Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей студентів бердянського державного педагогічного університету



Сторінка8/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.08 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24

ФОРМУВАННЯ МОРАЛЬНИХ ЯКОСТЕЙ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Молодший шкільний вік – особливий етап у формуванні ставлення людини до навколишнього світу, час, коли визначається спрямованість особистості – громадська, колективістська, чи навпаки, егоїстична, індивідуалістська. Одне з найважливіших місць у системі виховання підростаючого покоління посідає моральне виховання. Цією проблемою займались такі видатні діячі, як К.Ушинський, Ю.Бабанський, О.Свченко, А.Алексюк, А.Макаренко та ін.

Мета морального виховання – формування цілісної моральної особистості: виховання моральної свідомості та моральних переконань, виховання навичок і звичок моральної поведінки, набуття учнями досвіду моральних відносин. Для досягнення поставленої мети педагог урізноманітнює виховні заняття, проводячи їх у формі бесіди, рольової чи рухливої гри, усного журналу, заочної подорожі і т.д. Конкретні завдання кожного виховного заняття визначають таким чином, щоб моральне виховання здійснювалось у поєднанні з ідейно-політичним, трудовим, естетичним. Основним методом вивчення моральної вихованості є метод спостереження в різних конфліктних життєвих ситуаціях. Такі ситуації стають “індикаторами”, які демонструють моральний розвиток учнів.

Ми вважаємо, що роботу з морального виховання молодших школярів в загальному вигляді можна представити як послідовне розв’язання таких завдань: розширювати, поглиблювати і систематизувати знання дітей про моральні норми і правила культурної поведінки, прийняті в суспільстві; викликати у школярів активне бажання культурно поводитися, додержувати правил для учнів та інших морально-етичних норм, виробляти негативне, неприязне ставлення до антигромадських виявів у навколишньому житті; вчинки, узагальнювати й нагромаджувати досвід моральної поведінки.

Для визначення рівня моральної вихованості учнів необхідні певні критерії її оцінки. На нашу думку, основними критеріями визначення рівня вихованості учнів можуть бути такі моральні якості: чуйність, взаємодопомога, дисциплінованість, єдність слова і діла, відповідальність, сила волі, працьовитість, критичність і самокритичність, старанність, активність, турботливість. Моральне становлення особистості учня залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників, що утворюють механізм, який базується на тому, що психіка дитини має соціальну природу, а розвиток її забезпечує лише випереджальне навчання.

Із початком шкільного віку настає якісно новий етап у становленні моральної свідомості: з одного боку, відбувається збагачення й розвиток наявних уявлень, сформованих ще в дошкільному віці, а з другого – активний процес набування й засвоєння нових моральних уявлень і понять, тобто моральних знань. Моральні знання становлять основу розвитку моральної свідомості в молодшому шкільному віці і є одним з основних її компонентів. Адже для того, щоб вчинки школяра відповідали вимогам моральних норм і правил, він має знати що таке добре і що таке погано. Моральні переконання, визначаючи поведінку та вчинки людини, лежать в основі виявлення вольових якостей особистості: сміливості та рішучості, мужності й витривалості, наполегливості та терпеливості, стійкості до негативних впливів.

Отже, визначення та обґрунтування моральної вихованості молодших школярів допомагає в педагогічній роботі забезпечити зворотний зв’язок у процесі морального виховання особистості, одержати інформацію про досягненні результати у виховній роботі.

Моральний розвиток молодших школярів перебуває на початковому етапі. Багато вчинків дітей імпульсивні і залежать від конкретних ситуацій. Але моральні норми, засвоєні в дошкільному віці у шкільному періоді життя починають глибше усвідомлюватися й перетворюватися на стійкі моральні принципи.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Божович Л.І. Особистість і її формування в дитячому віці / Л.І.Божович. – М.: Освіта, 1968. – С. 39-124.

  2. Мартинюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія / І.В.Мартинюк. – К., 1995.

  3. Макаренко А.С. Про виховання / А.С.Макаренко. – М.: Політвидат, 1988. – С. 36-70.

  4. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси / О.Вишневський. – Львів, 1996.



Ольга Малихіна,

2 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: асистент А.С.Толкачова


ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ДИТИНИ ДО ШКОЛИ
Вступ до школи знаменує собою початок нового вікового періоду в житті дитини – молодший шкільний вік, ведучою діяльністю якого стає навчальна діяльність. Вчені, педагоги і батьки прикладають максимум зусиль до того, щоб зробити шкільне навчання не тільки ефективним, але і корисним, приємним, бажаним як для дітей, так і для дорослих, які піклуються про них.

У школі останнім часом відбулися серйозні перетворення, введені нові програми, змінилася структура школи. Усе більш високі вимоги пред’являються до дітей, які йдуть у перший клас. Для того, щоб адаптуватися дитині до школи, необхідно докласти не аби яких зусиль.

Проблемою адаптації дітей до умов шкільного навчання займались видатні педагоги та психологи: Л.Божович, Л.Виготський, А.Венгер, Д.Ельконін, А.Запорожець, Н.Гуткіна та багато ін.

Діти далеко не з однаковою успішністю “уживаються” у нові умови життєдіяльності. У дослідженні Н.Гуткіної виявлено 3 рівні адаптації дітей до школи:

– високий рівень адаптації. Першокласник позитивно ставиться до школи, пропоновані вимоги сприймає адекватно; навчальний матеріал засвоює легко; глибоко й повно опановує програмний матеріал; вирішує ускладнені завдання; старанний, уважно слухає вказівки, пояснення вчителя; виконує доручення без зовнішнього контролю; виявляє велику цікавість до самостійної навчальної роботи, готується до всіх уроків; суспільні доручення виконує охоче й сумлінно; займає в класі сприятливе статусне положення.

– середній рівень адаптації. Першокласник позитивно ставиться до школи, її відвідування не викликає негативних переживань; розуміє навчальний матеріал, якщо вчитель викладає його докладно й наочно; засвоює основний зміст навчальних програм, самостійно вирішує типові завдання; зосереджений і уважний при виконанні завдань, доручень, вказівок дорослого, але при його контролі; буває зосереджений тільки тоді, коли зайнятий чимсь для нього цікавим; готується до уроків і виконує домашні завдання майже завжди; суспільні доручення виконує сумлінно; дружить із багатьма однокласниками.

– низький рівень адаптації. Першокласник негативно або індиферентно ставиться до школи; нерідкі скарги на нездоров’я; домінує подавлений настрій; спостерігаються порушення дисципліни; матеріал, що пояснюється вчителем, засвоює фрагментарно; самостійна робота з підручником утруднена; при виконанні самостійних навчальних завдань не проявляє інтересу; до уроків готується нерегулярно, йому необхідний постійний контроль, систематичні нагадування й спонукання з боку вчителя й батьків; зберігає працездатність і увагу при подовжених паузах для відпочинку; для розуміння нового й рішення завдань за зразком вимагає значної навчальної допомоги вчителя й батьків; суспільні доручення виконує під контролем, без особливого бажання, пасивний; близьких друзів не має, знає по іменах і прізвищам лише частину однокласників.

Однак значна кількість дітей, незважаючи на “паспортний” вік і наявні в них “шкільні” навички й уміння, мають великі труднощі в навчанні. Основною причиною їхнього неуспіху є те, що вони ще малі “психологічно”, тобто не готові до шкільного типу навчання.

Надзвичайно важливе своєчасне виявлення такого роду незрілості дітей, тому що можливе більш повне її подолання ще в дошкільному віці, що дозволить попередити саме виникнення багатьох проблем.

Під час дослідження нами було використано комплекс методик, запропонованих вченими для вивчення компонентів психологічної готовності (інтелектуального, емоційно-вольового, соціально-психологічного).

Проведене нами дослідження серед дітей шестирічного віку уможливило дійти висновку, що третина учнів першого класу має низькі показники, причому за всіма трьома компонентами психологічної готовності (інтелектуального, емоційно-вольового, соціально-психологічного). У зв’язку з цим, ми вважаємо, що виникає необхідність у проведені розвивальної роботи з підвищення психологічної готовності першокласників.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Вьюнова Н.И. Психологическая готовность ребенка к обучению в школе / Н.И.Вьюнова, К.М.Гайдар, Л.В.Темнова. – М.: Академический проект, 2005. – 256 с.

  2. Гуткина Н.И. Психологическая готовность к школе / Н.И.Гуткина. – СПб: Питер, 2006. – 208 с.

Катерина Заблоцька,

2 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: асистент А.С.Толкачова


ФОРМУВАННЯ ТА КОРЕКЦІЯ МОТИВАЦІЇ УЧІННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
Реформа шкільної освіти, неперервність сучасної освіти вимагають від людини самостійного підвищення свого професійного та культурного рівня, здатність ставити і вирішувати завдання самовдосконалення та саморозвитку, вміння постійно навчатися. Принцип гуманізації сучасної школи передбачає створення умов для творчого розвитку та самореалізації кожної особистості, формування потреби та здатності особистості до самоосвіти. Однак це неможливо, якщо в людини з дитинства не прищеплене бажання вчитися та знаходити задоволення в процесі навчання. Розвиток навчальної мотивації учнів є однією із найважливіших умов успішного навчання.

Розробка питань мотивації ведеться інтенсивно в різних галузях психологічної науки з використанням безлічі методів. За даними досліджень українських вчених М.Боришевського, Ю.Гільбуха, О.Дусавицького, С.Максименко, Ю.Машбиця, В.Моляко, О.Скрипченка, В.Семиченко мотиваційна складова є провідним компонентом навчальної діяльності. Основи мотивації навчання закладаються у початковій школі, тому саме молодший шкільний вік має великі резерви формування мотиваційної сфери учнів. Мета даного дослідження – визначення індивідуальних мотивів навчальної діяльності молодших школярів.

Сучасні психологи схиляються до думки, що особистість має дві провідні мотиваційні системи: зовнішню і внутрішню мотивацію. Система зовнішньої мотивації пов’язана з інструментальною діяльністю і зовнішньою системою контролю. Система внутрішньої мотивації – це система самодіяльності й внутрішнього контролю, пошуку напруги й труднощів, супроводжується інтересом і наснагою. Відсутність напруги в цій системі приведе до нудьги й апатії, чого людина завжди прагне уникати. У психічно здорової і зрілої людини мають ефективно функціонувати обидві системи при відносному домінуванні останньої. Система навчання має бути такою, щоб повноцінно реалізовувати завдання розвитку двох провідних систем особистості. Але існуюча система навчання експлуатує й перевантажує систему зовнішньої мотивації при практичному ігноруванні системи внутрішньої мотивації. Таким чином, що мотивація навчання – така організація навчальної діяльності, що максимально сприяє розкриттю внутрішнього мотиваційного потенціалу особистості учня.

Упродовж молодшого шкільного віку спостерігається визначена динаміка відношення дітей до навчання. На початку свого шкільного життя, маючи внутрішню позицію школяра, діти хочуть вчитися, при чому вчитися добре, відмінно. Процес отримання високої оцінки стає для них метою, за якою можуть стояти різні мотиви. Спочатку вони прагнуть до нього як до суспільно корисної діяльності взагалі, потім їх залучають до окремих прийомів навчальної роботи і діти починають самостійно перетворювати конкретно-практичні задачі в навчально-теоретичні, цікавлячись внутрішнім змістом навчальної діяльності. Але мотивація невстигаючих школярів специфічна – при наявності сильних мотивів, пов’язаних з одержанням оцінки, коло їх соціальних мотивів значно звужене, що збіднює їх мотивацію в цілому. Дослідження закономірностей її формування складає одну з першочергових і разом з тим важких проблем у сучасній дитячій і педагогічній психології. Ми вважаємо, що для формування внутрішньої мотивації процесу навчання доцільно надавати свободу вибору, формувати пізнавальний інтерес шляхом демонстрації неочікуваних, заманливих та цікавих проявів предмета, ставити перед дітьми систему завдань, що вимагає активного пошуку шляхів рішення, максимально зняти зовнішній контроль та звести до мінімуму застосування нагород і покарань за результати навчання, створювати атмосферу співробітництва на кожному уроці, показати позитивний характер відносин учителя до учнів.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Алексєєва М. Мотиви навчання учнів / М.Алексєєва. – К.: Рад. школа, 1974.

  2. Возрастная и педагогическая психология: Учебник для студентов педагогических институтов/ В.В.Давыдов, Т.В.Драгунова, Л.Б.Ительсон и др. / под ред. А.В.Петровского. – М.: Просвещение, 1979.

  3. Кулагина И.Ю. Возрастная психология: Полный жизненный цикл развития человека. Учебное пособие для студентов высших учебных заведений / И.Ю.Кулагина, В.Н.Колюцкий. – М.: ТЦ Сфера, 2006.

  4. Мотивація молодших школярів у процесі інтегрованого навчання. Методичні рекомендації для практичних психологів і вчителів початкової школи / Автор-укладач Н.О.Юдіна; за ред. В.Ф.Моргуна. – Полтава: Теrra, 2002.



Анна Фільчакова,

3 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: асистент А.С.Толкачова


ДИДАКТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ ОЦІНЮВАННЯ НАВЧАЛЬНИХ ДОСЯГНЕНЬ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
Важливою умовою формування особистості школяра, його пізнавальної та інтелектуальної активності є система оцінювання навчальної діяльності. Нова система оцінювання насамперед дозволяє стимулювати творчість школяра, а саме: творчий інтелект і здібності (уміння розв’язувати нестандартні задачі, ставити проблеми, створювати оригінальні ідеї, проводити дослідження); власне пізнавальну активність учня і його самостійність, спроможність до самоконтролю.

Цією проблемою займалися такі вчені як: О.Богданова, Д.Глуханюк, К.Делікатний, які розглядали: гарна оцінка є заохоченням, а погана – покаранням.

Головна мета перевірки результативності навчання – це забезпечення ефективності шляхом приведення до системи знань, умінь, навичок учнів, самостійного застосування здобутих знань на практиці, стимулювання навчальної діяльності учнів, формування в них прагнення до самоосвіти.

Перевірка – це виявлення рівня знань, умінь і навичок; оцінка – це вимірювання рівня знань, умінь і навичок; результати перевірки і оцінювання фіксуються (облік) у журналах, відомостях, щоденниках учнів.

Перевірка знань, умінь і навичок учнів, їх оцінювання і облік разом складають контроль знань, умінь і навичок [1, с.56].

Перевірка знань, умінь і навичок учнів та їх оцінювання виконують такі функції: а) освітню (навчальну), суть якої в тому, що вона є корисною для всього класу. Слухаючи змістовну відповідь товариша або спостерігаючи за виконанням вправ, учні звіряють з ними свої знання, ставлять запитання, доповнюють, відмічають недоліки, що сприяє повторенню та систематизації знань всіх учнів.; б) виховну, яка виходить з того, що очікування перевірки спонукає учня регулярно готувати уроки; в) розвивальну – у процесі навчання в учнів розвивається логічне мислення, зокрема вміння аналізу і синтезу, порівняння і узагальнення, абстрагування і конкретизації, класифікації та систематизації, мислитель на діяльність, мовлення, пам'ять, увага, уява; г) діагностичну – у процесі перевірки і оцінки виявляють успіхи та недоліки в знаннях, уміннях, навичках учнів, встановлюють причини і шляхи їх усунення, визначають заходи, спрямовані не поліпшення успішності; д) стимулюючу – схвалення успіхів учня сприяє розвитку в нього спонукальних мотивів до навчання; е) оцінювальну – об’єктивна оцінка знань, умінь і навичок учнів сприяє кращому навчанню; є) управлінську – на основі перевірки та оцінювання визначається стан успішності учнів, що дає змогу запобігти неуспішності або подолати її. У цьому випадку вчитель коригує і свою власну діяльність – змінює методику викладання, вдосконалює навчальну діяльність учнів.

У практиці навчання найбільш поширеними є текучий, підсумковий, тематичний і попередній перевірки [2, с.88].

Поточна перевірка знань проводиться на кожному уроці. Вона є необхідним компонентом навчального процесу при поясненні, закріпленні і повторенні матеріалу. Поточна перевірка дозволяє виявити знання, вміння, навички, вже сформовані в учня, і на їх основі вчитель подалі будує навчальний процес. Поточна перевірка знань проводиться у формі опитування (в спеціально відведений час), перевірки домашнього завдання (під час виконання самостійної перевірочної роботи). Деколи її здійснюють у формі запитань і завдань у ході пояснення, повторення або закріплення навчального матеріалу.

Тематична (періодична) перевірка полягає в забезпеченні контролю за засвоєнням всієї теми. Цей вид перевірки має дуже велике значення для систематизації матеріалу.

Учитель задає такі запитання або пропонує такі завдання, які за короткий проміжок часу дають можливість учневі побачити основний зміст теми, основні її ідеї. У цьому полягає суть тематичної перевірки.

Отже, підсумкова перевірка і оцінка знань проводиться за кожний семестр і за навчальний рік. Її значення в тому, щоб дати правильну об’єктивну оцінку досягнутим успіхам учня, рівню його розвитку. Враховуються всі аспекти навчальної діяльності. Підсумкова оцінка відображає результати роботи школяра, але вона не являє собою середнє арифметичне всіх оцінок, які учень одержав за цей період [3, с.46].
ЛІТЕРАТУРА

1. Богданова О.С. Воспитательное значение оценки знаний учеников / О.С.Богданова // Советская педагогика. – 1952. – №9. – С. 54-59.

2. Глуханюк Д. Як об’єктивно оцінити знання учнів (з досвіду впровадження залікової системи) / Д.Глуханюк // Педагогіка толерантності. – 1997. – №1-2. – С. 86-90.

3. Делікатний К.Г. Оцінка знань як органічна частина процесу навчання / К.Г.Делікатний // Радянська школа. – 1989. – №5.– С. 44-50.



Марина Шелудько,

4 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: к. пед. н., доц. А.М. Крамаренко


СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ-ДОСЛІДЖЕННЯ ЯК МЕТОДИ ЕКОЛОГІЧНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
Екологічні проблеми давно віднесені до загальнодержавних і світових. Із суто біологічних вони стали соціальними, етичними, психолого-педагогічними. Саме тому сучасна освіта покликана забезпечити підготовку молодого покоління, здатного вивести країну та світ з екологічної кризи, в яку людство потрапило нехтуючи законами взаємовідношення суспільства і природи.

“Концепція екологічної освіти України”, яка була затверджена рішенням колегії Міністерства освіти і науки від 20.12.2001 р., спрямовує сучасну педагогічну науку і практику на перебудову освіти відповідно до нових екологічних вимог суспільства.

На думку А. Христофор, важливе значення для цього має безпосереднє спілкування з природою під час спостережень, екскурсій, прогулянок та практичних завдань-досліджень. Усе це навчає дітей бути небайдужими до природи, розвиває емоційний внутрішній світ, формує стійку екологічну поведінку, розвиває творчі здібності [4, с.2].

Варто зазначити, що успішне екологічне виховання молодших школярів можливе за умов застосування різноманітних ефективних форм і методів навчання. Таким, зокрема, наголошує С.Балашова, є спостереження. Науковець виділяє певні вимоги до проведення цієї форми роботи на уроках з курсу освітньої галузі “Людина і світ” в початковій школі: 1) спостереження мають бути регулярними; 2) за одним і тим самим об`єктом спостереження проводяться протягом кількох років; 3) паралельно мають проводитися метеорологічні та фенологічні спостереження.

Необхідною умовою є те, що спостереження починаються з перших днів навчання й тривають упродовж усіх чотирьох навчальних років [1, с.20].

І.Грущинська звертає увагу на те, що складність ведення спостережень призвела до ситуації, коли вчителі початкових класів нехтують цим важливим практичним методом або зводять спостереження лише до споглядання природи [2, с.33].

На нашу думку, це неприпустима помилка. Споглядання є одним із етапів спостережень. Спостереження вирізняється цілеспрямованістю сприйняття, спрямованого на виділення істотних ознак, та встановлення причинно-наслідкових зв’язків між живою, неживою природою та діяльністю людини. Така структура ведення спостережень підводить дітей до розуміння екологічної піраміди.

Ефективним методом залучення дітей до природоохоронної діяльності є також виконання практичних завдань-досліджень. Це і практичний аналіз фенологічних спостережень за природою, і дослідження взаємозв’язку людини і природи на діяльнісному рівні, і пряме спілкування з природою (висаджування, охорона та піклування за рослинами).

О.Сапронова та Т.Васильєва в своїх наукових доробках доводять, що елементи дослідництва в процесі практичної роботи розвивають уміння застосовувати знання на практиці, викликають почуття відповідальності за результати своєї праці, за збереження природного середовища як важливого фактора існування людини. Це підвищує пізнавальну активність учнів і стимулює їхню самостійність у роботі [3, с.28].

Таким чином, можна зробити висновок, що нехтувати спостереженням та практичними завданнями-дослідженнями в початковій школі ні в якому разі не можна. Адже самих теоретичних знань недостатньо для формування стійкої екологічної культури. Саме через практичну роботу молодші школярі набувають міцніших знань, відбувається формування стійких екологічних установок, виховується почуття особистої відповідальності перед навколишнім середовищем.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Балашова С. Спостереження за природою як засіб екологічного виховання молодших школярів / С.Балашова // Початкова школа. – 2007. – № 3. – С. 19-21.

  2. Грузинська І. Ведення спостережень за природою як засіб ознайомлення молодших школярів з основами екологічної грамоти / І.Грузинська // Початкова школа. – 2004. – № 5. – С. 33-35

  3. Сапронова О. Практичні завдання-дослідження як засіб екологічного виховання молодших школярів / О.Сапронова, Т.Васильєва // Початкова школа. – 2005. – № 6. – С. 28-30.

  4. Христофор А. Сутність і дидактичні можливості екологічного виховання / А.Христофор // Початкова школа. – 2007. – № 6. – С. 9-12.



Олег Нестеренко,

4 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: к.пед.н., доц. А.М.Крамаренко


ЕКОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ПОЧАТКОВОЇ ЛАНКИ ОСВІТИ
На сучасному етапі питання традиційної взаємодії природи з людиною виросли в глобальну екологічну проблему. Сьогодні суспільство все більше усвідомлює гостру потребу у вихованні екологічно грамотних громадян, здатних відчувати себе органічною складовою природи. Починати екологічне виховання, на нашу думку, треба з молодшого шкільного віку, оскільки в цей час надбані знання можуть надалі перетворитися в міцні переконання. Ці пріоритети сучасної освіти були затверджені в Державному стандарті початкової освіти, Державній програмі “Освіта. Україна XIX століття” та в інших нормативно-законодавчих документах [1].

Проблемою удосконалення процесу екологічного виховання в системі початкової школи, шляхом створення сучасних програм і навчальних посібників, постійно займаються як українські вчені (Т.Байбара, Н.Бібік, О.Біда, К.Гуз та ін.), так і російські (Л.Хафизова, Н.Салєєва, В.Підберезний). Їх дослідження присвячені єдиній меті – всебічній ґрунтовній підготовці молодших школярів, здатних визначати, усвідомлювати та оптимально вирішувати екологічні та соціальні проблеми на основі наукових знань, загальнолюдських цінностей та власного досвіду.

Ми поділяємо позицію В.Вербицького стосовно того, що важливим засобом формування у молодших школярів свідомого морально-етичного ставлення до навколишнього середовища є функціонування екологічної освіти як цілісної системи, основною складовою якої має бути діяльнісний компонент, що передбачає наявність свідомого прагнення до екологічної діяльності, спрямованої на формування екологічного мислення й екологічно-моральну поведінку [1, с.2].

Вищевказані положення знайшли відображення в наукових доробках Н.Демешкант, яка наголошує на тому, що становлення екологічної грамотної особистості та формування міцних установок на природоохоронну діяльність молодших школярів відбувається не одразу, а поступово. Вчителі та батьки повинні усвідомити наявність наступних етапів формування екологічної культури: бачення і розуміння краси навколишнього світу; усвідомлення, що природа не є чимось відстороненим від людини, а що людина є невід`ємною частиною природи; формування потреби не лише споглядати, а й бережливо ставитися до природи, охороняти та збагачувати її; становлення екологічної відповідальності, яка базується на екологічних знаннях [2, с.138].

Нині в сучасній освіті діє багатопредметна модель, згідно з якою розвиток освіти в сфері екологічної безпеки пов`язаний, головним чином, із впровадженням в спеціальні дисципліни екологічних ідей, понять, принципів, підходів. У практиці вчителів початкової школи усіх навчальних закладів України реалізуються головні завдання екологічного компоненту освіти через надзвичайно цікаві для дітей форми роботи: мандрівки та екскурсії (як реальні, так і уявні), ігри, конкурси, задачі з природничим змістом, зоохвилинки, „хвилинки-цікавинки” та фізкультхвилинки на природничу тематику. За Г. Дудик та В.Шабликіною ефективними є також такі форми роботи як розробка пам’яток екологічної поведінки в природі, пошукова діяльність молодших школярів [3, с.19].

Проте самих знань із охорони навколишнього середовища недостатньо. Важливо, щоб школярі на практиці брали участь у збереженні та збагаченні природи рідного краю. Тільки в цьому разі у них формуватимуться необхідні уміння і навички, розвинеться відповідальне ставлення до навколишнього середовища.

Така спрямованість навчальної діяльності зумовлена значними світоглядними зрушеннями в сучасній системі екологічної освіти, а саме, корекцією установлених раніше, і застарілих на даний момент орієнтацій, згідно яким людська діяльність зумовлена не лише соціальними і культурними чинниками, а й складними, різноманітними зв`язками з природним середовищем. Тому гармонійний розвиток особистості молодшого школяра та природи має найвищу цінність.

Таким чином, становлення й розвиток екологічно грамотного суспільства стає можливим лише за умови наявності глибоких екологічних знань у широких верств населення, які здобуваються упродовж усього життя, першою сходинкою якого є саме початкова школа.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Вербицький В. Соціально-педагогічна концепція екологічної освіти / В.Вербицький // Початкова школа. – 2007. – № 6. – С. 1-5.

  2. Демешкант Н.А. Екологічна освіта та виховання як важливі складові формування майбутнього фахівця / Н.А.Демешкант // Наук. зб. МОН України “Проблеми освіти”. – 2008. – №55. – С. 137-141.

  3. Дудик Г. Формування екологічної свідомості дітей починається змалку / Г.Дудик, В.Шабликіна // Почткова школа. – 2007. – № 6. – С. 19-21.

Анастасія Холод,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.психол.н., доц.Л.Р.Кашкарьова

КОХАННЯ В ЮНОСТІ – ФІЗІОЛОГІЧНА ПОТРЕБА ОРГАНІЗМУ

ЧИ ПЕРЕДУМОВА СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ?
У віковій психології юність визначається як стадія розвитку, що починається із статевого дозрівання і завершується настанням дорослості. Однак вже це поняття, в якому перша межа – фізіологічна, а друга – соціальна, показує складність і багатовимірність явища. Сьогодні, як і раніше, питання про кохання в юності викликає багато суперечок і дискусій не тільки серед науковців: філософів, педагогів і психологів, – а й у молодіжному середовищі. Тому пошук відповіді на нього потребує досконалого дослідження й врахування різних точок зору, зокрема саме юнаків і дівчат.

Метою нашого дослідження було теоретичне обґрунтування сутності, місця і значення кохання в юнацькому віці у світлі сучасних умов життя. Дослідження проводилося методами анкетування та бесіди серед студентів різних навчальних закладів України (Бердянського педуніверситету, Дніпропетровського національного університету, Павлоградського медичного училища). У ньому взяли участь 10 юнаків і 10 дівчат, яким щойно виповнилося 18 років.

На запитання анкети: чим є кохання в юності – фізіологічною потребою організму чи передумовою сімейного життя, – 80% респондентів відповіли, що кохання в юності є не що інше, як передумова сімейного життя. Відповідно, 20% – фізіологічна потреба організму. Досить неочікуваним було те, що більшість хлопців вважають кохання передумовою сімейного життя і взагалі ставляться до нього дуже серйозно.

Проаналізувавши наукову літературу та думки, висловлені студентами під час бесіди, ми з’ясували таке. Раннє юнацтво – період завершення фізичного розвитку людини, тому статеве дозрівання надає сильне, хоча і не завжди свідоме, сексуальне забарвлення всім юнацьким хвилюванням й інтересам. Але чому немало людей впевнені в тому, що кохання в юнацькому віці не що інше, як фізіологічна потреба організму? Ця думка не вірна. Статеве кохання являє собою гармонічну єдність чуттєвого (еротичного) потягу і потребу в глибокому особистісному спілкуванні та злитті з коханою людиною. Результати бесіди свідчать, що молодь XXI століття зберігає віру в справжнє кохання і вважає, що саме воно в ранньому юнацькому віці є однією з головних передумов сімейного життя.

Кохання – найбільш незрозуміле почуття людини, якому присвячена величезна кількість томів поезії і прози, але так до кінця й невідоме. Хтось із філософів колись сказав, що досвід кохання – це найчарівніший досвід людини. У ньому існує дещо математично точне, що має певні закономірності і гармонію дивного. Інакше це і не було б досвідом, тобто світлом, відвойованим у хаосу.

В юнацтві ми часто відсторонено ставимося до кохання, відштовхуючись від твердження про те, що воно не повинно займати пріоритетне місце в нашому житті, оскільки мріємо про великі й серйозні звершення. Однак попри все люди прагнуть справжнього і вічного кохання. Вони одружуються, і в їхньому житті починає домінувати спокій і сімейне тепло. Проте, люди забувають, що досить важливим залишається досвід людського серця – досвід захоплення й вірності, який перебуває в серцях завжди. Він не може бути втраченим, бо це те, що увійшло навічно в тканину душі.

Кохання – дивне. Але чи вважаєте ви дивним те, що дружини декабристів пішли за чоловіками до Сибіру, жертвуючи багатством і майбутнім? Або, мабуть, було б дивним те, що Пенелопа, кохаючи Одіссея, не чекала на нього двадцять років в ті часи, коли мандрували довго і часто поверталися немов із небуття? Розуміння дивного і не дивного виробляє епоха і домінуюче в ній світосприймання. Але це не звільняє людину ні від власного розуміння, ні від вибору рішення. Кохання намагаються зрозуміти, систематизувати, обмежити певними рамками і дати відповідь на вічне запитання – чому люди кохають? Але це неможливо. Про того, хто кохає, кажуть, що він бачить оточуючий світ нереальним, та точніше було б стверджувати про те, що він бачить в ньому нові реальності. Одна з них – зв'язок між нашою сутністю і зірками, що горять на небі. Існує традиція розглядати кохання як те, що відноситься до області стихійного і несвідомого. Воно само по собі народжується, воно само по собі зникає.

Проаналізувавши погляди досвідчених вчених та думки вісімнадцятирічних юних, які ще не мають власного досвіду, можемо стверджувати, що, сучасне кохання докорінно відрізняється від звичайного статевого потягу. По-перше, воно передбачає в коханої істоти взаємне кохання, по-друге, сила і тривалість його бувають такими, що неможливість володіння і розлучення сприймаються обома сторонами як нещастя, і люди йдуть на величезний ризик, навіть ставлять на карту своє життя, щоб тільки належати один одному.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Забужко О. Польові дослідження українського сексу: роман / О.Забужко. –К.: Згода, 1996. – 142 с.

  2. Кон И.С. Психология ранней юности: кн. для учителя / И.С.Кон. – М.: Просвещение, 1989. – 255 с.



Любов Ліхачова,

5 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: к.психол.н, доц. Т.П. Малихіна


ФОРМУВАННЯ МОТИВІВ ДО САМОСТІЙНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
Проблема розвитку мотивації навчання і по сьогодні залишається актуальною. Реформа шкільної освіти та перехід на 12-річний термін шкільного навчання, безперервність сучасної освіти вимагають від людини самостійного підвищення свого професійного та культурного рівня, здатності ставити і вирішувати завдання самовдосконалення та саморозвитку, вміння безперервно та постійно навчатися. Принцип гуманізації сучасної школи передбачає створення умов для творчого розвитку та самореалізації кожної особистості, формування потреби та здатності особистості до самоосвіти. Однак це неможливо, якщо з дитинства не прищеплене бажання вчитися та знаходити задоволення в процесі навчання.

Чому одні учні охоче йдуть до школи, а інші відмовляються вчитися? Чому хтось успішно вписується в шкільний соціум, а в когось у школі суцільні проблеми? Чому окремі учні з задоволенням виконують шкільні завдання та займаються самоосвітою, а деякі вважають цю роботу тягарем? Мотивація, самостійної діяльності учнів, її формування й корекція є основою шкільних успіхів та негараздів.

За даними досліджень вчених І.Бех., Н.Бойко, М.Гамезо, Ю.Гільбуха та ін., мотиваційна складова є провідним компонентом навчальної діяльності. Основи мотивації навчання закладаються у початковій школі, тому саме молодший шкільний вік має великі резерви формування мотиваційної сфери учнів.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити формування у молодших школярів мотивів до самостійної навчальної діяльності.

Експеримент проводився на базі Бердянської загальноосвітньої школи № 11. В дослідженні, що тривало упродовж першого навчального семестру, взяли участь учні других класів. У процесі дослідження використовувались комплекс методик: 1) дослідження загального ставлення до школи на основі малюнкової методики; 2) дослідження детермінованості основних мотивів навчання молодших школярів А.Чернишова [4]; 3) оцінка рівня шкільної мотивації (автор Н.Лусканова) [4].

При використанні вищезгаданих методик в самостійній навчальній діяльності молодших школярів виявлені наступні мотиви: пізнавальні (загально-пізнавальні) – 19 %, учбово-пізнавальні 15%, самоосвітні – 7%, соціальні (спілкування з вчителем) 20%,(спілкування з однокласниками) – 19%, відвертання неприємностей 20%.

Дослідження особливостей мотивів самостійного учіння молодших школярів дало змогу визначити, що вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на навчальну діяльність. Позитивними характеристиками є: загальне позитивне ставлення молодших учнів до школи; широта їхніх інтересів (вони цікавляться багатьма явищами життя); допитливість, що є виявом розумової активності.

У процесі дослідження була виявлена недостатня дієвість мотивів, нестійкість – мотиви швидко задовольняються, мала усвідомленість, слабка узагальненість, орієнтування учнів найчастіше на результат навчання, а не на способи навчальної діяльності, внаслідок чого не утворюється інтерес до подолання труднощів у самостійній навчальній діяльності, а це в цілому перешкоджає навчанню.

Таким чином, мотиви навчальної діяльності є сукупністю багатьох факторів, що обумовлюють прояви пізнавальної активності, та спрямовують учня на різні напрями самостійної навчальної діяльності. Виконання тих чи інших видів самостійної діяльності стимулюють і зміцнюють вольові зусилля, сприяють формуванню пізнавальних інтересів та інших мотивів.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Бех І.Д. Виховання особистості. Наук. вид. / І.Д.Бех. – К.: Либідь, 2006. – 272с.

  2. Бойко А.М. Парадигмальні напрямки виховання: варіанти вибору / А.М.Бойко // Рідна школа. – 2001. – № 3. – С. 7-8.

  3. Гамезо М.В. Возрастная и педагогическая психология: Учеб. пособие для студентов всех спеціальностей педагогических вузов / М.В.Гамезо, Е.А.Петрова, Л.М.Орлова. – М.: Педагогическое общество России, 2003. – 287 с.

  4. Гільбух Ю.З. Розумово обдарована дитина: Психологія, діагностика, педагогіка / Ю.З.Гільбух. – К.: Віпол, 1993. – 75 с.



Ирина Мирошниченко,

5 курс факультета педагогики и методики начального образования.

Научн. руководитель: ст. препод. Е.А.Проценко

(Таганрогский государственный

педагогический институт)

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка