Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Кафедра методики викладання спортивних



Сторінка9/17
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.14 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

Висновки. На сьогоднішній день практично кожна людина, що живе в країнах хоч якого - але технічного прогресу, має масу справ і обов'язків. Часом йому не вистачає часу навіть на свої справи. В результаті, з горою дріб'язкових технічних проблем людина просто забуваєа про головне своє призначення – забуває про своє здоров'я.

Список використаної літератури:

  1. Амосов Н.М. Алгоритм здоровья. Человек и общество / Н.М. Амосов. – М.: АСТ, Сталкер. - 2002. – 145 с.

  2. Костенко І. Технології формування мотивації до здорового способу життя / Ірина Костенко // Сучасна школа України. – 2010. – № 8. – С. 46–49.

  3. Гріневич І.І. Сутність здорового способу життя: історично-педагогічний аналіз проблеми / І.І. Гріневич // Наукові записки: Психолого-педагогічні науки. – Ніжин, 2001. – № 1.– С. 92-99.



РОЗДІЛ ІІ. СУЧАСНІ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ В ВНЗ

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВИКЛАДАННЯ КУРСУ

ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ" У ВНЗ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ В УКРАЇНІ


Наталія Василина

Тамара Нагорна

Анотація: в даній статті розглянуті сучасні аспекти фізичного виховання студентів вищих навчальних закладів в умовах реформування вищої школи в Україні.

Ключові слова: фізичне виховання, вища школа, кредитно-модульна система навчання.

Аннотация: в данной статье рассмотрены современные аспекты физического воспитания студентов высших учебных заведений в условиях реформирования высшей школы в Украине.

Ключевые слова: физическое воспитание, высшая школа, кредитно - модульная система обучения.

Annotation: in this article the modern aspects of physical education of students of higher educational establishments are considered in the conditions of reformation of higher school in Ukraine.

Keywords: physical education, higher school, credit is the module system of studies.
Постановка проблеми: у державі, що задекларована правовою і демократичною, особлива увага звертається на низку важливих елементів, які виступають фундаментальними для її розбудови в перспективі. Серед них чільне місце посідають організація та змістове наповнення процесу функціонування вищої школи, оскільки лише за умови ґрунтовної підготовки фахівців є можливим прогресивний розвиток та успішне формування громадянського суспільства.

Мета статті. Теоретично обґрунтувати сучасні аспекти фізичного виховання студентів вищих навчальних закладів в умовах реформування вищої школи в Україні.

Виклад основного матеріалу. Недаремно досвід високорозвинених країн свідчить, що найвищого рівня розвитку досягли ті держави, які мають висококваліфіковані кадри працівників у відповідних сферах діяльності і в яких на найвищому рівні знаходиться освіта, наука і культура. Йдеться про творчий інтелектуальний потенціал нації, який повинен постійно поповнюватися. А єдиним і оптимальним джерелом для такого розвитку виступає сучасний студент з його потребами, інтересами, проблемами.

Відповідно до навчальних планів, за якими навчаються студенти у ВНЗ III-IV рівня акредитації, обов'язковим є вивчення курсу „Фізичне виховання". А тому Міністерство освіти і науки України відповідно до покладених на нього завдань забезпечує організацію фізичного виховання, фізкультурної, оздоровчої та спортивної роботи у навчальних закладах, здійснює їх науково-методичне забезпечення. Профільний комітет з фізичного виховання та спорту бере участь у формуванні та реалізації державної політики з фізичного виховання і спорту в закладах та установах Міністерства освіти і науки України; здійснює координацію роботи з фізичної культури, фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи в навчальних закладах усіх типів і рівнів акредитації, бере участь у науково-методичному забезпеченні цієї роботи. Серед його завдань - пріоритетне значення фізичної культури і спорту в процесі навчання та виховання дітей і молоді як найдієвішого засобу зміцнення їх здоров'я, гармонійного розвитку, підвищення рівня працездатності та фізичної підготовленості і т.д.

Механізм реалізації діючих правових норм передбачений через відповідні структурні підрозділи виконавчої влади в Україні. Проте навіть наявні нормативно - правові акти не висвітлюють всього комплексу питань, які виникають при викладанні курсу „Фізичне виховання" у ВНЗ України та потребують юридичного регулювання.

Правові акти, що регулюють порядок організації викладання фізичного виховання у ВНЗ, доцільно проаналізувати на основі розгляду всіх актів за двома групами: ті, які передбачають регулювання загального порядку організації навчального процесу у ВНЗ; ті, які висвітлюють порядок організації викладання фізичного виховання. До першої групи відносимо: Закон України „Про вищу освіту" від 17 січня 2002 року, Положення про державний вищий навчальний заклад, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року, Наказ МОН України „Про впровадження кредитно - модульної системи організації навчального процесу" від 30 грудня 2005 року, Рекомендації щодо впровадження кредитно - модульної системи у вищих навчальних закладах III - IV рівнів акредитації, затверджені Наказом МОН України 30 грудня 2005 Рекомендації і щодо структура та ведення індивідуального навчального плану студента, затверджені Наказом МОН України 30 грудня 2005 року, Рекомендації щодо структури залікового кредиту та порядку оцінювання навчальних досягнень студентів, затверджені Наказом МОН України 30 грудня 2005 року.

Основними спеціалізованими правовими актами є: Закон України „Про фізичну культуру і спорт" від 24 грудня 1993 року, Державні вимоги до системи фізичного виховання дітей, учнівської і студентської молоді, затверджені Наказом Міносвіти України 25 травня 1998 року, Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту, затверджена Указом Президента України від 28 вересня 2006 року, Державна програма розвитку фізичної культури і спорту на 2007 – 2011 роки, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 року, Положення про організацію фізичного виховання і масового спорту у вищих навчальних закладах, затверджене наказом МОН України від 4 січня 2006 року.

Чинна нормативно-правова база передбачає регулювання конкретних правовідносини в освітній сфері. На основі аналізу правових актів визначаємо основні сфери регулювання відповідних відносин та ключові проблеми, які висвітлюються, зокрема:



  • запропоновано нормативне визначення термінів: „фізична культура", „фізичне виховання", „масовий спорт", „спортивне виховання", „фізичний розвиток", „фізична активність" та ін.;

  • розкрито основні сфери і напрямки впровадження фізичної культури в Україні (соціально - побутова, навчально-виховна, щодо категорій осіб з особливими потребами);

  • визначено державні вимоги до системи фізичного виховання в навчальних закладах (основні складові: теоретичні, організаційно -педагогічні);

  • розроблено низку заходів для популяризації фізичної культури та масового спорту серед населення;

  • проаналізовано основні форми роботи студентів із фізичного виховання;

  • визначено зміст діяльності кафедр фізичного виховання, правила планування навчальних занять, форми та види контролю. Оцінювання, регламентацію діяльності учасників навчально-виховного процессу з фізичного виховання.

На основі аналізу нормативно-правової бази спробуємо визначити основні принципи державної політики та правового регулювання в сфері фізичного виховання у вищій школі:

  • принцип державного забезпечення підготовки та перепідготовки кадрів у сфері фізичної культури і спорту;

  • пріоритету підготовки фахівців для роботи в сільській місцевості;

  • стимулювання фахівців у сфері фізичної культури та спорту, інших суб'єктів фізкультурно-спортивної діяльності;

  • освітньої спрямованості навчального процессу фізичного виховання та функціонального фактора в оцінюванні фізичного розвитку студентів;

  • багатоукладності (широкий вибір студентами засобів фізичного виховання для навчання та участі в спортивних заходах);

- індивідуалізації та диференціації навчального процесу з фізичного виховання;

  • • поєднання державного управління та студентського самоврядування.

У загальних положеннях Державної програми розвитку фізичної культури і спорту на 2007 - 2011 роїш, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 року, констатовано факт критичної ситуації в сфері фізичної культури і спорту, що зумовлена такими факторами:

  • невідповідністю нормативно-правової бази сучасним вимогам;

  • недосконалістю інфраструктури у виробничій, навчально-виховній і соціально-побутовій сферах;

  • недосконалістю системи централізованої підготовки національних збірних команд, низьким рівнем фінансового та матеріально-технічного забезпечення дитячо-юнацького і резервного спорту;

  • незадовільним стан матеріально-технічної бази;

  • недостатнім бюджетним фінансуванням;

  • неефективним залученням коштів з інших джерел;

  • незначним обсягом інвестицій;

  • незадовільною діяльністю з випуску та проведення державних спортивних лотерей, які є одним з основних джерел фінансування спорту в багатьох країнах Європи;

  • низьким рівнем заробітної плати фахівців;

  • недостатньою кількістю інструкторів з фізкультурно-оздоровчої діяльності, розбалансованістю в системі підготовки та підвищення кваліфікації фахівців;

  • незадовільним рівнем наукового забезпечення розвитку фізичної культури і спорту;

  • недостатнім фінансуванням наукових досліджень (менш як 0,5 відсотка видатків державного бюджету спрямовується на сферу фізичної культури і спорту);

  • неефективним пропагуванням серед широких верств населення здорового способу життя.

Незважаючи на те, що органи виконавчої влади повинні брати активну участь у реалізації політики в сфері фізичного виховання в навчальних закладах України, залишається низка нагальних проблем, з якими безпосередньо зіткнулися викладачі фізичного виховання вищої школи. Найважливіша з них - це специфіка викладання курсу „Фізичне виховання" у ВНЗ в умовах кредитно - модульної системи навчання. Адже в сфері фізичного виховання не було видано жодного нормативного документу, який би уніфікував вимоги до студентів в умовах реформування вищої школи в Україні.

По - перше, специфіка предмету передбачає наявність особливих видів діяльності студентів основної, спеціальної груп та оцінювання їхньої діяльності. Адже відповідно до підзаконних актів МОН України щодо впровадження кредитно - модульної системи, передбачаються такі обов'язкові види як самостійна та індивідуальна робота, поточний, модульний, підсумковий контроль тощо.



По - друге, попередня проблема безпосередньо пов'язана з іншою - не менш важливою - незадовільним станом здоров'я студентів та можливими шляхами їх оздоровлення. Тільки в Полтавському педагогічному університеті на диспансерному обліку знаходиться більше 1000 студентів. Навряд чи краща ситуація і в інших навчальних закладах міста й області. Неможливо ефективно оздоровити 6000 студентів, наприклад, тільки Полтавського педуніверситету. Профспілковий комітет робить все можливе, щоб забезпечити відпочинок максимальної кількості студентів (влітку 2007 року оздоровлення пройшли 420 чоловік (із 6000?)). Путівки, що поширюються і пропонуються для відпочинку та оздоровлення студентства, коштують в середньому 1000 грн., що не по кишені кожному студенту. Єдиним способом оздоровлення молоді є санаторій-профілакторій в університеті, але за рік там вдається пройти оздоровлення не більше 600 студентів. То ж основна маса студентів не охоплюється такими видами оздоровлення, які є реальними. Після такої сумної статистки не сприймаються гучні тези всіх державних програм та національних доктрин, які спрямовані на розвиток здорової нації, здорового молодого покоління. По закінченню ВНЗ наші ж студенти зі своїми проблемами йдуть у середню школу виховувати здорову молодь.

Висновки та перспективними напрямками подальшого обговорення та вирішення актуальних проблем, які виникають при викладанні курсу „Фізичне виховання" у ВНЗ, вбачаються:

  • розгляд проблем викладання спеціалізованих навчальних дисциплін при підготовці фахівців з фізичного виховання (особливо при вивченні ігрових та циклічних видів спорту);

  • обговорення проблем викладачів вищої при вкладанні дисциплін з фізичного виховання на науково - практичних конференціях, „круглих столах", методичних семінарах;

  • обмін досвідом міме викладачами ВНЗ щодо питань організації навчально-виховного процесу у ВНЗ НІ - IV рівнів акредитації;

  • вдосконалення нормативно - правової бази та ініціювання затвердження низки підзаконних актів, які б уніфікували вимоги до організації навчально-виховного процесу при вивченні фізичного виховання в усіх ВНЗ.

Список використаної літератури:

  1. Власюк Г. Учнівське самоврядування у формуванні здорового способу життя засобами фізичної культури / Г. Власюк // Фізичне виховання в школі. – 2002. – № 2. – С. 38-42.

  2. Роттердамский Эразм. О воспитании детей / Эразм Роттердамский // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (ХIV – XVII вв.). – М. : Изд-во УРАО, 1999. – С. 246- 296.

  3. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии / Г.К. Селевко. – М. : Народное образование, 1998. – 126 с.



новні теорії фізичного виховання європейської освіти нового часу
Едуард Шеметило

Сергій Кіприч
Анотація. Автор статті досліджує теоретичну реконструкцію існуючих освітніх концепцій і обґрунтовує становлення інформаційного суспільства та інтеграційних освітніх процесів в Європі Нового часу.

Ключові слова: освітня тенденція, освітня концепція, освітні інтеграційні процеси.

Аннотация. Автор статьи исследует теоретическую реконструкцию существующих образовательных концепций и обосновывает становление информационного общества и интеграционных образовательных процессов в Европе Нового времени.

Ключевые слова: образовательная тенденция, образовательная концепция, образовательные интеграционные процессы.

Annotation. The author of the article probes the theoretical reconstruction of existent educational conceptions and grounds becoming of informative society and integration educational processes in Europe of New time.

Keywords: educational tendency, educational conception, educational integration processes.
Постановка проблеми. Звернення до визначеної проблематики зумовлений ще однією освітньою тенденцією – інтересом до традицій вітчизняної освіти, які містять потужну скарбниця філософсько-педагогічних ідей, котрі потребують більш повного розкриття в сучасних умовах на принципі єдності вітчизняної і світової культур. Даний практичний аспект освіти, аналогічно до ментального “проекту” Європи, вказує на необхідність будови також нового освітнього “проекту” – нової концепції навчання. Виникає вона з виразно усвідомленого генетичного зв’язку цієї нової концепції навчання з попередніми концепціями освіти. Визнання такого зв’язку  є передумовою аналізу найсуттєвіших – історично важливих – дидактичних теорій, знання та інтерпретація яких можуть вказувати на способи їх застосування в навчальному процесі, інтегруючої Європи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проте аналіз ступеня розробленості проблеми показує, що наявна теоретична рефлексія поки що не сформувала відповіді про методологічні пріоритети сучасної європейської освіти. В той час як така відповідь повинна стати вихідною точкою і разом з тим основою подальших міркувань щодо осмислення концепції навчання. В ній безперечно повинні знайти місце положення педагогічних теорій, найбільш поширених і відомих в Європі. Таким чином, йдеться про презентацію епістемологічного та історичного, культурно-антропологічного діагнозу функціонування попередніх освітніх концепцій та окреслення на її основі абрисів такої концепції, яка відповідатиме соціо-культурним запитам сучасної Європи. 

Культурно-епістемологічна, філософсько-антропологічна реконструкція функціонуючих освітніх концепцій сприятиме виявленню невідомих або невикористаних ще на практиці положень (своєрідна інвентаризація філософсько-педагогічних ідей) минулих і сучасних концепцій під певним кутом зору. Вибір дидактичних концепцій здійснювався з урахуванням інтеграційних процесів, до яких залучені Німеччина, Франція, Чехія, Польща і Україна [1].



Мета статті – на підставі культурно-епістемологічного підходу здійснити теоретичну реконструкцію існуючих освітніх концепцій і дати їх філософське обґрунтування за умов становлення інформаційного суспільства і інтеграційних освітніх процесів в Європі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поява освітніх реформаторських течій наприкінці XIX – на початку XX ст. в Європі зумовлена прагненням педагогів побудувати нову школу на теоретичних засадах педагогів-класиків, яка б виховувала ініціативних, всебічно розвинених людей, здатних у майбутньому стати підприємцями, активними діячами в різних галузях державного і громадського життя. Реформаторські течії визначалися негативним ставленням до традиційної теорії та практики навчання і виховання, глибокою повагою та інтересом до особистості дитини, новими шляхами розв’язання педагогічних проблем, серед яких – пошук шляхів становлення особистості протягом періоду дитинства, розвиток творчих сил дитини, обов’язковість її особистого самоусвідомлення, здатність до соціальної адаптації та ін. Головною метою реформаторів стали модернізація та модифікація традиційної школи, для реалізації вони виробили певні концептуальні положення (ідея організації діяльності з метою забезпечення саморозвитку особистості). Характерною ознакою нових освітніх течій було поєднання теоретичних інноваційних пропозицій з практичною інноваційною діяльністю, яка відбувалася в експериментальних навчально-виховних закладах [4].

На межі XIX – початку XX ст. в Німеччині відбулися соціально-економічні зміни, які зумовили перетворення її з аграрно-індустріальної країни на сильну індустріальну державу. Критикуючи існуючий стан освіти, представники німецької педагогіки вимагали реформ школи, висуваючи вимогу наблизити методи навчання до потреб життя, сприяти розвитку активності та самодіяльності учнів. Георг Кершенштейнер (1854-1932) – один з представників реформаторської педагогіки в Німеччині, який, спираючись на ідею трудової школи Й.-Г. Песталоцці, розвинув її на практиці, враховуючи особливості економічного й культурного розвитку Німеччини початку XX ст. Характерним для трудової школи вважав: формування уміння самостійного користування методами, характерними для відповідних наук шкільного курсу; чільне місце ручної праці як найважливішого засобу виховання характеру та підготовки до практичної діяльності, яка повинна застосовуватися лише там, де необхідна за природою речей і за умови розвитку в дітей точності, акуратності, спритності.

Головне завдання народної школи вбачав у привчанні до старанного виконання будь-якої роботи, завдяки якій школа може розвивати волю, розум, витонченість відчуттів. Реформаторські ідеї Кершенштейнера істотно вплинули на розвиток педагогічної теорії та шкільної практики в Європі на початку XX ст., надавши значний імпульс для розвитку уявлень про громадянське виховання й роль професійної підготовки в житті кожного члена суспільства.

Теорію „вільного виховання” як течію в педагогіці другої половини XIX - початку XX ст. характеризують індивідуалізм і категоричне заперечення суворої регламентації всіх сторін життя й поведінки дитини. Її ідеалом є вільний, необмежений розвиток сил і здібностей кожної дитини, повне розкриття індивідуума. Представники цього напряму розвивали педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо про природне виховання.

Марія Монтессорі (1870-1952) – італійський педагог, лікар, автор методики виховання дітей у дошкільних закладах („будинках дитини”) і початкових школах. Її педагогічна система була різновидом теорії вільного виховання й сенсуалізму в педагогіці [5].

Основою навчання в дошкільному й молодшому шкільному віці вважала сенсорне виховання, яке здійснювала за допомогою організації навколишнього середовища і занять з дидактичним матеріалом. Виходячи з того, що дитина від природи здатна до самостійного спонтанного розвитку, вважала за необхідне створення такого оточення, яке б давало їй тільки „поживу” для самовиховання. Головною формою виховання й навчання вважала самостійні індивідуальні заняття дітей або спеціально розроблений нею індивідуальний урок, основа якого – стислість, простота та об’єктивність знань. Заслугою Монтессорі є впровадження в практику дошкільних закладів систематичних антропометричних вимірювань за допомогою пристосованої до дітей апаратури. Її система здобула популярність у багатьох країнах, а дидактичний матеріал і прийоми навчання лягли в основу для створення більш досконалих систем навчання й виховання.

„Експериментальна педагогіка” – одна із течій педагогіки кінця XIX - початку XX ст. Зумовлена виникненням у деяких європейських країнах (Німеччині, Англії, Франції та ін.) спеціальних центрів психологічних і педагогічних досліджень. Намагалася всі свої положення обґрунтувати даними емпіричних спостережень і спеціально поставленого експерименту. Основними методами дослідження були тривалі спостереження педагогічного процесу, експеримент, вивчення дитячих праць, анкетування, тести, бесіди, статистичні дані, збирання та аналіз різноманітних фактів. У центр уваги ставилося не навчання дитини, а вивчення її самої.

Заслугою „експериментальної педагогіки”, яка потребувала всебічного дослідження дитини, були точність і визначеність результатів досліджень, поданих у числах чи мірах, з’ясування закономірностей фізичного розвитку дитини, дослідження відчуттів, сприймань, уваги, пам’яті та ін.

Ернст Мейман (1862-1915) – німецький педагог, психолог, засновник „експериментальної педагогіки”. Пояснював виникнення цієї течії в педагогіці необхідністю наукового обґрунтування процесу навчання і виховання. Вважав педагогіку експериментальною наукою, цариною діяльності якої є дослідження: фізичного й психічного розвитку дитини, її мислення, сприймання, відчуття тощо; навчально-виховного процесу школи; індивідуальних особливостей учнів, їх інтелектуальних здібностей, обдаровань; дослідження праці вчителя. Намагався синтезувати різні психологічні концепції розвитку дитини, її здібностей, успішності навчання тощо й покласти їх в основу теорії та практики виховання [2].

„Педагогіка особистості” – течія в німецькій педагогіці, яка виникла наприкінці XIX ст. Важливим завданням виховання вважала формування особистості на основі високорозвиненої розумової самостійності. В навчальному процесі, організованому в дусі педагогіки особистості, центр уваги переносився з діяльності вчителя на діяльність учня при збереженні провідної ролі вчителя.

Гуґо Ґаудіґа (1860-1923) – німецький педагог, засновник „педагогіки особистості”. Особистість розумів як результат взаємовпливів вродженої індивідуальності й культурного середовища. У книзі „Дидактика єресі” виклав свої педагогічні погляди, визначивши мету загальної освіти – розвиток самостійності мислення. Вирішальним принципом дидактики вважав самодіяльність і активність учнів [3].

Нове виховання – міжнародний педагогічний рух за оновлення школи й виховання, за побудову навчально-виховної роботи, виходячи з інтересів дитини. Виник на межі XIX-XX ст. Його ідеї реалізовували в школах інтернатного типу, де проголошувалася відмова від зубріння, формалізму і схоластики. В основу було покладено принцип органічного поєднання навчання з продуктивною працею учнів. Велика увага приділялася фізичному й естетичному вихованню, дитячому самоврядуванню.

Сесіл Редді (1858-1932) – англійський педагог, який заснував одну з перших таких шкіл в Аббтсгольмі (1889, Англія). Його інтернат розташовувався в селі, де молодь перебувала у природних умовах і могла вільно фізично розвиватися. Учнів було поділено за віковими групами на чотири дворічні класи; програма занять визначалася на день і крім навчання охоплювала всі інші заняття: порядкування кімнати і речей, ручну працю, працю в полі, городі, пору відпочинків, спорт, забави, музику, концерти тощо. Метою виховання був всебічний індивідуальний розвиток дитини. Методи навчання послуговувалися експериментом; предметом навчання були важливі для життя справи й пізнання сучасної культури. Редді виступав за органічне поєднання природничонаукової освіти з гуманітарною. Проте відгуку в суспільстві школа не знайшла.

Жан-Овід Декролі (1871-1932) – бельгійський педагог, лікар і психолог, прихильник „нового виховання”. У 1901 р. відкрив поблизу Брюсселя Інститут для дефективних дітей, в якому розробляв нові методи навчання й виховання, найвідомішим серед яких був „метод Декролі”, який виходить з „центрів інтересів” дитини, користується популярністю в країнах Західної Європи й досі.

Вальдорфська педагогіка – одна з моделей альтернативної вільної школи, є сукупністю методів і прийомів виховання й навчання, яка ґрунтується на антропософській інтерпретації розвитку людини як цілісної взаємодії тілесних, душевних і духовних факторів. Розроблені німецьким філософом Рудольфом Штейнером (1861-1925) методологічні й дидактико-методичні основи вальдорфської педагогіки є фундаментом роботи відповідних шкіл, перша з яких була відкрита в Штутгарті (1919) [6].

Вальдорфські школи, метою яких є глибинне вивчення природи дитини, розвиток її прихованих здібностей шляхом поєднання з навколишнім світом, дають повну середню освіту. При організації навчально-виховного процесу вчителі виходять з ритмічності життя дитини (кожний з ритмічних відрізків висуває специфічні вимоги). Характерним для навчання є періодичність викладання предметів, вивчення живопису, скульптури; драматургія, ліплення, гра на музичних інструментах; залучення до ткацтва, обробки металів, оправлення книг, ковальської справи. Особливим видом художніх занять є евритмія – адекватне відображення музики засобами рухів, пластики [1].



Висновки. Визначення найважливіших перспектив розвитку освіти і виховання у ХХІ столітті потребує орієнтації на певні гуманістичні цінності, передусім на визнання самоцінності людини, усебічний розвиток якої має стати головною метою освітньо-виховного процесу. Усебічний розвиток, у свою чергу, передбачає фізичне виховання як невід’ємну складову і передумову цілісності педагогічного процесу. Проте такий підхід сьогодні швидше декларується, ніж послідовно втілюється у практиці. Ми дбаємо більше про комп’ютеризацію, інноваційні технології, ніж про елементарне здоров’я дитини, її фізичний розвиток. Між тим ідея цілісного виховання “душі і тіла” – один із важливіших пріоритетів європейської гуманістичної педагогіки, генезис якої припадає на епоху Відродження, перехідну від Середньовіччя до Нового часу.

Джерелом ідеї фізичного виховання послугувала антична традиція пайдейї – цілісного, всебічного виховання особистості, її “душі і тіла”, переконаність у тому, що педагогічний ідеал досягається лише у гармонійному поєднанні інтелектуального, морального та фізичного розвитку людини. Гуманісти відродили інтерес до давньогрецької гімнастики і п’ятиборства (пентатхлону), яке включало біг, боротьбу, стрибки, кидання диску й списа. Про фізичні вправи, їх значення для розвитку та зміцнення людського організму писали всі італійські мислителі й педагоги Відродження – Е.С. Пікколоміні, Л.Б. Альберті, П.П. Верджеріо, М. Пальмієрі та інші, а природознавці та лікарі зробили спробу підвести під їхні ідеї власне обґрунтування.



Отже, є підстави говорити про епоху Відродження і Реформації як надзвичайно важливий час в історії фізичного виховання. Гуманісти пробудили інтерес до „виховання тіла”, природознавці й медики його поглибили. Усе це відбувалося в умовах посилення уваги до дитини і дитинства, усвідомлення їх специфіки та необхідності правильного виховання. Церковні реформатори спробували перекласти ідеї фізичного виховання на мову реального шкільництва. Була визнана корисність гімнастики, танців, рухливих ігор, активного відпочинку на лоні природи.

Перспективи подальших розробок з обраного напрямку полягають у більш глибокому здійсненні теоретичної реконструкції існуючих освітніх концепцій і визначенні їх філософського обґрунтування за умов становлення інформаційного суспільства і інтеграційних освітніх процесів в Європі.

Список використаної літератури:

  1. Альберти Л.Б. О семье / Л.Б. Альберти // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (ХIV –XVII вв.). – М. : Изд-во УРАО, 1999. – С. 140 – 179.

  2. Год Б.В. Виховання в епоху європейського Відродження (середина ХIV – початок XVII ст.). / Б.В. Год. – Полтава : АСМІ, 2004. – 464 с.

  3. Гуго Сен-Викторский. Семь книг по истории педагогики : в 3-х т. – Т. 1 : Античность. Средневековье / Гуго Сен-Викторский. – М. : ТЦ Сфера, 2006. – 512 с.

  4. Корнетов Г.Б. История педагогики: введение в курс “История образования и педагогической мысли”: [учеб. пособ.] / Г.Б. Корнетов. – М. : ТЦ Сфера, 2005. – 213 с.

  5. Прокопенко І.Ф. Педагогічна технологія / Прокопенко І.Ф., Євдокимов В.І. – Харків, 1995. – С. 45-51.

  6. Роттердамский Эразм. О воспитании детей / Эразм Роттердамский // Образ человека в зеркале гуманизма: мыслители и педагоги эпохи Возрождения о формировании личности (ХIV – XVII вв.). – М. : Изд-во УРАО, 1999. – С. 246- 296.



ОЗДОРОВЧА РОБОТА З УЧНЯМИ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ
Юрій Мороз
Анотація. Розглядається проблема оздоровчої роботи з учнями молодшого шкільного віку на сучасному етапі розвитку педагогічної науки.

Ключові слова: оздоровча робота з дітьми молодшого шкільного віку, рухова активність, проблеми оздоровчої роботи з дітьми.

Аннотация. Рассматривается проблема оздоровительной работы с учениками младшего школьного возраста на современном этапе развития педагогической науки.

Ключевые слова: оздоровительная работа с детьми младшего школьного возраста, двигательная активность, проблемы оздоровительной работы с детьми.

Annotation. The problem of improving work with pupils of younger school age on a stage of development of a pedagogical science.

Key words: improving work with children of younger school age, impellent activity, problems of improving work with children.
Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку педагогічної науки однією з провідних залишається проблема всебічного розвитку особистості, в тому числі й фізичного. Особливе місце в цьому процесі належить оздоровленню молодших школярів, які перебувають у соціально-віковому періоді, надзвичайно сприятливому щодо формування стійких психічних та фізичних особливостей, здатних у подальшому визначити життєвий вибір людини, її долю. Серед найдієвіших засобів оздоровчої роботи в школі традиційно називають фізичне виховання як невід’ємну частину виховання в цілому, соціально-педагогічний процес, спрямований на зміцнення здоров'я, гармонійний розвиток форм і функцій людського організму.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з проблеми. Звернення до оздоровлення молодших школярів в навчально - виховному процесі стає дуже актуальним сьогодні. Багато вчених, педагогів розглядають цю тему у своїх працях. Фундаментальні проблеми теорії оздоровлення молодших школярів в навчально - виховному процесі висвітлені у роботах М. Гриньової, Л. Борисової, Г. Новикової, В  Сухомлинського, В. Лук'яненко, О. Баранової та ін. Питанням оздоровчих технологій присвячені праці Л. Єлізарової, В. Усанової, І. Дружиніна, С. Свириденка, І. Піскунової, В. Корж, Є. Чаритонової та ін. Проблему здорового способу життя в освіті європейських країн досліджують Н. Василенко, В. Мєдвєдєв, І. Скачков, Л. Уфішевц, М. Зубалій та ін.

Значущі для організації оздоровлення характеристики молодших школярів варто розпочати з розгляду особливостей цього вікового періоду.

На сьогодні у вітчизняній практиці прийнято поділяти шкільний вік на молодший (6-7 – 11-12 років); середній, або підлітковий (12– 15 років); старший, або юнацький (15-18 років) [3]. Проте проблема розмежування періодів життя людини і дитинства зокрема стояла перед філософією, а пізніше – перед психологією, педагогікою, фізіологією, здавна. При цьому до уваги бралися найрізноманітніші критерії виділення вікових груп, що, відповідно, мали різні часові межі.

Перші такі спроби в історії європейської педагогічної думки було зроблено давньогрецькими філософами. Так, обґрунтовуючи проект ідеальної держави, Платон (427-347 рр. до н.е.) пропонує і відповідну освітньо-виховну систему [2]. Діти 3–6-річного віку, вважав Платон, повинні здобувати виховання „на майданчиках” при храмах під проводом призначених державою жінок-вихователів. Другий період – від 7 до 12 років, коли дітей обох статей у державних школах навчають читання, письма, лічби, музики та співів. Наступні освітні групи поділялися на загальні (навчання у віці 12–16, 16–18 та 18–20 років) і ті, до складу яких входили найбільш здібні (навчання від 20 до 30, від 30 до 35, що припиняється на період роботи на визначних державних посадах і поновлюється у формі самовдосконалення після 50 років).

Подібна вікова періодизація характерна і для системи середньовічного лицарського виховання: до 7 років хлопчики виховувалися в сім'ї, з 7 до 14 виконували обов’язки пажа при дружині сюзерена, з 7 до 21 – були його зброєносцями і лише у 21 рік посвячувалися в лицарі на знак своєї соціальної зрілості.

На початку ХУІІ ст. Я.А. Коменський пропонує періодизацію розвитку дітей, що, за його задумом, має лежати в основі змісту навчання. Вона охоплює вік від народження до змужніння (24 роки) і передбачає до 6 років сімейне виховання. Від 6 до 12 років (підлітковий вік) усі без винятку хлопчики й дівчатка відвідують школи, де вивчають найбільш важливі для життя предмети. Освіта від 12до 18 та від 18 до 24 років уже не є загальною: дівчатка після 12 років не навчаються, а з 18 років освіта стає вибірковою і для юнаків [1].

Г. Ващенко (1878-1967) вважав доречним такий поділ на вікові групи: материнський догляд або ясла – до 3-х років, дитячий садок – 3-6 років, початкова школа – 6-14 років, середня школа – 14-18 років, висока школа – 18-23 роки[4].

У сучасній українській педагогіці найбільш популярною є вікова періодизація, запропонована В. Крутецьким: новонароджений (до 10 днів); немовля (до 1 року); ранній дитячий вік (1-3 роки); перед дошкільний період (3-5 років); дошкільний (5-6(7) років); молодший шкільний (6(7)–11 років); підлітковий (11-15 років); вік старшокласників (15-18 років) [5]

Таким чином, вік від 6 до 11 років традиційно виокремлюється як надзвичайно значущий у психосоціальному та інтелектуальному розвитку людини. Проте, будучи нероз'ємним синтезом фізіологічного та психічного, дитина має в цьому віці низку біологічних особливостей, які, з одного боку, зумовлюють специфіку її інтелектуальних та соціальних характеристик, а з іншого – безпосередньо чи опосередковано зумовлюються останніми.

Формулювання цілей роботи. Дослідити вікові особливості організації оздоровлення молодших школярів у навчально-виховному процесі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Дослідники [2, 3, 5, 6] зазначають, що молодший шкільний вік є найсприятливішим періодом для закладання фундаменту практично всіх фізичних якостей. Разом з тим режим шкільних занять істотно обмежує один з основних природних чинників їх формування – руху. Тому „азами” оздоровчої роботи в цей період є компенсація скороченої рухової активності молодшого школяра.

Особливості фізичного розвитку дитини в цей віковий період, що їх слід враховувати при організації оздоровчої рухливості, насамперед пов’язані з формуванням опорно-рухового апарату. Дитячий організм має цілком сформовані фізіологічні механізми адаптації як до умов навколишнього середовища, так і до фізичних навантажень, незважаючи на те, що, порівняно з організмом дорослого, він реактивніший.

Початкова школа може і повинна зміцнювати цей механізм, здійснювати різнобічний вплив на фізичну сферу життя дитини. Особливість такого впливу визначається низкою специфічних для контингенту молодших школярів факторів, зокрема:

– рівнем психічного, фізичного і соціального розвитку дітей загалом та в ракурсі індивідуального підходу;

– віковою і соціально зумовленою обмеженістю можливостей вибору здорової та нездорової поведінки у таких сферах, як вживання наркотичних речовин, організація дозвілля, в поєднанні з засвоєнням негативних соціальних стереотипів щодо змісту "дорослого" життя;

– одночасною зорієнтованістю виховного впливу на сучасне та майбутнє дитини і пов’язаною з цим певною гіпотетичністю змісту переконуючих дій, настанов тощо.

Сьогодні в початковій школі України набуває поширення особистісно орієнтована модель навчально-виховних взаємин. Її значною перевагою перед формально-авторитарною моделлю є гуманізація і гуманітаризація, формування в учнів здатності до самостійного і ефективного засвоєння знань, визнання самобутності й самоцінності кожної особистості, її суб’єктивного досвіду. Освіта все в більшій мірі виступає як фундамент цивілізованого розвитку в цілому [3]. Разом з тим, особистісно орієнтоване навчання виводить деякі поняття за межі усталеного змісту, дає змогу їх сучасного осмислення. Так, закономірно, що саме в цих умовах поняття здоров'я вийшло за межі суто медичного аспекту, набуло особистісно детермінованого, морального та духовного змісту.

Особистісно орієнтоване навчання ставить перед учителем завдання забезпечити розвиток суб’єктності дитини (що адекватне забезпеченню реалізації потенціалу саморозвитку), її інтелектуальний розвиток, формування в світогляді учня цілісної картини світу [2].Ця картина може бути дійсно цілісною тільки за умови самовизначення дитини у світі, а також усвідомлення особистої відповідальності за все, що було вкладено природою і суспільством у неї як біологічну та соціальну істоту, неповторну індивідуальність.

Все це дає змогу стверджувати, що рівень освіченості дитини на тому чи іншому етапі її шкільного навчання може бути адекватно визначений тільки з урахуванням сформованості в неї свідомого ставлення до себе як носія здоров'я, суб’єкта здоров'язберігаючої діяльності, а тому навчально-виховний процес у сучасній школі повинен мати на меті забезпечення такого формування в контексті всієї навчально-виховної діяльності. Як відзначає М.В. Гриньова, „педагогічна майстерність вчителя і основа особистісно орієнтованого підходу полягає в тому, щоб для кожного учня навчальна діяльність викликала позитивні емоції і ставала об’єктом його життєвих інтересів” [6].

Шкільний період розвитку особистості збігається з низкою вікових криз (7,11,15 років), що мають значний вплив на подальший розвиток [4]. Щоб цей нестабільний період проходив у конструктивному руслі, дітям необхідна особлива підтримка і увага з боку значущих дорослих. Особливо важливо це для дітей 6-7 і 10-11 років, під час первинної і вторинної (перехід до основної школи) адаптації до шкільного життя.



Значну допомогу педагогові в організації такої роботи готові надати науковці. На сьогодні розвиток валеологічного напрямку в підготовці фахівців для загальноосвітньої школи дає змогу обрати доступну корекційну програму, що здатна дати необхідний ефект у роботі з даними учнями. На корекційних психологічних заняттях дітям можуть бути запропоновані для освоєння такі прийоми самодопомоги і самооздоровлення, як самомасаж кистей рук, активних точок на руках і обличчі, дихальні вправи, вправи на відновлення кровообігу, розвитку дрібної моторики руки тощо. Учені доводять, що в результаті подібної корекційної роботи підсилюється опір організму щодо хвороб, поліпшуються показники пам’яті та уваги, що свідчить на користь урахування в навчальній діяльності кореляції між фізичним станом дитини та її розумовими можливостями[6]. Отже, чим більш широко буде розуміти педагог явище адаптації дитини до умов шкільного життя, чим більше взаємопоєднаних аспектів у ньому виділятиме і враховуватиме при організації оздоровлення учнів, тим більша ймовірність гармонізації соматичного і особистісного розвитку школяра.

Висновок. Таким чином, найбільш ефективним (і, з урахуванням специфіки предмету, практично незамінним) при організації оздоровчої роботи у молодшій школі ми бачимо шлях суб’єкт - суб’єктних взаємин між учителем і учнями, що передбачає доречне сприяння педагога формуванню відповідних знань, умінь та навичок дитини і водночас забезпечує здоров'язберігаючі взаємини між учнями, а також розвиток оздоровчої свідомості та, як наслідок, оздоровчої поведінки школяра. Інтегруючим чинником даної роботи у виховному плані є формування духовного здоров'я дитини, що виступає запорукою особистісної готовності до вибору нею здорового способу життя як основної стратегії власної життєтворчості.

Список використаної літератури:

  1. Антропова М.В. Режим дня, работоспособность и состояние здоровья школьников / М. В. Антропова.– М.: 1974. – 73 с.

  2. Бех І.Д. Проблеми розвитку школярів та забезпечення їхнього здоров'я / І. Д. Бех // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2002. – №4. – С. 24-28.

  3. Гриньова М.В. Саморегуляція: [Монографія] / Марина Вікторівна Гриньова. – Полтава: АСМІ, 2006. – 264 с.

  4. Піскунова І. Народна педагогіка : виховання здорового способу життя / І. Піскунова // Рідна школа. – 2000. -№1. -С. 52-54.

  5. Омельчук Л.Ф. Здоровьесберегающие направления учебного процесса в школе / Л. Ф. Омельчук // Валеологія: сучасний стан, напрямки і перспективи розвитку. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції.– Харків, 2002. – С. 174-177.

  6. Оржеховська В.М. Педагогіка здорового способу життя / В.М. Оржеховська // Проблеми освіти: Наук.-метод. збірник .– К.: Інститут інноваційних технологій і змісту освіти, 2006. – Вип. 48. – С.3-7.



МЕТОДИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОБУДОВИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ КУРСІВ В СИСТЕМІ ФОРМУВАННЯ ПРИРОДНИЧО-НАУКОВИХ ЗНАНЬ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ ФІЗЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Павло Хоменко
Анотація. В статті вивчено методичні особливості побудови інтеграційних курсів в системі формування природничо-наукових знань майбутніх фахівців фізичної культури. Визначено шляхи, напрямки та засоби інтеграції знань на прикладі курсу «Біологічні аспекти фізичного виховання».

Ключові слова: інтеграція, міжпредметні зв’язки, транспредметні зв’язки, прриродничонаукова підготовка.

Аннотация. В статье изучены методические особенности построения интеграционных курсов в системе формирования естественнонаучных знаний будущих специалистов физической культуры. Определенно пути, направления и средства интеграции знаний, на примере курса «Биологические аспекты физического воспитания».

Ключевые слова: интеграция, межпредметные связи, транспредметние связи, естественнонаучная подготовка.

Annotation. In the article the methodical features of construction of integration courses are studied in the system of forming of estestvennonauchnykh knowledges of future specialists of physical culture. Certainly ways, directions and facilities of integration of knowledges, on the example of course the «Biological aspects of physical education».

Key-words: integration, intersubject connections, transpredmetnie connections, estestvennonauchnaya preparation.
Постановка проблеми. Серед пріоритетних завдань, визначених Національною доктриною розвитку освіти України в ХХІ столітті та Цільовою комплексною програмою “Фізичне виховання– здоров’я нації” є виховання гармонійно розвиненої, морально й фізично здорової особистості, яка відповідально ставиться до власного здоров’я і здоров’я інших як до найвищої індивідуальної і суспільної державної цінності. Серед напрямків реалізації програми виокремлено «визначення та задоволення загальнодержавних і регіональних потреб у кваліфікованих кадрах; підготовка нового покоління спеціалістів, підвищення їх професіоналізму на всіх рівнях діяльності у сфері фізичного виховання, фізичної культури і спорту».

Провідна роль у навчально-виховному процесі сучасної школи відводиться вчителю фізичної культури. Результати сучасних наукових досліджень, аналіз практики роботи шкіл свідчать, що переважна частина фахівців фізичної культури недостатньо підготовлена до реалізації професійних функцій та не компетентні в своїй діяльності. Сучасна професійна освіта спрямована на формування не вузькоспеціалізованих, формальних, а насамперед дієвих довготривалих знань, які можуть бути забезпечені лише за умови їхньої транспредметності та цілісності, що є основою формування єдиної наукової картини світу [4].



Зв'язок проблеми із важливими науковими та практичними завданнями. Дослідження виконано відповідно до плану наукових досліджень кафедри культурології та методики викладання культурологічних дисциплін Полтавського національного педагогічного університету з теми „Освітньо-філософські і мистецькі проблеми української культурології ХХІ ст».

Аналіз останніх досліджень і публікацій з проблеми. Результати теоретичного аналізу досліджуваної проблеми свідчать про зростання інтересу вітчизняних дослідників до питання підготовки вчителів фізичної культури, при цьому розглядаються такі аспекти проблеми: створення ступеневої системи підготовки фахівців із фізичної культури (Я.Я.Болюбаш, 1996; Т.В.Лахманюк, 1994; М.І.Шкіль, 1994); розробка психолого-педагогічних основ професійної майстерності вчителя фізичної культури (М.В.Кричфалуший, 1999); професійно-педагогічна підготовка спортивних педагогів (С.Ю.Балбенко, 1999; К.П.Козлова, 2001; Т.Г.Овчаренко, 2002; В.Т.Яловик, 1996); підготовка майбутнього вчителя до пошукової роботи (Л.А.Завацька, 1994); профорієнтаційна робота (Ю.М.Ніколаєв, 1994); використання національних традицій у системі підготовки спеціалістів із фізичного виховання (О.М.Вацеба, 1994; І.К.Попеску, 1997; Є.Н.Приступа, 1996; А.В.Цьось, 2000).

Водночас практично не дослідженими залишаються питання інтеграції природничо-наукових знань майбутніх вчителів фізичної культури, не розроблена комплексна система медико-біологічної освіти, відсутні розробки в галузі окремих дисциплін, не розкриті шляхи реалізації зв’язку теоретичної підготовки з практикою навчально-тренувальної діяльності.



Мета статті – сформулювати методичні особливості побудови інтеграційних курсів в системі формування природничо-наукових знань майбутніх фахівців фізичної культури на прикладі дисципліни «Біологічні аспекти фізичного виховання».

Виклад основного матеріалу. На сьогоднішній день постала нагальна необхідність упровадження в навчальний процес підготовки майбутніх учителів фізичної культури інтегрованих навчальних занять, які дозволять постійне зменшення в умовах кредитно-модульної системи навчання обсягу навчального навантаження компенсувати за рахунок структурної єдності змісту освіти, інтеграції, взаємодоповнення дисциплін.

Загальна мета інтеграційних занять полягає в тому, щоб із різноманітних дисциплін психолого-педагогічного, медико-біологічного, спеціально-теоретичного циклів відібрати і синтезувати в цілісну систему ті знання і практичні вміння, які допоможуть активізувати процес пізнання і будуть ефективно реалізовуватись майбутніми вчителями фізичної культури у їх подальшій професійній діяльності [1, 3].

На інтеграційних заняттях студенти мають отримати нові знання про використання фізичних і психологічних можливостей організму у сфері фізичної культури взагалі чи при виконанні певних видів фізичної діяльності, зокрема.

В основі інтеграційних занять – блоки знань із різних навчальних дисциплін та видів діяльності, які підпорядковані одній теми. Інтеграційні заняття мають бути спрямовані на таке викладання спортивно-педагогічних дисциплін, зміст яких підпорядкований формуванню професійної свідомості майбутнього вчителя [2].

Ефективне впровадження інтеграційних занять можливе за таких умов:

а) ґрунтовне дослідження можливостей застосування інноваційних методик у процесі навчання;

б) визначення співвідношення системи знань між собою, перебудова їх

відповідно до завдань пізнання і конкретних умов застосування знань;

в) раціональний добір навчального матеріалу і подача його в зручній,

економічній формі на заняттях із базової дисципліни;

г) послідовне введення до процесу навчання специфічних педагогічних знань

міжпредметного характеру;

д) ретельна методична розробка інтегрованого заняття.

Отже, новим стратегічним напрямком методичного оновлення процесу навчання майбутніх учителів фізичної культури має стати проведення занять на основі інтеграції навчального матеріалу з різних дисциплін, об’єднання його навколо одного поняття. Такий підхід сприятиме активізації сприймання матеріалу, досягненню синтетичності та цілісності знань [5].

Біологічні аспекти фізичного виховання - інтегрований курс , який поєднує в собі основи валеології, анатомії, фізіології людини, фізіології спортивної діяльності, математичної статистики та інших наук. Даний курс є узагальнюючим з вивчення предметів біологічного циклу він сприяє їх наближенню до завдань теорії та практики фізичної культури і спорту.
Таблиця 1. СТРУКТУРА ПРОГРАМИ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

" Біологічні аспекти фізичного виховання"

(за вимогами ЕСТS)


Загальна характеристика навчальної дисципліни

Напрям підготовки, освітньо-кваліфікаційний рівень

Структура навчальної дисципліни

Семестр

Кількість кредитів ЕСТS

Модулів Змістових модулів

Загальна к-сть годин Аудиторних годин

Вид контролю


ІХ,Х

3

2


108

48

залік



Освіта спеціаліст

Лекції

Практичні Самостійна робота Індивідуальна робота (паспорт здоров'я, індивідуальна оздоровча система)



18

30

30



30

Програма курсу розроблена у відповідності до основних положень "Концепції фізичної культури та освіти педагогічних працівників" і рекомендується для підготовки фахівців у галузі педагогічної освіти, освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст".

Мета курсуформування валеологічного світогляду і поведінки студентів, виховання свідомого та дбайливого ставлення до власного здоров’я дітей як головної умови повної реалізації творчого і фізичного потенціалу особистості; дати майбутньому педагогу знання про особливості і функціональні зміни організму під час заняття різними видами спорту і його взаємовідношення із навколишнім середовищем; формування валеологічної культури майбутнього вчителя під час занять з фізичного виховання.

Завдання курсу:



  • розв'язання питання про своєрідність валеології як науки, педагогічної валеології та практичної валеології.

  • формування у студентів стійкої світоглядної позиції, в основі якої розуміння себе частиною Природи, уявлення залежності стану здоров’я від природних факторів та встановлення гармонійних взаємин з Природою і Всесвітом, суспільством.

  • навчити оцінювати основні фізіологічні показники стану організму спортсмена.

  • аналізувати вплив фізичного навантаження на динаміку стану основних фізіологічних показників організму.

  • враховування морфологічних та фізіологічних даних для завдань відбору і спортивної орієнтації.

У процесі вивчення " Біологічні аспекти фізичного виховання " формується ставлення до навколишнього середовища, здоров'я індивідума і всієї популяції; виховання моральних якостей студентів в умовах урбанізації; експериментальне вивчення студентами методів і прийомів визначення ступеня фізичного розвитку і функціонального стану організму, визначення чинників, що сприяють прояву патологічних процесів і сприяє їх наближенню до завдань теорії та практики фізичної культури і спорту.

Опис предмета навчальної дисципліни:

Загальна кількість годин – 108

Загальна кількість кредитів ­– 3

Обов’язкова чи за вибором – обов’язкова

Семестр – ІХ,Х

Лекції – 18 годин

Практичні заняття – 30 годин

Індивідуальна робота - 30 годин

Самостійна робота – 30 годин

Кількість змістових модулів та їх назви – 2 (І –Валеологічні аспекти фізичного виховання; ІІ – Анатомо-фізіологічні аспекти фізичного виховання)

Вид контролю – залік



Змістовий модуль 1.Валеологічні аспекти фізичного виховання

1. Вступ

2. Біологічні основи фізичної культури. Стан здоров'я населення України

3. Аспекти теоретичної і практичної валеології. Вплив гіподинамії на стан організму

4. Валеологічні аспекти фізичного здоров’я людини

5. Валеологічні та фізіологічні основи загартування

6. Валеологічні аспекти раціонального режиму дня і життя. Вплив біологічних ритмів на здоров’я спортсменів

7. Валеологічні аспекти здоров’я та довголіття

8. Валеологічні аспекти психічного здоров'я

Змістовий модуль 2. Анатомо-фізіологічні аспекти фізичного виховання

Тема 1: Анатомо-фізіологічні основи спортивної діяльності. Анатомо-фізіологічна характеристика легкої атлетики

Тема 2: Анатомо-фізіологічна характеристика гімнастики

Тема 3: Анатомо-фізіологічна характеристика легкої атлетики

Тема 4: Анатомо-фізіологічна характеристика плавання

Тема 5: Анатомо-фізіологічна характеристика боксу

Тема 6 Анатомо-фізіологічна характеристика волейболу

Тема 7: Анатомо-фізіологічна характеристика туризму



Таким чином, використання міжпедметних зв'язків на заняттях дозволяє:

  • підвищити мотивацію студентів до вивчення предмету;

  • краще засвоїти матеріал, підвищити якість знань;

  • активізувати пізнавальну діяльність студентів на заняттях;

  • полегшити розуміння студентами явищ і процесів, що вивчаються;

  • аналізувати, зіставляти факти з різних областей знань;

  • здійснювати цілісне наукове сприйняття навколишнього світу;

  • якнайповніше реалізувати професіонально-освітні можливості кожного студента.

Висновки. Отже, в дослідженні підкреслено важливу роль інтеграції знань в системі природничо-наукової підготовки майбутнього фахівця фізичної культури та на прикладі курсу «Біологічні аспекти фізичного виховання» показано основні напрямки та шляхи міжпредметної та транспредметної взаємодії.

Перспективи подальших досліджень полягають у розробці цілісної системи міжпредметної інтеграції дисциплін природничо-наукового циклу та перевірці ефективності її функціонування в умовах факультетів фізичного виховання вищих педагогічних навчальних закладів.

Список використаної літератури:

  1. Бабенко А.Л. Проблема інтеграції в теорії та практиці підготовки майбутніх учителів фізичної культури.

  2. Електронний ресу: http://nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/Vchu/N131/N131p009-013.pdf

  3. Зверев И.Д. Межпредметные связи в современной школе / И.Д. Зверев, В.Н. Максимов. – М., 1981.

  4. Максимова В.Н. Межпредметные связи в учебно-воспитательном процессе современной школы / В.Н. Максимова. – М.: Просвещение, 1987. – 160 с.

  5. Плахтій П.Д. Фізіологічні основи фізичного виховання школярів / П.Д. Плахтій. – Кам'янець –Подільський, 2001.

  6. Сергієнко Л.П. Тестування рухових здібностей школярів / Л.Т. Сергієнко. – К.:Олімпійська література., 2001.



УРОК ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЯК ОСНОВНА ФОРМА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ В ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ
Петро Лозинський

Олена Свириденко
Анотація. У статті розкрито урок фізичної культури як основна форма фізичного виховання школярів, проаналізовано структуру уроку та методику засвоєння знань з обраної тематики.

Ключові слова: урок, фізична культура, фізичне виховання, загальноосвітні навчальні заклади, школяр.

Аннотация. В статье раскрыт урок физической культуры как основная форма физического воспитания школьников, проанализирована структура урока и методика усвоения знаний по избранной тематике.

Ключевые слова: урок, физическая культура, физическое воспитание, общеобразовательные учебные заведения, школьник.

Annotation. The lesson of physical culture as basic form of physical education of schoolboys is exposed in the article, the structure of lesson and method of mastering of knowledges is analysed on a select subject.

Key-words: lesson, physical culture, physical education, general educational establishments, schoolboy.
Постановка проблеми. За визначенням, що надано у "Педагогічному словнику" М.Д. Ярмаченка, "Фізична культура – частина загальної культури суспільства, одна з сфер суспільної діяльності, спрямованої на зміцнення здоров'я і розвиток фізичних здібностей людини. Фізична культура органічно включає в себе фізичне виховання і спорт, сукупність спеціальних наук, знань і матеріальних благ, створених для використання фізичних вправ з метою вдосконалення біологічного і духовного потенціалу людини. Вона також охоплює особисту і громадську гігієну, гігієну праці і побуту, широко використовує сили природи, виховує правильний режим праці і відпочинку. Найсуттєвішими показниками розвитку фізичної культури в суспільстві є фізичні досягнення в оздоровленні людей і всебічному розвитку їх фізичних здібностей, ступінь використання фізичної культури в сфері освіти й виховання, у виробництві й побуті та спортивні досягнення. Виховання фізичної культури починається з раннього дитинства в сім'ї і дитячих закладах, де дітям прищеплюють гігієнічні навички й залучають їх до рухливих ігор. Великого значення надається фізичній культурі в школах, де проводять уроки кваліфіковані вчителі.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка