Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка10/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.08 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Наук. керівник: к.пед.н., доц. Є.І.Євдокімов


(Класичний Приватний Університет, м. Запоріжжя)

РОЛЬ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ У ФІЗИЧНІЙ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПІДЛІТКІВ З НЕЙРОЦИРКУЛЯРНОЮ ДИСТОНІЄЮ

Проблема реабілітації підлітків з нейроциркуляторною дистонією (НЦД) є досить актуальною і пов’язана з можливістю трансформації цього захворювання в гіпертонічну хворобу в дорослому віці.

В Україніи дану проблему досліджували вчені С.Аббакумов, Л.Антонова, Є.Євдокімов, Г.Сидоренко.

Уже на стадії НЦД артеріальна гіпертензія може призводити до гіпертрофії міокарда лівого шлуночка, ретинопатії та інших ускладнень.

Дана проблема набула більшого поширення у зв’язку з нещасними випадками, які сталися на уроках фізкультури в школах України в період з вересня 2008 р. по теперішній час.

Зважаючи на це, необхідно поглибити та посилити медичний контроль за станом здоров’я дітей, зокрема підлітків, тому що вони найбільш вразливі щодо стресів та інших факторів ризику виникнення нейроциркуляторної дистонії. А також необхідно розробити відповідну методику лікувальної фізкультури для учнів спеціальних і підготовчих груп здоров’я загальноосвітніх шкіл України.

Метою дослідження є вивчення ролі та ефективності впливу дозованих фізичних аеробних вправ на підлітків з нейроциркуляторною дистонією та розробка методики лікувальної фізкультури при фізичній реабілітації підлітків з НЦД.

Нейроциркуляторна дистонія – хронічна патологія, що відноситься до групи функціонально-структурних захворювань, з численними клінічними проявами, серед яких найбільш стійкі та поширені серцево-судинні, респіраторні та вегетативні розлади.

Для визначення змін у функціональному стані організму були проведені такі методи дослідження: проби з гіпервентиляцією легенів, Летунова, ортостатична, клиностатична, холодова, очно-серцева; солярний рефлекс та індекс Кердо.

Дослідження проходило на базі Дитячого спеціалізованого санаторію “Бердянський” упродовж 6 місяців 2008/2009 рр.

У дослідженні взяло участь 20 підлітків – дівчатка віком 13–14 років з діагнозом “Нейроциркуляторна дистонія”, які були поділені на 2 групи: контрольну та експерементальну. Показники артеріального тиску (АТ) були в межах норми з незначними відхиленнями вбік гіпотензії. Реабілітаційні заходи в кожній групі тривали 3 тижні.

Програма реабілітації в експериментальній групі відрізнялася тим, що до неї було включено комплекс аеробних вправ. Реабілітація з використанням даного комплексу вправ ділилася на три етапи: 1) підготовчий етап – вправи базової аеробіки, виконання щоденне, упродовж 30 хвилин, до досягнення частоти серцевих скорочень (ЧСС) у спокої + 30% від величини субмаксимального навантаження; 2) етап звикання – вправи базової аеробіки більш складної координації рухів, на растягування великих м’язових груп. Виконання щоденне упродовж 40 хвилин, до досягнення ЧСС у спокої + 60% від субмаксимальной навантаження; 3) етап тренуючого режиму – стандартний комплекс + силові вправи, щодня впродовж 45 хвилин, до досягнення субмаксимальной навантаження.

Під впливом фізичних навантажень у підлітків нормалізувалися показники вегетативної регуляції, АТ, ЧСС, дихання. Під дією аеробних вправ поступово ліквідується детринованість у підлітків. Введений поступово та індивідуально розрахований, дозований за інтенсивністю навантаження комплекс аеробних вправ, не тільки підвищує адаптацію до фізичного навантаження, але й стабілізує регуляторну функцію вегетативної нервової системи, у результаті чого знижується активність парасимпатичної нервової системи.

Дані вегетативних проб у експериментальній групі покращилися на 27% у порівнянні з вихідними даними, а також на 15%, ніж у контрольній. У досліджуваних дітей підвищилася стійкість до гіпоксії, тонус вегетативної нервової системи змінився вбік зниження виразності симптоматії.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Кушнир С.М. Клинико-функциональная характеристика системной и регуляторной НЦД в различные периоды детства: автореф. дис. на присвоение нучн. степени канд. мед. наук. – Иваново, 1999. – 20 с.

  2. Сидоренко Г.И. Нейроциркуляторная дистония / Г.И. Сидоренко // Международный медицинский журнал. – 2003. – №1. – С. 22-27.



Наталя Харина,

6 курс Інституту здоров’я, спорту та туризму.


Науковий керівник: к.пед.н., доц. В.Ф. Гагара


(Класичний Приватний Університет, м. Запоріжжя)
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МЕТОДІВ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ У ЖІНОК ТА ЧОЛОВІКІВ ІЗ ІНФАРКТОМ МІОКАРДА
Проблема відновлення після перенесеного інфаркту міокарда сьогодні досить актуальна, особливо на тлі зростання рівня захворюваності та загального зниження тривалості життя в Україні. Висока частота повторних інфарктів, ускладнень після перенесеного інфаркту міокарда, високий ступінь здобуття інвалідності.

Проблема підвищення ефективності лікування та реабілітації хворих інфарктом міокарда є однією з центральних у сучасній кардіології та має величезне медико-соціальне значення, так як смертність від цього захворювання в Україні становить 90% всієї судинної смертності.

Дану проблему вивчають науковці всього світу. Особливої поширеності вона набула серед країн із середнім і високим рівнем життя. Більшість населення цих країн страждає від ожиріння, гіподинамії та шкідливих звичок, а це основні фактори ризику виникнення ішемічної хвороби серця, що у свою чергу, призводить до виникнення інфаркту міокарда. На підставі досліджень, що проводилися в цій галузі впродовж багатьох років, обґрунтовано такі важливі аспекти зниження факторів ризику: підвищення рухової активності, контроль за масою тіла та гіперглікемією, відмова від паління. У нашій країні цією проблемою займалися вчені О.Амосова, З.Алексієнко, О.Бобров, Є.Нейка, В.Зайцев, В.Дзяк та ін.

Для визначення функціонального стану серцево-судинної системи в даній роботі використано такі методи дослідження: велоергометрія та тест Новаккі. Тест Новаккі застосовували для визначення індивідуального навантаження кожного учасника експерименту.

Дослідження проводилося на базі відділення денного стаціонару Бердянської міської поліклініки упродовж шести місяців з 10.09.2008 р. по 15.03.2009 р.

У дослідженні взяло участь двадцятеро людей: 10 чоловіків і 10 жінок віком 50–60 років, яких було поділено на дві групи (контрольну і експериментальну). До контрольної групи входило 10 чоловіків, а до експериментальної групи – 10 жінок.

За функціональними показниками стану здоров’я учасників дослідження обидві групи були ідентичними. Діагноз у всіх був однаковий: післяінфарктний кардіосклероз.

Методика реабілітації в обох групах була однаковою, бо метою дослідження є визначення впливу засобів фізичної реабілітації на функціональні показники стану здоров’я та порівняння ефективності застосування програми фізичної реабілітації у чоловіків і жінок, які перенесли інфаркт міокарда.

Дозована фізична активність є найважливішою складовою в методиці фізичної реабілітації хворих, які перенесли інфаркт міокарда, тому ми приділили велику увагу розробці необхідного для наших хворих комплексу лікувальної фізкультури.

До програми лікувальної фізкультури ми включили заняття на велотренажері; затримка (відновлення) на велотренажері в режимі східчастоподібної побутової потужності; вправи на тредмілі; динамічні та ізометричні вправи, вправи силового і аеробного спрямування, вправи для всіх м’язів тіла.

Після проведення курсу реабілітації у хворих поліпшилась функція серцевого м’яза та витривалість серцево-судинної системи; при одночасному дотриманні помірності в їжі знизилася маса тіла; знизилася потреба в ліках; збільшилась загальна стійкість до навантажень; спостерігається більш швидке повернення до самообслуговування та праці.

У жінок показники змінилися на 30% у порівнянні з вихідними даними. Також показники експериментальної групи на 15% кращі, ніж показники групи чоловіків. Це може бути пов’язано з соціальною роллю жінки, а також із різним впливом на серцево-судинну систему чоловічих і жіночих статевих гормонів.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Амосова Е.Н. Ведение больных, перенесших инфаркт миокарда / Е.Н.Амосова // Украинский кардиологический журнал. – 1998. – №11. – С. 4-12.

  2. Кириллов В.И. Актуальные вопросы больных инфарктом миокарда / В.И.Кириллов // Практикующий врач. – 1998. – №12. – С. 9-12.



Максим Сидоренко,

6 курс факультету фізичного

та естетичного виховання.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.Д.Бузова


ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ПРОДОВЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ
У ТВОРЧОСТІ ДИТЯЧИХ ФОЛЬКЛОРНИХ КОЛЕКТИВІВ

Із розвитком української державності докорінно змінилося ставлення суспільства до національних традицій, а також погляди на засоби виховання дітей та юнацтва. Сама ідея відродження національного фольклору складає коло сучасних педагогічних проблем творчого спрямування. Тому їх теоретичне обґрунтування сприяє знаходженню форм педагогічного втручання в процес дитячої творчості у фольклорних колективах.

Проблемі вивчення традиційного українського музикування присвячено багато робіт істориків, мистецтвознавців, фольклористів, серед яких треба відзначити роботи О.Воропая, Г.Довженко, А.Іваницького, С.Килимника, В.Мельника, О.Огієнка, В.Скуратівського, М.Стельмаховича та ін. Їх аналіз дозволяє зробити висновок, що однією з педагогічних умов продовження національних традицій може бути безпосереднє вивчення і використання у виконавській практиці дитячого музичного фольклору.

Другою педагогічною умовою є продовження національного традиційного музичного виконавства є організація самого навчально-виховного процесу, формування професійних умінь виконання специфічного музичного матеріалу, знаходження таких методів та прийомів роботи з дітьми, які б сприяли поважному ставленню до національних педагогічних традицій, які проявляються в засобах виховного впливу на молодь.

Третя педагогічна умова передбачає створення дитячих фольклорних колективів, у творчій виконавській діяльності яких відбувається безпосередній процес опанування української народної спадщини. Цим забезпечується спадкоємність національних традицій у сучасному житті.

Загадки в багатьох збірках народнопоетичних творів теж класифікуються як дитячий фольклор. В історії української культури давнини загадки завжди були одним із результативних засобів народної педагогіки. Ними користувались вчителі різних шкіл, а особливо батьки, адже цей жанр допомагав їм ознайомити дітей з частинами тіла, їх функціями і призначенням, фізичною природою людини, її матеріальним буттям (їжа, одяг, взуття, житло, речі домашнього вжитку). Таким чином, загадки були необхідні у підготовці малечі до життя.

Для створення фольклорного дитячого колективу майбутнім керівникам необхідно звернути увагу на досвід роботи існуючих колективів (відвідати репетиції, вивчати репертуар, специфічні організаційні моменти діяльності колективів). Опанувати методичні системи навчання в діючих фольклорних ансамблях (звернути увагу на принципи та методи навчання, які є ілюстрацією самобутності їх та взаємодією з традиційними методами).

Методичні прийоми роботи з колективами компонуються за певними етапами, котрі варіюються залежно від спрямованості діяльності колективів. Основними з них є: вправи (вокальні і ритмічні), ігровий елемент, робота над багатоголоссям, постійна увага до виконання циклів пісень, залучення театрального дійства.

Отже, кожен керівник має широкі можливості для створення власної системи роботи, методичні концепції на основі народознавчих та загальнопедагогічних ідей та засобів.

Продовження національних традицій музичного виконавства може бути забезпечено за таких умов: уважного вивчення і використання національної спадщини в концертній творчій діяльності дитячих фольклорних колективів; вихованні поваги до самих педагогічних прийомів та методів передачі знань та умінь, що поєднують елементи народної педагогіки зі спеціальними метолами, котрі застосовують керівники до своїх вихованців в дитячих та молодіжних колективах; створення самобутніх дитячих фольклорних колективів, в яких відтворюються національні музичні традиції специфічними, притаманними лише цьому колективу методами.
ЛІТЕРАТУРА

1. Березовський І.П. Українські народні загадки / Загадки. – К.: АН України, 1962.

2. Дмитренко М. Нев’янучі квітки / Українські народні казки. – К.: Наукова думка, 1965.

3. Іваницький А.І. Українська музична народна творчість: посіб. [для вищ. та серед. учб. закл.] / А.І.Іваницький. – К.: Музична Україна, 1990.

4. Любар О.О., Федоренко Д.Т. Історія педагогічної думки і освіти в Україна. – Ч II: Княжа доба: навч. пос. [для студ. пед. навч. закл.]. / О.О.Любар, Д.Т.Федоренко. – К., 1994.

Олександра Демченко,

6 курс факультету фізичного

та естетичного виховання

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.Д.Бузова


МИСТЕЦТВО ДИРИГЕНТА ЯК ВИД МУЗИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Серед різних видів виконавства диригентська діяльність, без сумніву, є однією з найскладніших. Відомо, що зміст роботи диригента, полягає в тому, щоб засобами свого інструменту – хору, співочих голосів, з визначеним ступенем технічної майстерності передати закладені в музичному творі думки, настрої, емоції, розкрити його характер, стиль, форму. Водночас, загальні музично-художні задачі передбачають також передачу і творчих думок самого диригента, що дозволяє визначити диригентську діяльність як специфічну.

Визначення особливостей диригентського мистецтва, які передбачає професія музиканта, вимагає наявність специфічних якостей. Крім майстерного володіння мануальною технікою, диригенту потрібні певні організаційно-педагогічні навички, наявність внутрішнього вольового посилання на хор або оркестр не тільки за допомогою рухів рук, положення корпусу та міміки, але й комплексу психологічних засад. Від рівня їх володіння залежить міра реалізації його творчого задуму як в процесі роботи з виконавським колективом, так і з точки зору слухацької аудиторії.

На наш погляд, ключ до розуміння специфіки диригентського мистецтва приховується в організаційно-психологічній площині. Організація, зовнішня і внутрішня, має важливе значення для творчого процесу. Особливо треба підкреслити її роль у різноманітних видах мистецтв, де поруч з творчістю поета, драматурга, композитора стоїть тісно пов’язана з нею творчість актора, декламатора, співака, диригента, піаніста, яка подвоєно привносить до них психологічний елемент. Ця творчість має передбачати не тільки власні цілі. Вона має враховувати також інтерпретаційний аспект, що міститься в індивідуальному поясненні, творчому тлумаченні результатів організаційної творчості іншої особи. Така діяльність є не тільки організаційною, але й тлумацькою. Так, наприклад, поганий співак, або група співаків, не досконало виконуючи свою партію, можуть зіпсувати цілий твір. Маючи справу з музикантами різного рівня обдарованості, вокально-інструментальної та загально-музичної підготовки диригент змушений постійно вести виховну роботу, вдосконалюючи основні елементи, з яких складається ансамблева звучність.

Предметно-образний план твору, тобто музичний зміст у цілому виникає і кожного разу реалізується не тільки завдяки внутрішнім текстовим зв’язкам, але й через інформаційне відношення музичного тексту до духовно-ціннісного контексту культури. Тільки в цій системі відносин музика “добудовує” та відтворює структуру ціннісної ситуації і одержує соціокультурний зміст. Поза цією структурою музика є тільки набором звуків.

Щоб донести закодований у музичних знаках інтонаційних образ світу, виконавцю недостатньо його тільки внутрішньо “пережити” і збагнути його зміст. Бетховен підкреслював, що справжньою метою мистецтва є вкладання душі та духу у виконавство та вплив на відчуття та думки слухачів. Він повинен мати здатність заражати емоціями шляхом їх втілення у форму музичних переживань за допомогою відповідно інтонаційно виточених рухів, з яких складається диригентська техніка. Складність диригентського виконавства полягає і в тому, що його засобом є живі люди – музиканти, які так само як і диригент знаходяться в умовах ціннісного збагачення тих почуттів, які передбачає “інтонаційна картина” музичного твору. Вони теж є не тільки слухачами, але й виконавцями. Тому змістоутворююча робота диригента є більш складною. Вона не може зводитись тільки до інтерпретації композиторського задуму, а й передбачає більш широке коло завдань, які зумовлюють його діяльність як координуючу.

Отже, завдання диригента є суто педагогічним. Вони полягають в тому, щоб розвивати в колективі “слухову культуру”. Її особливість виявляється через здатність трансформувати музично-мовну напругу звуків в образну напругу інтонацій, де виявляються текстово-контекстні зв’язки, закладені у музичний твір. Усе це і обумовлює специфіку диригентського мистецтва, вимагаючи її врахування в процесі професійної підготовки студентів.


ЛІТЕРАТУРА

1. Асафьев Б. Музыкальная форма как процесс / Б.Асафьев. – Л., 1963. – 264 с.

2. Закс Л.А. Социокультурное назначение и интонационная специфика музыки, как сущностные основания культурологического подхода к ней / Л.А.Закс // Музыка – Культура – Человек: сб. ст. – Свердловск, 1988. – С. 17-33.

3. Луначарский А.В. Основы художественного образования: собр. соч. в 8 т. / А.В. Луначарский. – М., 1967. – Т 7. – 443 с.

4. Эрберг К. Цель творчества / К.Эрберг. – М., 1993. – С. 157.

Наталя Насипайко,

5 курс факультету фізичного

та естетичного виховання

Наук. керівник: к.пед.н., доц. А.І.Омельченко


СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ІНТЕГРАЦІЇ В ЕСТЕТИЧНОМУ ЦИКЛІ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ
На відміну від традиційного домінування в освітній системі інформативно-пізнавальної функції необхідно посилити в педагогічній практиці духовно-творчу функцію, яка тісно пов’язана з світоглядно-виховною. Відповідно в педагогічних технологіях має превалювати особистісно розвивальна орієнтація.

Узагальнення досвіду роботи вчителів у системі шкільної початкової освіти та виховання засобами мистецтва та теоретичних напрацювань учених у цій царині дало змогу виявити суперечності, які об’єктивно існують в реальній практиці навчання і виховання дітей, зокрема між:

– соціальними потребами й науковими вимогами забезпечення цілісності і наступності художньої освіти та виховання дошкільників та молодших школярів і дискретним та автономним їх відображенням у змісті навчання і виховання, особливо учнів початкових класів;

– значним розвиваючо-виховним потенціалом мистецтва в сукупності його різновидів, що в умовах доцільної інтеграції розширюють і збагачують можливості кожного з них, і традиційною структурою художньо-естетичного циклу в школі, обмеженого автономним викладанням музики та образотворчого мистецтва і недостатньою увагою до комплексних художніх занять у дитячому садку.

Концепція інтегративної художньої освіти та виховання включає три взаємопов’язані концепти, які сприяють реалізації провідних ідей.

Методологічний концепт визначається врахуванням елементів системного, голографічного, синергетичного, культурологічного, аксіологічного та герменевтичного підходів, що дає змогу створити інноваційний метасистемний науковий контекст.

Теоретичний концепт визначається комплексом вихідних понять та авторських дефініцій ключових понять, без яких неможливе визначення функцій, структурних компонентів і властивостей педагогічної системи; здійсненням наукового проектування змісту і моделювання навчально-виховного процесу для досягнення поставленої мети

Технологічний концепт (комплекс експериментальних педагогічних заходів і процедур, процесуальних алгоритмів) ґрунтується на принципах особистісно-діяльнісного підходу до методичної організації художньо-естетичного виховання школярів в умовах інтегративної освіти.

Визначальним у концепції дослідження є розуміння цілісності педагогічної системи, що включає такі основні компоненти: змістовно-цільовий (цілі в соціальному й особистісному вимірах, функції, принципи і завдання, зміст навчання і виховання, структура навчального матеріалу); функціонально-процесуальний (педагогічні засоби, форми, методи і прийоми, способи взаємодії, педагогічні технології); результативно-оціночний (критерії оцінювання проміжних і кінцевих результатів навчання, виховання й розвитку учнів, зокрема діагностування інтегральних показників результативності освіти, кореляція оцінки вчителя і самооцінки учня, застосування гуманістичної експертизи педагогічної системи загалом).

Ефективному опануванню специфіки художньо-образної мови.

Розробка вчителем (або двома вчителями, що працюють узгоджено) технологій інтегрованих уроків, насамперед вступних та узагальнюючих в межах кожної теми, залежить від обсягу споріднених тематичних і художньо-естетичних елементів

Таким чином, інтеграція знань та уявлень учнів здійснюватиметься на таких рівнях: духовно-світоглядному (через спільний тематизм, що відбиває фундаментальний зв’язок усіх видів мистецтва з життям); естетико-мистецтвознавчому (через спільність або спорідненість мистецьких понять, універсальність естетичних категорій); психолого-педагогічному (через технологію інтегрованих уроків різного типу).


ЛІТЕРАТУРА

1. Абдуллин Э.Б. Методологический анализ проблем музыкальной педагогики в системе вузовского образования / Э.Б.Абдуллин. – М.: Прометей, 1990. – 188 с.

2. Державний стандарт загальної середньої освіти в Україні: Галузь “Художня культура”/ Костюк О.Г., Левчук Л.Т., Рудницька О.П., Масол Л.М., Коновець С.В., Соломаха С.О., Свистєльникова Т.Ю., Харламова Т.Б. – К.: Ґенеза, 1997. – 28 с.

Тетяна Балабан,

5 курс факультету фізичного

та естетичного виховання.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. А.І.Омельченко


ЗМІНА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТИРІВ

У ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ 90-Х РОКІВ
У 90-і роки особлива увага педагогіки була звернена до проблем взаємозв’язку школи з оточуючим соціальним середовищем. У світлі цієї тенденції все більшої активності набуває координація роботи шкіл і засобів масової інформації, які були найпопулярнішими з усіх форм залучення молоді до соціальних цінностей. Зростаюча роль радіо і телебачення в розвитку особистості учнів, у формуванні їх мислення, світосприйняття, ціннісних орієнтацій чітко проявилася і у сфері музично-естетичного виховання. Соціологічні дослідження показали, що засоби масової інформації стали ведучим джерелом музичних вражень. Саме їх репертуар визначає зміст і спрямованість інтересів та смаків учнів. Враховуючи широку музичну інформацію, яку учні одержують поза стін школи, процес музичного виховання не може обмежуватися рамками навчального предмету. Тому, самостійне прослуховування чи перегляд учнями музичних передач, які здійснюють вирішальний вплив на зміст їх музичної свідомості, часто стають стихійними і не піддаються педагогічному управлінню. Такий стан справ посилив значення особистісного фактора у процесі музичного виховання через засоби масової інформації. На перший план випливає необхідність забезпечення активності учня, який має бути не пасивним об'єктом інформаційного впливу, а його активним суб’єктом. З цих позицій було виділено низку вимог до організації спілкування учнів із масовими інформаційними джерелами.

По-перше, це має бути спільна діяльність, в якій учні є не тільки “споживачами” різноманітної музичної інформації, але й активними “розвідувачами”, що вміють самостійно ставити перед собою питання, планувати інформаційне спілкування, йти від ознайомлення з окремими фактами до їх узагальнення і систематизації.

По-друге, вказане спілкування має бути цінним, значущим і цікавим для учнів таким, що визначає позитивне емоційне відношення до них.

По-третє, у результаті спільної діяльності мають динамічно здійснюватися якісні зміни в розвитку учнів, що характеризують не тільки рівень сприйняття інформації, але й міру її подальшого використання у практиці. Важливим фактором при цьому є рівень підготовки учнів до сприйняття музичної інформації, розвиток слухацької та глядацької культури, яка формується у процесі спеціальної методичної підготовки.

Кінець XX століття позначений значною увагою до проблеми характеру і якості сприйняття творів мистецтва взагалі. Значна частина дослідників дійшли висновку, що якість сприйняття залежить, перш за все, від міри осягнення художнього образу (Л.Бочкарьова, І.Гризова, О.Запорожець, Є.Шимкевич та ін.). Без глибокого проникнення в сутність художнього образу, твір перетворюється для дитини в просте враження, яке не залишає значного сліду в її пізнавальній та емоційній сферах, не є стимулюючим прикладом для її майбутніх вчинків, не формує в ній певної установки психіки.

На основі аналізу особливостей та досягнень музично-педагогічної науки на кінець XX століття можна визначити такі провідні принципи, що проявились у загальній музичній освіті учнів загальноосвітніх шкіл: вивчення національних музичних скарбів на тлі досягнень світової художньої культури; зв’язку музики з іншими мистецькими явищами; орієнтації впливу музики на духовний розвиток особистості, її моральні якості; врахування первинних, безпосередніх емоційних вражень, що виникають у процесі конкретного чуттєвого сприйняття дитиною сутності музичного образу; неповторності, глибокої своєрідності художніх уявлень кожної дитини; одночасності співпереживання дитиною художньому образу і самому собі, своїм найбільш значущим життєвим цінностям.


ЛІТЕРАТУРА

1. Верховинець В.М. Весняночка. Ігри з піснями для дітей дошкільного віку та молодших школярів / В.М.Верховинець. – К.: Музична Україна, 1979.

2. Козацький П.О. Музика масам: зміст, форми масової музично-політосвітньої роботи / П.О.Козацький. – М., 1928.

3. Леонтович М.Д. Практичний курс навчання співу у середніх школах України / М.Д.Леонтович. – К., 1989.



5. Мамонтов Я. Сучасні проблеми педагогічної творчості. Педагог як митець / Я.Мамонтов – X., 1922.
Раїса Ніколенко,

5 курс факультету фізичного

та естетичного виховання.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. І.В.Дубінець


ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ МУЗИКИ
Українська освіта XXI ст. висуває нові вимоги щодо професійної підготовки майбутнього вчителя музики. Саме ці вимоги є вагомим фактором формування комунікативних умінь особистості. Спілкування залишається невід’ємною частиною життєдіяльності суспільства і виступає як необхідна умова інтелектуального та емоційного розвитку особистості.

Аналіз психолого-педагогічної та філософської літератури показав, що дієві підходи до питання формування комунікативних умінь майбутнього вчителя, були розроблені ще за часів Аристотеля, Платона, Софокла, але з плином часу, ця проблема набирає значущості. Питання, пов’язані з формуванням професійних комунікативних умінь, широко досліджуються у науково-теоретичній літературі, і серед дослідників, які працювали над цією проблемою, слід назвати М.Букача, М.Гармаша, О.Рудницьку, К.Ушинського, В.Сухомлинського, А.Макаренка, Л.Виготського, І.Зязюна та ін.

Розглядаючи це питання, виявилося, що в літературі існує дуже багато різноманітних підходів до визначення поняття “комунікативності”: по-перше, “комунікативність” розглядається в контексті з такими поняттями, як “спілкування”, “комунікації”, “суспільство”; по-друге, багато вчених розглядають комунікативні вміння в тісному зв’язку з комунікативною культурою; по-третє, за думкою дослідників “комунікативність” – це сукупність деяких властивостей та якостей конкретної особистості, компонент мотиваційно–потребуючої сфери, що дозволяє особистості здійснювати процес спілкування.

Не дивлячись на різні трактовки, багато вчених сходиться на тому, що процес формування комунікативних умінь є дуже специфічним, тому що є багатоплановим й складним, суть якого полягає у здійснені взаємного обміну інформацією, уявленнями та інтересами кожної особистості.

Однак, набувши комунікативних умінь та навичок спілкування, вчитель не завжди може застосувати їх на практиці, представши в якості комунікативної особистості, це відбувається із-за невідповідності між отриманими знаннями, вміннями та навичками і ефективним використанням набутих знань на практиці.

Процес мовлення в мистецтві виступає одним з самих складних. Головна причина цієї проблеми полягає в невмінні адекватно, швидко реагувати в елементарних ситуаціях, тобто між учнем та педагогом створюється так званий “психологічний бар’єр”, подолання якого є одним з головних завдань майбутніх вчителів музики.

Необхідно також наголосити і на культурі мовлення, яка є складовою комунікативних умінь, однією з вагомих показників духовного багатства людини, рівня розвитку його мислення та могутнім засобом формування особистості. Мова педагога має бути дзеркалом духовної культури, головним фактором у витонченості його почуттів та думок.

Формування комунікативності потребує кропіткої роботи, бо мистецтву душевного контакту не можна навчити за підручником чи звести до якоїсь суми правил. Його найважливішою передумовою є відвертість, готовність зрозуміти і прийняти дещо нове та незвичне, тому серед розмаїття засобів формування цієї якості одне з головних місць належить мистецтву. Крім того, мистецтво у своїй сутності само є спілкуванням, бо структура художнього твору передбачає контакт з реципієнтом, а тому діалогічна за своєю природою.

М.Каган вважає, що найяскравіше серед різних видів мистецтва діалогова структура моделюється музикою. Автор вирізняє кілька можливих форм музичного діалогу. Це взаємодія окремих партій під час ансамблевого виконання, творча імпровізація, що передбачає взаємодію творця та співавтора-інтерпретатора, і, насамкінець, процес слухання музики реципієнтом.

У сучасних вимогах розвиток комунікативності як ціннісної якості особистості базується на встановленні гуманістичних взаємовідносин із учнями та організацією комунікативної діяльності, а це є визначним у змісті педагогічної професії майбутнього вчителя музики.


ЛИТЕРАТУРА

  1. Бутенко Л. Виховання загальної культури старшокласників засобами мистецтва / Л.Бутенко. – К., 2003. – 145 с.

  2. Левчук Л.Т. Основы эстетики: учебное пособие / Л.Т.Левчук, О.И.Онищенко. – К., 2001. – 271 с.

  3. Семашко А.Н. Социология искусства: учебное пособие / А.Н.Семашко. – Львов, 2005. – 244 с.



Христина Шапаренко,

4 курс факультету естетичного


та фізичного виховання.

Наук. керівник: ст. викл. Н.П. Ткачова


ІГРИ НА УРОКАХ МУЗИКИ, ЇХ РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ
Виховання підростаючого покоління є найважливішим складником національної культури будь-якої держави. Сформувати сучасну людину XXI століття означає сприяти формуванню активних моральних установок, творчий розвиток особистості та виховання її ціннісних орієнтацій.

Сьогодні помітною є загальносвітова тенденція до усвідомлення, як широким педагогічним загалом, так і визначними митцями, необхідності посилення педагогічного впливу на дітей засобами мистецтва і пошуку шляхів удосконалення масової мистецької освіти.

Проблема гармонійного розвитку особистості дитини в процесі музичної освіти, досягнення рівноваги розуму і почуттів має глибокі коріння. Ця проблема неодмінно поставала в попередні епохи, але особливого загострення здобула в XX столітті у зв’язку з інтелектуалізацією шкільного навчання, поширенням інформаційних технологій.

Формування емоційного музичного сприймання школярів є провідною проблемою сучасної музичної педагогіки. Учитель має розвинути чутливість дітей до музики, увести їх у світ краси і добра, відкрити в музиці животворне джерело людських почуттів та переживань.

Великого значення в цьому набуває вміла та цілеспрямована музично-виховна робота вчителя, зокрема використання ігрової діяльності та драматизація на уроках музики в загальноосвітній школі.

Педагоги і психологи взагалі звертали увагу на велике значення гри для всебічного розвитку дитини. Так, видатний російський педагог К.Ушинський вважав, що під час гри в дитини формується розум, почуття, воля.

Психологи стверджують, що гра має великий вплив на розвиток мови в дитини, інтелектуальний розвиток. Естетичний потенціал гри знаходить своєрідне виявлення в сфері художньої творчості, де існує тісний зв’язок між грою й самим мистецтвом.

В останнє десятиліття інтенсивно розробляється методологія ігрової імітації – нові моделі процесів навчально-виховної діяльності, які необхідні для формування основних емоційних аспектів особистості школяра.

Провідна діяльність молодших школярів – навчання, але залишається досить привабливою та актуальною ігрова діяльність, яка допомагає легше засвоїти матеріал та узагальнити вивчене.

Відомо, що на уроках у молодших класах ефективно застосовуються ігрові методи, доцільно використовуються музичні навчальні ігри, наприклад: “Звучи, наша музика”, “Музична подорож”, “Круглий стіл”, “Веселий танок”, “Музичне інтерв’ю” та ін. Використання гри на уроці музики зі школярами молодшого шкільного віку має бути необхідним для розвитку творчих здібностей учнів.

Ігрова діяльність у формі музично – дидактичної гри та драматизації органічно входить у викладання предмету “Музика” у порівнянні з іншими видами пізнавальної діяльності на уроці.

Використання гри під час проведення різних компонентів уроку (сприймання музики, вокально-хорова робота, гра на дитячих музичних інструментах), має такі переваги: мало втомлює молодших школярів, активізує їх емоції та інтелект, розвиває всебічні художні здібності, допомагає моделювати навчально-виховний процес в театралізованій формі.

Таким чином, головним завданням вчителя на уроці є створення умов для успішного проведення музичної гри, яка не тільки стала б забавою, а стимулювала до розвитку творчих здібностей, зацікавлювала та допомагала учням засвоїти музично-теоретичні знання з теми уроків музики у загальноосвітній школі.
ЛІТЕРАТУРА

1. Ветлугіна Н.О. Музичний розвиток дитини / Н.О.Ветлугіна. – К.: Муз. Україна, 1978. – 256 с.

2. Выготский Л.С. Воображение и творчество в детском возрасте. Психологический очерк: кн. для учителя / Л.С.Выготский. – М.: Просвещение, 1991. – 93 с.

3. Гумінська О.О. Уроки музики в загальноосвітній школі: метод. посіб. / О.О.Гумінська – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003. – 104 с.




1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка