Міністерство освіти І науки україни державний вищий навчальний заклад «київський національний економічний університет імені вадима гетьмана» заремський борис володимирович



Скачати 362.52 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації21.03.2016
Розмір362.52 Kb.
  1   2


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

ЗАРЕМСЬКИЙ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 339.922/.924:330.341.1](043.3)



ГЛОБАЛЬНА ІНТЕГРАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ІННОВАЦІЙНИХ СИСТЕМ

Спеціальність 08.00.02 – світове господарство

і міжнародні економічні відносини

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук
Київ 2014
Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародної економіки ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» Міністерства освіти і науки України, м. Київ.


Науковий керівник: доктор економічних наук, професор



АНТОНЮК Лариса Леонтіївна,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»,

директор Інституту вищої освіти КНЕУ

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, доцент

МЕДВЕДКІН Тарас Сергійович,

Донецький національний університет,

професор кафедри міжнародної економіки
кандидат економічних наук, доцент

КРИВОУС Віталій Богданович,

Тернопільський національний економічний університет,

доцент кафедри міжнародної економіки
Захист відбудеться «27» січня 2015 р. о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.006.02 у ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» за адресою: проспект Перемоги, 54∕1, ауд. 203, м. Київ, 03680.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» за адресою: вул. Дегтярівська, 49-г, ауд. 601, м. Київ, 03113.
Автореферат розіслано «26» грудня 2014 року.

В.о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради

доктор економічних наук, професор Т.В. Кальченко



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В постіндустріальній парадигмі розвитку світового господарства у ХХІ столітті забезпечення стійкого економічного зростання та глобальної конкурентоспроможності вимагає від суб’єктів міжнародних економічних відносин впровадження проривних інновацій та постійної модернізації виробництва на основі новітніх технологій, а від урядів країн – створення сприятливого інноваційного клімату. Провідну роль у розв’язанні цих завдань відіграє розбудова національних інноваційних систем, які через комплекс правових, економічних, організаційних та інформаційних механізмів державної підтримки та стимулювання інноваційних процесів, забезпечують постійне генерування, дифузію та комерціалізацію нових знань.

Сучасний етап розвитку національних інноваційних систем характеризується процесами їх глобальної інтеграції, які проявляються у формуванні світового науково-технологічного простору, наднаціональних органів управління інноваційним розвитком, функціонуванні глобальних інноваційних мереж та інфраструктури міжнародного співробітництва в сфері досліджень, трансферу технологій, торгівлі високотехнологічними товарами, послугами, правами інтелектуальної власності, що дозволяє країнам – ключовим інноваторам утримувати лідерство через створення та прискорену комерціалізацію нових технологій за рахунок залучення та використання інтелектуального потенціалу світової спільноти. Отже, перед науковцями постає завдання теоретичного осмислення цих нових явищ та процесів, а перед урядами різних країн світу – розроблення стратегій та напрямів удосконалення політики в сфері інноваційного розвитку з огляду на посилення процесів глобальної інтеграції національних інноваційних систем, що зумовлює надзвичайну актуальність досліджуваної теми.

Серед наукових праць, у яких досліджуються теоретичні основи щодо формування та розвитку національних інноваційних систем, необхідно виділити праці таких зарубіжних учених, як E. Арнольд, Р. Аткінсон, Б. Ашейм , С. Бреші, Б. Вікстед, М. Воркс, Р. Галлі, К. Далман, Е. Дамен, А. Джонсон, Ч. Едквіст, Н. Іванова, В. Іноземцев, А. Ісаксен, Г. Іцковіц, Е. Караяніс, Б. Карлссон, Д. Кемпбел, К. Крістенсен, Ф. Кук, Б. Лундвалл, С. Макгрегор, Ф. Малерба, Г. Менш, С. Меткалф, Р. Нельсон, Дж. Ніозі, Д. Норт, К. Павітт, П. Патель, М. Портер, А. Рікне, Б. Санто, Б. Твісс, М. Теубал, Я. Фагерберг, А. Фолом’єв, К. Фрімен, Е. Халл, Дж. Хауельс, Г. Чесброу, Ю. Яковець та багатьох інших.

Проблеми становлення інноваційної парадигми розвитку, формування національних інноваційних систем у країнах світу, сучасні тенденції інтернаціоналізації інноваційної діяльності, а також питання стратегії інноваційного розвитку України активно досліджуються у працях вітчизняних науковців-економістів, серед яких: З. Адаманова, Л. Антонюк, Ю. Бажал, В. Базилевич, В. Білозубенко, О. Булатова, В. Геєць, В. Дергачова, І. Єгоров, В. Кривоус, Д. Лук’яненко, І. Макаренко, Т. Медведкін, Н. Мешко, Є. Панченко, А. Поручник, В. Семиноженко, Я. Столярчук, Л. Федулова, О. Швиданенко, А. Філіпенко та ін. Значний внесок у дослідження проблем інноваційного розвитку, формування та функціонування національних інноваційних систем зробили фахівці таких організацій як ОЕСР, Світовий банк, Всесвітній економічний форум, Всесвітня організація інтелектуальної власності, Європейська Комісія, Національна наукова рада США, дослідницький інститут INSEAD і багато інших.

Однак у сучасних наукових джерелах недостатньо повно розкрито методологічні засади глобалізації інноваційних процесів, більш ґрунтовного аналізу потребує проблематика інтеграції національних та формування міжнародних інноваційних систем. Удосконалення потребують методичні підходи до оцінювання інноваційного розвитку як окремих країн, так і світової економіки загалом у контексті глобальної інтеграції національних інноваційних систем. Отже, комплексне дослідження умов, чинників та особливостей глобальної інтеграції національних інноваційних систем, є важливим як у практичному, так і у теоретичному аспектах, що й зумовило вибір теми дисертації, її мету та ключові дослідницькі завдання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах міжкафедральних науково-дослідних тем «Ресурси і моделі глобального економічного розвитку» (номер державної реєстрації 0106U004357) та «Стратегії національного розвитку в парадигмі глобальної економічної політики» (номер державної реєстрації 0111U007630) факультету міжнародної економіки і менеджменту ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», а також теми науково-дослідної теми МОН України № 894 «Стратегія створення в Україні дослідницьких університетів світового рівня». Автор особисто дослідив концептуальні засади розвитку та інтеграції національних інноваційних систем у контексті забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країн, роль дослідницьких університетів світового рівня у цих процесах; розробив рекомендації щодо вдосконалення регуляторних механізмів інноваційного розвитку.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне теоретичне узагальнення сутності та концепцій розвитку національних інноваційних систем, дослідження їх глобальної інтеграції та її впливу на забезпечення конкурентоспроможного розвитку країн.

Для досягнення визначеної мети було передбачено розв’язання таких завдань:



  • розкрити сутність концепцій національних інноваційних систем;

  • визначити природу та характер рушійних сил глобальної інтеграції національних інноваційних систем;

  • ідентифікувати та охарактеризувати детермінанти формування міжнародних інноваційних систем;

  • систематизувати інструменти стимулювання розвитку інноваційної системи ЄС;

  • оцінити ступінь конвергенції національних інноваційних систем у межах різних інтеграційних угрупувань;

  • розкрити механізм інституціональної глобалізації національних інноваційних систем;

  • дослідити передумови та особливості інтеграції корпоративних інноваційних систем;

  • узагальнити стратегічні пріоритети державної політики в сфері інноваційного розвитку країн – ключових інноваторів;

  • обґрунтувати ключові напрями розбудови національної інноваційної системи України.

Об’єктом дослідження виступають інтеграційні процеси в інноваційній парадигмі економічного розвитку.

Предметом дослідження є умови, чинники та механізми глобальної інтеграції національних інноваційних систем.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження базується на використанні методологічного принципу єдності теорії та практики, діалектики загального, особливого та одиничного, а також наукової абстракції. Методологічною основою дисертаційного дослідження є історико-логічний метод (для визначення змісту категорії «національна інноваційна система»: п. 1.1, дослідження передумов та особливостей інтеграції національних інноваційних систем у ЄС, АСЕАН, АТЕС та ОЕСР: п. 2.2, 2.3); системно-структурний аналіз економічних процесів та явищ (для дослідження механізму глобальної інтеграції національних інноваційних систем та детермінант формування міжнародних інноваційних систем: п. 1.2, 1.3); методи кількісних та якісних порівнянь (для дослідження особливостей сучасного інноваційного розвитку країн та регіонів світу: п. 2.1, 2.2, 2.3); економіко-математичні методи (для оцінювання результативності формування інноваційних систем в ЄС, АСЕАН, АТЕС та ОЕСР: п. 2.2, 2.3); аналіз і синтез (для розроблення рекомендацій щодо вдосконалення регулятивних механізмів інноваційного розвитку: п. 3.1, 3.2, 3.3).

Джерельною та статистичною базами роботи виступають монографічні дослідження вітчизняних і зарубіжних учених-економістів; матеріали та аналітичні звіти міжнародних організацій (Всесвітнього економічного форуму, ОЕСР, СОТ, Світового Банку), комісій ООН (ЮНКТАД та ВОІВ), консалтингових компаній (BCG, E&Y, Deloitte, Strategy&), інформаційних агентств (Thompson Reuters, Forbes); офіційні публікації державних органів США, Японії, а також офіційних органів ЄС, АСЕАН, АТЕС; результати наукових досліджень ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»; Інтернет-ресурси.



Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає у теоретичному узагальненні концепцій розвитку національних інноваційних систем та обґрунтуванні глобальних детермінант їх інтернаціоналізації; розкритті механізму формування інноваційних систем у різних регіональних угрупуваннях; визначенні напрямів та інструментарію розвитку глобального менеджменту в сфері інноваційного розвитку.

Нові наукові положення, напрацьовані особисто автором, які виносяться на захист, полягають у наступному:



вперше одержано:

- трактування сутності глобальної інтеграції національних інноваційних систем як процесу їх зближення й об’єднання на основі конвергенції національних політик, інституційних та економічних умов інноваційного розвитку, яке супроводжується формуванням транснаціональних, наднаціональних та глобальних інститутів через використання інформаційно-комунікаційних та дослідницьких мереж. Такий підхід відображає, з одного боку, сучасні особливості організації і стимулювання інноваційних процесів, а з другого – нові можливості ефективного використання людського, фінансового, інфраструктурного та науково-технологічного ресурсів. Доведено, що глобальна інтеграція національних інноваційних систем призводить до якісних змін у середовищі інноваційної діяльності – зростання впливу екзогенних чинників розвитку (глобальної мобільності людського та венчурного капіталу), розвитку транскордонних форм організації інноваційної діяльності (міжнародних науково-дослідних консорціумів та дослідницьких установ, науково-технологічних альянсів ТНК, віртуальних лабораторій), формування центрів передових знань і технологій в різних географічних регіонах світу (інноваційних міст та локалітетів, кластерів світового рівня);



удосконалено:

- визначення категорії «національна інноваційна система» за рахунок комплексного підходу до розкриття її цільової, функціональної, структурно-морфологічної, еволюційно-історичної та інституційної характеристик. Вона репрезентує собою насамперед сукупність державних та приватних організацій, задіяних у генеруванні та комерціалізації нових знань, об’єднаних багаторівневими, динамічними мережевими зв’язками. Виявлено вплив процесів міжнародної регіоналізації на національні інноваційні системи, коли цілі, ініціативи та програми розвитку інтеграційних угрупувань зумовлюють різнорівневий характер організації інноваційної діяльності. Доведено найглибшу інтегрованість країн – членів ЄС, в межах якого відбувається завершальний етап формування інноваційної системи регіону, що підтверджено авторською методикою оцінювання динаміки конвергенції національних інноваційних систем;

- характеристику інтеграції корпоративних інноваційних систем, що ґрунтується на використанні можливостей науково-технологічного та інтелектуального обміну у відкритій моделі інноваційного менеджменту, створення нових організаційно-економічних форм бізнесу (стратегічних альянсів, спільних дослідницьких центрів з університетами та компаніями), реалізацію спільних програм та проектів у сфері досліджень і розробок, застосування ефективних механізмів фінансування інноваційної діяльності (корпоративні венчурні фонди, краудфандинг тощо), що забезпечує компаніям доступ до унікальних знань, навичок, технологій. Глобальним імперативом інтеграції корпоративних інноваційних систем визначено якісні зміни у постіндустріальній парадигмі розвитку на базі новітніх технологій, мережевих форм організації інноваційних процесів та краудсорсингу;

дістало подальший розвиток:

- оцінка диспропорційності технологічного розвитку світової економіки на основі розрахунку коефіцієнтів асиметрії, ексцесу та Джині у розрізі моніторингових параметрів щодо структури витрат на НДДКР, експорту високотехнологічних товарів, отриманих роялті, що дозволила виявити збільшення технологічного розриву між державами; кластерний аналіз інноваційного розвитку країн за показниками їх часток у світових обсягах витрат на дослідження і розробки, отриманих роялті та експорту високотехнологічних товарів підтвердив високу концентрацію досліджень в США, Китаї, Сінгапурі, Республіці Корея, Великобританії, Франції, Німеччині, Японії. Визначено, що ключовою детермінантою глобальних технологічних асиметрій виступає здатність високорозвинених країн створювати ефективні інноваційні системи із сучасною науково-дослідною інфраструктурою, привабливими податковими режимами, адекватною інноваційною культурою, що забезпечують зростаюче з їх боку пропонування на ринку інтелектуальної праці та підвищення стандартів життя;

- комплексне оцінювання інноваційного розвитку ЄС з виокремленням трьох етапів формування континентальної інноваційної системи за пріоритетністю напрямів стимулювання міжнародної співпраці в науково-технологічній сфері та цілями їх фінансування: 1-й (1984 – 1999 рр.) – стимулювання науково-технічного співробітництва країн-членів шляхом визначення єдиних цілей розвитку науки та технологій, запровадження спільних програм наукових досліджень та спеціальних фінансових інструментів їх забезпечення, створення інфраструктури міжнародного співробітництва у сфері досліджень та інновацій; 2-й (2000 – 2010 рр.) – гармонізація національних інноваційних політик за рахунок прийняття єдиної стратегії, розвитку наднаціональної регуляторної системи, впровадження інструментів інформаційної підтримки, моніторингу показників інноваційного розвитку держав; 3-й (2011 – 2020 рр.) – завершення формування міжнародної інноваційної системи через гармонізацію законодавства країн-членів, створення спільних ринків високотехнологічних товарів, послуг, прав інтелектуальної власності та висококваліфікованих фахівців, формування Європейського дослідницького простору, розвиток європейської дослідницької інфраструктури, реалізацію єдиної регіональної інноваційної політики;

- узагальнення секторальних стратегій інноваційного розвитку економіки США, Китаю, ЄС, Японії, Сінгапуру, Республіки Корея за напрямами – модернізація (адитивні технології, нові нано- та біо-матеріали, поновлювальні джерела енергії, високоавтоматизовані виробництва); роботизація (технології штучного інтелекту та інтелектуальних систем); інформатизація (хмарні технології, мобільний зв’язок та портативні комп’ютери нових поколінь); гуманізація (генна інженерія, нано- та біо-фармакологія, синтетична біологія); екологізація (низьковуглецеві безвідходні виробництва, технологія відновлення екосистем і контролю забруднення) та механізмами державного стимулювання – фінансовими (державні венчурні фонди та гранти, цільове державне фінансування приватних венчурних фондів, податкові пільги для стартапів та наукоємних підприємств) та організаційно-економічними (розвиток сучасної інфраструктури інноваційної сфери, освітні програми та консультаційні послуги для стартапів, створення спеціальних зон техніко-економічного розвитку). На цій основі обґрунтовано пріоритетні напрями розбудови національної інноваційної системи України та її інтеграції в глобальний науково-технологічний простір через становлення інституту інтелектуальної власності, розвиток новітньої дослідницької інфраструктури, стимулювання інноваційного підприємництва, пріоритетність фінансування нано-, біо-, інфо- та когно-технологій шляхом державно-приватного партнерства.



Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення сформульованих автором теоретичних положень, висновків і рекомендацій полягає у тому, що вони можуть слугувати методологічною базою формування та реалізації стратегії розбудови та розвитку національної інноваційної системи України в контексті глобалізації інноваційних процесів з метою нарощення її конкурентоспроможності. Практичні положення дисертаційної роботи щодо дослідження ролі дослідницьких університетів світового класу в процесах міжнародного науково-технологічного обміну та інтеграції національних інноваційних систем, політики провідних країн світу щодо розвитку дослідницьких університетів та їх інтеграції в глобальні інноваційні мережі були використані НДІ Економічного розвитку ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» під час виконання науково-дослідних робіт за темою № 894 «Стратегія створення в Україні дослідницьких університетів світового рівня» (довідка № 13/14-10 від 08.11.2013р.). В поточній діяльності Київського обласного центру з інвестицій та розвитку Державного агентства України з інвестицій та управління національними проектами використані наукові результати дисертаційної роботи, які стосувались рекомендацій щодо стимулювання інноваційного розвитку, формування й розвитку інноваційних кластерів та регіональних інноваційних систем у контексті глобальної інтеграції національних інноваційних систем (довідка № 6 від 13.01.2014р.). Основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи використано у навчальному процесі кафедри міжнародної економіки ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» при викладанні циклу дисциплін «Управління міжнародною конкурентоспроможністю», «Міжнародна економіка» та «Глобальне конкурентне лідерство» (довідка б/н від 30.05.2013р.).

Особистий внесок здобувача. Всі наукові результати, які викладені в дисертаційній роботі та виносяться на захист, одержані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і теоретичні висновки дисертації обговорювалися на 12 міжнародних наукових та науково-практичних конференціях: «Інвестиційні пріоритети епохи глобалізації: вплив на національну економіку та окремий бізнес» (м. Дніпропетровськ, 7 – 8 жовтня 2010 р.); «Глобальна економіка в посткризовий період і Україна» (м. Тернопіль, 17 – 18 лютого 2011 р.); «Актуальні проблеми та перспективи розвитку економіки України» (м. Луцьк, 19 – 20 травня 2011 р.); «Наукові дослідження та їх практичне застосування. Сучасний стан та шляхи розвитку» (м. Одеса, 4 – 15 жовтня 2011 р.); «Імперативи розвитку України в умовах глобалізації» (м. Чернігів, 13 – 14 травня 2011 р.); «Актуальні проблеми економіки, менеджменту, маркетингу» (м. Львів, 10 – 11 лютого 2012 р.); «Актуальні питання теорії та практики менеджменту» (м. Луганськ, 21 – 22 березня 2012 р.); «Проблеми і перспективи розвитку економічної науки та освіти в умовах європейської інтеграції» (м. Варшава, Польща, 24 – 27 жовтня 2012 р.); «Модернізація стратегій економічного розвитку в умовах глобальної нестабільності» (м. Київ, 22 – 23 листопада 2012 р.); «Світове й регіональне співтовариства: назустріч новим економічним стратегіям» (м. Відень, Австрія, 12 – 13 липня 2013 р.); «Європейська інтеграція: досвід Польщі та України» (м. Луцьк – м. Люблін, 5 – 9 вересня 2013 р.); «Сучасні інструменти економіки. Модернізація. Нові альтернативи» (м. Відень, Австрія, 20 вересня 2013 р.) та на 4 всеукраїнських конференціях: «Особливості інтеграції України в світовий економічний та політико-правовий простір» (м. Маріуполь, 10 грудня 2010 р.); «Актуальні проблеми і перспективи розвитку економіки України» (м. Луцьк, 17 – 18 листопада 2010 р.); «Міжнародне науково-технічне співробітництво: принципи, механізми, ефективність» (м. Київ, 10 – 11 березня 2011 р.); «Міжнародне науково-технічне співробітництво: принципи, механізми, ефективність» (м. Київ, 15 – 16 березня 2012 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковано автором самостійно у 26 наукових працях загальним обсягом 9 д.а., з них 1 – у колективній монографії, 7 – у наукових фахових виданнях України, 1 – у зарубіжному виданні, 1 – у науковому фаховому виданні України, що входить у міжнародну наукометричну базу та 16 – в інших виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів і висновків. Загальний обсяг дисертації становить 210 сторінок друкованого тексту. Дисертація містить 13 таблиць на 7 сторінках, 28 рисунків на 14 сторінках, 32 додатки на 41 сторінці. Список використаних джерел налічує 256 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано його мету, завдання, об’єкт і предмет, визначено методологічну основу і методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1 «Теоретичні засади дослідження інтеграції національних інноваційних систем» розкрито сутність та концепції розвитку національних інноваційних систем, рушійні сили і механізм їх глобальної інтеграції, детермінанти формування міжнародних інноваційних систем.

Дисертант, дослідивши підходи зарубіжних економістів до визначень категорії «національна інноваційна система», виявив різні точки зору стосовно цієї дефініції, а саме: як сукупності організацій та відносин між ними (К. Фрімен, Б. Лундвалл, Е. Арнольд, Р. Галлі, М. Теубал), інститутів (Р. Нельсон, Дж. Ніозі, Е. Халл,


Б. Карлссон, С. Меткалф), системи факторів інноваційного розвитку (Ч. Едквіст,
Б. Санто, М. Ортіз), комплексу стимулюючих механізмів та заходів (П. Пател,
К. Павітт, Н. Комнінос), бізнес-середовища з ефективною регуляторною системою та сприятливим інноваційнм кліматом (Р. Аткінсон). Автором узагальнено різні концепції національних інноваційних систем за критерієм домінуючого напряму дослідження їх системних характеристик: цільовий та еволюційно-історичний аспекти, що відображають цільову спрямованість системи, джерела, принципи та закономірності її розвитку (К. Фрімен, Б. Лундвалл, Ч. Едквіст, П. Пател, Р. Галлі, М. Теубал); структурно-морфологічний та функціональний аспекти, що характеризують ієрархічну будову, закономірності формоутворення системи, її елементний склад та функціональні компетенції складових елементів (Р. Нельсон, Дж. Ніозі, Е. Халл, Б. Карлссон); інституційний аспект, що визначає чинники та умови функціонування елементів системи (Д. Норт, Б. Санто, М. Ортіз, Р. Нельсон).

На основі узагальнення положень теорій постіндустріального суспільства (Д. Белл), суспільства знань (П. Друкер), третьої хвилі цивілізації (Е.Тоффлер), економіки знань (П. Ховітт), третьої промислової революції (Дж. Ріфкін), зміни технологічних укладів (Ю. Яковець), технологічної сингулярності (Р. Курцвейл), встановлено, що в сучасному теоретичному арсеналі глобального економічного розвитку відбувається перехід до постіндустріальної парадигми. Вона ґрунтується на масштабному генеруванні, дифузії та впровадженні нових технологій через створення кластерно-мережевих структур та характеризується прискоренням темпів науково-технічного розвитку (скорочення життєвого циклу поколінь технологій та часових лагів між епохальними відкриттями), екологізацією економічного та технологічного розвитку (впровадження безвідходних технологій, засобів моніторингу навколишнього середовища, генерація, збереження, акумулювання та розподіл альтернативної енергії на основі інформаційно-комунікаційних технологій); глобалізацією технологічного розвитку (проведення спільних досліджень, формування глобальних дослідницьких мереж, ринків високотехнологічних товарів і послуг, інститутів міжнародного регулювання).

Дослідивши інтеграційні процеси в Європейському Союзі, Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Азійсько-Тихоокеанському економічному співробітництві (АТЕС), Північноамериканській зоні вільної торгівлі (НАФТА), Південноамериканському спільному ринку (МЕРКОСУР) та під егідою Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), автором виявлено, що в межах ЄС, АТЕС, АСЕАН та ОЕСР було реалізовано низку ініціатив щодо стимулювання інтеграції національних інноваційних систем країн – членів: спільні стратегії інноваційного розвитку, плани дій у сфері науки, технологій та інновацій, система наднаціональних регуляторних органів з науково-технічного співробітництва, спільні дослідницькі проекти та програми. Аналіз особливостей розвитку країн – ключових інноваторів показав, що під впливом сповільнення темпів економічного зростання, загострення міжнародної конкуренції, високої мобільності талантів та венчурного капіталу відбувається поступова уніфікація національних умов ведення інноваційної діяльності, що зумовлена намаганням країн підвищити їх конкурентні переваги в глобальних ланцюжках доданої вартості для залучення наукомістких секторів, що сприяють створенню нових робочих місць та розвитку людського капіталу.

Дисертантом доведено, що необхідною умовою глобальної інтеграції національних інноваційних систем є створення особливих інституційних та економічних умов, впровадження на національному і міжнародному рівнях спеціальних правових, адміністративних та інформаційних систем та механізмів стимулювання створення та комерціалізації нових знань. Поступово формується глобальна система регулювання науково-технологічного розвитку, інституційний базис якої становлять установи охорони інтелектуальної власності (ВОІВ, ТРІПС), контролю міжнародного переміщення факторів виробництва, товарів і послуг (СОТ, ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ, ЕКОСОР, Міжнародний торговельний центр та ін.), сприяння розвитку та співробітництва в сфері науки та інновацій (ПРООН, ЮНЕСКО, ВОІВ, ОЕСР та ін.). В роботі комплексно охарактеризовано форми міжнародного науково-технічного співробітництва, що виникають в рамках інтеграції національних інноваційних систем: координація (взаємне погодження інноваційної політики країнами-партнерами), кооперація (спільна діяльність у сфері науки і технологій на основі єдиної програми дій), асоціація (створення об’єднань з високим рівнем погодження інноваційної політики, єдиною програмою дій та розподілом функцій), гармонізація (узгодження інноваційної політики та реалізація спільних заходів), регіональна інтеграція (об’єднання національних інноваційних систем певного регіону і перехід до реалізації єдиної інноваційної політики через спільні регуляторні органи).

В роботі визначено, що формування міжнародних інноваційних систем реалізується через уніфікацію країнових моделей стимулювання інноваційного розвитку, створення спільних міжнародних та наднаціональних інститутів регулювання та координації дій країн-членів на основі спільних ринків знань, технологій, венчурного капіталу та висококваліфікованих фахівців, а також формування інфраструктурного забезпечення міжнародного співробітництва в сфері НДДКР з метою забезпечення сприятливих умов для високої інноваційної активності суб’єктів мікро- та макрорівня. Серед факторів, які справляють вагомий каталізуючий вплив на формування міжнародних інноваційних систем, автор виокремлює основні: стрімкий розвиток новітніх технологій, загострення глобальної конкуренції за ринки збуту та джерела ресурсів, поглиблення соціально-екологічних проблем, формування нових центрів політичної сили та зміна світового порядку. Дисертант робить підсумок, що створення міжнародних інноваційних систем забезпечує консолідацію людських, наукових, техніко-технологічних, фінансових, інфраструктурних та управлінських ресурсів для спільної відповіді країн-членів на глобальні виклики.

У розділі 2 «Трансформація національних інноваційних систем країн – ключових інноваторів» комплексно досліджено асиметрії інноваційного розвитку світової економіки, процеси формування інноваційної системи Європейського Союзу та інтеграції національних інноваційних систем.

Автором оцінено та виявлено високий ступінь асиметричності інноваційного розвитку світової економіки за показниками: частки витрат на НДДКР у ВВП, кількості дослідників на 1 млн. жителів, вартісних обсягів сплачених та отриманих роялті у ВВП, високотехнологічного експорту у ВВП та у загальному експорті через розрахунок коефіцієнтів асиметрії, ексцесу та Джині. На основі кластерного аналізу інноваційного розвитку країн світу (за допомогою програмного продукту STATISTICA 7.0) за показниками їх часток в світових обсягах витрат на науково-дослідницькі роботи, отриманих роялті та експорту високотехнологічних товарів в дисертації досліджено концентрацію наукомістких секторів та виокремлено наступні кластери країн: до 1-го віднесені США та Китай; до 2-го – Сінгапур, Республіка Корея, Великобританія, Франція, Німеччина та Японія; до 3-го – Фінляндія, Швеція, Угорщина, Нідерланди, Бельгія, Австрія, Ізраїль, Малайзія, Канада, Австралія, Італія, Іспанія, Бразилія, Індія, Російська Федерація, Мексика, Туреччина. Встановлено, що 1-й та 2-й кластери репрезентують країни – ключові інноватори, які забезпечують понад 70% всіх дослідницьких робіт, високотехнологічного експорту та продажу прав інтелектуальної власності; країни 3-го кластеру – це інноваційні послідовники, які концентрують тільки 20% високотехнологічних секторів світової економіки.

Особливу увагу в роботі приділено дослідженню інноваційного розвитку ЄС, в якому завершується формування міжнародної інноваційної системи через взаємоузгодження стратегічних цілей, програм та проектів у межах флагманської ініціативи «Інноваційний Союз», гармонізацію законодавства країн-членів у сфері інноваційної діяльності, створення спільних ринків високотехнологічних товарів, послуг, прав інтелектуальної власності та висококваліфікованих фахівців, формування Європейського дослідницького простору, розвиток європейської дослідницької інфраструктури, реалізацію єдиної регіональної інноваційної політики на принципі смарт-спеціалізації регіонів (Платформа S3), розвиток Європейської дослідницької інфраструктури (проект Дорожня карта дослідницької інфраструктури 2016); централізацію фінансування досліджень через програму «Горизонт 2020», Структурні фонди ЄС, Європейський інвестиційний банк та Європейський інвестиційний фонд (рис. 1).





Рис.1. Інноваційна система Європейського Союзу

Джерело: розроблено автором

У роботі запропоновано авторську методику оцінювання ступеня інтеграції національних інноваційних систем на основі розрахунку середньої евклідової відстані між країнами за показниками їх інноваційного розвитку – частки витратам на НДДКР у ВВП; частки високотехнологічних товарів у загальному експорті; кількісті дослідників на 1 млн. жителів, що дозволяє оцінити динамічні зміни в конвергенції країн та проводити порівняльне оцінювання її ступеня в різних інтеграційних угрупуваннях. На основі розрахунку вищезазначених показників протягом періоду реалізації Лісабонської стратегії виявлено зростання середньої евклідової відстані на 25% між країнами-членами, що свідчить про поступове посилення асиметрій інноваційного розвитку інтеграційного угрупування, незважаючи на цілеспрямовану політику формування інноваційної системи ЄС.

Так, в роботі доведено суттєву диференціацію країн за рівнем витрат на дослідження, часткою високотехнологічних товарів у загальному експорті, кількістю науковців в країні – лідерські позиції посідають Фінляндія, Швеція, Данія, обсяг витрат на НДДКР в яких склав за 2010-2012 роки 3,9%, 3,1% та 3,4% від ВВП відповідно; водночас є велика група країн, обсяги витрат на дослідження в яких становлять менше 1% ВВП, а кількість науковців – до 2 тис. осіб на 1 млн. жителів: Кіпр, Румунія, Мальта, Болгарія, Хорватія, Польща, Латвія, Греція (рис. 2).



Рис.2. Диспозиція країн ЄС за показниками інноваційного розвитку, 2013 р.

Джерело: побудовано автором за даними Світового банку та Європейського табло інновацій

Незважаючи на наявність асиметрій інноваційного розвитку, в ЄС досягнуто найглибшу інтегрованість національних інноваційних систем. Підтверджуючи цю тезу, автор наводить значення Глобального інноваційного індексу за яким спостерігається найбільший рівень конвергенції країн-членів ЄС, в той час як в АТЕС та АСЕАН виявлено значні відхилення між країнами за ступенем розвитку інфраструктури, інституційного та бізнес-середовища, людського капіталу в сфері НДДКР. Це дозволило автору обґрунтувати, що необхідною передумовою інтеграції національних інноваційних систем є їх комплементарність, яка дає можливість створити ефективні міжнародні інститути і механізми наднаціонального управління та визначається однотипністю національних інституційних моделей, еквівалентністю рівнів економічного розвитку та ефективності використання науково-технологічних потенціалів.

У розділі 3 «Регуляторні механізми інтеграції національних інноваційних систем» автором досліджено інтеграцію корпоративних інноваційних систем, пріоритетні напрями та механізми державного стимулювання інноваційного розвитку, особливості інституціоналізації глобальної інтеграції в інноваційній сфері.

Автором на основі дослідження найбільш інноваційних компаній світу (за рівнем витрат на дослідження і розробки) в автомобільному секторі, охороні здоров’я, електроніці та інформаційно-комунікаційних технологіях, доведено реалізацію ними стратегій інтеграції корпоративних інноваційних систем, що реалізується через створення стратегічних альянсів та спільних дослідницьких центрів з університетами та компаніями (Інтел, Роше, Майкрософт, Гугл, Самсунг, Санофі), реалізацію спільних дослідницьких програм (Новартіс, Мерк, Пфайзер, Вольксваген), створення корпоративних венчурних фондів (Гугл, Інтел, Новартіс, ІБМ, Самусунг, Пфайзер, Роше, Дженерал Моторз), корпоративних університетів (ІБМ, Гугл, Циско, Дженерал Електрік), організацію технологічних платформ та форумів (3M, Інтел, Майкрософт, Гугл, Самсунг).

На основі дослідження науково-технологічного співробітництва компаній виявлено, що інтеграція корпоративних інноваційних систем відбувається через інноваційні мережі, які об’єднують драйверів інновацій (дослідницькі університети, лабораторії, ТНК, їх дослідницькі підрозділи та дочірні підприємства, інноваційні компанії та стартапи, зосереджені на розробленні та впровадженні новітніх технологій, продуктів і послуг), культиваторів інновацій (інкубатори, акселератори, центри технологічної експертизи та трансферу технологій, коворкінгові офіси, тренінгові та патентні центри, венчурні та юридичні фірми, які надають консультаційні та інші послуги драйверам) та обслуговуючі організації (організації, що створюють комфортні умови для роботи, спілкування та відпочинку людей) в єдину систему, що дозволяє за найкоротший проміжок часу та з найменшими витратами перетворювати ідеї на інноваційну продукцію.

Дисертантом проаналізовано довгострокові стратегії інноваційного розвитку США (Стратегія Американських інновацій), Китаю (Китай 2030, Дорожня карта розвитку науки та техніки 2050), ЄС (Європа 2020), Сінгапуру (стратегія Дім), Республіки Корея (Базовий план з науки та технологій, Комплексний план розвитку регіональної науки та технологій) та Японії (Інновації 25 та Четвертий базовий план з науки та технологій), що дало змогу узагальнити пріоритетні напрями інноваційного розвитку, які визначатимуть конкурентоспроможність країн у ХХІ столітті: модернізація, роботизація, інформатизація, гуманізація та екологізація секторів економіки на основі використання новітніх технологій.

У роботі визначено пріоритети державного стимулювання інноваційної діяльності в країнах – ключових інноваторах: підтримка центрів з високою концентрацією інтелектуального ресурсу (дослідницьких університетів світового класу, високотехнологічних компаній, локалітетів, кластерів світового рівня та інноваційних міст), формування сучасної інфраструктури інноваційної діяльності (драйверів та культиваторів інновацій), створення сприятливого інноваційного клімату (з ефективним фінансовими та організаційно-економічними механізмами державної підтримки інноваційної діяльності), стимулювання інтеграції суб’єктів національних інноваційних систем у глобальні інноваційні мережі (участь у міжнародних дослідницьких проектах, міжнародна мобільність дослідників, залучення інтелектуального та фінансового ресурсів).

В дисертації доведено, що глобальна інтеграція національних інноваційних систем відкриває нові можливості для вирішення соціальних та екологічних проблем людства на основі нових технологій. Це завдання може бути розв’язано виключно за умови скоординованих дій країн світу, що потребує відповідної інституційної системи управління глобальним інноваційним розвитком для визначення пріоритетних напрямів науки та технологій; координації та фінансування глобальних дослідницьких програм та проектів; протидії дослідженням, які можуть становити загрозу для людства. Автором обґрунтовано доцільність розвитку такої системи на базі ООН через створення Комітету з питань досліджень та інновацій.

Автором обґрунтовано шляхи формування національної інноваційної системи України та її прискореною інтеграцією в глобальний науково-технологічний простір через: становлення інституту інтелектуальної власності (гармонізація законодавчої бази з нормами Європейського права, створення Патентного суду); розвиток новітньої дослідницької інфраструктури (інкубаторів та акселераторів інновацій, центрів фандрайзингу та технологічної експертизи); стимулювання міжнародної співпраці в сфері досліджень (залучення іноземного венчурного капіталу через надання гарантій і податкових преференцій інвесторам, стимулювання міжнародної мобільності дослідників); створення університетів світового класу (фінансова автономія університетів, належне фінансування досліджень та створення відповідних стимулів для партнерства з бізнесом); розвиток інноваційного підприємництва (спрощення процедур започаткування бізнесу; забезпечення доступу до фінансових ресурсів; допомога в реєстрації високотехнологічних патентів в іноземних патентних офісах; надання пільгового податкового режиму для стартапів, інноваційних та венчурних компаній); спрямування досліджень на розвиток проривних технологій (нано-, біо-, інфо- та когно-технологій); приведення освітніх програм у відповідність до вимог ХХІ століття (розвиток когнітивних, емоційних, адаптаційних та соціальних здібностей в школах; навчання методології та інструментарію наукових досліджень – в закладах вищої освіти).

  1   2


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка