте и в кораблестроении – футы, дюймы. В 1736 г. по решению Сената была образована Комиссия весов и мер под председательством главного директора Монетного двора графа М. Г. Головкина. В состав комиссии входил Л. Эйлер. В качестве исходных мер комиссия изготовила медный аршин и деревянную сажень, за меру веществ было принято ведро московского Каменномостского питейного двора. Важнейшим шагом, подытожившим работу комиссии, было создание русского эталонного фунта.

Идея построения системы измерений на десятичной основе принадлежит французскому астроному Г. Мутону, жившему в XVII в. Позже было предложено принять в качестве единицы длины одну сорокамиллионную часть земного меридиана. На основе единственной единицы – метра – строилась вся система, получившая название метрической.

В России указом “О системе Российских мер и весов” (1835 г.) были утверждены эталоны длины и массы – платиновая сажень и платиновый фунт.

В соответствии с международной Метрологической конвенцией, подписанной в 1875 г., Россия получила платиноиридиевые эталоны единицы массы № 12 и 26 и эталоны единицы длины № 11 и 28, которые были доставлены в новое здание Депо образцовых мер и весов. В 1892 г. управляющим Депо был назначен Д. И. Менделеев, которую он в 1893 г. преобразует в Главную палату мер и весов – одно из первых в мире научно-исследовательских учреждений метрологического профиля.

Метрическая система в России была введена в 1918 г. декретом Совета Народных Комиссаров “О введении Международной метрической системы мер и весов”. Дальнейшее развитие метрологии в России связано с созданием системы и органов служб стандартизации.

Развитие естественных наук привело к появлению все новых и новых средств измерений, а они, в свою очередь, стимулировали развитие наук, становясь все более мощным средством исследования.

Измерения являются инструментом познания объектов и явлений окружающего мира. Поэтому метрология относится к науке, занимающейся теорией познания – гноссиологии.

Объектами измерений являются физические и нефизические величины (в экономике, медицине, информатике, управлении качеством и пр.).

Вся современная физика может быть построена на семи основных величинах, которые характеризуют фундаментальные свойства материального мира. К ним относятся: длина, масса, время, сила электрического тока, термодинамическая температура, количество вещества и сила света. [2]. Измерения физических величин подразделяются на следующие области и виды:

1. Измерения геометрических величин: длин; отклонений формы поверхностей; параметров сложных поверхностей; углов.

2. Измерения механических величин: массы; силы; крутящих моментов, напряжений и деформаций; параметров движения; твердости.

3. Измерения параметров потока, расхода, уровня, объема веществ: массового и объемного расхода жидкостей в трубопроводах; расхода газов; вместимости; параметров открытых потоков; уровня жидкости.

4. Измерения давлений, вакуумные измерения: избыточного давления; абсолютного давления; переменного давления; вакуума.

5. Физико-химические измерения: вязкости; плотности; содержаний (концентрации) компонентов в твердых, жидких и газообразных веществах; влажности газов, твердых веществ; электрохимические измерения.

6. Теплофизические и температурные измерения: температуры; теплофизических величин.

7. Измерения времени и частоты: методы и средства воспроизведения и хранения единиц и шкал времени и частоты; измерения интервалов времени; измерения частоты периодических процессов; методы и средства передачи размеров единиц времени и частоты.

8. Измерения электрических и магнитных величин на постоянном и переменном токе: силы тока, количества электричества, электродвижущей силы, напряжения, мощности и энергии, угла сдвига фаз; электрического сопротивления, проводимости, емкости, индуктивности и добротности электрических цепей; параметров магнитных полей; магнитных характеристик материалов.

9. Радиоэлектронные измерения: интенсивности сигналов; параметров формы и спектра сигналов; параметров трактов с сосредоточенными и распределенными постоянными; свойств веществ и материалов радиотехническими методами; антенные.

10. Измерения акустических величин: акустические – в воздушной среде и в газах; акустические – в водной среде; акустические – в твердых телах; аудиометрия и измерения уровня шума.

11. Оптические и оптико-физические измерения: световые, измерения оптических свойств материалов в видимой области спектра; энергетических параметров некогерентного оптического излучения; энергетических параметров пространственного распределения энергии и мощности непрерывного и импульсного лазерного и квазимонохроматического излучения; спектральных, частотных характеристик, поляризации лазерного излучения; параметров оптических элементов, оптических характеристик материалов; характеристик фотоматериалов и оптической плотности.

12. Измерения ионизирующих излучений и ядерных констант: дозиметрических характеристик ионизирующих излучений; спектральных характеристик ионизирующих излучений; активности радионуклидов; радиометрических характеристик ионизирующих излучений.
ЛИТЕРАТУРА

1. Крылова Г. Д. Основы стандартизации, сертификации, метрологии: Учебник для вузов. – М. : ЮНИТИ-дана, 2008. – С. 711

2. Метрология, стандартизация, сертификация: Терминологический словарь – справочник / Сост. И. П. Данилов, Л. П. Кураков. – М.: Изд-во стандартов, 2007. – 104 с.

3. Шишкин И. Ф., Яншин В. Н. Прикладная метрология: Учебник для вузов. – М.: РИЦ “Татьянин день”, 2008. – 150 с.



Анастасія Калина,

2 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: ст. викл. О.С.Авдєєва

РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА І. МАЗЕПИ

Мета: Загалом питання про внесок Мазепи в культурну спадщину та розвиток церкви історіографами підіймалось не одноразово, проте саме глибокі дослідження цього дискусійного питання можуть проводитися саме в наш час оскільки стали доступними для загалу більшість виданих гетьманом документів та листів, що стосувались саме його релігійної політики. Найбільш глибоко питанням Олександр Оглоблин у своїй монографії “Гетьман Іван Мазепа та його доба”. Також широко розкрили це питання Павленко Сергій у своїй праці “Іван Мазепа”, та Борис Крупницький у праці “Гетьман Мазепа та його доба”.

Якщо розглядати історію православної церкви в Січі з будівництва культових споруд, то багате козацьке Запоріжжя підносить такий парадокс: за перші 240 років тут побудовано тільки п'ять церков, причому в XVI ст. – лише одну. Логічно було б припустити, що в період, який вченими пов'язується з піднесенням, розвитком цього унікального військово-державного утворення, релігійні, несімейні, постійно нараженні на небезпеку козаки мали б активно зводити церкви, монастирі, каплиці з тим, щоб у такий спосіб одержати духовну підтримку, впевненість, надію на майбутнє[1]. Однак гіпотетичного релігійно-будівельного буму не було. Лише в1576 р було збудовано першу запорізьку церкву – старосамарську святителя Миколая, що пізніше дала початок Самарському Пустельно-Миколаївському монастирю. Відомий історик запорізького козацтва Д.Яворницький писав, що з цього часу й починається історія церкви в межах Січі[2]. В процесі розвитку таких тенденцій на величезній території Запорізьких Вольностей за підрахунками в XVI—XVIII ст. стало не менше 47 церков[3].

Стратегічна лінія церковної політики Мазепи була в принципі тією ж, хоча цьому гетьманові доводилося діяти в умовах уже значно обмеженої державної автономії Гетьманщини. Водночас найтриваліша в історії України гетьманська каденція Мазеп припала на період стабілізації економічного життя, на відносно мирний час. Це у поєднанні з ефективною внутрішньою та зовнішньою політикою Мазепи, дало блискучі наслідки: швидкий економічний і культурний розвиток України за гетьманату Мазепи став незаперечним фактом. Саме Мазепа чи не найбільше з усіх гетьманів України після Б.Хмельницького прислужився УПЦ, зробив найбільший внесок у справу її матеріальної та моральної підтримки[1].

Гетьман надавав величезну матеріальну допомогу УПЦ, насамперед Київській митрополії та провідним українським (в першу чергу київським) монастирям, в першу чергу Києво-Печерській лаврі, котра за гетьманату Мазепи переживає свій "срібний вік". Красномовним свідченням надзвичайно великої уваги гетьмана до УПЦ є кількість наданих їй універсалів: із понад 500 відомих на сьогодні універсалів Мазепи на долю УПЦ припадає понад 130, тобто 26%[2]. Якщо взяти універсали на користь митрополії та конкретних монастирів, то можна встановити не тільки масштаби гетьманських надань, але й пріоритети. Отже, Київська митрополія в цілому, включно з Софійським монастирем, отримала від Мазепи 9 універсалів Чернігівська й Новгород-Сіверська архієпископія – 3, Переяславська – 2[3].

Отже виходячи з вищесказаного читач може сам зробити висновки що до розвитку УПЦ та проаналізувати лінію політичних заходів гетьмана Івана Мазепи в руслі релігійного становлення народу. Оцінюючи неоціненний внесок гетьмана в культурне життя , можна сказати, що він був одним з Великих будівничих самобутньої української православної церкви.



ЛІТЕРАТУРА

1. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству… Часть вторая. Приложение №23. Режим доступу: http://library.kr.ua/elib/history/app2-23.html № 270. – Арк. 60.

2. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба... – С. 170-171;

3. Універсали Івана Мазепи…№ 87; Бібліотека Польської Академії наук. – Відділ рукописів. – № 270. – Арк. 50-51 зв.



Ганна Книш,

2 курс Інституту фізико-математичної та технологічної освіти

Науковий керівник: С.І. Сиващенко,

(Бердянський державний педагогічний університет)


МЕТОД ПРОЕКТІВ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Метод проектів розробили і обґрунтували педагоги англійської та американської школи, але він знайшов своє відображення в педагогічній теорії і практиці різних країн – це Велика Британія, США, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Італія, Нідерланди, Бразилія, Японія і багато інших країн. Ще наприкінці XIX століття англійський педагог Сесіль Редді спробував організувати навчання способом схожим на метод проектів. У практиці його коледжу цей метод був лише одним із моментів складної організації педагогічного процесу. Сам С. Редді не вживав терміну “метод проектів” і не дав йому педагогічного обґрунтування. Батьківщиною проектного методу вважають Сполучені Штати Америки. Американські педагоги та історики стерджують, що автором проектної методики є Руфус Стімсон – основоположник “домашнього проектного плану” (1908 р.).

Проблема організації навчання за методом проектів розглядалася у роботах Д. Дьюі, В. Кілпатрика, Е. Колінгса та інших педагогів.

Основою методу проектів були педагогічні ідеї Джона Дьюі – американського педагога, психолога, провідного представника філософії прагматизму. У 1896-1904 роках в експериментальній “школі-лабораторії” при Чиказькому університеті ним здійснювалося практичне застосування своєї теорії. Він вважав, що вся діяльність учня повинна орієнтуватися на розвиток його мислення, в основі якого лежить особистий досвід, і розробив таку теорію виховання, яка була спрямована на формування особистості. Дьюі спирався на те, що у трудовій школі творча праця є основою всієї навчально-виховної роботи.

Послідовником Джона Дьюі був американський педагог Вільям Херд Кілпатрик, який розробив схему освіти і виховання, відкинувши принципи класно-лекційної системи і предметне навчання, яка повинна була ґрунтуватись на інтересах і самостійності мислення дитини. Основою навчальної роботи учнів повинна бути їх активність, яку вони вибирають самі. Дитині може принести користь тільки та діяльність, яка виконується нею з великим захопленням. Тому перевага будь-якого проекту визначалася ступенем зацікавленості, сердечного захоплення учня при виконанні поставленої перед собою мети. Професор Кілпатрик характеризував метод проектів як метод планування доцільної (цілеспрямованої) діяльності у зв’язку з розв’язанням навчально-виховного завдання в реальній життєвій обстановці. Він визначав його як цільовий акт, діяльність «від усього серця» (wholeheartly), що з визначеною метою відбувається в певних суспільних умовах [3].

У 1917-1921 роках в одній із сільських шкіл під керівництвом Е.Колінгса було проведено експеримент. Відповідно до якого робота школи була побудована за проектною системою і носила синтетичний, комплексний характер. Всі освітні відомості й навички із різних галузей знань діти одержували під час роботи над проектами. Вдалося дійсно побудувати систему проектів, які повністю базувалися на реальному житті.

Щодо значення проектів професор Є. Г. Кагаров вважав, що з виховної точки зору найкращим для дитини є таке становище, коли вона замислює і виконує або свої або ті чужі плани, які захоплюють її цілком. Проект сам по собі є природним викликом до самолюбству, до напруження сил, до посиленої і осмисленої розумової діяльності і в той же час цілком конкретної, а часом і драматичною. Проект, який виник у дитини і нею самою виконаний, на підставі її особистого досвіду, набагато найкраща основа для виховних цілей, так як він виробить в дітях самостійність і активну свідомість, об’єднані в одному природному зусиллі [2].

Метод проектів – це ідеї, практика, технології, що дозволяють перекинути місток між досвідом і проблемами педагогів минулого та вимогами сучасності.

Сьогодні під методом проектів прийнято розуміти “такий спосіб організації процесу навчально-трудової діяльності учнів на уроках трудового навчання, що містить сукупність прийомів, операцій оволодіння визначеною галуззю практичних та теоретичних знань, в результаті яких учні створюють вироби, що мають суб’єктивну або об’єктивну новизну і суспільну значимість та виконані під керівництвом вчителя” [1, с.20].

Сучасна школа повинна давати саму широку можливість для створення і виконання проектів, цим вона повинна розвивати у дитини здатність розбиратися в матеріалі і оцінювати виконану роботу. Однією з позитивних сторін методу проектів потрібно вважати також вироблення звички до колективної праці і взаємодопомоги.

Метод проектів є системою навчання, за якої учні набувають знань в процесі планування та виконання завдань-проектів, які поступово ускладнюються. Завдяки цьому методу в учнів активно розвиваються основні види мислення, творчі здібності, прагнення самому щось створити.

В освітній галузі “Технологія” метод проектів – це комплексний процес, який формує в школярів загальнонавчальні уміння, основи технологічної грамоти, культури праці і спрямований на оволодіння ними способами перетворення матеріалів, енергії, інформації, технологіями їх обробки.

На засадах світового педагогічного досвіду метод проектів відроджується та розвивається в українській педагогіці, доповнюються його теоретичні й концептуальні положення. Нова програма з трудового навчання базується на основі проектно-технологічного підходу. Отже, вивчення минулого і сучасного як зарубіжного так і вітчизняного досвіду дає змогу правильно спрямувати діяльність учнів та вчителів при виконанні творчих проектів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Інноваційні педагогічні технології у трудовому навчанні: Навч.-метод. посібник / За заг. ред. О. М. Коберника, Г. В. Терещука. – Умань: СПД Жовтий, 2008. – 212с.

2. Кагаров Е. Г. Метод проектов в трудовой школе / Е. Г. Кагаров. – Л.: Брокгауз-Ефрон, 1926. – 88с.

3. Килпатрик В. Х. Метод проектов. Применение целевой установки в педагогическом процессе / В. Х. Килпатрик. – Л.: Брокгауз-Ефрон, 1925. – 43с.



Олексій Ушаков,

2 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: ст. викл. О. С. Авдєєва

ДІЯЛЬНІСТЬ 13-ГО ЛЕЙБ-ГРЕНАДЕРСЬКОГО ЕРИВАНСЬКОГО ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ ПОЛКУ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ З 1708р. ДО ПОЧАТКУ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ

В сучасній українській історіографії вивчення Північної війни є досить ґрунтовним, але переважно приділяється увага війні загалом, і участь у війні гетьмана І. Мазепи. Історії окремих учасників цієї війни не надається особливої уваги, що є не досить добре, бо більш поглиблене вивчення навіть окремого полку дає змогу зрозуміти чому перемогу в війні здобув саме Петро І, а не Карл XII.

Вивченням зазначеного періоду в історії полку ґрунтовно займався російський генерал, військовий історик, Бобровський Павло Осипович. У 1892 році він надрукував восьмитомник “История 13-го Лейб-Гренадерского Эриванского Его величества полка за 250 лет”[1]. В цій праці автор на основі архівних документів докладно відтворює історію полку. Побіжно в контексті поглибленого розгляду Північної війни цього питання торкається Соловйов Сергій Михайлович в своїй роботі “История России с древнейших времен”[2].

Мета роботи: прослідкувати діяльність полку на території сучасної України в період з 1708 до 1709 рр.

Почати потрібно з того, що назву 13-й Лейб-Гренадерський Ериванський Його Величності полк здобув лише 1856 року за царя Олександра ІІ. В період Петра І, а саме 1700р. – при влаштуванні регулярної армії вступив в число піхотних полків і став називатися Бутирський піхотним полком[3].

У лютому 1708р. полк перейшов з Кописа, де будував укріплення в містечко Уллу і зупинився при дивізії фон-Аларта, що розташувалася в околицях селища[1, 49].

2 липня відбулася битва при Головчині між Карлом XII і об'єднаними військами графа Шереметьєва і князів Рєпніна і Меньшикова[2]. Незважаючи на кількісну перевагу в солдатах у зв'язку з невдалою розстановкою російські війська зазнали поразки і відступили за Дніпро до містечка Горки. Туди ж попрямував і Бутирський полк. Таким чином, у невдалій битві полк участі не приймав[1, 50].

Після того, як Петро I дізнався про просування шведів, він прибув до своїх військ в Горки 13 липня[2]. Він вирішив скористатися чотиритижневою зупинкою Карла XII в Могильові щоб підучити свої полки в стройовому відношенні. 3 серпня відбувся царський огляд піхотних полків, по завершенню якого командувачу Бутирський полком підполковнику князю Солнцову-Засєкіну Петро висловив особливу вдячність, підвищивши його до полковника[1, 51].

Після прибуття 28 листопада в Лебедин Бутирський полк під командуванням генерал-майора Борегарда полк висунувся в Новгород-Сіверський, де пробув кілька тижнів. Після захоплення м. Ромни фон-Алартом туди ж був переправлений і Бутирський полк[1, 52].

На початку лютого 1709р. фельдмаршал Шереметьєв з десятьма кінними і чотирма піхотними полками, включаючи Бутирський, захопив замок та містечко Рашевк на р. Псел, захопивши в полон коменданта, декількох офіцерів та більше 150 нижніх чинів та нестройових челядників[1, 52].

Після битви біля села Лісного государ помилував князя Рєпніна, якому повернули всі його полки, які він мав до битви при Головчині, в тому числі і Бутирський полк повернувся під його командування[1, 52].

Отже, виходячи з вищезгаданого, Бутирський полк вніс свій вклад в історію України, беручи участь в Північній війні на боці Росії. Вивчаючи історію цього полку можна виділити, що навіть в часи війни Петро І знаходив час на проведення царських оглядів полків, чим підвищував професіоналізм своєї армії і покращував шанси на перемогу у війні. На основі вивчення полку можна прослідити як російська армія стала більш потужною, ніж шведи.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Бобровский П. История 13-го Лейб-Гренадерского Эриванского Его величества полка за 250 лет. – СПб. : Типография В.С. Балашева. – 1892.

  2. Соловьев С.М. История России с древнейших времен.Т.15–16 – М. : Голос; Колокол — Пресс. – 1997. — 686 с.

  3. 13-й лейб-гренадерский Эриванский Царя Михаила Феодоровича полк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://regiment.ru/reg/II/A/13/1.htm



Денис Xарченко,

2 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: ст. викл. О.С.Авдєєва
ЗАХОДИ П.О. РУМЯНЦЕВА ПО РЕФОРМУВАННЮ ПОШТОВОГО ЗВ’ЯЗКУ В УКРАЇНІ

Стан наукової розробки проблеми не можна вважати задовільним. На сьогоднішній день не існує жодного спеціального історичного дослідження окремо присвяченого цій проблемі.

Майже всі дослідження переважно зосереджуються лише на самому факті реформування пошти. Дотично дослідженням запропонованих питань займалися О. І. Гуржій, Максимович, С. М. Соловйов, А. Ф. Шафонський. Так, А. Ф. Шафонський повідомляв лише про факт реформування пошти. С. М. Соловйов діяльність пошти у зазначений період подавав ще в коротшому викладі, – як частину російської історії.

Метою цієї роботи є дослідження реформаторської діяльності П. Румянцева на Україні, зокрема його поштова реформа

На середину XVIII ст. стан поштового зв язку вже не відповідав тогочасним вимогам. Необхідно було замінювати ямську гоньбу на більш сучасні та ефективні методи поштового управління. Зокрема на цю проблему звернув увагу П. О. Румянцев, який на цей час був призначений царським намісником на Гетьманщині.

За участю П. О. Румянцева було видано статут із 21 пункту “Учреждение о конной почте в Малой России”. Згідно документу для відправлення листів засновані поштові контори, до яких були приставлені поштмейстери з місцевих. Особою, що керувала поштовими конторами, був поштдиректор[3]. Далі пояснювалися права і обов’язки поштмейстерів і листонош. 1 травня 1765 р., відповідно до указу Катерини II, П. О. Румянцевим підписана інструкція “Учреждение о конной почте в Малой России”[1].

Першим пунктом визначалися критерії до поштмейстерів, які очолювали кожне правління. Вони обиралися за полковим вибором. Таке рішення враховувало той факт, що люди на місцях краще знають своїх представників.Посаду міг посісти хтось із військових або значкових товаришів. Листонош, кількість яких становила в усіх відділках по двоє чоловік, призначали з місцевих, утримували не менше двох коней[2].

Всі поштові правління підпорядковувалися пошт-директору, а листоноші – поштмейстерам. 4-й пункт регламентував обслуговування поштою воєнних гарнізонів[2]. Обов’язками поштмейстерів були, відповідно до присяги, стежити за нормальним функціонуванням станцій, й поповнювати поштову казну, а також звітувати про прибутки та збитки. Вони не мали права більше, ніж на 24 години залишати правління без дозволу[1]. На цей термін поштмейстери могли призначити замість себе надійних людей, яким довіряли. Кореспонденція повинна була відправлятися під їх наглядом. Порушення цієї вимоги передбачало покарання – штраф. Листи ними нумерувалися, на них ставили печатки. Коли кореспонденція пересилалася в межах України, на ній зазначалося: “сплачено до Киева”[3]. Коли ж мала перетнути кордони Гетьманщини, поштмейстери робили напис: “сплачено до Великоросії”. При цьому гроші бралися з відправників відповідно до ваги листів чи посилок.

Листоноші зобов’язувалися мати охайний вигляд, чисті мундири. Коли б на них хтось напав, чи пограбував, то місцеві жителі повинні були захищати листоношу, надавати допомогу. Одержавши кореспонденцію, листоноша оформляв відповідну “цидулу”. Потім пошта вкладалася в спеціальні чемодани і відправлялася по этапах[3].

Таким чином, реформована Петром Олександровичем Румянцевим поштова служба на українських землях, вперше стала доступною не лише для владних інститутів, а й для пересічних українців.


ЛІТЕРАТУРА

1.Максимович Г. Я. Матеріалы, относящіеся къ учрежденію почты въ Малороссіи при гр. Румянцеве-Задунайскомъ. – Полтава : Электр. Тип. Г. И. Маркевича, Бульв. Котляревскаго, 1914. – С. 4 -7.

2.Вигилев А. Н. История отечественной почты. – М. : Радио и связь, 1990. – С. 294-295.

3.Гуржій О. Пошта Гетьманщини в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 6. – К.: Ін-т історії України НАН, 2002. – С. 172-177.



Ярослав Шептій,

2 курс інституту фізико-математичної

та технологічної освіти

Науковий керівник: С.І. Сиващенко

(БДПУ)
ДАЛЬТОН-ПЛАН: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

На початку XX століття американська вчителька Олена Паркхєрст (Рarkhurst) розробила і впровадила нову систему організації навчально-виховної роботи в школі, ґрунтовану на принципі індивідуального навчання. Своє нововведення американська діячка народної освіти назвала “Дальтонський лабораторний план”, що зараз відомий під назвою “Дальтон-план” (Dalton-Plan).

Цікава історія далтон-плану О.Паркхєрст.

Перший педагогічний досвід Олена Паркхєрст отримала працюючи сільською вчителькою. Пізніше, будучи викладачкою у вчительських семінаріях, вона захоплюється ідеєю “педагогічної лабораторії” і з успіхом експериментує. У 1914 році О. Паркхєрст отримує командировку в Італію де знайомиться з педагогічними ідеями Марії Монтєссорі (Maria Montessori) і стає її послідовницею. Лабораторний план отримує принципове обґрунтування монтєссоріанськими ідеями самоосвіти. У 1919 році О.Паркхєрст експериментує в школі для хлопчиків-калік, а з 1920 року проводить його у розгорнутому вигляді в середній школі міста Далтон (Dalton, США). Її ідеї проникають в Англію де вони знаходять значно більший відгук ніж в Америці. Деякі англійські школи на практиці впроваджують ідею нового плану. У Лондоні виникає педагогічна асоціація (The Dalton Association), що ставить за мету розповсюдження ідеї дальтон-плану і розробку питань пов’язаних з ним [3].

Метою дальтон-плану, на думку О.Паркхєрст, є розвиток пізнавальної активності, ініціативи і організаторських здібностей учнів, при цьому індивідуальна робота – найкращий шлях для оволодіння механізмами і технікою придбання знань.

Сутність дальтон-плану сама його винахідниця визначила так: “Практично лабораторний план – це метод педагогічної реорганізації для примирення двох активностей – того, чому учитель вчить, а дитина вчиться. При розумному застосування плану створюються умови, які дають можливість педагогові учити, а учневі вчитися” [2, с.33].

Основними принципами дальтонської школи э свобода, самостійність і співробітництво. Свобода – це свобода вибору. Учні самі вибирають для себе оптимальні шляхи оволодіння знаннями, вміннями і навичками. Учні вчаться розпоряджатися наданою свободою і несуть відповідальність за користування цією свободою. Результатом є висока мотивація до участі в навчальному процесі. Учень не один в класі, він співпрацює з іншими учнями та вчителем. Учні можуть звертатися за допомогою один до одного. Самостійність спонукає учнів до самостійної діяльності та до власних відкриттів. В цьому випадку все запам’ятовується краще, так як учень бере участь в активному процесі запам’ятовування.

Активне відродження “дальтон-плану” почалося у 50-60–х роках минулого століття під видом “плану Трампа”, розроблений американським професором педагогіки Ллойдом Трампом. Сутність плану Трампа полягає в намаганні якомога більше індивідуалізувати процес навчання за допомогою різних гнучкий форм його організації. Тут поєднуються заняття у великих аудиторіях, у малих навчальний групах з індивідуальними заняттями. Лекції читаються досвідченими викладачами для великої аудиторії (100-1500 осіб) з використанням сучасний технічних засобів навчання. У малих групах


(по 10-15 осіб) обговорюється матеріал лекції. Ці заняття веде або рядовий викладач, або найздібніший учень із групи. Потім проводиться індивідуальна робота у навчальних кабінетах (лабораторіях). Години розподіляються таким чином: на лекції – 40% навчального часу; на заняття в малих групах – 20%; на індивідуальну роботу – 40%. Навчальні класи відсутні склад навчальних груп не є постійним. Ця система вимагає чіткої роботи викладачів та матеріального забезпечення. Окремі елементи “плану Трампа” активно використовуються у системі вищої освіти як за кордоном так і в Україні.

Актуальна тема дальтон-плану і в наш час. Наприклад дисертаційна робота Гусєвої Олени Юріївни [1]. У своєму дослідженні вона стверджує, що на рубежі XX-XXI століть знов виникла необхідність звернутися до дальтон-плану, але використовувати його треба не в первозданному вигляді, а в трансформованому, працюючому на завдання освіти XXI століття.

О. Ю. Гусєва обґрунтувала доцільність впровадження дальтон-технології як технології навчання, заснованої на сучасних дидактичних і методичних засадах з використанням сучасних методів навчання. Вона розробила методичну модель організації навчального процесу на основі дальтон-технології з метою підвищення ефективності самостійної навчальної праці учнів і усвідомлення відповідальності за результати навчальної діяльності.

Важко не погодитись із тим, що сучасно обґрунтований дальтон-план, як технологія індивідуалізації навчання, в нових освітніх умовах сприятиме забезпеченню пізнавальної активності та самостійності мислення учнів.



ЛІТЕРАТУРА

1. Гусева Е. Ю. Дальтон-план как средство повышения эффективности обучения русскому языку: дис... канд. пед. наук: 13.00.02 / Гусева Елена Юрьевна. – М., 2010. – 274с.

2. Паркхерст Е. Воспитание и обучение по дальтонскому плану / Елена Паркхерст; [перевод с английского Р. Ландсберг]. – М. : “Новая Москва”, 1924. – 234с.

3. Свадковский И. Далтон-план в применении к советской школе / И. Свадковский. [2-е перераб. и доп. изд.]. – М.-Л.: “Государственное издательство”, 1926. – 155c.



Ольга Ширяева,

3 курс факультета истории и права

Научный руководитель: О.В. Мансков,

к. ист. н., ст. преп.

(Таганрогский государственный педагогический институт имени А.П. Чехова)
СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ ПОВСЕДНЕВНОЙ ЖИЗНИ ГОРОДОВ

ДРЕВНЕЙ ГРЕЦИИ: СПАРТА И ТАРЕНТ

На сегодняшний день актуальность изучения повседневной истории Спарты и Тарента несомненна потому, что очевидным является влияние своеобразного образа жизни и спартанцев, и тарентийцев, на развитие внутри- и внешнеполитических, экономических и социальных отношений этих греческих полисов.

Вопросами истории Спарты в XIX-XX вв. занимались такие ученые как Р. Кэртлидж, Ю. В. Андреев, Л. Г. Печатнова. В свою очередь, историю Тарента раскрывали в своих работах Р. Лоренц, Ф. Виллимье и проч. На сегодняшний момент работа по теме данной статьи затруднена, поскольку необходимая информация является доступной лишь в качестве различных электронных ресурсов.

Целью данной статьи нам представляется рассмотрение повседневного образа жизни жителей таких древнегреческих городов, как Спарта и Тарент, их сравнительный анализ.

В ходе изучения проблемы были использованы историографический, просопографический и сравнительно-аналитический методы.

Согласно источникам по истории Спарты, вся общественная жизнь и повседневный уклад спартанцев были подчинены законодательству и жесткому контролю властей. В частности, “…законотворчество Ликурга носило всеобъемлющий характер и затронуло все сфера жизни спартанцев”. [2, с. 18]

В свою очередь, жителей города Тарент отличал изнеженный нрав, чему способствовал мягкий климат, который пробуждал в жителях расслабленность. Но больше всего “…тарентийцев подталкивали к роскошной жизни богатства, доставляемые земледелием, скотоводством, ремеслами и торговлей”. [1, с. 21-22]

Нет сомнения, что большинство граждан Тарента постоянно устраивало пиры и попойки. На тарентинских пиршествах женщины-флейтистки исполняли любовные песни, да и сами граждане пели и плясали, как то было в обычае на пирах у афинян.

В Спарте же, когда Ликург запретил чрезмерные попойки, спартанцам было разрешено пить только для утоления жажды, но “не для веселия”. Поэтому в Спарте редко можно было встретиться с заносчивостью, пьянством, позорным поведением и сквернословием. Ликург ввел в обычай совместные трапезы, считая, что “…таким образом спартанцы будут совершать меньше нарушений предписанных законов”. [2, с. 39]

В свою очередь, не удивительно то, что граждане Тарента взяли себе в обычай невоздержанный образ жизни – пример подавался государством. Известно, что община тарентийцев каждый месяц приносила в жертву быков и устраивала официальные празднества.

У жителей Тарента любовь к роскоши доказывает пышность их одежд. Одежды, называемые “тарантинками”, выделялись не только тканью, но и нашитыми на ней украшениями. Помимо этого, “…особое достоинство тарантинских одежд заключалось в их тонкости и прозрачности; нетрудно допустить, что ввести их в употребление тарентийцев подтолкнул жаркий климат”. [1 с. 25]

Спартанцы же одевались просто и с достоинством. Они всегда обходились лишь одним гиматием (шерстяной драпированный плащ). Непосредственно перед битвой спартанцы наряжались как на праздник: они надевали тогда багряные плащи, украшали венками свои длинные волосы и шли с песнями под звуки флейт.

Подводя итог всему вышесказанному, можно сказать, что спартанское общество находилось под жестким контролем государства, поэтому в стране были полностью искоренены роскошь, различные увеселения, ремесла и искусство. Спарта представляла собой закрытое тоталитарное общество по типу военного лагеря.

Тарентийское государство в свою очередь являлось обществом, в которой люди были склонны к разгулу, пьянству, любви к роскоши и пышным одеждам. Но, поскольку строгих запретов для жителей Тарента не существовало, они свободно занимались искусствами, ремеслами, активно вели торговлю с другими греческими полисами и ближним зарубежьем.


ЛИТЕРАТУРА

1. Лоренц Р. О государстве древних тарентинцев / Лоренц Р. // Лейпциг, 1833. – С. 52. Режим доступа : http://argos.evansville.edu.

2. Печатнова Л. Г. Формирование Спартанского государства (VIII – VI вв. до н.э.) / Печатнова Л. Г. // Учебное пособие по спецкурсу. – Издательство Санкт-Петербургского университета, 1997. – С. 51. Режим доступа : http://www.perseus.tufts.edu.

МОВА З МЕТОДИКОЮ ВИКЛАДАННЯ
Елена Абрамян,

4 курс факультета иностранных языков

Научный руководитель: Ю. М. Демонова,

к. филол. н., ст. преп.

(Таганрогский государственный педагогический институт имени А.П.Чехова)
СПОСОБЫ ПЕРЕВОДА ЯЗЫКА ПОЛИТКОРРЕКТНОСТИ

В последнее десятилетие термин “политкорректность” приобрел весьма большую популярность. Сегодня политкорректный язык является нормой официального дискурса не только в США, но и других западных странах: Франции, Германии, Швейцарии, Швеции, Канаде, Австралии. По оценкам исследователей, некоторые тенденции политкорректности появляются и в нашей стране. Поэтому рассмотрение культурологических и лингвистических аспектов данного феномена, а также способов перевода политкорректной лексики на русский язык является актуальным.

Исходя из того, что язык политкорректности появился и активно используется как система сравнительно недавно, у переводчиков возникает ряд практически неразрешимых проблем при переводе безэквивалентных лексических единиц на русский язык. Данная научная проблема находится в стадии активной разработки, тем не менее является еще недостаточно изученной в лингвистическом и межкультурном аспектах.

Цель нашей работы заключается в исследовании речи политической корректности как лингвокультурологической и переводческой проблемы, а также описании и систематизации способов перевода безэквивалентной лексики политкорректности на русский язык.

В работе использовались следующие методы исследования: описательный метод; метод дистрибутивного анализа; метод сопоставительного анализа.

Под политкорректностью понимают новые варианты языкового выражения, взамен старых, ущемляющих достоинство человека в отношении расовой или половой принадлежности, социального статуса, внешности, возраста, здоровья и т. п. По сути, “политическая корректность” является обобщающим названием эвфемизации речи [2, с.32].

Несмотря на то, что многие не верили в будущее политической корректности и утверждали, что в скором времени она перестанет существовать, это движение процветает и оказывает значительное влияние на английский язык и образ жизни в западных странах. К тому же политкорректные эвфемизмы уже проникают и в русский язык. В связи с этим способы перевода политкорректной лексики представляют огромный интерес и для переводческой практики.

Говоря об особенностях перевода политически корректной лексики с английского языка на русский, мы можем с уверенностью указать 3 основных способа его осуществления. Во-первых, это прямое заимствование новой лексики на основе транслитерирования и транскрибирования. Во-вторых, поиск возможных эквивалентов в русском языке. И, наконец, в-третьих, описательный перевод. Помимо этого, внутри самого русского языка происходит процесс поиска эвфемизмов, которые могли бы заменить собой существующие политкорректные лексемы.

Перевод политкорректных выражений, не имеющих соответствий в русском языке, осуществляется использованием переводческих трансформаций и приёмов. Как выяснилось, чаще всего применяется калькирование: gender stereotypes – гендерные стереотипы. Перевод политкорректных эвфемизмов калькированием способствует введению новых лексем в словарный состав русского языка, а также наиболее полной передаче стилистических и коннотативных значений политкорректных выражений [1, c.4].

Итак, явление политкорректности и ее особая языковая система активно используется российскими СМИ и поскольку язык политкорректности является частью англоязычных текстов, проблема перевода такой безэквивалентной лексики стоит довольно остро.

Из существующих способов перевода эвфемизмов, принадлежащих полю политкорректности, наиболее распространенным и эффективным является калькирование.


ЛИТЕРАТУРА

1. Вашурина Е. А. Политическая корректность как лингвокультурологическая и переводческая проблема / Информационное издание Самарского государственного университета. – www.universite.ru/material/works/filolog/cu-fl-04.doc

2. Линн Виссон Русские проблемы в английской речи. Слова и фразы в контексте двух культур / пер. с англ. Изд. 3-е, стереотипное. – М. : Р.Валент, 2005 – С. 29-45.

Яна Алексаньян,

1 курс соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: В. Д. Зубенко, викладач (БДПУ)
ВИКОРИСТАННЯ РЕКЛАМНИХ МАТЕРІАЛІВ З ТУРИЗМУ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ

З року в рік розширюються міжнародні зв'язки, відбувається інтернаціоналізація усіх аспектів суспільного життя, тому іноземна мова є реально необхідною в різних сферах діяльності людини, вона стає дійовим фактором соціально-економічного, науково-технічного та загальнокультурного прогресу суспільства. Нове бачення міжкультурної освіти як важливого фактора соціальних зв’язків та взаємодії є одним з найважливіших напрямків діяльності Ради Європи в освітньому секторі [3, с. 10].

У сучасних концепціях розвитку теорії і практики викладання іноземної мови навчання іноземної мови розглядається – як відображення культури відповідного народу, оволодіння іншомовною культурою і засвоєння світових духовних цінностей. Через мову відбувається знайомство з культурою країни, її традиціями, історією та сучасністю. Проблема формування загальнокультурної компетентності, а з нею і соціокультурної компетенції, знаходить своє відображення у працях багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених, таких як Н. Ф. Бориско, Є. М. Верещагін, Н. Б. Ішханян, С. Ю. Ніколаєва, Ю. І. Пассов, H. Brown, П. Тресказ та інших. Однак методика навчання іноземної мови як елементу культури розроблена недостатньо.

Відомо, що використання автентичних текстів різних функціональних стилів сприяє розумінню іншої соціокультурної дійсності. А. А. Брудний визначає текст як явище культури, "сконцентровану дійсність", спрямовану на те, щоб її і розуміли. На його думку тексти включають в себе не лише слова, що вимовлені або написані. Жести, міміка, малюнки, умовні знаки можуть бути органічною складовою частиною тексту як висловлення думки [1, с.162].

У статті, що пропонується, розглядається формування загальнокультурної компетенції студентів в процесі навчання французької мови шляхом використання рекламних матеріалів з туризму, адже на думку В. Бугрім “реклама по суті – це продукт культури, в якому втілені етичні ідеали народу, його естетичні погляди й смаки, чуттєво-емоційні форми, логічні поняття, закріплені в мові, традиціях та звичаях” [2, с. 7].

Полегшенню сприйняття візуальних проспектів з реклами і правильному їх розумінню сприяє аналіз компонентного складу буклетів.

Але, як відомо, метою навчання іноземної мови є розвиток комунікативної компетенції студентів. Отже, цю інформацію необхідно використовувати не тільки для придбання країнознавчих знань, а, головне, для організації мовного спілкування, розвитку усного мовлення в різних ситуаціях спілкування: організація інтерв'ю, різних опитувань, прогнозування по довідниках і картах маршрутів екскурсій; імітація подорожей, відвідувань ресторанів; вибір подарунків по рекламних проспектах тощо. Викладач повинен користуватися вищевказаним прагматичним матеріалом для семантизації мовних одиниць і розвитку значеннєвого і лінгвістичного здогаду; для розвитку компаративних умінь, оцінних суджень; для прищеплювання допитливості, пізнавальної активності, інтересу.

Отже, знання соціокультурного змісту існування людства, розвинута мовна культура, володіння навичками адекватного спілкування у соціокультурному середовищі є важливими складовими загальнокультурної компетенції.

Ми вважаємо, що в сучасних умовах розвитку суспільства знання іноземної мови, збагачене знаннями краєзнавчого характеру, посилює комунікативно-пізнавальну мотивацію студентів, сприяє адекватності їх мовленнєвої і соціальної поведінки в іншомовному середовищі, а "також розширює їх загальнокультурний кругозір, забезпечує засвоєння реалій іншої культури, тим самим загострюючи увагу до власної культури".
ЛІТЕРАТУРА

1. Брудный А. А. Психологическая герменевтика / А. А. Брудный. – М. : 1998. – 336с.

2. Бугрім В. Т. Ментальність і реклама / В. Т. Бугрім // Рекламіст. – 1998. – № 8. – С. 7.

3. Коваленко О. Політика та практика викладання в умовах соціокультурного розмаїття / О. Коваленко // Іноземні мови в навчальних закладах. – 2006. – №5. – С. 10-12.


Інна Андрющенко,

2 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: К. І. Подріз, асистент (БДПУ)
ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ ГАЗЕТНОЇ ЛЕКСИКИ

Переклад має давню історію, яка відходить корінням у часи, коли виникла потреба в людях, що володіли б декількома мовами і могли б бути посередниками при спілкуванні різних мовних націй. Але як самостійна наука, переклад сформувався лише на початку ХХ ст. В умовах розширення міжнародних зв'язків і обміну інформацією, перекладознавство швидко розвивалося і цей процес триває й дотепер, оскільки мова постійно оновлюється за рахунок неологізмів і запозичень. З'являються нові теорії, погляди на проблеми перекладу.

Важливим для роботи є визначення термінів переклад, лексика та семантика. Термін переклад – відтворення оригіналу засобами іншої мови зі збереженням єдності змісту й форми [1, с. 59]. Ця єдність досягається цілісним відтворенням ідейного змісту оригіналу в характерній для нього стилістичній своєрідності на іншій мовній основі. Лек­сика визначається як сукупність уживаних у мові слів, з якими пов’язані певні значення, закріплені в суспільному вжитку. Лексика – одна з основних складових мови, найменш консервативний елемент мовної системи [3, с. 98]. Ще одним важливим терміном для дослідження є термін семантика. Слово семантика дуже часто вживається і в розумінні “значення”. Деякі лінгвісти семасіологією і семантикою називають тільки вивчення значень слів, але не інших одиниць мови [2, с. 122].

У статті розглядаються проблеми перекладу газетної лексики на сучасному етапі.

Актуальність роботи полягає в тому, що в сучасних умовах переклад газетно-інформаційних текстів набуває особливого значення, виступаючи способом інформування громадськості, розповсюдженням реклами, дає змогу дізнатися про новини за кордоном.

Метою нашого дослідження є лексико-граматичні аспекти перекладу, розкриття стилістичних засобів в газетно-інформаційних текстах.

Об’єктом нашого дослідження є особливості перекладу газетних заголовків американських газет.

Теорія перекладу міцно затвердилася як наукова дисципліна. Цьому сприяли усвідомлена потреба в науковому узагальненні перекладацької діяльності, розвиток мовознавства, теорії комунікації та інших галузей знання, що забезпечили наукову базу для вивчення перекладу.

Особливістю американських газет є, звичайно, заголовки газетних матеріалів. Автори статей докладають максимум зусиль, аби заголовок їх статті складався з якомога меншої кількості слів, при цьому передавав інформацію, про яку йдеться, і привертав до себе увагу читача. Для заголовків американських газет характерним є і те, що він може мати подвійний зміст, у зв’язку з тим, що комбінація слів добирається так, що за змістом можна зробити абсолютно протилежні переклади, тому дуже важливо відчувати цей нюанс. Наприклад заголовок "Milk Drinkers are Turning to Powder" можна перекласти як "Люди, що п'ють молоко, перетворюються на порошок", хоча, звичайно, правильно перекласти необхідно як "Люди, які полюбляють молоко, починають вживати сухе молоко".

При перекладі англійських заголовків фахівець має враховувати, що для американських газет характерними є дієслівні заголовки: "Bob Dorrel is Dead. Floods Hit Florida". Для української преси дієслівні заголовки не є характерними і перекладач має це враховувати. Українською мовою вищенаведений заголовок перекладаться як “Смерть Боба Доррела. Повінь у Флориді”.

Специфіку газетно-інформаційних матеріалів складають фразеологізми. Переклад фразеологізмів – це особлива проблема, адже передати їх дослівно зазвичай неможливо. Звідси – необхідність їх розгляду як єдине семантичне ціле, а заміна їх словами в прямому значенні може спричинити зникнення атмосфери звичних читачу образів. Є фразеологізми, що мають повний відповідник в українській мові – a domino effect – ефект доміно; частково не співпадають по образності з українськими – to buy a pig in a poke – купити кота в мішку; при перекладі яких образ повністю змінюється – to hang fire – призупинити роботу та які перекладаються нейтральною лексикою – to cut no ice – нічого не досягати [1, с. 28, с.56, с. 66, с 93].

Отже, ми виявили лексико-граматичні аспекти перекладу газетної лексики, показали особливості перекладу заголовків і фразеологізмів. Переклад газетно-публіцистичного стилю характеризується певними специфічними особливостями, які перекладач обов'язково має враховувати.


ЛІТЕРАТУРА

1. Алєксеева И. С. Профессиональный тренинг переводчика / И. С. Алєксеева. – СПб. : “Союз”, 2001. – 288 с.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства : [підручник] / М. П. Кочерган. – К. : Видавничий центр “Академія”, 2004. – 368 с.

Людмила Бабенко,

4 курс Інституту філології та соціальних комунікацій

Наук. керівник: Т. С. Розумна, викладач (БДПУ)
СИМВОЛІКА І ЗНАЧЕННЯ ЧИСЛОВИХ КОМПОНЕНТІВ В АНГЛІЙСЬКИХ ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЯХ

На сьогоднішній день фразеологічна наука має цілу низку спеціальних досліджень, що описують мовну природу нумеративних ФО, проте до цих пір значення і тим більше символіка самих числових компонентів так і не були детально проаналізовані. Традиційно в суспільстві існує надзвичайно великий інтерес до того, що пов'язано з символікою чисел і в якійсь мірі з містикою.

У ході розвитку лінгвістичної науки фігурували різні думки про природу числівника, його виникнення та функціонування в мові. До певного часу числівник не виділявся як особлива частина мови. Вивчення числівника було відзначено працями таких видатних вчених як В. Брім, Ф. Буслаєв, О. Потебня, Ф. Фортунатов та іншими. Дослідженнями числових компонентів в англійських ФО займалися вчені: Л. Акуленко, В. Жуков, Н. Клименко, О. Кунін С. Ольховська, І. Чернишова, С. Швачко та інші.

Метою дослідження було виявлення значення числових компонентів в англійських фразеологічних одиницях, метод, що був використаний під час написання – теоретичний аналіз літератури.

Фразеологічне значення – це складне семантичне ціле, що складається з аспектів: денотативного, сигніфікативного та конотативного. Слідом за О. Куніним, під денотативним і сигніфікативним аспектами фразеологічного значення розуміються відповідно предметна співвіднесеність фразеологізму в мові і обсяг інформації, вираженої ФО щодо означуваного нею елемента.

Категорія кількості, що виражає зовнішні взаємовідношення предметів або їх частин, а також властивостей, зв'язків, отримує найбільш конкретне вираження в числівниках. Тим не менш, числівники становлять більшу частину числових компонентів. [2, с.9] При фразеологізації числові компоненти набувають нових значень.

Природа компонента розуміється далеко не однозначно в сучасній фразеологічній теорії. У лінгвістів існують різні точки зору щодо того, чи зберігає слово, що входить до складу фразеологізму, свої семантичні властивості.

Числові компоненти, що входять до складу ФО, мають ряд специфічних властивостей. Числівник у вільному вживанні, виступаючи у власному значенні, вказує на точну кількість. У складі ФО числівник часто пориває зі своїм конкретним значенням, виконує переважно переносну функцію і має ряд стилістичних рис.

Англійські ФО можна розділити на дві великі групи:

1) англійські ФО, що мають у своєму складі числові компоненти, які складають ядро (тобто кількісні і порядкові числівники):

The Seven Sisters – Плеяди (група з 7 зірок у сузір'ї Тільця);

the three golden balls – вивіска лихваря (три кулі були зображені на гербі сім'ї Медічі. Банкіри Ломбардії були першими великими лихварями в Європі);

the ninth part of a man – кравець (походить від виразу nine tailors make a man; tailors спотворене tellers – удари дзвону при похованні. За старою англійською традицією, коли ховають дитину, б'ють у дзвін три рази, жінку – шість і чоловіка – дев'ять разів).

the three tailors of Tooley Street – невелика група людей, яка вважає себе представниками всього народу (за свідченням англійського політичного діяча Д. Каннінга, троє кравців з вулиці Тулі звернулися до парламенту з петицією, що починалася словами "We the people of England ");

2) англійські ФО, що мають у своєму складі числові компоненти, які знаходяться на периферії (half, both, double, once, twice, single, pair, alone, quarter, thrice):

if you had half an eye – якби ви не були зовсім сліпі;

to work double tides – працювати не покладаючи рук;

they make a pair – два чоботи пара, одного поля ягода;

cut both ways – бути двосічним; палиця про два кінці [1, с.36-46].

У ФО числовий компонент пориває з конкретним значенням, виконує переносну функцію, і в ряді ФО числівник зберігає свою семантику. Символічний сенс чисел дуже часто може інтерпретуватися кількома способами, тому підхід до дослідження символіки одного і того ж числового компонента може бути різним у різних ФО.

Отже, проблема символіки числових компонентів у ФО надзвичайно широка і багатогранна. Фразеологія – надзвичайно складне явище, а фразеологізми по суті своїй неоднозначні і різноманітні, тому й стає можливим трактувати їх по-різному.
ЛІТЕРАТУРА

1. Кунин А. В. Англо-русский фразеологический словар / А. В. Кунин. – М. : Русский язык, 1984. – 942 с.

2. Кунин А. В. Курс фразеологии современного английского языка / А. В. Кунин. – М. : Высшая школа, 1986. – 336 с.

Даріна Бабкова,

5 курс Інституту філології

та соціальних комунікацій

Наук. керівник: І. Я. Глазкова, к. пед. н., доцент (БДПУ)


АВТОРСЬКІ КРИЛАТІ ВИСЛОВИ В АНГЛОМОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ

Англійська мова має тисячолітню історію. За цей час накопичилося багато висловів, які люди вважають вдалими, влучними та милозвучними. Так виник особливий пласт мови – фразеологія, сукупність стійких виразів, що мають самостійне значення. За допомогою фразеологічних виразів, які не перекладаються дослівно, а сприймаються переосмислено, посилюється естетичний аспект мови.



Актуальність досліджуваної проблеми полягає в необхідності вивчення шляхів становлення фразеологізмів англійської мови, оскільки, правильне розуміння їх значення допоможе вільно спілкуватися іноземною мовою та запобігти нерозумінню з іноземцями.

Мета роботи полягає у наведенні прикладів авторських крилатих виразів, що є джерелом збагачення фразеологічного фонду англійської мови. Для цього ми скористалися такими методами: аналіз, синтез і порівняння наукових джерел, лексико-стилістичний аналіз художніх текстів.

Найбільш поширеною є структурно-семантична класифікація В. В. Виноградова. Він виділяє 3 типи фразеологізмів.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка