Міністерство освіти І науки україни донецький національний технічний університет автомобільно-дорожній інститут



Сторінка2/5
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4   5

РОЗДІЛ 1

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ НОРМУВАННЯ ПРАЦІ В ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ




1.1. Сутність і значення нормування праці

При переході до соціально-орієнтованої ринкової економіки важливо відзначити, що глибокі соціально-економічні перетворення у виробничих відносинах тісно пов'язані з працею та її організацією. Найважливішим елементом системи організації праці є її нормування.



Нормування праці можна розглядати як процес постійного привнесення в існуючу практику нововведень для підвищення загальної результативності праці. Метою нормування праці на підприємстві є забезпечення ефективного використання його виробничого і трудового потенціалу, конкурентоспроможності продукції на підставі цілеспрямованих зусиль по зниженню трудових витрат в результаті впровадження досягнень науки і передового досвіду та своєчасного їх відображення в нормах. Механізм нормування праці покликаний забезпечувати підвищення її ефективності, збільшуючи результати праці по відношенню до витрат на їх досягнення. В цьому полягає основна функція нормування, яка визначається як встановлення нормативно обгрунтованих витрат часу на виконання одиниці конкретної роботи у певних техніко-організаційних умовах. В загальному вигляді „нормування праці – це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення необхідних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання” [12, 9]. Нормування традиційно вважається основою організації праці, ефективним засобом зниження трудових витрат. Принципова сутність нормування праці залишається незмінною для будь-якого етапу і періоду розвитку економіки, основні зміни відбуваються у значенні і ролі нормування праці як одного з головних факторів підвищення ефективності виробництва.

Найважливішим елементом системи ефективного виробництва є спільна праця великої кількості людей. Трудова діяльність, націленая на отримання корисного ефекту, вимагає відповідної організації на різних рівнях господарювання. Організація праці як самостійна область економічної роботи на підприємстві і як постійно діючий фактор підвищення продуктивності праці являє собою певним чином упорядковану систему раціональної взаємодії працівників між собою і з засобами виробництва, спрямовану на прискорення темпів росту продуктивності суспільної праці.

Вперше визначення наукової організації праці (НОП) з’явилося в резолюції Другої Всесоюзної конференції із наукової організації праці, що проходила в березні 1924 р., де було записано, що «НОП потрібно розуміти, як процес внесення в існуючу організацію праці добутих наукою і практикою удосконалень, що підвищують загальну продуктивність праці» [60, 17]. Націленість організації праці на отримання ефективних результатів припускає необхідність проведення ретельного наукового аналізу трудових процесів і умов їхнього здійснення.

В коло питань, що розглядаються в плані організації праці на рівні національного господарства, входять, наприклад такі, як створення необхідної кількості робочих місць; організація системи підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; розробка і прийняття законодавчих актів і положень із організації праці для підприємств державної форми власності; встановлення правил, нормативів і стандартів із охороні праці, техніки безпеки. На галузевому рівні розробляються галузеві нормативи і норми, створюються типові проекти організації праці для професій робітників і спеціальностей службовців. Підкреслюючи важливість макроумов і заходів, що уповноважений приймати уряд, необхідно усвідомити, що основні зусилля щодо підвищення продуктивності праці докладаються безпосередньо на підприємстві. На рівні підприємства відбувається інтенсивне впровадження в виробництво науки і передового промислового досвіду, реалізація організаційних нововведень, розробка і здійснення заходів, спрямованих на вдосконалення конкретних трудових процесів, виходячи із різноманіття і складності застосовуваної техніки, специфіки технології виробництва і точного обліку робочого часу.

Підвищення продуктивності праці досягається за допомогою різноманітних позитивних змін в трудовому процесі, що є частиною виробничого процесу і являє собою сукупність дій працівника, які виконуються в ході виробництва. Тривалість трудових процесів в часі є предметом нормування праці, а робочий час, необхідний для їхнього виконання – основним об'єктом нормування праці.

Питання вивчення фактичних витрат робочого часу, визначення тривалості окремих елементів трудового процесу та встановлення норм праці вирішуються, виходячи із класифікації витрат робочого часу (рис. 1.1) [13, 136]. На підставі цієї класифікації встановлюються наступні види витрат часу, включені в норми: підготовчо-заключний час, оперативний час, час обслуговування робочого місця, час на відпочинок і особисті потреби, час регламентованих перерв.

Рис. 1.1. Класифікація витрат робочого часу
Для раціональної організації виробництва, надійного обліку результатів праці і контролю за мірою праці використовується система норм витрат праці, що відбивають різні сторони трудового процесу.

Норма витрат праці або норма праці є конкретним вираженням міри праці, основою планування й організації виробництва, умовою отримання заробітку, що відповідає тарифу або окладу, встановленому для даного працівника, а також регулятором рівня заробітної плати. В зв'язку з цим нормування праці являє собою один з елементів організації заробітної плати. Норми дозволяють визначити, який обсяг витрат праці повинний відповідати встановленому розміру його оплати в конкретних організаційно-технічних умовах [49, 109].

Залежність між необхідними витратами праці і факторами, що впливають на них, виражають нормативні матеріали з праці, що представляють собою регламентовані величини режимів роботи устаткування, предметів, витрат живої праці і часу регламентованих перерв в роботі, розроблені в залежності від різних виробничих факторів. До нормативних матеріалів для нормування праці належать: нормативи з питань праці (нормативи часу, включаючи мікроелементи, нормативи чисельності, нормативи часу обслуговування, єдині та типові норми (часу, виробітку, обслуговування), нормативи режимів роботи устаткування.

За сферою застосування нормативні матеріали для нормування праці розподіляються на міжгалузеві, галузеві та місцеві. Міжгалузеві нормативи призначені для встановлення норм праці на роботах, що виконуються на підприємствах двох або більше галузей промисловості. Галузеві нормативи призначені для встановлення норм праці на роботи, що виконуються на підприємствах однієї галузі промисловості. Місцеві нормативи розробляються з урахуванням існуючих організаційно-технічних умов виробництва конкретного підприємства. Галузеві і місцеві нормативні матеріали використовуються, як правило, при відсутності на відповідні види робіт міжгалузевих нормативів, або в тому випадку, якщо галузеві і місцеві нормативні матеріали є більш прогресивними, ніж міжгалузеві.

Єдині норми праці розробляються на роботи, що виконуються за однаковою технологією в аналогійних умовах виробництва в одній або декількох галузях економіки. Типові норми виступають еталоном для підприємств, де організаційно-технічні умови виробництва ще не досягли рівня, на який розраховані ці норми.

Оптимальні пропорції розвитку соціальних процесів визначають соціальні нормативи. В сфері праці до соціальних нормативів належать: нормативи тривалості робочого дня, освітні і кваліфікаційні вимоги до робітника, різноманітні нормативи з оплати праці [54, 15].

Нормативи і норми різняться між собою ступенем диференціації елементів виробничого процесу. Нормативи режимів роботи устаткування являють собою регламентовані величини параметрів роботи устаткування, що дозволяють забезпечити найбільш раціональне його використання і слугують для визначення часу машинної роботи (наприклад, для визначення годинної, змінної, добової продуктивності агрегату). До величин, що регламентують витрати живої праці, тобто до нормативів витрат праці, відносять нормативи часу – регламентовані витрати часу на виконання окремих елементів технологічного і трудового процесу, і нормативи чисельності – регламентовану чисельність працівників, необхідну для виконання одиниці або визначеного обсягу робіт, окремої функції.

До нормативних матеріалів відносять норми витрат праці (норми тривалості операції, норми трудомісткості операції і норми чисельності) і норми результатів праці, якими є норми виробітку і нормовані завдання. В свою чергу, норми тривалості і трудомісткості операцій є двома видами норми часу (Нч), що являє собою час, необхідний для виконання одиниці роботи (виготовлення продукції) одним або декількома робітниками при визначених організаційно-технічних умовах. Норма часу виміряється в людино-годинах або людино-хвилинах. До складу норми часу на виготовлення одиниці продукції (роботи) включаються наступні елементи: основний час (tос), допоміжний час (tдоп), час обслуговування робочого місця (tоб), підготовчо-заключний час (tпз), час на відпочинок і особисті потреби (tвідп), час перерв, передбачених технологією виробництва (tпт). Норма часу може бути визначена сумуванням, перерахованих вище елементів витрат, за формулою [46, 408]:


. (1.1)
Сума основного і допоміжного часу складає оперативний час. Час на обслуговування робочого місця, час на відпочинок та особисті потреби, час перерв, передбачених технологією виробництва, визначається за нормативами в відсотках до оперативного часу. В разі випуску продукції окремими партіями підготовчо-заключний час встановлюється на всю партію. Норма часу на виготовлення партії деталей (Нчпар) може бути визначена за формулою [46, 408]:
, (1.2)
де n – кількість деталей в партії; tшт норма штучного часу.
Норма тривалості операцій визначає необхідний інтервал часу (в хвилинах, годинах) для виконання одиниці роботи на одному верстаті (агрегаті) або на одному робочому місці, та включає тривалість технологічного впливу на предмет праці і величину об'єктивно необхідних перерв, що приходяться в середньому на одиницю роботи. Норма трудомісткості операції визначає витрати часу одного або декількох робітників (в людино-хвилинах, людино-годинах), необхідні на виконання одиниці роботи.

В практиці встановлення норм часу використовуються єдині і типові нормативи часу, що регламентують витрати часу на якісне виконання в визначених організаційно-технічних умовах виробництва одиниці певного виду робіт (операцій), що повторюються. Норма часу служить вихідною величиною при розрахунку інших видів норм. Крім норм часу (тривалості і трудомісткості операцій) на підприємствах при нормуванні праці використовуються наступні види норм праці: виробітку, обслуговування, часу обслуговування, чисельності, підлеглості і нормовані завдання.



Норма виробітку визначає кількість одиниць продукції в натуральних показниках, що має бути виготовлена робітником (групою робітників) в одиницю часу в конкретних організаційно-технічних умовах. Вихідною величиною для розрахунку норми виробітку (Нвир) слугує норма часу [46, 409]:
, (1.3)
де Т – період, на який встановлюється норма виробітку (час, зміна, місяць); Чр – число робітників, що беруть участь в виконанні одиниці роботи (продукції, операції), чол; Нч – норма часу на виконання одиниці роботи (продукції, операції), чол.-год (чол.-хв).
Норма обслуговування представляє собою кількість одиниць обладнання, виробничих площ або інших об’єктів, закріплених для обслуговування за одним або групою робітників. Норма обслуговування (Нобсл) визначається за формулою [35, 44]:
, (1.4)
Норма обслуговування при багатоверстатному (багатомашинному, багатоапаратному) обслуговуванні визначається за формулою [35, 45]:
, (1.5)
де tм-р – машинно-ручний час роботи однієї машини (апарата, верстата), хв.; tобсл – тривалість обслуговування робітником однієї машини (апарата, верстата), хв.; tпер – тривалість переходу робітника від однієї машини (апарата, верстата) до іншої, хв.
Як правило, норми обслуговування встановлюються допоміжним робітникам, в яких робота має нестабільний за складом і обсягом характер, або не має натуральних вимірників. Найбільш часто норми обслуговування застосовуються в випадках, коли робітник виконує роботу на різноманітних об’єктах, або у визначеній зоні.

Різновидністю норми часу є норма часу обслуговування, що представляє собою час, встановлений на обслуговування одиниці обсягу роботи або одиниці устаткування, виробничих площ і інших виробничих одиниць в певних організаційно-технічних умовах.



Норма чисельності регламентує чисельність робітників певного професійно-кваліфікаційного рівня, необхідну для обслуговування одиниці устаткування (агрегату, робочого місця або іншого об’єкту). Норми чисельності (Нчис) встановлюються на підставі типових нормативів чисельності, що регламентують число робітників, необхідне для якісного виконання покладених на них робіт (функцій) у встановлених організаційно-технічних умовах виробництва, а також за допомогою норм часу та обслуговування за однією з наступних формул [35, 46]:
, (1.6)
, (1.7)
де Нобсл – норма обслуговування на зміну, в одиницях обслуговування (робіт); Нчобсл – норма часу на обслуговування.

Норма підлеглості регламентує чисельність робітників (спеціалістів, службовців), безпосередньо підпорядкованих одному керівнику. За цією нормою встановлюється також кількість структурних підрозділів, закріплених за одним лінійним керівником. В основі визначення норми підлеглості на одного робітника апарату управління лежить трудомісткість функцій по управлінню. Розрахунок норми підлеглості (Нпідл) здійснюється за формулою [35, 49]:
(1.8)
де Чроб – чисельність робітників, чол.; ТМупр – сумарна трудомісткість управлінської функції, люд-год.; ФРЧ – реальний фонд робочого часу, год.
Нормоване завдання являє собою необхідний асортимент, обсяг і склад роботи, який робітник або група робітників мають виконати за одиницю робочого часу (зміну, декаду, місяць, рік). Нормовані завдання встановлюються робітникам на зміну, місяць тощо. З урахуванням специфіки виробництва обсяг роботи в нормованому завданні може бути виражений як в трудових показниках (людино-годинах), так і в натуральних (тони, метри, одиниці продукції). Нормовані завдання розробляються на основі міжгалузевих норм і нормативів часу для основних і допоміжних робітників, зайнятих виготовленням різнорідної продукції. Широко нормоване завдання застосовується, наприклад, на таких роботах із обслуговування виробництва, як налагодження і ремонт устаткування, техніки. Нормоване завдання містить перелік робіт (операцій), послідовність і періодичність їх виконання, норму чисельності бригади, норми часу на кожну роботу й обсяг витрат праці в цілому за всіма видами робіт. Конкретизація норм праці сприяє підвищенню продуктивності праці робітників - почасовиків.

Нормований обсяг трудовитрат (НЗ) для фіксованої чисельності робітників (бригади) визначається в людино-годинах за формулою [73, 84]:


(1.9)
де ФП – планований фонд часу одного робітника; КВ – планований коефіцієнт виконання норм виробітку робітниками-відрядниками.
За терміном дії норми праці можуть бути разовими, встановленими на виконання одного завдання, що не повторюється (звичайно застосовуються в досвідному й одиничному виробництві), тимчасовими, встановленими на виконання робіт, що повторюються (тільки на період їхнього освоєння) і постійними. Вибір того або іншого виду норм залежить від змісту, характеру, умов праці, а також форми її оплати. Так, норми часу, виробітку й обслуговування доцільно застосовувати при поштучній (відрядної) формі оплати праці, а нормовані завдання, норми обслуговування і чисельності – при погодинній. Система норм і нормативів для нормування праці повинна забезпечувати можливість розрахунку повної трудомісткості продукції за всіма елементами виробничого процесу.

Робота з нормування праці полягає у встановленні об'єктивно необхідних витрат і результатів праці за елементами виробничого процесу і включає: аналіз виробничого процесу, розподіл його на елементи, вибір оптимального співвідношення між чисельністю персоналу різних груп і кількістю одиниць устаткування, раціонального варіанту прийомів і методів праці, систем обслуговування робочих місць, режимів праці і відпочинку, розрахунок норм і їх впровадження (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Зміст робіт з нормування праці на підприємстві


Основні підходи до формування поняття нормування праці були обумовлені його розглядом як економічної категорії, яка виражає певні відносини людей по їх спільній участі в суспільній праці. Ефективність і доцільність будь-якої суспільної праці та суспільного виробництва забезпечується перш за все їхньою раціональною організацією. А. К.  Гастев (1882 - 1938 рр.)  -  відомий радянський вчений, перший директор Центрального інституту праці, ще на початку 1920-х рр. так визначив сутність нормування: ”Нормувати – це означає шукати найбільш вигідну організацію праці” [10, 125]. Зазначене ставить питання про те, щоб проблему нормування праці поставити в зв’язок саме з формами організації праці і виробництва та вважати її частиною цієї організації. Раціональна організація праці і виробництва потребує чіткого визначення витрат усіх видів ресурсів: живої праці, сировини, енергії, фінансів. Особливо точно і обґрунтовано має бути визначена міра живої праці робітників, яка необхідна для виконання певного обсягу робіт, тому нормування праці є першим кроком на шляху оптимізації витрачання ресурсів та забезпечення високої ефективності виробництва.

Форми організації виробництва і праці впливають на вимоги до нормування праці та стають причинами переосмислення його ролі в конкретно-історичному і соціально-економічному контексті змін, що відбуваються в суспільстві. З’ясування цих причин має велике теоретико-пізнавальне та практичне значення, оскільки допомагає виробити науково-практичні рекомендації для посилення впливу нормування праці на підвищення ефективності виробництва і зростання соціального добробуту.



1.2. Передумови та етапи розвитку нормування праці

в світовій економіці
Сучасний термін ”норма” походить від латинського ”norma” і означає ”обов’язкову міру”, ”узаконений порядок”, ”правило” [72, 578; 31, 438]. Зачатки нормування праці властиві будь-якому доцільно організованому трудовому процесу. Як відзначав Карл Маркс (1818-1883 рр.) - німецький політичний діяч, засновник марксистської філософії та політичної економії, навіть Робінзон ”повинний точно розподіляти свій робочий час між різними функціями...” [36, 87]. В процесі розвитку продуктивних сил об'єктивно виникає необхідність установлення норм витрат часу на роботу, що виконується. Кожному історичному етапу розвитку продуктивних сил і виробничих відносин відповідають певні функції норм, їхні види, методи нормування, тому тільки на основі історичного підходу можна правильно зрозуміти сучасний стан нормування праці і визначити тенденції його розвитку.

Найбільш поширеним і таким, що має далекі історичні корені методом установлення норм треба вважати їх встановлення через визначення величини виробленої продукції або ”уроку”. Вимірювання витрат праці слугує основою для подальшого встановлення норм. Як відзначає Альфред Маршалл (1842-1924 рр.) - засновник "кембріджської школи", в роботі "Принципи економічної теорії", що з’явилася в 1890 р., багаторазово перевидавалася і протягом багатьох десятиліть виступала в якості основного підручника з економічної теорії в зарубіжних країнах, ”...напругу мускульної сили людини можна вимірювати кількістю футів, на яку додаток його праці може підняти вантаж вагою в 1 фунт, … або, іншими словами, кількістю ”футо-фунтів” виконуваної нею роботи” [37, 268]. В період розвитку ремісництва нормувальна практика знаходить своє відображення в формі певної величини виробленої продукції. Надалі цим вираженням стає величина продукції, суворо сполучена з визначеними відрізками часу (день, година). Це можна спостерігати, починаючи з мануфактури, де, як писав К. Маркс, ”виготовлення даної кількості продукту протягом даного робочого часу стає технічним законом самого процесу виробництва. Однак різні операції вимагають неоднакового часу і тому в рівні проміжки часу дають різну кількість часткових продуктів” [36, 358].

В процесі розвитку продуктивних сил змінюються характер і інтенсивність праці, і природа норм все більше засвоює організаційно-виробничий характер. Це потребує пошуку спеціальних організаційно-трудових методів, які б дозволили робити фізичну працю більш інтенсивною. В першій половині ХVIII ст. Річард Аркрайт (1732-1792 рр.) - англійський підприємець в галузі текстильної промисловості, механік за освітою, розробив “Фабричний кодекс”, який передбачав систему штрафів за порушення трудової дисципліни і казармений режим для робітників. В кодексі було записано, що робітники повинні працювати суворо за розкладом, мають їсти і спати по команді, а за кожне відхилення від розкладу передбачався штраф. К. Маркс назвав цей кодекс карикатурою “...суспільного регулювання процесу праці...” [40, 9]. Однак, незважаючи на примітивність, «Фабричний кодекс» Р. Аркрайта став першим теоретичним документом для регулювання суспільної праці і більше ста років використовувався на підприємствах різних країн світу.

Виходячи із зазначених особливостей розвитку нормування праці на першому етапі, який охоплює доіндустріальну епоху, слід відзначити, що протягом тривалого періоду історії питання раціоналізації праці не мали належного наукового обґрунтування. В якості експертів визначення норм в цей період виступали майстри зі своїми ремісничими традиціями, що визначали емпірично, тобто спираючись на практичний досвід, хоча і не завжди без розрахунку, ту або іншу норму. Найбільш характерна особливість даного етапу, а саме, усвідомлення необхідності вимірювання результатів процесу праці, створює передумови для використання нормування з метою підвищення інтенсивності і продуктивності фізичної праці.

Найсуттєвішим кроком в економічному розвитку нашої епохи став технологічний прогрес індустрії, який виразився у впровадженні в виробництво принципово нових методів його організації і появі інженера на місці ремісника-майстра, та поставив задачу наукової організації виробництва і праці. В цей період гостро починає відчуватися потреба в більш тонких та досконалих методах регулювання суспільної праці, ніж так звані “закони” Р. Аркрайта. В другій половині ХІХ ст. в питанні встановлення норм позначився аналітично дослідний початок, пов'язаний, головним чином, з ім'ям американського інженера Фредеріка Уинслоу Тейлора (1856-1915 рр.), засновника теорії наукової організації праці, основні положення якої викладені в його роботах "Управління фабрикою" (1903 р.) та "Принципи наукового управління" (1911 р.). Ф. Тейлор розробив аналітичний метод нормування витрат робочого часу за допомогою хронометражних спостережень та поклав початок, так званому, ”науковому управлінню”. Мета таких досліджень полягала спочатку в пошуку методів раціонального виконання виробничих операцій. Так виник науковий напрям, який дістав назву ”наукова організація праці” або ”тейлоризм”. Він являє собою сукупність розроблених Ф. Тейлором і його послідовниками методів організації і нормування праці, управління виробничими процесами, підбору, розміщення і оплати робочої сили, спрямованих на істотне підвищення інтенсивності і продуктивності праці. Тейлоризм передбачає детальне дослідження трудових процесів і встановлення жорсткого регламенту їхнього виконання. Система Ф. Тейлора поєднує в собі ряд наукових досліджень аналізу механічних рухів при праці, запобігання зайвих і неспритних дій, вироблення правильних прийомів роботи, впровадження найкращих систем обліку і контролю [67, 104; 76, 20; 8, 360].

Розкриваючи сутність своєї системи, Ф. Тейлор писав: «Наука замість традиційних навичок; гармонія замість протиріччя; співробітництво замість індивідуальної роботи; максимальна продуктивність замість обмеженої продуктивності; розвиток кожного окремого робітника до максимально доступної йому продуктивності і максимального добробуту» [63, 33]. Стара система управління відкидалася Ф. Тейлором насамперед через те, що допускала неабияку частку суб'єктивізму і некомпетентності там, де повинні панувати об’єктивність і суворий розрахунок. В науково організованому управлінні, вважав Ф. Тейлор, повинні існувати об'єктивні закони й істини, яким зобов'язані в однаковій мірі підкорятися всі: і адміністрація, і робітники. Мова йде про стандарти і норми праці. Вони встановлюються в наукових експериментах, але погоджуються і приймаються обома сторонами – працівниками і роботодавцями. Тільки в цьому випадку вони будуть неухильно дотримуватися. Їхнє виконання підкріплюється відповідною мотивацією: висока норма виробітку дає робітникам більш високий заробіток, а підприємцю – більш високий прибуток [63, 34]. Особливу увагу Ф. Тейлор приділяв проблемі оплати праці. Узагальнення ситуацій з диференціацією заробітної плати працівників, що виконують ту саму роботу, дозволило йому сформулювати важливий в рамках його теорії принцип мотивації і нормування праці – «однаково хорошим робітникам – однаково хороші ставки» [63, 196].

Методичні прийоми організації і нормування праці Ф. Тейлора дістали свій подальший розвиток в роботах його учнів і послідовників, серед яких варто виділити Генрі  Ганта (1861-1919 рр.), відомого завдяки розробці преміальної системи оплати праці, а також Френка Гілберта (1868-1924 рр.) - спеціаліста в області вивчення трудових рухів, та його дружину Ліліан, психолога за освітою. Подружжя Гілбрет наполегливо шукало найкращий спосіб виконання роботи за допомогою вивчення рухів та поклало початок мікроелементному нормуванню, реалізувавши ідею Ф. Тейлора про наявність деякого оптимального методу праці при виконанні однакових робіт [21, 56].

В системі Ф. Тейлора можна побачити, що найважливішою рисою в той час вважалася вправність при обмеженому рівні відповідальності. Саме за це в подальшому тейлорізм неодноразово піддавався критиці. Так, Ф. Тейлора і його послідовників звинувачували в тому, що вони зосередилися на самій системі роботи, а не на робітнику, та недооцінили його творчі ресурси – найбільш перспективні резерви росту продуктивності праці. Дуже яскравий приклад – критика Володимира Ілліча Леніна (1870-1924 рр.) - російського державного і політичного діяча, теоретика марксизму, який називав систему Ф. Тейлора ”науковою системою вижимання поту”, ”поневоленням людини” [34, 18]. Однак, погоджуючись із тим, що тейлорізм недооцінював значення ініціативи робітників, слід відзначити, що ідеї Ф. Тейлора зробили суттєвий внесок в свідомість управління ХІХ ст. Його основне відкриття – те, що робота має бути систематично вивчена, для того щоб поліпшувати робочі методи і продуктивність праці робітників, було революційним для свого часу. І хоча підхід Ф. Тейлора до управління критикувався, його ідеї можна вважати основою наукового підходу до організації праці та фундаментом для подальших досліджень в цій галузі.

Започаткована Ф. Тейлором аналітично - дослідна тенденція встановлення норм праці поклала початок другому етапу розвитку нормування. Вперше в питанні визначення норм на перший план замість звичаїв та особистого досвіду виступила об’єктивна аналітична робота, результати якої фіксувалися в особливих розрахункових документах. Завдяки розробці концепції наукового управління було доведено, що методи, які використовуються в науці і техніці, можуть бути ефективно застосовані в практиці діяльності організації для досягнення намічених цілей.

Перехід до машинного виробництва викликає необхідність узгодження за часом не тільки діяльності робітників, але і роботи машин, що в свою чергу позначається на розвитку процесів нормування праці. Машинне виробництво робить об'єктивно необхідним точне визначення часу роботи машини для виготовлення кожної одиниці продукту. Завдяки розвитку технічних наук створюються передумови для розробки методів відповідних розрахунків. Прагнення до найбільш повного використання машин призводить до необхідності детально аналізувати і регламентувати діяльність робітників. В умовах машинного виробництва були закладені основи технічної системи організації виробництва і праці, остаточному формуванню якої сприяло впровадження конвеєру в 1914 р. Генрі Фордом (1863-1947 рр.) - американським капіталістом, власником заводів по будівництву автомобілів [21, 31]. Г. Форд зумів поєднати досягнення науки і управління, зокрема, принципи наукового управління Ф. Тейлора, із власними досягненнями в області техніки та менеджменту. Система Г. Форда характеризується максимальним розподілом праці, в результаті якого майже всі операції виробничого процесу стають простими і можуть виконуватися робітниками низької кваліфікації при виключно напруженому темпі роботи, обумовленому швидкістю руху конвеєра і інших механічних регуляторів ритму праці. Слід відзначити, що характерною рисою і одночасно основною вадою технічної системи організації виробництва і праці виступало відношення до робітників як до „живих придатків” машин, які підкоряються їхнім рухам, ритмам і функціям.

Розвиток машинного виробництва та формування принципів „наукової організації праці” поклали початок, так званому, „технократичному управлінню”. В практичній сфері принципи технократичного управління проявилися в різкому зміщенні акценту управління виробництвом в бік речовинного фактора; максимальному розподілі праці і спеціалізації робітників; відокремленні управлінської праці в якості спеціалізації найманих робітників; орієнтації на жорсткі форми економічного примусу. В рамках теорії технократичного управління умовами для розвитку нормування праці виступають залежність продуктивності від розподілу праці та поєднання спеціалізованого характеру праці з автоматичною лінією – конвеєром.

На підставі основних особливостей розвитку нормування праці в умовах технократичного управління можна виділити традиційний підхід до нормування, що характеризується наступним: основна увага приділяється обгрунтуванню норм за технічними параметрами виробництва; його мета – посилити інтенсивність процесу праці та тим самим підвищити продуктивність. Мотиваційними важелями при традиційному підході служать всі форми оплати праці. Розробляються вони з метою заохочення таких якостей, як старанність та вправність напівкваліфікованих і некваліфікованих робітників. При цьому важливо відзначити, що організаційні рішення при традиційному підході до нормування були спрямовані не стільки на посилення темпів праці, скільки на скорочення непродуктивної діяльності, усунення нераціональних методів роботи. Однак підвищення інтенсивності трудового процесу без відповідних рішень у відношенні режимів праці і відпочинку, при посиленні адміністративного тиску і суворому запобіганні порушенню виробничих регламентів, сприяло різкому збільшенню плинності працівників. Це перекривало, і часто суттєво, ефект, отриманий від інтенсифікації праці. В силу зазначеного створюються передумови для переоцінки поглядів на виробничі системи та відокремлення соціальної підсистеми виробництва від технічної. Починається наступний (третій) етап розвитку нормування праці.

Досвід роботи ряду провідних промислових підприємств в середині ХХ ст. дозволив усвідомити той факт, що реалізація потенційних можливостей технічної підсистеми значною мірою визначається кваліфікацією обслуговуючого персоналу, його зацікавленістю в досягненні тих або інших виробничо-економічних результатів, психологічним кліматом на виробництві. В силу цього в 1950  х рр. відбувається відхід від розгляду технократичної форми організації, як якоїсь "абсолютної форми". Здійснюється переоцінка рушійних сил економіки і на перший план висувається людський фактор, тобто можливість розкриття творчого потенціалу людини, гуманістична спрямованість її устремлінь, позитивна роль соціального управління в епоху науково-технічного прогресу. До найбільш характерних соціально-економічних наслідків науково-технічного прогресу, які в свою чергу впливають на практику нормування праці, варто віднести наступні: покращення умов праці робітників в зв’язку із ліквідацією тяжкої фізичної праці, автоматизацію основних трудових операцій і процесів, необхідність забезпечення безпеки праці, зміни у змісті і характері праці, впровадження прогресивних форм і методів організації праці. Однак слід вказати на суперечливий характер впливу нових технологій і відповідно їх соціальних наслідків. Як правило, спочатку ці процеси приводять до підвищення фізичного і нервово-психологічного навантаження, прискореної стомлюваності робітників в зв’язку із погіршенням умов праці (наявності вібрації, шуму, загазованості), підвищенню небезпеки праці, посиленню соціальної ізольованості робітників, а також супроводжуються зміною рівня і структури напруженості праці. Якщо раніше напруженість праці включала, перш за все, фізичну напругу, то зараз – в основному нервово-психологічну. Перераховані негативні наслідки науково-технічного прогресу входять в протиріччя з концепцією гуманізації праці, яка набуває все більш широкого розповсюдження в розвинутих країнах, та стають головним об’єктом програм з удосконалення організації праці і виробництва.

Переорієнтація, що почалася в більшості країн на рубежі 1950-х рр. під назвою "гуманізація праці", означала зміну методів економічного примусу, які були обґрунтовані Ф. Тейлором і його послідовниками та затвердилися у виробництві з фабричною системою. А. Гастев так писав про роль Ф. Тейлора в розвитку наукової організації праці: ”Методологія машинної роботи з її аналітизмом, обліком малих величин, нормуванням неминуче повинна була увірватися в живу працю працівника. І якби не народився Ф.У. Тейлор з його хронометражем і розкладанням на елементи, - його треба було б народити ”за замовленням”” [10, 27]. Як і Ф. Тейлор, А. Гастев вважав, що, перш ніж говорити про гуманізацію праці, збагачення її змісту, потрібно забезпечити елементарний порядок на виробництві, нормальну організацію праці для людей, навчити їх працювати краще. Головне, на думку А. Гастева - це дати кожному робітнику не «застиглу норму», як це робив Ф. Тейлор, а психологічну установку на удосконалення прийомів праці й організації робочого місця [10, 196]. В цьому полягає основна відмінність між системами А. Гастева і Ф. Тейлора. Ф. Тейлор вважав, що рядовий працівник ніколи не зможе збагнути внутрішню структуру своєї роботи і завжди буде потребувати допомоги вченого, що стоїть поруч з ним із секундоміром [63, 42]. В основі методологічного підходу А. Гастева лежить навчання професії як переходу від простого до складного, від оволодіння трудовим прийомом до оволодіння трудовою операцією. Найбільша складність, на його думку, полягає в тому, щоб розкрити робітнику закони технології виконання роботи, змусити його вивчити їх і опанувати ними на практиці. В цьому А. Гастев бачив осмислене творче відношення до праці. Слід зазначити, що концепція А. Гастева в значній мірі була спрямована на подолання соціальної обмеженості теорії Ф. Тейлора та є її продовженням на більш високому, гуманному рівні.

Висунуті в 1950-ті рр. концепції «гуманізації праці», «якості трудового життя» означали остаточний перехід від масового потокового виробництва до більш прогресивних його форм. В зв'язку із необхідністю підвищення гнучкості виробництва, його ефективності і конкурентоспроможності досить широко стала визнаватися гальмуюча роль тейлоровської моделі праці, і нове поняття "плідної раціональності" ототожнюється з більш повним використанням продуктивних резервів робочої сили, особливо інтелектуальних і морально-психологічних. Тому застосування складної, кваліфікованої праці, заохочення ініціативності і багатобічної трудової мотивації працівників стають невід'ємною частиною інтенсифікації виробництва і соціальною стратегією зростаючого числа підприємств.

Гуманні умови праці спонукають працівника до максимальної самореалізації в роботі. В його відношення до праці поряд з почуттям обов'язку вводиться бажання самореалізувати себе в тому виді роботи, яким він займається, з'являється почуття власної гідності [63, 172].

Таким чином, незважаючи на величезні досягнення науково-технічного прогресу, що обумовили радикальні зміни в характері праці, людина залишається головною продуктивною силою. В силу цього одночасно з розвитком науково-технічного прогресу відбувається перехід від технократичного управління до концепції гуманізації праці. В зв’язку з цим перед нормуванням праці встає завдання принципової важливості – поряд із економічними функціями виконувати функції соціального захисту робітників від надмірної інтенсивності праці, забезпечення нормальних умов праці за рахунок впровадження оптимально напружених норм витрат робочого часу. З розвитком соціальних функцій нормування підвищується його значення під час вирішення питань забезпечення можливостей для росту задоволеності робітників змістом і умовами праці, найбільш повного використання їхнього інтелектуального потенціалу. Таке трактування нормування праці співпадає з точкою зору Міжнародної організації праці, заснованої в 1919 р., членами якою в теперішній час виступають більш ніж 150 країн світу, що визначила (в Конвенції № 150 1978 р.) в числі основних напрямків діяльності Адміністрації праці їхнє поширення на умови праці, заробітну плату, зайнятість, охорону праці і здоров'я, виробниче середовище, соціальні гарантії [33, 185]. Все більш виражений соціальний характер нормування праці стає джерелом виникнення соціальних норм.

Причиною виникнення соціальних норм є суспільна, колективна або приватна потреба, пов’язана з необхідністю самоконструювання, функціонування, самозабезпечення та розвитку соціальних систем, а також соціальне замовлення, що відбиває історичні умови, конкретні підстави, готовність членів суспільства до відтворення, застосування і виконання вимог норми [20, 4]. В даний час соціальні нормативи виступають як один з найважливіших інструментів розробки і реалізації політики, покликаної забезпечити посилення соціальної спрямованості економіки, відмовлення від залишкового принципу розвитку соціальної сфери, переведення уваги від людини як найважливішої продуктивної сили до людини як мети виробництва. В виробничому секторі економіки соціальні нормативи становлять інтерес насамперед як регулятор виробничих і розподільчих відносин, найбільш співзвучний сучасному етапу розвитку суспільства, курсу на демократизацію і побудову правової держави [54, 32].

Таким чином, в ході проведеного теоретичного дослідження було виявлено, що розвиток і формування системи нормування праці проходили поетапно:

І етап – емпіричний (ХІІІ ст. – перша половина ХІХ ст.) - охоплює період розвитку нормування в умовах ремісничого і мануфактурного способу виробництва та характеризується встановленням норм праці на основі безпосереднього вимірювання витрат праці, використання практичного досвіду, суб’єктивних оцінок, тобто без відповідного наукового обґрунтування.

ІІ етап – аналітичний (друга половина ХІХ ст. – середина ХХ ст.), коли в питанні встановлення норм позначився аналітично дослідний початок, були установлені загальні закономірності формування, проектування і нормування трудових процесів, підбору, розміщення і оплати робочої сили, спрямовані на істотне підвищення інтенсивності і продуктивності праці. На цьому етапі розвитку нормування ще не спостерігається тенденцій, спрямованих на розширення прав робітників та покращення змісту і умов їхньої праці.

ІІІ етап – рефлексійний – (з середини ХХ ст. по теперішній час), тобто етап критичного переосмислення всього арсеналу накопичених емпіричних і теоретичних знань в галузі нормування праці та подальшого їх поглиблення. Відбувається перегляд традиційних підходів до нормування як інструменту підвищення інтенсивності праці і росту продуктивності. Проблеми нормування праці зміщуються в бік вивчення творчих аспектів трудового життя, розширюються функції нормування і склад норм праці, посилюється взаємозв'язок нормування і оплати праці, підвищується роль соціальних нормативів в умовах формування соціально-орієнтованої ринкової економіки. Перегляду традиційних підходів до проблеми нормування праці багато в чому сприяють сучасні умови діяльності підприємства, а саме: нестабільність економіки, загострення конкурентної боротьби, що обумовлюють необхідність підвищення ефективності використання трудового потенціалу підприємств, урахування усіх можливостей для підвищення прибутку.

Аналіз вищезазначених особливостей розвитку нормування праці та дослідження соціально-економічних причин його виникнення дозволяє зробити важливий висновок - кожний новий етап розвитку нормування не відкидав принципи попереднього, а виступав концентрацією усіх раніше розроблених ідей і підходів до питання нормування праці. При цьому зміна економічних, технічних і соціальних умов сприяла послідовному розширенню функцій нормування праці - від інструменту для вимірювання та порівняння результатів процесу праці, раціоналізації виробничих процесів і підвищення продуктивності праці до функцій соціального захисту працівників в процесі виробництва.

Соціально-економічні перетворення, які характеризують сучасний стан і тенденції розвитку національної і міжнародної економіки, потребують приведення в дію всіх резервів ефективності використання трудового і виробничого потенціалу, що є неможливим без успішного вирішення проблем в сфері нормування праці.


1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка